Справа «Гумінський проти України» (Заява № 7210/15)

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

П'ята секція

РІШЕННЯ

Справа «Гумінський проти України» (Заява № 7210/15)

СТРАСБУРГ

11 вересня 2025 року

Переклад автентичний

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Гумінський проти України»

Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Катержіна Шімачкова , Голова,

Марія Елосегі ,

Ґільберто Фелічі (Gilberto Felici), судді, секції,

та Мартіна Келлер (Martina Keller), заступник Секретаря

з огляду на:

заяву (№ 7210/15), яку 09 квітня 2015 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція) громадянин України п. Ілля Михайлович Гумінський (далі — заявник), 1989 року народження, який проживає у м. Рівне,

рішення повідомити Уряд України (далі — Уряд), який представляла його Уповноважений, пані М. Сокоренко, про скарги заявника за статтею 6 Конвенції та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, а також визнати решту скарг у заяві неприйнятними,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 10 липня 2025 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ПРЕДМЕТ СПРАВИ

1. Справа стосується скарг заявника на позбавлення його майна всупереч статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а також на проведення цивільного провадження на національному рівні з порушенням вимог статті 6 Конвенції, оскільки національні суди задовольнили позов прокурора, поданий, як стверджується, після спливу строку позовної давності.

2. У листопаді 2008 року К. позичив у батька заявника, В., 2 мільйони українських гривень (далі — грн; приблизно 270 000 євро). Пізніше того ж місяця К. придбав на прилюдних торгах певне приміщення у місцевого концерну «Військторгсервіс» (підприємства, підпорядкованого Міністерству оборони України, яке мало повноваження, inter alia, розпоряджатися державним майном), за яке він заплатив 1 439 069 грн (приблизно 133 000 євро на той момент). Договір купівлі-продажу був підписаний у січні 2009 року, а приміщення було передано К. у лютому 2009 року.

3. У квітні 2009 року заявник та В. уклали договір про відступлення права вимоги, згідно з яким заявник отримав право вимоги у К. позики, яку останній отримав від В.

4. 03 липня 2009 року К. позичив у заявника 300 000 грн (приблизно 28 700 євро).

5. 06 липня 2009 року заявник та К. уклали договір, згідно з яким К. передав заявнику відповідне приміщення в рахунок погашення позики, належної заявнику. Як вбачається, договір стосувався останньої отриманої К. позики; зокрема, було прописано, що «за домовленістю сторін вартість об'єкта нерухомості, що є предметом цього договору, становить 300 000 гривень».

6. На підставі зазначеного договору заявник офіційно оформив своє право власності на приміщення. Незрозуміло, чи використовував він його і як саме.

7. У травні 2013 року місцевий прокурор подав позов проти К., вимагаючи визнання недійсним первинного договору купівлі-продажу на тій підставі, що майно було незаконно відчужене концерном «Військторгсервіс». Заявник не був стороною цього провадження.

8. 03 липня 2013 року Рівненський міський суд задовольнив позов прокурора, встановивши, що концерн «Військторгсервіс» перевищив свої повноваження під час продажу спірного приміщення, оскільки посадова особа, причетна до продажу, не мала повноважень на здійснення таких операцій з 2005 року, а також не був отриманий дозвіл Фонду державного майна України. Суд також встановив, що прокурор дотримався трирічного строку позовної давності під час подання своїх позовних вимог, оскільки лише у січні 2013 року він отримав лист від обласної прокуратури, яким його повідомили про можливі порушення стосовно розпорядження майном концерном «Військторгсервіс». Суд також присудив К. відшкодування коштів, сплачених ним за приміщення. У зв'язку з цим він послався на статтю 216 Цивільного кодексу України, яка визначає наслідки недійсності правочину, зокрема, що якщо правочин визнається недійсним, кожна сторона зобов'язана повернути іншій стороні в натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину. 29 серпня 2013 року апеляційний суд залишив це рішення без змін та воно набрало чинності.

