Тип: Рішення
№ 3-рп/2001
Дата: 05 квітня 2001 р.
Статус: Не визначено
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
РІШЕННЯ КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ
Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Президента України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" (справа про податки)
м. Київ, 5 квітня 2001 року Справа N 1-16/2001 N 3-рп/2001
Конституційний Суд України у складі суддів Конституційного Суду України:
Скоморохи Віктора Єгоровича - головуючий,
Вознюка Володимира Денисовича,
Євграфова Павла Борисовича,
Іващенка Володимира Івановича,
Козюбри Миколи Івановича,
Корнієнка Миколи Івановича,
Малинникової Людмили Федорівни,
Мироненка Олександра Миколайовича,
Розенка Віталія Івановича,
Савенка Миколи Дмитровича,
Селівона Миколи Федосовича,
Тихого Володимира Павловича - суддя-доповідач,
Чубар Людмили Пантеліївни,
Яценка Станіслава Сергійовича,
розглянув на пленарному засіданні справу щодо відповідності Конституції України ( 254к/96-ВР ) (конституційності) Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" від 23 березня 1999 року N 539-XIV ( 539-14 ) (Голос України, 9 червня 1999 року, N 103).
Приводом для розгляду справи відповідно до статей 39, 40 Закону України "Про Конституційний Суд України" ( 422/96-ВР ) стало конституційне подання Президента України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України".
Підставою для розгляду справи згідно зі статтею 71 Закону України "Про Конституційний Суд України" є наявність спору щодо відповідності Конституції України (конституційності) зазначеного Закону.
Заслухавши суддю-доповідача Тихого В.П. та дослідивши матеріали справи, Конституційний Суд України
установив:
1. Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" від 23 березня 1999 року (далі - Закон) внесено деякі зміни до Декрету Кабінету Міністрів України "Про прибутковий податок з громадян" від 26 грудня 1992 року N 13-92 ( 13-92 ) (далі - Декрет N 13-92), Декрету Кабінету Міністрів України "Про державне мито" від 21 січня 1993 року N 7-93 ( 7-93 ) (далі - Декрет N 7-93) та Закону України "Про збір на обов'язкове державне пенсійне страхування" від 26 червня 1997 року N 400/97-ВР ( 400/97-ВР ) щодо об'єктів оподаткування та його розмірів.
Згідно зі статтею 2 розділу II "Прикінцеві положення" Закону дія підпункту "е" і частини другої підпункту "з" пункту 1 статті 5 Декрету N 13-92 (в редакції цього Закону) поширюється на правовідносини, які виникли з дня набрання чинності цим Декретом.
Суб'єкт права на конституційне подання - Президент України - порушує питання про визнання неконституційним Закону, оспорює надання ним частині другій підпункту "з" пункту 1 статті 5 Декрету N 13-92 зворотної дії в часі, оскільки вважає, що "це суперечить частині першій статті 58 Конституції України, за якою закони не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи".
Президент України також стверджує, що статтею 2 розділу I оспорюваного Закону до Декрету N 7-93 внесено зміни, які порівняно з чинною редакцією Декрету значно зменшують коло операцій, за які сплачується державне мито. Таке суттєве звуження бази справляння державного мита, як зазначає суб'єкт права на конституційне подання, призведе місцеві бюджети до втрат. Прийняття норм цього Закону, на його думку, є порушенням принципу, визначеного статтею 95 Конституції України, за яким держава прагне до збалансованості бюджету, а також недодержанням вимог статті 34 Закону України "Про бюджетну систему України" ( 512-12 ) щодо визначення джерел покриття скорочення надходжень до місцевих бюджетів.
Глава держави вважає, що Верховна Рада України, прийнявши Закон України від 23 березня 1999 року, "порушила статті 6, 8, 19 Конституції України, згідно з якими органи влади здійснюють свої повноваження відповідно до Конституції та законів України, при цьому закони повинні прийматися на основі Конституції України і відповідати їй".
2. Голова Верховної Ради України у листі до Конституційного Суду України заперечує викладене Президентом України обгрунтування і зазначає, що правозастосовна практика передбачає включення доходів, одержаних від продажу корпоративних прав, набутих в обмін на безоплатно отримані приватизаційні папери, до складу сукупного оподатковуваного доходу громадянина, а також стягнення у безспірному порядку з продавців таких корпоративних прав податку, прирівнюючи його до прибуткового податку з громадян, отриманого громадянином-продавцем за неосновним місцем одержання доходів.
Таким чином, стверджує Голова Верховної Ради України, закріпивши в Законі положення, що доходи громадян у таких випадках не оподатковуються, і надавши цим положенням зворотної сили, парламент фактично скасував відповідальність фізичних осіб за несплату прибуткового податку, нарахованого податковими органами на доход, отриманий від відчуження майна, набутого у процесі приватизації за приватизаційні або компенсаційні сертифікати, а також у межах пільгової приватизації до моменту набрання чинності цим Законом.
У листі Голови Верховної Ради України також зауважується, що "завищення ставок оподаткування операцій з валютними цінностями (включаючи цінні папери) могло б призвести до переміщення таких операцій у неоподатковуваний (або тіньовий) сектор".
Крім цього, вважає Голова Верховної Ради України, приймаючи рішення про зменшення ставки державного мита за посвідчення договорів про відчуження нерухомого майна з п'яти до одного відсотка, законодавець виходив з того, що встановлення помірних ставок державного мита за нотаріальне посвідчення договорів сприятиме легалізації дійсної вартості майна; такий розмір державного мита реально може сплатити кожний громадянин, і тоді суб'єкти ринку нерухомості працюватимуть в однакових умовах.
