Про визнання недійсним договору

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28.02.2006 Справа N 40/124

(ухвалою Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 20.04.2006 відмовлено у порушенні провадження з перегляду)

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів: В.Овечкін - головуючого, Є.Чернов, В.Цвігун

за участю представників:

- позивача - Мазур О.В. - (дор. N 1/1 від 01.01.2006)

- відповідача - Дяченко Н.О. - (дор. у справі) - Чех О.Я. (дор. у справі)

- третя особа - Лавренова Н.О. - (дор. N 31-1/92 від 21.02.2006)

розглянув касаційну скаргу ТОВ "Злато лан"

на постанову Київського апеляційного господарського суду від 13.12.2005

у справі N 40/124 господарського суду м. Києва

за позовом ТОВ "Злато лан"

до Корпорації "Украгропромбіржа"

треті особи

- ВАТ НАК "Украгролізинг"

- Кабінет Міністрів України

- Міністерство аграрної політики України

за участю прокурора Печерського району м. Києва

про визнання недійсним договору

ВСТАНОВИВ:

Рішенням господарського суду м. Києва від 19.09.2005 (суддя Л.Смірнова) позов задоволено частково, визнано недійсним договір фінансового лізингу та припинено його дію на майбутнє як такий, що суперечить вимогам закону, в іншій частині позовних вимог ТОВ "Злато лан" відмовлено, в позові ВАТ НАК "Украгролізинг" щодо визнання недійним договору, як такого що суперечить інтересам держави, відмовлено, в задоволенні позовних вимог прокурора відмовлено.

Судове рішення вмотивовано тими обставинами, що договір фінансового лізингу не відповідає вимогам закону, оскільки відповідач не мав права надавати майно, що є об'єктом договору в лізинг, а також не дотримано вимог закону щодо обов'язкової реєстрації договору в порядку встановленому Законом України "Про лізинг" ( 723/97-ВР ).

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 13.12.2005 (судді: Л.Ланченко, Н.Пилипчук, Л.Бившева) зазначене судове рішення залишено без змін з аналогічних мотивів та підстав.

Позивач із судовими рішеннями у справі не погодився, в касаційні скарзі просить зазначені рішення скасувати, справу передати на новий розгляд, оскільки судами допущено порушення норм процесуального права щодо неврахування преюдиційності рішення суду, а також неправильне застосування норм матеріального права.

Крім того, в доповнені до касаційної скарги поданому в судовому засіданні позивач посилається на порушення господарськими судами норм процесуального закону щодо визначення підсудності справ господарським судам.

Відповідач в запереченні на касаційну скаргу проти доводів позивача заперечує, вважає, що судові рішення відповідають нормам матеріального права і просить залишити відповідні рішення без зміни а касаційну скаргу без задоволення.

Вищий господарський суд України у відкритому судовому засіданні дослідив матеріали справи, доводи касаційної скарги та вважає, що вона задоволенню не підлягає, виходячи з наступного.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено господарськими судами між Корпорацією "Українська універсальна агропромислова біржа" та ТОВ "Злато лан" укладено договір фінансового лізингу N 39-Л від 19.08.2002.

Відповідно до п. 1.1. договору Корпорація "Украгропромбіржа" діяла у відповідності до Постанови Кабміну України N 166 ( 166-96-п ) від 07.02.1996 "Про забезпечення сільського господарства зернозбиральною технікою".

П. 5 зазначеної постанови ( 166-96-п ) передбачено, що на Корпорацію "Украгропромбіржа" покладається здійснення функцій державного агента з отримання і використання кредитів для закупівлі зернозбиральної техніки фірми "Джон Дір", поставки її сільгосптоваровиробникам і укладення з ними договорів її продажу на умовах розстрочки платежу, терміном на п'ять років під заставу сільгосппродукції, які передбачають розрахунки за цю техніку.

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про лізинг" ( 723/97-ВР ) лізинг - це підприємницька діяльність, яка спрямована на інвестування власних чи залучених фінансових коштів і полягає в наданні лізингодавцем у виключне користування на визначений строк лізингоодержувачу майна, що є власністю лізингодавця або набувається ним у власність за дорученням і погодженням з лізингоодержувачем у відповідного продавця майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів.

Як обґрунтовано зазначено господарськими судами Корпорація "Украгропромбіржа" розпорядилася зазначеним майном, яке не належало їй на праві власності, а зазначеною постановою Кабміну ( 166-96-п ) її, як державного агента, не було наділено повноваженнями на укладення договорів фінансового лізингу.

Крім того, відповідно до ст. 21 Закону України "Про лізинг" ( 723/97-ВР ) у разі якщо об'єктом лізингу є державне майно або договір пайового лізингу передбачає залучення державних коштів чи для забезпечення виконання лізингового договору надаються державні гарантії, договір лізингу підлягає обов'язковій реєстрації у встановленому Кабінетом Міністрів України порядку. Договори, не зареєстровані у встановленому порядку, визнаються недійсними.

