За наявності передбачених законом умов Рада народних депутатів має право припиняти у встановленому порядку право власності на земельну ділянку або право користування нею (чи її частиною) з метою передачі її у власність або у користування іншими громадянам, підприємствам, установам і організаціям шляхом її вилучення (викупу)

ПЛЕНУМ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

26.03.1993

(Витяг)

О. звернулась в суд з позовом про визнання незаконним рішення виконкому Немішаєвської селищної Ради від 20 липня 1990 р., яким із закріпленої за нею присадибної ділянки площею 1750 кв. м, розташованої в смт Немішаєве вилучено 700 кв. м і передано Клавдієвському дослідно-експериментальному заводу під будівництво будинку для громадян, садиби яких потрапили в санітарну зону в зв'язку з державною потребою по розширенню виробництва.

Посилаючись на те, що такої потреби у вилученні земельної ділянки не було і це порушує її права як землекористувача, оскільки на цій ділянці завод будує жилий будинок, О. просила суд задовольнити її вимоги та знести будинок.

У процесі розгляду справи судом Немішаєвська селищна Рада пред'явила зустрічний позов про вилучення із земельної ділянки, що знаходиться у користуванні О., 700 кв. м для будівництва Клавдієвським дослідно-експериментальним заводом будинку, щоб компенсувати збитки сім'ї Ч., заподіяні в зв'язку з тим, що земельна ділянка, на якій розташований належний їм будинок, при розширенні потужностей заводу відійшла до санітарної зони заводу і внаслідок підняття грунтових вод їх будинок почав руйнуватись. Можливість виділення під забудову землі в смт Клавдієве відсутня.

Рішенням судової колегії Київського обласного суду від 10 листопада 1990 р., залишеним без зміни ухвалою судової колегії Верховного Суду України від 23 грудня 1992 р., позовні вимоги О. задоволені частково. Визнано незаконними рішення виконкому Немішаєвської селищної Ради від 20 липня 1990 р. про вилучення земельної ділянки площею 700 кв. м з садиби О. в смт Немішаєве. В іншій частині позову відмовлено.

Зустрічний позов Немішаєвської селищної Ради задоволений повністю.

У протесті Генерального прокурора України ставилося питання про скасування судових рішень і направлення справи на новий розгляд з посиланням на те, що справа вирішена судом односторонньо, без врахування законних прав й інтересів О. та без обговорення питання про доцільність вилучення земельної ділянки в зв'язку з неможливістю користування нею. У протесті зазначалося також, що спорудження жилого будинку на земельній ділянці О. велося без відповідного правового вирішення питання про будівництво, що вилучається під приводом державної потреби краща частина земельної ділянки, договір на передачу якої у безстрокове користування Ч. не розірвано, що на залишеній О. частині ділянки проходить газопровід, і не з'ясована можливість в зв'язку з цим її використання, а також, що за планом земельної ділянки довжина вилученої її частини 34,5 м, а не 35 м, як зазначив суд.

Пленум Верховного Суду України вважав, що протест не підлягав задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ст. 43 ЗК ( 561-12 ) права власників земельних ділянок і землекористувачів охороняються законом. Але разом з тим ст. 31 ЗК надає Радам народних депутатів право припинення права власності на земельну ділянку або права користування нею чи її частиною в разі передачі її у власність або надання у користування іншим громадянам, підприємствам, установам і організаціям шляхом вилучення. Порядок вилучення земель встановлюється законодавством.

Згідно з чинним до 15 березня 1990 р. законодавством вилучення земельних ділянок для державних і громадських потреб проводилось за рішенням Ради Міністрів республіки і виконавчих комітетів відповідних Рад народних депутатів. Зокрема, відповідно до п. 2 ст. 12 і п. 3 ст. 38 ЗК 1970 р. в межах земель селища вилучення земельних ділянок проводилось за рішенням виконавчого комітету селищної Ради. За правилами ж ст. 11 Основ законодавства Союзу РСР і союзних республік про землю, прийнятих Верховною Радою СРСР 28 лютого 1990 р. і введених в дію з 15 березня 1990 р., вилучення землі для цих потреб проводилося на підставі рішення відповідної Ради народних депутатів при згоді землеволодільця і землекористувача в порядку, встановленому законодавством Союзу РСР, союзних і автономних республік щодо вилучення землі для державних потреб.

