Справа «Співак проти України» (Заява № 21180/15)

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

П'ята секція

РІШЕННЯ

Справа «Співак проти України» (Заява № 21180/15)

П. 1 ст. 5 • Незаконне продовження примусової госпіталізації заявника, попри ухвалу суду про припинення його примусового стаціонарного психіатричного лікування

П. 4 ст. 5 • Відсутність у заявника можливості оскаржити законність його примусового тримання під вартою у психіатричній лікарні • Застосовність висновків в рішенні у справі «Горшков проти України» (Gorshkov v. Ukraine) • Тогочасна національна система не передбачала базових гарантій надання пацієнтам, які примусово перебували у психіатричній лікарні, окремого права подавати індивідуальну заяву до суду • Системна проблема • Примусова госпіталізація до психіатричного закладу, постановлена судом, що розглядав кримінальне провадження, передбачала автоматичний дозвіл на лікування пацієнтів проти їхньої волі за відсутності засобу юридичного захисту • Періодичний судовий перегляд справи заявника ex officio характеризувався явною відсутністю ретельності та був несумісний з основними вимогами правосуддя • Відсутність належного судового реагування

Ст. 3 (матеріальний і процесуальний аспекти) • Позитивні зобов'язання • Держава-відповідач на той момент не створила і ефективно не застосовувала законодавчу та нормативно-правову базу, яка регулювала б застосування примусових заходів медичного характеру в психіатричних закладах та розслідування скарг щодо застосування таких заходів • Відсутність процесуальних гарантій • Непроведення слідчими органами розслідування тверджень заявника

Ст. 3 (матеріальний аспект) • Нелюдське та таке, що принижує гідність, поводження • Відсутність доведеної терапевтичної необхідності в постійному та тривалому щоденному застосуванні нейролептичних препаратів у різних формах та дозуванні без заздалегідь визначеного курсу приймання та проти волі заявника • Примусове лікування продовжувалося, незважаючи на ухвалу суду щодо його припинення • Лікування з мотивів покарання та здійснення контролю над поведінкою заявника • Відсутність ефективних юридичних гарантій проти свавілля та зловживань медичного персоналу

Ст. 3 (матеріальний аспект) • Таке, що принижує гідність, поводження • Неналежні умови тримання під вартою в психіатричній лікарні

Ст. 13 + (Ст. 3) • Відсутність ефективних засобів юридичного захисту

Підготовлено Секретаріатом. Не є обов'язковим для Суду.

СТРАСБУРГ

05 червня 2025 року

ОСТАТОЧНЕ

05/09/2025

Переклад автентичний

Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Його текст може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Співак проти України»

Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Маттіас Гуйомар (Mattias Guyomar), Голова,

Марія Елосегі ,

Ґільберто Фелічі (Gilberto Felici),

Андреас Зюнд ,

Катержіна Шімачкова ,

Микола Гнатовський (Mykola Gnatovskyy),

Ваге Григорян (Vahe Grigoryan), судді,

та Віктор Соловейчік (Victor Soloveytchik), Секретар секції,

з огляду на:

заяву (№ 21180/15), яку 23 квітня 2015 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція) громадянин України п. Геннадій Ігорович Співак (далі — заявник),

рішення повідомити Уряд України (далі — Уряд) про скарги за статтею 3, пунктами 1, 4 і 5 статті 5 та статтею 13 Конвенції, а також визнати решту скарг у заяві неприйнятними,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 13 травня 2025 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ВСТУП

1. Заява стосується примусового психіатричного лікування заявника в психіатричній лікарні із суворим наглядом згідно з постановою суду у кримінальній справі та відсутності у нього можливості ініціювати судове провадження щодо перегляду законності його подальшого стаціонарного лікування, яке разом з побутовими умовами, як стверджується, становили жорстоке поводження. Заявник посилався на статті 3, 5 і 13 Конвенції.

ФАКТИ

2. Заявник народився в 1980 році та проживає у м. Кам'янське. Заявника представляв п. Д.Ю. Жарий — юрист, який практикує у м. Дніпро.

3. Уряд представляла його Уповноважений, пані М. Сокоренко, з Міністерства юстиції.

4. Факти справи можуть бути узагальнені таким чином.

І. ПОМІЩЕННЯ ЗАЯВНИКА ДО ПСИХІАТРИЧНОЇ ЛІКАРНІ ТА ЙОГО ВИПИСКА

5. 15 грудня 2011 року заявника затримали працівники міліції в будинку його знайомого. Його застали у стані сильного емоційного потрясіння та алкогольного сп'яніння, він стікав кров'ю та мав тілесні ушкодження. Було порушено кримінальну справу за фактом замаху на вбивство його знайомого, заявник був визнаний підозрюваним. Згодом справу щодо нього у зв'язку з вчиненням цього злочину направили до суду.

6. Під час розслідування, з огляду на стан заявника на момент прибуття працівників міліції на місце злочину та його твердження, що він не пам'ятав відповідних подій, комісія експертів КП «Дніпропетровської клінічної психіатричної лікарні» Дніпропетровської обласної ради провела стаціонарну судово-психіатричну експертизу. Комісія навела свої висновки в акті № 90 від 22 березня 2012 року:

«Мотивувальна частина:

На підставі вищенаведеного комісія доходить висновку, що заявник яким-небудь психічним захворюванням раніше не страждав [і] не наразі також не страждає. У своєму психічному стані наразі [заявник] може усвідомлювати свої дії (або бездіяльність) та керувати ними, може брати участь у судовому засіданні.

Ретроспективний аналіз психічного стану заявника на момент вчинення злочину — при зіставленні з матеріалами кримінальної справи, результатами цього клінічного психіатричного обстеження — дозволяють зробити висновок, що на момент інкримінованого йому діяння [заявник] перебував у стані тимчасового хворобливого розладу психічної поведінки (що належить до виняткових станів) у формі сутінкового розладу свідомості.

Про це свідчить поява у нього на тлі існуючої органічної патології (перенесені в минулому травми головного мозку, пароксизми втрати свідомості) і екзогенної інтоксикації — афективної напруги, тривожних побоювань [та] очікування неприємностей (на яких були сконцентровані майже всі його уявлення); маревні ідеї свого особливого значення; [відповідне] ставлення з миттєвим розвитком гострого психотичного стану, який характеризувався порушенням свідомості [у поєднанні] з хаотичними, імпульсивними [та] автоматичними діями; ... збереженням здатності заявника до грубої орієнтації; та поверхового контакту з оточуючими.

Вказаний тимчасовий хворобливий розлад психічної діяльності позбавив [заявника] здатності усвідомлювати свої дії та керувати ними у період часу, який стосується вчинення інкримінованого йому діяння.

Підпадає під дію частини другої статті 19 Кримінального кодексу України.

За свого психічного стану [заявник] потребує застосування примусових заходів медичного характеру.

Висновки:

1. [Заявник] яким-небудь психічним захворюванням раніше не страждав — [і] наразі не страждає. За своїм психічним станом наразі [заявник] може усвідомлювати свої дії (або бездіяльність) і керувати ними, може брати участь у судовому засіданні.

2. В період часу, який стосується інкримінованого діяння, [заявник] перебував у тимчасовому хворобливому розладі психічної діяльності у формі сутінкового розладу свідомості, яке позбавляло його здатності усвідомлювати свої дії (або бездіяльність) та керувати ними.

3. [Заявнику] рекомендується застосування примусового заходу медичного характеру у виді госпіталізації до психіатричного стаціонару зі звичайним наглядом».

7. 09 жовтня 2012 року, посилаючись на зазначений акт, Дніпровський районний суд міста Дніпродзержинська встановив, що заявник вчинив злочин, а саме: замах на вбивство, але він мав бути звільнений від кримінальної відповідальності у зв'язку з його психічним станом на момент вчинення злочину. Він постановив застосувати до заявника примусову госпіталізацію до психіатричної лікарні із суворим наглядом на підставі частини п'ятої статті 94 Кримінального кодексу України. При цьому суд зазначив, що, хоча, на думку експертів, заявник не страждав на психічні розлади до вчинення злочину та наразі був психічно здоровим, виходячи з обставин та характеру злочину, раптового виникнення сутінкового стану заявника в момент вчинення злочину та відсутності будь-яких переконливих доказів, що цей стан ніколи не повториться, він становив особливу небезпеку для оточуючих. Ця постанова не оскаржувалася, а тому набрала законної сили.

8. Згідно з твердженнями заявника він не вважав за необхідне подавати апеляційну скаргу на той момент, оскільки в акті судово-психіатричної експертизи чітко зазначалося, що він був психічно здоровим. Тому він вважав, що у разі визнання госпіталізації необхідною, це буде лише короткостроковий захід. Він не міг передбачити, що лікарня «перетворить» його на особу із психічним захворюванням та відмовлятиме йому у виписці протягом шести місяців. Йому також не було відомо про ризик потенційного жорстокого поводження під час перебування під контролем медичного персоналу та про умови, в яких трималися пацієнти закладу. На той момент, коли його госпіталізували до лікарні та він усвідомив серйозність своєї ситуації — через два місяці після постанови суду у кримінальній справі від 09 жовтня 2012 року — було уже запізно подавати апеляційну скаргу.

9. 06 грудня 2012 року заявника перемістили зі слідчого ізолятора до державного закладу «Українська психіатрична лікарня із суворим наглядом м. Дніпропетровська» (далі — Дніпропетровська лікарня).

10. 11 березня 2013 року лікарсько-консультативна комісія Дніпропетровської лікарні оглянула заявника з метою «уточнення його діагнозу». Після огляду йому поставили діагноз органічний розлад особистості. У відповідній частині протоколу огляду, наскільки вона читабельна, зазначено:

«... З моменту надходження і дотепер в лікарні в психічному стані пацієнта [проявлялась] лабільність емоційних реакцій. Ексцентричний, тримався [з] переоцінкою та ... згладженим відчуттям дистанції [від інших]. Фіксувався на соматичному стані. Вимагав до себе особливого ставлення як до громадянина двох держав, говорив про свій намір звертатися зі скаргами в посольство Ізраїлю. ... Щодо скоєного злочину стверджував, що йому в пиво могли щось підмішати — можливо клофелін. ... Себе вважав психічно здоровим, лікування — непотрібним. ... Призначене лікування вважав покаранням та упередженим. Підбурював пацієнта до непокори режимним вимогам, об'єднався з порушниками режиму, у нього були виявлені заборонені предмети. У відповідь на інструкції медичного персоналу сперечався, був злобним та [виявляв] негативність [ставлення]. Мислення з елементами обґрунтованості. Під час експериментально-психологічного обстеження виявлено «... (на фоні тривоги та напруженості) нерізко виражені розлади як органічного генезу (певна розсіяність, коливання уваги, зниження швидкості формування нових навичок, уповільнення психічного темпу, забудькуватість, підвищення стомлюваності до кінця обстеження), так і ендогенного характеру (зниження критичності, резонерські судження, тенденція до використання слабких ознак, порушення цілеспрямованості). В емоційно-вольовій сфері — ригідність, самовпевненість, неналежність моральних установок, завищена самооцінка, імпульсивність дій, схильність до асоціальних проявів, сенситивність щодо критичних зауважень щодо себе, а також дратівливість, вибірковість у міжособистісних контактах. Пароксизмальних станів не спостерігалося. Отримував лікування: ... тизерцин 150 мг на добу. ...

Психічний статус: Доступний до контакту, орієнтований правильно, тримається з почуттям власної гідності, ввічливий. Прагне показати себе з кращої сторони. Дуже детально, деталізовано повідомляє відомості з анамнезу, акцентуючи увагу на травмах голови та головних болях. Мислення обґрунтоване, ригідність [мислення та поведінки]. Увага концентрується та підтримується достатньою мірою, на абстракті теми легко переходить, схильний до пафосного розмірковування на теми моралі, справедливості. Інтелект відповідає отриманій освіті та набутому життєвому досвіду. Пам'ять збережена про минуле та теперішні події, але порушена щодо періоду вчиненого [ним злочину]. Емоційно нестабільний. Психотичної симптоматики не виявляє. Психічно хворим себе не вважає. Необхідність лікування заперечує. Своє поточне положення критично не оцінює.

Висновок ЛКК: Враховуючи відомості з анамнезу про перенесені у минулому пацієнтом травми голови та періоди зловживання алкоголем, а також на підставі відомостей клінічного обстеження (наявність когнітивних порушень та емоційно-вольових змін, [і] розсіяної резидуальної неврологічної симптоматики) та даних ЕЕГ, у пацієнта може бути поставлений основний психіатричний діагноз: органічний розлад особистості (органічна псевдопсихопатична особистість). Переніс сутінковий розлад свідомості (15 грудня 2011 р.), F 07.0».

11. 05 квітня і 01 жовтня 2013 року, а також 25 березня 2014 року комісія спеціалістів Дніпропетровської лікарні (включно з тими, хто підписав протокол від 11 березня 2013 року) оглядала заявника, аби вирішити питання про необхідність подальшого застосування примусових заходів медичного характеру. Щоразу комісія зазначала, що емоційна та вольова лабільність заявника, його дратівливість та гнівливість,— разом з егоцентричністю і ригідністю його настанов, уявлень, запереченням своєї вини у скоєному суспільно-небезпечному діянні, неусвідомлення необхідності лікування та невизнання проявлення у нього психічних розладів — визначали клінічну картину його захворювання та свідчили про його особливу небезпеку для суспільства. Комісія доходила висновку про необхідність продовження примусового лікування заявника в лікарні із суворим наглядом.

12. 16 квітня, 24 жовтня 2013 року та 25 квітня 2014 року Красногвардійський районний суд м. Дніпропетровська (далі — районний суд) приймав рекомендацію комісії та постановляв відповідну ухвалу у присутності прокурора, захисника (вочевидь призначеного державою, щоразу іншого захисника) та представника Дніпропетровської лікарні. У відповідній частині ухвали від 16 квітня 2013 року зазначено:

«...

Постановою Дніпровського районного суду від 09 жовтня 2012 року [заявник] направлений на примусове лікування в психіатричну лікарню з суворим наглядом …

В поданні лікаря-психіатра (до якого додано висновок комісії лікарів-психіатрів від 05 квітня 2013 року) ставиться питання про те, що [заявник] страждає на органічний розлад особистості і за своїм психічним станом підлягає подальшому перебуванню на примусовому лікуванні в психіатричній лікарні із суворим наглядом.

Обговоривши подання, заслухавши учасників процесу і перевіривши матеріали справи, суд вважає, що подання підлягає задоволенню, оскільки [заявник] страждає тяжким психічним розладом і здійснює дії, які являють собою безпосередню небезпеку для нього та оточуючих.

На підставі викладеного і керуючись статтею 95 Кримінального кодексу України, статтею 514 Кримінального процесуального кодексу України, статтями 19 і 22 Закону України «Про психіатричну допомогу»,— суд ухвалив продовжити застосування примусових заходів медичного характеру … в умовах психіатричної лікарні із суворим наглядом. …».

В ухвалі від 24 жовтня 2013 року зазначено:

«...

Постановою Дніпровського районного суду від 09 жовтня 2012 року [заявник] направлений на примусове лікування в психіатричну лікарню з суворим наглядом …

В поданні лікаря-психіатра (до якого додано висновок комісії лікарів-психіатрів № 1575 від 01 жовтня 2013 року) ставиться питання про те, що [заявник] страждає на органічний розлад особистості (органічна псевдопсихопатична особистість). Переніс сутінковий розлад свідомості 15 грудня 2011 року і за своїм психічним станом підлягає подальшому перебуванню на примусовому лікуванні в психіатричній лікарні із суворим наглядом.

Заслухавши учасників процесу, дослідивши матеріали подання, перевіривши матеріали справи, суд дійшов висновку, що подання підлягає задоволенню з наступних підстав.

З висновку комісії лікарів-психіатрів та пояснень представника [лікарні] у судовому засіданні вбачається, що психічний стан [заявника] продовжує бути нестабільним, що свідчить про збереження особливої небезпеки [заявника] для оточуючих та необхідність продовження застосування примусових заходів медичного характеру в умовах психіатричної лікарні з суворим наглядом.

Тому, враховуючи, що стан здоров'я [заявника] продовжує бути нестабільним, а також тяжкість скоєного суспільно-небезпечного діяння, суд приходить до висновку, що він потребує продовження примусового лікування в психіатричній лікарні з суворим наглядом, що узгоджується з положеннями частини п'ятої статті 94 Кримінального кодексу України.

На підставі зазначеного, керуючись статтями 94 і 95 Кримінального кодексу України, статтями 19 і 22 Закону України «Про психіатричну допомогу», та статтею 514 Кримінального процесуального кодексу України, суд ухвалив продовжити застосування примусових заходів медичного характеру … в умовах психіатричної лікарні із суворим наглядом ...».

В ухвалі від 25 квітня 2014 року зазначено:

«...

Постановою Дніпровського районного суду від 09 жовтня 2012 року [заявник] направлений на примусове лікування в психіатричну лікарню з суворим наглядом …

В поданні лікаря-психіатра (до якого додано висновок комісії лікарів-психіатрів від 25 березня 2014 року) ставиться питання про те, що [заявник] страждає на органічний розлад особистості і за своїм психічним станом підлягає подальшому перебуванню на примусовому лікуванні в психіатричній лікарні із суворим наглядом.

Обговоривши подання, заслухавши учасників процесу і перевіривши матеріали справи, суд вважає, що подання підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

З висновку комісії лікарів-психіатрів та пояснень представника [лікарні] у судовому засіданні вбачається, що психічний стан [заявника] продовжує бути нестабільним, що свідчить про збереження особливої небезпеки [заявника] для оточуючих та необхідність продовження застосування примусових заходів медичного характеру в умовах психіатричної лікарні з суворим наглядом.

Тому, враховуючи, що стан здоров'я [заявника] продовжує бути нестабільним, а також тяжкість скоєного суспільно-небезпечного діяння, суд приходить до висновку, що він потребує продовження примусового лікування в психіатричній лікарні з суворим наглядом, що узгоджується з положеннями частини п'ятої статті 94 Кримінального кодексу України.

На підставі вищевказаного, керуючись статтями 94 і 95 Кримінального кодексу України, статтями 19 і 22 Закону України «Про психіатричну допомогу», статтею 514 Кримінального процесуального кодексу України, суд ухвалив продовжити застосування примусових заходів медичного характеру … в умовах психіатричної лікарні із суворим наглядом. …».

13. Заявник не був присутнім у жодному із цих судових засідань; щоразу він підписував заздалегідь надруковані заяви про розгляд справи без його участі. Згідно з його твердженнями адміністрація Дніпропетровської лікарні заборонила йому, як і іншим пацієнтам, бути присутнім у судових засіданнях і змушувала його підписувати відмову від права брати в них участь.

14. 18 вересня 2014 року комісія лікарів-психіатрів Дніпропетровської лікарні знову дійшла висновку (на тих же підставах, що й у попередніх випадках) про необхідність продовження примусового лікування заявника в психіатричній лікарні, оскільки змін його стану не спостерігалося. Дніпропетровська лікарня звернулася до районного суду з поданням про постановлення відповідної ухвали.

15. 29 вересня 2014 року заявник підписав договір про надання правової допомоги з приватним захисником С., якого найняла його мати.

16. 08 жовтня 2014 року, вочевидь під час зустрічі із С., заявник подав до районного суду заяву про надання дозволу бути присутнім у майбутньому засіданні, на якому мало розглядатися питання продовження застосування до нього заходів медичного характеру. Того ж дня С. подав копію заяви заявника до адміністрації Дніпропетровської лікарні та просив забезпечити доправлення заявника до районного суду 13 жовтня 2014 року. Заява була задоволена. Згідно з твердженнями заявника все це стало можливим лише завдяки підтримці Омбудсмена; він не надав жодних подробиць у зв'язку з цим.

17. 13 жовтня 2014 року у присутності заявника районний суд відмовив у задоволенні подання Дніпропетровської лікарні про продовження застосування примусових заходів медичного характеру (див. пункт 14). У відповідній частині ухвали зазначено:

«... В поданні лікаря-психіатра (до якого додано акт комісії лікарів-психіатрів від 18 вересня 2014 року № 1355) ставиться питання про те, що [заявник] страждає на органічний розлад особистості і за своїм психічним станом підлягає подальшому перебуванню на примусовому лікуванні в психіатричній лікарні із суворим наглядом.

В судовому засіданні прокурор, адвокати та [заявник] вважали необхідним відмовити у задоволенні подання лікаря-психіатра.

Обговоривши подання, заслухавши учасників процесу і перевіривши матеріали справи, суд вважає, що подання не підлягає задоволенню, виходячи з наступного:

... Згідно акта стаціонарної судово-психіатричної експертизи від 22 березня 2012 року [заявник] психічними захворюваннями раніше не страждав і на теперішній час не страждає … [Заявнику] рекомендовано застосування примусових заходів медичного характеру у вигляді госпіталізації до психіатричної лікарні у відділення зі звичайним наглядом. Однак, … він був направлений на примусове лікування в психіатричну лікарню із суворим наглядом. …

В судовому засіданні встановлено, що [заявник] знаходиться на лікуванні в психіатричній лікарні з суворим наглядом з грудня 2012 року.

[Заявнику] був поставлений діагноз «органічний розлад особистості» (органічна псевдопсихопатична особистість). Переніс сутінковий розлад свідомості 15 грудня 2011 року. З подання лікаря- психіатра вбачається, що даний розлад психічної діяльності [заявник] переніс лише один раз (15 грудня 2011 року), оскільки цей розлад має тимчасовий короткочасний характер, який у випадку [заявника] був викликаний під час алкогольної інтоксикації. За час перебування заявника в [Дніпропетровській лікарні] рецидиву захворювання та загострення психічного стану у останнього не спостерігалось. Можна припустити, що під впливом алкоголю [подібний] розлад особистості може виникнути знову.

