Тип: Постанова
№ 19/60
Дата: 01 березня 2005 р.
Статус: Не визначено
ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
01.03.2005 Справа N 19/60
(ухвалою Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 14.04.2005 відмовлено у порушенні провадження з перегляду)
Колегія суддів Вищого господарського суду України у складі:
Головуючого судді Кузьменка М.В.,
суддів Васищака І.М., Палій В.М.,
розглянувши касаційну скаргу Відкритого акціонерного товариства "Комерційний банк "Хрещатик" та касаційне подання Генеральної прокуратури України на постанову Київського апеляційного господарського суду від 11.11.2004 р. та рішення господарського суду м. Києва від 15.10.2004 р.
у справі N 19/60 господарського суду м. Києва
за позовом Відкритого акціонерного товариства "Комерційний банк "Хрещатик"
до відповідачів Товариства з обмеженою відповідальністю "Регіонінвест", Міністерства оборони України
про визнання недійсними договорів міни та застави майнових прав, стягнення 9 515 199,90 грн.
за участю представників:
ВАТ "КБ "Хрещатик" - Кирилюк Р.І.;
ТОВ "Регіонінвест" - Єльник П.Г.;
Міністерство оборони України - Поддубна О.В.; ГПУ - Головатюк Л.Д.; Спіженко О.Б. ВСТАНОВИЛА:
Відкрите акціонерне товариство "Комерційний банк "Хрещатик" звернулося до господарського суду м. Києва з позовом та просило суд:
- визнати недійсним договір міни нерухомого військового майна на житло для військовослужбовців та членів їх сімей від 22.09.2004 р., укладений між Міністерством оборони України та Товариством з обмеженою відповідальністю "Регіонінвест";
- визнати недійсним договір застави майнових прав від 24.09.2004 р., сторонами якого є ВАТ "Комерційний банк "Хрещатик" та ТОВ "Регіонінвест";
- стягнути з ТОВ "Регіонінвест" 9 515 199,90 грн., у т.ч. 9 420 990 грн. основної заборгованості за кредитним договором N 61-11-04 від 09.08.2004 р. та 94 209,90 грн. відсотків.
Позивач просить визнати недійсним договір міни нерухомого військового майна на житло для військовослужбовців та членів їх сімей від 22.09.2004 р. на підставі ст. 215 ЦК України ( 435-15 ), оскільки зазначений договір суперечить:
- ст. 6 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" ( 1075-14 ), т.я. рішення про відчуження майна, що є об'єктом міни, Кабінетом Міністрів не приймалось;
- ст. 207 ЦК України ( 435-15 ), враховуючи, що спірний договір не скріплений печаткою Міністерства оборони України;
- ч. 4 ст. 293 ГК України ( 436-15 ), оскільки не може бути об'єктом міни майно, віднесене до основних фондів, що належить до державної або комунальної власності, якщо іншою стороною не є відповідно державне чи комунальне підприємство.
В обгрунтування заявлених вимог в частині визнання недійсним спірного договору застави майнових прав від 24.09.2004 р. позивач стверджує, що такий договір укладено внаслідок помилки щодо обставин, які мають істотне значення, а саме предмету договору. Так, позивач зазначає, що ТОВ "Регіонінвест", що є заставодавцем, не належить право вимоги, яке є предметом застави за умовами спірного договору.
Вимоги ВАТ "Комерційний банк "Хрещатик" в частині дострокового повернення кредиту та сплати відсотків за його користування ґрунтуються на втраті забезпечення виконання зобов'язання внаслідок недійсності договору застави майнових прав від 24.09.2004 р. (т. 1 а.с. 2-6).
Відповідач у справі - ТОВ "Регіонінвест" у відзиві на позов заявлені вимоги не визнало, вважаючи договір міни нерухомого військового майна на житло для військовослужбовців та членів їх сімей від 22.09.2004 р. таким, що відповідає чинному законодавству. Зазначений відповідач також стверджує про відсутність підстав для задоволення вимог і в частині визнання недійсним договору застави майнових прав від 24.09.2004 р., дострокового повернення кредиту та сплати відсотків за його користування з огляду на відсутність підстав для задоволення заявлених вимог в частині визнання недійсним вищевказаного договору міни (т. 1 а.с. 45-48).
