Справа «Малєєв проти України» (Заява № 2300/14)

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

П'ята секція

РІШЕННЯ

Справа «Малєєв проти України» (Заява № 2300/14)

СТРАСБУРГ

30 травня 2025 року

Переклад автентичний

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Малєєв проти України»

Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Марія Елосегі , Голова,

Ґільберто Фелічі (Gilberto Felici),

Катержіна Шімачкова , судді,

та Мартіна Келлер (Martina Keller), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 2300/14), яку 18 грудня 2013 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція) громадянин України п. Юрій Георгійович Малєєв (далі — заявник), 1965 року народження, що проживає у м. Запоріжжі, та якого представляв п. І. Боровик — юрист, який практикує у м. Києві,

рішення повідомити про заяву Уряд України (далі — Уряд), який представляла його Уповноважений, пані М. Сокоренко, а пізніше виконувач обов'язків Уповноваженого, пані І. Коваль, з Міністерства юстиції,

зауваження сторін, водночас додаткові зауваження заявника разом із доповненням до його вимоги про справедливу сатисфакцію було подано поза встановленим строком, а тому не долучено до матеріалів справи,

після обговорення за зачиненими дверима 07 травня 2025 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ПРЕДМЕТ СПРАВИ

1. Справа стосується незабезпечення національними органами влади заявника безплатними ліками, на які він мав право згідно з національним законодавством. Вона порушує питання за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

2. У 1986 році заявник, який наразі є пенсіонером, брав участь у аварійно-рятувальних роботах на місці Чорнобильської ядерної катастрофи. Згодом він отримав статус особи з інвалідністю та офіційно був визнаний учасником ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС 1 категорії, що означало, що його інвалідність була безпосередньо пов'язана з участю в цих подіях.

3. У 2010 році заявник переніс гострий інфаркт міокарда, у зв'язку з чим йому було призначено низку ліків. Згідно з частиною першою статті 20 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» (далі — Закон «Про статус і соціальний захист постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи»), який надає право всім учасникам ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС 1 категорії на безплатні ліки, ці ліки видавалися йому безплатно у визначеній аптеці за пред'явленням рецепта лікаря.

4. Проте у зв'язку з недостатнім державним фінансуванням, починаючи з квітня 2011 року визначена аптека могла лише зрідка повністю забезпечувати заявника призначеними йому ліками. У тих випадках, коли вона не могла забезпечити заявника всіма або будь-якими ліками, аптека повертала заявнику невиконані рецепти і він купував ліки або за власний кошт, або йшов без них.

5. У вересні 2011 року заявник звернувся до суду з позовом проти місцевих органів влади та аптеки, вимагаючи визнати незаконною відмову у наданні йому безплатних ліків. Він також вимагав відшкодування моральної шкоди та стягнення 211 українських гривень (далі — грн, близько 21 євро на той момент), що становило щомісячну вартість ліків, придбаних за його власний кошт.

6. 23 січня 2012 року Комунарський районний суд міста Запоріжжя відмовив у задоволенні позову заявника. Суд визнав, що як учасник ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС 1 категорії заявник мав право на безплатні ліки згідно із Законом «Про статус і соціальний захист постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи». Однак забезпечення такими ліками могло здійснюватися лише в межах сум, виділених з державного бюджету. Оскільки за недостатнє фінансування, виділене з цією метою в Державному бюджеті України на 2011 рік, не могли бути відповідальні місцеві органи влади чи аптеки, суд не встановив їхньої вини. В описовій частині своєї постанови суд посилався на загальні принципи, що лежали в основі бюджетної системи, та на три рішення Конституційного Суду України щодо різних соціальних виплат за українським законодавством1.

__________

1 У цих рішеннях Конституційний Суд України розглянув законодавчі акти, якими було внесено зміни до норм, які визначали права на пенсію наукових працівників (справа № 1-37/2001), та було обмежено розміри одноразових страхових виплат потерпілим внаслідок нещасних випадків на виробництві (справа № 1-32/2008). У рішенні Конституційного Суду України у справі № 1-42/2011 було встановлено, що Уряд мав право регулювати відповідно до наявних фінансових ресурсів розміри соціальних виплат, передбачених Законом України «Про соціальний захист дітей війни», Законом України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» та положеннями статей 39, 50–52 і 54 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», що стосувалися виплат особам, які працювали у зоні відчуження Чорнобильської АЕС, щомісячної допомоги сім'ям, які втратили годувальника внаслідок катастрофи, пенсій учасникам ліквідації наслідків аварії 1 категорії та додаткових пенсій колишнім учасникам подій, чий стан здоров'я погіршився внаслідок цих подій. Жодне з цих положень не стосувалося забезпечення ліками.

7. Апеляційну та касаційну скарги заявника залишили без задоволення Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд і Вищий адміністративний суд України 02 серпня 2012 року та 25 липня 2013 року відповідно.

