Справа «ТОВ «БАСАРІ» проти України» (Заява № 78121/16)

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

П'ята секція

РІШЕННЯ

Справа «ТОВ «БАСАРІ» проти України» (Заява № 78121/16)

СТРАСБУРГ

20 листопада 2025 року

Переклад автентичний

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі «ТОВ «БАСАРІ» проти України»

Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Катержіна Шімачкова , Голова,

Марія Елосегі ,

Ґільберто Фелічі (Gilberto Felici), судді,

та Мартіна Келлер (Martina Keller), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 78121/16), яку 29 листопада 2016 року подало до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція) зареєстроване в Україні приватне підприємство «ТОВ «БАСАРІ»» (далі — підприємство-заявник), розташоване в м. Одесі, яке представляв п. А.В. Поліщук — юрист, який практикує у м. Одесі,

рішення повідомити про скарги за статтею 6 Конвенції та за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції Уряд України (далі — Уряд), який представляла його Уповноважений, пані М. Сокоренко, а також визнати решту скарг у заяві неприйнятними,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 23 жовтня 2025 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ПРЕДМЕТ СПРАВИ

1. Справа стосується двох проваджень, які, як стверджується, становили втручання у право власності підприємства-заявника на нерухоме майно та у його комерційну діяльність. Підприємство-заявник посилалося на статтю 6 Конвенції та статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.

I. ДОВІДКОВА ІНФОРМАЦІЯ

2. У 2001 році Одеська міська рада передала в оренду підприємству «К.» земельну ділянку площею близько 2 900 квадратних метрів у центрі м. Одеси для реконструкції території та будівництва підземного паркінгу. Після цього органи державної влади видали та затвердили різні документи, що підтверджували дозвіл підприємства «К.» на проведення будівництва.

3. Остаточною ухвалою Вищого адміністративного суду України від 30 травня 2007 року підприємству «K.» було надано у зв'язку з поточним будівництвом право сервітуту (у тому числі право на порушення законного володіння, право зберігання будівельних матеріалів та право прокладання кабелів і труб) щодо сусідньої земельної ділянки площею 0,7 га.

4. У лютому 2014 року, після завершення робіт, органи державної влади видали декларацію, яка засвідчувала готовність новозбудованого приміщення до експлуатації.

5. Пізніше, у 2014 році, підприємство «K.» передало приміщення спочатку двом особам — Ч. та Д., які були інвесторами будівельного проєкту, і які, в свою чергу, передали приміщення підприємству-заявнику в якості їхнього внеску до його статутного капіталу. 04 вересня 2014 року підприємству-заявнику було видано свідоцтво про право власності на всі приміщення, які становили підземний паркінг.

6. Тим часом, у декількох провадженнях, ініційованих різними сторонами, суди мали вирішити питання щодо законності декларації про завершення робіт від лютого 2014 року. Зрештою, щодо цього питання було ухвалено три протилежні рішення: рішенням від 30 липня 2014 року та постановою 24 березня 2015 року було підтверджено дійсність декларації, але постановою від 23 грудня 2014 року декларацію було визнано недійсною на тій підставі, що право сервітуту не було належним чином зареєстроване, а умови цього сервітуту були порушені.

II. ПЕРШЕ ПРОВАДЖЕННЯ: ПРАВО ВЛАСНОСТІ НА ПАРКІНГ

7. У лютому 2015 року Одеська міська рада подала позов з метою визнання будівництва паркінгу незаконним, скасування права власності на нього і визнання прав за територіальною громадою. Відповідачами у справі були як підприємство «К.», так і підприємство-заявник.

8. 19 січня 2016 року Одеський апеляційний господарський суд задовольнив позовні вимоги міської ради та скасував право власності підприємства-заявника на паркінг. У своїй постанові він посилався на постанову від 23 грудня 2014 року, якою було визнано недійсною декларацію 2014 року, та на той факт, що встановлене ухвалою 2007 року право сервітуту не було зареєстровано, як того вимагав закон. Таким чином, суд по суті встановив, що відповідне приміщення було самовільною забудовою. В ході провадження підприємство-заявник стверджувало, що встановлені ухвалою суду сервітути не підлягали реєстрації. Воно стверджувало, що у квітні 2007 року (тобто до постановлення остаточної ухвали про встановлення сервітуту) до статті 100 Цивільного кодексу України, яка вимагала реєстрації права сервітуту, були внесені зміни у такий спосіб, що вимога такої реєстрації передбачалася лише для сервітутів, встановлених договором. Підприємство-заявник доводило, однак, що ці зміни набрали чинності лише у червні 2007 року (тобто після постановлення остаточної ухвали про встановлення сервітуту) у зв'язку з необґрунтованою затримкою у підписанні та публікації закону про внесення змін. Це було помилкою органів державної влади, яку слід було тлумачити на користь підприємства-заявника. У зв'язку з цим суд зазначив, що вимога щодо реєстрації земельних сервітутів існувала в Земельному кодексі України протягом тривалого часу та продовжувала застосовуватися навіть у період від прийняття нового закону у квітні 2007 року, який скасовував цю вимогу, до набрання ним чинності. Суд також зазначив, що цей самий закон запровадив в правопорядок України концепцію суперфіція — форму сервітуту на землю, спеціально розроблену для випадків, коли земельна ділянка використовуватиметься для будівництва. Тому після набрання чинності відповідними змінами права підприємства-заявника на земельну ділянку мали бути оформлені як суперфіцій.

9. 31 травня 2016 року Вищий господарський суд України залишив зазначену постанову без змін.

III. ДРУГЕ ПРОВАДЖЕННЯ: ПРАВО ВЛАСНОСТІ НА ТОРГОВИЙ ЦЕНТР

10. Доки згадане провадження щодо скасування права власності ще тривало, підприємство-заявник «реконструювало» спірне приміщення, перетворивши його на підземний торговий центр загальною площею майже 6 000 квадратних метрів. У серпні 2015 року воно отримало нову декларацію, яка засвідчувала готовність цього «реконструйованого» приміщення до експлуатації, а у вересні 2015 року міський орган державної реєстрації зареєстрував право власності підприємства-заявника на нове приміщення.

