Про визнання недійсним кредитного договору

ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

26.11.2002 N 2/692(02/244)

Розглянувши у відкритому судовому засланні касаційне подання Генерального прокурора України на постанову Вищого господарського суду України від 3 квітня 2002 року N 2/692 у справі за позовом ТОВ "Технопарк" до АКАБ "Україна" про визнання недійсним кредитного договору N 28/193 від 27 грудня 1996 року в частині сплати відсотків за користування кредитом в розмірі подвійної відсоткової ставки, яка діє на момент прострочки, у разі порушення строків повернення кредиту, ВСТАНОВИВ:

У листопаді 2001 року ТОВ "Технопарк" звернулось до господарського суду м. Києва із позовом до АКАБ "Україна" про визнання недійсним укладеного між сторонами кредитного договору N 28/193 від 27 грудня 1996 року в частині сплати відсотків за користування кредитом в розмірі подвійної відсоткової ставки, яка діє на момент прострочки, у разі порушення строків повернення кредиту. Позовні вимоги обгрунтовувались тим, що п.3.5 спірного договору не відповідає положенням ст. 179 ЦК ( 1540-06 ) України та роз'ясненням Вищого арбітражного суду України від 6 жовтня 1994 року "Про деякі питання вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням кредитних договорів" ( v_706800-94 ).

Рішенням господарського суду м. Києва від 27 грудня 2001 року позов задоволено. Визнано недійсним п.3.5 кредитного договору N 28/193 від 27 грудня 1996 року, укладеного між сторонами.

Рішення мотивовано тим, що встановлена п.3.5 спірного договору відповідальність за порушення строку повернення кредиту у вигляді подвійної відсоткової ставки не може бути застосована при розрахунках заборгованості, оскільки п.3.6 цього договору передбачено неустойку за порушення сплати відсотків за користування кредитом у розмірі 0,1% від суми простроченої заборгованості за кожен день прострочки.

Постановою Вищого господарського суду України від 3 квітня 2002 року N 2/692 вищевказане рішення скасовано. У задоволенні позову відмовлено, так як суд не прийняв до уваги, що відповідно до ст. 35 ГПК України ( 1798-12 ) факти, встановлені рішенням господарського суду під час розгляду однієї справи, не доводяться знову при вирішенні інших спорів, в яких беруть участь ті ж самі сторони. Так, рішенням арбітражного суду м. Києва від 4 січня 2000 року в справі N 14/408 з ТОВ "Технопарк" стягнуто на користь АКАБ "Україна" 10000000 доларів США основного боргу за неповернення кредиту за спірним договором, 5570410,96 доларів США відсотків та 775610,41 доларів США пені. При цьому суд оцінив кредитний договір N 28/193 від 27 грудня 1996 року і не знайшов підстав для визнання його недійсним, у тому числі і п.3.5 договору.

Ухвалою Верховного Суду України від 23 жовтня 2002 року порушено провадження з перегляду в касаційному порядку постанови Вищого господарського суду України від 3 квітня 2002 року N 2/692 за касаційним поданням Генерального прокурора України, де поставлено питання про скасування зазначеної постанови. Посилання зроблені на порушення норм матеріального і процесуального права та виявлення різного застосування Вищим господарським судом України одного й того ж положення закону в аналогічних справах. Заслухавши доповідача, пояснення представників ТОВ "Технопарк" та Генеральної прокуратури України, які підтримали доводи касаційного подання і просили його задовольнити, представників ліквідатора АКАБ "Україна", котрі заперечували проти цього, перевіривши матеріали справи, Верховний Суд України дійшов висновку, що оскаржена постанова Вищого господарського суду України підлягає скасуванню, а справа - передачі на новий розгляд до суду першої інстанції з таких підстав.