ОЦІНКА СУДУ

СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 1 ПЕРШОГО ПРОТОКОЛУ ДО КОНВЕНЦІЇ

8. Посилаючись на статті 1, 3, 6 і 17 Конвенції, заявник, по суті, скаржився на те, що у період з квітня 2011 року по грудень 2013 року органи державної влади відмовлялися забезпечувати його безплатними ліками. Суд, якому належить провідна роль щодо здійснення юридичної кваліфікації фактів справи (див. рішення у справі «Радомілья та інші проти Хорватії» [ВП] (Radomilja and Others v. Croatia) [GC], заяви № 37685/10 та № 22768/12, пункт 114, від 20 березня 2018 року), вважає за доцільне розглянути скаргу заявника з точки зору статті 1 Першого протоколу до Конвенції (див. рішення у справі «Белане Надь проти Угорщини» [ВП] [GC], заява № 53080/13, пункти 45 і 46, від 13 грудня 2016 року).

А. Доводи сторін

9. Посилаючись на незначну суму, яку вимагав заявник в якості відшкодування матеріальної шкоди (див. пункт 5), Уряд доводив, що заявник не зазнав суттєвої шкоди. Він також стверджував, що оскільки заявник не оскаржував відмову в наданні йому безплатних ліків після 2011 року, його заяву у частині щодо подальших періодів слід визнати неприйнятною у зв'язку з невичерпанням національних засобів юридичного захисту або відхилити як таку, що була подана поза встановленим строком. В якості альтернативи Уряд стверджував, що згадане втручання було передбачене законом, а саме, положеннями Конституції України та відповідними рішеннями Конституційного Суду України (див. пункт 6), і не становило надмірного тягаря. Він також доводив, що в окремих випадках визначена аптека забезпечувала заявника виписаними ліками.

10. Заявник зазначив, що сума, яка вимагалася в якості відшкодування матеріальної шкоди, становила суму, яку він був змушений витрачати на відповідні ліки щомісяця. Він наголосив, що це була значна сума для нього, оскільки вона становила понад одну восьму його місячної пенсії (яка на відповідний момент не перевищувала еквівалент у 160 євро), і виписані ліки були критично важливими для його виживання. Він також не погодився із запереченнями Уряду та стверджував, що відмова надати йому безкоштовні ліки була незаконною. На підтвердження своїх тверджень заявник надав Суду 36 невиконаних рецептів за 2011 рік та 40 — за 2013 рік.

В.Оцінка Суду

1. Прийнятність

(а) Відсутність суттєвої шкоди

11. Суд зазначає, що позов заявника до національних органів влади стосувався не лише ліків, які він мусив придбати самостійно, і витрат, які він прагнув відшкодувати, а й ліків, які не були ані придбані ним, ані надані державою. Оскільки вартість цих ліків невідома, Суд не може робити припущення щодо точної суми, яка була предметом спору, або фінансового впливу стверджуваного порушення на заявника (див. рішення у справі «Будченко проти України» (Budchenko v. Ukraine), заява № 38677/06, пункт 29, від 24 квітня 2014 року). У будь-якому випадку Суд зазначає, що відповідні ліки були призначені заявнику для лікування серцево-судинного захворювання, і він вважав їх необхідними для свого життя та добробуту, а стверджуване їхнє ненадання не було поодиноким випадком, а тривало протягом тривалого періоду. З огляду на ці обставини та враховуючи інвалідність заявника та його невелику щомісячну пенсію у відповідний момент, Суд погоджується, що це питання було для нього важливим, і тому не можна вважати, що він не зазнав суттєвої шкоди (див., наприклад, рішення у справі «Віра Довженко проти України» (Vira Dovzhenko v. Ukraine), заява № 26646/07, пункт 27 і 28, від 15 січня 2019 року). З цього випливає, що заперечення Уряду у зв'язку з цим має бути відхилено.

(b) Невичерпання національних засобів юридичного захисту та правило шестимісячного строку

12. Не можна ігнорувати той факт, що заявник скаржився до національних судів на незабезпечення його органами державної влади ліками у 2011 році, і суди розглянули його аргументи саме vis-а-vis наявності коштів у Державному бюджеті України на 2011 рік (див. пункти 5 і 6). Питання забезпечення заявника ліками в наступні роки та, зокрема, достатності коштів, передбачених з цією метою в Державному бюджеті України на 2012 і 2013 роки, ніколи не розглядалося національними судами.

13. Заявник не пояснив, чому він вирішив не подавати окремий цивільний позов після того, як йому, як стверджується, знову відмовили в наданні ліків у 2012 і 2013 роках. Суд не вважає, що таке провадження було б марним чи неможливим у зв'язку із залишенням без задоволення первинного позову заявника. У будь-якому випадку самих лише сумнівів заявника у зв'язку з цим недостатньо, щоб виправдати невичерпання таких засобів юридичного захисту (див. рішення у справі «Вучковіч та інші проти Сербії» (попереднє заперечення) [ВП] (preliminary objection) [GC], заява № 17153/11 та 29 інших заяв, пункт 74, від 25 березня 2014 року).

