Про визнання недійсним рішення

СУДОВА ПАЛАТА У ГОСПОДАРСЬКИХ СПРАВАХ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

27.12.2001

Верховний Суд України, розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу дочірньої компанії "Укртрансгаз" Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України" на постанову судової колегії по перегляду рішень, ухвал, постанов Вищого арбітражного суду України від 12 березня 2001 р. ( n0021800-01 ) у справі за позовом акціонерної енергопостачальної компанії "Київенерго" (далі - АЕК "Київенерго"), Державного підприємства "Енергоринок" (далі - ДП "Енергоринок") та дочірньої компанії "Укртрансгаз" Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України" (далі - ДК "Укртрансгаз") до Київської обласної ради (далі - Облрада) про визнання недійсним рішення Київської обласної Ради народних депутатів від 12 травня 1994 р. "Про відрахування коштів підприємствами і господарськими організаціями на шляхові роботи" в частині поширення його дії на територію міста Києва, ВСТАНОВИВ:

оспорюваним рішенням Облрада з 1 липня 1994 р. встановила для підприємств та організацій, що знаходяться у місті Києві та на території області, норми відрахувань на шляхові роботи: в розмірі 1,2% обсягу виробництва продукції, виконуваних робіт (послуг) для промислових, транспортних, будівельних та інших підприємств, кооперативів і господарських організацій; 0,4% для колгоспів, радгоспів, благодійних фондів і підприємств громадських організацій інвалідів; 0,06% річного обороту для заготівельних, торгівельних і постачальницько-збутових організацій.

Вказане рішення Облради позивачі оспорили з підстав його невідповідності законодавству України, що регулює правовідносини в сфері фінансування шляхового господарства України та оподаткування, а також прийняття його Облрадою з перевищенням наданих їй Конституцією ( 254к/96-ВР ) і законами України повноважень. Головним правовим аргументом заявленої позовної вимоги вони вважають те, що компетенція Облради не може поширюватись на територію міста Києва, яке є самостійною адміністративно-територіальною одиницею в системі адміністративно-територіального устрою України, в тому числі і на підприємства, установи, організації, що розташовані на його території.

На їх думку, це рішення суперечило чинним на дату його прийняття Конституції (Основному Закону) УРСР (1978 р. ( 888-09 ) (далі - Конституція 1978 р.) та Закону України "Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування" ( 533-12 ) (далі - Закон про місцеві Ради). Обгрунтовуючи недійсність оспорюваного рішення Облради, позивачі посилаються на норми статей 125, 126 названої Конституції, відповідно до яких місцеві Ради народних депутатів, як місцеві органи державної влади, у межах своєї компетенції мали право вирішувати усі питання місцевого значення, виходячи з інтересів громадян, що проживають на їх території, та державних інтересів, провадити у життя рішення вищестоящих органів державної влади, забезпечувати додержання законності і правопорядку, приймати рішення в межах своїх повноважень, наданих їм законодавством України, які є обов'язковими для виконання всіма розташованими на території Ради підприємствами, установами й організаціями, а також службовими особами і громадянами. А відповідно до частини шостої статті 22 Закону про місцеві Ради рішення Ради не повинні суперечити Конституції та чинним законам.

Вищий арбітражний суд України рішенням від 30 листопада 2000 р. в позові відмовив, обгрунтовуючи його тим, що відповідно до статті 4 Закону України "Про джерела фінансування дорожнього господарства України" ( 1562-12 ) (далі - Закон про джерела фінансування дорожнього господарства) кошти на дорожні роботи у розмірі від 0,4 до 1,2% обсягу виробництва продукції, виконуваних робіт (послуг) відраховують всі промислові, транспортні, будівельні та інші підприємства незалежно від відомчої підпорядкованості та форми власності, а конкретний розмір відрахувань на розвиток доріг загального користування в областях та напрямки їх використання визначаються рішенням відповідних обласних Рад народних депутатів. До того ж статтею 9 цього Закону передбачено, що визначення порядку збору та використання коштів для потреб дорожнього господарства покладається на Кабінет Міністрів України. Останній постановою від 2 лютого 1993 р. N 83 ( 83-93-п ) "Про порядок збору та використання коштів для фінансування витрат, пов'язаних з будівництвом, реконструкцією, ремонтом і утриманням автомобільних доріг загального користування" (пункт 3) визначив, що конкретний розмір відрахувань та напрями їх використання на розвиток автомобільних (позаміських) доріг загального користування в областях визначаються рішенням відповідної Ради. Суд обгрунтував своє рішення також посиланням на статтю 25 Закону України "Про столицю України - місто-герой Київ" ( 401-14 ), згідно з якою органи місцевого самоврядування Київської області сприяють здійсненню містом Києвом функцій столиці України шляхом участі в утриманні і розвитку системи державних автомобільних шляхів загального користування на території Київської області.