Відповідач у справі - Міністерство оборони України у відзиві на позов вважає заявлені позовні вимоги в частині визнання недійсним договору міни нерухомого військового майна на житло для військовослужбовців та членів їх сімей від 22.09.2004 р. безпідставними, оскільки спірний договір відповідає чинному законодавству. Щодо решти заявлених вимог, Міністерство оборони України вважає себе особою, яка не може відповідати за заявленими вимогами в цій частині (т. 1 а.с. 77-79).
Рішенням господарського суду м. Києва від 15.10.2004 р. у задоволенні позову відмовлено (т. 1 а.с. 121-125).
Відмовляючи у задоволенні позову в частині визнання недійсним договору міни нерухомого військового майна на житло для військовослужбовців та членів їх сімей від 22.09.2004 р., суд першої інстанції виходив з того, що:
- рішення щодо відчуження нерухомого військового майна в обмін на житло для військовослужбовців прийнято уповноваженим на те органом - Міністерством оборони України, а спірний договір укладений з дотриманням визначеного спеціальним законодавством порядку відчуження;
- додержано всі умови, з якими пов'язується чинність такого роду договорів, - нотаріальне посвідчення та державна реєстрація.
З огляду на відсутність підстав для задоволення заявлених вимог в частині визнання недійсним вищезазначеного договору, суд першої інстанції відмовив у позові в частині визнання недійсним договору застави майнових прав від 24.09.2004 р., дострокового повернення кредиту і нарахованих відсотків, оскільки вимоги в цій частині обґрунтовувались недійсністю договору міни нерухомого військового майна на житло для військовослужбовців та членів їх сімей від 22.09.2004 р.
Постановою Київського апеляційного господарського суду від 11.11.2004 р. рішення господарського суду м. Києва від 15.10.2004 р. залишено без змін (т. 2 а.с. 48-52).
Не погоджуючись з прийнятим у справі судовими актами, ВАТ "Комерційний банк "Хрещатик" звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою та просить їх скасувати, прийнявши нове рішення щодо задоволення заявлених вимог (т. 2 а.с. 54-55).
У подальшому ВАТ "Комерційний банк "Хрещатик" звернулося з заявою про уточнення вимог касаційної скарги. Відповідно до вказаної заяви, скаржник просить постановлені судові акти скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
У поданій касаційній скарзі скаржник посилається на порушення судами ч. 2 ст. 6 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" ( 1075-14 ).
До розгляду поданої касаційної скарги по суті заявлених у ній вимог, Генеральною прокуратурою України внесено касаційне подання на прийняті у цій справі судові акти, яке прийнято ухвалою Вищого господарського суду України від 09.02.2005 р.
У касаційному поданні прокурор просить прийняті у справі судові акти скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Прокурор вказує, що судові акти постановлені без врахування ст.ст. 1, 2, 3, ч. 2 ст. 6, ст. 14 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" ( 1075-14 ), ст. 39 Закону України "Про власність" ( 697-12 ).
Відповідач у справі - ТОВ "Регіонінвест" у відзивах на касаційну скаргу та касаційне подання, вважаючи їх доводи безпідставними, просить постановлені у справі судові акти залишити без змін (т. 2 а.с. 69-71).
До прийняття рішення щодо поданих касаційних скарги та подання, ТОВ "Регіонінвест" заявлено клопотання щодо відкладення їх розгляду. В обгрунтування вимог клопотання, відповідач посилається на здійснення сторонами переговорів щодо позасудового вирішення даного спору.
Між тим, спір, що є предметом розгляду у даній справі, вже вирішено судом по суті, про що постановлено відповідний судовий акт, який, в силу ч. 4 ст. 85 ГПК України ( 1798-12 ), набрав законної сили.
Касаційна інстанція, за змістом ст. 111-7 ГПК України ( 1798-12 ), переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, перевіряє лише застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права, а не здійснює розгляд спору по суті.
Отже, здійснення відповідних переговорів не унеможливлює касаційний перегляд і не є підставою для відкладення розгляду касаційних скарг та подання.
