Про стягнення штрафних санкцій

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29.03.2005 Справа N 23/373

(ухвалою Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 26.05.2005 відмовлено у порушенні провадження з перегляду)

Вищий господарський суд України у складі: суддя Селіваненко В.П. - головуючий, судді Бенедисюк І.М. і Джунь В.В., розглянув касаційну скаргу концерну "Моноліт", м. Запоріжжя (далі - концерн "Моноліт") на рішення господарського суду Запорізької області від 22.11.2004 та постанову Запорізького апеляційного господарського суду від 20.01.2005 зі справи N 23/373 за позовом Запорізького обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів, м. Запоріжжя (далі - відділення ФСЗІ) до концерну "Моноліт" про стягнення штрафних санкцій у сумі 2355,56 грн. за нестворені робочі місця для працевлаштування інвалідів у 2003 році. Судове засідання проведено за участю представників сторін: позивача - не з'явилися, відповідача - Сердюк К.В. (за довіреністю концерну "Моноліт"). За результатами розгляду касаційної скарги Вищий господарський суд України ВСТАНОВИВ:

Рішенням господарського суду Запорізької області від 22.11.2004 (суддя Садовий І.В.), залишеним без змін постановою Запорізького апеляційного господарського суду від 20.01.2005 (колегія суддів у складі: Радченко О.П. - головуючий, судді Кричмаржевський В.А., Мойсеєнко Т.В.), позов задоволено: стягнуто з концерну "Моноліт" на користь відділення ФСЗІ штрафні санкції у сумі 2355,56 грн. за нестворені робочі місця для працевлаштування інвалідів. Зазначені рішення судових інстанцій з посиланням на вимоги статей 19 та 20 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" ( 875-12 ) (далі - Закон) мотивовано тим, що відділенням ФСЗІ доведено, що концерном "Моноліт" не виконано нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів у 2003 році. Судовими інстанціями зі справи:

аргументовано помилковість доводів відповідача про необхідність звільнення його від сплати штрафних санкцій на підставі припису статті 6 Указу Президента України від 03.07.98 N 727/98 ( 727/98 ) "Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб'єктів малого підприємництва";

зазначено, що чинним законодавством не передбачено звільнення від сплати штрафних санкцій у разі відсутності прибутку у підприємства;

не застосовано до спірних відносин сторін зі справи припису статті 250 Господарського кодексу України ( 436-15 ) (далі - ГК), оскільки, за висновком судових інстанцій, штрафні санкції, передбачені статтею 20 Закону ( 875-12 ), не є видом адміністративно-господарських санкцій.

У касаційній скарзі від 11.02.2005 до Вищого господарського суду України концерн "Моноліт" просить постанову апеляційної інстанції від 20.01.2005 скасувати та прийняти нове рішення, яким у позові відмовити. Скаргу мотивовано тим, що судовими інстанціями неправильно застосовано приписи:

статті 6 Указу Президента України від 03.07.98 N 727/98 ( 727/98 ) "Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб'єктів малого підприємництва", оскільки цією нормою передбачено звільнення суб'єкта малого підприємництва, який сплачує єдиний податок, від сплати внесків до Фонду соціального захисту інвалідів, а термін внески включає і штрафні санкції, передбачені статтею 20 Закону ( 875-12 );

частин третьої та четвертої статті 20 Закону ( 875-12 ), оскільки сплату штрафних санкцій підприємства (об'єднання), установи і організації провадять відповідно до закону за рахунок прибутку, який залишається в їх розпорядженні після сплати всіх податків і зборів (обов'язкових платежів).

Крім того, на думку скаржника, судовими інстанціями помилково не застосовано до спірних відносин сторін припис статті 250 ГК ( 436-15 ), оскільки штрафні санкції, передбачені статтею 20 Закону ( 875-12 ), є видом адміністративно-господарських санкцій.

Сторони відповідно до статті 111-4 Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (далі - ГПК) належним чином повідомлено про час і місце розгляду касаційної скарги. Представники відділення ФСЗІ у судове засідання не з'явились.

Перевіривши повноту встановлення судовими інстанціями обставин справи та правильність застосування ними норм матеріального і процесуального права, Вищий господарський суд України дійшов висновку про наявність підстав для задоволення касаційної скарги.

Судовими інстанціями зі справи встановлено, що:

- середньооблікова чисельність штатних працівників концерну "Моноліт" становила у 2003 році 36 осіб, а чотиривідсотковий норматив робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів від загальної чисельності працюючих становив на підприємстві відповідача 1 робоче місце;

- концерн "Моноліт" був у 2003 році платником єдиного податку на підставі свідоцтва від 23.12.2002 N 0827002622;

- згідно з фінансовим звітом за 2003 рік збиток концерну "Моноліт" за 2003 рік становив 0,4 тис. грн.;

- згідно зі звітом концерну "Моноліт" у 2003 році на підприємстві працював інвалід третьої групи Комурзанов М.І., однак на протязі лише одного місяця (листопад);

- середньорічна заробітна плата на підприємстві у 2003 році становила 2356,33 грн.;

- концерном "Моноліт" подано до Комунарського районного центру зайнятості м. Запоріжжя звіти про наявність вільних робочих місць від 28.01.2003, 28.02.2003, 28.03.2003, 28.04.2003, 28.05.2003, 28.09.2003, 28.10.2003, 28.11.2003, 28.12.2003, в яких були відсутні відмітки у графі 4, що заповнюється у випадку потреби, про працевлаштування інвалідів, отже відповідачем не проінформовано орган працевлаштування про наявність вакантних місць для інвалідів.