За заявою АЕК "Київенерго", законність вказаного судового рішення перевірялась в порядку нагляду і постановою від 12 березня 2001 р. Вищий арбітражний суд України залишив його без змін, обгрунтовуючи правомірність оспорюваного рішення Облради тими ж підставами, що й суд першої інстанції, акцентувавши, крім того, увагу на тому, що переважна більшість доріг розташована на території Київської області, тому і розмір відрахувань був встановлений саме Облрадою.

Один з позивачів - ДК "Укртрансгаз" - просить постанову Вищого арбітражного суду України від 12 березня 2001 р. ( n0021800-01 ) скасувати, мотивуючи касаційну скаргу тим, що відповідно до частини другої статті 19 та частини першої статті 144 Конституції України ( 254к/96-ВР ) повноваження органів місцевого самоврядування обмежуються територією відповідної адміністративно-територіальної одиниці і мають грунтуватися на законі та реалізуватися у визначений законом спосіб. Але всупереч цьому Облрада поширила дію оспорюваного рішення на суб'єктів, що знаходяться поза межами її адміністративної території, чим порушила конституційний принцип територіальної компетенції органу місцевого самоврядування.

ДК "Укртрансгаз" вважає, що суд допустив розширене тлумачення норми статті 4 Закону про джерела фінансування дорожнього господарства ( 1562-12 ) і помилково прийшов до висновку, що на підставі саме цієї норми Облрада мала право встановлювати обов'язкові відрахування на розвиток доріг і для суб'єктів господарювання, розташованих на території міста Києва. На думку позивача, зазначена норма Закону імперативно встановлює цільове призначення цих відрахувань - на розвиток доріг загального користування в Республіці Крим і областях.

Висновок суду про те, що Облрада правомірно прийняла оспорюване рішення в частині міста Києва у зв'язку з тим, що переважна більшість доріг розташована на території Київської області, скаржник вважає таким, що не має правового значення, оскільки утримання автомобільних доріг загального користування, що знаходяться на територіях міста Києва і Київської області, здійснюється за рахунок окремого фінансування з бюджетів міста і області.

Заслухавши пояснення повноважних представників сторін, розглянувши доводи, на яких грунтується касаційна скарга і заперечення проти них, перевіривши матеріали справи та проаналізувавши на підставі встановлених в ній фактичних обставин правильність застосування Вищим арбітражним судом України при прийнятті оскаржуваної постанови норм матеріального права, Верховний Суд України вважає, що постанова Вищого арбітражного суду України з наведених у касаційній скарзі підстав не підлягає скасуванню.

Позивачами у справі виступили юридичні особи, які за своєю організаційно-правовою формою діяльності є підприємствами (статті 1, 2 Закону України "Про підприємства в Україні" ( 887-12 ), далі - Закон про підприємства). Відповідно до статті 8 Закону УРСР "Про економічну самостійність Української РСР" ( 142-12 ) (далі - Закон про економічну самостійність України), статей 12 - 15 Закону України "Про підприємництво" ( 698-12 ) (далі - Закон про підприємництво), статей 27, 28 Закону про підприємства держава гарантує додержання прав і законних інтересів підприємств і будує свої відносини з ними, використовуючи економічні методи, зокрема через податкову політику, включаючи встановлення ставок податків. Республіканські і місцеві державні органи при прийнятті рішень, що стосуються підприємства, і у своїх відносинах з ними несуть відповідальність за додержання положень цих Законів. Державні органи можуть втручатися в діяльність підприємства тільки відповідно до своєї компетенції, встановленої законодавством. У разі видання ними акта, що не відповідає їх компетенції або вимогам законодавства, підприємство має право звернутися до суду з заявою про визнання такого акта недійсним.