11. Підприємство-заявник здавало в оренду приміщення як окремі торгові приміщення. Зокрема, у липні 2018 року воно передало приміщення в оренду підприємству «П.». Договір оренди передбачав, що щомісячна орендна плата становила 21 долар США за квадратний метр.

12. Міські органи влади подали позов про визнання недійсною декларації про готовність до експлуатації 2015 року. 10 квітня 2019 року остаточною ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду у відкритті провадження було відмовлено.

13. У квітні 2016 року міські органи влади подали господарський позов до Господарського суду Одеської області, вимагаючи визнання недійсним нового права власності підприємства-заявника на «реконструйоване» приміщення та повернення земельної ділянки територіальній громаді. Вони, головним чином, посилалися на висновки судів у першому провадженні, описаному раніше.

14. У травні 2016 року, за заявою міських органів влади в межах згаданого господарського провадження, суд ухвалив вжити захід забезпечення позову та заборонив проведення будь-яких реєстраційних дій щодо спірного приміщення. У цій ухвалі суд врахував той факт, що під час першого провадження підприємство-заявник вже здійснило дії, які призвели до перереєстрації його прав на майно. Підприємство-заявник оскаржило цей захід забезпечення позову, проте безуспішно.

15. Це провадження усе ще триває. Згідно з наданою Урядом інформацією розгляд справи був зупинений у період з травня 2016 року до березня 2017 року, оскільки було необхідним дочекатися результатів двох інших пов'язаних проваджень. Уряд також повідомив Суд, що матеріали справи неодноразово надсилалися до апеляційних та/або касаційних судів після оскарження сторонами процесуальних рішень, ухвалених на підготовчих стадіях провадження. З травня 2021 року до березня 2023 року у справі проводилася судова експертиза. Насамкінець Уряд повідомив Суд, що підприємство-заявник подало чотири клопотання про відвід суддів у справі, а його представник шість разів не з'явився у засідання. Як вбачається, у липні 2023 року суд призначив додаткову судову експертизу такого ж виду; вона досі триває.

IV. ДРУГЕ ПРОВАДЖЕННЯ ЩОДО ВЖИТТЯ ЗАХОДУ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПОЗОВУ

16. 17 січня 2019 року, в межах другого описаного раніше провадження, міські органи влади подали ще одну заяву про забезпечення позову, вимагаючи «заборонити користування» спірним приміщенням підприємству-заявнику або «будь-яким іншим особам». У заяві було зазначено, що існував спір щодо відповідного приміщення, що воно було побудоване з порушенням чинних нормативно-правових актів і могло становити небезпеку для здоров'я та життя людей.

17. Наступного дня, 18 січня 2019 року, зазначену заяву задовольнив Господарський суд Одеської області. Сторони не були присутні у засіданні, а в ухвалі суду зазначалося, що ухвала про забезпечення позову була постановлена згідно зі статтею 140 Господарського процесуального кодексу України, яка передбачала, що заяви про забезпечення позову розглядалися протягом двох днів без повідомлення учасників справи.

18. Ухвала суду про забезпечення позову підлягала негайному виконанню. Підприємство-заявник стверджувало у зв'язку з цим, що воно було змушене розірвати договір оренди щодо торгових приміщень. На підтримку цього твердження воно надало копію додаткової угоди до договору оренди від 22 січня 2019 року між ним та підприємством «П.», яке орендувало приміщення торгового центру, в якому було зазначено, що станом на ту дату договір оренди було розірвано.

19. 02 жовтня 2019 року за апеляційною скаргою підприємства-заявника Південно-західний апеляційний господарський суд скасував згадану ухвалу. Суд встановив, що захід забезпечення, який вимагався, по-перше, не стосувався предмета позову чи виконання можливого майбутнього рішення суду у справі, а, по-друге, по суті призвів до припинення комерційної діяльності підприємства-заявника та інших осіб.

20. 17 лютого 2020 року Верховний Суд залишив без задоволення подану міськими органами влади касаційну скаргу та залишив без змін згадану постанову апеляційного суду. 04 березня 2020 року підприємство-заявник було повідомлене про постанову Верховного Суду.

21. У своїх зауваженнях Уряд повідомив Суд, що стосовно остаточної постанови у першому провадженні про скасування права власності підприємства-заявника не було складено жодних виконавчих листів, а також не було складено жодних виконавчих листів у другому провадженні.

ОЦІНКА СУДУ

I. ПОПЕРЕДНЄ ПИТАННЯ

22. Ця справа складається з двох заяв, що стосуються відповідно двох проваджень: одна датована 2016 роком, а інша — 2020 роком. Остаточна постанова національного суду від 17 лютого 2020 року, яка становить предмет деяких скарг, порушених у другій заяві, була отримана підприємством-заявником 04 березня 2020 року. Таким чином, остання дата — це дата обрахунку шестимісячного строку для подання заяви до Суду.

23. Друга заява не містить поштового штемпеля чи іншої інформації, яка б дозволила Суду чітко встановити дату її відправлення. Дата у заяві вказана як 03 вересня 2020 року (тобто в межах шестимісячного строку), а дата отримання Судом посилки FedEx, у якій вона містилася,— 09 вересня 2020 року (тобто після закінчення шестимісячного строку).

24. На відповідний запит підприємство-заявник не надало інформації, яка б підтверджувала дату відправлення заяви, і Уряд також не надав жодної інформації у зв'язку з цим.