9. На підставі наведеного у травні 2014 року прокурор подав позов проти заявника про повернення ним майна. Протягом усього провадження заявник стверджував, що прокурор не дотримався трирічного строку позовної давності, оскільки він мав знати про стверджуване порушення прав Міністерства оборони України задовго до 2013 року і 2014 року.

10. 23 вересня 2014 року Рівненський міський суд відмовив у задоволенні позову прокурора. Він детально проаналізував питання дотримання строку позовної давності: посилаючись на низку документів, зокрема матеріали прокурорських перевірок за 2009–2012 роки, звіти органів державного аудиту за 2007–2009 роки та внутрішнє розслідування Міністерства оборони України за 2009 рік, а також на інші пов'язані з концерном «Військторгсервіс» провадження та публікації у медіа, суд дійшов висновку, що Міністерство оборони України та прокуратура «при належному виконанні обома ними своїх обов'язків», мали б дізнатися про можливі порушення не пізніше лютого 2009 року. Незрозуміло, яка сторона подала згадані матеріали до суду.

11. 13 листопада 2014 року Апеляційний суд Рівненської області скасував це рішення та задовольнив позовні вимоги прокурора. Він не розглядав питання дотримання строку позовної давності детально, як це зробив міський суд, але зазначив, що це питання вже було розглянуте у провадженні проти К., і цей висновок мав преюдиціальний вплив на провадження проти заявника. Суд також погодився з позовними вимогами прокурора щодо вилучення приміщення у заявника, посилаючись на статтю 388 Цивільного кодексу України, яка передбачає, що якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо таке майно було загублене власником або викрадене у власника, чи вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

12. 08 грудня 2014 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ відмовив у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою заявника, встановивши відсутність ознак незаконності у висновках суду нижчої інстанції.

13. У лютому 2015 року заявник передав оскаржуване приміщення назад концерну «Військторгсервіс».

14. Згідно з наданою Урядом інформацією у своїх зауваженнях у 2018 році спірне приміщення було здано в оренду місцевому бетонному заводу.

ОЦІНКА СУДУ

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

15. Заявник скаржився на те, що суди вищих інстанцій проігнорували його відповідні аргументи про закінчення строку позовної давності, протягом якого прокурор мав право на подання позову, та ухвалили несправедливе рішення не на його користь. Він стверджував, що прокурор вперше звернувся до суду більш ніж через чотири роки після того, як майно було відчужено з володіння власника (якщо обраховувати з моменту ініціювання провадження проти К. — див. пункт 7) та більш ніж через п'ять років, якщо обраховувати з моменту ініціювання провадження проти самого заявника (див. пункт 9).

16. Уряд доводив, що скарга заявника була явно необґрунтованою. Він стверджував, що згідно зі статтею 261 Цивільного кодексу України загальний трирічний строк позовної давності починався з дня, коли особа довідалася або мала довідатися про порушення своїх прав або про особу, яка їх порушила. У відповідному провадженні право прокурора подати позов проти заявника з вимогою витребування майна виникло з моменту визнання первинного продажу недійсним, тобто після завершення провадження проти К. у серпні 2013 року. Отже, Уряд стверджував, що ця справа відрізнялася від рішення у справі «Бароул Партнер-А» проти Молдови» (Baroul Partner-A v. Moldova), заява № 39815/07, від 16 липня 2009 року, в якій Суд встановив, що залишення позову Генерального прокурора у силі після закінчення загального строку позовної давності за відсутності будь-яких переконливих підстав було несумісним з принципом юридичної визначеності.

17. Суд вважає, що аргумент Уряду стосується суті скарги заявника та розгляне його за цим пунктом. Суд зазначає, що ця скарга не є ні явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції, ні неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

18. Загальні принципи щодо принципу юридичної визначеності у цивільному провадженні наведені в згаданому рішенні у справі «Бароул Партнер-А» проти Молдови» (Baroul Partner-A v. Moldova), пункти 36 і 37, та в рішенні у справі «Санофі Пастер проти Франції» (Sanofi Pasteur v. France), заява № 25137/16, пункти 50–52, від 13 лютого 2020 року.