П. 2 Порядку реєстрації договорів лізингу, затвердженого Постановою Кабміну N 913 ( 913-98-п ) від 16.06.98, передбачено, що реєстрацію договору лізингу проводять безоплатно міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, в управлінні яких перебуває державне майно, що є об'єктом лізингу, або вони є розпорядниками державних коштів, що залучаються за договором пайового лізингу, чи надають державні гарантії для забезпечення виконання договору лізингу.

Господарськими судами встановлено, що відповідно до п. 3 Постанови Кабміну України N 166 ( 166-96-п ) від 07.02.96 Міністерство фінансів України зобов'язано надати гарантії для забезпечення зобов'язань щодо здійснення авансового платежу в розмірі 15% вартості зовнішньоторговельного контракту купівлі-продажу.

Відповідно до ст. 48 ЦК УРСР ( 1540-06 ) недійсною є угода яка не відповідає вимогам закону.

П. 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України N 3 ( v0003700-78 ) від 28.04.78 "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними" зазначено, що за правилами ст. 48 ЦК УРСР ( 1540-06 ) угода визнається недійсною при невідповідності її не тільки закону, а й іншим акта, виданим органами державної влади і управління в межах їх компетенції.

Таким чином суди дійшли обґрунтованих висновків про визнання недійсною зазначеної угоди фінансового лізингу, як такої, що не відповідає вимогам Закону України "Про лізинг" ( 723/97-ВР ), так як при її укладенні порушено одну з умов дійсності угоди, зокрема, наявність у особи права на укладення угоди, а також вимоги щодо обов'язкової державної реєстрації.

При цьому судами правильно застосовано ст. 59 ЦК УРСР ( 1540-06 ) щодо визнання договору недійсним і припинення його дії на майбутнє, оскільки здійснене позивачем користування технікою є безповоротнім, що унеможливлює повернення сторін у початковий стан.

Касаційна інстанція зазначає, що судами правомірно зроблено висновки про відсутність підстав визнавати зазначений договір фінансового лізингу недійсним відповідно до ст. 49 ЦК УРСР ( 1540-06 ) як такий що укладений з метою завідомо суперечною інтересам держави.

Необхідними умовами для визнання угоди недійсною на підставі наведеної норми є її укладення з метою, завідомо суперечною інтересам держави і суспільства, та наявність умислу хоча би в однієї з сторін щодо настання відповідних наслідків.

Пленум Верховного Суду України в п. 6 постанови від 28 квітня 1978 року N 3 ( v0003700-78 ) з наступними змінами "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними" роз'яснив, що до угод, укладених з метою, завідомо суперечною інтересам держави і суспільства, зокрема, належать угоди, спрямовані на приховування фізичними та юридичними особами доходів від оподаткування.

В матеріалах справи відсутні докази, що свідчать про наявність у діях сторін умислу на завдання шкоди державі чи існування такої шкоди внаслідок вчиненої сторонами угоди.

Доводи ТОВ "Злато лан" про порушення судами норм ст. 35 ГПК України ( 1798-12 ) щодо неврахування преюдиційності рішення суду відхиляються, позаяк предметом спору у справі N 2/207, на яку посилається скаржник, не було встановлення фактів щодо належності сільгосптехніки конкретним особам.

Вимоги про застосування двосторонньої реституції є необґрунтованими з вищевикладених підстав і обгрунтвано відхилені апеляційною інстанцією.

Касаційна інстанція також відхиляє доводи позивача щодо порушення господарськими судами ст. 15 ГПК України ( 1798-12 ), оскільки за договором, що є предметом спору передбачено відповідні обов'язки обох сторін, тому територіальна підсудність в даному випадку визначається згідно з частиною третьою статті 15 ГПК, і розгляд справи здійснюється тим господарським судом, до якого звернувся позивач.

Щодо порушення судами положення ст. 153 ЦК УРСР ( 1540-06 ), касаційна інстанція зазначає, що вимога про встановлення факту неукладення договору є елементом оцінки фактичних обставин справи та обґрунтованості вимог.

Відповідно до ст.ст. 111-5, 111-7 ГПК України ( 1798-12 ) касаційна інстанція використовує процесуальні права суду першої інстанції виключно для перевірки юридичної оцінки обставин справи та повноти їх встановлення у рішенні або постанові господарського суду, Касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Виходячи з викладеного, керуючись ст.ст. 111-5, 111-7, 111-8, 111-9, 111-11 ГПК України ( 1798-12 ), ПОСТАНОВИВ:

Постанову Київського апеляційного господарського суду від 13.12.2005 та рішення господарського суду м. Києва від 19.09.2005 у справі N 40/124 господарського суду м. Києва залишити без зміни, а касаційну скаргу - без задоволення.

Головуючий В.Овечкін

Судді Є.Чернов В.Цвігун