Справа «Білько та інші проти України» (Заява № 35442/13)

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

П'ята секція

РІШЕННЯ

Справа «Білько та інші проти України» (Заява № 35442/13)

СТРАСБУРГ

23 жовтня 2025 року

Переклад автентичний

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Білько та інші проти України»

Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Катержіна Шімачкова , Голова,

Марія Елосегі ,

Ґільберто Фелічі (Gilberto Felici), судді,

та Мартіна Келлер (Martina Keller), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 35442/13), яку 20 травня 2013 року подали до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція) троє громадян України (далі — заявники), відповідні відомості про яких наведено в таблиці у додатку,

рішення повідомити Уряд України (далі — Уряд), який представляла його Уповноважений, на останніх етапах провадження пані Маргарита Сокоренко, про скаргу заявників на скасування їхніх прав власності на майно, а також визнати решту скарг у заяві неприйнятними,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 25 вересня 2025 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ПРЕДМЕТ СПРАВИ

1. Ця справа стосується позбавлення заявників права власності на їхні земельні ділянки в результаті судового провадження, ініційованого проти них прокурором. Вони скаржилися за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

2. Рішеннями, ухваленими 18 жовтня і 02 листопада 2001 року та 27 квітня 2004 року, Гостомельська селищна рада (далі — селищна рада) вирішила виділити заявникам, як особам, постраждалим внаслідок Чорнобильської катастрофи та евакуйованим з радіоактивно забрудненої території, земельні ділянки, які мали бути виділені із резервного земельного фонду ради. 09 серпня і 22 грудня 2005 року кожен заявник отримав від держави державні акти на право власності на земельну ділянку площею 3,2277 га.

3. У лютому 2012 року прокурор міської прокуратури, діючи в інтересах місцевого управління Державного комітету України по земельних ресурсах, подав цивільний позов до Ірпінського міського суду проти селищної ради та заявників, вимагаючи скасування зазначених рішень та державних актів на право власності. Він стверджував, inter alia, що виділені заявникам земельні ділянки раніше були передані у постійне користування сільськогосподарському підприємству «Б».

4. 28 травня 2012 року суд відмовив у позові. Він, зокрема, встановив, що в рішеннях 2001 і 2004 років не зазначалося розташування спірних земельних ділянок, тому не було підстав вважати, що вони були виділені заявникам із земельної ділянки підприємства «Б.».

5. 03 жовтня 2012 року, за апеляційною скаргою прокурора та підприємства «П.» (як стверджується, правонаступника підприємства «Б.»), Апеляційний суд Київської області скасував рішення від 28 травня 2012 року та визнав права підприємства «Б.» на спірні земельні ділянки. Він встановив хибність висновку суду нижчої інстанції, що в рішеннях 2001 і 2004 років не зазначалося розташування земельних ділянок: як було підтверджено технічними документами, виділені заявникам земельні ділянки були розташовані на земельній ділянці, раніше переданій підприємству «Б.», яке 10 травня 2000 року отримало від держави державний акт, що підтверджував його право постійного користування цією земельною ділянкою. Цей державний акт не був визнаний недійсним, і не було жодної інформації, яка б свідчила про припинення права підприємства «Б.» на постійне користування земельними ділянками.

6. 21 листопада 2012 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ залишив рішення від 03 жовтня 2012 року без змін.

7. 16 вересня 2016 року селищна рада виділила другому заявнику земельну ділянку площею 0,1 га.

8. 16 грудня 2020 року Суд повідомив про заяву Уряд, попросивши його надати зауваження щодо предмета спору. Він просив заявників призначити представника.

9. 27 серпня 2021 року Уряд подав свої зауваження.

10. Листом від 23 вересня 2021 року Суд знову попросив заявників призначити представника.

11. 27 травня 2024 року заявники надіслали до Суду листа, в якому підтвердили свій намір підтримати розгляд їхніх скарг.

12. Листом від 18 червня 2024 року Секретаріат повторив своє прохання до заявників призначити представника.

