Про визнання недійсним договору

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06.07.2005 Справа N 40/529

(ухвалою Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 15.09.2005 відмовлено у порушенні провадження з перегляду)

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів: [...]

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Державного комітету України з державного матеріального резерву та касаційне подання заступника прокурора м. Києва на постанову Київського апеляційного господарського суду від 22.02.2005 року і касаційну скаргу Державного комітету України з Державного матеріального резерву на окрему ухвалу Київського апеляційного господарського суду від 22.02.2005 року у справі за позовом Відкритого акціонерного товариства "Лисичанськнафтооргсинтез" до Державного комітету України з державного матеріального резерву про визнання недійсним договору, УСТАНОВИВ:

У грудні 2004 року позивач звернувся до господарського суду м. Києва з позовною заявою до відповідача про визнання недійсним договору N юр-2/186-98 від 14.10.1998 року на підставі ст. 48 ЦК УРСР ( 1540-06 ), посилаючись на те, що спірний договір не відповідає вимогам Закону України "Про державний матеріальний резерв" ( 51/97-ВР ) та ст.ст. 224, 241 ЦК УРСР.

Рішенням господарського суду м. Києва від 27.12.2004 року визнано спірний договір недійсним на підставі ст. 48 ЦК УРСР ( 1540-06 ).

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 22.02.2005 року зазначене рішення суду першої інстанції залишене без змін.

Окремою ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 22.02.2005 року зобов'язано відповідача усунути допущені порушення чинного законодавства.

У касаційному поданні заступник прокурора м. Києва вважає, що судом порушено норми матеріального та процесуального права, і тому просить прийняті ним рішення скасувати та справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

У касаційній скарзі відповідач вважає, що судом порушено норми матеріального та процесуального права, і тому просить прийняті ним рішення скасувати та в позові відмовити.

У касаційній скарзі на окрему ухвалу апеляційного суду відповідач вважає, що зазначена ухвала прийнята з порушенням і неправильним застосуванням норм матеріального та процесуального права, і тому просить її скасувати.

Відзив на касаційне подання та касаційні скарги від позивача до суду не надходив.

У судовому засіданні оголошувалась перерва на 06.07.2005 року.

Заслухавши пояснення прокурора та представників сторін, дослідивши доводи касаційного подання та касаційних скарг, перевіривши матеріали справи і прийняті в ній судові рішення, суд вважає, що касаційне подання та касаційні скарги підлягають задоволенню частково з наступних підстав.

Як вбачається із матеріалів справи, між позивачем і Державним комітетом України по матеріальних резервах (правонаступником якого є відповідач) було укладено договір N юр-2/186-98 від 14.10.1998 року на виконання розпорядження КМУ від 30.09.1998 року N 788-р ( 788-98-р ), за умовами якого останній зобов'язався відпустити із державного резерву 200 тис. тонн зерна пшениці 3-го класу, а позивач зобов'язався повернути до державного резерву в термін до 01.04.1999 року 150 тис. тонн мазуту топкового.

Предметом даного судового розгляду є вимоги позивача про визнання недійсним спірного договору у зв'язку з його невідповідністю ст. 12 Закону України "Про державний матеріальний резерв" ( 51/97-ВР ).

Задовольняючи позов про визнання спірного договору недійсним на підставі ст. 48 ЦК УРСР ( 1540-06 ) суд виходив з того, що зазначений договір не відповідає вимогам ст.ст. 224, 241 ЦК УРСР і ст.ст. 2, 12 Закону України "Про державний матеріальний резерв в Україні" ( 51/97-ВР ) та розпорядженню Кабінету Міністрів України від 30.09.1998 року N 788-р ( 788-98-р ).

Відповідно до роз'яснень Пленуму Верховного Суду України, викладених у пункті 2 постанови від 28.04.1978 N 3 ( v0003700-78 ) "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними", угода може бути визнана недійсною лише з підстав з наслідками, передбаченими законом; у кожній справі про визнання угоди недійсною суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угоди недійсною і настання певних юридичних наслідків; при задоволенні позову суд в одному рішенні постановляє про визнання угоди недійсною і про застосування передбачених законом наслідків.

Судові рішення у даній справі цим вимогам не відповідають.