Однак, суд не може прийняти до уваги припущення лікаря-психіатра про можливість в подальшому виникнення у заявника рецидиву захворювання під впливом алкоголю.

З пункту 25 акта комісії лікарів-психіатрів від 18 вересня 2014 року вбачається, що заявник розладів сприйняття та маячних ідей під час знаходження в психіатричній лікарні (понад два роки) не виявляв.

Крім того, в судовому засіданні встановлено, що [заявник] [на добровільних засадах] приймає участь у трудових процесах [Дніпропетровської лікарні], працює у групі для формування критичного відношення до свого стану та для закріплення соціально-прийнятих стереотипів поведінки.

Також, в судовому засіданні [заявник] вів себе спокійно та адекватно відповідав на запитання.

Враховуючи, що заявник переніс сутінковий розлад свідомості лише один раз (15 грудня 2011 року під впливом алкоголю) та більше рецидиву захворювання чи загострень психічного стану у нього не спостерігалось, а також беручи до уваги, що агресивної налаштованості, розладів прийняття та маячних ідей заявник не виявляв, суд прийшов до висновку, що у задоволенні подання лікаря-психіатра належить відмовити. …».

18. Лікуючий лікар заявника подав апеляційну скаргу на ухвалу від 13 жовтня 2014 року, зазначивши, inter alia, що національний суд не володів спеціалізованими знаннями в галузі психіатрії, які б дозволили йому оцінити психічний стан заявника, і тому діяв ultra vires, відмовивши у задоволенні подання лікарні. Лікар зауважив, що поведінка заявника у засіданні цілком могла випливати з його переконання, що він не був хворим.

19. 24 жовтня 2014 року Апеляційний суд Дніпропетровської області (далі — апеляційний суд) повернув апеляційну скаргу лікарні, зазначивши, що вона була подана стороною, яка не належала до суб'єктів апеляційного оскарження (а саме лікарем-психіатром, а не керівником Дніпропетровської лікарні). Тому ухвала від 13 жовтня 2014 року набрала чинності того ж дня.

20. Також того ж дня (24 жовтня 2014 року) С. та мати заявника звернулися до Дніпропетровської лікарні (усно та письмово) з проханням виписати заявника. Після того, як директор Дніпропетровської лікарні відмовився це зробити (зазначивши, що не було постановлено судової ухвали про виписку заявника), мати заявника та його захисник поскаржилися до Секретаріату Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.

21. 28 жовтня 2014 року комісія лікарів-психіатрів Дніпропетровської лікарні провела ще один огляд заявника та дійшла висновку про необхідність продовження застосування медичних заходів у психіатричній лікарні, проте у відділенні з посиленим наглядом (а не із суворим наглядом, який застосовувався до того моменту). Комісія звернулася до районного суду з поданням про призначення такого нагляду.

22. Того ж дня, за письмовою вказівкою прокурора (вочевидь наданою через втручання Омбудсмена), заявника виписали з Дніпропетровської лікарні. До виписки заявник повинен був продовжувати приймати нейролептики. Перед випискою з лікарні він написав розписку про відсутність у нього претензій до Дніпропетровської лікарні щодо медичного обслуговування та умов перебування. Згідно з твердженнями заявника він не мав іншого вибору, окрім як підписати цей документ, щоб його виписали.

23. 14 листопада 2014 року районний суд відмовив у задоволенні подання Дніпропетровської лікарні від 28 жовтня 2014 року про зміну примусових заходів медичного характеру (див. пункт 21) з тих же підстав, що були наведені 13 жовтня 2014 року. Ця ухвала була остаточною.

24. У своєму інтерв'ю газеті, опублікованому 02 грудня 2014 року, Омбудсмен зазначила:

«[Заявник] поки єдиний пацієнт [Дніпропетровської лікарні], який наразі вийшов на свободу. Справа в тому, що згідно з наказом МОЗ після медичної комісії, яку пацієнти проходять раз на півроку, передбачені лише два варіанти: залишатися в психлікарні цього режиму або переходити в подібний заклад іншого режимного типу. Третього не існує. Нікого — ні лікарів, ні суддів — не хвилює: а може хворий вилікувався за перші три місяці, і йому зовсім необов'язково перебувати у цьому медзакладі цілих півроку. У нашій країні пацієнт не може сам подати клопотання до суду про дочасну медичну комісію [засідання] чи вимагати незалежної експертизи … Не кажу вже про те, що згідно з усталеною практикою хворі в суді, як правило, не присутні.

Я маю право відвідувати психлікарні без [надання] попереднього попередження керівництва. Так от, коли я поїхала до [Дніпропетровської лікарні], заразом побувала і у судовому засіданні [щодо іншої справи] у судді, який [згодом] розглядав справу [заявника]. Ми довго дискутували. Суддя пояснював, що він не фахівець у психіатрії і не може визначити, чи потрібно продовжувати [певний курс] лікування. Мовляв, для цього є лікарі. А я парирувала: «У вас на столі лежить документ — заява з психлікарні про те, що необхідно продовжити лікування жінки, «[яка становить] велику небезпеку для суспільства». Що ви, шановний суддя, можете зрозуміти з цього документа? Нічого? А тим часом, якби ви спромоглися запросити пацієнтку до суду, то знали б, що ця «небезпечна для суспільства жінка» — 85-річна лежача, сліпа і майже глуха старенька». Після моєї розмови суддя замислився. І саме завдяки [зустрічі із суддею] [заявник] таки потрапив у засідання, де вирішилася його подальша доля.

Відвідування [Дніпропетровської лікарні] справило на мене гнітюче враження. Замість людей у білих халатах нам назустріч вийшли справжні тюремники — у формі, з кийками та кайданками на поясі. У палатах взагалі не передбачено жодного особистого простору для пацієнтів. Немає тумбочок, на яких стояли б фотографії близьких або лежали книги. Між ліжками відстань — сантиметрів двадцять. Навіть ноги опустити неможливо. Як, скажіть мені, у такій атмосфері взагалі можна одужати?

Мені здається, ця лікарня (яка за радянських часів існувала при НКВС) — рудимент [старої] системи охорони здоров'я і взагалі не призначена для лікування пацієнтів. Усі хворі, яких я там бачила, як один, перебувають у загальмованому сомнамбулічному стані. А те, в яких умовах вони живуть, привело мене в жах. Адже навіть жінки ходять в одній нічній сорочці цілодобово — і на прогулянку, і на обід, у ній же й сплять. Помитися та змінити сорочку дозволяється раз на тиждень! Відвідувати пацієнтів можуть лише родичі,— причому виключно у будні, у робочий час. Чому, незрозуміло. … Загалом, у лікарні, на мою думку, створено всі умови [для того, щоб] люди там ніколи не одужували та звідти не виходили. Не дивно, що багато хто вмирає.

Після моніторингу закладу ми зібралися в кабінеті головного лікаря, висловили йому свої зауваження та рекомендації, а в письмовому вигляді відправили їх до МОЗ. Міністерство, своєю чергою, замість того, щоб вжити заходів, спустило цей документ головному лікарю тієї самої психлікарні, який відповів, що наші зауваження не відповідають дійсності. На тому справа й заглохла. Але нічого, ми маємо й інші важелі [здійснення] впливу. В міру сил я вирішуватиму цю проблему і допомагатиму пацієнтам, як допомогла (за допомогою Дніпропетровської обласної прокуратури) [заявнику]».

II. ЛІКУВАННЯ ТА ПОБУТОВІ УМОВИ

А. Лікування

1. Історія хвороби заявника

25. Історія хвороби заявника, повну копію якої він надав Суду, відображає щоденний догляд та лікування, отримані заявником з 06 грудня 2012 року по 28 жовтня 2014 року. Вона містить записи, зроблені черговим лікарем-психіатром під час його щоденних візитів до заявника, документи щодо загального лікування та спеціалізованої допомоги, наданої заявнику.

26. Щоденні записи чергового лікаря-психіатра свідчать про те, що протягом усього знаходження в лікарні заявник перебував в ясній свідомості та у нього не було марень, галюцинацій чи тривоги. Він не виявляв ознак агресії, самоушкодження чи психозу. Загалом він залишався спокійним, уникав конфліктів та дотримувався лікарняного режиму. З його медичних документів не вбачається суттєвих змін його стану.

27. Записи також свідчать про те, що ставлення заявника до госпіталізації та лікування було незмінно негативним. Він щодня наполягав, що психічно здоровий, заперечував проти застосування нейролептиків та стверджував, що таке лікування становило знущання, засіб приниження та покарання його за «боротьбу за справедливість». Він обіцяв звернутися зі скаргами щодо його умов лікування та режиму нагляду до захисника, впливових знайомих та консульських установ (посилаючись на своє стверджуване подвійне громадянство). Декілька разів він скаржився черговому лікарю-психіатру, що його захисник не захищав його в суді та не відповідав на його звернення.

28. Згідно із записами щодо його поміщення від 06 грудня 2012 року заявника госпіталізували до Дніпропетровської лікарні з діагнозом «сутінковий розлад свідомості (що завершився)». В ході первинного медичного огляду, проведеного в день його госпіталізації, заявник поводився належним чином та стверджував, що він був психічно здоровим, при цьому черговий лікар-психіатр не відзначив симптомів психічного розладу та не призначив жодного лікування. Того ж дня заявник надав письмову згоду на збір та обробку його персональних даних та на проходження тесту на ВІЛ.

29. 07 грудня 2012 року було вперше складено «реабілітаційно-терапевтичну» програму першого «адаптаційно-діагностичного» етапу лікування заявника. Вона вбачається стандартним шаблоном документа, в який вручну, ручкою, вносилися ім'я заявника та діагноз — «сутінковий розлад свідомості, що завершився». Програма, серед іншого, включала вимогу встановити та обґрунтувати основний клінічний діагноз протягом десяти днів, та сформулювати його згідно з Міжнародною класифікацією хвороб, травм та причин смерті Всесвітньої організації охорони здоров'я. Також у загальних формулюваннях програма передбачала лікування первинних психопатологічних симптомів (що могло включати, наприклад, антипсихотичну терапію, загальнозміцнювальну терапію, вітамінотерапію). Крім того, у програмі були зазначені психотерапевтичні заходи, пояснення пацієнту мети госпіталізації, його прав та умов режиму нагляду. Тривалість дії програми лікування не уточнювалася, проте було зазначено, що після виконання всіх пунктів програми необхідно буде перейти до другого етапу.

30. У записах лікаря-психіатра від 10 грудня 2012 року цитувався лист заявника до його матері, в якому він стверджував про свою невинуватість. Психіатр також зазначив, що «із заявником була проведена індивідуальна бесіда, роз'яснено підстави та мету його поміщення до психіатричного закладу, його права, він був ознайомлений з режимом відділення та розкладом дня, а також проінструктований про необхідність призначеного лікування та його можливі побічні ефекти».

31. 13 грудня 2012 року лікуючий лікар-психіатр вказав, що основний клінічний діагноз — сутінковий розлад свідомості, що завершився. 11 березня 2013 року він був змінений, аби включити органічний розлад особистості як основного захворювання (див. пункт 10).

32. З 14 грудня 2012 року заявнику давали нейролептичні препарати; він продовжував отримувати це лікування до виписки з Дніпропетровської лікарні 28 жовтня 2014 року. Згідно з медичною документацією заявнику давали аміназин (хлорпромазин), тизерцин (левопромазин) та сонапакс (тіоридазин) у різних дозуваннях та формах.

33. Перше призначення нейролептичного препарату (аміназин) зробив черговий лікар-психіатр заявника, оскільки заявник «просив про бесіду, в ході якої висловив роздратування та невдоволення режимом нагляду й оточуючими хворими». Призначена доза становила 25 міліграмів двічі на добу, тривалість призначення не зазначалася. Через декілька днів було зазначено, що заявник заспокоївся та перестав висловлювати невдоволення, оскільки він перебував під впливом аміназину. Однак його описали як зарозумілого та неконструктивного.

34. 19 грудня 2012 року заявник був переведений з приймального відділення до лікувального. В епікризі переведення зазначалося, що під час перебування у приймальному відділенні заявник був доступним до мовного контакту, був логічним і послідовним у висловлюваннях, психопродуктивна симптоматика у нього була відсутня, хоча його емоційні реакції були лабільними, а критичні здібності порушені. Як діагноз знову був зазначений сутінковий розлад свідомості.

35. У записах щодо медичного огляду заявника у лікувальному відділенні зазначалося, що він наполягав, що був психічно здоровим та ставив під сумнів причини госпіталізації (ставляючи багато запитань щодо перспектив госпіталізації та її тривалості). Він стверджував, що не розумів, чому судово-психіатричні експерти ухвалили рішення про необхідність його госпіталізації. Його описали як ввічливого, він не мав марень чи галюцинацій, але його настрій був поганим через його ситуацію. Діагноз був такий: «сутінковий розлад свідомості, що повністю завершився». Лікар зазначив, що з огляду на висловлені заявником тривогу та емоційну лабільність необхідно було призначити йому седативні препарати. Був призначений аміназин у зменшеному дозуванні (25 міліграмів на добу), тривалість призначення не зазначалася.

36. 25 грудня 2012 року, після того, як заявник відмовився приймати душ (стверджуючи, що в приміщенні було надто холодно), дозування аміназину було збільшено до 75 міліграмів на добу у зв'язку з тим, що було описано як його афективні реакції, негативізм та протестність в поведінці.

37. 14 січня 2013 року лікуючий лікар-психіатр змінив лікування заявника з таблеток аміназину на ін'єкції тизерцину, які вводилися тричі на добу протягом незазначеного періоду. Ця зміна пояснювалася проявленням негативізму у заявника до терапії, щоденними запереченнями необхідності лікування, стверджуваним приховуванням заборонених предметів, підбурюванням іншого пацієнта до непокори вимогам лікарняного режиму, суперечками з медичним персоналом (який він звинувачував у несправедливому та упередженому ставленні) та загальним спротивом психокорекції.

38. 21 січня 2013 року заявника оглянув завідувач відділення Дніпропетровської лікарні, який зауважив, що заявник був спокійним, проспав майже всі попередні дні та дотримувався режиму нагляду. Огляд показав, що заявник був доступний до контакту, орієнтувався в часі, місці та власній особистості, грубих порушень інтелекту чи пам'яті виявлено не було. Він не виявляв агресії, радше був схильним до дискусій про мораль та справедливість, наполягав на своїй невинуватості та негативно ставився до госпіталізації та лікування, стверджуючи, що він був психічно здоровим і не потребував нейролептичного лікування. Завідувач відділення призначив продовження седативного лікування тизерцином, але змінив спосіб його приймання з ін'єкцій на таблетки (150 міліграмів на добу).

39. 05 квітня 2013 року лікуючий лікар-психіатр заявника затвердив реабілітаційно-терапевтичну програму другого етапу, сконцентровану на інтенсивних терапевтичних та реабілітаційних заходах. Програма посилалася на встановлений 13 грудня 2012 року діагноз та передбачала використання нейролептиків – препаратів, не наділених епілептогенними властивостями, – зокрема, тизерцину, рідазину (тіоридазин), аміназину та клопіксолу (зуклопентиксол). Заявлена мета полягала у досягненні компенсації емоційно-вольових порушень та запобіганні прогресуванню змін особистості. Крім того, програма передбачала психокорекційні заходи, спрямовані на формування усвідомлення заявником свого захворювання та його алкогольної природи, антиалкогольних установок та наголошення на необхідності лікування. Вона також передбачала лікувально-трудові заходи.

40. У грудні 2013 року тизерцин було замінено на сонапакс (75 міліграмів на добу), але в серпні 2014 року його знову перевели на тизерцин (75 міліграмів на добу). Продовжуючи лікування, черговий лікар-психіатр переважно посилався на негативізм заявника до госпіталізації та лікування, небажання отримувати лікування, дратівливість та наполегливість у відстоюванні своєї точки зору, брак критичного усвідомлення свого психічного захворювання та скоєного ним діяння, вираження ним невдоволення режимом відділення, швидку зміну настрою та егоцентричну поведінку.

41. Історія хвороби заявника не містить записів, які б свідчили про те, що приймання нейролептиків викликало будь-які серйозні побічні ефекти, хоча вочевидь ці препарати викликали у заявника сонливість та слабкість, і він потребував (після скарг заявника) призначення аналептиків та серцевих препаратів.

42. Згідно з історією хвороби під час перебування в лікарні заявник також брав участь у групових соціальних тренінгах та деяких психолого-педагогічних заходах.

2. Доводи заявника

43. Згідно з твердженнями заявника у березні 2013 року лікарі Дніпропетровської лікарні умисно змінили попередній діагноз судово-психіатричного експерта (який визнав його психічно здоровим) і натомість неправильно діагностували у нього психічне захворювання, щоб продовжити строк його перебування в лікарні, як форму позбавлення волі у зв'язку з, як стверджувалося, вчиненим ним злочином. Після поміщення його до Дніпропетровської лікарні персонал лікарні відмовився повідомити йому програму лікування, стверджуючи, що така інформація не повинна була повідомлятися пацієнтам. Вони також безуспішно переконували його подати заяву на отримання допомоги по інвалідності, яка тоді була б у їхньому розпорядженні.

44. Заявник доводив, що невдовзі після госпіталізації йому були призначені антипсихотичні препарати — не з медичних підстав, а як форма покарання за те, що персонал вважав неналежною поведінкою. Це включало його запитання щодо необхідності подальшої госпіталізації та лікування, скарги на побутові умови в лікарні чи поведінку персоналу, а також захист інших пацієнтів. Його спроби оскаржити непотрібне лікування були безуспішними та призвели до збільшення дозування його препаратів. Заявник стверджував, що призначення антипсихотичних препаратів як форми покарання, а також словесне, емоційне та фізичне насильство з боку персоналу, було поширеною практикою в лікарні. В якості прикладу він зазначив, що в грудні 2012 року, після заперечення ним необхідності лікування нейролептиками, йому призначили тридцять ін'єкцій аміназину (по три на добу протягом десяти днів). На початку 2013 року він отримав ще десять ін'єкцій аміназину за невиконання необґрунтованої вказівки припинити розмовляти зі своїм сусідом. В іншому випадку йому призначили вищу дозу антипсихотичних препаратів після того, як він захищав пацієнта, якого ображала медсестра.

45. Нейролептики, яких він не потребував, завдали йому сильних психологічних страждань, фізичного болю та вводили його в анабіотичний стан, що призводило до повної втрати відчуття реальності та погіршувало його здатність нормально мислити та функціонувати. У якийсь момент він таємно припинив приймати таблетки та став почуватися набагато краще.

3. Доводи Уряду

46. Уряд спростував твердження заявника. Він посилався на інформаційні довідки, складені Дніпропетровською лікарнею на його запит 10 листопада 2021 року та 16 квітня 2024 року, в яких Дніпропетровська лікарня стверджувала, що примусове застосування медичних заходів до заявника було необхідним, оскільки це постановив суд у кримінальному провадженні щодо нього. Дніпропетровська лікарня вказала на суперечливі дані у висновку судово-психіатричної експертизи, в якому заявник був визнаний психічно здоровим, але, тим не менш, була рекомендована госпіталізація. Він стверджував, що метою постанови про госпіталізацію заявника було запобігання можливому рецидиву сутінкового розладу шляхом лікування органічної патології травматичного походження, зазначеної в акті судово-психологічної експертизи. Лікарня також стверджувала, що сутінковий розлад per se не був психічним захворюванням, а радше симптомом, який міг свідчити про різні психічні розлади, і тому було необхідним обстежити заявника для визначення основного психічного захворювання, на яке він страждав. Таке обстеження було проведене 11 березня 2013 року і згодом було призначено лікування на підставі діагностованого захворювання.

47. Дніпропетровська лікарня також стверджувала, що нейролептичне лікування було реакцією на явні емоційно-вольові розлади заявника та відповідало національним клінічним протоколам. Відповідні нейролептичні препарати були офіційно зареєстровані в Україні, вводилися в межах середніх терапевтичних показників і не могли завдати шкоди заявнику. Дніпропетровська лікарня рішуче заперечила обвинувачення щодо застосування антипсихотичних препаратів в якості покарання, стверджуючи, що такі обвинувачення — разом з іншими обвинуваченнями у неправомірних діях персоналу — були повністю неправдивими та сфабрикованими заявником з метою зганьбити медичний персонал лікарні.

В. Умови тримання під вартою

48. Факти цієї справи є предметом спору, а відповідні виклади сторін передбачають.

49. Згідно з твердженнями заявника після прибуття його поголили однією і тією ж машинкою — спочатку волосся на геніталіях, а потім волосся на голові. У відповідь на його запитання черговий лікар сказала йому, що чим менше запитань він ставитиме, тим менше постраждає його здоров'я. Вона також сказала йому, що він не залишить лікарню у найближчі п'ять років.

50. Протягом усього строку тримання його під вартою він перебував в переповнених палатах. З 06 по 19 грудня 2012 року він разом з двома іншими особами перебував у приймальному відділенні розміром 2,2 на 3 метри без можливості вільного виходу з палати. З 19 грудня 2012 року він перебував разом з двадцятьма іншими пацієнтами в палаті розміром 8 на 5,5 метрів у п'ятому відділенні лікарні. Палати були умебльовані ліжками та тумбочками, що не залишало простору для пересування. Відвідування туалету, який знаходився за межами палати, дозволялося не за потреби, а на розсуд персоналу, який не завжди був доступний або бажав допомогти. Після закінчення робочого дня о 17 год. 00 хв. (після чого чергувала лише одна медсестра) було неможливо сходити до туалету, а пацієнти часто були змушені справляти нужду в палаті на очах у інших. Потім від них вимагали прибирати за собою. Душ дозволялося приймати раз на тиждень, причому групи з двадцяти пацієнтів приймали душ одночасно протягом декількох хвилин. Кранів було недостатньо і пацієнти були змушені ділитися милом; зазвичай працювало лише декілька кранів, а температура води не регулювалася. Пацієнтам, які погодилися виконувати неоплачувані ремонтні роботи в закладі, надавали додатковий доступ до душових та зменшували дозування заспокійливих засобів, що часто змушувало його добровільно виконувати цю роботу. Їжа була низької якості — протягом літа 2014 року в стравах часто знаходили повіки, вії та зуби тварин.

