Про визнання недійсними податкових повідомлень-рішень

ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

Іменем України

28.01.2003 N 188/12-204

Верховний Суд України на спільному засіданні колегій суддів у складі: <...>

за участі представників

позивача: Драпової А.О., Захарчука Ю.В,,

відповідача: Ковалєнка В.В., Миколенка Р.Л.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Пневматик" (далі - Товариство) на постанову Вищого господарського суду України від 17 жовтня 2002 року справу за позовом Товариства до Державної податкової інспекції у м. Вінниці (далі - Інспекція) про визнання недійсними податкових повідомлень-рішень Інспекції N 0001022350/0 від 23 квітня 2002 року і N 0001022350а/0/5158 від 21 травня 2002 року та стягнення 7700 грн. витрат, пов'язаних із розглядом справи, ВСТАНОВИВ:

З позовом до Господарського суду Вінницької області Товариство звернулося 30 квітня 2002 року.

Заявлені позовні вимоги мотивовані невідповідністю оспорюваних повідомлень-рішень законодавству України.

Позивач вважає, що Інспекція неправомірно застосувала до нього передбачену Законом України "Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті" ( 185/94-ВР ) (далі - Закон про розрахунки в іноземній валюті) неустойку, оскільки його зобов'язання щодо надходження валютної виручки за зовнішньоекономічними контрактами на банківські рахунки припинилися шляхом заліку зустрічних вимог з контрагентом. Зазначений спосіб припинення цивільних зобов'язань в сфері зовнішньоекономічної діяльності, на його думку, не суперечить положенням статей 6, 14 Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність" ( 959-12 ) (далі - Закон про ЗЕД); статті 381 Цивільного Кодексу Республіки Бєларусь, який сторони погодились застосовувати на підставі розділу 10 контракту; статті 77 Конвенції ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів ( 995_003 ) (далі - Конвенція), до якої Україна приєдналася 23 серпня 1989 року і яка набула для неї чинності 1 лютого 1991 року.

Обгрунтування Інспекцією оспорюваних актів Законом України "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами" ( 2181-14 ) (далі - Закон про погашення зобов'язань платників податків) Товариство вважає помилковим, оскільки названий Закон не підлягає застосуванню до правовідносин щодо розрахунків між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності, а передбачена Законом про розрахунки в іноземній валюті ( 185/94-ВР ) неустойка не є податковим зобов'язанням. На думку Товариства Інспекція також неправомірно обгрунтувала оспорювані акти пунктом 17 Указу Президента України від 21 січня 1998 року N 41/98 ( 41/98 ) "Про запровадження режиму жорсткого обмеження бюджетних видатків та інших державних витрат, заходи щодо забезпечення надходження доходів до бюджету і запобігання фінансовій кризі" (далі - Указ N 41/98), оскільки публічно-правова відповідальність юридичних осіб не може встановлюватися будь-якими підзаконними актами чи іншими актами, крім законів України. При цьому робиться посилання на рішення Конституційного Суду України від 30 травня 2001 року N 7-рп/2001 ( v007p710-01 ) (справа про відповідальність юридичних осіб). Крім того, воно вважає, що до його відносин за зовнішньоекономічними контрактами не повинен застосуватися Закон про розрахунки в іноземній валюті, бо валютою платежу в цих контрактах є валюта України, а не іноземна валюта.

Рішенням від 26 червня 2002 року Господарський суд Вінницької області позов задовольнив частково: визнав недійсним повідомлення-рішення від 21 травня 2001 року (цей акт Інспекція прийняла після порушення провадження у даній справі; ним змінено законодавчі підстави притягнення до відповідальності Товариства, які були вказані в повідомленні-рішенні від 23 квітня 2002 року і зазначено таку підставу: пеня за порушення у сфері зовнішньоекономічної діяльності в розмірі 267394 грн); у визнанні недійсним повідомлення-рішення від 23 квітня 2002 року та у стягненні 7700 грн. витрат на оплату консультацій з економіко-правових питань та участі представника від аудиторської фірми в судовому процесі (далі - судові витрати) відмовлено.