13. 13 серпня 2024 року Суд отримав листа від першої та третьої заявниць, які підтвердили свій інтерес у підтриманні справи, але повідомили про труднощі з призначенням представника.

14. Листом від 25 вересня 2024 року, надісланим за допомогою системи «eComms», заявникам було запропоновано надати відповіді на зауваження Уряду. Вони були повідомлені про рішення надати їм дозвіл представляти самостійно свою справу в провадженні у Суді. Заявники не завантажили собі цей лист.

15. 07 листопада 2024 року Суд надіслав заявникам зазначений лист із зауваженнями Уряду поштою та рекомендованим листом з повідомленням про отримання. У листах Суду від 18 червня, 25 вересня та 07 листопада 2024 року зверталася увага заявників на підпункт «а» пункту 1 статті 37 Конвенції, який передбачає, що Суд може виключити заяву з реєстру справ, якщо обставини ведуть до висновку, що заявник не має наміру підтримувати свою заяву.

16. 06 грудня 2024 року перша та третя заявниці відповіли на зауваження Уряду.

ОЦІНКА СУДУ

I. ПОПЕРЕДНІ ПИТАННЯ

17. Насамперед Суд зазначає, що третя заявниця померла після подання заяви і її дочка, пані Галина Петрівна Клоченок, висловила бажання продовжити провадження в Суді. Уряд не заперечував. Беручи до уваги обставини цієї справи, Суд визнає, що дочка заявниці має законний інтерес у підтриманні розгляду заяви від імені своєї матері. З міркувань зручності Суд продовжить посилатися на пані Варвару Михайлівну Козиренко як на третю заявницю (див., наприклад, рішення у справі «Тагієв та Хусейнов проти Азербайджану» (Tagiyev and Huseynov v. Azerbaijan), заява № 13274/08, пункти 23 і 24, від 05 грудня 2019 року з подальшими посиланнями).

18. Суд також зазначає, що другий заявник не відповів на листи Суду з проханням до заявників призначити представника (див. пункт 13) та на запрошення надати відповідь на зауваження Уряду (див. пункт 16).

19. За цих обставин Суд вважає, що другого заявника можна вважати таким, що більше не бажає підтримувати розгляд своєї скарги (підпункт «а» пункту 1 статті 37 Конвенції). Крім того, згідно з пунктом 1 статті 37 Конвенції in fine, Суд не вбачає особливих обставин щодо поваги до прав людини, як вони визначені у Конвенції та протоколах до неї, які б вимагали подальшого розгляду справи. Отже, він вирішує вилучити частину заяви щодо другого заявника зі свого реєстру справ.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 1 ПЕРШОГО ПРОТОКОЛУ ДО КОНВЕНЦІЇ

20. Перша та третя заявниці скаржилися на позбавлення їх майна у результаті судового провадження, ініційованого проти них.

21. Уряд стверджував, що заявниці не вичерпали національних засобів юридичного захисту, оскільки вони не звернулися повторно до селищної ради з вимогою виділення їм нових земельних ділянок чи не оскаржили її рішення про відмову у виділенні нових земельних ділянок.

22. Суд повторює, що наявність засобу юридичного захисту, який міг би забезпечити заявнику отримання відшкодування шкоди, але не призводив би до відновлення права власності, повинен братися до уваги не в контексті вичерпання національних засобів юридичного захисту, а з метою оцінки пропорційності втручання та розрахунку матеріальної шкоди у випадку встановлення порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції (див., наприклад, рішення у справі «Фонд «Батьківська турбота» проти України» (Batkivska Turbota Foundation v. Ukraine), заява № 5876/15, пункт 47, від 09 жовтня 2018 року). Крім того, Суд не погоджується з твердженням Уряду, що заявниці могли подати нові заяви до селищної ради з вимогою виділення інших земельних ділянок, оскільки Уряд не продемонстрував, що аналогічні земельні ділянки були в наявності (див. рішення у справі «Надточій проти України» [Комітет] (Nadtochiy v. Ukraine) [Committee], заява № 32899/13, пункт 13, від 20 вересня 2022 року). Отже, заперечення Уряду щодо невичерпання національних засобів юридичного захисту має бути відхилене.