51. Уряд, посилаючись на згадані інформаційні довідки Дніпропетровської лікарні, доводив, що після прибуття заявника його волосся та нігті були обрізані з медичних причин, його помили, а особисті речі забрали для зберігання (згідно з відповідними положеннями). Потім його помістили до палати та надали окреме ліжко з чистою постільною білизною. Палати лікарні не передбачали наявність туалету згідно з чинним законодавством. Доступ до туалету не обмежувався: пацієнту достатньо було викликати медсестру, яка потім супроводжувала його до туалету «з міркувань безпеки». Предмети особистої гігієни, такі як мило, пацієнти повинні були приносити самостійно, а лікарня їх взагалі не надавала. Щодня була дозволена одногодинна прогулянка на свіжому повітрі. Заявник добровільно, за власним бажанням, допомагав у проведенні ремонтних робіт у лікарні.

52. Уряд також стверджував, що санітарно-епідеміологічні та гігієнічні умови в лікарні були задовільними. Їх регулярно контролювали компетентні органи державної влади, які ніколи не встановлювали порушень відповідних національних стандартів. Згідно з твердженнями Уряду збільшення ваги заявника протягом його дворічного перебування в лікарні свідчило, що він отримував належне харчування.

53. Уряд також надав фотографії приміщень лікарні, у тому числі палати та лазні, а також звіти перевірок.

III. СКАРГИ ЗАЯВНИКА

А. Скарги до міліції

54. 19 березня 2015 року заявник подав до міліції заяву про вчинення злочину, стверджуючи про незаконне тримання його під вартою в лікарні з 24 по 28 жовтня 2014 року, примусове застосування нейролептиків (без будь-якої необхідності) та розголошення Дніпропетровською лікарнею третім особам відомостей про його стан здоров'я, що призвело до звільнення його з роботи. Він просив працівників міліції порушити кримінальне провадження щодо адміністрації лікарні та лікарів-психіатрів у зв'язку з катуванням та жорстоким поводженням, порушенням лікарської таємниці, незаконним триманням під вартою, незаконним застосуванням психотропних препаратів та зловживанням службовим становищем.

55. У квітні 2015 року працівники міліції відмовили у задоволенні його скарги без проведення будь-якого розслідування. 22 травня 2015 року, після скарги заявника на відмову працівників міліції порушити кримінальне провадження, районний суд зобов'язав прокурора зареєструвати провадження та розпочати розслідування. Було порушено кримінальне провадження щодо невиконання ухвали суду (а саме, ухвали районного суду від 13 жовтня 2014 року — див. пункт 17) у зв'язку із затримкою у виписці заявника з Дніпропетровської лікарні. Заявник отримав статус потерпілого.

56. В ході допиту слідчим 08 червня 2015 року заявник також стверджував, що замість його виписки у зв'язку з відсутністю у нього ознак психічного захворювання Дніпропетровська лікарня умисно неправильно діагностувала його як психічно хворого та неодноразово клопотала про продовження строку тримання його під вартою, що суперечило висновкам судово-психіатричних експертів, що він був психічно здоровим. Він також стверджував, що його примушували виконувати безоплатну роботу в обмін на зменшення дозування препаратів. Слідчі допитали матір заявника, його захисника (С.) та персонал Дніпропетровської лікарні, а також клопотали про отримання його медичних документів та деяких інших документів з лікарні.

57. Тричі (06 листопада 2015 року, 26 грудня 2016 року і 22 травня 2019 року) кримінальне провадження закривалося у зв'язку з відсутністю складу кримінального правопорушення, але поновлювалось ухвалами національних судів, які зазначали, що розслідування не було повним.

58. 07 квітня 2020 року слідчий знову виніс постанову про закриття кримінального провадження. Він зазначив, що вбачалося неможливим встановити всі елементи стверджуваного складу злочину, а також вказав, що обвинувачення не могло ґрунтуватися лише на припущеннях.

59. 02 листопада 2021 року районний суд скасував постанову від 07 квітня 2020 року та постановив провести нове розслідування. Суд встановив, що постанова про закриття провадження не була належним чином мотивована, а також не містила аналізу матеріалів досудового розслідування. Він також зазначив, що слідчий не провів жодних слідчих дій для встановлення обставин справи.

60. Суду невідомі результати кримінального провадження, якщо такі є.

В. Цивільний позов

61. 20 травня 2016 року заявник подав до суду позовну заяву про відшкодування шкоди проти Дніпропетровської лікарні, вимагаючи 115 000 українських гривень (далі — грн, приблизно 4 000 євро) в якості відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок умисного постановлення неправильного діагнозу та необґрунтованого застосування нейролептиків, неналежних умов тримання його під вартою, примусових робіт, які він виконував, та нездійснення його виписки 24 жовтня 2014 року. Він надав детальний опис свого перебування в лікарні та просив суд вивчити його історію хвороби.

62. 29 вересня 2016 року районний суд відмовив у задоволенні позову заявника у зв'язку з ненаданням доказів. Заявник подав апеляційну скаргу, підтримавши свої вимоги та стверджуючи, inter alia, що суд першої інстанції не врахував той факт, що він знаходився у повній ізоляції від зовнішнього світу та перебував під повним контролем персоналу Дніпропетровської лікарні (яку він обвинувачував у порушенні своїх прав), внаслідок чого він опинився в умовах, за яких не міг надати докази цих порушень. Заявник доводив, що надав районному суду детальний опис свого перебування в Дніпропетровській лікарні та обставин, за яких були вчинені стверджувані порушення.

63. 09 квітня 2019 року, після розгляду зазначених порушень у різних судах, апеляційний суд частково задовольнив позов заявника, встановивши, що перебування заявника у лікарні з 24 по 28 жовтня 2014 року становило порушення статті 17 Закону України «Про психіатричну допомогу». Він присудив заявнику 8 000 грн в якості відшкодування шкоди (еквівалент 256 євро на той момент), встановивши, що ця сума була належною компенсацією.

64. Апеляційний суд також встановив, що скарги заявника на тримання його під вартою в Дніпропетровській лікарні в антисанітарних умовах, без забезпечення належного харчування та ефективного перегляду стану його психічного здоров'я (необхідності медичної допомоги, яка супроводжувалася примусовим лікуванням), мали бути відхилені. Суд зазначив, по-перше, що хоча у висновку судово-психіатричної експертизи 2012 року (на який заявник посилався, як на доказ) заявника дійсно було визнано психічно здоровим, однак йому була рекомендована примусова госпіталізація. На підставі цього висновку суд, який розглядав кримінальне провадження, постановив застосування примусових заходів медичного характеру у кримінальному провадженні щодо заявника, врахувавши надані в ході судового засідання пояснення експерта-психіатра, а саме, що метою рекомендації комісією примусової госпіталізації було зведення до мінімуму можливості повторення сутінкового розладу свідомості шляхом лікування органічної патології, яка призвела до цього сутінкового розладу свідомості; постанова суду, який розглядав кримінальне провадження, не оскаржувалася сторонами і тому набрала законної сили. Апеляційний суд також зазначив, що метою застосування примусових заходів медичного характеру щодо психічно хворих осіб, які вчинили суспільно небезпечні діяння, було їхнє примусове лікування та запобігання рецидивам.

65. Апеляційний суд також зазначив, що твердження заявника про неналежне лікування ґрунтувалися на його суб'єктивних уявленнях та не підтверджувалися доказами чи висновками компетентного органу. Подібний висновок був зроблений щодо умов тримання заявника в закладі. Суд послався на письмову розписку, надану заявником у день його виписки (див. пункт 22), і зазначив, що він не висловлював претензій у цій розписці (або невдовзі опісля) на умови його перебування під час госпіталізації, а лише через півтора року після виписки. Крім того, Суд зазначив, що участь заявника у ремонтних роботах у Дніпропетровській лікарні була сприйнята позитивно та сприяла постановленню ухвали районного суду про припинення застосування до нього примусових заходів медичного характеру.

66. Заявник звернувся до касаційного суду, підтримавши свої скарги та вимагаючи задоволення його позовних вимог у повному обсязі з присудженням більшого розміру відшкодування шкоди.

67. 06 червня 2019 року на підставі статті 389 Цивільного процесуального кодексу України Верховний Суд відмовив у відкритті провадження за касаційною скаргою заявника, посилаючись, як на законну підставу, на малозначність справи.

ВІДПОВІДНІ НОРМАТИВНО-ПРАВОВА БАЗА ТА ПРАКТИКА

I. ЗАКОНОДАВЧІ ПОЛОЖЕННЯ ЩОДО ПСИХІЧНО ХВОРИХ ОСІБ ТА ПРИМУСОВИХ ЗАХОДІВ МЕДИЧНОГО ХАРАКТЕРУ

А. Кримінальний кодекс України (2001 року)

68. Розділ 14 Кримінального кодексу України у редакції, чинній на момент подій, визначав законні підстави застосування примусових заходів медичного характеру до осіб, визнаних неосудними за вчинення ними небезпечних діянь або у яких виникла психічна хвороба у період після вчинення правопорушення. Він передбачав, що метою застосування примусових заходів медичного характеру було забезпечення примусового медичного лікування таких осіб та запобігання вчиненню суспільно небезпечних діянь (стаття 92). Крім того, передбачалося, що рішення про госпіталізацію таких осіб до психіатричного закладу ухвалював суд (стаття 93); також було конкретизовано різновиди нагляду, який мав застосовуватись до відповідних осіб (стаття 94). Зокрема, суд міг ухвалити госпіталізацію до психіатричної лікарні із суворим наглядом щодо особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, пов'язане із посяганням на життя інших осіб, або яка становила особливу небезпеку для суспільства з огляду на стан її психічного здоров'я, чи яка потребувала психіатричного лікування в умовах суворого нагляду. Якщо застосування таких заходів щодо психічно хворої особи не вважалося необхідним (або після припинення застосування таких заходів), суд міг передати піклування над нею родичам або опікунам (за умови забезпечення ними обов'язкового лікарського нагляду за особою).

69. Згідно зі статтею 95 Кримінального кодексу України перегляд питання про продовження застосування примусового стаціонарного лікування мав проводитися не рідше одного разу на шість місяців. З цією метою осіб, до яких застосовувалося примусове лікування, мала оглядати комісія лікарів-психіатрів (на практиці, комісія лікарів-психіатрів лікарні, в якій перебувала особа), яка мала визначити будь-які причини, які могли б виправдати подання лікарнею до суду заяви про припинення або зміну будь-яких таких заходів. За відсутності підстав для обґрунтування припинення або зміни заходу, головний лікар такої лікарні мав подати заяву до суду (разом із висновком комісії лікарів-психіатрів цієї лікарні) з обґрунтуванням продовження застосування примусового лікування. За необхідності продовження застосування заходу понад шестимісячний строк, використовувалася та сама процедура.

В. Кримінальний процесуальний кодекс України (2012 року)

70. Стаття 514 Кримінального процесуального кодексу України (у редакції, чинній на момент подій) передбачала, що продовження, зміна або припинення застосування примусових заходів медичного характеру здійснював суд за заявою, поданою представником медичного закладу (яким мав бути лікар або психіатр), у якому трималася відповідна особа, згідно зі статтею 95 Кримінального кодексу України та статтею 512 цього Кодексу. Заява мала містити висновок комісії лікарів-психіатрів, який обґрунтовував необхідність продовження, зміни або припинення застосування таких примусових заходів.

71. Стаття 512 Кодексу передбачала, що судовий розгляд здійснював суддя одноособово за участю прокурора, законного представника та захисника. Участь особи, щодо якої розглядалося питання про застосування примусових заходів медичного характеру, не була обов'язковою та могла мати місце, якщо цьому не перешкоджав характер розладу її психічної діяльності чи її психічного захворювання.

72. Статті 393 і 425 Кодексу визначали захисника або законного опікуна як осіб, які мали право оскаржити рішення суду про застосування примусових заходів медичного характеру.

С. Закон України «Про психіатричну допомогу» (2000 року)

73. Закон України «Про психіатричну допомогу» (Закон № 1489-III від 22 лютого 2000 року) визначає загальні принципи політики у сфері психічного здоров'я, а також регулює добровільну та примусову госпіталізацію пацієнтів з психічними розладами. У редакції, чинній на момент подій, закон передбачав таке:

74. Стаття 3 передбачала, що кожна особа вважалася осудною, доки наявність психічного розладу не була встановлена на підставах та в порядку, передбачених законом.

75. Стаття 7 передбачала, що діагноз психічного розладу встановлювався згідно з загальновизнаними міжнародними стандартами діагностики та Міжнародною статистичною класифікацією хвороб. У статті зазначалося, що такий діагноз не міг базуватися на незгоді особи з існуючими в суспільстві політичними, моральними, правовими, релігійними чи культурними цінностями, або на будь-яких інших підставах, не пов'язаних зі станом її психічного здоров'я. У цій статті також зазначалося, що лікарські засоби повинні були застосовуватися лише з лікувальною метою відповідно до характеру психічного розладу та не могли призначатися для покарання особи або в інтересах інших осіб. Лікарські засоби, що становили підвищений ризик для здоров'я пацієнта, повинні були призначатися під контролем комісії лікарів-психіатрів та за інформованою згодою пацієнта.

76. Стаття 18 передбачала, що виписка особи, яка вчинила суспільно небезпечні діяння та щодо якої судом застосовано примусові заходи медичного характеру, мала здійснюватися за рішенням суду.

77. Стаття 19 передбачала, що примусові заходи медичного характеру могли бути призначені лише судом згідно з встановленим законом порядком. Продовження, зміна або припинення застосування примусових заходів медичного характеру здійснювалося судом за заявою психіатричного закладу, в якому особа перебувала на лікуванні, на підставі висновку комісії лікарів-психіатрів. Особи, до яких застосовувалися такі заходи, підлягали періодичним оглядам комісією лікарів-психіатрів не рідше одного разу на шість місяців для перевірки того, чи ці заходи продовжували бути обґрунтованими.

78. Стаття 25 передбачала, що особи, яким надавалася психіатрична допомога, мали декілька прав. До них належали право на поважливе та гуманне ставлення, отримання інформації про свої права, а також одержання психіатричної та соціальної допомоги в умовах, що відповідали вимогам санітарного законодавства. Вони також мали право відмовитися від надання психіатричної допомоги (за винятком її надання в примусовому порядку, передбаченому законом), давати згоду або відмову від нових методів лікування або участі у навчальному процесі, а також на перебування в психіатричному закладі лише протягом необхідного строку. Мала забезпечуватись безпечність надання допомоги, а також особи мали право на безоплатну юридичну допомогу з питань, пов'язаних з наданням їм психіатричної допомоги, та на відшкодування шкоди за незаконне поміщення їх до закладу або незабезпечення безпечних умов. Пацієнти могли вимагати альтернативного огляду чи залучення будь-якого фахівця-психіатра до участі в комісії лікарів-психіатрів. Вони також мали право брати участь у судових засіданнях при вирішенні питань, пов'язаних з наданням їм психіатричної допомоги.

79. Під час перебування у лікарні особи зберігали право на спілкування з іншими відвідувачами (в тому числі захисниками) без присутності сторонніх осіб, на забезпечення таємниці листування при відправленні та отриманні будь-якої кореспонденції, на доступ до медіа, на дозвілля й заняття творчою діяльністю та відправлення релігійних обрядів, а також на подання звернень до керівництва закладу стосовно свого лікування. Деякі права (такі як приймати відвідувачів наодинці або перебувати на самоті) могли обмежуватися з міркувань захисту їхнього здоров'я та безпеки, але будь-які обмеження мали бути задокументовані та могли бути оскаржені до суду. Залучення осіб до примусової праці суворо заборонялося.

80. Згідно зі статтею 26 лікар-психіатр був зобов'язаний пояснювати інформацію особам, яким надавалася психіатрична допомога, у доступній формі та з урахуванням їхнього стану психічного здоров'я. Така інформація охоплювала детальні відомості про стан їхнього психічного здоров'я, можливий розвиток їхнього захворювання, методи діагностики та лікування, альтернативні методи лікування, можливі ризики та побічні ефекти, а також умови, порядок і тривалість надання психіатричної допомоги. Крім того, лікар-психіатр повинен був надавати інформацію особі про її права та будь-які передбачені законом можливі обмеження цих прав.

81. Стаття 30 передбачала, що надання психіатричної допомоги повинно було контролюватися центральним органом виконавчої влади, відповідальним за державну політику у сфері охорони здоров'я, а також місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування. Вона також дозволяла громадський контроль з боку об'єднань громадян, яким дозволялося відвідувати психіатричні заклади, у період та у порядку, установлені внутрішнім розпорядком цих закладів.

82. Стаття 31 покладала на Генерального прокурора України та підпорядкованих йому прокурорів відповідальність за нагляд за додержанням законів при наданні психіатричної допомоги.

83. Стаття 32 встановлювала порядок оскарження рішень, дій чи бездіяльності осіб при наданні психіатричної допомоги. Вона дозволяла громадянам оскаржувати порушення їхніх прав при наданні психіатричних послуг; вона дозволяла громадянам за їхнім вибором звертатися, зокрема, до власника психіатричного закладу або уповноваженого ним органу, до вищих органів державної влади або безпосередньо до суду.

D. Порядок застосування примусових заходів медичного характеру до осіб, які хворіють на психічні розлади і вчинили суспільно небезпечні діяння, у психіатричній лікарні із суворим наглядом (скасований у серпні 2017 року)

84. Відповідні витяги з Порядку (Наказ Міністерства охорони здоров'я України № 397 від 08 жовтня 2001 року) у редакції, чинній на момент подій, передбачали, що пацієнти підлягали госпіталізації у разі, якщо стан їхнього психічного здоров'я і характер їхніх дій становили особливу небезпеку для суспільства, а тому вимагали їхнього лікування в такому закладі. Госпіталізація розпочиналася лише на підставі рішення суду, і такі лікарні безпосередньо підпорядковувалися Міністерству охорони здоров'я України.

85. Після прибуття кожен пацієнт проходив ретельний огляд, який проводив черговий лікар. Цей огляд включав оцінку його психічного, неврологічного та соматичного станів. Здійснювалася перевірка медичної документації, а необхідна інформація записувалася до історії хвороби пацієнта. Медичний нагляд та лікування, що надавалися пацієнтам, встановлювались лікуючим лікарем, який оцінював стан здоров'я пацієнта не пізніше першої доби його перебування. Складалися плани лікування, а стан пацієнта постійно моніторився. Клінічний діагноз підтверджувався протягом десяти діб на основі всіх доступних відомостей та згідно з чинною міжнародною класифікацією хвороб, травм і причин смерті.

86. У пацієнтів було декілька прав під час перебування. Вони мали право на доступ до інформації про своє лікування, яка повідомлялася або їм, або їхнім законним представникам (хоча обсяг такої інформації міг обмежуватися лікуючим лікарем задля запобігання виникненню можливої шкоди для пацієнта або інших осіб). Їм також дозволялося отримувати посилки і бачитися з родичами та законними представниками, але ці побачення проходили під пильним наглядом медичного персоналу й охоронців, а години побачень та прийому посилок регламентувалися правилами внутрішнього розпорядку, затвердженими головним лікарем. Адміністрація лікарні залишала за собою право обмежувати відвідування, якщо це було необхідно для лікування пацієнта. Крім того, пацієнти могли користуватися особистими речами і предметами особистої гігієни, якщо такі предмети не могли бути використані для завдання шкоди. Скарги на неналежне поводження могли подаватися усно або письмово, як самим пацієнтом, так і його родичами. Адміністрація лікарні мала негайно перевіряти ці скарги та ухвалювати рішення згідно із законодавством щодо звернення громадян.

87. Стан здоров'я пацієнта регулярно переглядала комісія лікарів-психіатрів, яка оцінювала, чи слід було продовжувати застосування, змінити або припинити застосування примусових заходів медичного характеру. Ця комісія збиралася не рідше одного разу на шість місяців. У складних або спірних випадках експерти з інших установ могли запрошуватися (за запитом головного лікаря відповідної психіатричної лікарні) для участі в оцінюванні. Якщо суд ухвалював рішення про зміну або припинення застосування медичних заходів, пацієнта могли або перевести до іншого закладу, або виписати.

88. Безпека в лікарнях була суворою, пацієнтам строго заборонявся вихід за межі лікарні. Для запобігання втечі, а також проникненню на територію сторонніх осіб були запроваджені відділ охорони та контрольно-пропускна система. У разі втечі адміністрація лікарні мала негайно повідомити правоохоронні органи, прокуратуру та суд.

89. Порядок виписки був суворо регламентований. Після виписки кожен пацієнт або його законний представник отримували довідки з детальним описом часу перебування пацієнта. Якщо пацієнта перевели, його історія хвороби та інші відповідні документи надсилалися до нового закладу. Лікарня покривала витрати на проїзд виписаних пацієнтів, якщо законний представник не погоджувався взяти ці витрати на себе.

