Про визнання недійсним рішення та зобов'язання відповідача видати ліцензію

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22.03.2005 Справа N 36/261

(ухвалою Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 26.05.2005 відмовлено у порушенні провадження з перегляду)

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого Овечкіна В.Е.,

суддів Чернова Є.В., Цвігун В.Л.

за участю представників сторін:

позивача - Кушнарьов Д.В., Бондарчук В.О.,

відповідача - Гусечко В.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу СПД Б.Г.Г.

на постанову від 07.12.04 Київського апеляційного господарського суду

у справі N 36/261

за позовом СПД Б.Г.Г.

до Міністерства праці та соціальної політики України

про визнання недійсним рішення від 14.06.2004 та зобов'язання відповідача видати ліцензію

ВСТАНОВИВ:

Рішенням господарського суду м. Києва від 11.10.2004 (суддя Трофименко Г.Ю.) позов задоволено - визнано недійсним рішення відповідача, оформлене листом від 14.06.2004 N 03-3/5955-021-14 про залишення без розгляду заяви ПП Б.Г.Г. про видачу ліцензії, та зобов'язано Міністерство праці та соціальної політики України видати позивачу ліцензію на провадження господарської діяльності з посередництва у працевлаштуванні на роботу за кордоном. Рішення мотивоване обставинами неправомірної відмови відповідача у видачі позивачу ліцензії, оскільки останнім до заяви про видачу ліцензії було додано усі документи, передбачені чинним законодавством для отримання ліцензії на здійснення відповідного виду господарської діяльності, в тому числі і нотаріально посвідчену копію договору оренди приміщення від 20.11.2003, за умовами якого приватному підприємцю було надано в тимчасове користування приміщення площею 54 кв. м. по вул. Калашникова, 25 в м. Горлівці для використання під офіс.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 07.12.2004 (судді: Коробенко Г.П., Полянський А.Г., Андрієнко В.В.) рішення скасовано, в позові відмовлено з тих мотивів, що згідно договору оренди від 20.11.2003 позивачу було надано в користування приміщення з метою використання під офіс, а не для провадження діяльності з посередництва у працевлаштуванні за кордоном, що є порушенням вимог п. 54 постанови КМ України N 756 ( 756-2001-п ) від 04.07.2001.

Приватний підприємець Б.Г.Г. у поданій касаційній скарзі просить постанову скасувати, рішення залишити без змін, оскільки вважає, що провадити посередництво у працевлаштуванні за кордоном позивач може лише після отримання ліцензії, а тому вжитий в договорі оренди від 20.11.2003 термін "офіс" необхідно розуміти як місце провадження діяльності з посередництва у працевлаштуванні на роботу за кордоном з моменту отримання ліцензії. Чинним законодавством не передбачено особливих вимог стосовно форми і змісту договорів оренди приміщення, вимоги стосуються лише самого приміщення, в якому буде здійснюватися діяльність з посередництва у працевлаштуванні за кордоном.

Колегія суддів, перевіривши фактичні обставини справи на предмет повноти і правильності їх юридичної оцінки судом апеляційної інстанції та заслухавши пояснення присутніх у засіданні представників сторін, дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, оскаржувана постанова - скасуванню, а рішення від 11.10.2004 - скасуванню в частині задоволення позовних вимог про зобов'язання відповідача видати позивачу ліцензію з передачею справи на новий розгляд в цій частині позовних вимог до суду першої інстанції з наступних підстав.

На спірні правовідносини, пов'язані із залишенням відповідачем без розгляду заяви позивача від 03.06.2004 про видачу ліцензії на провадження такого виду діяльності як посередництво у працевлаштуванні на роботу за кордоном, поширюється дія ст.ст. 10, 11 Закону України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" ( 1775-14 ), п. 54 постанови КМ України від 04.07.2001 N 756 ( 756-2001-п ) "Про затвердження переліку документів, які додаються до заяви про видачу ліцензії для окремого виду господарської діяльності" та п. 4.1 Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з посередництва у працевлаштуванні на роботу за кордоном, затверджених спільним наказом Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва, Міністерства праці та соціальної політики України від 19.12.2001 N 155/534 ( z0017-02 ) (надалі - Ліцензійні умови), що не враховано судом апеляційної інстанції.