25. Суд повторює, що датою подання заяви є дата на поштовому штемпелі, коли заявник надіслав належним чином заповнений формуляр заяви до Суду (підпункт «а» пункту 6 правила 47 Регламенту Суду; див., наприклад, рішення у справі «Василяускас проти Литви» [ВП] (Vasiliauskas v. Lithuania) [GC], заява № 35343/05, пункти 115–117, ЄСПЛ 2015). Однак особливі обставини, такі як неможливість встановити, коли заява була відправлена поштою, можуть виправдати інший підхід: наприклад, прийняття дати формуляра заяви або, за її відсутності, дати її отримання канцелярією Суду як дати подання (див. рішення у справі «Булінвар ООД та Хрусанов проти Болгарії» (Bulinwar OOD and Hrusanov v. Bulgaria), заява № 66455/01, пункти 30–32, від 12 квітня 2007 року).

26. У цій справі, за відсутності однозначної інформації, яка б дозволила чітко встановити дату відправлення другого формуляра заяви підприємства-заявника, та з огляду на наявність підстав вважати, що її було відправлено невдовзі після його підписання 03 вересня 2020 року (щоб забезпечити доставлення протягом приблизно п'яти-шести днів, тобто до 09 вересня 2020 року), Суд вважає справедливим застосувати підхід, більш сприятливий для підприємства-заявника, та приймає дату підписання другого формуляру заяви, тобто 03 вересня 2020 року, як дату подання цієї заяви.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 1 ПЕРШОГО ПРОТОКОЛУ ДО КОНВЕНЦІЇ СТОСОВНО ПЕРШОГО ПРОВАДЖЕННЯ

27. Підприємство-заявник скаржилося за статтею 6 Конвенції на порушення принципу юридичної визначеності, оскільки (i) положення законодавства стосовно вимоги оформлення сервітуту шляхом його реєстрації, на яке посилалися суди, не було достатньо чітким та передбачуваним, а відповідні процедури на той момент не існували, а (ii) суди не врахували висновки з попередніх судових рішень, а саме від 30 травня 2007 року, 30 липня 2014 року та 24 березня 2015 року, а тому розглянули повторно ті самі питання. Воно також скаржилося за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, що скасування його права власності на паркінг було незаконним (посилаючись, головним чином, на ті самі аргументи, що були наведені раніше за статтею 6 Конвенції) та непропорційним, оскільки йому не було надано жодного відшкодування шкоди за це.

28. Суд, якому належить провідна роль щодо здійснення юридичної кваліфікації фактів справи (див. рішення у справі «Радомілья та інші проти Хорватії» [ВП] (Radomilja and Others v. Croatia) [GC], заяви № 37685/10 і № 22768/12, пункт 114, від 20 березня 2018 року) вважає за доцільне розглянути скарги підприємства-заявника лише за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

29. Уряд доводив, що справу підприємства-заявника належним чином та детально розглянули національні суди, які навели обґрунтування та пояснення щодо законодавчих вимог реєстрації сервітутів та наслідків їхнього невиконання. Він стверджував, що підприємство-заявник не могло мати право на «майно. Уряд також доводив, що рішення судів від 30 липня 2014 року, 24 березня 2015 року та 23 грудня 2014 року стосувалися питань, які відрізнялися від тих, що були розглянуті в першому провадженні, тим, що вони не стосувалися питання дійсності права власності підприємства-заявника, а розглядали питання законності декларації 2014 року про завершення робіт та введення приміщення в експлуатацію. У будь-якому випадку ключовою підставою для скасування права власності підприємства-заявника було те, що воно не змогло довести, що законно використовувало земельну ділянку.

30. Насамперед Суд зазначає, що ці скарги стосовно першого провадження не можуть розглядатися окремо від подій, які відбулися пізніше та описані в межах другого провадження. Зокрема, доки розглядалося перше провадження, спрямоване на скасування права власності підприємства-заявника на паркінг, підприємство-заявник провело реконструкцію цього паркінгу, перетворивши його на торговий центр та зареєструвало своє право власності на «новий» об'єкт нерухомості. Таким чином, на момент ухвалення остаточної постанови у першому провадженні у 2016 році такий об'єкт власності, визначений як «паркінг», вже не існував. З огляду на ці обставини Суд вважає, що наразі, як і на момент подання заяви підприємством-заявником у 2016 році, ситуація на національному рівні змінилася настільки, що будь-які скарги щодо раніше ухвалених судових рішень практично втрачають сенс (див., mutatis mutandis, ухвали щодо прийнятності у справах «Ташевський проти Болгарії» (Tashevski v. Bulgaria), заява № 30211/09, пункт 28, від 11 грудня 2018 року, та «Уль проти Чеської Республіки» (Uhl v. the Czech Republic), заява № 1848/12, пункти 26 і 27, від 25 вересня 2012 року).

31. До того ж підприємство-заявник досі зберігає своє право власності на спірне приміщення (хоча і в новій формі) та не можна стверджувати, що його фактично «позбавили» власності. Суд не залишає поза увагою, що органи державної влади ініціювали ще одне провадження, спрямоване на скасування нового права власності підприємства-заявника, але це провадження усе ще триває. Підприємство-заявник матиме право подати заяву до Суду після його завершення, якщо вважатиме, що його права були порушені.

32. З огляду на зазначені обставини Суд вважає, що ця частина заяви є явно необґрунтованою, та відхиляє її на підставі пунктів 3 і 4 статті 35 Конвенції.

III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ СТОСОВНО ДРУГОГО ПРОВАДЖЕННЯ

33. Підприємство-заявник скаржилося за статтею 6 Конвенції на те, що тривалість другого провадження була необґрунтовано надмірною.

34. Уряд стверджував, що тривалість розгляду справи не була надмірною з огляду на існування об'єктивних перешкод, зокрема потреба в очікуванні результатів інших пов'язаних проваджень чи складної судової експертизи. Він також вказав на декілька випадків, коли підприємство-заявник подавало клопотання про відвід суддів або коли його представник не з'являвся у засідання.