90. Адміністрація лікарні також мала обов'язок інформувати відповідні органи державної влади у разі смерті пацієнта (та забезпечувати вжиття всіх необхідних юридичних заходів). Контроль за наданням психіатричної допомоги в лікарні здійснювали адміністрація лікарні та Міністерство охорони здоров'я України, з метою забезпечення дотримання законодавства та медичних протоколів.

Е. Закон України № 2205-VIII від 14 листопада 2017 року

91. Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо надання психіатричної допомоги» набрав чинності 10 червня 2018 року (далі — Закон 2018 року). Внесені цим Законом зміни до КПК України передбачали обов'язкову участь у судових засіданнях осіб, щодо яких ухвалювалося питання про примусове лікування. Згідно із Законом 2018 року відповідна особа мала право висловити свою особисту думку щодо висновків лікарів-психіатрів з питань, пов'язаних із наданням психіатричної допомоги та обмеженням прав цієї особи у зв'язку з цим.

92. Закон 2018 року також надав особам, до яких застосовувалися примусові заходи медичного характеру (або їхньому захиснику), право оскаржувати рішення про продовження їхнього примусового лікування не частіше одного разу на шість місяців незалежно від того, чи розглядалося уже судом це питання в зазначений період. Будь-яка заява про зміну або припинення застосування примусового лікування мала супроводжуватися висновком комісії лікарів-психіатрів лікарні (або, за наявності, висновком незалежного лікаря-психіатра за вибором пацієнта).

93. Крім того, Закон 2018 року надав пацієнту право звернутися — самостійно або через свого захисника чи законного представника — до незалежного лікаря-психіатра, який не був працівником лікарні, з метою проведення альтернативного огляду. У разі такого запиту лікуючий лікар-психіатр був зобов'язаний підготувати виписку з історії хвороби протягом однієї доби та надати її незалежному лікарю-психіатру, який би проводив альтернативний огляд. Адміністрація лікарні була зобов'язана забезпечити у приміщенні відповідного закладу необмежений доступ незалежному лікарю-психіатру з метою обстеження відповідної особи.

II. ВІДПОВІДНІ НАЦІОНАЛЬНІ ДОПОВІДІ ТА ІНШІ ДОКУМЕНТИ

А. Доповіді, підготовлені Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини

94. З листопада 2012 року Уповноважений Верховної Ради України з прав людини здійснює функції Національного превентивного механізму (далі — НПМ), передбачені статтею 17 Факультативного протоколу 2002 року до Конвенції Організації Об'єднаних Націй проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання. Питання дотримання прав пацієнтів у психіатричних закладах України, у тому числі в Дніпропетровській лікарні, розглядалося в низці доповідей Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.

1. Доповідь 2012 року

95. У своїй щорічній доповіді за 2012 рік Уповноважений Верховної Ради України з прав людини вказала на низку поширених недоліків, виявлених під час відвідувань психіатричних закладів (зокрема Дніпропетровської лікарні, яку Омбудсмен відвідала 27 липня 2012 року). До таких недоліків належали, серед іншого, тривале перебування в лікарні осіб з психічними розладами, які не мали гострих фаз захворювання, неналежна медична допомога та харчування пацієнтів, а також переповнені палати.

2. Доповідь 2013 року

96. У своїй щорічній доповіді за 2013 рік в якості НПМ Уповноважений Верховної Ради України з прав людини наголосила на тому факті, що пацієнти психіатричних закладів, які не погоджувалися зі своїм діагнозом або методами лікування, не могли ефективно оскаржити їх у зв'язку з відсутністю доступу до відповідного механізму, доки вони перебували в психіатричній лікарні.

3. Доповідь 2014 року

97. У своїй щорічній доповіді за 2014 рік у ролі НПМ, яка стосувалася її візитів до декількох психіатричних закладів, включаючи Дніпропетровську лікарню, Омбудсмен зазначила, що відсутність будь-якої законної процедури, яка регулювала б застосування фізичного обмеження пацієнтів з психічними розладами, та порушення права пацієнтів бути особисто присутніми у судових засіданнях з питань продовження, зміни або припинення застосовних до них примусових заходів медичного характеру, становили системну проблему. Стосовно ситуації в Дніпропетровській лікарні, то Омбудсмен зазначила, що керівництво лікарні почало доправляти пацієнтів до суду з цією метою лише після її безпосереднього втручання. Вона також стверджувала, що процес їхнього доправлення до суду адміністрацією Дніпропетровської лікарні був організований у спосіб, який можна було б розцінити як поводження, що принижує людську гідність: пацієнтів доставляли до суду у супроводі працівників Державної пенітенціарної служби України за відсутності супроводжуючого лікаря, і весь час вони перебували в кайданках, тоді як застосування кайданків до пацієнтів з психічними розладами не було передбачено жодним нормативно-правовим актом у сфері охорони здоров'я.

98. У доповіді також наголошувалося, що на пацієнтів Дніпропетровської лікарні поширювалося обмеження на відвідування (які були заборонені у вихідні та святкові дні), тоді як відвідування у будні дні дозволялися лише у присутності персоналу. У доповіді було встановлено, що така практика суперечила як національним положенням законодавства, так і міжнародним стандартам. Крім того, у доповіді наголошувалося на відсутності програм реабілітації, доступних для пацієнтів Дніпропетровської лікарні, а також на проблемах переповненості палат і неналежності харчування — обидві ці проблеми повторювалися в закладах, перевірених НПМ протягом звітного періоду.

99. Омбудсмен також наголосила:

«Окремо слід звернути увагу на тривале невиконання керівництвом МОЗ України рекомендацій, наданих Уповноваженим з прав людини за результатами кількох візитів до [Дніпропетровської лікарні], перший з яких відбувся у липні 2012 року.

У ході провадження Уповноваженого з прав людини у справі захисту прав пацієнтів Дніпропетровської лікарні у серпні 2014 року був здійснений повторний візит. До складу моніторингової групи залучались спеціалісти у сфері психіатрії. Було виявлено низку нових порушень, а також відсутність належного реагування на порушення, виявлені під час попереднього візиту. Зокрема:

— охорону і нагляд за хворими у приміщенні відділень здійснює підрозділ пенітенціарної служби, що [становить] грубе порушення вимог національного законодавства та відповідних міжнародних стандартів;

— порушення строків перебування осіб, яким за рішенням суду змінено види примусових заходів медичного характеру;

— обмеження права пацієнтів на спілкування, у тому числі перешкоджання спілкуванню наодинці пацієнта з адвокатом або законним представником;

— неналежне надання медичної допомоги;

— перевантаженість палат, відсутність вільного доступу до санітарних кімнат та інші.

За результатом моніторингу неодноразово надсилалися акти реагування Уповноваженого до Міністерства охорони здоров'я України для проведення ретельної перевірки та вжиття відповідних заходів реагування. Однак кожного разу замість проведення перевірки посадові особи МОЗ пересилали звернення Уповноваженого до самої Дніпропетровської лікарні, що [становить] грубе порушення чинного законодавства та ставить під сумнів об'єктивність результатів перевірки і фактично свідчить про самоусунення керівництва Міністерства від вирішення проблем пацієнтів. Тому 24 листопада 2014 року Уповноважений з прав людини надіслала подання Генеральному прокуророві України щодо перевірки інформації [отриманої Уповноваженим під час її моніторингової діяльності] та вжиття відповідних заходів.»

4. Доповідь 2015 року

100. У своїй щорічній доповіді за 2015 рік у ролі НПМ Омбудсмен зазначила, що практика позбавлення пацієнтів права брати участь у судових засіданнях під час розгляду їхніх справ залишалася однією з проблем системи надання психіатричної допомоги в Україні. Омбудсмен зазначила, що адміністрація психіатричних лікарень наполягала на тому, щоб пацієнти відмовлялися брати участь у судових засіданнях, а аналіз судових рішень також викликав сумніви щодо добровільного характеру поданих пацієнтами відмов. У зв'язку з цим у доповіді конкретно розглядалася ситуація у Дніпропетровській лікарні:

«... Зокрема, важко пояснити одностайність у відмові брати участь у судовому засіданні всіх сорока п'яти пацієнтів [Дніпропетровської лікарні]. Як вбачається з ухвал, суддя Красноармійського районного суду м. Дніпропетровська Г. всі сорок п'ять справ розглядав в один день (05 листопада 2015 року) без їх участі. Лише при розгляді однієї з них був присутній законний представник пацієнта. При цьому суддя прийняв рішення виключно на підставі розгляду пропозицій лікарів, викладених у заявах, поданих лікарнею. Тільки одному з сорока п'яти пацієнтів було змінено [його відповідний] примусовий захід».

101. У доповіді також згадувалося про візит до декількох психіатричних закладів (у тому числі до Дніпропетровської лікарні), здійснений у листопаді 2015 року працівниками НПМ (разом з іноземними експертами у сфері психіатричної допомоги), та про звіт, опублікований після візиту (див. пункт 102). Зокрема, Омбудсмен звернула увагу на висновок, зроблений за результатами візиту, що система, за допомогою якої застосовувалися примусові заходи медичного характеру, на практиці була спрямована на обмеження свободи осіб, до яких застосовувалися примусові заходи медичного характеру, та на забезпечення повного контролю над ними, і не виконувала свою головну функцію — забезпечення особам належного лікування та реінтеграції їх у суспільство. У ньому також зазначалося, що застосування примусових заходів медичного характеру залежало не від тяжкості психічного захворювання, а від тяжкості вчиненого пацієнтом діяння. Стосовно ситуації в Дніпропетровській лікарні Омбудсмен зазначила:

«Зокрема, в середньому в [Дніпропетровській лікарні] пацієнти перебувають шість — вісім років, потім, як правило, переводяться до відділень з посиленим наглядом на чотири — п'ять років, лише потім у лікарні із «загальним наглядом на два — три роки».

В. Звіт під назвою «Огляд служб судової і пенітенціарної психіатрії в Україні», грудень 2015 року

102. Наприкінці листопада 2015 року команда представників Секретаріату Уповноваженого з прав людини та іноземних фахівців в галузі психіатрії відвідала декілька психіатричних закладів в Україні, зокрема Дніпропетровську лікарню, з метою збору інформації для аналізу проблем та вироблення рекомендацій для їхнього розв'язання шляхом запровадження реформ. Після візиту вони підготували звіт під назвою «Огляд служб судової та пенітенціарної психіатрії в Україні» (https://fgip-global.org/wp-content/uploads/2024/06/doc-3-final-report-undp-eng.pdf).

103. У звіті відвідані установи були описані як «тотальні установи», в яких усі аспекти повсякденного життя пацієнтів перебували під надмірним контролем, при цьому не забезпечувався широкий спектр або дієві засоби сучасної психіатричної допомоги. У ньому було виявлено декілька системних проблем, зокрема повсякчасне використання нейролептиків (найчастіше аміназину) для заспокоєння пацієнтів, а також як засобу покарання за те, що вважалося «неналежною» поведінкою, причому деякі пацієнти стверджували, що лише висловлення скарг могло призвести до таких каральних наслідків. Пацієнти, навіть якщо вони бажали цього, не могли брати участь у процесі власного лікування або зробити щось, що могло б вплинути на тривалість їхнього перебування в лікарні. Ще однією виявленою експертами системною проблемою було те, що тривалість перебування пацієнтів у закладах визначалася насамперед не їхнім фактичним станом психічного здоров'я чи обґрунтованою оцінкою їхньої небезпечності, а радше ґрунтувалася на ідеї, що пацієнт повинен перебувати в лікарні принаймні стільки ж, скільки він би перебував в установі виконання покарань за вчинений злочин.

104. Стосовно конкретної ситуації в Дніпропетровській лікарні у звіті зазначено:

«Хоч наш візит не анонсувався, було видно, що керівник очікував перевірки. ...

[Лікарня] розташована в будівлі, абсолютно не пристосованій до її функції. Корпус лікарні, частина якого збудована на початку XIX ст., разом із прибудованими чверть століття тому приміщеннями, розташований на території слідчого ізолятора. ...

Попри свою непристосованість (та доволі обшарпаний зовнішній вигляд будівлі), всередині вона має добрий стан, а відділення її чисті. …

... Двічі на рік лікарня надсилає в суд подання щодо продовження чи припинення примусових заходів медичного характеру. У поданні міститься [досягнутий] висновок комісії психіатрів щодо психічного стану пацієнта та рекомендації щодо … подальшого лікування. Попри це, як вказано раніше, неясно, які критерії використовуються для обґрунтування таких рекомендацій, адже пацієнти перебувають у лікарні в середньому по п'ять — вісім років. У більшості випадків у них діагностують хронічний психічний розлад та забезпечують лише фармакологічне лікування. На практиці пацієнти не отримують психологічної чи соціальної підтримки, немає реальних індивідуальних планів лікування і пацієнти більшість часу проводять у замкнутих палатах, оснащених металевими дверима.

У лікарні існує порядок [подання та] розгляду скарг пацієнтів, але їх надходить мало.

... Діяльність лікарні контролює прокуратура. Усі допоміжні служби (харчування, пральня, прибирання, ремонт тощо) виконуються без будь-яких договорів: послуги надаються фізичними особами (яким платять готівкою). Деякі допоміжні роботи виконують і окремі пацієнти, така робота вважається трудовою терапією.

Загалом, картина, яку ми могли бачити, була дуже сумною. Усім пацієнтам дають ліки, зазвичай у великих дозах, і часто кілька ліків за один раз (мінімально це седативні препарати (наприклад) аміназин, які спричиняють у них млявість, і, мабуть, призначені для того, щоб пригнічувати їхній статевий потяг).

Пацієнти перебувають замкнуті принаймні двадцять годин на добу, виходять прогулятись «на повітря» до закритого ґратами двору і можуть якийсь час увечері переглянути телевізор. Ті, хто поміщений в палату індивідуального спостереження, за межі її виходять лише в туалет і на гігієнічні процедури. Пацієнти не мають чим зайнятись, окрім паління і читання книжок, хоча з цим не так просто, бо під дією ліків читати інколи неможливо. ...

Загалом, програма занять на день була відсутня ... Пацієнти пригадували, що зі своїм психологом вони зустрічаються тільки раз на півроку …

Раз на тиждень група пацієнтів ведеться до великого, аскетичного приміщення лазні, де вони мають гуртом приймати душ під наглядом санітарів. Такі ситуації принижують гідність людей. Душовими ж у відділеннях користуватися можуть лише ті, хто ходить на роботи. Раз на місяць усі чоловіки обов'язково коротко стрижуться, що ще більш посилює одноманітність і знеособлення. Пацієнти неприродньо тихі та пасивні.

Більшість пацієнтів мають інвалідність, отже, отримують пенсію. Пенсіями відає лікарня, та всі наші зусилля прослідкувати за використанням цих коштів були марні. Коли група дієздатних сторонніх не має можливості збагнути систему, то як тоді пацієнти можуть зрозуміти, скільки грошей у них є і як вони можуть їх витрачати?

Це питання тим більш важливе, адже в інших установах ми бачили, що побудувати надійну систему можна, а саме цю лікарню неодноразово звинувачували у використанні пенсій пацієнтів у своїх власних цілях. Адміністрації установи було б варто запобігти існуванню зловживань, яких нині геть не бракує. Подив викликало те, що пацієнти, які, як вважається, є повністю недієздатними, «добровільно» витрачають свої гроші на вмеблювання лікарні або навіть жертвують їй свою пенсію.

Пацієнти мають мало зв'язку із зовнішнім світом, бо відвідування рідкі, а телефонні розмови їм заборонені. Листи ретельно перевіряються та підлягають цензурі. ...

Важливою проблемою є необізнаність пацієнтів зі своїми правами. Немає жодних буклетів, юристів, які б приходили регулярно консультували пацієнтів; немає просвітніх правозахисних організацій, які допомагають їм готуватися до життя «на волі».

Пацієнти заявляли, що їм не давали змоги бути присутніми в суді під час перегляду їхньої справи. Вони казали, що не чули про обладнання для відеоконференції, встановлене в реабілітаційному центрі, яке, за словами персоналу, використовувалося загалом двадцять два рази. Крім того, пацієнти не поінформовані про свій психічний стан, свій діагноз, план лікування, лікарські препарати, які вони отримують, і причини, з яких їм дають ці ліки. Коли ми були в бібліотеці, то запропонували, щоб пацієнти могли там читати якісь книжки з психіатрії, та у відповідь на це нам сказали, що це лише їх змушуватиме хвилюватися і погіршуватиме їхній стан. Як наслідок, пацієнтів тримають у невіданні, що ще більше посилює атмосферу «тотального інституту».

Відвідини [Дніпропетровської лікарні] вочевидь становили найемоційнішу частину нашої подорожі. Працівники розповідали про види взаємодії з пацієнтами, спрямовані на розвиток їхніх соціальних навичок і навичок самообслуговування, та нам зустрічалося багато пацієнтів, роздушених системою, які цілком усвідомлювали своє скрутне становище і не виявляли при цьому будь-яких ознак психічного захворювання чи агресії, були розважливими і здатними детально охарактеризувати своє становище і своє майбутнє. У більшості випадків нам доводилося долати страх пацієнтів, аби вони заговорили; дехто висловлював побоювання, що їм дадуть аміназин чи якусь ін'єкцію як покарання за їхню готовність з нами спілкуватися. …».

С. Інші загальнодоступні матеріали

105. У січні 2017 року тогочасний виконуючий обов'язки Міністра охорони здоров'я України здійснила неоголошений візит до Дніпропетровської лікарні у супроводі п. Шума, тогочасного заступника директора Українського науково-дослідного інституту соціальної і судової психіатрії та наркології Міністерства охорони здоров'я України. Уривки з відеозапису візиту пізніше були опубліковані в мережі «Інтернет» (див. https://www.youtube.com/watch?v=gwBRKXw4Xrw). Як видно з відеозапису на ютубі, міністру та супроводжуючому її персоналу не дозволили увійти до закладу, доки високопосадовець лікарні не надав охоронцям дозвіл впустити їх. Майже під кожним вікном лікарні ззовні було видно плями, які за словами п. Шума, були слідами сечі. У ванній кімнаті було два окремі крани: один для гарячої води та один для холодної води, без встановленого змішувача. Розмовляючи з керівником Дніпропетровської лікарні, міністр, inter alia, сказала, що під час свого візиту вона виявила, що пацієнти не мали доступу до суду, та не отримували належного лікування і реабілітації.

106. Після візиту до Дніпропетровської лікарні виконуючий обов'язки Міністра охорони здоров'я України зробила заяву на своїй сторінці в соціальних мережах, на яку посилалися декілька медіа:

«У жодному з [інших] закладів, де ми встигли побувати, не було таких жахливих умов. Пацієнти не мають змоги телефонувати рідним, листи пацієнтів додому перед відправленням перечитують лікарі, лікування суто медикаментозне, [і] персонал не може дати відповіді [на запитання] щодо умов, терапії, термінів перебування пацієнтів. Люди закриті в тісних задушливих палатах і … у туалет ходять за вказівкою персоналу. Немає ніякої реабілітації або альтернативних методів лікування. На запитання з приводу їжі всі [пацієнти] говорили, що вже давно забули смак м'яса … Ми побачили тюремну установу замість медичного закладу; ми побачили систему покарання пацієнтів замість їхнього лікування та реабілітації. …».

1. 06 лютого 2017 року Роберт ван Ворен, член групи іноземних експертів, які разом з Омбудсменом відвідали Дніпропетровську лікарню у листопаді 2015 року (див. пункт 102), опублікував статтю про свій візит під назвою «Пекло на землі» на інтернет-платформі новин «New Voice of Ukraine». У відповідних уривках зазначалося:

«Пацієнтів справді нормально годували, а будинок лікарні був доглянутий. … Водночас ми практично не помітили, щоб пацієнтів лікували. Близько семиста людей перебувають у строгих умовах тюремного тримання під вартою, яких щодня накачують нейролептиками. Занять та програм лікування, які б підтримували людей на шляху до відновлення та готували їх до повернення в суспільство, не було. Порожнеча день у день.

Термін перебування у лікарні, по суті, визначався не хворобою, а серйозністю злочину. Наприклад, особа, яка вчинила вбивство в стані гострого психозу і відновилася через декілька місяців, все одно повинна пробути в лікарні сім-вісім років, протягом яких її накачуватимуть ліками. Чому? Тому що це мінімальний термін, який [цій особі] довелося б відсидіти у в'язниці у разі відсутності психічного захворювання. Той факт, що людина одужала від психічного захворювання, не має жодного значення.

Ми також встановили, що судові рішення щодо лікування ухвалюються … без присутності пацієнта. Суд автоматично виконував «рекомендації» психіатрів. Жоден із пацієнтів не був присутній у засіданні суду, оскільки їх переконали підписати відмову [від присутності]. Крім того, вони чудово розуміють, що все наперед визначено. [Для них] протистояти добре налагодженій системі утримання людей у психіатричній лікарні без будь-якої медичної доцільності немає жодного сенсу.

... Пацієнти, які наважилися поговорити з нами, пізніше були покарані подвійними дозами аміназину. Це не лікування, це чисте покарання. …».

108. Восени 2018 року п. Шум, якому на той момент було доручено реорганізацію Дніпропетровської лікарні, знову відвідав лікарню у супроводі журналіста вебсайту «New Voice of Ukraine». Після візиту 31 січня 2019 року вебсайт «New Voice of Ukraine» опублікував репортаж під назвою «Півстоліття божевілля. Темне минуле і тривожне сьогодення психіатричної лікарні в Дніпрі». У репортажі, inter alia, йшлося про скарги, подані пацієнтами Дніпропетровської лікарні та їхніми родичами п. Шуму в ході візиту. На вебсайті повідомлялося, що мати одного з пацієнтів скаржилася на те, що постійні ін'єкції медичних препаратів, які вводили її синові, перетворили його на овоч, і медичний персонал попередив її, що її сина взагалі не випишуть з лікарні, якщо вона продовжить скаржитися на лікарню. Інший пацієнт скаржився на те, що туалет був доступний лише за розкладом, і його покарали низкою ін'єкцій, коли він намагався поскаржитися на образи та побиття пацієнтів медсестрами лікарні. Двоє інших пацієнтів скаржилися на «каральну медицину», що застосовувалася в установі, яка полягала у введенні десяти ін'єкцій лікарських засобів за, як стверджувалося, неналежну поведінку, таку як, наприклад, викурювання більшої кількості сигарет, ніж дозволялося.

