Тип: Ухвала
Дата: 10 листопада 2004 р.
Статус: Не визначено
СУДОВА ПАЛАТА У ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ
УХВАЛА
10.11.2004
(Витяг)
У січні 2003 р. І. звернувся до суду зі скаргою на неправомірні дії судді Печерського районного суду м. Києва щодо неприйняття скарги, мотивуючи свої вимоги тим, що суддя районного суду, одержавши скаргу на постанову начальника управління нагляду за розслідуванням кримінальних справ слідчими органами Генеральної прокуратури України від 23 травня 2002 р., необґрунтовано не виніс процесуальний документ - ухвалу, а листом від 6 грудня 2002 р. й повторно листом від 29 грудня того ж року відмовив йому в прийнятті цієї скарги та повернув її без розгляду, й просив визнати зазначені дії судді неправомірними та зобов'язати останнього прийняти і розглянути в установленому законом порядку названу скаргу.
Суддя апеляційного суду м. Києва ухвалою від 9 квітня 2003 р. в прийнятті скарги І. відмовив на підставі п. 1 ч. 2 ст. 136 ЦПК ( 1502-06 ).
У касаційній скарзі І., пославшись на порушення судом норм процесуального права, просив скасувати ухвалу судді апеляційного суду і направити справу на новий розгляд.
Обговоривши наведені у скарзі доводи та перевіривши матеріали справи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
Відмовляючи у прийнятті скарги на дії судді Печерського районного суду м. Києва, апеляційний суд виходив з того, що неприйняття суддею рішення у вигляді процесуального документа за скаргою заявника на постанову начальника управління нагляду за розслідуванням кримінальних справ слідчими органами Генеральної прокуратури України про скасування постанови прокурора щодо закриття кримінальної справи стосовно конкретної особи й направлення справи для проведення розслідування є процесуальною діяльністю судді, а тому справа не може бути розглянута в суді в порядку гл. 31-А ЦПК ( 1502-06 ).
Проте з таким висновком погодитись не можна, оскільки суддя апеляційного суду не звернув уваги на те, що заявник просив задовольнити його вимоги, пославшись на норми Конституції України ( 254к/96-ВР ) як норми прямої дії, за якими всі громадяни мають право на судовий захист (ч. 3 ст. 8, частини 1, 2 ст. 55 Конституції), й на право апеляційного та касаційного оскарження рішення суду (п. 8 ч. 2 ст. 129 Конституції).
На зазначене звернув увагу й Конституційний Суд України в Рішенні від 30 січня 2003 р. N 3-рп/2003 ( v003p710-03 ) у справі про розгляд судом окремих постанов слідчого і прокурора, визнавши неконституційними положення ч. 6 ст. 234 та ч. 3 ст. 236 КПК ( 1002-05 ), які унеможливлюють розгляд судом на стадії досудового слідства скарг на постанови слідчого та прокурора стосовно приводів, підстав і порядку порушення кримінальної справи щодо певної особи.
Як убачається зі скарги, у ній на підставі статей 22, 55, 129 Конституції ( 254к/96-ВР ), статей 248-1 - 248-7 ЦПК ( 1502-06 ) І. оскаржував бездіяльність судді місцевого суду, який не розглянув у встановленому процесуальним законом порядку його скаргу на постанову слідчого органу Генеральної прокуратури України про відновлення досудового слідства, а листом повернув цю скаргу без розгляду.
Оскільки скарга на бездіяльність судді місцевого суду не пов'язана з процесуальною діяльністю судді у сфері правосуддя, висновок судді апеляційного суду про відмову в прийнятті скарги до розгляду із зазначених в ухвалі підстав є помилковим.
За таких обставин Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України, керуючись ст. 334 ЦПК ( 1503-06 ), касаційну скаргу І. задовольнила: ухвалу судді апеляційного суду м. Києва від 9 квітня 2003 р. скасувала, а скаргу направила до апеляційного суду для вирішення питання про її прийняття та розгляд.