Зазначене рішення суд обгрунтував висновками про те, що: Закон про розрахунки в іноземній валюті ( 185/94-ВР ) не ставить право органів податкової служби нараховувати пеню за порушення термінів надходження валютної виручки і обов'язок резидента сплатити її в залежності від будь-яких причин, з яких валюта не надійшла до України; на правовідносини, що виникають внаслідок застосування податковими органами до суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності санкцій за порушення термінів зарахування виручки в іноземній валюті, норми цивільного та приватного права не розповсюджуються; Закон про ЗЕД ( 959-12 ) діючу на території України валюту відносить до іноземної валюти, а тому Інспекція правильно застосувала Закон про розрахунки в іноземній валюті, незалежно від того, що валютою контрактів значиться гривня; якщо оспорювані акти Інспекції є вірним по суті, то окремі порушення встановленої процедури прийняття рішення та недоліки в його оформленні не можуть бути підставою для визнання його недійсним; повідомлення-рішення від 23 травня 2002 року не відповідає вимогам підпункту 6.4.1 пункту 6.4 статті 6 Закону про погашення зобов'язань платників податків ( 2181-14 ) (містить перелік обставин, за наявності яких податкове повідомлення або податкові вимоги вважаються відкликаними), а тому воно недійсне; позовна вимога, про стягнення судових витрат безпідставна, оскільки відповідно до статті 44 Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (далі - ГПК України) до таких витрат відносяться, зокрема, витрати на оплату послуг адвоката, а не консультаційні послуги.

Оскаржуваною постановою Вищий господарський суд України рішення господарського суду першої інстанції залишив без змін, обгрунтувавши її такими ж висновками.

В касаційній скарзі ставиться питання про скасування постанови Вищого господарського суду України та передачу справи на новий розгляд з підстав неправильного застосування судами першої і касаційної інстанцій норм матеріального права та застосування пункту 17 Указу N 41/98 ( 41/98 ), яким встановлена відповідальність юридичних осіб, що суперечить Конституції України ( 254к/96-ВР ).

Заслухавши суддю-доповідача та пояснення представників сторін, розглянувши та обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи, Верховний Суд України вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Господарський суд першої інстанції встановив, що між Товариством (резидент України) та Виробничим об'єднанням "Мінський тракторний завод" (нерезидент України) (далі - Завод) 14 листопада 2000 року був укладений контракт N 245/5-83, згідно з умовами якого Товариство продало Заводу продукцію, оплата якої покупцем мала здійснюватися у гривнях. 27 листопада 2000 року між ними був укладений контракт N 112/00236091/20342-05 відповідно до якого Товариство купило у Заводу трактори і зобов'язалося оплатити їх також у гривнях. Взаємні грошові зобов'язання за цими контрактами сторони припинили шляхом взаємного заліку. Незважаючи на зазначений факт, Інспекція нарахувала Товариству передбачену Законом про розрахунки в іноземній валюті ( 185/94-ВР ) пеню в розмірі 0,3% суми неодержаної виручки в іноземній валюті, яка відповідно до статті 1 цього Закону має зараховуватися на його валютні рахунки в уповноважених банках у передбачені в контракті терміни, але не пізніше 90 календарних днів з дати митного оформлення (виписки вивізної митної декларації) продукції, що експортується.

Встановивши під час розгляду справи і вирішення спору по суті вказані факти, суди виходили з того, що між Товариством і Заводом на підставі контракту N 245/5-83 виникли зовнішньоекономічні торговельні відносини, але не з'ясували, законодавство якої країни повинно застосовуватися для їх регулювання. Це обумовлено місцем укладання названого контракту та протоколів взаємозаліків (м. Мінськ, Республіка Бєларусь).

