Тип: Ухвала
Дата: 23 листопада 2000 р.
Статус: Не визначено
СУДОВА КОЛЕГІЯ В КРИМІНАЛЬНИХ СПРАВАХ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ
УХВАЛА
від 23.11.2000
(Витяг)
Вироком судової колегії в кримінальних справах Донецького обласного суду від 12 травня 2000 р. засуджено: Ж. і Л. - кожного за пунктами "а", "і" ст. 93, ч. 3 ст. 142, ст. 208 КК ( 2001-05, 2002-05 ) і за сукупністю злочинів на п'ятнадцять років позбавлення волі; Т. - за ч. 6 ст. 19, пунктами "а", "і" ст. 93, ч. 3 ст. 142, ст. 208 КК і за сукупністю злочинів на вісім років позбавлення волі; Д. - за ч. 6 ст. 19, пунктами "а", "і" ст. 93, ч. 3 ст. 142 КК і за сукупністю злочинів на п'ять років і шість місяців позбавлення волі.
Суд визнав, що 24 жовтня 1999 р. Ж., Л., Т. і неповнолітній Д., якого вони втягли у злочинну діяльність, перебуваючи у нетверезому стані в салоні автомобіля, яким керував М., за попереднім зговором учинили розбійний напад на останнього. При цьому Л. і Ж. за умовним сигналом Т. убили М. із користі: перший завдав потерпілому не менше 38 ударів ножем, а другий здавив йому шию шнуром та руками. Д., побачивши, що М. під час розправи намагається світлом фар та звуковим сигналом привернути увагу громадян, витяг ключ із замка запалювання автомобіля і не дозволяв потерпілому протидіяти нападникам. Внаслідок цих дій останні заволоділи майном потерпілого на загальну суму 9 тис. 210 грн.
У касаційному поданні прокурор порушив питання про скасування вироку щодо засуджених Т. і Д. та направлення справи в цій частині на новий судовий розгляд, оскільки суд, на його думку, безпідставно визнав їх пособниками вбивства і перекваліфікував їх дії з ч. 3 ст. 142, пунктів "а", "і" ст. 93 на ч. 3 ст. 142 і ч. 6 ст. 19, пункти "а", "і" ст. 93 КК ( 2001-05 ).
Засуджений Л. у касаційній скарзі та доповненнях до неї, не оспорюючи доведеність своєї вини у злочині, передбаченому ч. 3 ст. 142 КК ( 2001-05 ), посилався на свою непричетність до вбивства потерпілого та втягнення неповнолітнього в злочинну діяльність і просив вирок у цій частині скасувати, міру покарання пом'якшити.
Щодо засудженого Ж. вирок не оскаржено й касаційне подання не принесено.
Перевіривши матеріали справи, судова колегія в кримінальних справах Верховного Суду України касаційну скаргу залишила без задоволення, а касаційне подання прокурора задовольнила частково з таких підстав.
Визнаючи Л. винним у вчиненні розбійного нападу й умисного вбивства з корисливих мотивів за попереднім зговором групою осіб, суд навів переконливі докази на обгрунтування цього висновку, пославшись на показання самого засудженого, котрий під час неодноразових допитів на попередньому слідстві, у тому числі відтворення з ним обстановки та обставин події, а також у судовому засіданні підтверджував, що він разом із рештою засуджених у цій справі домовився вбити водія та заволодіти його автотранспортом. Після тривалих пошуків на одному з вокзалів зупинили М., який довіз їх до місця події, де вони за сигналом Т., як і передбачалося планом нападу, вчинили розправу над ним та заволоділи його речами й автомобілем.
За свідченням Л., ролі учасників нападу попередньо обговорювались, а тому кожний із них на місці злочину вчинив певні дії: Ж. бив потерпілого ножем, він, Л., у цей час душив М. шнуром, який передала йому Т., а її син Д. витяг ключ запалювання автомобіля і не дав можливості потерпілому привернути увагу громадян до цієї події.
Аналогічні показання давали й засуджені Ж., Т. і Д.
При оцінці дій Л. суд взяв до уваги й те, що ці показання засуджених по суті є тотожними, відповідають протоколу огляду місця події і збігаються з даними щодо кількості, характеру та локалізації тілесних ушкоджень у М. та вилученого майна потерпілого за місцем проживання Ж.
