Про застосування та стягнення фінансових санкцій за порушення вимог валютного законодавства

ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

08.04.2002 N 17-3-23/01-1146

Розглянувши за касаційною скаргою Відкритого акціонерного товариства "Гемопласт" (далі - Товариство) на постанову Вищого господарського суду України від 15 жовтня 2001 року справу за позовом Товариства до Білгород-Дністровської об'єднаної державної податкової інспекції (далі - Інспекція) про визнання недійсним рішення N 80-22-00480922-954/22 від 7 лютого 2001 року "Про застосування та стягнення фінансових санкцій за порушення вимог валютного законодавства", ВСТАНОВИВ:

Із зазначеним позовом Товариство звернулося до арбітражного суду Одеської області 16 лютого 2001 року.

Заявлена позовна вимога обгрунтовувалася тим, що відповідно до пункту шостого Указу президента України N 724/99 ( 724/99 ) від 27 червня 1999 року "Про заходи щодо недопущення відпливу з України валютних та інших майнових цінностей" (далі - Указ N 724/99), статті 4 Закону України "Про розрахунки в іноземній валюті" ( 185/94-ВР ) (далі - Закон про розрахунки в іноземній валюті), статті 209 Цивільного кодексу ( 1540-06 ) (далі - ЦК) та статті 79 Конвенції Організації Об'єднаних Націй (1980 року) "Про договори міжнародної купівлі-продажу товарів" ( 995_003 ) (далі - Конвенція ООН) при застосуванні до Товариства санкцій за порушення строку, передбаченого Законом про розрахунки в іноземній валюті надходження в Україну валютної виручки, Інспекція зобов'язана була врахувати форс-мажорні обставини, що підтверджені у встановленому порядку Одеською регіональною торгово-промисловою палатою. Крім того, Товариство вважало, що оспорюване рішення не мав права підписувати виконувач обов'язків начальника Інспекції, оскільки таке право має тільки начальник.

Рішенням від 26 березня 2001 року в позові відмовлено з тих підстав, що цивільне законодавство до податкових відносин не застосовується (стаття 2 ЦК ( 1540-06 ), а Закон ( 185/94-ВР ) про розрахунки в іноземній валюті не ставить стягнення пені за порушення строків зарахування виручки резидентів на їх валютні рахунки в залежність від причин, з яких ці строки порушені. Крім того, суду не була надана ліцензія Національного банку України про продовження термінів надходження валютної виручки, що передбачено статтею 6 названого Закону.

Постановою арбітражного суду Одеської області від 25 червня 2001 року вказане судове рішення залишено без змін.

Постановою Одеського апеляційного господарського суду від 29 серпня 2001 року рішення від 26 березня 2001 року та постанова від 25 червня 2001 року арбітражного суду Одеської області залишені без змін.

Вищий господарський суд України оскаржуваною постановою від 25 жовтня 2001 року ( n0016600-01 ) постанову апеляційного суду залишив без змін.

В касаційній скарзі ставиться вимога про скасування постанови Вищого господарського суду України і передачу справи на новий розгляд у зв'язку з виявленням факту різного застосування Вищим господарським судом України розпорядження Головної податкової адміністрації України від 20 травня 1997 року N 89-р ( v0089225-97 ) "Про посвідчення на перевірку" (далі - розпорядження N 89-р) в аналогічних справах. При цьому робиться посилання на постанову Вищого арбітражного суду України від 15 березня 2000 року N 04-1/11-16/186 ( va186800-00 ) та постанову від 22 лютого 2000 року N 04-1/12-4/142 ( v_142800-00 ), якими рішення Державної податкової інспекції у Шевченківському районі м. Києва та Бориспільської об'єднаної державної податкової інспекції у Київській області визнано недійсними, оскільки вони приймалися на підставі актів перевірки, складених працівниками, які не мали спеціальних посвідчень на перевірку. В даній справі Вищий господарський суд України послався на те, що порушення вимог зазначеного розпорядження не є підставою для визнання рішення Інспекції недійсним.