У зв'язку з цим, вбачається, що обгрунтування рішення суду першої інстанції, що залишене без змін оскаржуваною постановою Вищого господарського суду України, нормами Закону про ЗЕД ( 959-12 ) є проблематичним, виходячи з положень статті 8 ЦК УРСР ( 1540-06 ). Це стосується і посилання касаційного суду на статтю 2 ЦК УРСР в обгрунтування того, що ЦК УРСР до даних спірних відносин між Товариством і Інспекцією не повинен застосовуватися, оскільки ці відносини є податковими.

Відповідно до статті 1 Закону про ЗЕД ( 959-12 ) та статті 1 Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" ( 15-93 ) іноземною валютою є валюта готівкою, грошові знаки, що знаходяться в обігу і є законним платіжним засобом на території відповідної іноземної держави.

Отже, валюта України для резидентів не є іноземною.

Закон про розрахунки в іноземній валюті ( 185/94-ВР ) регулює відносини, що виникають між резидентами і нерезидентами щодо розрахунків виключно в іноземній валюті.

Посилання на пункт 17 Указу N 41/98 ( 41/98 ), згідно з яким розрахунки у валюті України за експортно-імпортними операціями здійснюються резидентами України в порядку, передбаченому названим Законом для розрахунків у іноземній валюті ( 185/94-ВР ), суди не обгрунтували з позиції співвідношення Указу і Закону.

Зі змісту зазначеної норми вбачається, що Указ ( 41/98 ) фактично розширює сферу дії Закону ( 185/94-ВР ), що не допускається, оскільки підзаконний акт не може ні змінювати, ні доповнювати, ні скасовувати Закон.

Оскаржувана постанова, як і судове рішення, обгрунтовані висновком про те, що Закон про розрахунки в іноземній валюті ( 185/94-ВР ) не визначає умов, за яких нестримана виручка не вважатиметься порушенням вимог цього Закону, і не ставить стягнення пені за порушення термінів її зарахування на валютні рахунки резидентів у залежність від причин, з яких терміни порушено. Відтак, суди вважають, що припинення зобов'язань шляхом зарахування (взаємного заліку) не є підставою звільнення резидента від передбаченої цим Законом відповідальності за порушення термінів надходження в Україну виручки за зовнішньоекономічними контрактами.

Тобто, на думку судів першої та касаційної інстанцій, виручка в Україну повинна надійти, незалежно від того, чи існує право резидента на її отримання і чи існує його обов'язок забезпечити її надходження.

Відносини Товариства і Заводу основані на взаємній угоді між ними, а тому вони є цивільно-правовими. В цих відносинах допускається припинення зобов'язань шляхом зарахування однорідних вимог, а тому судам необхідно було з'ясувати чи законодавство країни, яким повинні регулюватися договірні відносини, не містить заборони припиняти такі зобов'язання шляхом заліку.

З огляду на викладене при ухвалені судових рішень у даній справі господарські суди неправильно застосували норми матеріального права, а тому вони підлягають скасуванню як незаконні та необгрунтовані.

Під час нового розгляду справи господарському суду першої інстанції необхідно врахувати викладене, всебічно і повно з'ясувати та перевірити всі фактичні обставини справи, об'єктивно оцінити докази, що мають юридичне значення для її розгляду і вирішення спору по суті, встановити дійсні права і обов'язки сторін, і в залежності від встановленого правильно застосувати норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, та ухвалити законне і обгрунтоване рішення.

Виходячи з викладеного та керуючись статтями 111-11 - 111-20 Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ), Верховний Суд України ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Пневматик" задовольнити, постанову Вищого господарського суду України від 17 жовтня 2002 року та рішенням Господарського суду Вінницької області від 26 червня 2002 року скасувати, а справу передати на новий розгляд до господарського суду першої інстанції.

Постанова остаточна і оскарженню не підлягає.