35. Суд повторює, що розумність тривалості провадження повинна оцінюватися у контексті обставин справи та з урахуванням таких критеріїв: складність справи, поведінка заявників і відповідних органів державної влади, а також важливість предмета спору для заявників (див. рішення у справі «Фрідлендер проти Франції» [ВП] (Frydlender v. France) [GC], заява № 30979/96, пункт 43, ЄСПЛ 2000-VII).

36. Суд зазначає, що відповідне провадження розпочалося у квітні 2016 року та досі розглядається судом першої інстанції, тобто вже понад дев'ять років. Як вбачається з наявних документів, провадження було зупинено на загальний строк близько тридцяти двох місяців в очікуванні результатів інших пов'язаних проваджень (десять місяців) та завершення експертизи (двадцять два місяці). Розгляд справи також значно затримався (загалом близько двадцяти шести місяців), що було обумовлено необхідністю передачі матеріалів справи до апеляційного та касаційного судів у зв'язку зі скаргами відповідачів на процесуальні рішення, ухвалені на підготовчій стадії провадження. Подальші затримки були спричинені клопотаннями підприємства-заявника про відвід суддів та неявкою його представника у сім судових засідань, але ці затримки були порівняно короткими.

37. Суд зазначає, що він може погодитися, що справа була дещо складною та могла вимагати комплексного підходу, включаючи необхідність очікування результатів пов'язаних проваджень або проведення судової експертизи. Проте він зазначає, що судова експертиза тривала протягом двадцяти двох місяців, а через декілька місяців суд призначив додаткову судову експертизу такого самого виду, і ця експертиза досі триває (уже приблизно два роки після її ухвалення; див. пункт 15).

38. Суд не ігнорує той факт, що підприємство-заявник, як відповідач, могло відповідати за первинну затримку провадження, подаючи одну за одною апеляційні скарги на різні процесуальні рішення, ухвалені на стадії підготовчого розгляду справи. Однак Суд зауважує, що районний суд розглядав провадження понад дев'ять років без будь-якого змістовного розгляду справи по суті. Навіть з урахуванням законних періодів зупинення та тих затримок, які могли виникнути внаслідок дій самого підприємства-заявника, такий тривалий розгляд справи не може вважатися розумним (див., наприклад, рішення у справі «Карнаушенко проти України» (Karnaushenko v. Ukraine), заява № 23853/02, від 30 листопада 2006 року).

39. Суд вважає, що тривалість другого провадження була надмірною та не відповідала вимозі «розумного строку». Таким чином, скарга підприємства-заявника є прийнятною та свідчить про порушення статті 6 Конвенції.

IV. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ ЩОДО ВЖИТТЯ ДРУГОГО ЗАХОДУ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПОЗОВУ

40. Підприємство-заявник скаржилося за статтею 6 Конвенції на те, що другий захід забезпечення позову був застосований несправедливо та усупереч принципу рівності сторін, оскільки підприємство-заявника не було повідомлено про заяву щодо цього заходу та воно було позбавлено можливості висловити коментарі у зв'язку з цим.

А. Прийнятність

1. Застосовність статті 6 Конвенції

41. Уряд стверджував, що стаття 6 Конвенції не застосовна до відповідного провадження щодо вжиття заходу забезпечення позову. Посилаючись на рішення у справі «Мікаллеф проти Мальти [ВП] (Micallef v. Malta) [GC], заява № 17056/06, пункти 83–85, ЄСПЛ 2009, та ухвалу щодо прийнятності у справі «Моура Каррейра та Лоуренсо Каррейра проти Португалії» , заява № 41237/98, ЄСПЛ 2000-VIII), він визнав, що відповідне право мало «цивільний характер», проте стверджував, що оскаржуваний захід був «захисним (або забезпечувальним) заходом», спрямованим згідно з національним законодавством на забезпечення повного виконання рішення суду після закінчення провадження, і не передбачав вирішення спору щодо прав та обов'язків цивільного характеру.

42. Суд повторює, що «цивільний» аспект статті 6 Конвенції застосовується лише до проваджень, якими вирішується спір щодо прав та обов'язків цивільного характеру. Не всі заходи забезпечення позову стосуються таких прав та обов'язків, а застосовність статті 6 Конвенції залежатиме від виконання певних умов. По-перше, право, яке є предметом основного провадження і провадження про вжиття заходу забезпечення позову, повинно мати «цивільний характер» в автономному розумінні цього поняття за статтею 6 Конвенції. По-друге, слід ретельно вивчити характер заходу забезпечення позову, його предмет і мету, а також його вплив на відповідне право. Щоразу, коли захід забезпечення позову може бути ефективно застосований для визначення відповідного права чи обов'язку цивільного характеру, незалежно від тривалості його чинності, стаття 6 Конвенції буде застосовною (див. згадане рішення у справі «Мікаллеф проти Мальти» (Micallef v. Malta), пункти 83–85). Після рішення у справі «Мікаллеф проти Мальти» (Micallef v. Malta) Суд також застосовував статтю 6 Конвенції до проваджень, які вважалися попередніми та не пов'язаними з основним провадженням, оскільки результат попереднього провадження був визначальним для прав цивільного характеру (див. рішення у справі «Удорович проти Італії» (Udorovic v. Italy), заява № 38532/02, пункт 37, від 18 травня 2010 року), а також до заходу забезпечення позову, який не постановляв попереднього рішення по суті основного провадження, але який мав «безпосередній вплив на відповідне цивільне право» (див. рішення у справі «Кюблер проти Німеччини» , заява № 32715/06, пункт 48, від 13 січня 2011 року). Таким чином, «відповідне право», про яке йдеться в рішенні у справі «Мікаллеф проти Мальти» (Micallef v. Malta), не обов'язково означає, що захід забезпечення позову має визначати те саме право, яке є предметом основного провадження (див. рішення у справі «АТ «Печені та кондитерські вироби Клатови» проти Чеської Республіки» , заява № 12266/07 та 3 інших заяви, пункт 65, від 12 січня 2012 року).