Відмовляючи у задоволенні позову, Вищий господарський суд України виходив з того що судом першої інстанції не враховано положення ст. 35 ГПК України ( 1798-12 ), відповідно до якої факти, встановлені рішенням господарського суду під час розгляду однієї справи, не доводяться знову при вирішенні інших спорів, в яких беруть участь ті ж самі сторони. При цьому в оскарженій постанові зроблено посилання на рішення арбітражного суду м. Києва від 4 січня 2000 року в справі N 14/408 за позовом АКАБ "Україна" до ТОВ "Технопарк" про стягнення 15519016,99 доларів США. На думку Вищого господарського суду України, вирішуючи вказану справу, арбітражний суд м. Києва оцінив кредитний договір N 28/193 від 27 грудня 1996 року і не знайшов підстав для визнання його недійсним, у тому числі і п.3.5 договору.

Проте, такий висновок Вищого господарського суду України є помилковим.

Зі змісту рішення арбітражного суду м. Києва від 4 січня 2000 року в справі N 14/408 не вбачається, що сторонами наводились доводи щодо невідповідності кредитного договору чи окремих його умов вимогам закону, а також те, що судом ці доводи перевірялись і робились відповідні висновки.

Отже, ст. 35 ГПК України ( 1798-12 ) застосована Вищим господарським судом України неправильно, що призвело до скасування рішення суду першої інстанції без належного правового обгрунтування.

Рішення суду першої інстанції також не може бути залишено в силі по тій причині, що воно прийнято без урахування всіх обставин справи та вимог норм матеріального і процесуального права.

Пунктом 3.5 укладеного між сторонами кредитного договору передбачено, що у разі порушення строків повернення кредиту за договором позичальник сплачує відсотки від суми простроченої заборгованості у розмірі подвійної відсоткової ставки, діючої на момент прострочки. Правова оцінка зазначеної умови договору, яка міститься в рішенні суду, є суперечливою, оскільки водночас судом визнано, що процентна ставка є і платою за наданий кредит, і заходом цивільно-правової відповідальності у формі неустойки (а.с. 6, 26-27).

Відповідно до роз'яснень, що містяться у п.5 постанови Пленуму Верховного Суду України N 3 ( v0003700-78 ) від 28 квітня 1978 року з наступними змінами "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними", у разі визнання угоди недійсною за статтею 48 ЦК України ( 1540-06 ) суд повинен посилатись і на нормативний акт, вимогам якого угода не відповідає. Задовольняючи позов, суд зазначених роз'яснень не врахував та не зробив посилань на закон чи інший нормативно-правовий акт, нормам якого не відповідає п.3.5 кредитного договору.

Згідно з положеннями ст. 71 ЦК України ( 1540-06 ) загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три роки. Як вбачається з матеріалів справи, 27 грудня 1996 року сторони уклали кредитний договір N 28/193. Саме з цього дня у відповідності з вимогами ст. 76 ЦК України починається перебіг строку позовної давності. Позов же було подано до суду - 15 листопада 2001 року, тобто після встановленого законом строку позовної давності (а.с. 2, 5).

Статтею 75 ЦК України ( 1540-06 ) передбачено, що позовна давність застосовується судом, господарським судом або третейським судом незалежно від заяви сторін. У той же час, судом не застосована позовна давність та не враховані положення ст. 80 ЦК України щодо наслідків закінчення строку позовної давності.

Наведені вище обставини свідчать, що при розгляді даної справи судами першої та касаційної інстанцій не було достатньо враховано вимоги законодавства. У зв'язку з цим постанова Вищого господарського суду України та рішення господарського суду м. Києва по справі підлягають скасуванню, а справа - передачі на новий розгляд до суду першої інстанції.

При новому розгляді справи суду необхідно дослідити питання щодо строку позовної давності та, враховуючи зазначені вище обставини і вимоги законодавства, вирішити спір відповідно до закону.

Враховуючи викладене і керуючись статтями 111-17 - 111-20 ГПК України ( 1798-12 ), Верховний Суд України ПОСТАНОВИВ:

Касаційне подання Генерального прокурора України задовольнити.

Постанову Вищого господарського суду України від 3 квітня 2002 року N 2/692 та рішення господарського суду м. Києва від 27 грудня 2001 року скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова є остаточною та оскарженню не підлягає.