Рішення у справі "Ларкос проти Кіпру"

РАДА ЄВРОПИ ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

РІШЕННЯ

18.02.1999

Рішення у справі "Ларкос проти Кіпру"

Комюніке Секретаря Суду

У рішенні, ухваленому в Страсбурзі 18 лютого 1999 року у справі "Ларкос проти Кіпру", Європейський суд з прав людиниодностайно постановив, що було порушення статті 14 (заборона дискримінації) Європейської конвенції з прав людини ( 995_004 ) та статті 8 (право на недоторканність житла) Конвенції і що немає необхідності розглядати іншу скаргу заявника про порушення статті 14, а також статті 1 (захист власності) Протоколу N 1 до Конвенції ( 994_535 ). Відповідно до статті 41 Конвенції (справедлива сатисфакція), Суд присудив заявникові певні суми як компенсацію за моральну шкоду та судові витрати.

Рішення було зачитане у відкритому судовому засіданні Головою Суду Люціусом Вільдхабером.

1. Основні факти

Заявник - пан Ксеніс Ларкос, громадянин Кіпру, 1936 року народження, живе в Нікосії. Державний цивільний службовець на пенсії.

1 травня 1967 року заявник орендував у держави будинок згідно з умовами договору оренди, який містив багато ознак типового договору між власником житла та орендатором. 3 грудня 1986 року міністерство фінансів, де він працював, попросило звільнити його власність до 30 квітня 1987 року. Заявник відмовився, посилаючись на те, що його права як мешканця захищені Законом про орендний контроль 1983 року. 5 лютого 1992 року Нікосійський окружний суд підтримав прохання Уряду щодо видання наказу про контроль над житлом і розпорядився, щоб заявник звільнив приміщення до 30 червня 1992 року. 22 травня 1995 року Верховний суд відхилив апеляцію заявника проти рішення окружного суду. Заявникові пригрозили негайним виселенням.

2. Процедура і склад Суду

Заяву було подано до Європейської комісії з прав людини 21 листопада 1995 року. Проголосивши заяву прийнятною, Комісія у своїй доповіді від 14 січня 1998 року висловила одностайну думку про порушення статті 14 Конвенції ( 995_004 ) разом зі статтею 8 і що немає необхідності з'ясовувати, чи було порушення статті 14 та статті 1 Протоколу N 1 до Конвенції ( 994_535 ). Уряд Кіпру передав цю справу до старого Суду 11 травня 1998 року.

Згідно з перехідними положеннями Протоколу N 11 до Конвенції ( 994_536 ), справу було передано до Великої палати нового Європейського суду з прав людини після набуття чинності цим Протоколом 1 листопада 1998 року. Судове рішення було постановлене Великою палатою, до складу якої увійшло 17 суддів, а саме:

Люціус Вільдхабер (Швейцарія),

Голова Елізабет Палм (Швеція),

заступник Голови Антоніо Пастор Рідруехо (Іспанія)

Луїджі Феррарі Браво (Італія)

Люціус Кафліш (Швейцарія)

Іренеу Кабраль Баррето (Португалія)

Жан-Поль Коста (Франція) Карел Юнгвірт

(Чехія) Марк Фішбах (Люксембург)

Бостьян Жупанчич (Словенія)

Ніна Важич (Хорватія)

Вільгельміна Томассен (Нідерланди)

Маргарита Цаца-Ніколовська (колишня югославська республіка

Македонія) Тудор Пантіру (Молдова) Егілс Левіц (Латвія) Крістак Трая (Албанія) Андреас Н. Луїзу (Кіпр), суддя ad hoc, а також Мікеле де Сальвія, Секретар Суду.

3. Стислий виклад судового рішення

Оскарження

Заявник скаржився, що його, як мешканця, який проживає в урядовому будинку (умови такого проживання регулюються Законом про орендний контроль 1983 року), було незаконно дискриміновано у праві на недоторканність житла. Він зауважив, що на відміну від приватного мешканця, який орендує житло у приватного власника, йому не було надано захисту від виселення в кінці строку оренди. Він стверджує, що було порушення статті 14 Конвенції ( 995_004 ) та статті 8 Конвенції, а також статті 1 Протоколу N 1 до Конвенції ( 994_536 ).