43. У цій справі позивач — міські органи влади — звернувся із заявою про забезпечення позову у формі заборони підприємству-заявнику або будь-яким іншим особам користуватися приміщенням в межах господарського провадження, спрямованого на скасування права власності підприємства-заявника на вказане приміщення. Враховуючи, що підприємство-заявник здавало в оренду спірне приміщення іншому підприємству як торгове, застосування такого заходу забезпечення позову мало означати припинення всієї комерційної діяльності в торговому центрі. Дійсно, підприємство-заявник доводило, що саме це становило проблему, стверджуючи, що воно було змушене розірвати договір оренди з орендарем торгових приміщень у торговому центрі (див. пункт 18).

44. У контексті зазначених обставин Суд вважає, що відповідні права в основному провадженні та провадженні щодо заходу забезпечення позову мали «цивільний» характер. Він також зазначає, що масштабний та тривалий захід забезпечення позову, застосований у цій справі, хоча й не мав безпосереднього впливу на право власності підприємства-заявника як таке (що було предметом основного провадження), однак мав наслідки, порівнянні з тими, які існували б, якби право власності підприємства-заявника на відповідне приміщення було визнано недійсним, тобто жодна комерційна чи будь-яка інша діяльність не могла б здійснюватися.

45. Таким чином, Суд вважає, що провадження щодо вжиття відповідного заходу забезпечення позову стосується цивільного аспекту пункту 1 статті 6 Конвенції (див. згадане рішення у справі «АТ «Печені та кондитерські вироби Клатови» проти Чеської Республіки» , пункти 67–71, mutatis mutandis, ухвалу щодо прийнятності у справі «Недялков та інші проти Болгарії» (Nedyalkov and Others v. Bulgaria), заява № 663/11, пункт 109, від 10 вересня 2013 року, з подальшими посиланнями, та ухвалу щодо прийнятності у справі «Маніскалько проти Італії» (Maniscalco v. Italy), заява № 19440/10, пункт 33, від 02 грудня 2014 року). Отже, попереднє заперечення Уряду відхилено.

2. Статус потерпілого та невичерпання національних засобів юридичного захисту

46. Уряд стверджував, що коли захід забезпечення позову було визнано незаконним та він був припинений, підприємство-заявник могло вимагати відшкодування шкоди за статтею 146 Господарського процесуального кодексу України, яка передбачала, що у випадку залишення позову без розгляду або повної чи часткової відмови у задоволенні позову відповідач мав право на відшкодування шкоди, завданої внаслідок вжиття таких заходів забезпечення позову, за рахунок сторони, за заявою якої вони вживалися. Уряд навів приклади з відповідної національної практики.

47. Суд зазначає, що рішення або заходи, вжиті на користь заявника, в принципі не є достатніми, аби позбавити його статусу «потерпілого» для цілей статті 34 Конвенції, якщо національні органи влади прямо чи по суті не визнали порушення Конвенції, а потім не надали відшкодування за нього (див. рішення у справі «Скордіно проти Італії (№ 1)» [ВП] (Scordino v. Italy (no. 1)) [GC], заява № 36813/97, пункт 180, ЄСПЛ 2006-V). Лише за виконання цих умов субсидіарний характер захисного механізму Конвенції виключає розгляд заяви (див. рішення у справі «Селааттін Демірташ проти Туреччини (№ 2)» [ВП] [GC], заява № 14305/17, пункти 217–223, від 22 грудня 2020 року). У цій справі, навіть припустивши, що було визнано порушення процесуальних прав підприємства-заявника за статтею 6 Конвенції, підприємству-заявнику не було надано жодного відшкодування шкоди. Стверджувана можливість отримання відшкодування шкоди, окрім того, що вона залежала від завершення основного провадження, не передбачала виплати відшкодування шкоди державою, а скоріше міськими органами влади, як позивачем у провадженні, якби вони програли справу.

48. Отже, Суд вважає, що попереднє заперечення Уряду має бути відхилено.

3. Правило шестимісячного строку

49. За цим пунктом Уряд стверджував, що шестимісячний строк для подання скарг підприємством-заявником на стверджуване порушення права на справедливий суд щодо другого заходу забезпечення позову мав обраховуватися з дати його накладення місцевим судом (18 січня 2019 року) або, не пізніше, з дати, коли цей захід був скасований апеляційним судом (02 жовтня 2019 року). Враховуючи, що заява з відповідними скаргами була подана до Суду у вересні 2020 року, Уряд стверджував, що відносно обох зазначених дат заява була подана після закінчення встановленого шестимісячного строку.

50. Суд зауважує, що, хоча ухвала про застосування заходу забезпечення позову підлягала негайному виконанню, її все ще можна було оскаржити у межах звичайної процедури оскарження, зокрема у суді касаційної інстанції. У цій справі захід забезпечення позову було скасовано за апеляційною скаргою підприємства-заявника, проте остаточна постанова з цього питання була ухвалена 17 лютого 2020 року Верховним Судом, який залишив без задоволення касаційну скаргу позивача. Враховуючи наведені обставини та пам'ятаючи, що оскарження заходу забезпечення позову та процесуальні порушення, пов'язані з його застосуванням, могли б виправити ситуацію (див. згадане рішення у справі «Маніскалько проти Італії» (Maniscalco v. Italy), пункт 35), підприємству-заявнику не можна дорікнути щодо того, що воно чекало на ухвалення постанови Верховного Суду, перш ніж подавати свої скарги до Суду (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Руставі 2 Бродкастинг Компані Лтд» та інші проти Грузії» (Rustavi 2 Broadcasting Company Ltd and Others v. Georgia), заява № 16812/17, пункти 268 і 269, від 18 липня 2019 року, та ухвалу щодо прийнятності у справі «ПРаТ «Нафтогазвидобування» проти України» (Naftogazvydobuvannya, PJSC v. Ukraine), заява № 14767/16, пункти 3 і 9, від 07 грудня 2023 року). Таким чином, попереднє заперечення Уряду має бути відхилено.

