Розглядаючи вимоги про оспорювання батьківства, суд повинен мати на увазі, що згідно з ч. 2 ст. 56 КпШС України особа, яка записана батьком дитини за її заявою або за спільною заявою з матір'ю дитини, не має права оспорювати батьківство, якщо в момент подачі заяви їй було відомо, що фактично вона не є батьком цієї дитини

СУДОВА КОЛЕГІЯ В ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ

УХВАЛА

від 05.06.1996

(Витяг)

У червні 1991 р. П.Л. пред'явила позов до П.О. про стягнення аліментів. Вона зазначала, що з 1989 р. по 1991 р. спільно проживала з відповідачем без реєстрації шлюбу. 6 січня 1991 р. у неї народився син С., у свідоцтві про народження якого відповідач вказаний його батьком.

У липні 1991 р. П.О. пред'явив до П.Л. зустрічний позов про оспорювання батьківства, посилаючись на те, що він з нею спільно не проживав, заяву про реєстрацію дитини подав у порядку ст. 55 КпШС ( 2006-07 ) на прохання відповідачки і під впливом стану свого здоров'я.

Справа розглядалася судами неодноразово. Останнім рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 8 вересня 1994 р. в позові П.Л. було відмовлено.

Президія обласного суду 1 березня 1996 р. погодилася з цим рішенням, залишивши без задоволення протест заступника Генерального прокурора України.

Заступник Голови Верховного Суду України порушив у протесті питання про скасування зазначених рішень та направлення справи на новий розгляд. Судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України визнала, що протест підлягає задоволенню з таких підстав.

Вирішуючи справу, суд виходив з того, що П.О. подав спільну заяву про запис його батьком дитини на прохання П.Л., не вважаючи себе батьком дитини, і тому він був вправі на підставі ст. 56 КпШС ( 2006-07 ) пред'явити позов про оспорювання батьківства. Суд також визнав, що сторони в період зачаття дитини не зустрічались і однією сім'єю не проживали. З такими висновками погодилась і президія обласного суду, залишаючи рішення без змін. Проте ці висновки є необгрунтованими.

Як видно з матеріалів справи та пояснень сторін, батьком народженої позивачкою дитини за спільною заявою від 7 лютого 1991 р. записаний П.О. У момент подачі цієї заяви відповідач знав, що він не є батьком згаданої дитини. Відповідно ж до ч. 2 ст. 56 КпШС ( 2006-07 ) (в редакції від 28 січня 1991 р. ( 660-12 ), яка опублікована 28 лютого 1991 р. у "Відомостях Верховної Ради УРСР") особа, записана батьком дитини за її заявою або за спільною заявою з матір'ю дитини, не має права оспорювати батьківство, якщо в момент подачі заяви їй було відомо, що вона фактично не є батьком цієї дитини. Всупереч правилам статей 15, 30, 40, 62 ( 1501-06 ), 203 ЦПК ( 1502-06 ) суд не дав належної оцінки поясненням сторін і не перевірив, чи міг відповідач у даному випадку на підставі положень ст. 56 КпШС оспорювати батьківство через суд і доводити, що він не є батьком цієї дитини.

Без достатньої перевірки обставин справи зроблено й висновок щодо неможливості зустрічі позивачки з відповідачем у квітні 1990 р. під час перебування останнього в іншій місцевості. У справі є довідка про те, що в квітні - травні 1990 р. П.О. проходив курс лікування в поліклініці м. Львова. Проте суд не дав ніякої оцінки цьому документові. Свідок М. показала, що 7 квітня 1990 р. вона бачила відповідача у м. Львові. Але суд не навів у рішенні переконливих доводів, чому він не взяв до уваги показання зазначеного свідка.

Президія обласного суду на порушення вимог ст. 336 ЦПК ( 1503-06 ) не перевірила в повному обсязі законність і обгрунтованість рішення та залишила його без змін.

Виходячи з наведеного судова колегія Верховного Суду України скасувала судові рішення у справі й направила її на новий розгляд.

"Рішення Верховного Суду України", 1997 р.