Про визнання недійсним кредитного договору

СУДОВА ПАЛАТА У ГОСПОДАРСЬКИХ СПРАВАХ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

11.03.2002

Верховний Суд України, розглянувши за касаційною скаргою Відкритого акціонерного товариства "Державний ощадний банк України" (далі - Ощадбанк) на постанову Вищого арбітражного суду України від 29 травня 2001 р. ( n0035800-01 ) у справі за позовом Підприємства по обслуговуванню сільського господарства "УкрСибінкор-Агро" (далі - Підприємство) до Ощадбанку про визнання недійсним кредитного договору N 50 від 2 липня 1998 р., ВСТАНОВИВ:

заявлену позовну вимогу Підприємство обгрунтовувало невідповідністю оспорюваного кредитного договору вимогам закону, що відповідно до статті 48 ЦК ( 1540-06 ) є підставою недійсності цивільно-правової угоди.

На думку Підприємства, Ощадбанк не мав права надавати кредити юридичним особам, оскільки відповідно до статті 47 чинної на той час редакції Закону України "Про банки і банківську діяльність" ( 2121-14 ) (далі - Закон про банки) залучені ним грошові кошти могли передаватися за плату Національному банку України (далі - НБУ), а також використовуватися для кредитування населення.

Така функція, як кредитування юридичних осіб, відсутня і серед функцій Ощадбанку, перелічених в статті 40 названого Закону ( 2121-14 ).

Крім того, на дату укладення кредитного договору Ощадбанк не мав ліцензії НБУ на кредитування юридичних осіб, що відповідно до статті 17 цього Закону ( 2121-14 ) є обов'язковою підставою для здійснення банківських операцій.

Недійсність оспорюваного договору Підприємство мотивувало також тим, що він був підписаний не уповноваженою особою, а саме - фінансовим директором, оскільки відповідно до пунктів 9 - 10 статуту Підприємства право укладати договори і контракти належить виключно генеральному директору.

Рішенням від 24 листопада 2000 р. арбітражний суд Харківської області позов задовольнив з наведених у ньому підстав. Крім того, без будь-яких обгрунтувань суд вийшов за межі підстав пред'явленого позову і визнав кредитний договір недійсним ще й з тієї підстави, що банк порушив вимоги Положення НБУ "Про кредитування" (затверджене постановою правління N 246 ( v0246500-95 ) від 28 вересня 1995 р.) щодо колегіального порядку прийняття рішення про видачу кредиту. Дослідивши кредитну справу по оспорюваному кредитному договору, суд дійшов висновку, що колегіальне рішення про надання кредиту Підприємству кредитним комітетом Ощадбанку не приймалося.

Постановою від 26 лютого 2001 р. цього ж суду і оскаржуваною постановою від 29 травня 2001 р. ( n0035800-01 ) Вищого арбітражного суду України зазначене судове рішення залишено без змін.

У касаційній скарзі Ощадбанк просить постанову Вищого арбітражного суду України скасувати, а справу передати на новий розгляд, обгрунтовуючи її виявленням факту різного застосування судом одних і тих самих положень Закону про банки ( 2121-14 ) в аналогічних справах. При цьому робиться посилання на постанову президії Вищого арбітражного суду України від 16 березня 2001 р. N 02-7/11-100/465 та рішення цього суду від 27 березня 2001 р. у справі N 6/22, в яких міститься висновок про правомірність дій Ощадбанку щодо кредитування юридичних осіб.

Підприємство касаційну скаргу Ощадбанку не визнало.

Заслухавши суддю-доповідача та пояснення представників сторін, розглянувши та обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи і проаналізувавши на підставі встановлених у ній фактичних обставин правильність застосування Вищим арбітражним судом України при прийнятті оскаржуваної постанови норм матеріального права, Верховний Суд України касаційну скаргу задовольняє, а справу передає на новий розгляд на таких підставах.

Відповідно до статті 6 Закону України "Про господарські товариства" ( 1576-12 ) Ощадбанк є господарським товариством, що займається банківською діяльністю, і відповідно, одним із видів підприємств (стаття 2 Закону України "Про підприємства в Україні" ( 887-12 ).

