Відповідальність за ч. 2 ст. 111 КК України за завідоме залишення без допомоги особи, що перебуває в небезпечному для життя становищі, настає лише в разі, якщо воно спричинило смерть або інші тяжкі наслідки. За відсутності зазначених наслідків відповідальність настає за ч. 1 ст. 111 КК

СУДОВА КОЛЕГІЯ В КРИМІНАЛЬНИХ СПРАВАХ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ

УХВАЛА

від 21.07.98

(Витяг)

Вироком Рівненського міського суду від 16 січня 1997 р. Ш. засуджено за ч. 2 ст. 215 КК ( 2002-05 ) на три роки позбавлення волі з позбавленням права керувати транспортними засобами на два роки; за ч. 2 ст. 111 КК ( 2001-05 ) - на один рік позбавлення волі. За сукупністю злочинів на підставі ст. 42 КК Ш. остаточно визначено покарання у вигляді позбавлення волі строком на три роки умовно з позбавленням права керувати транспортними засобами на два роки.

Відповідно до ст. 8 Указу Президента України від 18 серпня 1994 р. "Про амністію з нагоди третьої річниці незалежності України" ( 446/94 ) Ш. від призначеного покарання звільнено.

Ухвалою судової колегії в кримінальних справах Рівненського обласного суду від 8 квітня 1997 р. вирок залишено без зміни.

Ш. визнано винним у тому, що він 20 січня 1993 р. на порушення правил дорожнього руху керував у нетверезому стані автомобілем АУДІ-100 і на перехресті вулиць виїхав на зустрічну смугу руху, де вчинив наїзд на пішохода Ф., внаслідок чого потерпілому було заподіяно небезпечні для життя тяжкі тілесні ушкодження, що призвели до втрати ноги. Залишивши Ф. без допомоги, Ш. з місця події втік.

За протестом заступника Голови Верховного Суду України вирок і ухвалу касаційної інстанції змінено з таких підстав.

Суд повно встановив фактичні обставини ДТП і дав правильну юридичну оцінку вчиненому, оскільки Ш. грубо порушив правила дорожнього руху, що призвело до заподіяння потерпілому тяжких тілесних ушкоджень, тобто вчинив злочин, передбачений ч. 2 ст. 215 КК ( 2002-05 ).

Правильним є й висновок суду про те, що Ш. завідомо залишив без допомоги Ф., який перебував у небезпечному для життя становищі.

Разом з тим суд помилково визнав, що це діяння потягло тяжкі наслідки. Виявлені у потерпілого черепно-мозкова травма та травма лівої нижньої кінцівки, які віднесені експертами до тяжких тілесних ушкоджень, є наслідками наїзду на нього за зазначених у вироку обставин. Причинного ж зв'язку між залишенням Ф. у небезпеці та згаданими наслідками немає.

Виходячи з наведеного, судова колегія в кримінальних справах Верховного Суду України перекваліфікувала дії Ш. з ч. 2 на ч. 1 ст. 111 КК ( 2001-05 ) і призначила йому покарання у вигляді двох років виправних робіт без позбавлення волі в місцях, що визначаються органами, які відають застосуванням виправних робіт, із відрахуванням з його заробітку в дохід держави 20 %, а на підставі ст. 42 КК за сукупністю злочинів, передбачених ч. 1 ст. 111 та ч. 2 ст. 215 КК ( 2002-05 ), остаточно визначила покарання, яке призначив суд першої інстанції.

Надруковано: "Рішення Верховного Суду України", 1999 р.