На дату прийняття оспорюваного рішення Облрада була представницьким місцевим органом державної влади і зобов'язана була діяти, в тому числі приймати акти, на основі законності (статті 4, 78, 124, 125 Конституції 1978 р. ( 888-09 ).

Відносини підприємств з місцевими Радами народних депутатів на той час безпосередньо регулювались положеннями частини другої статті 126 Конституції 1978 р. ( 888-09 ), статті 33 Закону про підприємства ( 887-12 ) та Законом про місцеві Ради ( 533-12 ), а також статті 11 Закону про економічну самостійність України ( 142-12 ). Згідно з зазначеною нормою Конституції 1978 р. відносини місцевих Рад народних депутатів з підприємствами, які не належать до комунальної власності, будуються на податковій і договірній основі в інтересах, зокрема, соціально-економічного розвитку території. Це конституційне положення містилося в статті 8 Закону про місцеві Ради.

Відповідно до вказаної норми Закону про економічну самостійність України ( 142-12 ) рішення, прийняті в межах компетенції місцевої Ради народних депутатів, є обов'язковими для діючих на даній території підприємств, організацій та установ, в тому числі щодо сплати податків до місцевих бюджетів.

Відповідно до статей 4, 9 Закону про джерела фінансування дорожнього господарства ( 1562-12 ) кошти для шляхових робіт, що відраховуються підприємствами відповідно до положень цього Закону, є обов'язковими неподатковими платежами, порядок збору і використання яких має визначати Кабінет Міністрів України.

Згідно зі статтею 14 Закону України "Про систему оподаткування" ( 1251-12 ) (в редакції Закону від 2 лютого 1994 р. N 3904-XII ( 3904-12 ), далі - Закон про систему оподаткування) цей платіж (відрахування) за своїм видом є загальнодержавним податком, встановленим Верховною Радою України в Законі про джерела фінансування дорожнього господарства ( 1562-12 ).

Конкретний розмір відрахувань на шляхові роботи відповідно до частини першої статті 4 Закону про джерела фінансування дорожнього господарства ( 1562-12 ), а також напрями їх використання мали визначатися обласними Радами народних депутатів, що не суперечить їх повноваженням, закріпленим в статтях 51, 52 (пункт 8 частини другої) Закону про місцеві Ради ( 533-12 ).

Обгрунтовуючи касаційну скаргу посиланнями на положення статей 19 і 144 Конституції України (1996 р. ( 254к/96-ВР ), ДК "Укртрансгаз" не врахував, що і оспорюване рішення Облради і Закон про джерела фінансування шляхового господарства приймались у період дії Конституції 1978 р. ( 888-09 ), а тому визначити дійсність зазначеного рішення на основі Конституції (1996 р.) суперечило б закріпленому в статті 58 цієї Конституції принципу, згідно з яким закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

З вказаних підстав також не можна погодитись з висновком скаржника, що тлумачення судом Закону про джерела фінансування дорожнього господарства ( 1562-12 ), який діяв на час ухвалення Облрадою оспорюваного рішення, суперечить Конституції України 1996 р ( 254к/96-ВР ).

Посилання в касаційній скарзі на те, що рішення Облради на підставі пункту 1 "Перехідних положень" Конституції України (1996 р. ( 254к/96-ВР ) є нечинним, оскільки воно суперечить Конституції України, судом не приймається до уваги, бо предмет позову у даній справі визначений позивачами щодо дійсності чи недійсності вказаного рішення, а не його чинності.

Виходячи з викладеного, на підставі статей 6, 19, 124, 129 Конституції України ( 254к/96-ВР ), статей 39, 40, 49 Закону України "Про судоустрій" ( 2022-10 ), керуючись статтями 111-17, 111-18, 111-19, 111-20 ГПК, Верховний Суд України ПОСТАНОВИВ:

постанову Вищого арбітражного суду України від 12 березня 2001 р ( n0021800-01 ). залишити без змін, а касаційну скаргу ДК "Укртрансгаз" - без задоволення. Постанова остаточна і оскарженню не підлягає.