19. У цій справі не заперечується, що строк позовної давності становить три роки; ключовим питанням є радше момент початку обрахунку. Суд вказує на значну розбіжність у висновках національних органів влади з цього питання. Під час провадження проти К. суди посилалися на дату, коли прокурор дізнався з листа вищестоящої прокуратури про порушення, пов'язані з відчуженням майна концерном «Військторгсервіс». У провадженні проти самого заявника міський суд надав детальний аналіз різних джерел, визначивши, коли прокурор «міг довідатися про порушення», і дійшовши висновку, що це мало відбутися не пізніше 2009 року (на момент продажу приміщення). Апеляційний суд, своєю чергою, зосередився на тому факті, що дотримання прокурором строку позовної давності вже було встановлено у провадженні проти К. Касаційний суд не надав власного аналізу, натомість загалом погодившись із висновками апеляційного суду. Насамкінець у своїх зауваженнях Уряд висунув ще один аргумент, а саме, що право прокурора подати позов проти заявника з вимогою витребування майна виникло з моменту визнання первинного продажу недійсним, що було свідченням того, що саме в цей момент прокурор «довідався» про порушення та про особу, яка порушила.

20. У зв'язку з підходом апеляційного суду, залишеному без змін у касаційному провадженні, Суд також зауважує, що він ґрунтувався на преюдиціальному впливі фактів, пов'язаних з дотриманням строку позовної давності, встановленому у провадженні проти К., незважаючи на те, що це провадження стосувалося іншого юридичного питання та інших сторін. Оскільки заявник не був стороною вказаного провадження, підхід апеляційного суду по суті позбавив його можливості порушити питання застосування строку позовної давності у власній справі та домогтися розгляду його аргументів.

21. Суд також не переконаний, що органи державної влади не знали про можливі проблеми, пов'язані з розпорядженням майном концерном «Військторгсервіс» до 2013 року. Як зауважив Рівненський міський суд у своєму рішенні від 03 липня 2013 року, ще у 2005 році посадова особа, відповідальна за розпорядження майном, не мала необхідних повноважень для укладання будь-яких правочинів. Як вбачається з рішення того ж суду від 23 вересня 2014 року, у період до 2013 року, схоже, були проведені численні розслідування у зв'язку з цими питаннями на різних рівнях та різними установами. У зв'язку з цим Суд зазначає, що навіть якщо визнати, що сам прокурор міг дізнатися про це набагато пізніше, ніщо не свідчить, що концерн «Військторгсервіс» чи Міністерство оборони України не мали права вживати заходів з власної ініціативи (див. згадане рішення у справі «Бароул Партнер-А» проти Молдови» (Baroul Partner-A v. Moldova), пункт 40, та «Оуш проти Республіки Молдова» [Комітет] [Committee], заява № 1836/16, пункт 14, від 17 січня 2023 року).

22. Пам'ятаючи, що завдання Суду не полягає у заміні собою національних судів в процесі тлумачення національного законодавства, він, тим не менш, вважає, що застосований національними судами у цій справі підхід був несумісним з принципом юридичної визначеності, гарантованим статтею 6 Конвенції.

23. Отже, було порушено статтю 6 Конвенції за пунктом щодо юридичної визначеності.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 1 ПЕРШОГО ПРОТОКОЛУ ДО КОНВЕНЦІЇ

24. Заявник скаржився за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції на те, що його позбавили майна, яке він добросовісно набув, без будь-якого відшкодування. Уряд доводив, що ця скарга була неприйнятною, оскільки заявник не вичерпав національні засоби юридичного захисту, оскільки він не подавав жодних вимог про відшкодування шкоди на національному рівні, зокрема проти К., який був винен йому грошові кошти за договорами позики.