109. З 03 по 05 жовтня 2018 року представник Української Гельсінської спілки з прав людини взяв участь у громадському моніторинговому візиті до Дніпропетровської лікарні, який відбувся 03–05 жовтня 2018 року. У звіті, опублікованому на вебсайті спілки після візиту, inter alia, зазначалося, що пацієнти повідомили спостерігачам, що вони ніколи не брали участі у судових засіданнях — ані під час розгляду питання про застосування до них примусових заходів медичного характеру, ані під час розгляду питання про продовження застосування цих заходів кожні півроку. Ті, кому держава надавала захисника, стверджували, що навіть не знали імені цього захисника, ніколи його не бачили та не спілкувалися з ним. Згідно з твердженнями пацієнтів психотропні речовини в лікарні застосовувалися як покарання за «серйозний непослух» адміністрації чи порушення дисципліни, як-от бійки між пацієнтами.

III. ВІДПОВІДНІ МІЖНАРОДНЕ ПРАВО ТА ДОКУМЕНТИ

А. Комітет з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (далі — КЗК)

1. Загальні доповіді

110. Стандарти КЗК щодо примусового поміщення до психіатричних закладів, як узагальнено у доповіді 1998 року під назвою «8-а загальна доповідь про діяльність КЗК» (CPT/Inf(98)12-part) у відповідній частині вимагають запровадження таких гарантій:

«початкове рішення про поміщення

52. Процедура, за допомогою якої вирішується [необхідність] примусової госпіталізації, повинна гарантувати незалежність та неупередженість тих, хто приймає рішення, а також об'єктивну медичну експертизу. ...

гарантії, які надаються під час перебування у закладі

53. ... Ефективна процедура подання скарг [є] основною гарантією проти жорстокого поводжен­ня в психіатричних закладах. Мають існувати спеціальні положення, що дозволить пацієнтам звертатись із скаргами до конкретного органу та надсилати в конфіденційному порядку інформацію до відповідних органів влади поза межами лікувального закладу.

...

54. Підтримування контактів із зовнішнім світом є важливим не лише для запобігання жорстокому поводженню, але й з терапевтичної точки зору.

Пацієнти повинні мати змогу надсилати та отримувати листи, користуватися телефоном і зустрічатися із членами своєї родини та друзями. Має бути забезпечений також конфіденційний доступ до адвоката.

55. КЗК приділяє значну увагу тому, щоб психіатричні заклади регулярно відвідували представники незалежних структур ([наприклад,] суддя або наглядова комісія), які уповноважені здійснювати нагляд за лікуванням пацієнтів. Такий орган повинен бути наділений повноваженнями, зокрема, вести приватні бесіди з пацієнтами, отримувати безпосередньо від пацієнтів скарги та в разі необхідності, робити необхідні рекомендації.

виписка

56. Пацієнт, якого було поміщено без його на те згоди до психіатричного закладу, повинен бути звільнений, як тільки його психічне здоров'я дозволить це зробити. Тому необхідність перебування у закладі повинна регулярно переглядатись через встановлені проміжки часу.

Якщо було прийнято рішення про поміщення пацієнта без його на те згоди на визначений строк, який може бути змінений у світлі даних про психічний стан пацієнта, то така зміна може відбутись навіть протягом встановленого терміну перебування у закладі. Однак може прийматись рішення про поміщення пацієнта без його на те згоди і без визначення строку перебування у закладі, особливо у випадку осіб, коли примусова госпіталізація до психіатричного закладу була здійснена в рамках проведення кримінального провадження та яких вважають небезпечними. Якщо тривалість примусової госпіталізації не є визначеною, то автоматично це передбачає потребу перегляду через регулярні проміжки часу рішення про необхідність перебування у такому закладі. Крім того, пацієнт сам повинен мати робити звернення через раціональні проміжки часу з тим, щоб питання про необхідність його перебування у закладі було розглянуте судовим органом ...».

111. У доповіді КЗК за 2002 рік під назвою «Стандарти КЗК» (документ № CPT/Inf/E (2002) 1-Rev. 2006, ст. 40) стосовно питання згоди пацієнтів на лікування в психіатричному закладі» зазначено:

«V. Примусове поміщення до психіатричних закладів

... 41. Пацієнти, в принципі, повинні мати можливість надати вільну та інформовану згоду на лікування. Госпіталізація особи до психіатричного закладу в примусовому порядку не повинна тлумачитися як дозвіл на лікування без її згоди. З цього випливає, що кожному дієздатному пацієнту, добровільно чи примусово госпіталізованому, повинна бути надана можливість відмовитися від лікування або будь-якого іншого медичного втручання. Будь-який відступ від цього основоположного принципу має ґрунтуватися на законі та стосуватися лише чітко та суворо визначених виняткових обставин.

Звичайно, згода на лікування може вважатися вільною та інформованою лише тоді, коли вона ґрунтується на вичерпній, точній та зрозумілій інформації про стан здоров'я пацієнта та запропоноване лікування. ... Отже, всім пацієнтам слід систематично надавати відповідну інформацію про їхній стан здоров'я та лікування, яке пропонується їм призначити. Відповідна інформація (результати тощо) також повинна надаватися після лікування. ...».

2. Доповіді щодо України

112. З 01 вересня 1997 року, коли Європейська конвенція про запобігання катуванням та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню, набула чинності для України, делегації КЗК відвідували Дніпропетровську лікарню (у 1998, 2009 і 2017 роках).

113. Відповідні витяги з доповіді КЗК (CPT/Inf (2002) 19), підготовленій за результатами візиту до України 08–24 лютого 1998 року наведені в рішенні у справі «І.Н. проти України» (I.N. v. Ukraine), заява № 28472/08, пункт 48, від 23 червня 2016 року.

114. У доповіді (CPT/Inf (2011) 29), підготовленій за результатами візиту до України 09–21 вересня 2009 року, КЗК зазначив (посилання опущено):

«c. умови проживання пацієнтів

162. Більшість пацієнтів проживали у великих спальнях, які були серйозно переповнені, оскільки в багатьох спальнях на одного пацієнта припадало 2–2,5 м2 житлової площі, а деякі пацієнти навіть спали разом на одному ліжку (наприклад, 17 пацієнтів спали на 15 ліжках у кімнаті площею 33 м2 у палаті № 13). Освітлення та вентиляція у спальнях, рівень гігієни та постільна білизна були загалом прийнятними. Однак спальні залишалися аскетичними та повністю позбавленими індивідуалізації у зв'язку з браком приватного простору та меблів, що замикалися, для зберігання особистих речей.

Крім того, кількість кімнат для відпочинку була обмеженою, і вони не могли вмістити всіх пацієнтів відділення. ...

... d. лікування та заходи

164. Подібно до того, що було виявлено в ході візиту КЗК у 1998 році, лікування, яке надавалося пацієнтам, в основному базувалося на терапії лікарськими засобами. Вивчення історій хвороб та інформація, отримана делегацією з розмов з пацієнтами та персоналом, показали, що надмірного застосування лікарських засобів не було. Лікарські засоби були доступні в достатній кількості. Крім того, історії хвороби були детальними та заповнювалися належним чином.

165. Під час візиту стало зрозуміло, що реабілітаційні психосоціальні заходи досі були відсутніми, а доказів багатопрофільного командного підходу не було... У зв'язку з браком структурованих терапевтичних заходів більшість пацієнтів проводили більшу частину часу замкненими у своїх спальнях, лежачи в ліжках або тиняючись бездіяльно навколо (іноді з увімкненим радіо). Таке монотонне існування було розбавлене прийомами їжі, прогулянками на свіжому повітрі протягом однієї години на день та двома з половиною годинами перегляду телевізора ввечері. Настільні ігри, читання книг з бібліотеки лікарні та відвідування каплиці завершували список доступних пацієнтам рекреаційних заходів. ...

g. гарантії у контексті примусової госпіталізації

172. ... Делегація із задоволенням відзначила, що перегляд лікування через півроку лікарською комісією лікарні працював добре. Крім того, у 2001 році в лікарні було облаштовано кімнату для судових засідань, що спростило пацієнтам відвідування судових засідань.

Однак візит 2009 року показав, що декілька рекомендацій, зазначених у доповіді за результатами візиту 1998 року, виконані не були. Зокрема, досі не існувало системи незалежного перегляду або судового розгляду щодо підтвердження згоди пацієнта на лікування (наприклад, призначення лікарських засобів).

КЗК повинно ще раз наголосити, що пацієнти, в принципі, повинні мати можливість дати свою вільну та інформовану згоду на лікування. Сама концепція «примусових заходів медичного характеру», яка існує в кримінальному законодавстві України, як вбачається, суперечить цьому принципу. На думку Комітету, примусова госпіталізація пацієнта, який є дієздатним, не повинна автоматично тлумачитися як дозвіл на лікування без його згоди.

Кожному дієздатному пацієнту, добровільно чи примусово госпіталізованому, повинна бути надана можливість відмовитися від лікування або будь-якого іншого медичного втручання. Це означає, серед іншого, що пацієнти повинні отримувати вичерпну та точну інформацію про свій стан здоров'я та запропоноване лікування. Якщо пацієнту будуть призначені лікарські засоби всупереч його інформованій згоді, повинні існувати чіткі критерії для цього та порядок, за допомогою яких це може бути дозволено (який має передбачати другу, незалежну медичну думку, окрім думки лікаря(ів), який(і) пропонує(ють) лікування). КЗК рекомендує органам державної влади України вжити заходів для впровадження цього принципу як у законодавстві, так і у практиці.

173. Серйозне занепокоєння КЗК викликав факт, що можливості пацієнтів підтримувати контакт із зовнішнім світом були невиправдано обмежені. Кімната для відвідувань була занадто малою, а також існувала повна заборона на фізичний контакт між пацієнтами та їхніми родичами під час візитів (за повідомленнями, її ввели працівники служби безпеки). Крім того, пацієнти не мали доступу до телефонів (за винятком випадків, коли їм дозволялося користуватися телефоном у кабінеті персоналу).

... У контексті цього делегації стало відомо, що в лікарні відсутня посада юриста, який міг би займатися питаннями пацієнтів. КЗК рекомендує органам державної влади України розглянути можливість запровадження такої посади.

175. Під час візиту з'ясувалося, що пацієнтам досі не надають ознайомчий буклет після їхньої госпіталізації. КЗК повторює свою рекомендацію щодо розробки та видачі кожному пацієнту під час госпіталізації, а також його родині/опікунам, ознайомчого буклета, в якому має бути наведений розпорядок дня в лікарні та права пацієнтів. Будь-які пацієнти, які не розуміють змісту такого буклета, повинні отримати відповідну допомогу.

Крім того, з огляду на отриману під час візиту інформацію, Комітет рекомендує:

— запровадження офіційної системи подання скарг. Пацієнти мають бути поінформовані про органи, уповноважені приймати скарги, а в лікарні слід встановити скриньки для скарг (з обмеженим доступом для персоналу);

— додатково до перевірок, які здійснюють прокурори з нагляду, слід запровадити систему регулярних візитів незалежними зовнішніми органами, уповноваженими контролювати догляд за пацієнтами».

115. У доповіді (CPT/Inf (2018) 41), підготовленій за результатами візиту з 08 по 21 грудня 2017 року, КЗК значив таке (посилання опущено):

«3. умови проживання пацієнтів

... 119. Умови проживання в Дніпропетровській психіатричній лікарні були загалом задовільними, і делегація відзначила декілька позитивних змін від часу візиту КЗК у 2009 році: пацієнтам тепер було дозволено носити власний одяг, у кожній палаті була зона, призначена для психосоціальної діяльності, а палати пацієнтів були дещо менш переповнені. Проте багато пацієнтів скаржилися на відсутність різноманітності в харчуванні. Крім того, делегація була стурбована тим, що двох неповнолітніх пацієнтів було поміщено в палати зі старшими пацієнтами. Комітет рекомендує припинити цю практику.

... 121. З огляду на зауваження, наведені в пунктах 118–120, Комітет рекомендує органам державної влади України вжити необхідних заходів для покращення умов проживання у відвіданих психіатричних закладах, а саме:

— зменшити рівень заповненості спалень (включаючи оглядові палати) Дніпропетровської та Полтавської психіатричних лікарень, а також у загальних психіатричних відділеннях Глевахської психіатричної лікарні; ...

— покращити забезпечення пацієнтів харчуванням, як з точки зору кількості, так і різноманітності;

— забезпечити палати пацієнтів умовами, що сприяють лікуванню та добробуту пацієнтів, а також забезпечити більш персоналізоване середовище та меблі, що замикаються на ключ.

4. Персонал та лікування

... 126. У всіх відвіданих закладах лікування переважно ґрунтувалося на терапії лікарськими засобами. У зв'язку з браком активності більшість пацієнтів проводили більшу частину часу лежачи в ліжках або прогулюючись коридорами ... .

127. Крім того, делегація побачила в деяких історіях хвороби пацієнтів згаданого закладу вказівки лікарів щодо введення ін'єкцій галоперидолу та діазепаму «у випадку збудження». КЗК повинен наголосити, що така практика може покладати занадто багато відповідальності на медсестер щодо оцінки психічного стану пацієнта та забезпечення належної реакції, а також призвести, у разі відсутності лікаря, до потенційних ускладнень. Це також може зменшити мотивацію команди медсестер намагатися знизити напруженість у таких ситуаціях іншими засобами та, як наслідок, відкрити можливості для зловживань.

На думку Комітету, у випадку, якщо пацієнт проявляє стан збудження, з яким не може впоратися медсестринський персонал, слід негайно викликати лікуючого психіатра цього пацієнта (або чергового психіатра), який оперативно втрутиться, щоб оцінити стан пацієнта та надати вказівки щодо подальших дій. ...

128. Наявність певних елементів програм психосоціальної реабілітації спостерігалася, зокрема, у Дніпропетровській психіатричній лікарні, але такі елементи не могли бути ефективними у зв'язку з браком фінансових та людських ресурсів, а також відсутністю належних індивідуальних планів лікування та багатопрофільної командної роботи (зокрема, відсутність співпраці між психіатрами і психологами). До того ж краща координація між різними режимами нагляду в усій судово- психіатричній системі забезпечила б кращу безперервність лікування пацієнтів.

129. Комітет повторює свою рекомендацію вжити необхідних заходів для складення та регулярного перегляду/оновлення індивідуального письмового плану лікування для кожного пацієнта (з урахуванням особливих потреб пацієнтів гострого, триваючого та судово-психіатричного профілю, а також, стосовно останнього, необхідності зменшення будь-якого ризику, який вони можуть становити), включаючи діагноз, цілі лікування, застосовні терапевтичні засоби та відповідальних працівників. Пацієнти повинні бути залучені до складення та перегляду своїх індивідуальних планів лікування та бути поінформованими про їхній прогрес. ...

131. Стосовно прогулянок на свіжому повітрі, то в Дніпропетровській психіатричній лікарні вони надавалися двічі на день. Єдиним винятком були нещодавно госпіталізовані пацієнти. Дійсно, у приймальному відділенні пацієнти не мали можливості здійснювати прогулянки на свіжому повітрі до проходження першого медичного огляду. ...

138. У історіях хвороби деяких пацієнтів, яких бачили у відвіданих закладах, згадувалося про застосування лікарських засобів, як хлорпромазин (аміназин), діазепам (сибазон) або галоперидол, за обставин, що свідчать про їхнє застосування як засобу хімічного стримування. У цьому контексті КЗК повинен підкреслити, що ін'єкція швидкодіючих транквілізаторів (що є формою хімічного стримування) пов'язана зі значними ризиками для здоров'я пацієнта, зокрема, із загрозливою для життя серцевою аритмією, низьким кров'яним тиском і сповільненням дихання. Тому їхнє застосування вимагає ретельного медичного нагляду та дотримання суворих протоколів усіма залученими працівниками, а також необхідних навичок, лікарських засобів і обладнання.

КЗК рекомендує органам державної влади України вжити необхідних заходів для забезпечення дотримання зазначених принципів під час ухвалення рішення про застосування хімічного стримування до пацієнта.

6. Гарантії

141. У Дніпропетровській психіатричній лікарні делегація була стурбована тлумаченням законодавчих положень щодо судових рішень про припинення/продовження/зміну застосування примусових заходів медичного характеру. Директор згаданого закладу зазначив, що якщо комісія лікарів-психіатрів лікарні подала висновок з пропозицією продовження примусового лікування, але суд відмовив у задоволенні цього подання без постановлення чіткої вказівки про припинення цього заходу, лікарня не зобов'язана була звільняти пацієнта.

На думку Комітету, це дуже сумнівне тлумачення чинного законодавства. Вирішення питання про припинення/продовження/зміну застосування примусового лікування належить не до функцій лікарні, а судового органу ...

149. Стосовно інформованої згоди на лікування, Закон України «Про психіатричну допомогу» приділяє велику увагу як інформуванню пацієнтів, так і їхній вільній та інформованій згоді на лікування. ... декілька пацієнтів Дніпропетровської психіатричної лікарні скаржилися на відсутність інформації про надане їм лікування.

150. Декілька пацієнтів у трьох відвіданих закладах скаржилися на неефективність правової допомоги, коли вона надавалася безоплатними захисниками ex officio. Наприклад, захисники ex officio, як повідомлялося, приходили у судові засідання, але не брали в ньому активної участі. Деякі юристи, які працюють у лікарнях, також визнали, що це було реальною проблемою.

Комітет рекомендує органам державної влади України вжити необхідних заходів для забезпечення того, щоб малозабезпеченим пацієнтам справді надавалася безоплатна правова допомога в ході проваджень щодо примусової госпіталізації, незалежно від того, чи вони цивільного, чи кримінального характеру».

В. Конвенція про захист прав і гідності людини щодо застосування біології та медицини: Конвенція про права людини та біомедицину — Ов'єдська конвенція

116. Ов'єдська конвенція, яка була відкрита для підписання в м. Ов'єдо у квітні 1997 року та яка набрала чинності з 01 грудня 1999 року, була ратифікована тридцятьма державами — членами Ради Європи (підписана Україною у 2002 році, але досі не ратифікована).

Стаття 1 Конвенції визначає її мету та завдання таким чином:

«Сторони цієї Конвенції захищають гідність і тотожність всіх людей та гарантують кожній особі — без дискримінації — повагу до її недоторканості та інших прав і основних свобод щодо застосування біології та медицини. Кожна Сторона вживає у своєму внутрішньому законодавстві заходів, необхідних для введення в дію положень цієї Конвенції».

117. Глава II Конвенції стосується згоди. Відповідна її частина передбачає:

Стаття 5 — Загальне правило

«Будь-яке втручання у сферу здоров'я може здійснюватися тільки після добровільної та свідомої згоди на нього відповідної особи.

Такій особі заздалегідь надається відповідна інформація про мету і характер втручання, а також про його наслідки та ризики.

Відповідна особа у будь-який час може безперешкодно відкликати свою згоду».

У відповідній частині пояснювальної доповіді щодо цього положення зазначається:

«34. Ця стаття стосується згоди та підтверджує на міжнародному рівні вже усталене правило, яке полягає в тому, що ніхто в принципі не може бути підданий втручанню без своєї згоди. Тому особи повинні мати можливість вільно давати згоду або відмовлятися від будь-якого втручання стосовно їхньої особистості. Це правило чітко визначає автономію пацієнтів у їхніх стосунках з медичними працівниками та стримує патерналістські підходи, які можуть ігнорувати бажання пацієнта. Слово «втручання» розуміється в найширшому сенсі, як у статті 4 Конвенції, тобто воно охоплює всі медичні дії, зокрема, втручання здійснюване з метою надання профілактичної допомоги, діагностики, лікування, реабілітації або дослідження.

35. Згода пацієнта вважається вільною та інформованою, якщо вона надана на основі об'єктивної інформації від відповідального медичного працівника стосовно характеру та потенційних наслідків запланованого втручання або його альтернатив, за відсутності будь-якого тиску інших осіб. У пункті 2 статті 5 Конвенції згадуються найважливіші аспекти інформації, яка повинна передувати втручанню, але це не вичерпний перелік: інформована згода може передбачати, залежно від обставин, додаткові елементи. Щоб їхня згода була дійсною, відповідні особи повинні бути поінформовані про відповідні факти стосовно запланованого втручання. Така інформація повинна включати мету, характер та наслідки втручання, а також пов'язані з ним ризики. Інформація про пов'язані з втручанням або альтернативними варіантами дій ризики повинна охоплювати не лише властиві запланованому типу втручання ризики, але й будь-які ризики, пов'язані з індивідуальними характеристиками кожного пацієнта, такими як вік або наявність інших патологій. На звернення пацієнтів щодо додаткової інформації повинна надатися належна відповідь.

...

37. Згода може бути різних форм. Вона може бути явною або мовчазною. Явна згода може бути усною або письмовою. Стаття 5 Конвенції, яка є загальною та охоплює дуже різні ситуації, не вимагає якоїсь конкретної форми. Остання значною мірою залежатиме від характеру втручання. Потрібно розуміти, що явна згода буде недоречною щодо багатьох звичайних медичних дій. Тому згода часто є мовчазною, якщо відповідна особа достатньо поінформована. Однак у деяких випадках, наприклад, для інвазивних діагностичних дій або лікування, може вимагатися явна згода. ...

