Окрема думка судді Конституційного Суду України Віктора Городовенка стосовно Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційною скаргою Дудіна Романа Володимировича щодо відповідності Конституції України (конституційності) абзацу п'ятого частини п'ятої статті 182 Кримінального процесуального кодексу України (про забезпечення альтернативності застави триманню під вартою)

КОНСТИТУЦІЙНИЙ СУД УКРАЇНИ

ОКРЕМА ДУМКА

судді Конституційного Суду України Віктора Городовенка стосовно Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційною скаргою Дудіна Романа Володимировича щодо відповідності Конституції України (конституційності) абзацу п'ятого частини п'ятої статті 182 Кримінального процесуального кодексу України (про забезпечення альтернативності застави триманню під вартою)

Конституційний Суду України (далі - Суд) ухвалив Рішення у справі за конституційною скаргою Дудіна Романа Володимировича щодо відповідності Конституції України (конституційності) абзацу п'ятого частини п'ятої статті 182 Кримінального процесуального кодексу України (про забезпечення альтернативності застави триманню під вартою) від 21 липня 2026 року № 9-р(II)/2026 (далі - Рішення).

Суд у Рішенні визнав „таким, що відповідає Конституції України (є конституційним), абзац п'ятий частини п'ятої статті 182 Кримінального процесуального кодексу України“ (пункт 1 резолютивної частини), згідно з яким „у виключних випадках, якщо слідчий суддя, суд встановить, що застава у зазначених межах не здатна забезпечити виконання особою, що підозрюється, обвинувачується у вчиненні тяжкого або особливо тяжкого злочину, покладених на неї обов'язків, застава може бути призначена у розмірі, який перевищує вісімдесят чи триста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб відповідно“.

Попри незгоду з ухваленим Рішенням загалом, вважаю обґрунтованими окремі висновки Суду щодо природи застави, її мети та потреби врахування міжнародних стандартів, насамперед практики Європейського суду з прав людини. Зокрема, не викликають заперечень позиції щодо значення застави як запобіжного заходу, що є альтернативою триманню особи під вартою, а також потреби індивідуалізації її розміру з урахуванням обставин конкретної справи.

Водночас не можу погодитися з висновком Суду про конституційність абзацу п'ятого частини п'ятої статті 182 Кримінального процесуального кодексу України (далі - Кодекс).

На мою думку, Суд пов'язав висновок про відповідність Конституції України означених приписів Кодексу насамперед із вимогами до їх належного застосування слідчим суддею, судом.

Однак предметом конституційного контролю в цій справі було не те, як слідчий суддя, суд повинен застосовувати абзац п'ятий частини п'ятої статті 182 Кодексу, а те, чи містить він, зокрема у взаємозв'язку з іншими приписами Кодексу, достатні гарантії, які унеможливлюють свавільне визначення розміру застави та забезпечують ефективний захист права на свободу та особисту недоторканність, закріпленого статтею 29 Конституції України.

Саме з огляду на це вважаю, що приписи абзацу п'ятого частини п'ятої статті 182 Кодексу не відповідають вимогам Конституції України, а мотивування, наведене в Рішенні, не спростовує сумнівів щодо недостатності законодавчих гарантій захисту конституційних прав особи.

Отже, не погоджуючись із Рішенням, керуючись статтею 93 Закону України „Про Конституційний Суд України“ та § 74 Регламенту Суду, вважаю за потрібне викласти окрему думку щодо Рішення.

1. Суд підмінив оцінку законодавчого регулювання оцінкою належності правозастосування

1.1. У цій справі Суд мав дати відповідь насамперед на питання про те, чи забезпечує абзац п'ятий частини п'ятої статті 182 Кодексу достатній рівень нормативних гарантій права на свободу та особисту недоторканність у випадках призначення застави в розмірі понад установлені Кодексом межі. Натомість мотивувальна частина Рішення фактично зосереджена не на оцінці достатності правового регулювання, а на визначенні вимог до діяльності слідчого судді, суду під час застосування відповідних положень Кодексу.

Безперечно, усі ці вимоги мають істотне значення для забезпечення права підозрюваного, обвинуваченого на свободу та особисту недоторканність. Однак конституційність законодавчого регулювання не може ставитися в залежність від припущення, що його завжди застосовуватимуть у спосіб, який забезпечуватиме дотримання конституційних гарантій, якщо сам закон не встановлює належних механізмів їх забезпечення. Завдання Суду полягає не у встановленні правил застосування закону, а в перевірці того, чи забезпечив законодавець достатні гарантії від непропорційного втручання в конституційні права особи.