Що стосується прагнення до збалансованості бюджету, то, як наголошується в листі Голови Верховної Ради України, законодавець в Законі передбачає не тільки скорочення доходів місцевих бюджетів, але й встановлює нові норми, які розширюють базу оподаткування, що зумовить збільшення надходжень до місцевих бюджетів.
3. Вирішуючи цю справу, Конституційний Суд України виходить з того, що за Конституцією України кожен зобов'язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом (стаття 67); система оподаткування, податки і збори встановлюються виключно законами України (пункт 1 частини другої статті 92); прийняття законів належить до повноважень парламенту - Верховної Ради України (пункт 3 частини першої статті 85) як єдиного законодавчого органу в Україні (стаття 75). Верховна Рада України шляхом прийняття відповідних законів повноважна вносити зміни і до названих вище Декретів. До того ж, "ставки, механізм справляння податків і зборів (обов'язкових платежів) і пільги щодо оподаткування не можуть встановлюватися або змінюватися іншими законами України, крім законів про оподаткування" (частина третя статті 1 Закону України "Про систему оподаткування" ( 1251-12 ) в редакції від 18 лютого 1997 року N 77/97-ВР ( 77/97-ВР ).
Стосовно конституційності пунктів 1 і 3 статті 2 розділу I Закону Конституційний Суд України виходить з того, що положення частини третьої статті 95 Конституції України, згідно з якою держава прагне до збалансованості бюджету, не дає чітких критеріїв її визначення. Прагнення до збалансованості бюджету не тотожне його збалансованості, якої може і не бути. Аналіз прийнятих за останніх 9 років законів про Державний бюджет України свідчить, що лише бюджет на 2000 рік є бездефіцитним. Згідно з Конституцією України Державний бюджет України і бюджетна система України встановлюються виключно законами (пункт 1 частини другої статті 92). Такими законами є закони України про Державний бюджет України на кожний рік, Закон України "Про бюджетну систему України" тощо.
4. Спір щодо конституційності статті 2 розділу II "Прикінцеві положення" Закону Конституційний Суд України вирішує таким чином. Конституція України закріпила принцип незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів (частина перша статті 58). Це означає, що дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом.
Закріплення принципу незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів є гарантією безпеки людини і громадянина, довіри до держави. Винятки з цього конституційного принципу, тобто надання закону або іншому нормативно-правовому акту зворотної сили, передбачено частиною першою статті 58 Конституції України, а саме: коли закони або інші нормативно-правові акти пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Закон встановив, що "дія положень підпункту "е" і другої частини підпункту "з" пункту 1 статті 5 Декрету Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 року N 13-92 "Про прибутковий податок з громадян" (в редакції цього Закону) поширюється на правовідносини, які виникли з дня набрання чинності Декретом Кабінету Міністрів України" (стаття 2 розділу II "Прикінцеві положення"). Тим самим всупереч вимогам частини першої статті 58 Конституції України про незворотність дії в часі законів та інших нормативно-правових актів Закон надав положенням підпункту "е" і частини другої підпункту "з" пункту 1 статті 5 Декрету N 13-92 зворотну дію в часі.
Це дає підстави визнати статтю 2 розділу 11 "Прикінцеві положення" Закону такою, що не відповідає частині першій статті 58 Конституції України (неконституційною).
5. Верховна Рада України 20 квітня 2000 року внесла зміни до оспорюваних підпунктів "а" і "б" пункту 3 статті 3 Декрету N 7-93, виклавши їх в іншій редакції (Закон України "Про внесення змін до статті 3 Декрету Кабінету Міністрів України "Про державне мито" N 1657-III ( 1657-14 ) (Голос України, 13 червня 2000 року, N 104). Тому Конституційний Суд України на підставі статті 45 Закону України "Про Конституційний Суд України" вважає за необхідне припинити провадження у справі в частині, що стосується конституційності пункту 2 статті 2 розділу I Закону.
На підставі викладеного та керуючись статтями 147, 150 Конституції України, статтями 51, 61, 63, 70 Закону України "Про Конституційний Суд України", Конституційний Суд України
вирішив:
1. Визнати такими, що відповідають Конституції України (є конституційними), розділ I та статті 1, 3 розділу II "Прикінцеві положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" від 23 березня 1999 року N 539-XIV ( 539-14 ).
2. Визнати такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною), статтю 2 розділу II "Прикінцеві положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" від 23 березня 1999 року N 539-XIV: "Дія положень підпункту "е" і другої частини підпункту "з" пункту 1 статті 5 Декрету Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 року N 13-92 ( 13-92 ) "Про прибутковий податок з громадян" (в редакції цього Закону) поширюється на правовідносини, які виникли з дня набрання чинності зазначеним Декретом Кабінету Міністрів України".
3. Припинити провадження стосовно конституційності пункту 2 статті 2 розділу I Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" від 23 березня 1999 року N 539-XIV.
4. Стаття 2 розділу II "Прикінцеві положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" від 23 березня 1999 року N 539-XIV, що визнана неконституційною, втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
5. Рішення Конституційного Суду України є обов'язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскарженим.
Рішення Конституційного Суду України підлягає опублікуванню у "Віснику Конституційного Суду України" та в інших офіційних виданнях України.
КОНСТИТУЦІЙНИЙ СУД УКРАЇНИ