38. Свобода згоди означає, що згода може бути відкликана в будь-який момент, а рішення відповідної особи має поважатися після того, як вона була повністю поінформована про наслідки. Однак цей принцип не означає, наприклад, що відкликання згоди пацієнта під час операції має завжди дотримуватися. Професійні стандарти та зобов'язання, а також застосовні в таких випадках правила поведінки за статтею 4 Конвенції можуть зобов'язати лікаря продовжувати операцію, аби уникнути серйозної загрози здоров'ю пацієнта.»

Стаття 6 — Захист осіб, які не спроможні дати згоду

«1. З урахуванням статей 17 і 20 нижче, втручання по відношенню до особи, яка є недієздатною давати згоду, може здійснюватися тільки за умови, що воно матиме безпосередню користь для такої особи.

...

3. Якщо відповідно до законодавства повнолітня особа внаслідок психічного захворювання, хвороби або через аналогічні причини є недієздатною давати згоду на втручання, втручання може здійснюватися тільки із дозволу її представника або органу влади, … визначеного законом. Відповідна особа у міру можливості бере участь у процедурі надання дозволу.

4. Представнику, органу влади, особі чи закладу, зазначеним у пунктах 2 і 3 вище, надається інформація, згадана у статті 5, на таких самих умовах.

5. Дозвіл, зазначений у пунктах 2 і 3 вище, у будь-який час може бути відкликаний у найвищих інтересах відповідної особи».

Стаття 7 – Захист осіб, які страждають психічними розладами

«За умови дотримання встановлених законом вимог захисту, включаючи процедури нагляду, контролю та оскарження, особа, яка страждає серйозними психічними розладами, може підлягати без її власної згоди втручанню, що має за мету лікування її психічного розладу, тільки якщо без такого лікування її здоров'ю може бути заподіяна серйозна шкода

...».

С. Комітет міністрів Ради Європи

118. Відповідні частини Рекомендації Rec(2004)10 Комітету Міністрів державам-членам щодо захисту прав людини та гідності осіб з психічними розладами, ухваленої 22 вересня 2004 року, передбачають:

Стаття 17. Критерії примусової госпіталізації

«1. Особа може бути піддана примусовій госпіталізації лише за умови виконання всіх зазначених умов:

i. особа має психічний розлад;

ii. стан особи становить значний ризик завдання серйозної шкоди для її здоров'я або здоров'я інших осіб;

iii. госпіталізація має терапевтичну мету;

iv. відсутні менш обмежувальні засоби надання належної допомоги;

v. враховано думку відповідної особи.

2. Закон може передбачати, що у виняткових випадках особа може бути піддана примусовій госпіталізації згідно з положеннями цього розділу на мінімальний період, необхідний для визначення того, чи має вона психічний розлад, який становить значний ризик завдання серйозної шкоди для її здоров'я або для здоров'я інших осіб, якщо:

i. її поведінка чітко вказує на такий розлад;

ii. її стан, як вбачається, становить такий ризик;

iii. немає відповідного, менш обмежувального засобу для такого визначення; та

iv. враховано думку відповідної особи.»

Стаття 20. Порядок ухвалення рішень щодо примусової госпіталізації і/або примусового лікування

Рішення

«1. Рішення про примусову госпіталізацію особи до установи має ухвалювати суд або інший компетентний орган. Суд або інший компетентний орган повинен:

i. враховувати думку відповідної особи;

ii. діяти згідно з процедурами, передбаченими законом, виходячи з принципу, що відповідну особу слід побачити та проконсультуватися з нею.

...

3. Рішення про примусову госпіталізацію особи або про примусове лікування повинні бути задокументовані та містити максимальний строк, після якого, згідно із законом, вони повинні бути офіційно переглянуті. Це не обмежує права особи на перегляд та оскарження згідно з положеннями статті 25. ...».

D. Парламентська Асамблея Ради Європи

119. 25 січня 2012 року Парламентська Асамблея ухвалила Резолюцію 1859 (2012) про захист прав людини та гідності шляхом врахування раніше висловлених побажань пацієнтів. У пункті 1 Резолюції зазначено:

«Існує загальний консенсус, заснований на статті 8 Європейської конвенції з прав людини (ETS № 5) стосовно права на приватне життя, що не може здійснюватися жодного втручання, яке впливає на особу, без її згоди. З цього права людини випливають принцип персональної автономії та принцип згоди. Ці принципи передбачають, що дорослим дієздатним пацієнтом не можна маніпулювати, і що його воля, якщо вона чітко виражена, повинна переважати, навіть якщо це означає відмову від лікування: ніхто не може бути примушений до лікування проти власної волі»

Е. Організація Об'єднаних Націй

1. Проміжна доповідь Спеціального доповідача ООН з питань катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання Манфреда Новака (UN Doc. A/63/175), від 28 липня 2008 року.

120. Відповідна частина доповіді передбачає:

«63. У закладах, а також у контексті примусового амбулаторного лікування, психіатричні лікарські препарати, у тому числі нейролептики та інші препарати, що змінюють свідомість, можуть призначатися особам з психічними розладами без їхньої вільної та інформованої згоди або проти їхньої волі, під примусом або як форма покарання. Призначення в установах тримання під вартою та психіатричних закладах препаратів, у тому числі нейролептиків, що викликають тремтіння, озноб та судоми, які роблять суб'єкта апатичним та притупляють його інтелект, визнано формою катування. У справі «Віана Акоста проти Уругваю» Комітет з прав людини дійшов висновку, що поводження із скаржником, яке включало психіатричні експерименти та примусове введення транквілізаторів проти його волі, становило нелюдське поводження. Спеціальний доповідач зазначає, що примусове введення без згоди особи психіатричних препаратів, зокрема нейролептиків, для лікування психічного стану потребує ретельного вивчення. Залежно від обставин справи, завдані страждання та їхній вплив на здоров'я особи можуть являти собою форму катування або жорстокого поводження.

64. Багато держав, на законних підставах чи без них, дозволяють тримання осіб з психічними розладами в установах без їхньої вільної та інформованої згоди на підставі наявності діагностованої психічної інвалідності, часто разом із додатковими критеріями, такими як «небезпека для себе та інших» або «потреба в лікуванні». Спеціальний доповідач нагадує, що стаття 14 Конвенції про права осіб з інвалідністю забороняє незаконне або свавільне позбавлення волі, а також наявність інвалідності як виправдання для позбавлення волі.

65. У певних випадках свавільне або незаконне позбавлення волі на підставі наявності інвалідності також може завдати особі сильного болю або страждань, і це, таким чином, підпадає під сферу дію Конвенції проти катувань. Під час оцінки болю, завданого позбавленням волі, необхідно враховувати тривалість тримання під вартою, умови тримання під вартою та застосоване лікування».

2. Доповідь Спеціального доповідача ООН з питань катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання, Хуана Е. Мендеса, UN Doc. A/HRC/22/53, від 01 лютого 2013 року

121. Відповідні частини доповіді передбачають:

«32. Мандатарій визнав, що лікування інвазивного та незворотного характеру, коли воно не переслідує терапевтичної мети, може становити катування та жорстоке поводження, якщо воно відбувається або застосовується без вільної та інформованої згоди відповідної особи. Це особливо стосується випадків, коли інвазивне та незворотне лікування застосовується до пацієнтів з маргінальних груп, таких як особи з інвалідністю, без їхньої інформованої згоди, попри твердження про добрі наміри та медичну необхідність. Наприклад, мандатарій встановив, що дискримінаційний характер примусових психіатричних заходів, застосовних до осіб із психосоціальними порушеннями, відповідає вимогам про наявність наміру та мети, встановленим у статті 1 Конвенції проти катувань, незважаючи на твердження про «добрі наміри» медичних працівників.

...

64. Мандатарій продовжує отримувати повідомлення про систематичне застосування примусових заходів у всьому світі. І мандатарій, і договірні органи Організації Об'єднаних Націй визнали примусове лікування та інші психіатричні заходи в закладах охорони здоров'я формами катування та жорстокого поводження. Примусові заходи, які часто помилково виправдовуються теоріями недієздатності особи та терапевтичною необхідністю, що несумісні з Конвенцією про права інвалідів, визнаються правомірними національним законодавством і можуть підтримуватися широкою громадською підтримкою як такі, що, як стверджується, відповідають «найкращим інтересам» відповідної особи. Тим не менш, тією мірою, якою вони завдають сильного болю та страждань, вони порушують абсолютну заборону катувань та жорстокого, нелюдського і такого, що принижує гідність, поводження (A/63/175, пункти 38, 40, 41). Керуючись занепокоєнням щодо автономії та гідності осіб з інвалідністю, Спеціальний доповідач закликає переглянути національне законодавство, яке дозволяє примусові заходи.

...

Рекомендації

85. Спеціальний доповідач закликає всі держави:

...

(c) Проводити оперативні, неупереджені та ретельні розслідування всіх тверджень про катування та жорстоке поводження в медичних закладах; за наявності доказів притягувати до відповідальності винних осіб та вживати щодо них заходи; забезпечувати потерпілим ефективні засоби юридичного захисту та відшкодування шкоди, у тому числі заходи щодо відшкодування, сатисфакції та гарантії, що це більше не повториться, а також заходи щодо реституції, компенсації та реабілітації;

...

89. Спеціальний доповідач закликає всі держави:

(a) Переглянути систему боротьби проти катувань стосовно осіб з інвалідністю згідно з Конвенцією про права інвалідів як авторитетного переліку рекомендацій щодо їхніх прав у контексті охорони здоров'я;

(b) Запровадити абсолютну заборону на всі примусові та застосовані без згоди медичні заходи щодо осіб з інвалідністю, включаючи застосування без згоди психохірургічних засобів, електрошоку та психотропних препаратів, таких як нейролептики, застосування засобів стримування та одиночного ув'язнення, як для довгострокового, так і для короткострокового застосування. Зобов'язання припинити застосування примусових психіатричних заходів, що ґрунтуються виключно на інвалідності, підлягає негайному впровадженню, а затримки у його виконанні не можуть бути виправдані нестачею фінансових ресурсів.»

ПРАВО

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТІВ 1, 4 І 5 СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ

122. Заявник скаржився на те, що його подальше тримання під вартою в Дніпропетровській лікарні після 24 жовтня 2014 року суперечило чинному національному законодавству. Він також стверджував про відсутність у його розпорядженні ефективної процедури, за допомогою якої він міг би оскаржити законність тримання його під вартою в лікарні до цієї дати, вимагати виписки або отримати відшкодування шкоди. Він посилався на пункти 1, 4 і 5 статті 5 Конвенції, які передбачають:

«1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:

(e) законне затримання осіб ... психічнохворих ...;

4. Кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або тримання під вартою, має право ініціювати провадження, в ході якого суд без зволікання встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним.

5. Кожен, хто є потерпілим від арешту або затримання, здійсненого всупереч положенням цієї статті, має забезпечене правовою санкцією право на відшкодування».

А. Тримання під вартою після 24 жовтня 2014 року (пункт 1 статті 5 Конвенції)

123. Уряд стверджував, що заявник не був потерпілим від стверджуваного порушення пункту 1 статті 5 Конвенції, оскільки національні органи влади прямо визнали, що тримання його під вартою з 24 по 28 жовтня 2014 року не відповідало національному законодавству та забезпечили йому відшкодування.

124. Заявник заперечив. Він стверджував, що присуджене йому відшкодування шкоди було принизливо низьким порівняно з його стражданнями.

125. Як уже встановлював Суд, рішення або заходи, вжиті на користь заявника, в принципі не є достатніми, аби позбавити його статусу «потерпілого», якщо національні органи влади прямо чи по суті не визнали порушення Конвенції, а потім не надали відшкодування за нього (див., наприклад, рішення у справі «Нада проти Швейцарії» [ВП] (Nada v. Switzerland) [GC], заява № 10593/08, пункт 128, ЄСПЛ 2012; див. також, щодо статті 5 Конвенції, рішення у справі «Московець проти Росії» (Moskovets v. Russia), заява № 14370/03, пункт 50, від 23 квітня 2009 року).

126. Суд зазначає, що національні суди визнали примусову госпіталізацію заявника з 24 по 28 жовтня 2014 року незаконною та присудили йому близько 256 євро як відшкодування шкоди (див. пункт 63).

127. Суд зауважує, що присуджена сума значно нижча за ті, що Суд зазвичай присуджує у подібних справах, і не може вважатися належним відшкодуванням (див. щодо України рішення у справі «Карапас та інші проти України» [Комітет] (Karapas and Others v. Ukraine) [Committee], заява № 54575/12 та 4 інші заяви, від 22 жовтня 2020 року, в якій Суд присудив заявникам 900 євро та 1 800 євро за три та шість днів необґрунтованого тримання під вартою відповідно).

128. У зв'язку з цим Суд вважає, що заявник все ще може вважатися потерпілим від порушення пункту 1 статті 5 Конвенції у зв'язку з триманням його під вартою з 24 до 28 жовтня 2014 року. Суд також зазначає: сторонами не оскаржувалося те, що лікарня була державною установою, і що дії та бездіяльність її персоналу, який тримав заявника під вартою, попри ухвалу суду про припинення його примусового психіатричного лікування (див. пункти 17), могли порушити питання про відповідальність держави-відповідача за Конвенцією (див. рішення у справі «Гласс проти Сполученого Королівства» (Glass v. the United Kingdom), заява № 61827/00, пункт 71, ЄСПЛ 2004-II).

129. Суд вважає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції, а також неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

130. Стосовно суті справи Суд бере до уваги висновки національних судів, що тримання його під вартою в лікарні протягом цього періоду було незаконним, оскільки воно не мало жодних законних підстав (див. пункти 63). Суд вважає, що свавільне тримання під вартою в психіатричній лікарні пацієнта, примусове стаціонарне психіатричне лікування якого було припинене судом, становило серйозне порушення права на свободу, закріпленого у статті 5 Конвенції.

131. Отже, у справі заявника було порушено пункт 1 статті 5 Конвенції.

В. Перегляд законності тримання під вартою (пункт 4 статті 5 Конвенції)

132. Уряд стверджував, що заявник мав можливість оскаржити до районного суду законність продовження примусового тримання його під вартою в психіатричній лікарні під час кожного періодичного перегляду застосування до нього примусових заходів медичного характеру в психіатричній лікарні, але він не скористався цією можливістю і тому не вичерпав доступних національних засобів юридичного захисту. Зокрема, він вирішив не відвідувати засідання районного суду та не подавав апеляційні скарги через свого захисника на ухвали районного суду щодо продовження застосування до нього психіатричного лікування. Тому Уряд вважав, що пункт 4 статті 5 Конвенції порушено не було.

133. Заявник доводив, що персонал змусив його відмовитися від його процесуальних прав, і він відчував себе заручником лікарів, побоюючись, що будь-який вияв непокори може поставити під загрозу його життя та здоров'я. Відчуваючи себе безсилим, він зрештою наважився лише подати заяву про розгляд справи в районному суді за участі приватного захисника та Омбудсмена. До розгляду справи в жовтні 2014 року районний суд розглядав його справу за його відсутності, сліпо задовольняючи подання Дніпропетровської лікарні без належної оцінки стану його психічного здоров'я. Крім того, він не мав законного права раніше — за власною ініціативою — оскаржувати необхідність свого примусового лікування.

134. Суд вважає, що наведені Урядом підстави невичерпання засобів юридичного захисту тісно пов'язані із суттю скарги за пунктом 4 статті 5 Конвенції, і тому їх слід долучити до розгляду справи по суті.

135. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

136. Суд повторює, що згідно з його практикою особа, піддана примусовому лікуванню, повинна мати доступ до суду та можливість бути заслуханою особисто або через представника. Перегляд законності тримання під вартою за пунктом 4 статті 5 Конвенції не повинен бути автоматичним, а радше повинен надавати можливість пацієнтам самостійно ініціювати провадження (див. рішення у справі «Горшков проти України» (Gorshkov v. Ukraine), заява № 67531/01, пункт 39, від 08 листопада 2005 року, з подальшими посиланнями). Таким чином, пункт 4 статті 5 Конвенції вимагає насамперед надання незалежної правової допомоги, яка забезпечить затриманому можливість постати перед суддею, який ухвалюватиме рішення про законність подальшого тримання під вартою. Доступ затриманого до судді не повинен залежати від доброї волі органу державної влади, який здійснює тримання під вартою, і надаватися на розсуд медичного персоналу або адміністрації лікарні (там само, пункт 44).

137. Хоча не завжди необхідно, щоб процедура за пунктом 4 статті 5 Конвенції супроводжувалася тими ж гарантіями, які передбачені пунктом 1 статті 6 Конвенції щодо кримінального чи цивільного судочинства, вона повинна мати судовий характер і забезпечувати гарантії, що відповідають виду відповідного позбавлення свободи (див. рішення у справі «Ідалов проти Росії» [ВП] (Idalov v. Russia) [GC], заява № 5826/03, пункт 161, від 22 травня 2012 року). Зокрема, у провадженні, в якому розглядається апеляційна скарга на ухвалу про тримання під вартою, має бути забезпечена «рівність сторін» між учасниками, прокурором та особою, яка перебуває під вартою (див. рішення у справі «Дімітріос Дімопулос проти Греції» (Dimitrios Dimopoulos v. Greece), заява № 49658/09, пункт 47, від 09 жовтня 2012 року).

138. Повертаючись до обставин цієї справи, Суд зазначає, що він уже розглядав систему перевірки законності тримання під вартою у психіатричній лікарні у примусовому порядку в Україні в згаданому рішенні у справі «Горшков проти України» (Gorshkov v. Ukraine), пункти 41–46). У згаданій справі Суд дійшов висновку, що хоча законний механізм, закріплений у зазначених статтях закону, який гарантував, що психічнохворий мав поставати перед суддею принаймні кожні пів року за поданням адміністрації лікарні, становив важливу гарантію проти свавільного тримання під вартою, він, тим не менш, був недосконалим, оскільки не передбачав незалежного права подавати індивідуальну заяву до суду пацієнтом, який примусово тримався під вартою в психіатричній лікарні. Відсутність цієї основної гарантії за пунктом 4 статті 5 Конвенції у Законі України «Про психіатричну допомогу» та Кримінальному процесуальному кодексі України призвела до висновку Суду, що у справі «Горшков проти України» (Gorshkov v. Ukraine) було порушено зазначену статтю Конвенції. Суд зауважує, що можливість для особи, до якої застосовується примусове лікування, подати індивідуальну заяву до суду з метою перевірки наявності підстав для її примусового тримання під вартою у психіатричному закладі була запроваджена у національному законодавстві у 2017 році (див. пункт 92) — тобто після того, як відбулися події у цій справі.

139. Ця ситуація ускладнюється тим фактом, що в Україні застосування примусової госпіталізації до психіатричного закладу за рішенням суду у кримінальному провадженні також розуміється як таке, що включає автоматичний дозвіл на лікування відповідного пацієнта — навіть проти його волі (див. пункт 178). У зв'язку з цим у пацієнта також немає негайного засобу юридичного захисту (див. рішення у справі «X проти Фінляндії» (X v. Finland), заява № 34806/04, пункт 170, ЄСПЛ 2012 (витяги)).

140. Наведених міркувань самих собою було б достатньо для висновку Суду, що у цій справі було порушено пункт 4 статті 5 Конвенції. Однак з огляду на спосіб формулювання заявником своїх скарг, конкретний контекст тримання під вартою в психіатричній лікарні, а також важливість судового перегляду законності такого тримання під вартою для ефективного захисту від свавільного позбавлення свободи і для забезпечення гідності та фізичної недоторканності відповідних осіб, Суд повинен розглянути якість періодичного судового перегляду ex officio, на який посилався Уряд як на ефективну процедуру у справі заявника.

141. Суд зазначає, що примусова госпіталізація заявника, постановлена судом у кримінальному провадженні 09 жовтня 2012 року, переглядалася районним судом чотири рази (кожні півроку) за поданням Дніпропетровської лікарні, яка стверджувала, що заявник страждав на органічний розлад особистості (діагноз, поставлений у лікарні у березні 2013 року), що робило його небезпечним для інших осіб, а тому Дніпропетровська лікарня клопотала про дозвіл на продовження його примусового лікування в лікарні (див. пункти 11 і 12).

142. Згідно з фактами цієї справи ніщо не свідчить про те, що до 13 жовтня 2014 року районний суд критично оцінював подання Дніпропетровської лікарні перед задоволенням її клопотання про дозвіл на продовження примусового лікування заявника. Ухвали районного суду були майже однаковими кожного разу, не містили детального обґрунтування та по суті повторювали висновки оцінки Дніпропетровської лікарні без проведення будь-якого незалежного аналізу, аби визначити, чи справді заявник страждав на психічний розлад такого характеру та ступеня, що виправдовував продовження його примусового тримання під вартою (див. пункт 12).