У відповідності з ч. 8 ст. 10 вищезгаданого закону ( 1775-14 ) встановлено дві підстави залишення заяви про видачу ліцензії без розгляду:

1) заява подана (підписана) особою, яка не має на це повноважень;

2) документи оформлені з порушенням вимог цієї статті.

Відповідно до п. 54 постанови КМ України від 04.07.2001 N 756 ( 756-2001-п ) до заяви про видачу ліцензії на посередництво у працевлаштуванні за кордоном додається "засвідчена в установленому порядку копія документу, що підтверджує право власності суб'єкта господарської діяльності або оренди ним приміщення для провадження діяльності з посередництва у працевлаштуванні за кордоном".

Приймаючи оформлене листом від 14.06.2004 рішення про залишення без розгляду заяви позивача про видачу ліцензії, відповідач послався на оформлення документів з порушенням вимог ст. 10 Закону України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" ( 1775-14 ), а саме на відсутність засвідченої в установленому порядку копії документу, що підтверджує право власності суб'єкта господарської діяльності або оренди ним приміщення під адресу, яка має вказуватися в ліцензії на проведення посередництва у працевлаштуванні за кордоном, обов'язкова наявність якого визначена постановою КМ України N 756 ( 756-2001-п ) від 04.07.2001.

Скасовуючи первісне рішення та відмовляючи в позові апеляційний господарський суд виходив з того, що згідно наявної у справі копії договору оренди від 20.11.2003 (а.с. 11) позивачу було надано в користування приміщення, яке буде використовуватися орендарем як офіс, а не для провадження діяльності з посередництва у працевлаштуванні за кордоном, що є порушенням вимог постанови КМ України N 756 ( 756-2001-п ) від 04.07.2001.

Проте, з наведеними висновками суду погодитися не можна з огляду на таке.

Згідно з п. 4.1 Ліцензійних умов при провадженні посередництва у працевлаштуванні на роботу за кордоном ( z0017-02 ) посередник повинен мати службове приміщення (офіс) та документ, що підтверджує право власності суб'єкта господарської діяльності або оренди ним приміщення для провадження діяльності з посередництва у працевлаштуванні за кордоном. Водночас згідно додатку 1 до п. 2.1 Ліцензійних умов в заяві вказується місце провадження діяльності, на підтвердження якого надається документ, що підтверджує право власності господарюючого суб'єкта або право оренди ним приміщення.

Враховуючи вимоги чинного законодавства, яке визначає порядок подачі заяв на видачу ліцензії для провадження діяльності з посередництва у працевлаштуванні за кордоном, судом першої інстанції на підставі ретельної правової оцінки опису документів до заяви позивача від 03.06.2004 про видачу ліцензії, умов договору оренди приміщення від 20.11.2003 (а.с. 11-14) та інших доказів по справі з достовірністю встановлено подання заявником до Міністерства праці та соціальної політики України повного комплекту документів, необхідних для одержання відповідної ліцензії, в тому числі і документа, який підтверджує право приватного підприємця на оренду приміщення з метою його використання після видачі ліцензії для провадження діяльності з посередництва у працевлаштуванні за кордоном.

З огляду на укладення договору оренди від 20.11.2003 ще до подання позивачем заяви про видачу ліцензії (03.06.2004), колегія погоджується з доводами скаржника про те, що орендоване позивачем приміщення може використовуватися як місце провадження діяльності з посередництва у працевлаштуванні за кордоном з моменту отримання ліцензії.

Адже, зазначена у п. 1.4 договору оренди від 20.11.2003 мета використання переданого позивачу приміщення - "як офіс" вказує на придатність приміщення для використання у будь-якій господарській діяльності, не забороненій законом, в тому числі і в діяльності з посередництва у працевлаштуванні на роботу за кордоном, яка підлягає ліцензуванню.