Із урахуванням наведеного та беручи до уваги обставини завдання ударів М., а також зазначені у висновку судово-медичної експертизи їх кількість, характер і локалізацію (множинні, не менше 38, колото-різані рани тулуба з проникним пораненням внутрішніх органів, колото-різані рани рук, ніг, заподіяні колюче-ріжучим предметом, яким міг бути ніж, черепно-мозкова травма, садна на верхній третині шиї тощо), судова колегія визнала, що суд першої інстанції мав достатні докази для висновку про вчинення Л. за попереднім зговором у групі осіб умисного вбивства з користі М. та розбійного нападу на нього.
Не викликає сумніву й висновок суду про винність Л. у втягненні неповнолітнього Д. у злочинну діяльність. На допитах під час попереднього слідства й у суді засуджені, у тому числі Л., розповіли, де й за яких обставин вони під час детального обговорення у присутності Д. плану розправи над водієм викликали у неповнолітнього прагнення взяти участь у цьому злочині. Останній погодився з їх пропозицією і взяв безпосередню участь у вчиненні злочину.
Кваліфікація злочинних дій Л. за ч. 3 ст. 142, пунктами "а", "і" ст. 93, ст. 208 КК ( 2001-05, 2002-05 ) є правильною.
Призначене засудженому покарання відповідає характеру і ступеню суспільної небезпечності вчинених ним злочинів, даним, що його характеризують, та обставинам справи, які пом'якшують його відповідальність. Підстав для пом'якшення покарання судова колегія не знайшла.
Формулюючи обвинувачення щодо Т. і Д., суд, як видно з мотивувальної частини вироку, зазначив, що вони разом із Л. та Ж. заздалегідь не тільки домовилися вчинити розбійний напад на водія і його вбивство, а й у деталях розробили план злочину, розподілили ролі. Усі четверо, реалізуючи задумане, після тривалих пошуків обрали об'єктом нападу М. Вони й у салоні автомобіля потерпілого розмістилися так, як запланували. За умовним сигналом Т. вони вчинили напад, під час якого Л. здавлював М. за шию шнуром та руками, а Ж. завдавав йому удари ножем, і, скориставшись тим, що Д. своєчасно витяг ключ із замка запалювання автомобіля і перешкодив потерпілому привернути увагу громадян світлом фар та звуковим сигналом, убили М.
Тобто суд визнав, що Т. і Д. вчинили дії, які були обумовлені попереднім зговором з іншими учасниками групи і складали органічну частину спільного діяння, безпосередньо спрямованого на позбавлення життя потерпілого. Хоча цими їх діями смерть потерпілому заподіяно не було, але, як установив суд, будучи об'єднаними з іншими співвиконавцями вбивства єдиним умислом, спрямованим на позбавлення потерпілого життя, вони здійснили частину того обсягу дій, який група вважала за необхідне виконати з метою реалізації цього умислу. У такому разі, згідно з роз'ясненнями Пленуму Верховного Суду України, що містяться в п. 17-5 постанови від 1 квітня 1994 р. N 1 ( v0001700-94 ) "Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров'я людини", винні особи мають визнаватися співвиконавцями.
Суд же, розцінюючи ці їх дії як вчинені у співучасті, допустився змішування форм її проявів, визнавши, що розбійний напад вони вчинили як співвиконавці, а у вбивстві потерпілого за попереднім зговором групою осіб брали участь як пособники, і кваліфікував дії Т. і Л. відповідно за ч. 3 ст. 142 і ч. 6 ст. 19, пунктами "а", "і" ст. 93 КК ( 2001-05 ).
Таким чином, суд фактично дав неправильне тлумачення закону про відповідальність за співучасть у злочині, яке суперечить його точному змістові. У такому разі згідно зі ст. 371 КПК ( 1003-05 ) вирок вважається таким, що постановлений із неправильним застосуванням кримінального закону, і це згідно зі ст. 367 КПК є підставою для його скасування.
Вирок, постановлений щодо Т. і Д. з такими порушеннями закону в частині їх засудження за ч. 6 ст. 19, пунктами "а", "і" ст. 93 КК ( 2001-05 ), судова колегія в кримінальних справах Верховного Суду України скасувала і направила справу в цій частині на новий судовий розгляд.
"Рішення Верховного Суду України", 2001 р.