143. Зокрема ніщо не свідчить про те, що районний суд намагався ретельно перевірити достовірність аргументів, на підставі яких заявнику, якого судово-психіатричні експерти та Дніпровський районний суд міста Дніпродзержинська визнали здоровим щодо будь-яких психічних захворювань, пізніше було поставлено діагноз психічного розладу лікарями Дніпропетровської лікарні, які контролювали його свободу та лікування. Жодного разу не було надано вказівку отримати інший незалежний медичний висновок для підтвердження або спростування висновків Дніпропетровської лікарні щодо стану психічного здоров'я заявника. Суд у минулому вважав таку можливість — скористатися іншим, незалежним психіатричним висновком — важливою гарантією проти можливого свавілля під час ухвалення рішень щодо продовження тримання в установах з примусовим наглядом (див. згадане рішення у справі «X проти Фінляндії» (X v. Finland), пункт 169, рішення у справах «M. проти України» (M. v. Ukraine), заява № 2452/04, пункт 66, від 19 липня 2012 року, та «Анатолій Руденко проти України» (Anatoliy Rudenko v. Ukraine), заява № 50264/08, пункт 117, від 17 квітня 2014 року). У зв'язку з цим Суд також посилається на рекомендацію КЗК, що періодичний перегляд рішення суду про лікування пацієнта проти його волі в психіатричній лікарні повинен включати висновок лікаря-психіатра, незалежного від лікарні, в якій пацієнт тримається під вартою (див. пункт 114).

144. До жовтня 2014 року районний суд ніколи не оцінював той факт, що стан сутінкового розладу свідомості заявника, який трапився лише один раз — за рік до його госпіталізації до Дніпропетровської лікарні — більше ніколи не повторювався. Подібним чином, ніщо не свідчить, що до 14 жовтня 2014 року районний суд коли-небудь вивчав історію хвороби заявника з метою досягнення належного розуміння стану заявника та встановлення факту, чи становив він небезпеку для інших осіб, як вважала Дніпропетровська лікарня.

145. Крім того, районний суд постановляв свої ухвали, не побачивши заявника особисто, не спостерігаючи за його поведінкою та не вислухавши його точку зору, тоді як національні процесуальні норми, в принципі, вимагали присутності заявника у засіданнях (див. пункт 71).

146. Стосовно тверджень Уряду про те, що заявник за власним вибором не брав участі у засіданнях: наявні документи, як вбачається, не підтверджують цю версію подій, а радше твердження заявника про примус. Так, його заяви про проведення засідань без його присутності, як вбачається, були заздалегідь надруковані (від руки додавалося лише ім'я заявника). Жоден з цих документів не містив причин, чому заявник (який, як свідчить його історія хвороби, наполегливо заперечував, що він був психічно хворим і потребував лікування) не міг або не бажав бути присутнім у засіданнях, у яких мали розглядатися ці питання. Ніщо не свідчить, що районний суд розслідував це питання: зокрема, в ухвалах районного суду не згадувалося причин відсутності заявника чи будь-якого обґрунтування для проведення розгляду справи за його відсутності.

147. Крім того, у своїх доповідях за 2014 і 2015 роки Омбудсмен прямо зазначила, що позбавлення пацієнтів права брати участь у судових засіданнях під час розгляду їхніх справ становило системну проблему; до того ж вона прямо вказала на факт (встановлений під час її візиту), що адміністрація Дніпропетровської лікарні наполягала на тому, щоб пацієнти відмовлялися брати участь у таких засіданнях (див. пункти 97 і 100). Висновки іноземних експертів, викладені в їхньому звіті (див. пункт 104), а також інші загальнодоступні матеріали, які містили посилання на твердження інших пацієнтів лікарні (див. пункти 105, 107 і 109), також підкріплюють твердження заявника, що його відмова від права участі в засіданнях була зроблена під примусом. Крім того, фактичний висновок Омбудсмена у доповіді за 2015 рік, що районний суд розглянув сорок п'ять справ за один день, усі за відсутності відповідних пацієнтів і суд обґрунтував свої ухвали виключно висновками лікарні, додатково ілюструє якість судового перегляду та небажання суддів ставити під сумнів медичні висновки (див. пункт 100). Твердження, висловлене Омбудсменом в її інтерв'ю для медіа щодо справи заявника (див. пункт 24), є додатковим свідченням у зв'язку з цим.

148. З огляду на наведене Суд вважає, що розгляд, який здійснював районний суд до 13 жовтня 2014 року за відсутності заявника, характеризувався явною недбалістю суду та був несумісним з основними вимогами правосуддя.

149. З огляду на наведені міркування Суд відхиляє заперечення Уряду щодо невичерпання національних засобів юридичного захисту та доходить висновку, що заявник не зміг отримати належної судової відповіді для цілей пункту 4 статті 5 Конвенції, і його право на ініціювання позову, за допомогою якого було б вирішено питання законності тримання його під вартою, було порушено.

150. Отже, у цій справі було порушено пункт 4 статті 5 Конвенції.

С. Право на відшкодування шкоди (пункт 5 статті 5 Конвенції)

151. Беручи до уваги факти справи, доводи сторін і свої попередні висновки Суд вважає, що він розглянув основні юридичні питання, порушені стосовно права заявника на свободу та особисту недоторканність, і немає потреби розглядати питання прийнятності та суть його скарги за пунктом 5 статті 5 Конвенції (див. рішення у справі «Центр юридичних ресурсів в інтересах Валентина Кимпеану проти Румунії» [ВП] [GC], заява № 47848/08, пункт 156, ЄСПЛ 2014).

II. СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ

152. Заявник скаржився на те, що його тримання в Дніпропетровській лікарні та примусове введення нейролептиків (без будь-якої медичної необхідності) разом із тривалістю тримання його під вартою, затримкою у виписці та неналежними умовами тримання становило жорстоке поводження, заборонене Конвенцією. Він посилався на статтю 3 Конвенції, яка передбачає:

«Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню».

А. Прийнятність

1. Доводи сторін

(а) Уряд

153. Уряд повторив свої раніше наведені твердження, а саме, що заявник міг висловити свої аргументи щодо (i) стану свого психічного здоров'я та (ii) відсутності будь-якої потреби в його лікуванні під час періодичного судового перегляду тримання його під вартою в психіатричній лікарні. Уряд також висунув той самий уже зазначений аргумент про невичерпання засобів юридичного захисту (див. пункт 132) у зв'язку з цією скаргою.

154. Крім того, він стверджував, що вимога заявника була явно необґрунтованою, оскільки заявник не зміг підтримати свої твердження доказами, а тому не висунув небезпідставну скаргу. Уряд стверджував, що загальнодоступні матеріали не містили доказів, які безпосередньо стосувалися заявника, і тому не могли бути прийняті як докази, що заявник, зокрема, зазнав будь-якої форми жорстокого поводження під час перебування в Дніпропетровській лікарні.

155. Посилаючись на інформацію, надану Дніпропетровською лікарнею (див. пункти 46 і 47), Уряд стверджував, що лікування заявника нейролептиками та його діагноз, поставлений у березні 2013 року, були медично обґрунтованими. Він визнав, що заявник міг мати певні проблеми, пов'язані з побутовими умовами в лікарні, але стверджував, що ці умови все ж були загалом задовільними. Заявник не зміг довести, що будь-які страждання, яких він міг зазнати внаслідок цього, досягли мінімального рівня суворості, що підпадав під дію статті 3 Конвенції.

156. Уряд також натякнув, що якби твердження заявника були правдивими, він би подав скарги під час перебування в Дніпропетровській лікарні, в яких вказав би ці твердження, бо він мав багато можливостей це зробити. Він міг поскаржитися до органів прокуратури, які згідно із законом систематично перевіряли психіатричні лікарні з метою забезпечення дотримання закону, що регулює надання психіатричної допомоги. Посилаючись на відповідь України на візит КЗК у 2017 році, Уряд зазначив, що прокурори склали понад 180 документів, які містили зроблені ними під час відвідувань психіатричних закладів висновки, і внаслідок цього 205 державних службовців та медичних працівників були притягнуті до відповідальності у зв'язку з різними недоліками та до них були застосовані дисциплінарні стягнення. Існувала можливість подати скарги директору лікарні (у внутрішніх дворах були встановлені «скриньки для скарг»), до Міністерства охорони здоров'я України, до місцевої ради, Омбудсмену та до судів. Інформація про права пацієнтів та контактні дані різних державних органів були наявні в кожній палаті та у спеціально відведених місцях лікарні. Заявник міг би передати свої скарги через свою матір або свого захисника, якби він цього хотів. Уряд також зазначив, що заявник сам вказав під час своєї виписки, що не мав скарг на лікування або умови тримання його під вартою.

157. Насамкінець Уряд стверджував, що органи досудового розслідування та цивільний суд ретельно розглянули твердження заявника, подані ним після його виписки, та визнали їх необґрунтованими (за винятком його скарги щодо незаконного тримання під вартою після 24 жовтня 2014 року, яку задовольнив апеляційний суд у цивільному провадженні, ініційованому заявником).

(b) Заявник

158. Заявник наполягав, що його скарга була прийнятною, а його твердження підтримувалися його історією хвороби та загальнодоступними матеріалами щодо Дніпропетровської лікарні. Він стверджував, що розписка, яку він написав під час виписки, була складена через побоювання, що інакше його ніколи не випишуть з лікарні.

159. Заявник також стверджував, що теоретична можливість подання скарги до будь-якого зовнішнього органу державної влади під час перебування під вартою на практиці не існувала. Медичний персонал був безпосередньо причетний до стверджуваних порушень його прав, і будь-яка спроба подати скаргу або зібрати докази поставила б його здоров'я та безпеку під серйозний ризик з огляду на повний контроль, який лікарня мала над ним, та застосовні персоналом методи: у відповідь на його скарги, висловлені лікуючому лікареві-психіатру, були призначені антипсихотичні препарати. Крім того, листування пацієнтів перевірялося та підлягало цензурі, а керівництво проводило «роз'яснювальні бесіди» про те, що можна було писати, а що ні. Усі зустрічі з відвідувачами відбувалися у присутності персоналу. Крім того, перед зустрічами з родичами йому давали нейролептичні препарати, що впливало на його здатність ефективно спілкуватися. Можливості користуватися телефоном не було. Незалежний зовнішній орган, до якого пацієнти могли б безпечно звертатися зі скаргами на лікування та жорстоке поводження, якому вони піддавалися під контролем медичного персоналу, і який би ефективно розглядав такі скарги, не здійснював регулярних візитів. Місцевий прокурор — незалежний та ефективний орган — ніколи його не відвідував.

160. Заявник стверджував, що він подав свої твердження до національних органів влади якомога детальніше після виписки, коли він більше не побоювався за своє життя. Однак його скарги не були належним чином розглянуті.

2. Оцінка Суду

161. Суд вже відхилив попереднє заперечення Уряду щодо невичерпання національних засобів юридичного захисту на тій підставі, inter alia, що ніщо не свідчило про те, що заявник на практиці мав можливість ефективно скористатися засобом юридичного захисту, на який посилався Уряд (див. пункт 149). Суд не вбачає підстав відходити від зазначеного висновку.

162. Суд також зазначає, що твердження заявника за статтею 3 Конвенції ґрунтуються на послідовному та детальному описі його особистого досвіду, який він надав Суду, на його історії хвороби, на його скаргах до національних органів влади (та їхніх відповідях на них), а також на різних незалежних та достовірних доповідях щодо лікарні. Отже, Суд вважає, що скарга заявника є небезпідставною.

163. Суд зауважує, що заявник був примусово госпіталізований до психіатричного закладу згідно з постановою суду, який розглядав кримінальне провадження, а тому він не мав права за національним законодавством виписатися з лікарні за власною ініціативою: його могли виписати лише за ухвалою компетентного суду, постановлення якої на той момент могла ініціювати лише відповідна лікарня, звернувшись з поданням. Тому після того, як заявника примусово госпіталізували на підставі постанови суду, психіатрична лікарня взяла на себе повний та ефективний контроль над його свободою та лікуванням протягом усього періоду його госпіталізації, який тривав з 06 грудня 2012 року по 28 жовтня 2014 року. Протягом цього періоду лікарня, державний заклад, за дії та бездіяльність персоналу якого могла нести відповідальність держава-відповідач згідно з Конвенцією, була зобов'язана захищати фізичну та психічну цілісність заявника.

164. Враховуючи повний контроль Дніпропетровської лікарні над заявником та його вразливість як особи, яка трималася під вартою в психіатричному закладі, можна вважати, що на органах державної влади лежав тягар доказування у зв'язку з наданням задовільної та переконливої відповіді на твердження заявника, які були послідовними та детальними.

165. З огляду на ці міркування та враховуючи наявні в нього матеріали, Суд вважає, що скарга заявника за статтею 3 Конвенції не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

В. Суть

1. Доводи сторін

166. Заявник стверджував, що він був психічно здоровим, наголосивши, що сутінковий розлад свідомості, який він переніс у грудні 2011 року, був винятковим явищем, що підтвердили судово- психіатричні експерти, і більше ніколи не повторювався. Він доводив, що примусове психіатричне лікування нейролептиками було застосоване до нього не у зв'язку з встановленою медичною необхідністю, а як форма покарання. Він також наполягав, що у березні 2013 року йому було поставлено хибний діагноз з наміром тримати його під вартою в лікарні, яка по суті функціонувала як установа виконання покарань. Він стверджував, що не мав практичних можливостей оскаржити свій діагноз або лікування нейролептиками, отримати іншу незалежну оцінку або іншим чином захистити свої права. Ця ситуація у поєднанні з неналежними умовами його дворічного тримання під вартою завдала йому значних страждань, що прирівнювалися до жорстокого поводження.

167. Уряд не подав зауважень щодо суті справи, вважаючи заяву неприйнятною з наведених раніше підстав.

2. Оцінка Суду

(а) Загальні принципи

168. Згідно з усталеною практикою Суду, медичне втручання, якому особа піддається проти своєї волі (включаючи цілі психіатричної допомоги), може за певних умов розглядатися як лікування, заборонене статтею 3 Конвенції. Зокрема, Суд встановлював, що захід, який становить терапевтичну необхідність з точки зору встановлених принципів медицини, в принципі, не може розглядатися як нелюдський та такий, що принижує гідність. Тим не менш, Суд повинен переконатися, що існування медичної необхідності переконливо доведено, а процесуальні гарантії для такого рішення існують і дотримуються (див., наприклад, рішення у справах «В.I. проти Республіки Молдова» (V.I. v. the Republic of Moldova), заява № 38963/18, пункт 95, від 26 березня 2024 року, «Горобет проти Молдови» (Gorobet v. Moldova), заява № 30951/10, пункти 47–53, від 11 жовтня 2011 року, «Акопян проти України» (Akopyan v. Ukraine), заява № 12317/06, пункт 102, від 05 червня 2014 року, та «В.C. проти Словаччини» (V.C. v. Slovakia), заява № 18968/07, пункти 100–120, ЄСПЛ 2011 (витяги), з подальшими наведеними в них посиланнями).

169. Для цілей статті 3 Конвенції жорстоке поводження має досягти мінімального рівня суворості. Оцінка такого мінімального рівня є відносною: вона залежить від усіх обставин справи, таких як тривалість поводження, фізичні та психологічні наслідки, а у деяких випадках від статі, віку та стану здоров'я потерпілого (див. рішення у справі «Буїд проти Бельгії» [ВП] (Bouyid v. Belgium) [GC], заява № 23380/09, пункт 86, ЄСПЛ 2015). Для оцінки цих доказів Суд керується критерієм доведеності «поза розумним сумнівом». Проте така доведеність може випливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою висновків або подібних неспростовних презумпцій факту (див. рішення у справі «Єрохіна проти України» (Yerokhina v. Ukraine), заява № 12167/04, пункт 52, від 15 листопада 2012 року).

170. Суд уже зазначав, що становище неповноцінності та безпорадності, характерне для пацієнтів, які перебувають у психіатричних лікарнях, вимагає підвищеної пильності під час перевірки дотримання Конвенції. Хоча органи державної влади у сфері охорони здоров'я повинні вирішувати, на основі визнаних норм медичної науки, які терапевтичні методи мають використовуватися (за необхідності примусово) для збереження фізичного та психічного здоров'я пацієнтів, які абсолютно не здатні ухвалювати рішення самостійно, а тому за яких вони несуть відповідальність, такі пацієнти, тим не менш, залишаються під захистом статті 3 Конвенції, вимоги якої не допускають жодних відступів (див. рішення у справі «Херцегфальві проти Австрії» (Herczegfalvy v. Austria), від 24 вересня 1992 року, пункт 82, Серія A № 244).

171. Суд вважав, що держави мають позитивні зобов'язання за статтею 3 Конвенції, які включають, по-перше, зобов'язання створити законодавчу та нормативно-правову базу для захисту; по-друге, за певних чітко визначених обставин зобов'язання вживати оперативних заходів для захисту конкретних осіб від ризику застосування поводження, яке суперечить цьому положенню; та, по-третє, зобов'язання проводити ефективне розслідування небезпідставних скарг про застосування такого поводження. Загалом, перші два аспекти цих позитивних зобов'язань класифікуються як «матеріальні», тоді як третій аспект відповідає позитивному «процесуальному» зобов'язанню держави (див. рішення у справі «X та інші проти Болгарії» [ВП] (X and Others v. Bulgaria) [GC], заява № 22457/16, пункти 178 і 179, від 02 лютого 2021 року).

172. Загальні принципи щодо неналежних умов тримання під вартою наведені в рішенні у справі «Муршіч проти Хорватії» [ВП] [GC], заява № 7334/13, пункти 96–101, від 20 жовтня 2016 року, а стосовно України — у керівних справах «Мельник проти України» (Melnik v. Ukraine), заява № 72286/01, від 28 березня 2006 року, та «Сукачов проти України» (Sukachov v. Ukraine), заява № 14057/17, від 30 січня 2020 року. В рішенні у справі «Муршіч проти Хорватії» ) також встановлено стандарт доведення й методи оцінки доказів у справах про умови тримання під вартою (там само, пункти 127 і 128).

(b) Застосування до фактів цієї справи

(і) Чи становило примусове психіатричне лікування заявника в закритому закладі порушення статті 3 Конвенції

(1) Завдання Суду у цій справі

173. Суд зазначає, що у цій справі застосування нейролептиків у різних формах та проти волі заявника не оскаржувалося Урядом і підтверджувалося історією хвороби заявника. Проте сторони не дійшли згоди щодо медичної необхідності такого лікування. Вони також не дійшли згоди, чи страждав заявник від проблем з психічним здоров'ям, що вимагали його тривалого тримання під вартою у Дніпропетровській лікарні.

174. Суд насамперед зауважує, що один із основоположних принципів сучасної медичної етики та міжнародного права у сфері прав людини, як це широко наголошується в різних міжнародних документах, включаючи документи Ради Європи (див. пункти 111, 117, 119, 120 і 121), полягає у тому, що жодне медичне втручання не може відбуватися без вільної та інформованої згоди пацієнта (див. також рішення у справі «Піндо Мулла проти Іспанії» [ВП] (Pindo Mulla v. Spain) [GC], заява № 15541/20, пункти 137–139, від 17 вересня 2024 року). Цей принцип є наріжним каменем особистої автономії, оскільки він гарантує, що особи збережуть контроль над рішеннями щодо свого лікування, з повним розумінням пов'язаних ризиків, переваг та альтернатив. Цей принцип має особливе значення в галузі психічного здоров'я, де пацієнти часто перебувають у вразливих ситуаціях та мають підвищений ризик, що лікування буде призначено без їхнього повного розуміння чи згоди.

175. Суд визнає, що питання інформованої згоди стає складнішим у справах стосовно примусових заходів медичного характеру, призначених за рішенням суду. Сама концепція «примусових заходів медичного характеру», як вбачається, суперечить принципу особистої автономії. Водночас, виправдання таких заходів часто полягає в необхідності захисту здоров'я особи або громадської безпеки — міркувань, які розглядаються як такі, що переважають та превалюють над звичайною вимогою вільної та інформованої згоди.

176. Тим не менш, Суд наголошує, що навіть коли примусові заходи медичного характеру вважаються необхідними, вони повинні підлягати суворому нагляду, аби запобігти потенційним зловживанням та забезпечити пропорційність і виправданість втручання в особисту автономію. Зокрема, важливо, щоб надане лікування було належним та необхідним. Без таких гарантій автоматичне схвалення лікування без згоди ризикує підірвати права особи у такий спосіб, що це може бути несумісним з принципом верховенством права в демократичному суспільстві.

177. Беручи до уваги наведені міркування та обсяг скарг заявника, що в цілому стосуються ситуації, в якій він опинився, Суд вважає за необхідне окремо оцінити: (i) законодавчу та нормативно- правову базу, яка регулює примусові заходи медичного характеру в психіатричних закладах, зокрема щодо розслідування скарг на такі заходи, та (ii) фактичне лікування, застосоване до заявника, включаючи реакцію органів державної влади на порушені ним питання.

(2) Зобов'язання створити відповідну законодавчу та нормативно-правову базу щодо захисту та проведення розслідування

178. Суд зазначає, що Кримінальний кодекс України визначає примусове лікування як головну мету застосування примусових заходів медичного характеру (див. пункт 68). Хоча Закон України «Про психіатричну допомогу» загалом надає право особам, яким надається психіатрична допомога, відмовитися від лікування, він не включає випадки, коли лікування надається примусово згідно із законом. Наказ № 397, який на той момент визначав законодавчу та організаційну базу для застосування примусових заходів медичного характеру у психіатричних лікарнях із суворим наглядом, не вимагав згоди дієздатних пацієнтів на медичне втручання або прийом медичних препаратів. Слід зазначити, що Уряд не стверджував, що заявник у цій справі мав можливість відмовитися від лікування або від призначених медичних препаратів. Таким чином, Суд вважає, що в Україні постанова суду, який розглядав кримінальне провадження, про застосування до особи примусових заходів медичного характеру (таких як госпіталізація до психіатричного закладу) має розглядатися як автоматичний дозвіл на проведення лікування без згоди цієї особи.