4. Висновок щодо прийнятності

51. Суд також зазначає, що скарги підприємства-заявника за статтею 6 Конвенції стосовно другого провадження щодо заходу забезпечення позову не є ні явно необґрунтованими, ні неприйнятними з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Тому вони мають бути визнані прийнятними.

В. Суть

52. Підприємство-заявник стверджувало, що другий захід забезпечення позову був застосований до нього несправедливо та усупереч принципу рівності сторін, оскільки його не було повідомлено про провадження щодо застосування цього заходу та воно не брало участі в ньому. Підприємство-заявник зазначило, що це було прямим наслідком вимог національного законодавства.

53. Уряд зазначив, що згідно зі статтею 140 Господарського процесуального кодексу України, лише у виняткових випадках, коли надані позивачем пояснення та докази були недостатніми для розгляду заяви про забезпечення позову, суди могли розглянути таку заяву у засіданні з викликом сторін. Таким чином, виклик сторін у засідання щодо забезпечення позову був не обов'язком суду, а правом. Уряд також зазначив, що національний суд розглянув підстави, наведені у другій заяві про забезпечення позову, зокрема, необхідність ефективного захисту прав позивача — представника територіальної громади, яка була власником зазначеної земельної ділянки, та можливе існування загрози життю та здоров'ю людей, і вважав їх достатньо обґрунтованими для постановлення ухвали про забезпечення позову, що підлягала негайному виконанню, без проведення засідання.

54. Суд нагадує, що принципи змагальності та рівності сторін, які тісно пов'язані між собою, є основоположними компонентами концепції «справедливого судового розгляду» у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції (див. рішення у справі «Регнер проти Чеської Республіки» [ВП] (Regner v. the Czech Republic) [GC], заява № 35289/11, пункт 146, від 19 вересня 2017 року). Вони вимагають «справедливого балансу» між сторонами: кожній стороні має бути надана розумна можливість представити свою справу за таких умов, що не ставлять її в явно гірше становище порівняно з її опонентом (див. рішення у справі «Андрєєва проти Латвії» [ВП] (Andrejeva v. Latvia) [GC], заява № 55707/00, пункт 96, ЄСПЛ 2009). Крім того, сторонам повинна бути надана можливість ознайомлюватися та коментувати всі надані докази або подані зауваження, навіть якщо вони надані незалежним представником державної юридичної служби з метою здійснення впливу на рішення суду (див. рішення у справі «Кресс проти Франції» [ВП] (Kress v. France) [GC], заява № 39594/98, пункти 65 та 74, ЄСПЛ 2001-VI).

55. Стосовно забезпечення позову, то Суд вже постановив, що у виняткових випадках — коли, наприклад, ефективність заходу, застосування якого запитується, залежить від швидкого процесу ухвалення рішення — може бути неможливим негайно дотриматися всіх вимог статті 6 Конвенції. Таким чином, у таких конкретних випадках, хоча незалежність та неупередженість суду або відповідного судді є незамінною та невід'ємною гарантією в таких провадженнях, інші процесуальні гарантії можуть застосовуватися лише тією мірою, якою це сумісно з характером та метою відповідного провадження про забезпечення позову. У будь-якому подальшому провадженні в Суді Уряд повинен буде довести, що з огляду на мету провадження, яке розглядається в цій справі, одна або декілька конкретних процесуальних гарантій не могли бути застосовані без надмірної шкоди для досягнення цілей, що переслідувалися відповідним заходом забезпечення позову (див. згадане рішення у справі «Мікаллеф проти Мальти (Micallef v. Malta), пункт 86). Зокрема, Суд визнав в згаданому рішенні у справі «Недялков та інші проти Болгарії» (Nedyalkov and Others v. Bulgaria), пункт 117), що для можливого виконання своєї мети запобігання розтраті конфіскованих активів, заяви про накладення арешту на активи мали розглядатися без повідомлення, і це саме собою не було несумісним з вимогами пункту 1 статті 6 Конвенції. Водночас Суд вважав, що відкрите засідання було небезпідставно необхідним у разі розгляду апеляційної скарги, з огляду на важливість предмета спору для заявників — потенційно довгостроковий арешт значної кількості активів, включаючи їхні банківські рахунки. Згідно з національним законодавством суд міг, якщо вважав це за необхідне, обрати відкрите засідання. Проте, враховуючи, що заявники, які мали представника, не подали таких клопотань і не змогли довести, що такі клопотання не мали б шансів на успіх на практиці, Суд визнав скаргу на непроведення відкритого засідання явно необґрунтованою (там само, пункт 118).

56. Ситуація в цій справі дещо схожа на описану раніше, оскільки національне законодавство чітко передбачає, що заяви про забезпечення позову, як правило, розглядаються без повідомлення сторін або проведення засідання. Лише у виняткових випадках за потреби додаткових пояснень відповідача суд може призначити засідання та викликати сторони. У цій справі підприємство-заявника не було повідомлено про другу заяву про забезпечення позову, подану міськими органами влади, йому не було надано її копію, а також не було проведено засідання. Хоча це саме собою не суперечить Конвенції, оскільки заходи забезпечення позову часто передбачають необхідність ухвалення швидкого (і неочікуваного) судового рішення, Суд зазначає, що другий захід забезпечення позову було застосовано у січні 2019 року, тобто, коли справа вже майже три роки перебувала на розгляді місцевого суду. У матеріалах справи ніщо не свідчить, що друга заява про забезпечення була якоюсь мірою терміновою або спровокованою діями підприємства-заявника чи будь-якими іншими подіями на той конкретний момент. Крім того, як пізніше було встановлено в апеляційному порядку, захід забезпечення позову, який запитувався,— загальна заборона на користування приміщенням — не мав жодного стосунку до предмета спору або виконання можливого рішення суду на користь позивача в майбутньому. У зв'язку з цим Суд пам'ятає, що з моменту порушення справи вже була розглянута інша заява про забезпечення позову, яка забороняла підприємству-заявнику вчинення будь-яких реєстраційних дій щодо відповідного приміщення (див. пункт 14), що безпосередньо стосувалося предмета спору та мало на меті забезпечити права позивача у разі задоволення його вимог.