23. Суд зазначає, що скарга першої та третьої заявниць не є ані явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 1 статті 35 Конвенції, ані неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

24. Загальні принципи щодо позбавлення власності наведені в рішенні у справі «Дроздик та Мікула проти України» (Drozdyk and Mikula v. Ukraine), заяви № 27849/15 і № 33358/15, пункт 48, від 24 жовтня 2024 року.

25. Сторони погодилися, що було втручання у право власності заявниць. Суд повинен перевірити, чи було втручання законним, чи переслідувало загальні інтереси та чи було воно пропорційним (див., наприклад, рішення у справі «Кривенький проти України» (Kryvenkyy v. Ukraine), заява № 43768/07, пункт 42, від 16 лютого 2017 року).

26. Суд зазначає, що втручання ґрунтувалося на національному законодавстві. Крім того, він погоджується з аргументом Уряду, що втручання переслідувало законну мету, а саме, відновлення юридичної визначеності та захист прав іншого підприємства на постійне користування його земельними ділянками.

27. Слід перевірити, чи було втручання пропорційним. Суд зауважує, що заявниці набули земельні ділянки добросовісно, не знаючи, що селищна рада передала їм земельні ділянки, які вже використовувалися підприємством «Б». Заявниці не повинні були нести всі негативні наслідки помилки, допущеної селищною радою, без будь-якої компенсації чи іншого виду належного відшкодування (див. рішення у справі «Томіна та інші проти Росії» (Tomina and Others v. Russia), заява № 20578/08 та 19 інших заяв, пункт 39, від 01 грудня 2016 року). Крім того, хоча принцип «належного урядування» може вимагати від органів державної влади діяти оперативно у виправленні їхніх помилок, він також покладає обов'язок виплатити адекватну компенсацію добросовісним власникам (див. згадані рішення у справах «Кривенький проти України» (Kryvenkyy v. Ukraine), пункт 45, та «Дроздик та Мікула проти України» (Drozdyk and Mikula v. Ukraine), пункт 48). Суд не погоджується з твердженням Уряду, що заявниці мали реальну можливість звернутися до селищної ради з вимогою виділення нових земельних ділянок для компенсації тих, які були у них вилучені (див. пункт 22). Уряд також не стверджував, що заявниці могли вимагати відшкодування шкоди у зв'язку з цим (див., для порівняння, згадане рішення у справі «Дроздик та Мікула проти України» (Drozdyk and Mikula v. Ukraine), пункт 49). Тому Суд вважає, що відсутність будь-якої компенсації за вилучені земельні ділянки наклала непропорційний тягар на заявниць, що призвело до порушення їхнього права на мирне володіння своїм майном.

28. Отже, було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.

ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

29. Заявниці не подали вимоги щодо справедливої сатисфакції. Отже, Суд вважає, що немає підстав присуджувати їм якусь суму у зв'язку з цим.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Оголошує, що пані Галина Петрівна Клоченок має право продовжити це провадження від імені третьої заявниці.

2. Вирішує вилучити заяву щодо другого заявника зі свого реєстру справ.

3. Оголошує заяву прийнятною щодо першої та третьої заявниць.

4. Постановляє, що було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції стосовно першої та третьої заявниць.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 23 жовтня 2025 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.

Мартіна КЕЛЛЕР

(Martina Keller)

Заступник Секретаря

Катержіна ШІМАЧКОВА

Голова

ДОДАТОК

Перелік заявників:

№

П.І.Б. заявника

Рік народження

Громадянство

Місце проживання

1.

Антоніна Василівна

БІЛЬКО

1962

Україна

смт. Гостомель

2.

Олексій Павлович

БОЙКО

1938

Україна

смт. Гостомель

3.

Варвара Михайлівна

КОЗИРЕНКО

1931

Україна

смт. Гостомель