1.2. Абзац п'ятий частини п'ятої статті 182 Кодексу допускає визначення застави в розмірі, що перевищує встановлені Кодексом межі, якщо слідчий суддя, суд дійде висновку про нездатність застави в цих межах забезпечити виконання підозрюваним, обвинуваченим покладених на нього процесуальних обов'язків.

Однак зазначені приписи Кодексу не визначають змісту оцінного поняття „виключний випадок“, не встановлюють критеріїв, за наявності яких допускається призначення застави в розмірі, що перевищує визначені законом межі, не окреслюють меж здійснення відповідного дискреційного повноваження слідчого судді, суду, не відсилають до інших законодавчих приписів, які б їх визначали (таких приписів не існує), та не містять додаткових запобіжних засобів, покликаних забезпечити пропорційність втручання у права підозрюваного, обвинуваченого, до якого ці приписи застосовують. За таких умов Кодекс фактично залишає визначення меж зазначеного повноваження на розсуд слідчого судді, суду.

Використання законодавцем оцінних понять саме по собі не суперечить Конституції України. Водночас Суд неодноразово наголошував, що принцип юридичної визначеності як складник принципу верховенства права зобов'язує законодавця встановлювати межі дискреційних повноважень органів публічної влади [абзац третій підпункту 7.2 пункту 7 мотивувальної частини Рішення від 3 грудня 2025 року № 6-р(II)/2025]. Суд також зазначав, що визнання за органом публічної влади дискреційних повноважень є конституційно допустимим лише за умови існування механізмів запобігання їх зловживанню (абзац другий підпункту 2.3 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 11 жовтня 2018 року № 7-р/2018), а обмеження конституційних прав є допустимими лише тоді, коли забезпечено передбачуваність застосування правових норм, що встановлюють такі обмеження (абзац третій підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 29 червня 2010 року № 17-рп/2010; абзац другий підпункту 2.5 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 21 грудня 2017 року № 3-р/2017).

Особливого значення для цієї справи має Рішення Суду від 3 грудня 2025 року № 6-р(II)/2025. У ньому Суд указав, що: використання законодавцем оцінних понять без визначення випадків, критеріїв їх застосування призводить до наділення як прокурора, так і суду дискреційними повноваженнями, межі яких закон чітко і зрозуміло не визначає, що підриває юридичну визначеність відповідного нормативного регулювання; таке законодавче регулювання створює підґрунтя для неоднакового застосування норми, невизначеності ситуацій і правовідносин та можливих зловживань (абзаци п'ятий, шостий, сьомий підпункту 7.2 пункту 7 мотивувальної частини).

На мою думку, наведені юридичні позиції повною мірою стосуються абзацу п'ятого частини п'ятої статті 182 Кодексу. Законодавець, використавши оцінне поняття „виключний випадок“, не визначив критеріїв його застосування та не окреслив меж судової дискреції. Саме законодавець, установлюючи юридичне регулювання, яке допускає настільки істотне втручання у право особи на свободу та особисту недоторканність, був зобов'язаний визначити мінімальні гарантії реалізації цього права. За відсутності таких гарантій відповідне юридичне регулювання не забезпечує належного рівня юридичної визначеності та створює реальний ризик свавільного або непропорційного втручання у конституційні права особи.

1.3. У Рішенні Суд виходить із того, що ризики визначення непропорційного розміру застави можуть бути усунуті через добросовісне здійснення слідчим суддею, судом дискреційних повноважень. Безумовно, дискреційні повноваження суду є невіддільним елементом здійснення правосуддя, оскільки забезпечують можливість індивідуалізації процесуальних рішень. Водночас розширення меж судового розсуду підвищує потребу в нормативних гарантіях, які визначають межі його здійснення та унеможливлюють свавільне або непропорційне обмеження конституційних прав особи.