Закріплене договором оренди таке широке цільове призначення для використання об'єкта оренди охоплює можливість користування приміщенням для будь-якого виду господарської діяльності, в т.ч. і тієї підлягаючої ліцензуванню діяльності, на яку претендує позивач, чим спростовуються висновки суду апеляційної інстанції про відсутність визначення використання позивачем орендованого приміщення для провадження діяльності з посередництва у працевлаштуванні за кордоном.

Касаційна інстанція погоджується з висновками суду першої інстанції про необгрунтованість оспорюваного рішення відповідача, оформленого листом N 03-3/5955-021-14 від 14.06.2004 про залишення заяви позивача про видачу ліцензії без розгляду, оскільки викладена у цьому листі вимога Міністерства щодо додаткового підтвердження обставин подальшого використання орендованого приміщення для проведення господарської діяльності з посередництва у працевлаштуванні за кордоном суперечить ч. 2 ст. 19 Конституції України ( 254к/96-ВР ), згідно якої органи державної влади зобов'язані діяти на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Тим більше, що чинне законодавство у сфері ліцензування певних видів господарської діяльності вимагає від заявника виключно документального підтвердження права власності або права оренди на приміщення, яке потенційний одержувач ліцензії має намір використовувати для провадження діяльності з посередництва у працевлаштуванні за кордоном.

Проте, задовольняючи позовні вимоги про зобов'язання Міністерства видати заявнику ліцензію судом першої інстанції залишено поза увагою ті обставини, що згідно зі ст. 11 Закону України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" ( 1775-14 ) рішення про видачу ліцензії або про відмову у її видачі приймається Міністерством. В даному випадку рішення про відмову позивачу у видачі ліцензії не приймалося.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України ( 254к/96-ВР ) органи державної влади зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, а законодавством про ліцензування функції щодо розгляду заяв про видачу ліцензій та прийняття відповідних рішень за результатами розгляду таких заяв покладено виключно на спеціально уповноважені державні органи ліцензування, в зв'язку з чим суд не може брати на себе виконання функцій, які не віднесено до його компетенції.

Отже, суд першої інстанції передчасно дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог про зобов'язання Міністерства видати заявнику ліцензію за умов відсутності прийняття відповідачем рішення про відмову у видачі ліцензії та відсутності встановлення факту неправомірності такої відмови, а тому рішення від 11.10.2004 в цій частині позовних вимог підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд для достовірного з'ясування наведених обставин.

З огляду на це касаційна інстанція вважає за необхідне на підставі ст. 111-12 ГПК України ( 1798-12 ) доручити суду першої інстанції при новому розгляді справи надати скаржнику можливість в порядку ст. 22 ГПК України змінити вищезгадані первісні позовні вимоги на вимоги про зобов'язання Міністерства розглянути по суті заяву від 03.06.2004 про видачу ліцензії.

Зважаючи на наведене колегія дійшла висновку про помилкове застосування судом апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права до спірних ліцензійних правовідносин, в зв'язку з чим оскаржувана постанова підлягає скасуванню з одночасним скасуванням рішення суду першої інстанції в частині позовних вимог про зобов'язання Міністерства видати заявнику ліцензію та передачею справи в цій частині позовних вимог на новий розгляд до господарського суду м. Києва.

Враховуючи викладене та керуючись ст.ст. 111-5, 111-7 - 111-12 Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ), Вищий господарський суд України ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу приватного підприємця Б.Г.Г. задовольнити частково.

Постанову Київського апеляційного господарського суду від 07.12.2004 у справі N 36/261 скасувати.

Рішення господарського суду м. Києва від 11.10.2004 у справі N 36/261 скасувати в частині задоволення позовних вимог про зобов'язання Міністерства праці та соціальної політики України видати позивачу ліцензію з передачею справи в цій частині позовних вимог на новий розгляд до господарського суду м. Києва.

В решті рішення залишити без змін.