З огляду на зазначене, подане клопотання колегією суддів відхилено.
Колегія суддів, приймаючи до уваги межі перегляду справи у касаційній інстанції, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування норм матеріального і процесуального права при винесенні оспорюваних судових актів, знаходить касаційну скаргу та касаційне подання такими, що підлягають частковому задоволенню з наступних підстав.
Як встановлено судами першої та апеляційної інстанцій, 22.09.2004 р. між відповідачами у справі - Міністерством оборони України та ТОВ "Регіонінвест" укладено договір міни нерухомого військового майна на житло для військовослужбовців та членів їх сімей, який посвідчено нотаріально.
Дійсність вищевказаного договору є одним з предметів спору у даній справі.
Відповідно до ч. 1 ст. 202 ЦК України ( 435-15 ), правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. При цьому, за змістом ч. 4 зазначеної норми, дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше осіб (договір).
Згідно ст. 215 ЦК України ( 435-15 ), підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені чч. 1-3, 5 та 6 ст. 203 ЦК України.
Зокрема, в силу ч. 1 ст. 203 ЦК України ( 435-15 ), зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.
Також, за змістом ст. 207 ГК України ( 436-15 ), може бути визнано недійсним судом господарське зобов'язання, яке не відповідає вимогам закону.
Господарське зобов'язання, за змістом ч. 1 ст. 174 ГК України ( 436-15 ), виникає, зокрема, з господарського договору.
Оспорюючи дійсність договору міни нерухомого військового майна на житло для військовослужбовців та членів їх сімей від 22.09.2004 р., позивач посилається на невідповідність його ч. 2 ст. 6 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" ( 1075-14 ), ч. 2 ст. 207 ЦК України ( 435-15 ) та ч. 4 ст. 293 ГК України ( 436-15 ).
За змістом ч. 3 ст. 203 ЦК України ( 435-15 ), правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.
В силу ч. 1 ст. 206 ЦК України ( 435-15 ), правочин вчиняється усно або у письмовій формі. При цьому, відповідно до п.1 ст. 208 ЦК України, у письмовій формі належить вчиняти правочини між юридичними особами.
Згідно ч. 2 ст. 207 ЦК України ( 435-15 ), правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною. Отже, за змістом цієї норми, закон не пов'язує факт укладення договору у письмовій формі з скріпленням підпису уповноваженої особи печаткою.
При цьому, правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установочними документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою.
Згідно ст. 215 ЦК України ( 435-15 ), недотримання відповідної форми правочину не є підставою для визнання його недійсним, якщо такий наслідок прямо не передбачений законом.
Так, в силу ч. 1 ст. 220 ЦК України ( 435-15 ), у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.
За змістом ч. 1 ст. 209 ЦК України ( 435-15 ), правочин, який вчинений у письмовій формі підлягає нотаріальному посвідченню, зокрема, у випадку встановленому законом.
Спірний договір за своє правовою природою відноситься до договору міни, до якого застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, положення про договір поставки, договір контракції або інші договори, елементи яких містяться в договорі міни, якщо це не суперечить суті зобов'язання (ст. 716 ЦК України ( 435-15 ).
Так, відповідно до ст. 657 ЦК України ( 435-15 ), договір купівлі-продажу житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню те державній реєстрації.
Сторонами дотримано визначені ст. 657 ЦК України ( 435-15 ) вимоги договір міни нерухомого військового майна на житло для військовослужбовців від 22.09.2004 р. нотаріально посвідчений та зареєстрований у визначеному порядку, що встановлено судами першої та апеляційної інстанцій.
Відповідно до ч. 4 ст. 293 ГК України ( 436-15 ), не може бути об'єктом міни (бартеру) майно, віднесене законодавством до основних фондів, яке належить до державної або комунальної власності, у разі якщо друга сторона договору міни (бартеру) не є відповідно державним чи комунальним підприємством. При цьому, за змістом зазначеної норми, законодавством можуть бути встановлені також інші особливості здійснення бартерних (товарообмінних) операцій, пов'язаних з придбанням і використанням окремих видів майна, а також здійснення таких операцій в окремих галузях господарювання.