Згідно зі статтями 25, 26 ЦК ( 1540-06 ) юридична особа діє на підставі статуту і має цивільну правоздатність відповідно до встановлених у ньому цілей її діяльності.

Вказані положення названих законів при прийнятті судових рішень у даній справі арбітражними судами не були враховані, незважаючи на те, що пункт 10 статуту Ощадбанку передбачав таку банківську операцію, як довгострокове і короткострокове кредитування юридичних осіб.

При цьому суди не дали належної правової оцінки постанові НБУ N 30 ( v0030500-97 ) від 10 лютого 1997 р. "Про перенесення терміну дії ліцензії Національного банку України на здійснення банківських операцій Державним спеціалізованим комерційним Ощадним банком України", якою Ощадбанку було дозволено на період до визначення статусу та структури його органів управління здійснювати банківські операції, передбачені його статутом.

Зазначену постанову слід було оцінити на предмет її відповідності пункту 16 статті 3 Закону про банки ( 2121-14 ), згідно з яким банки мали право здійснювати інші операції з дозволу НБУ. Тому необхідно було врахувати, що відповідно до статті 47 Закону про банки функції Ощадбанку щодо розміщення кредитних ресурсів не були обмежені лише передачею залучених грошових коштів за плату НБУ та для кредитування населення. Він мав право здійснювати з цими коштами й інші банківські операції, перелік яких міститься в статті 3 цього Закону.

Отже, висновок арбітражних судів про перевищення Ощадбанком своїх повноважень щодо кредитування юридичних осіб помилковий і грунтується на неправильному застосуванні норм матеріальних законів, оскільки достеменно не було з'ясовано, чи мав право НБУ на підставі пункту 16 статті 3 Закону про банки ( 2121-14 ) надавати Ощадбанку дозвіл на здійснення інших банківських операцій, крім тих, що передбачені статтями 40, 47 цього Закону.

Обгрунтовуючи недійсність кредитного договору фактом його підписання неуповноваженою особою, суди дійшли помилкового висновку про те, що цей договір не був у подальшому схвалений Підприємством, від імені якого він був укладений фінансовим директором без належних на це повноважень (довіреності, адміністративного акта; стаття 62 ЦК ( 1540-06 ), позаяк факт отримання Підприємством за цим договором суми кредиту при належній його юридичній оцінці міг би свідчити про таке схвалення.

Відповідно до частини другої статті 48 ЦК ( 1540-06 ) за недійсною угодою кожна зі сторін зобов'язана повернути другій стороні все одержане за угодою.

Проведення зазначеної реституції між сторонами недійсного договору є обов'язком суду, який визнав угоду недійсною.

Незважаючи на це, рішеннями арбітражних судів, якими кредитний договір визнано недійсним, реституційні наслідки між Ощадбанком та Підприємством застосовані не були (пункт 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 квітня 1978 р. N 3 ( v0003700-78 ) "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними").

Під час нового розгляду справи господарському суду першої інстанції слід врахувати викладене, всебічно і повно з'ясувати всі фактичні обставини справи, об'єктивно оцінити докази, що мають юридичне значення для її розгляду і вирішення спору по суті, з'ясувати дійсні права та обов'язки сторін і залежно від встановленого правильно застосувати матеріальний закон, що регулює спірні правовідносини, та прийняти основане на законі судове рішення.

Виходячи з викладеного та керуючись статтями 111-17 - 111-20 ГПК ( 1798-12 ), Верховний Суд України ПОСТАНОВИВ:

касаційну скаргу Відкритого акціонерного товариства "Державний ощадний банк України" задовольнити.

Постанову Вищого арбітражного суду України від 29 травня 2001 р. ( n0035800-01 ), постанову від 26 лютого 2001 р. і рішення від 24 листопада 2000 р. арбітражного суду Харківської області скасувати, а справу передати на новий розгляд господарському суду першої інстанції.

Постанова остаточна і оскарженню не підлягає.