57. З огляду на це Суд не може не дійти висновку, що за обставин цієї справи процедура застосування другого заходу забезпечення позову, яка не мала очевидних ознак терміновості, але могла мати, та і мала, далекосяжні наслідки для комерційної діяльності підприємства-заявника, мала забезпечити повідомлення підприємства-заявника про цю заяву та надання йому можливість подати коментарі. Цей висновок не змінюється у зв'язку тим фактом, що підприємство-заявник змогло успішно оскаржити ухвалу про застосування відповідного заходу забезпечення позову, особливо враховуючи, що апеляційний суд скасував цей захід лише через дев'ять місяців (див., для порівняння, згадане рішення у справі «Маніскалько проти Італії» (Maniscalco v. Italy), пункт 35, та див., mutatis mutandis, рішення у справі «Швидка проти України» (Shvydka v. Ukraine), заява № 17888/12, пункти 52–54, від 30 жовтня 2014 року, у контексті апеляційного провадження, яке було закрито після того, як особа вже відбула адміністративний арешт).

58. Отже, було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції.

V. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 ПЕРШОГО ПРОТОКОЛУ ДО КОНВЕНЦІЇ У ЗВ'ЯЗКУ З ДРУГИМ ЗАХОДОМ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПОЗОВУ

59. Підприємство-заявник також скаржилося за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, що другий захід забезпечення позову призвів до повного припинення його комерційної діяльності та подальшої втрати прибутку, що становило непропорційне втручання в його право на мирне володіння своїм майном. Ситуація погіршувалася неможливістю отримання відшкодування шкоди після скасування ухвали про застосування заходу забезпечення позову як незаконного.

А. Прийнятність

1. Статус потерпілого та невичерпання національних засобів юридичного захисту

60. У цьому пункті Уряд висунув аргумент, подібний до наведеного щодо скарги підприємства-заявника за статтею 6 Конвенції (див. пункт 46).

61. Суд зауважує, що частина скарги підприємства-заявника за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції полягала, зокрема, в тому, що воно не могло отримати відшкодування шкоди у зв'язку з постановою про скасування застосування заходу забезпечення позову. Суд також нагадує свої рішення у попередніх пов'язаних з майном справах стосовно того, що існування засобу юридичного захисту, який міг дозволити заявнику отримати відшкодування, слід враховувати не в контексті вичерпання національних засобів юридичного захисту, а з метою оцінки пропорційності втручання та розрахунку матеріальної шкоди у випадку встановлення порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції (див., наприклад, рішення у справі «Фонд «Батьківська турбота» проти України» (Batkivska Turbota Foundation v. Ukraine), заява № 5876/15, пункт 47, від 09 жовтня 2018 року).

62. З огляду на це Суд відхиляє вказане попереднє заперечення Уряду.

2. Правило шестимісячного строку

63. У цьому пункті Уряд висунув аргумент, подібний до наведеного щодо скарги підприємства- заявника за статтею 6 Конвенції (див. пункт 49).

64. Суд зазначає, що скарга підприємства-заявника на стверджуване порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції була сфокусована не лише на питанні втручання у права власності шляхом застосування другого заходу забезпечення позову, але й на питанні про непропорційний тягар, який цей захід, у поєднанні з неможливістю отримання відшкодування шкоди, доки тривало основне провадження (що становило справу), поклав на нього (див., в якості протилежного прикладу, згадану ухвалу щодо прийнятності у справі «ПРаТ «Нафтогазвидобування» проти України» (Naftogazvydobuvannya, PJSC v. Ukraine), пункт 7 in fine). З огляду на це та враховуючи свої висновки щодо прийнятності за статтею 6 Конвенції (див. пункт 50) Суд вважає, що стосовно цих скарг також не можна стверджувати, що підприємство-заявник пропустило встановлений шестимісячний строк.

3. Висновок щодо прийнятності

65. Суд також зазначає, що скарги підприємства-заявника не є ані явно необґрунтованими, ані неприйнятними з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Тому вони мають бути визнані прийнятними.

В. Суть

66. Підприємство-заявник стверджувало, що другий захід забезпечення позову по суті призвів до негайного припинення його комерційної діяльності та втрати прибутку. Зокрема, воно було змушене зупинити дію договору оренди приміщення з підприємством «П.». Згідно з його твердженнями таке зупинення тривало понад один рік, до ухвалення остаточної постанови Верховного Суду щодо скасування ухвали про застосування заходу забезпечення позову.

67. Уряд не надав коментарів щодо суті цієї скарги.

68. Суд вважає, що другий захід забезпечення позову, який діяв з 18 січня до 02 жовтня 2019 року (див. пункти 17 і 19) та який, вочевидь, призвів до майже негайного припинення всієї комерційної діяльності в цих приміщеннях, становив втручання у мирне користування підприємством-заявником своїм майном у розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Суд також вважає, що матеріали справи не містять доказів, що захід забезпечення позову усе ще був чинним після 02 жовтня 2019 року, як могло стверджувати підприємство-заявник.

69. Суд також вважає, що цей захід забезпечення позову становив здійснення контролю за користуванням майном підприємства-заявника у розумінні другого пункту статті 1 Першого протоколу до Конвенції (див., mutatis mutandis, рішення у справі «ДЖГК Статиба Лтд» та Гусельніковас проти Литви» (JGK Statyba Ltd and Guselnikovas v. Lithuania), заява № 3330/12, пункт 117, від 05 листопада 2013 року). Для дотримання вимог другого пункту необхідно продемонструвати, що захід, який становив контроль за користуванням майном, був законним, що він «відповідав загальним інтересам» та що існував розумний зв'язок пропорційності між застосованими засобами та метою, яка переслідувалася (там само, пункт 118).