Так, суди попередніх інстанцій дійшовши висновку про визнання спірного договору недійсним з підстав невідповідності вимогам закону не визначили правової природи зазначеного договору з урахуванням його умов і фактичних дій сторін щодо виконання договору, а звідси, не встановили дійсних обставин, з якими закон пов'язує визнання угоди недійсною та не навели вичерпних висновків про встановлені обставини і правові наслідки.

До того ж, суд зробивши висновок про невідповідність спірного договору вимогам ст.ст. 224, 241 ЦК УРСР ( 1540-06 ) не обґрунтував у чому ж полягає ця не відповідність, та не звернув уваги на те, що позивачем вимоги з таких підстав не заявлялись, і тим самим, вийшов за межі позову в порушення принципу диспозитивності сторін у судовому процесі, закріпленому в ст. 129 Конституції України ( 254к/96-ВР ).

Разом з цим, судом не було перевірено доводів відповідача щодо правового значення для вирішення спору про визнання спірного договору недійсним вимог ст.ст. 4, 5 Закону України "Про державний матеріальний резерв" ( 51/97-ВР ), згідно яких державний резерв створює Кабінет Міністрів України та номенклатура матеріальних цінностей державного резерву і норми їх накопичення, в тому числі не зношуваного запасу, затверджуються урядом та в залежності від установленого цим обставинам не було наведено правової оцінки.

За положеннями ст. 71 ЦК УРСР ( 1540-06 ) загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три роки.

З матеріалів справи видно, що спірний договір було укладено 14.10.1998 року. Саме з цього дня у відповідності з вимогами ст. 76 ЦК УРСР ( 1540-06 ) і починається перебіг строку позовної давності. Позов же подано до суду в грудні 2004 року, тобто після встановленого законом строку позовної давності.

Отже, висновок судів обох інстанцій про те, що позивачем не пропущено строк позовної давності не ґрунтується на матеріалах справи і не відповідає вимогам ст. 76 ЦК УРСР ( 1540-06 ) щодо початку перебігу строку позовної давності.

У той же час, суд визнавши недійсним спірний договір на підставі ст. 48 ЦК УРСР ( 1540-06 ) не застосував наслідки, передбачені частиною другою цієї норми у зв'язку з недоведеністю відповідачем обставин щодо виконання зазначеного договору, обґрунтувавши цей висновок ст.ст. 33, 34 Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ).

Проте, такий висновок суду зроблений без врахування вимог ст.ст. 38, 43 Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ) згідно яких, якщо надані сторонами докази є недостатніми, господарський суд зобов'язаний витребувати від підприємств та організацій незалежно від їх участі у справі документи і матеріали, необхідні для вирішення спору.

Господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись Законом ( 51/97-ВР ).

Разом з цим, судом не було вжито усіх необхідних заходів для з'ясування та встановлення дійсних обставин спору, пов'язаних з виконанням сторонами спірного договору.

При цьому, суду слід було звернути увагу на те, що господарським судом розглядається справа N 16/46 за позовом Державного комітету України з державного матеріального резерву до ВАТ "Лисичанськнафтооргсинтез" про стягнення сум, підставою якого є спірний договір.

За таких обставин, оскаржені судові рішення не можна визнати законними й обґрунтованими, і тому вони підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Водночас, у зв'язку із скасуванням прийнятих у справі судових рішень, підлягає скасуванню й окрема ухвала апеляційного суду, оскільки вона ґрунтується на обставинах, встановлених зазначеними рішеннями.

Під час нового розгляду справи суду необхідно врахувати викладене і вирішити спір з дотриманням вимог закону.

З огляду наведеного та керуючись ст.ст. 111-5, 111-7, 111-9 - 111-12 Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ), Вищий господарський суд України ПОСТАНОВИВ:

Касаційне подання заступника прокурора м. Києва задовольнити повністю та касаційні скарги Державного комітету України з державного матеріального резерву задовольнити частково.

Постанову й окрему ухвалу Київського апеляційного господарського суду від 22.02.2005 року та рішення господарського суду м. Києва від 27.12.2004 року скасувати, і справу N 40/529 передати на новий розгляд до суду першої інстанції в іншому складі.