Заслухавши суддю-доповідача та пояснення представника позивача, розглянувши та обговоривши доводи касаційної скарги і перевіривши матеріали справи, Верховний Суд України вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Ухвалюючи оскаржувану постанову, Вищий господарський суд України виходив з того, що відповідно до статті 11 Закону України "Про державну податкову службу в Україні" ( 509-12 ) (далі - Закон про податкову службу) на час відсутності начальника Інспекції та його заступників може призначатися виконувач обов'язків, який користується правами начальника, а тому підписання такою особою рішення Інспекції не суперечить закону.

Суд також визнав необгрунтованим посилання позивача на Указ N 724/99 ( 724/99 ), який не вступив у дію у зв'язку з відхиленням поданого Президентом України відповідно до пункту четвертого "Перехідних положень" Конституції України ( 254к/96-ВР ) проекту Закону України "Про недопущення відпливу з України валютних та інших майнових цінностей" (Постанова Верховної Ради України N 1054-XIV ( 1054-14 ) від 16 вересня 1999 року).

З цих підстав суд дійшов висновку про законність постанови Одеського апеляційного господарського суду.

Зазначений висновок відповідає встановленим судами фактичним обставин справи та вимогам чинного законодавства, що регулює спірні правовідносини сторін.

Обгрунтування в касаційній скарзі недійсності рішення Інспекції посиланням на розпорядження N 89-р ( v0089225-97 ) безпідставне, оскільки цей акт не пройшов державну реєстрацію відповідно до вимог статті 117 Конституції України ( 254к/96-ВР ), тому він не має юридичної сили нормативно-правового акта і у зв'язку з цим не може регулювати правовідносини між підприємцями і органами державної податкової служби України. Зокрема, недотримання вимог цього розпорядження не може бути підставою для визнання недійсним рішення Інспекції про застосування встановленої законом відповідальності за порушення розрахунків у іноземній валюті.

Судами встановлено факт порушення Товариством вимоги Закону про розрахунки в іноземній валюті щодо надходження валютної виручки протягом 90 календарних днів з дати митного оформлення товару, експортованого за договором N 177 від 9 червня 2000 року Фірмі "Фарм-ГАФУР" (м. Баку).

На підставі договору N 177, укладеного на території України, сторони вступили в цивільно-правові відносини, що регулюються нормами ЦК ( 1540-06 ) та ратифікованими Верховною Радою України міжнародними договорами (стаття 9 Конституції України ( 254к/96-ВР ).

Відповідно до статті 209 ЦК ( 1540-06 ) особа, яка не виконала зобов'язання або виконала його неналежним чином, несе майнову відповідальність лише при наявності вини. Відсутність вини доводиться особою, яка порушила зобов'язання.

Як вбачається з матеріалів справи, Товариство свої зобов'язання щодо відправлення продукції на умовах "CIP" згідно Інкотермс-1990 виконало, а тому факт затримання відправленого вантажу на транзитній території (Російська Федерація) не може вважатися для нього форс-мажорною обставиною. У зв'язку з цим видана йому Одеською регіональною торгово-промисловою палатою довідка N 2018-2/20 від 31 січня 2001 року про форс-мажорні обставини, які звільняють його від відповідальності на підставі статті 79 Конвенції ООН ( 995_003 ) і статті 209 ЦК ( 1540-06 ), не має юридичного значення для визначення його відповідальності відповідно до Закону ( 185/94-ВР ) про розрахунки в іноземній валюті за несвоєчасне надходження валютної виручки за експортною операцією.

Відповідно до пункту десять-два договору N 177 підтвердження форс-мажорних обставин повинно засвідчуватись торгово-промисловою палатою відповідної країни продавця чи покупця.

Фірма "Фарм-ГАФУР" - покупець за договором наявність зазначених обставин, що стали причиною несвоєчасної оплати продукції, у встановленому порядку не підтвердив.

Отже, Товариство повинно нести відповідальність за порушення строків надходження валютної виручки за договором N 177, що передбачена Законом ( 185/94-ВР ) про розрахунки в іноземній валюті.

У зв'язку з цим підстави для скасування оскаржуваної постанови Вищого господарського суду України відсутні.

Виходячи з викладеного та керуючись статтями 111-17 - 111-20 Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ), Верховний Суд України ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Відкритого акціонерного товариства "Гемопласт" залишити без задоволення, а постанову Вищого господарського суду України від 25 жовтня 2001 року у даній справі залишити без змін.

Постанова є обов'язковою до виконання, остаточною і оскарженню не підлягає.