Особливості правового режиму майна у Збройних Силах України визначені нормами Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" ( 1075-14 ), ст. 6 якого і встановлює специфічні умови відчуження військового майна.
Отже, судами вірно встановлено, що норми зазначеного закону є спеціальними по відношенню до положень ст. 293 ГК України ( 436-15 ) щодо відчуження військового майна.
Так, відповідно до ч. 2 ст. 6 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" ( 1075-14 ), рішення про відчуження майна, що є придатним для подальшого використання, але не знаходить застосування у повсякденній діяльності військ, надлишкового майна, а також цілісних майнових комплексів та іншого нерухомого майна приймає Кабінет Міністрів України. При цьому, порядок відчуження військового майна, згідно ч. 3 зазначеної норми, визначається Кабінетом Міністрів України.
Відповідний порядок встановлений Положенням про порядок відчуження та реалізації військового майна Збройних Сил, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 28.12.2000 р. N 1919 ( 1919-2000-п ).
При вирішенні спору у даній справі по суті та перегляді прийнятого рішення в апеляційному порядку, судами досліджено питання дотримання порядку відчуження військового майна, визначеного нормами зазначеного Положення ( 1919-2000-п ).
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судами, оспорюваний договір міни від 22.09.2004 р. укладений між Міністерством оборони України та Товариством з обмеженою відповідальністю "Регіонінвест". Таким чином, ВАТ "КБ "Хрещатик" не було стороною договору міни від 22.06.2004 р., права та обов'язки за вказаним договором у позивача не виникали.
Отже, оскільки ВАТ "КБ "Хрещатик" не є учасником спірних правовідносин щодо укладання договору міни нерухомого військового майна на житло для військовослужбовців та членів їх сімей від 22.09.2004 р., то суду необхідно було з'ясувати чи належить позивачу право заявляти позовні вимоги щодо визнання вказаного договору міни недійсним.
Крім того, одним з предметів спору у даній справі є дострокове повернення кредиту, наданого за умовами кредитного договору N 61-11-04 від 09.08.2004 р. Між тим, судами докази надання кредитних коштів за цим договором у позивача, на підтвердження обставин, викладених у позові (факту надання кредиту), не витребувані.
Неповно дослідивши обставини справи, що підлягали встановленню, суд першої інстанції допустив порушення норм процесуального права.
Так, відповідно до ст. 4-7 ГПК України ( 1798-12 ), судове рішення приймається суддею за результатами обговорення усіх обставин справи, а згідно ст. 38 ГПК України, у разі, якщо подані сторонами докази є недостатніми, суд зобов'язаний витребувати від підприємств та організацій незалежно від їх участі у справі документи і матеріали, необхідні для вирішення спору. При цьому, докази оцінюються судом за внутрішнім переконанням, що грунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.
Зазначені порушення не усунуті судом апеляційної інстанції, хоча, відповідно до ст. 99 ГПК України ( 1798-12 ), в апеляційній інстанції справи переглядаються за правилами розгляду цих справ у першій інстанції з урахуванням особливостей, передбачених у розділі XII. Апеляційний господарський суд, переглядаючи рішення в апеляційному порядку, користується правами, наданими суду першої інстанції.
Допущені порушення не можуть бути усунуті судом касаційної інстанції, враховуючи межі перегляду справи у касаційній інстанції, визначені ст. 111-7 ГПК України ( 1798-12 ).
Враховуючи викладене, прийняті у справі судові акти підлягають скасуванню, а справа - передачі на новий розгляд до суду першої інстанції.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 111-5, 111-7, 111-9 - 111-11 ГПК України ( 1798-12 ), колегія суддів ПОСТАНОВИЛА:
1. Касаційне подання Генеральної прокуратури України та касаційну скаргу Відкритого акціонерного товариства "Комерційний банк "Хрещатик" задовольнити.
2. Постанову Київського апеляційного господарського суду від 11.11.2004 р. та рішення господарського суду м. Києва від 15.10.2004 р. у справі N 19/60 скасувати.
3. Справу передати на новий розгляд до господарського суду м. Києва.