З підстав порушення права на обов'язкову частку в спадщині заповіт у відповідній частині може бути визнано недійсним у тому разі, коли одержана спадкоємцем, зазначеним у ст. 535 Цивільного кодексу України, частка майна, яким спадкодавець розпоряджається на його користь (або не розпоряджається), є меншою від третини частки, яка б припадала на нього з усього спадкового

ПЛЕНУМ ВЕРХОВНОГО СУДУ УРСР

ПОСТАНОВА

28.06.1991

(Витяг)

У січні 1984 р. Б. пред'явив позов до Т. про визнання права власності на 7/12 частин жилого будинку у м. Краснодоні по вул. Єлісеєнка, 5, зазначаючи, що з участю його матері в період її шлюбу з батьком відповідача була значно збільшена цінність належного першому спірного будинку і тому вона (мати) набула права власності на 1/2 частину його і, крім того, після смерті свого чоловіка як непрацездатна дружина мала право на обов'язкову частку в його спадщині.

Справа неодноразово розглядалась судами. Останнім рішенням судової колегії в цивільних справах Луганського обласного суду від 17 грудня 1985 р., залишеним без зміни ухвалою судової колегії в цивільних справах Верховного Суду УРСР від 22 квітня 1985 р., з Т. стягнено на користь Б. 877 крб.

Заступник Прокурора України вніс протест на судові рішення, в якому порушив питання про їх скасування і направлення справи на новий розгляд.

Пленум Верховного Суду України визнав, що протест підлягає задоволенню з таких підстав.

Задовольняючи позов Б. про стягнення на його користь 877 крб., судова колегія Луганського обласного суду виходила з того, що мати позивача на час смерті свого чоловіка була непрацездатною і відповідно до ст. 535 Цивільного кодексу України ( 1540-06 ) мала право на обов'язкову частку в будинку, залишеному за заповітом останнього Т.

Між тим з такими висновками не можна погодитись, оскільки їх зроблено без повного і всебічного з'ясування обставин справи і вони не грунтуються на законі.

За змістом ст. 535 Цивільного кодексу ( 1540-06 ) і відповідно до роз'яснень, викладених у п. 7 постанови Пленуму Верховного Суду України N 4 ( v0004700-83 ) від 24 червня 1983 р. "Про практику розгляду судами України справ про спадкування", якщо заповідач розпорядився своїм майном, додержуючи норми про обов'язкову частку в спадщині, то немає підстав виділяти таку частку особі, котра має на неї право, із майна, на яке складено заповіт на користь іншого спадкоємця.

Заперечуючи проти позову, Т. як у судовому засіданні, так і в скарзі, поданій в порядку нагляду, твердив, що батько заповів будинок йому, а матері позивача усе домашнє майно і 1/2 частину вкладу в ощадній касі. На підтвердження своїх доводів Т. посилався на заповіт від 20 січня 1981 р. Він також зазначав, що після смерті своєї матері у 1949 р. він прийняв після неї спадщину і проживав з батьком у спірному будинку. Всупереч вимогам статей 15, 30, 40 і 203 ЦПК України ( 1501-06, 1502-06 ) суд не перевірив доводів відповідача Т., не навів у рішенні мотивів, з яких він не взяв їх до уваги, а також не з'ясував, яке майно залишилось після смерті матері Т., хто із спадкоємців його прийняв та чи відповідає розміру обов'язкової частки в спадщині майно, яке батько Т. заповідав матері Б.

З урахуванням викладеного Пленум Верховного Суду України скасував судові рішення і направив справу на новий розгляд.

"Бюлетень законодавства і юридичної практики України", N 3 (частина 2), 1995 р.