Рішення Суду

Стаття 14 Конвенції ( 995_004 ) разом зі статтею 8

Суд зауважив, що заявник може посилатися на статтю 14 Конвенції ( 995_004 ), оскільки суть справи перебуває в межах статті 8, особливо беручи до уваги рішення Нікосійського окружного суду, згідно з яким заявникові було наказано звільнити будинок. З цього приводу Суд вважає, що той факт, що заявник не стверджує про порушення статті 8 або й досі не був виселений з будинку, не відповідає меті застосовності статті 14. Важливо, що Закон від 1983 року було застосовано йому на шкоду, оскільки він та його сім'я жили під загрозою виселення від початку процедури виселення.

Стосовно суті скарги Суд нагадав, що, відповідно до встановлених норм, різниця у ставленні є дискримінацією, якщо немає об'єктивних та обґрунтованих підстав, тобто якщо не переслідується законна мета або немає обґрунтованого пропорційного зв'язку між засобами, які застосовуються, та метою, яка ставиться. Більше того, сторони-учасниці користуються певною свободою оцінки, якою мірою і чи загалом відмінності в подібних ситуаціях є підставою для іншого підходу до них.

На підставі цієї принципової заяви Суд відхилив аргумент Уряду, що не можна вважати, начебто заявник опинився у схожій ситуації, як і приватна особа, що орендує житло у приватного власника. З умов орендного договору Суду було ясно, що житло, про яке йде мова, було надане в оренду заявникові не як державному цивільному службовцеві і що Уряд діяв не в рамках публічного права, а в рамках приватного права, коли підписував договір оренди.

Суд зауважив, що сторона-відповідач шукала підстави обґрунтувати різницю у ставленні в даному випадку, посилаючись на обов'язки, які покладаються Конституцією на владу з управління державною власністю. Однак вважається, що у справі заявника Уряд-відповідач не дав переконливого пояснення, яким чином, виселивши заявника, буде задоволено загальні інтереси. Хоча визнається, що чинник громадського інтересу може бути підставою різного ставлення до осіб у відносно схожих ситуаціях, Суд зауважив, що Уряд не навів прикладів переважного інтересу, який би давав підстави для позбавлення заявника захисту, що надається мешканцям згідно із Законом 1983 року. Стосовно твердження Уряду, що заявника не можна прирівнювати до приватного власника житла, коли мова йде про власність держави, Суд нагадав, що влада, надаючи будинок в оренду заявникові, діяла як приватна сторона. Також було зауважено, що рішення не поширювати дію Закону 1983 року на мешканців урядових будинків, що проживають поряд з орендаторами приватних будівель, вимагає особливого обґрунтування, тим більше що Уряд сам по собі захищений законом у тих випадках, коли здає житло в оренду приватним особам. Із цих причин Суд постановив, що Уряд не навів об'єктивних та обґрунтованих доводів на користь іншого ставлення до заявника.

Отже, було порушення статті 14 разом зі статтею 8 Конвенції ( 995_004 ).

Стаття 14 Конвенції ( 995_004 ) та стаття 1 Протоколу N 1 ( 994_535 )

Посилаючись на раніше прийняті рішення, Суд вважає, що немає необхідності спеціально розглядати скаргу заявника з цього приводу.

Застосування статті 14 Конвенції ( 995_004 )

Заявник вимагав відшкодування матеріальних та нематеріальних збитків і компенсації судових витрат. Суд відхилив його вимогу про відшкодування матеріальних збитків, оскільки не було встановлено причинного зв'язку між порушенням права згідно з Конвенцією ( 995_004 ) і відповідно зазнаними збитками. З іншого боку, Суд присудив йому суму в 3000 кіпрських фунтів, беручи до уваги, що він (та його сім'я) жили під загрозою виселення з 1986 року і, цілком зрозуміло, могли страждати від стресу та хвилювання, спричинених невизначеністю долі їхнього житла, в якому вони мешкали з 1967 року. Суд присудив заявникові 5000 кіпрських фунтів як компенсацію за судові витрати.

Суддя Кабраль Баррето висловив окрему думку, яка додається до судового рішення.

Судові рішення можна знайти на веб-сторінці Суду в Інтернеті (www.dhcour.coe.fr) у день їх постановлення.

Відповідно до Регламенту ( 980_067 ), Секретар Суду, який має діяти на власний розсуд, надає інформацію про роботу Суду і відповідає на запитання преси.

Канцелярія Європейського суду з прав людини

F-67075 Strasbourg Cedex

Звертатися до Родеріка Лідделла (Roderick Liddell)

Телефон: (0)3 88-41-24-92; факс: (0)3 88-41-27-91