Належними сторонами у справі про встановлення порядку користування земельною ділянкою, жилий будинок на якій перебуває у спільній власності громадян і місцевої ради чи організації, є учасники цієї спільної власності, а не наймачі жилих приміщень

СУДОВА КОЛЕГІЯ В ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ

УХВАЛА

від 29.11.2000

(Витяг)

У лютому 1995 р. житлово-експлуатаційна контора (далі - ЖЕК) N 1 м. Луцька звернулася в суд із позовом до К. про встановлення порядку користування земельною ділянкою. Позивач зазначав, що є власником 23/50 будинку в м. Луганську, а 27/50 цього будинку належать відповідачці. Між М., наймачем належної ЖЕК частини будинку та К. виник спір щодо порядку користування земельною ділянкою, на якій цей будинок розташовано. Посилаючись на такі обставини, а також на те, що з рішенням узгоджувальної комісії Луцької міської ради М. не погодилась, позивач просив установити порядок користування земельною ділянкою.

Ухвалою Луцького районного суду Волинської області від 17 березня 1996 р. у порядку ст. 105 ЦПК ( 1501-06 ) було проведено заміну неналежного позивача і до участі у розгляді справи як позивача залучено М.

Справа розглядалася судами неодноразово. Останнім рішенням Луцького районного суду від 8 квітня 1996 р. позов було задоволено і встановлено порядок користування земельною ділянкою між сторонами згідно з висновком технічної експертизи. У касаційному порядку справа не розглядалась.

Постановою президії Волинського обласного суду від 22 грудня 1999 р. протест заступника прокурора Волинської області було залишено без задоволення, а згадане вище рішення - без зміни.

Заступник Генерального прокурора України порушив у протесті питання про скасування всіх постановлених у справі судових рішень і направлення її на новий розгляд у зв'язку з порушенням норм процесуального та матеріального права. Судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України протест задовольнила з таких підстав.

Відповідно до ст. 22 ЗК ( 561-12 ) право власності чи користування земельною ділянкою виникає лише після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) й одержання документа, що посвідчує це право.

Допускаючи заміну неналежного позивача та задовольняючи вимоги М., суд ретельно не перевірив, чи має остання право на користування частиною спірної земельної ділянки, а отже, чи мала вона право вимагати встановлення порядку користування нею, у зв'язку з чим допустив неповноту при з'ясуванні дійсних обставин справи. Та обставина, що з М. укладено договір найму жилого приміщення, сама по собі не є підставою для визнання за нею права на користування спірною земельною ділянкою.

Згідно з ч. 1 ст. 319 ЦПК ( 1503-06 ) викладені в ухвалі вказівки суду, що розглядає справу в касаційному порядку, є обов'язковими для суду, який заново розглядає дану справу.

Як вбачається з матеріалів справи, скасовуючи попереднє рішення суду першої інстанції, судова колегія обласного суду в своїй ухвалі зазначила, що суд повинен обговорити питання про притягнення до участі у справі Луцької міської ради, якій належить спірна земельна ділянка. Однак суд на порушення вимог згаданої статті ЦПК ( 1503-06 ) вказівок суду касаційної інстанції не виконав.

Крім того, задовольняючи позовні вимоги, суд послався на висновок наявної в матеріалах справи технічної експертизи від 4 жовтня 1994 р. Проте на порушення вимог ст. 57 ЦПК ( 1501-06 ) зазначену експертизу було проведено до надходження позовної заяви до суду, ухвали про її призначення в матеріалах справи немає, при формуванні порушених перед експертом питань пропозицій сторін враховано не було.

За таких обставин, коли рішення суду постановлено з порушенням норм як процесуального, так і матеріального права, воно не може бути визнано законним та обгрунтованим і підлягає скасуванню. Оскільки президія обласного суду, залишаючи протест без задоволення, а судове рішення - без зміни, не взяла до уваги зазначених недоліків, її постанова також не може залишатися в силі.

Виходячи з наведеного судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України протест заступника Генерального прокурора України задовольнила, рішення Луцького районного суду та постанову президії Волинського обласного суду скасувала і направила справу на новий розгляд.

"Вісник Верховного Суду України", N 3, травень - червень, 2001 р.