Такий висновок не спростовується тим, що, як зазначив Суд у Рішенні, вимоги частини четвертої статті 182 Кодексу щодо обов'язку врахування обставин, ризиків та заборони завідомо непомірного розміру застави мають загальний характер і є застосовними також у випадках, передбачених абзацом п'ятим частини п'ятої статті 182 Кодексу (абзац другий підпункту 6.1.2 підпункту 6.1 пункту 6 мотивувальної частини). Так, зазначені приписи Кодексу встановлюють загальні вимоги до призначення застави незалежно від її розміру. Однак коли законодавець допускає можливість відступу від установлених законом меж застави та фактично наділяє слідчого суддю, суд значно ширшими дискреційними повноваженнями, самих лише загальних гарантій у такому разі не може бути достатньо: закон має встановлювати додаткові критерії та запобіжні засоби, які б визначали межі здійснення судового розсуду й унеможливлювали його свавільне або непропорційне здійснення. Чим ширшими є дискреційні повноваження суду та чим істотнішим є можливе втручання в конституційні права особи, тим вищими мають бути вимоги до законодавчого визначення меж здійснення таких повноважень і до гарантій, які унеможливлюють їх свавільну реалізацію.

Показовим у цьому аспекті є підпункт 8.2 пункту 8 мотивувальної частини Рішення. У ньому Суд, спираючись насамперед на практику Європейського суду з прав людини, а не на зміст відповідних приписів Кодексу, детально визначає вимоги, яких має дотримати слідчий суддя, суд під час призначення застави в розмірі понад установлені Кодексом межі, зокрема наголошує на необхідності належного мотивування судового рішення, врахування майнового стану особи, конкретних обставин кримінального провадження, дотримання вимоги пропорційності тощо.

Не ставлячи під сумнів правильність цих орієнтирів, зазначу, що сама потреба в їх окремому детальному викладенні в Рішенні свідчить про недостатню визначеність приписів Кодексу, що були предметом конституційного контролю. Фактично Суд змушений доповнювати законодавче регулювання критеріями, які безпосередньо з Кодексу не випливають.

Такий підхід прямо відображений і в абзаці шостому підпункту 8.2 пункту 8 мотивувальної частини Рішення, у якому Суд зазначив, що саме дотримання слідчим суддею, судом наведених Судом юридичних позицій щодо реальної альтернативності застави триманню під вартою забезпечує таке застосування абзацу п'ятого частини п'ятої статті 182 Кодексу, яке є сумісним із вимогами частини другої статті 29 Конституції України.

На мою думку, наведене свідчить, що Суд пов'язав конституційність абзацу п'ятого частини п'ятої статті 182 Кодексу не з достатністю гарантій, установлених Кодексом, а з його належним подальшим застосуванням слідчим суддею, судом. Однак предметом конституційного контролю є не оцінювання того, за яких умов правозастосування відповідатиме Конституції України, а перевірка того, чи забезпечує сам закон достатні гарантії захисту конституційних прав особи.

2. Суд використав практику Європейського суду з прав людини для оцінки правозастосування, а не законодавчого регулювання

2.1. У мотивувальній частині Рішення Суд приділив значну увагу практиці Європейського суду з прав людини щодо застосування застави як запобіжного заходу. Такий підхід відповідає статті 9 Конституції України, Закону України „Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини“, а також усталеній практиці самого Суду щодо врахування міжнародних стандартів захисту прав людини під час здійснення конституційного контролю.

Так, Суд навів позиції Європейського суду з прав людини щодо потреби індивідуалізації розміру застави, врахування майнового стану особи, забезпечення пропорційності обмеження права на свободу та особисту недоторканність, належного мотивування судових рішень тощо.

Не викликає заперечень і висновок Суду про те, що саме ці стандарти потрібно враховувати під час застосування застави та визначення її розміру.

2.2. Водночас наведений Судом аналіз практики Європейського суду з прав людини не став критерієм оцінки досліджуваного правового регулювання.

Суд детально окреслив вимоги, яких має дотримуватися слідчий суддя, суд під час визначення розміру застави, однак не дослідив, чи забезпечує абзац п'ятий частини п'ятої статті 182 Кодексу законодавчі передумови для реалізації цих вимог.

Якщо практика Європейського суду з прав людини розглядає відповідні вимоги як необхідні умови забезпечення права на свободу та особисту недоторканність, то предметом оцінки Суду мало бути насамперед те, чи закріпив законодавець гарантії дотримання таких вимог безпосередньо в законі.