70. У цій справі захід забезпечення позову було застосовано на підставі положень Господарського процесуального кодексу України (див. пункт 17). Однак, хоча він, як стверджується, був спрямований на захист прав та інтересів позивача, він не був обґрунтовано пов'язаний з предметом справи або виконанням рішення суду, яке могло бути ухвалене в майбутньому на користь позивача (див. пункт 19). Суд також враховує, що до підприємства-заявника було застосовано інший захід забезпечення позову, який забороняв йому вчиняти будь-які реєстраційні дії щодо спірного приміщення. Отже, Суд має сумніви, чи міг вважатися другий захід забезпечення позову законним або таким, що переслідував законну мету (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Горковлюк та Кагановський проти України» [Комітет] (Gorkovlyuk and Kaganovskiy v. Ukraine) [Committee], заява № 49785/06, пункт 108, від 04 жовтня 2018 року).

71. Крім того, Суд зазначає, що хоча застосований у цій справі захід не становив арешт майна як такий, його наслідки можна було порівняти з арештом майна, і за своїм характером він був суворим та обмежувальним заходом. Подібно до арешту майна він міг вплинути на права власника такою мірою, що його основна підприємницька діяльність могла бути поставлена під загрозу, і чим довше такі заходи забезпечення позову залишалися чинними, тим значнішим був вплив на власника щодо мирного користування ним своїм майном (див. згадане рішення у справі «ДЖГК Статиба Лтд» та Гусельніковас проти Литви» (JGK Statyba Ltd and Guselnikovas v. Lithuania), пункти 129 і 130). У зв'язку з цим Суд зазначає, що другий захід забезпечення позову діяв протягом дев'яти місяців (до його скасування 02 жовтня 2019 року), але підприємство-заявник, ймовірно, залишалося в ситуації невизначеності ще протягом декількох місяців — аж до ухвалення постанови Верховного Суду від 17 лютого 2020 року.

72. Як вбачається, протягом зазначеного періоду підприємство-заявник не мало права користуватися приміщенням для отримання прибутку. У зв'язку з цим Суд звертає увагу на твердження Уряду, що визнання національними судами незаконності застосування заходу забезпечення позову дало підприємству-заявнику можливість вимагати відшкодування шкоди. У зв'язку з цим Уряд посилався на статтю 146 Господарського процесуального кодексу України та навів приклади відповідної національної практики.

73. Суд зауважує, що стаття 146 Господарського процесуального кодексу України передбачає, що позов про відшкодування шкоди, завданої внаслідок застосування заходів забезпечення позову, може бути поданий лише у випадку залишення основного позову без розгляду або повної чи часткової відмови у задоволенні позову. Суд не буде і не може вирішувати in abstracto, чи є таке положення сумісним з Конвенцією. У цій справі, враховуючи, що основне провадження усе ще перебуває на розгляді місцевого суду через дев'ять років після його порушення без ухвалення будь-якого рішення по суті (див. висновки Суду щодо тривалості провадження у пунктах 38 і 39), Суд не розуміє, як підприємство-заявник могло б змістовно скористатися цим юридичним механізмом (див., для порівняння, згадане рішення у справі «Недялков та інші проти Болгарії» (Nedyalkov and Others v. Bulgaria), пункти 92–95, та згадане рішення у справі «ДЖГК Статиба Лтд» та Гусельніковас проти Литви» (JGK Statyba Ltd and Guselnikovas v. Lithuania), пункти 131 і 132). Крім того, приклади з національної практики, на які посилався Уряд, також свідчать, що стаття 146 застосовувалася у вказаних справах саме в ситуаціях, коли провадження вже було завершено шляхом ухвалення рішення про відмову у задоволенні позовів позивачів. Уряд не висунув інших аргументів чи пропозицій щодо можливостей, доступних підприємству-заявнику для отримання відшкодування збитків, понесених внаслідок незаконного застосування заходу забезпечення позову у його справі.

74. З огляду на зазначене Суд вважає, що за обставин цієї справи на підприємство-заявника було покладено надмірний тягар. Отже, було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.

ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

75. Підприємство-заявник доводило з огляду на стверджуване порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції щодо першого провадження, що відновлення його права власності на паркінг становило б належне відшкодування. Підприємство-заявник не висунуло інших вимог щодо відшкодування матеріальної чи моральної шкоди.

76. Оскільки Суд визнав скарги підприємства-заявника за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції щодо першого провадження явно необґрунтованими, і підприємство-заявник не висунуто інших вимог щодо справедливої сатисфакції, Суд вважає, що немає підстав присуджувати будь-яке відшкодування шкоди підприємству-заявнику.

77. Підприємство-заявник вимагало 25 000 євро в якості компенсації судових та інших витрат, які, як стверджується, охоплювали гонорар його захисника за представництво його інтересів у Суді.

78. Оскільки підприємство-заявник не надало жодних документів на підтвердження цієї вимоги, Суд нічого не присуджує за цим пунктом.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Оголошує прийнятними скарги підприємства-заявника щодо другого провадження та другого заходу забезпечення позову, а решту скарг у заяві — неприйнятними.

2. Постановляє, що було порушено статтю 6 Конвенції у зв'язку з тривалістю другого провадження.

3. Постановляє, що було порушено статтю 6 Конвенції у зв'язку з другим заходом забезпечення позову.

4. Постановляє, що було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції у зв'язку з другим заходом забезпечення позову.

5. Відхиляє вимоги підприємства-заявника щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 20 листопада 2025 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.

Мартіна КЕЛЛЕР

(Martina Keller)

Заступник Секретаря

Катержіна ШІМАЧКОВА

Голова