Справа «Мошін проти України» (Заява № 42928/17)

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

П'ята секція

РІШЕННЯ

Справа «Мошін проти України» (Заява № 42928/17)

СТРАСБУРГ

09 жовтня 2025 року

Переклад автентичний

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Мошін проти України»

Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Андреас Зюнд , Голова,

Микола Гнатовський (Mykola Gnatovskyy),

Ваге Григорян (Vahe Grigoryan), судді,

та Мартіна Келлер (Martina Keller), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 42928/17), яку 10 червня 2017 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція) громадянин України п. Руслан Вікторович Мошін (далі — заявник), 1972 року народження, що проживає у м. Києві та якого представляв п. І.В. Боровик — юрист, який практикує у м. Києві,

рішення повідомити про заяву Уряд України (далі — Уряд), який представляла його Уповноважений, пані М. Сокоренко,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 11 вересня 2025 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ПРЕДМЕТ СПРАВИ

1. Заява стосується знесення господарського приміщення, що належало заявнику.

2. У липні 2013 року заявник разом з іншою особою придбав господарську будівлю у Ж. Ця будівля роками використовувалася як пункт збору та переробки скла, і заявник продовжив використовувати її з цією метою.

3. У договорі купівлі-продажу зазначалося, що загальна площа будівлі становила 60,9 кв.м і вона була розташована за адресою: вулиця Героїв Дніпра, 35А, у м. Києві. Заявник сплатив 74 850 українських гривень (далі — грн; приблизно 7 000 євро на той момент). У договорі також зазначалося, що будівля належала Ж. на підставі ухвал Дніпровського районного суду міста Києва від 31 жовтня 2007 року та від 29 вересня 2011 року у справі № 2-1880/07, а також мирової угоди від 20 вересня 2011 року.

4. Як вбачається з матеріалів справи, право власності заявника було зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно приватним нотаріусом, який засвідчив продаж.

5. Заявник також надав Суду копію «технічного паспорта» будівлі від 12 липня 2011 року, виготовленого Київським міським бюро технічної інвентаризації, вочевидь на запит Ж. У паспорті було зазначено, що відповідне приміщення являло собою одноповерховий об'єкт «нерухомості», зведений у 1989 році. Він мав бетонний фундамент і металеві стіни.

6. У 2014 та 2015 роках у м. Києві пройшла масштабна кампанія з метою демонтажу з вулиць тимчасових споруд та «малих архітектурних форм», таких як торгові прилавки, кіоски та павільйони. Більшість цих споруд були зведені без дозволу та не відповідали санітарним і будівельним нормам. Згідно з твердженнями Уряду в ході кампанії було демонтовано близько 12 000 незаконних споруд.

7. 07 жовтня 2015 року працівник комунального підприємства склав припис з вказівкою заявнику демонтувати «павільйон» власним коштом. Цей припис, вочевидь, було залишено на дверях будівлі за відсутності заявника.

8. Згідно з твердженнями заявника він побачив припис 09 жовтня 2015 року та негайно спробував владнати це питання з органами державної влади. Він пішов до приміщення міської державної адміністрації, але його не впустили, натомість йому довелося залишити свою скаргу у поштовій скриньці.

9. 12 жовтня 2015 року органи державної влади склали доручення про демонтаж декількох самовільно встановлених споруд, у тому числі будівлі заявника.

10. 16 жовтня 2015 року заявник подав офіційне письмове клопотання до міської державної адміністрації, оскаржуючи доручення про демонтаж. Він доводив, що органи державної влади не мали права вимагати демонтажу нерухомості в межах процедури демонтажу тимчасових споруд. Заявник вимагав вжиття негайних заходів для запобігання непоправної шкоди його майну, додавши до свого клопотання копію витягу про право власності. Як вбачається, він не отримав жодної відповіді.

11. 19 жовтня 2015 року органи державної влади демонтували будівлю. У відповідному акті проведення демонтажу було зазначено, що «майно було демонтоване, неушкодженим завантажене на транспортний засіб ... і транспортоване на майданчик тимчасового складування». Заявник не прокоментував цей акт.

12. Заявник звернувся до суду з метою оскарження дій органів державної влади та отримання відшкодування вартості своєї частки в будівлі (яку він оцінив приблизно в 1 700 000 грн). Суди трьох інстанцій відмовили в задоволенні його вимог, а 11 січня 2017 року була постановлена остаточна ухвала Вищим адміністративним судом України.

