Тип: Ухвала
Дата: 26 лютого 2004 р.
Статус: Не визначено
СУДОВА ПАЛАТА У ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ
УХВАЛА
26.02.2004
(Витяг)
О. та Г. звернулися до суду із позовом до З. про визнання дійсними договорів купівлі-продажу квартири, пославшись на ч. 2 ст. 47 ЦК ( 435-15 ), та про виселення відповідачки зі спірної квартири.
З. звернулась до суду із зустрічним позовом до О. та Г. й просила визнати договір купівлі-продажу тієї ж квартири від 14 червня 1994 р., укладений між нею та Г., і договір від 11 січня 1995 р., укладений між Г. та О., недійсними, оскільки вони оформлені на біржах і не мають юридичної сили.
Справа розглядалася судами неодноразово. Київський районний суд м. Харкова останнім рішенням, від 30 жовтня 2001 р., позовні вимоги О. та Г. задовольнив: на підставі ч. 2 ст. 47 ЦК ( 1540-06 ) зазначені договори купівлі-продажу спірної квартири визнав дійсними; за О. визнав право власності на спірну квартиру та постановив виселити з неї З.; у задоволенні позову З. відмовив.
Апеляційний суд Харківської області рішенням від 17 травня 2002 р. рішення районного суду скасував і постановив нове, яким у позові О. та Г. відмовив, а зустрічний позов задовольнив.
На рішення апеляційного суду надійшла касаційна скарга О. та Г., в якій порушено питання про його скасування та залишення в силі рішення суду першої інстанції через порушення судом норм матеріального права, а саме: ч. 2 ст. 47, статей 153, 224 ЦК ( 1540-06 ).
Обговоривши наведені у скарзі доводи та перевіривши матеріали справи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
Постановляючи рішення про задоволення позову З., апеляційний суд виходив з того, що зазначені вище договори купівлі-продажу квартири недійсні, оскільки вони вчинені на біржах, що суперечить ст. 227 ЦК ( 1540-06 ). Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову О. та Г. про визнання угод дійсними з підстав ч. 2 ст. 47 ЦК, суд виходив з того, що останні у спірну квартиру не вселялися, в управління, розпорядження й володіння своєю власністю фактично не вступили. Суд розцінив це як відсутність досягнення між сторонами згоди щодо істотних умов угоди. Проте з такими висновками суду погодитися не можна.
Відповідно до ч. 2 ст. 47 ЦК ( 1540-06 ), якщо одна зі сторін повністю або частково виконала угоду, що потребує нотаріального посвідчення, а друга ухиляється від її нотаріального оформлення, суд вправі за вимогою сторони, яка виконала угоду, визнати останню дійсною. В цьому разі нотаріальне оформлення угоди у подальшому не вимагається.
Як роз'яснено в п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 квітня 1978 р. N 3 ( v0003700-78 ) (зі змінами, внесеними постановами від 25 грудня 1992 р. N 13 ( v0013700-92 ) та від 25 травня 1998 р. N 15 ( v0015700-98 ) "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними", це правило не може бути застосоване, якщо сторони не досягай згоди з істотних умов угоди.
Суд першої інстанції встановив, що сторони в угодах - З., Г. і О. - досягли згоди з істотних умов, передбачених ст. 224 ЦК ( 1540-06 ). Ці обставини апеляційний суд не спростував. Зазначені в рішенні апеляційного суду обставини не передбачені як істотні ні в ст. 224 ЦК, ні в самій угоді.
За таких обставин постановлене апеляційним судом рішення не можна вважати законним та обгрунтованим. У зв'язку з цим Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України, керуючись ст. 334 ЦПК ( 1503-06 ), касаційну скаргу О. та Г. задовольнила: рішення апеляційного суду Харківської області від 17 травня 2002 р. скасувала, а рішення Київського районного суду м. Харкова від 30 жовтня 2001 р. залишила в силі.