Про скасування судових рішень у частині стягнення моральної шкоди та направлення справи на новий розгляд

СУДОВА ПАЛАТА У ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ

УХВАЛА

25.11.2004

(Витяг)

У березні 2002 р. Н. звернувся до суду з позовом до відкритого акціонерного товариства "Маріупольський металургійний комбінат ім. Ілліча" (далі - ВАТ) про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, пославшись на те, що 3 липня 2002 р. він разом із сином, 1992 р. народження, вийшов на прогулянку у двір, через деякий час залишив його на дитячому майданчику. У 20 метрах від останнього працівники ВАТ провадили демонтаж паркану та будували огорожу території комбінату. Під час роботи з-під гусениць бульдозера стало розлітатися сміття. Внаслідок цього частина стороннього тіла потрапила в око сину, через що він осліп на це око й став інвалідом. Вважаючи, що нещасний випадок стався з вини відповідача, просив задовольнити позовні вимоги.

Справа розглядалася судами неодноразово. Іллічівський районний суд м. Маріуполя рішенням від 30 серпня 2002 р. позов задовольнив: постановив стягнути з відповідача на користь позивача 5 тис. 71 грн. матеріальної та 5 тис.грн. моральної шкоди.

Апеляційний суд Донецької області ухвалою від 17 березня 2003 р. скасував рішення районного суду в частині відшкодування моральної шкоди і направив справу в цій частині на новий розгляд, а в іншій частині рішення змінив: постановив додатково стягнути з відповідача 246 грн. як компенсацію матеріальної шкоди.

Іллічівський районний суд м. Маріуполя останнім рішенням від 21 квітня 2003 р., яке залишив без зміни Апеляційний суд Донецької області ухвалою від 7 серпня 2003 р., постановив стягнути з відповідача на користь позивача 50 тис. грн. на відшкодування моральної шкоди і 2007 грн. - витрат, пов'язаних із протезуванням ока сина позивача.

У касаційній скарзі відповідач порушив питання про скасування судових рішень у частині стягнення моральної шкоди та направлення справи на новий розгляд, мотивуючи свою вимогу порушенням судами обох інстанцій норм матеріального і процесуального права.

Обговоривши наведені у скарзі доводи та перевіривши матеріали справи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Як убачається з матеріалів справи, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про доведеність вини відповідача в заподіянні шкоди здоров'ю малолітньому сину Н., оскільки ця вина була встановлена ще рішенням Іллічівського районного суду м. Маріуполя від 30 серпня 2002 р., яке набрало чинності. Правильним є й висновок суду про необхідність відшкодування відповідачем позивачу моральної шкоди.

При визначенні розміру відшкодування моральної шкоди районний суд урахував характер та обсяг страждань, яких зазнали позивач і його син, а також стан здоров'я, тяжкість вимушених змін у житті сина й інші обставини. Суд першої інстанції встановив, що причиною нещасного випадку були як незадовільна організація робіт на будівельному майданчику відповідачем, так і відсутність контролю за малолітнім сином з боку батьків, тому відповідно до вимог ст. 454 ЦК ( 1540-06 ) суд, вирішуючи питання про відшкодування моральної шкоди, врахував, що в заподіянні шкоди є й вина самого позивача.

Згідно з п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 р. N 4 ( v0004700-95 ) (з наступними змінами) "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" розмір відшкодування моральної шкоди відповідно до ст. 454 ЦК ( 1540-06 ) може бути зменшений судом з урахуванням ступеня вини заподіювача і потерпілого та майнового стану відповідача (громадянина).

Визначаючи розмір відшкодування моральної шкоди в сумі 50 тис.грн., районний суд достатньо врахував ступінь вини позивача в заподіянні шкоди, яка відповідає тій сумі, яку визначив суд, оскільки вік сина Н. на момент нещасного випадку дає підстави вважати, що контроль позивача за сином мав бути більш посиленим у місцях, де велися будівельні роботи.

За таких обставин Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України не знайшла підстав для задоволення касаційної скарги, тому, керуючись ст. 334 ЦПК ( 1503-06 ), касаційну скаргу ВАТ залишила без задоволення, а рішення Іллічівського районного суду м. Маріуполя від 21 квітня 2003 р. та ухвалу Апеляційного суду Донецької області від 7 серпня 2003 р. - без зміни.