13. Національні суди проаналізували застосовне законодавство, щоб встановити, чи справді відповідна будівля була «нерухомістю» або тимчасовою спорудою. Вони встановили, що будівля була побудована з використанням легких матеріалів (її стіни були виготовлені з листів металу та скловолокна), а її фундамент не був достатньо глибоким, щоб кваліфікуватися як нерухомість. Крім того, органи державної влади ніколи не надавали їй адреси. Насамкінець суди зазначили, що заявник не продемонстрував, що він також набув будь-яких прав на земельну ділянку під будівлею та навколо неї під час її придбання, тоді як відповідне законодавство вимагало, щоб будь-яка особа, яка купувала нерухомість, також отримувала права на земельну ділянку, яку займала будівля, що мало бути зазначено в договорі купівлі-продажу. Таким чином, суди дійшли висновку, що відповідна будівля була тимчасовою спорудою й до того ж незаконною, оскільки заявник не мав дозволу на її зведення та використання. Таким чином, простий адміністративний припис становив достатню підставу для демонтажу будівлі. З огляду на цей висновок вимога заявника про відшкодування шкоди також була залишена без задоволення. Суди не проаналізували окремо аргумент заявника про наявність у нього належним чином оформленого правовстановлюючого документа, який класифікував будівлю як нерухомість, і який ніколи не оскаржувався органами державної влади.

ОЦІНКА СУДУ

I. ПОПЕРЕДНЄ ПИТАННЯ

14. Заявник скаржився за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції на те, що демонтаж його майна був незаконним, і що у зв'язку з цим не було присуджено жодного відшкодування шкоди. Він також скаржився за статтею 6 Конвенції, що суди не врахували його відповідні аргументи.

15. Суд, якому належить провідна роль щодо здійснення юридичної кваліфікації фактів справи вважає, що зазначені скарги підлягають розгляду лише на підставі статті 1 Першого протоколу до Конвенції (див. рішення у справі «Радомілья та інші проти Хорватії» [ВП] (Radomilja and Others v. Croatia) [GC], заяви № 37685/10 і № 22768/12, пункт 126, від 20 березня 2018 року).

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 1 ПЕРШОГО ПРОТОКОЛУ ДО КОНВЕНЦІЇ

16. Стосовно питання прийнятності Уряд стверджував, що спірна будівля не могла становити «майно» заявника у розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції, оскільки у різних документах були розбіжності щодо опису характеристик будівлі (наприклад, її площі). Він також стверджував, що відповідна будівля не була капітальною спорудою (тобто не була нерухомістю) і заявник не довів, що він мав необхідні дозволи на розміщення будівлі. Уряд доводив, що, таким чином, скарга заявника була явно необґрунтованою.

17. Стосовно суті справи, то Уряд стверджував, що демонтаж відповідної будівлі був законним, оскільки право муніципальних органів влади демонтувати встановлені без спеціального дозволу тимчасові споруди було передбачено чинним на той момент законодавством України, яке було доступним, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні. Демонтаж також переслідував законну мету забезпечення дотримання будівельних та містобудівних норм. Уряд зазначив у зв'язку з цим, що у 2016 році території, на якій була розміщена будівля заявника, було надано статус парку. Насамкінець Уряд стверджував, що оскаржуване втручання забезпечило справедливий баланс між інтересом заявника зберегти свою власність недоторканою та загальним інтересом, оскільки спірна будівля була зведена без відповідних дозволів, а її демонтаж був спрямований на повернення до того стану, яким би він був, якби заявник не знехтував вимогами закону. Демонтаж також був спрямований на запобігання іншим потенційним порушенням закону, мету, яку не слід недооцінювати з огляду на масштаб проблеми незаконного комерційного будівництва на той момент (див. пункт 6).

18. Заявник не подав зауважень, але повідомив Суд, що він підтримував свої скарги та бажав, щоб його заяву було розглянуто.

19. Суд вважає, що попередні заперечення Уряду тісно пов'язані із суттю справи, а тому вирішує долучити їхній розгляд до розгляду справи по суті.