14. Таким чином, Суд вважає, що за конкретних обставин цієї справи частина заяви щодо періоду з 2012 по 2013 роки має бути відхилена за пунктами 1 і 4 статті 35 Конвенції у зв'язку з невичерпанням національних засобів юридичного захисту. Як наслідок, немає потреби розглядати заперечення Уряду щодо недотримання заявником правила шестимісячного строку щодо того ж періоду.

с. Інше щодо прийнятності

15. Суд зазначає, що частина заяви стосовно періоду з квітня по грудень 2011 року не є ані явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції, ані неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

2. Суть

16. Сторонами не заперечується, що заявник мав право на зазначені пільги, і відмова надати йому безплатні ліки становила втручання в його право за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Беручи до уваги висновки національних судів та відповідні положення національного законодавства (див. пункти 3 і 6), Суд не вбачає підстав вважати інакше.

17. Відповідні загальні принципи оцінки Суду були наведені в рішенні у справі «Федулов проти Росії» (Fedulov v. Russia), заява № 53068/08, пункти 70–72 і 74–81, від 08 жовтня 2019 року.

18. У цій справі Суд вважає, що, відмовивши у задоволенні позову заявника, національні суди не послалися на жодне положення законодавства, яке надавало б органам державної влади повноваження скорочувати або відмовляти у забезпеченні відповідними безплатними ліками або обумовлювало їхнє постачання бюджетними видатками (див., для порівняння, згадане рішення у справі «Федулов проти Росії» (Fedulov v. Russia), пункт 76, та «Шебалдіна проти України» [Комітет] (Shebaldina v. Ukraine) [Committee], заява № 75792/11, пункт 20, від 18 червня 2020 року). Той факт, що суд першої інстанції посилався на загальні принципи бюджетної системи України та практику Конституційного Суду України (див. пункт 6), не впливає на цей висновок, оскільки Суд вважає, що ці нормативно-правові джерела не стосувалися обставин справи заявника. Зокрема, згадані рішення Конституційного Суду України стосувалися інших соціальних виплат, а не права колишніх учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС на безкоштовні ліки згідно з частиною першою статті 20 Закону «Про статус і соціальний захист постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи» (див., для порівняння, ухвалу щодо прийнятності у справі «Великода проти України» (Velikoda v. Ukraine), заява № 43331/12, пункти 16, 26 і 27, від 03 червня 2014 року).

19. Таким чином, на думку Суду, ненадання національними органами влади зазначених пільг в період з квітня до грудня 2011 року,— головним чином, у зв'язку з браком коштів — не мало підстав у національному законодавстві.

20. Суд також вважає за важливе зазначити, що у цій справі, як і у згаданому рішенні у справі «Федулов проти Росії» (Fedulov v. Russia), пункт 78, діагноз заявника вимагав медикаментозного лікування. Для досягнення бажаного терапевтичного ефекту заявник міг обґрунтовано очікувати, що він отримуватиме призначені йому ліки в повному обсязі. На думку Суду, відмова забезпечити надання цих ліків, незважаючи на те, що заявник відповідав усім відповідним умовам, була непередбачуваною і, зрештою, важко узгоджується з принципом верховенством права.

21. Зазначені міркування унеможливлюють для Суду з'ясування того, чи був встановлений справедливий баланс між вимогами загальних інтересів суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи. Тому Суд вважає, що було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.

ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

22. Заявник вимагав 1 000 євро в якості відшкодування матеріальної шкоди, що відповідало стверджуваній вартості ліків, які він мусив придбати, та 50 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди. Він також вимагав 300 євро в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у Суді.

23. Уряд заперечив проти цих вимог.

24. Суд зазначає, що на підтвердження своєї вимоги про відшкодування матеріальної шкоди заявник не надав жодних доказів витрат, понесених ним у відповідний період, та стверджував, що ці докази більше не були доступними. За таких обставин, хоча Суд не має сумнівів у тому, що незабезпечення державою заявника безплатними ліками мало призвести до матеріальних збитків для нього, було б спекулятивним розрахувати їхню точну суму. Здійснюючи оцінку на засадах справедливості, Суд вважає за доцільне присудити заявнику загальну суму у розмірі 2 400 євро, що охоплює всі види шкоди загалом, та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися на цю суму.

25. Насамкінець, оскільки заявник не надав жодних доказів щодо судових та інших витрат, понесених під час провадження у Суді, його вимога за цим пунктом має бути відхилена.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Оголошує прийнятною частину заяви щодо періоду з квітня по грудень 2011 року, а решту скарг у заяві — неприйнятними.

2. Постановляє, що було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.

3. Постановляє, що:

(а) впродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявнику таку суму, яка має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу: 2 400 (дві тисячі чотириста) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування матеріальної та моральної шкоди;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

4. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 30 травня 2025 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.

Мартіна КЕЛЛЕР

(Martina Keller)

Заступник Секретаря

Марія ЕЛОСЕГІ

Голова