179. Закон України «Про психіатричну допомогу» та згаданий Наказ № 397, якщо їх розглядати разом, передбачають, що діагностика пацієнта та ухвалення рішення про лікування належали до обов'язків лікуючого лікаря-психіатра. Законодавство не містило конкретних положень, чи могли поставлені психіатром діагнози або рішення щодо призначеного лікування підлягати оскарженню. Теоретично, Закон України «Про психіатричну допомогу» (стаття 25) надавав пацієнтам право вимагати альтернативного огляду лікарем-психіатром. Однак це право було наведено у загальних формулюваннях і не наводилося точної та передбачуваної процедури, яку можна було б застосувати на практиці. Крім того, у Наказі № 397 таке право взагалі не вказувалося. Лише у 2017 році, після внесення значних змін до законодавства про психічне здоров'я, це право та порядок його реалізації були визначені в новоприйнятому законі (див. пункт 93). Суд вважає, що відсутність ефективного доступу до альтернативного огляду лікарем-психіатром позбавила пацієнтів найважливіших гарантій захисту від медичного свавілля, особливо у випадках, як стверджувалося, постановлення упереджених або неточних діагнозів чи лікування. Це також суттєво підірвало їхню здатність захищати свою позицію та відстоювати власне здоров'я і свободу в судових провадженнях щодо продовження примусового лікування. Без такого доступу вже вразливі пацієнти опинилися в ще більш вразливому становищі, не маючи змоги ефективно оскаржити висновки лікарні, де вони лікувалися.

180. Подібне занепокоєння стосується права залучати зовнішнього спеціаліста з психіатрії до роботи в комісії лікарів-психіатрів лікарні перебування, яка вирішувала питання про необхідність продовження застосування психіатричного лікування (див. пункт 78). За відсутності будь-якої процесуальної бази щодо реалізації цього права, гарантія залишалася повністю теоретичною.

181. Суд також зазначає, що згідно із законодавством, чинним на момент подій, перегляди судом необхідності продовження застосування психіатричного лікування проводилися кожні пів року, при цьому пацієнти не мали права самостійно ініціювати перегляди раніше. На думку Суду, позбавлення пацієнта можливості оперативного перегляду точності його діагнозу та доцільності примусового призначення лікарських засобів протягом такого тривалого періоду могло мати потенційно серйозні наслідки для пацієнта, у тому числі несприятливі зміни його психічного стану та поведінки, наражаючи його на зайву шкоду. Таким чином, доступні на той момент перегляди лише кожні пів року не могли слугувати ефективним захистом від потенційних зловживань у процесі діагностики або лікування.

182. Крім того, Суд не може не послатися на свої наведені висновки за пунктом 4 статті 5 Конвенції, що судове провадження у справі заявника характеризувалося явною недостатньою ретельністю та явною відсутністю основних процесуальних гарантій (див. пункти 141–148).

183. Суд також зазначає, що Уряд не зміг продемонструвати існування будь-яких законодавчих положень або гарантій, що регулювали застосування медичних препаратів в якості хімічних засобів стримування.

184. Стосовно аргументу Уряду, що згідно із Законом України «Про психіатричну допомогу» пацієнти мали загальне право подавати скарги на будь-які рішення, дії чи бездіяльність медичного персоналу директору лікарні, вищим органам державної влади, адміністративним органам чи судам, Уряд не продемонстрував, що цей механізм міг забезпечити оперативну реакцію незалежного органу, який мав повноваження безпосередньо втручатися в процес діагностики чи призначення лікарських засобів, а також виявляти і запобігати потенційному свавіллю чи зловживанням. Суд не може ігнорувати той факт, що історія хвороби заявника свідчить, що він неодноразово запитував лікаря про медичну необхідність його подальшої госпіталізації та лікування нейролептиками. Він також висловлював лікуючому лікарю занепокоєння щодо упередженого ставлення персоналу до пацієнтів та інших «проблем тримання під вартою». Ніщо не свідчить про те, що ці скарги належним чином документувалися або розглядалися головним лікарем чи директором лікарні, як того вимагав Наказ № 397 (див. пункт 86). У випадку заявника ці скарги здебільшого завершувалися наказами або продовжувати введення антипсихотичних препаратів, або збільшити їхнє дозування. Суд вважає, що таке середовище могло сформувати культуру мовчання та страху, в якій пацієнти не відчували себе безпечно, щоб відкрито висловлювати свої скарги.

185. Загалом, враховуючи суворий нагляд за триманням заявника під вартою (який нагадував режим ув'язнення), та насамперед спосіб введення йому нейролептиків, Суд не переконаний, що заявнику було б дозволено надсилати будь-які скарги до зовнішнього органу державної влади під час перебування в лікарні. Уряд не надав доказів, які б свідчили, що на той момент у Дніпропетровській лікарні існувала будь-яка відповідна поштова служба чи інші засоби зв'язку із зовнішнім світом, належним чином захищені конкретними та практичними гарантіями щодо забезпечення конфіденційності спілкування. Наявність записів лікарів-психіатрів в історії хвороби заявника, які описували зміст його листів до матері, підтверджує, що його листування пильно контролювалося персоналом лікарні. Звіт, складений іноземними експертами після їхнього спільного візиту до лікарні зі спеціалістами Секретаріату Омбудсмена у 2015 році (див. пункт 104), також підтримує твердження заявника, що листування пильно перевірялося та підлягало цензурі, а також його твердження, що телефонні дзвінки були недоступними для пацієнтів.

186. Хоча Закон України «Про психіатричну допомогу» надавав пацієнтам право зустрічатися з відвідувачами приватно (див. пункт 78), Наказ № 397 передбачав, що такі зустрічі мали відбуватися під обов'язковим наглядом медичного персоналу та охоронців (див. пункт 86). Доповідь Уповноваженого з прав людини за 2014 рік щодо візитів у той рік додатково підтверджує існування обмежень щодо права пацієнтів спілкуватися приватно (у тому числі із захисниками), і це підкріплює твердження заявника, що його здатність вільно спілкуватися була суворо обмежена. Крім того, як уже зазначалося, окрім візиту захисника, якого найняла мати заявника у 2014 році, Уряд не надав доказів будь-яких інших візитів захисників під час перебування заявника в лікарні.

187. У будь-якому випадку Уряд не навів прикладів успішного подання скарги пацієнтом психіатричної лікарні щодо його психіатричного лікування чи будь-якого іншого питання. Наведена Урядом статистика щодо порушених прокуратурою дисциплінарних проваджень (див. пункт 156) не може слугувати доказом у зв'язку з цим, оскільки не містить конкретних деталей і стосується періоду після 2018 року. Уряд не надав доказів, які б підтверджували, що працівники прокуратури регулярно відвідували пацієнтів лікарні в період з 2012 до 2014 року.

188. Проте, навіть припустивши, що заявник зміг би подати скаргу до прокуратури, як стверджував Уряд, Суд не переконаний, що його скарга мала б реальні шанси на успіх. Суд зауважує, що прокурор був присутнім у всіх засіданнях районного суду щодо необхідності продовження застосування тримання заявника під вартою, проте до жовтня 2014 року не висловлював жодних занепокоєнь ні щодо суті справи, ні щодо процесу здійснення розгляду справи. Крім того, органи досудового розслідування мали достатньо можливостей ретельно розслідувати скаргу заявника на постановку йому неправильного діагнозу та застосування непотрібного примусового лікування нейролептиками після його виписки. Хоча слідчий, як вбачається, вжив певних слідчих дій для перевірки цих тверджень заявника (див. пункт 56), це не призвело до жодних висновків. Кримінальне провадження, порушене лише у зв'язку з невиконанням ухвали національного суду, не суттєво просунулося з моменту його порушення у 2015 році, оскільки прокуратура його неодноразово закривала та відновлювала.

189. Розглянувши зазначені елементи, Суд вважає, що чинна на той момент законодавча база України не відповідала вимозі, властивій позитивному зобов'язанню держави створити та ефективно застосовувати систему, що забезпечувала б захист пацієнтів, які проходять примусове лікування в психіатричних закладах, від порушень їхньої недоторканності, всупереч статті 3 Конвенції. Відсутність належних юридичних гарантій позбавила заявника мінімального ступеня захисту, на який він мав право згідно з принципом верховенства права в демократичному суспільстві (див., mutatis mutandis, згадане рішення у справі «Херцегфальві проти Австрії» (Herczegfalvy v. Austria), пункт 91, та рішення у справі «Нарінен проти Фінляндії» (Narinen v. Finland), заява № 45027/98, пункт 36, від 01 червня 2004 року, див. також згадане рішення у справі «Х. проти Фінляндії» (X v. Finland), пункт 221).

(3) Поводження, якому заявник був підданий у Дніпропетровській лікарні

190. Стосовно існування терапевтичної необхідності тривалого перебування заявника в психіатричній лікарні та психіатричного лікування нейролептиками, Суд зазначає, що у зв'язку з відсутністю зазначених процесуальних гарантій та як наслідок непроведення належним чином органами досудового розслідування розгляду відповідних тверджень заявника після його виписки (див. пункт 188), він не може скористатися оцінкою чи висновком, які могли бути зроблені на національному рівні у зв'язку з цим. Таке непроведення розслідування вплинуло на цілісність та достовірність подальшої оцінки, здійсненої апеляційним судом у провадженні щодо відшкодування шкоди, яка не врахувала обмежену здатність заявника збирати докази. До того ж цивільний суд не взяв до уваги твердження заявника щодо його лікування як його суто суб'єктивні уявлення, не врахував критичну важливість його свідчень з перших вуст та, вочевидь, не розглянув його історію хвороби, що ще більше підриває достовірність його висновків. Суд також не може покладатися на оцінку, здійснену районним судом до жовтня 2014 року, враховуючи недоліки цього провадження (див. пункти 141–148). Тому Суд виходитиме з позицій сторін та наявних у нього доказів.

191. Суд зазначає, що в акті судово-психіатричної експертизи від березня 2012 року заявник був визнаний здоровим та не мав жодних психічних захворювань, а також був зроблений висновок, що сутінковий розлад свідомості, який він переніс у грудні 2011 року, був окремим та таким, що завершився, епізодом, спричиненим алкогольним сп'янінням на тлі травм голови, отриманих у минулому (див. пункт 6). Цей висновок був чітким та не заперечувався Дніпровським районним судом міста Дніпродзержинська, який, як вбачається, санкціонував примусову госпіталізацію заявника, головним чином, як запобіжний захід, вважаючи, що, незважаючи на відсутність будь-яких психічних захворювань, заявник залишався небезпечним для інших осіб за відсутності гарантій, що його сутінковий розлад свідомості ніколи не повториться (див. пункт 7).

192. У документах про госпіталізацію, складених Дніпропетровською лікарнею, також не зазначалося, що заявник страждав на будь-який психічний розлад, але згадувалося про епізод сутінкового розладу свідомості, «що завершився» в якості «діагнозу». Ані черговий лікар-психіатр у день його госпіталізації, ані лікуючі лікарі-психіатри протягом десяти днів не помітили симптомів психічного розладу. Сутінковий розлад свідомості, (що завершився) залишався єдиним клінічним діагнозом до березня 2013 року, коли комісія лікарів-психіатрів визнала заявника психічно хворим (див. пункт 10).

193. Оскільки єдиним станом, згаданим у всіх документах, був стан сутінкового розладу свідомості — окремий випадок, що завершився, спричинений алкогольним сп'янінням, який стався за понад рік до госпіталізації заявника та більше ніколи не повторювався до березня 2013 року — медична підстава для його перебування в лікарні залишалася незрозумілою. Крім того, через вісім днів після його госпіталізації, 14 грудня 2012 року, заявнику — дієздатній особі — почали без його згоди давати нейролептичні препарати. Це лікування, яке щодня застосовувалося в різних формах, дозуваннях і без заздалегідь призначеного курсу, тривало протягом усієї його госпіталізації, навіть після того, як 13 жовтня 2014 року районний суд постановив ухвалу про припинення застосування примусових заходів медичного характеру.

194. Уряд не стверджував, що нейролептичний препарат вводився як частина програми лікування заявника. Дійсно, план лікування, складений 07 грудня 2012 року (наступного дня після госпіталізації заявника), посилався на стан сутінкового розладу свідомості, що завершився, як на діагноз, та передбачав загальні заходи, які зазвичай застосовуються до нещодавно госпіталізованих пацієнтів (див. пункт 29). У ньому не була уточнена медична мета госпіталізації заявника, призначене йому лікування та очікуваний результат.

195. З історії хвороби та інформаційної довідки Дніпропетровської лікарні, наданої Уряду (див. пункти 46 і 47), випливає, що нейролептики були призначені у відповідь на поведінку заявника. Однак матеріали справи не містять достовірних доказів, і це було підтверджено районним судом в його ухвалі від 13 жовтня 2014 року (див. пункт 17), які б вказували на прояви гострих психотичних симптомів під час його перебування в лікарні, таких як галюцинації, марення, небезпечно агресивна поведінка або рецидивуючий сутінковий розлад свідомості.

196. Натомість очевидно, що призначення нейролептиків та зміни у формі введення та дозуванні, збіглися за часом та відбулися після відмови заявника визнати свою провину у вчиненому злочині, оскільки він не міг згадати деталей, його послідовних тверджень, що він психічно здоровий, його наполегливих запитань про необхідність подальшої госпіталізації та лікування, його скарг на «проблеми з триманням під вартою» та висловленого ним розчарування у зв'язку з цим. Ці реакції були цілком нормальними для людини в становищі заявника; проте лікарня представила їх як небезпечні прояви психічного захворювання, що вимагали тривалого лікування в закладі із суворим наглядом, і супроводжувалися безперервним застосуванням нейролептиків. Суду не отримав задовільного пояснення, чому розчарування заявника викликало таку реакцію.

197. Суд вважає, що ця ситуація чітко вказує на каральний, а не терапевтичний характер мотивів для тримання заявника під вартою в лікарні та лікування його нейролептиками.

198. Суд зауважує, що історія хвороби заявника не містить записів, які підтверджують введення ін'єкцій аміназину за обставин, зазначених заявником (див. пункт 44). Така відсутність документування могла означати, що такі ін'єкції не були введені, як заявлялося, або що вони були введені, але навмисно не задокументовані в історії медичним персоналом. Однак Суд не вважає за належне робити припущення щодо цього конкретного питання. Він вважає, що задокументованого використання нейролептичних препаратів (у тому числі ін'єкції тизерцину) за зазначених обставин достатньо, аби показати, що лікування було спрямоване на придушення волі заявника та його невдоволення своєю ситуацією, що узгоджується з твердженнями заявника, що мета лікування була не терапевтичною, а радше полягала у здійсненні контролю над його поведінкою.

199. Суд також не може ігнорувати твердження інших пацієнтів Дніпропетровської лікарні (про які йдеться в різних доповідях за результатами візитів до Дніпропетровської лікарні у 2015 та 2018 роках – див. пункти 102–109), які підтримують твердження заявника, що нейролептики, у тому числі аміназин, широко застосовувалися медичним персоналом як засіб покарання та контролю. Крім того, Суд вказує на занепокоєння, висловлені експертами та Секретаріатом Уповноваженого з прав людини після їхнього візиту до Дніпропетровської лікарні у 2015 році, згідно з якими, тривалість перебування пацієнтів визначалася не їхнім фактичним станом психічного здоров'я чи належною оцінкою загрози, яку вони становили, а радше тяжкістю вчинених ними злочинів, причому персонал вважав, що пацієнти повинні були залишатися в лікарні принаймні стільки ж років, скільки їм було б призначено відбувати за вчинений злочин (див. пункти 101, 103, 104 і 107). Це спостереження узгоджується з твердженнями заявника щодо його власного часу перебування в закладі.

200. З огляду на наведені міркування та на основі наявних доказів Суд не може вважати, що медична необхідність тримання заявника під вартою в лікарні та його лікування нейролептиками була переконливо доведена. Крім того, ухвала районного суду, постановлена 13 жовтня 2014 року, яка санкціонувала припинення застосування примусових заходів медичного характеру та яку лікарня ігнорувала до втручання Омбудсмена та прокурора, підтверджує цей умовивід. Тому Суд вважає, що він може дійти висновку, який підтримує версію подій заявника.

201. Суд також зауважує, що нейролептиками зазвичай вважається клас препаратів, що використовуються для лікування психотичних станів, таких як шизофренія, зокрема, таких симптомів, як марення та галюцинації. З огляду на їхній значний вплив на центральну нервову систему та ризик серйозних побічних ефектів, включаючи порушення обміну речовин, розлади руху та седативний ефект, їхнє використання викликає занепокоєння у випадку відсутності підтвердженого діагнозу тяжкого психотичного розладу, який може становити небезпеку для пацієнта або інших осіб. Правові документи та доповіді, прийняті Організацією Об'єднаних Націй, вказують, що застосування нейролептиків без медичної необхідності може становити жорстоке поводження, яке заборонене Конвенцією ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання (див. пункти 120 і 121).

202. Хоча заявник не стверджував, що застосування нейролептиків мало будь-які довгострокові або незворотні наслідки на стан його здоров'я, Суд вважає, що сам факт психіатричного лікування нейролептиками проти його волі протягом майже двох років і без доведеної медичної необхідності у поєднанні з відсутністю ефективних юридичних гарантій проти свавілля та зловживань медичного персоналу, а також враховуючи негайні когнітивні наслідки дії нейролептичних препаратів, був таким, що викликав у заявника почуття страху, тривоги та неповноцінності, яке могло принизити та зневажити його (див., для порівняння, рішення у справі «Баталіни проти Росії» (Bataliny v. Russia), заява № 10060/07, пункт 90, від 23 липня 2015 року). Відповідне поводження становило фундаментальну неповагу до людської гідності заявника, що було рівнозначним нелюдському та такому, що принижує гідність, поводженню у розумінні статті 3 Конвенції.

(4) Висновок щодо нормативно-правової бази та лікування, якому був підданий заявник

203. На основі зазначених причин Суд вважає, що було порушено статтю 3 Конвенції у зв'язку з невпровадженням необхідної законодавчої та нормативно-правової бази, яка б регулювала примусові заходи медичного характеру в психіатричних закладах, зокрема щодо розслідування скарг на застосування таких заходів, а також у зв'язку з фактичним лікуванням, якого зазнав заявник, у тому числі відсутність належної відповіді органів державної влади на порушені ним питання та невжиття оперативних заходів для його захисту.

(іі) Умови тримання під вартою

204. Суд зазначає, що Уряд не заперечував проти твердження заявника про переповненість або конкретних поданих ним цифр, які свідчили, що протягом усього часу перебування в Дніпропетровській лікарні у його розпорядженні було від 2,09 до 2,2 кв.м особистого простору в палатах, де його тримали (див. пункт 50). Відсутність належного простору, наданого заявнику у 2012–2014 роках, додатково підтверджувалося висновками НПМ, а у 2017 році — висновками КЗК (див. пункти 95, 97 і 115).

205. Доповідь Уповноваженого з прав людини за 2014 рік та візит тогочасного виконувача обов'язків Міністра охорони здоров'я України до лікарні (див. пункти 99, 105 і 106) також підтверджують твердження заявника, що пацієнти мали обмежений доступ до туалету. Надані Урядом фотографії ванних кімнат також підтримують твердження заявника, що душові кімнати не містили перегородок та мали окремі труби для гарячої та холодної води без змішувача, що унеможливлювало належне регулювання температури води. З огляду на такі умови Суд вважає правдоподібним твердження заявника, що було складно, якщо не неможливо, приймати душ у прийнятних умовах. Ця ситуація ще більше посилювалася тим фактом, що доступ до душових (як підтвердив Уряд) надавався лише раз на тиждень, за винятком, який, як повідомляється, робився згідно з твердженнями заявника для пацієнтів, які виконували роботи в лікарні (див. пункти 50 і 51).

206. Надані Урядом докази (див. пункт 51) та наявні доповіді щодо Дніпропетровської лікарні також підтверджують твердження заявника, що можливості для прогулянок на свіжому повітрі були дуже обмеженими.

207. З огляду на наведене Суд вважає встановленим, що протягом майже дворічного перебування заявника у Дніпропетровській лікарні він тримався в умовах переповненості з обмеженим доступом до туалетів та ванних кімнат, а також з обмеженими можливостями для здійснення прогулянок на свіжому повітрі. Наявні матеріали свідчать, що ці умови не обмежувалися індивідуальною ситуацією заявника, а мали структурний характер. Сукупний ефект цих умов мав спричинити душевні страждання та труднощі, які перевищували поріг суворості, передбачений статтею 3 Конвенції. Отже, було порушено це положення у зв'язку з умовами тримання під вартою.

III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 13 КОНВЕНЦІЇ У ПОЄДНАННІ ЗІ СТАТТЕЮ 3 КОНВЕНЦІЇ

208. Посилаючись на статтю 13 Конвенції, заявник також скаржився на відсутність ефективного засобу юридичного захисту у зв'язку з його тривалим психіатричним лікуванням в Дніпропетровській лікарні за відсутності встановленої медичної необхідності та з огляду на неналежні умови його тримання.

209. Уряд заперечив проти цього аргументу.

210. Суд зазначає, що ця скарга пов'язана зі скаргою заявника за статтею 3 Конвенції (яка була розглянута раніше), а тому її також слід визнати прийнятною.

211. З тих самих причин, що спонукали Суд відхилити заперечення Уряду щодо невичерпання доступних національних засобів юридичного захисту та встановити, що держава-відповідач не запровадила належної законодавчої та нормативно-правової бази та не вжила оперативних заходів захисту, зокрема у відповідь на скарги (див. пункти 178–187), а також з огляду на свій висновок, наведений у пунктах 188 і 190, Суд вважає, що у заявника не було ефективного національного засобу юридичного захисту у зв'язку з його скаргами за статтею 3 Конвенції. Тому Суд вважає, що у цій справі також було порушено статтю 13 у поєднанні зі статтею 3 Конвенції.

IV. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