2.3. Наведена Судом практика Європейського суду з прав людини свідчить не лише про окремі випадки застосування Кодексу, яке не відповідає Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, а про повторюваність таких порушень у практиці судів системи судоустрою України. Значна частина рішень Європейського суду з прав людини, на які покликається Суд, стосується визначення судами системи судоустрою України надмірного розміру застави, недостатнього мотивування відповідних рішень, неврахування майнового стану особи та інших обставин, що мають істотне значення для забезпечення права на свободу та особисту недоторканність, але не закріплені у визнаних конституційними приписах Кодексу.

За таких обставин Суд був зобов'язаний дослідити, чи є така повторюваність наслідком недостатньої визначеності законодавчого регулювання, встановленого абзацом п'ятим частини п'ятої статті 182 Кодексу. Якщо аналогічні порушення виникають систематично, це може свідчити не лише про недоліки правозастосування, а й про недостатність установлених цими приписами Кодексу гарантій, покликаних запобігати таким порушенням.

Натомість Суд використав практику Європейського суду з прав людини як аргумент на користь потреби належного застосування абзацу п'ятого частини п'ятої статті 182 Кодексу, тоді як вона могла й мала стати одним із критеріїв оцінювання достатності гарантій, закріплених у ньому, адже ця практика демонструє не лише критерії визначення розміру застави, а й те, що за відсутності достатніх обмежень у Кодексі широка дискреція суду здатна призводити до систематичного визначення непропорційного розміру застави. Саме цей аспект Суд залишив поза увагою.

Отже, практика Європейського суду з прав людини в цій справі мала значення не лише як орієнтир для правозастосування, а й як важливий індикатор достатності законодавчих гарантій. У цьому аспекті Суд неналежно використав її потенціал під час здійснення конституційного контролю визнаних конституційними приписів Кодексу, а саме не для перевірки достатності закріплених у них гарантій, а для виправдання їх відсутності через покладення відповідного обов'язку на правозастосування.

3. Відсутність достатніх законодавчих гарантій ставить під сумнів реальність альтернативності застави триманню під вартою, не забезпечує ефективного захисту права на свободу та особисту недоторканність і порушує конституційний принцип рівності

3.1. Визнаючи абзац п'ятий частини п'ятої статті 182 Кодексу конституційним, Суд виходив, зокрема, з того, що застава є альтернативою триманню особи під вартою та покликана забезпечити баланс між правом особи на свободу та особисту недоторканність і потребою досягнення цілей кримінального провадження. З таким загальним підходом не можна не погодитися.

Водночас конституційне значення має не лише формальне існування альтернативного запобіжного заходу, а й реальна можливість особи скористатися такою альтернативою.

Якщо абзац п'ятий частини п'ятої статті 182 Кодексу допускає визначення застави в розмірі, який фактично унеможливлює її внесення, то незалежно від процесуальної форми відповідного рішення особу фактично позбавлено можливості звільнення з-під варти. За таких умов застава перестає виконувати властиву їй функцію альтернативи триманню під вартою та перетворюється лише на формальну процесуальну можливість, реалізація якої повністю залежить від розсуду слідчого судді, суду.

Тому законодавче регулювання повинне містити гарантії, які забезпечували б не лише законність визначення розміру застави, а й можливість її фактичного використання як альтернативного запобіжного заходу. Відсутність таких гарантій створює ризик непропорційного обмеження права на свободу та особисту недоторканність.

Зазначений ризик не є суто теоретичним. Як випливає з наведених у Рішенні позицій Європейського суду з прав людини, а також із практики судів системи судоустрою України, визначення застави в надмірному розмірі нерідко обґрунтовується переважно тяжкістю інкримінованого кримінального правопорушення або розміром шкоди, яка, за версією сторони обвинувачення, була завдана внаслідок його вчинення.

Такий підхід викликає сумніви з огляду на статтю 62 Конституції України, відповідно до якої особа вважається невинуватою у вчиненні злочину, доки її вину не буде доведено в законному порядку та встановлено обвинувальним вироком суду. Використання розміру інкримінованої шкоди як одного з основних критеріїв для визначення розміру застави може призвести до того, що процесуальний запобіжний захід фактично набуде ознак попереднього реагування на ще не доведене кримінальне правопорушення, що не узгоджується з конституційним змістом презумпції невинуватості.

3.2. Крім того, Суд не надав належної оцінки аргументам щодо дотримання конституційного принципу рівності.