25. Суд насамперед зазначає, що його висновки за статтею 6 Конвенції самі собою не означають, що подальший розгляд суті дій прокурора був недостатнім або незаконним (див., mutatis mutandis, рішення у справах «Україна-Тюмень» проти України» (Ukraine-Tyumen v. Ukraine), заява № 22603/02, пункт 52, від 22 листопада 2007 року, «Промислово-фінансовий Консорціум «Інвестиційно-металургійний Союз» проти України» (Industrial Financial Consortium Investment Metallurgical Union v. Ukraine), заява № 10640/05, пункт 198, від 26 червня 2018 року, «Сабадаш проти України» [Комітет] (Sabadash v. Ukraine) [Committee], заява № 28052/13, пункт 41, від 23 липня 2019 року, та «ВАТ «Сквирасільрибгосп» проти України» [Комітет] (Skvyrasilrybgosp, VAT v. Ukraine) [Committee], заява № 27128/11, пункт 11, від 30 листопада 2023 року).

26. Суд зауважує, що скарга заявника обмежується по суті відсутністю відшкодування шкоди за вартість майна, витребуваного у нього. Щоправда, заявник стверджував, що це відшкодування мало б відповідати сумам, які К. мав йому повернути за обома договорами позики (2 300 000 грн), на відміну від фактичної ціни приміщення за договором купівлі-продажу (1 439 069 грн) або, власне, домовленості сторін у договорі від 06 липня 2009 року, що вартість приміщення становила 300 000 гривень (див. пункти 2–5).

27. Суд зазначає, що заявник придбав оскаржуване приміщення не у держави, а у формі іпотеки від приватної особи, бо К. не зміг повернути свою позику. Визнавши недійсним первинний продаж оскаржуваного приміщення К., суди присудили йому відшкодування державою ціни, сплаченої ним за цю нерухомість (див. пункт 8). Отже, заявник мав мати право вимагати від К., як свого контрагента у цивільних відносинах повернення своїх коштів, і саме національні суди мали вирішити, яка сума належала заявнику. Однак, як вбачається, заявник не ініціював жодного провадження у зв'язку з цим, і він не стверджував, що таке відшкодування шкоди було неможливим з будь-якої причини (див. рішення у справі «Ібрагімбейов та інші проти Азербайджану» (Ibrahimbeyov and Others v. Azerbaijan), заява № 32380/13, пункти 56–60, від 16 лютого 2023 року, та, mutatis mutandis, рішення у справі «Твердохлєбова проти України» (Tverdokhlebova v Ukraine), заява № 15830/16, пункти 11 і 44–46, від 16 січня 2025 року). Заявник не висував вимог щодо будь-яких інших витрат, які він міг понести, і які б покладалися на Уряд.

28. За обставин цієї справи Суд не вважає, що на заявника був покладений надмірний тягар. З цього випливає, що ця частина заяви має бути відхилена як явно необґрунтована на підставі підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.

ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

29. У своїх зауваженнях заявник стверджував, що Суд мав присудити йому «справедливе відшкодування шкоди за вилучене майно, [як] зазначено у формулярі заяви». У своєму формулярі заяви заявник в описі своєї скарги за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції зазначив, що його витрати склали 295 209 євро. Як вбачається, ця сума включала обидві позики, надані К. (2 000 000 українських гривень та 300 000 грн), конвертовані в євро на дату підписання відповідних договорів позики (згідно з розрахунками заявника).

30. Уряд заперечив проти цих вимог, повторивши свої аргументи про необґрунтованість скарг заявника та зазначивши, що заявник не надав жодних документів, які б підтверджували вартість приміщення.

31. Оскільки Суд визнав скаргу заявника за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції явно необґрунтованою, він вважає, що відшкодування матеріальної шкоди не повинно присуджуватися.

32. Заявник не висував жодних інших вимог щодо справедливої сатисфакції, тому Суд вважає, що немає потреби присуджувати якусь суму.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Оголошує скаргу за статтею 6 Конвенції прийнятною, а решту скарг у заяві — неприйнятними.

2. Постановляє, що було порушено статтю 6 Конвенції.

3. Відхиляє вимогу заявника щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 11 вересня 2025 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.

Мартіна КЕЛЛЕР

(Martina Keller)

Заступник Секретаря

Катержіна ШІМАЧКОВА

Голова