При вирішенні спору про право власності на квартиру, викуплену на ім'я одного з подружжя згідно з чинним на той час Положенням про продаж громадянам в особисту власність квартир у будинках державного і громадського житлового фонду, їх утримання і ремонт, затвердженим постановою Ради Міністрів УРСР та Української республіканської ради професійних спілок від 19 травня 1989 р. N 142, суд не врахував, що відповідно до ст. 22 КпШС України майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю

СУДОВА КОЛЕГІЯ В ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ

УХВАЛА

від 10.02.99

(Витяг)

У червні 1992 р. С.Я. звернувся в суд із позовом до К.Є. про визнання частково недійсним заповіту та визнання за ним права власності на 2/3 квартири. В подальшому він змінив свої вимоги і просив визнати за ним право власності на 11/18 квартири. Позивач зазначав, що в 1991 р. він перебував у шлюбі з С.Д., матір'ю відповідачки, й того року вони викупили спірну квартиру на підставі Положення про продаж громадянам в особисту власність квартир у будинках державного і громадського житлового фонду, їх утримання і ремонт (затверджене постановою Ради Міністрів УРСР та Української республіканської ради професійних спілок від 19 травня 1989 р. N 142 ( 142-89-п ); далі - Положення). 13 лютого 1992 р. дружина померла, залишивши заповіт, за яким квартира переходила у власність К.Є., а С.Я. мав тільки право проживати на спірній жилій площі. Посилаючись на порушення його прав як подружжя і особи, що має право на обов'язкову частку в спадковому майні, позивач просив задовольнити його вимоги.

Справа розглядалася судами неодноразово. Останнім рішенням Нахімовського районного суду м. Севастополя від 14 січня 1997 р., залишеним без зміни ухвалою судової колегії в цивільних справах Севастопольського міського суду від 25 березня 1997 р. та постановою президії цього суду від 20 листопада 1998 р., позов С.Я. задоволено частково. За ним визнано право власності на 2/9 спірної квартири і в цій частині визнано недійсним заповіт від 10 січня 1991 р. на користь К.Є.

Заступник Голови Верховного Суду України порушив у протесті питання про скасування зазначених судових рішень як постановлених із істотними порушеннями норм матеріального та процесуального права. Судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України протест задовольнила з таких підстав.

Задовольняючи позов С.Я. частково, суд виходив із того, що він як непрацездатний за віком має на підставі ст. 535 ЦК ( 1540-06 ) право на обов'язкову частку в спадщині незалежно від змісту заповіту. Що ж до права позивача на частку в спадщині як подружжя, то суд відмовив у цій частині позову, вважаючи, що спірну квартиру було придбано не за спільні кошти подружжя, а за особисті гроші відповідачки і в її особисту власність. Проте такого висновку суд дійшов за неповно перевірених обставин справи та внаслідок неправильного застосування норм цивільного матеріального законодавства.

Так, у матеріалах справи є дані про відкриті в банку на ім'я С.Д. рахунки. 12 жовтня 1989 р. із накопичених під час шлюбу коштів нею було знято 3 тис. 390 крб. 68 коп. і того ж дня відкрито новий рахунок на суму 2 тис. 390 крб. 68 коп. З останнього рахунку 25 жовтня 1990 р. відповідачка за дорученням зняла 2 тис. 462 крб. 74 коп. і в той же день поклала ту саму суму на свій рахунок.

Визнаючи, що 31 жовтня 1990 р. при укладенні С.Д. договору купівлі-продажу квартири К.Є. передала їй свої особисті кошти, суд не врахував зазначених вище обставин та не дав їм належної оцінки.

Згідно з п. 1 чинного на той час Положення ( 142-89-п ) виконавчі комітети місцевих рад мали право продавати громадянам в особисту власність займані ними квартири в будинках державного і громадського житлового фонду. Разом з тим відповідно до ст. 22 КпШС ( 2006-07 ) майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю, а підстав для визнання спірної квартири роздільним майном подружжя згідно зі ст. 24 КпШС суд першої інстанції не встановив і в рішенні не навів.

У матеріалах справи є дані про те, що на час укладення договору купівлі-продажу квартири в ній проживали подружжя С.Д. та С.Я. За таких обставин висновок суду про те, що спірна квартира належала С.Д. на праві особистої власності, є необгрунтованим. З'ясування цих питань має істотне значення для правильного вирішення спору і застосування норм права, зокрема ст. 22 КпШС ( 2006-07 ).

Оскільки рішення суду постановлено з порушенням вимог статей 15, 62, 202 ЦПК ( 1501-06, 1502-06 ), воно підлягає скасуванню, а справа - направленню на новий розгляд, у тому числі й у частині задоволення вимог позивача про визнання права на частину квартири, тому що вони, хоч і пред'явлені з різних правових підстав, є взаємопов'язаними.

Судова колегія в цивільних справах Севастопольського міського суду та президія цього суду, залишаючи рішення без зміни, не звернули уваги на допущені судом порушення вимог закону.

На підставі викладеного, керуючись статтями 336-338 ЦПК ( 1503-06 ), судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України протест заступника Голови Верховного Суду України задовольнила, рішення Нахімовського районного суду м. Севастополя від 14 січня 1997 р., ухвалу судової колегії в цивільних справах Севастопольського міського суду від 25 березня 1997 р. та постанову президії цього суду від 20 листопада 1998 р. скасувала і направила справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

"Рішення Верховного Суду України", 2000 р.