У Рішенні увагу зосереджено переважно на тому, що однаковий розмір застави може мати різне значення для осіб із різним майновим станом, що по суті є правильним. Однак поза увагою залишився інший аспект принципу рівності - рівність визначених законом гарантій від непропорційного здійснення дискреційних повноважень слідчого судді, суду.

Суд наголошував, що гарантована Конституцією України рівність усіх людей в їх правах і свободах означає необхідність забезпечення їм рівних правових можливостей як матеріального, так і процесуального характеру для реалізації однакових за змістом та обсягом прав і свобод (перше речення абзацу п'ятого підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 12 квітня 2012 року № 9-рп/2012).

Суд також зазначав, що елементами верховенства права є принципи рівності і справедливості, юридичної визначеності, ясності і недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці і неминуче призводить до сваволі (перше речення абзацу другого підпункту 4.1 пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 22 грудня 2010 року № 23-рп/2010).

Наведені юридичні позиції Суду однаковою мірою стосуються законодавчого регулювання застосування запобіжних заходів, пов'язаних з обмеженням права на свободу та особисту недоторканність.

За відсутності чітких законодавчих критеріїв особам, які перебувають у подібному процесуальному становищі, можуть призначати істотно різні за розміром застави виключно внаслідок різного здійснення судового розсуду. Така ситуація є наслідком не індивідуалізації судового рішення, а недостатньої визначеності юридичного регулювання, яке не встановлює передбачуваних орієнтирів для однакового застосування відповідних приписів Кодексу.

Фактично визнані конституційними приписи Кодексу запровадили особливий режим визначення розміру застави для окремої категорії осіб, однак не встановили достатніх законодавчих критеріїв, які б окреслювали межі відступу від загального регулювання. За таких умов обсяг можливого втручання у право на свободу та особисту недоторканність визначається не законом, а насамперед судовим розсудом. Це означає, що особи, які перебувають у подібному процесуальному становищі, не мають однакового рівня встановлених законом гарантій захисту від непропорційного обмеження їхнього права на свободу та особисту недоторканність.

Саме тому висновок Суду про конституційність абзацу п'ятого частини п'ятої статті 182 Кодексу не узгоджується з викладеними в Рішенні підходами щодо потреби забезпечення реальної альтернативності застави триманню під вартою, пропорційності обмеження права на свободу та особисту недоторканність, поваги до презумпції невинуватості, рівності й ефективності конституційних гарантій захисту прав людини. Рішення виходить із припущення, що недоліки законодавчого регулювання можуть бути компенсовані добросовісним здійсненням судової дискрецїї. Однак саме існування дискреційних повноважень суду не звільняє законодавця від конституційного обов'язку встановити мінімальні гарантії здійснення права на свободу та особисту недоторканність.

Іншими словами, законодавець не може встановити загальне правило та водночас повністю передати суду визначення винятків із нього, не закріпивши в законі випадків, критеріїв і меж здійснення такого дискреційного повноваження.

Висновок

Ця справа стосується не лише перевірки абзацу п'ятого частини п'ятої статті 182 Кодексу на конституційність, а й визначення меж дискреції законодавця під час унормування застосування запобіжних заходів, пов'язаних із обмеженням права на свободу та особисту недоторканність.

Наділяючи слідчого суддю, суд дискреційними повноваженнями щодо визначення розміру застави, законодавець зобов'язаний одночасно встановити достатні гарантії їх здійснення. Саме закон має визначати відповідні межі судового розсуду, забезпечувати передбачуваність його реалізації та містити належні засоби запобігання непропорційному обмеженню конституційних прав особи. Такий підхід випливає з принципу верховенства права та є необхідною передумовою ефективного захисту права на свободу та особисту недоторканність.

На моє переконання, Рішення фактично виходить із хибного припущення, що істотні недоліки законодавчого регулювання можуть бути компенсовані належним здійсненням судової дискреції. Проте добросовісне правозастосування не може компенсувати відсутність у законі тих гарантій, які зобов'язаний установити безпосередньо законодавець. Конституційний контроль має оцінювати насамперед юридичне регулювання, а не виходити з припущення, що судова дискреція в усіх випадках здійснюватиметься належним чином.

З огляду на викладене вважаю, що Суд не мав достатніх підстав для висновку про відповідність Конституції України (конституційність) абзацу п'ятого частини п'ятої статті 182 Кодексу, а тому конституційна скарга в цій справі підлягала задоволенню.

Суддя

Конституційного Суду України

Віктор ГОРОДОВЕНКО