Причиною виникнення спору зі справи стало питання про правомірність стягнення з відповідача штрафних санкцій, передбачених статтею 20 Закону ( 875-12 ).

Судовими інстанціями з достатньою повнотою встановлено обставини, що входять до предмета доказування зі справи, однак цим обставинам дано неправильну юридичну оцінку.

Судові інстанції дійшли помилкового висновку про те, що штрафні санкції, передбачені статтею 20 Закону ( 875-12 ), не відносяться до категорії адміністративно-господарських санкцій. Згідно з частиною 1 статті 238 ГК ( 436-15 ) за порушення встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності до суб'єктів господарювання можуть бути застосовані уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування адміністративно-господарські санкції, тобто заходи організаційно-правового або майнового характеру, спрямовані на припинення правопорушення суб'єкта господарювання та ліквідацію його наслідків. Однак, оскільки відповідно до пунктів 1 та 4 розділу IX ГК - "Прикінцеві положення" цей Кодекс набрав чинності з 1 січня 2004 року, судові інстанції правильно не застосували приписи статті 250 ГК до спірних відносин сторін зі справи.

Судові інстанції дійшли правильного висновку про помилковість доводів відповідача про необхідність звільнення його від сплати штрафних санкцій на підставі припису статті 6 Указу Президента України від 03.07.98 N 727/98 ( 727/98 ) "Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб'єктів малого підприємництва", оскільки штрафні санкції, передбачені статтею 20 Закону ( 875-12 ), є видом адміністративно-господарських санкцій, а не видом обов'язкового платежу чи загальнообов'язкового державного соціального страхування.

Судовими інстанціями зі справи неправильно застосовано приписи статті 20 Закону ( 875-12 ). У частинах першій - четвертій статті 20 Закону (в редакції, що була чинною на час виникнення спірних правовідносин) визначено:

"Підприємства (об'єднання), установи і організації незалежно від форми власності і господарювання, де кількість працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, передбаченим частиною першою статті 19 цього Закону ( 875-12 ), щороку сплачують відповідним відділенням Фонду України соціального захисту інвалідів штрафні санкції, сума яких визначається у розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві (в об'єднанні), в установі, організації за кожне робоче місце, не зайняте інвалідом.

Порушення термінів сплати штрафних санкцій тягне за собою нарахування пені із суми недоїмки за кожний день прострочення, включаючи день сплати, в розмірі, передбаченому законом.

Сплату штрафних санкцій підприємства (об'єднання), установи і організації провадять відповідно до закону за рахунок прибутку, який залишається в їх розпорядженні після сплати всіх податків і зборів (обов'язкових платежів).

У разі відсутності коштів штрафні санкції можуть бути застосовані шляхом звернення стягнення на майно підприємства (об'єднання), установи і організації в порядку, передбаченому законом".

Судові інстанції дійшли помилкового висновку про те, що припис частини четвертої статті 20 Закону ( 875-12 ) має застосовуватись і у випадках, якщо за звітний період у підприємства (об'єднання), установи і організації немає прибутку за даними податкової звітності. Насправді системне тлумачення приписів частин третьої та четвертої статті 20 Закону у їх взаємозв'язку призводить до єдино можливого логічного висновку про те, що звернення стягнення на майно підприємства може бути здійснено лише за наявності одночасно двох умов, а саме, коли у цього підприємства:

відсутні кошти на поточних рахунках у банківських установах станом на визначений законодавством строк сплати нарахованих штрафних санкцій за звітний період;

обліковано за даними податкової звітності наявність прибутку після сплати всіх податків і зборів (обов'язкових платежів) у звітний період.

З викладеного висновку логічно випливає інший про те, що у разі відсутності у підприємства облікованого прибутку за звітний період не допускається стягнення штрафних санкцій на підставі статті 20 Закону ( 875-12 ).

Верховним Судом України у постанові від 15.01.2003 N 012/03 зі справи N 4292/1-36 ( v1-36700-03 ) викладено правову позицію, відповідно до якої "на підставі частини третьої статті 20 Закону ( 875-12 ) сплату штрафних санкцій підприємства (об'єднання) провадять відповідно до закону за рахунок прибутку, який залишається в їх розпорядженні після сплати всіх податків і зборів (обов'язкових платежів)". З огляду на цю правову позицію Верховний Суд України вимагав обов'язкового з'ясування, чи був прибуток у конкретного підприємства.

З огляду на викладені міркування щодо змісту приписів статті 20 Закону ( 875-12 ) касаційна інстанція дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення позову відділення ФСЗІ до концерну "Моноліт" про стягнення з відповідача суми штрафних санкцій на підставі цієї статті.

Керуючись статтями 111-9 - 111-11, 122 ГПК України ( 1798-12 ), Вищий господарський суд України ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу концерну "Моноліт" зі справи N 23/373 задовольнити.

2. Рішення господарського суду Запорізької області від 22.11.2004 та постанову Запорізького апеляційного господарського суду від 20.01.2005 з цієї справи скасувати.

3. У задоволенні позову Запорізького обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів зі справи N 23/373 відмовити.

4. Доручити господарському суду Запорізької області видати поворотний наказ про повернення концерну "Моноліт" стягнутих з нього сум штрафних санкцій та судових витрат за наявності його відповідних заяви та довідки.