20. Суд також зазначає, що ця заява не є ані явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції, ані неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

21. Насамперед Суд зазначає, що заявник (як і попередній власник) був офіційно зареєстрованим власником відповідної будівлі, яка була класифікована як нерухомість; його право власності не оскаржувалося, не визнавалося недійсним або іншим чином не ставилося під сумнів органами державної влади, доки суди не були покликані розглянути ex post facto питання про законність демонтажу будівлі. Суд враховує, що відповідна будівля мала певні особливості, і заявнику слід було б проявити особливу ретельність та обережність під час її придбання як «нерухомості». Однак реєстраційні органи влади жодного разу не поставили під сумнів класифікацію будівлі та не відмовили в її реєстрації. Таким чином, демонтаж будівлі становив втручання у майнові права заявника у розумінні Конвенції. Незалежно від того, чи розглядається це як позбавлення майна або контроль за користуванням майном, застосовні принципи залишаються такими ж (див. рішення у справі «Унспед Пакет Сервісі СаН. Ве ТіК. А.С. проти Болгарії» , заява № 3503/08, пункти 39 і 40, від 13 жовтня 2015 року та, наприклад, рішення у справі «Кривенький проти України» (Kryvenkyy v. Ukraine), заява № 43768/07, пункти 41–42 та 45, від 16 лютого 2017 року). Тому Суд розгляне, чи було втручання законним, чи здійснювалося воно в інтересах суспільства та чи було пропорційним.

22. Суд належним чином враховує аргументи Уряду щодо необхідності вирішення проблеми незаконного комерційного будівництва та покращення стану столичних вулиць, зробивши їх безпечними та комфортними для мешканців та відвідувачів. Ця мета цілком може підпадати під поняття суспільного інтересу.

23. Проте Суд повторює, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо питання впливає на такі основоположні права людини, як ті, що стосуються власності, органи державної влади повинні діяти своєчасно та в належний і насамперед послідовний спосіб. У зв'язку з цим принцип «належного урядування» має особливе значення. Він, як правило, не повинен перешкоджати органам державної влади виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість. Проте необхідність виправити стару «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися у нове право, набуте особою, яка добросовісно покладалася на законність дій органу державної влади. Іншими словами, органи державної влади, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх неправомірних дій або уникати виконання своїх обов'язків. Ризик будь-якої помилки органу державної влади має покладатися на саму державу і помилки не повинні виправлятися за рахунок зацікавлених осіб (див. рішення у справі «Максименко та Герасименко проти України» (Maksymenko and Gerasymenko v. Ukraine), заява № 49317/07, пункти 63 і 64, від 16 травня 2013 року, з подальшими посиланнями).

24. Суд зазначає, що щойно заявнику стало відомо, що його будівля підлягала припису про демонтаж, він спробував повідомити органи державної влади про відсутність у них права демонтувати її в межах, по суті, адміністративного порядку, передбаченого для демонтажу тимчасових споруд. Наявні у справі документи свідчать, що не пізніше 16 жовтня 2015 року, тобто, коли заявник подав офіційне письмове клопотання до міської державної адміністрації, органи державної влади мали дізнатися, що могла виникнути проблема посягання на нерухомість, зареєстровану як приватна власність. Проте вони провели демонтаж через три дні, і немає жодного пояснення, чому демонтаж не був призупинений до вирішення питання щодо статусу майна та права власності заявника.

25. Суд зазначає у зв'язку з цим, що необхідність забезпечення швидкої та ефективної кампанії з демонтажу незаконних споруд з вулиць не виправдовувала нехтування вимогами принципу верховенства права. Цей висновок не спростовується тим фактом, що в ініційованому заявником провадженні після демонтажу його майна, національні суди одноголосно дійшли висновку, що спірна будівля з огляду на її характеристики не була «нерухомістю», а тимчасовою спорудою.

26. Таким чином, Суд дійшов висновку, що демонтаж був незаконним. Цей висновок позбавляє Суд потреби розглядати питання, чи було втручання пропорційним за обставин цієї справи.

27. Отже, Суд відхиляє попередні заперечення Уряду та, ухвалюючи рішення по суті, вважає, що було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.

ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

28. Заявник не подав вимогу щодо справедливої сатисфакції. Тому Суд вважає, що немає підстав присуджувати йому якусь суму у зв'язку з цим.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Вирішує долучити до розгляду по суті попередні заперечення Уряду та після розгляду відхиляє їх.

2. Оголошує заяву прийнятною.

3. Постановляє, що було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 09 жовтня 2025 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.

Мартіна КЕЛЛЕР

(Martina Keller)

Заступник Секретаря

Андреас ЗЮНД

Голова