Земельний кодекс УРСР ( 561-12 ), прийнятий Верховною Радою УРСР 18 грудня 1990 р. і введений в дію з 15 грудня 1991 р., у ст. 31 також передбачив вилучення землі для потреб громадян лише на підставі рішення Ради народних депутатів.

У прийнятій Верховною Радою України 13 березня 1992 р. новій редакції Земельного кодексу України ( 2196-12 ), що набрав чинності 16 травня 1992 р., ст. 31 передбачено, що вилучення земельних ділянок для потреб громадян, підприємств, установ і організацій проводиться за згодою власників і землекористувачів на підставі рішення Верховної Ради України, місцевих Рад народних депутатів. У разі відмови власника землі або землекористувача дати згоду на вилучення земельної ділянки або у разі відмови місцевої Ради у її вилученні, ці питання можуть бути вирішені у судовому порядку. При задоволенні позову рішення суду, арбітражного суду є підставою для відведення ділянки в натурі (на місцевості) і видачі документа, що посвідчує право власності або право користування землею. Певних заборон на вилучення земельних ділянок у межах земель селища або земель сільського населеного пункту Земельний кодекс України ( 561-12 ) не встановлює. Тому при вирішенні у зазначених випадках вимог про вилучення земельної ділянки, суд повинен враховувати як інтереси громадянина, підприємства, установи, організації, для потреби яких ставилося питання про її вилучення, так і законний інтерес власника земельної ділянки, або землеволодільця чи землекористувача, і визначити, якому із цих інтересів у даній ситуації належить дати перевагу.

Перевіряючи обгрунтованість заявлених у справі вимог, суд встановив, що внаслідок розширення виробничої потужності (будівництва нового цеху) Клавдієвського дослідно-експериментального заводу будинки кількох сімей по вул. Калініна у смт Клавдієве опинилися в межах санітарної зони цього підприємства. Викликане цим підвищення рівня грунтових вод призвело до того, що присадибні ділянки майже постійно були затоплені водою, а розташовані на них будинки руйнувалися. Особливо складне становище, як це стверджується актами депутатських комісій, приписом головного санітарного лікаря Бородянського району, іншими доказами, склалося на садибі Ч. У цьому селищі немає земель, на котрих можна було б будувати будинки для сімей, які підлягають відселенню, і це не оспорюється в протесті. У зв'язку з цим згаданий завод, який зобов'язався провести таке будівництво, у 1989 р. звернувся з клопотанням про виділення земельної ділянки для будівництва будинку для відселення сім'ї Ч. до виконкому Немішаєвської селищної Ради. З таким же клопотанням до виконкому цієї Ради звернулась Бородянська районна Рада і дружина Ч. - Б., яка протягом тридцяти років працювала фармацевтом аптеки у селищі Немішаєве. Вільних земель під забудову у цьому селищі також не було, але на його території були будинки з присадибними ділянками, власники і землекористувачі яких постійно проживали у м. Києві, в тому числі таким землекористувачем присадибної ділянки площею 1750 кв. м в смт Немішаєве була О. Виконком Немішаєвської селищної Ради неодноразово приймав рішення про вилучення у неї 700 кв. м для цих потреб, але сесія селищної Ради 17 січня 1991 р. їх скасувала і підтвердила рішення виконкому від 20 липня 1990 р., яким у О. вилучено 700. кв. м ділянки і передано Клавдієвському дослідно-експериментальному заводу під будівництво будинку.

Визнаючи це рішення незаконним, судова колегія обласного суду обгрунтовано виходила з того, що воно прийнято виконкомом з перевищенням наданих йому повноважень, тому що вирішення питань про вилучення і надання землі на цей час вже було віднесено до компетенції лише Ради народних депутатів.

Затвердження Радою народних депутатів незаконного рішення його виконавчого комітету не усуває неправомірності його, як такого, а тому суд правильно визнав його незаконним, задовольнивши в цій частині позовні вимоги О. Сама вона ствердила, що постійно проживає у м. Києві, де забезпечена жилою площею, а будинок у смт Немішаєве використовує для сезонного проживання. У справі є акти від 8 лютого 1989 р. і 18 квітня 1989 р. про те, що землекористувачем земельна ділянка використовується неповно і не належним чином.

У позові зазначеної Ради ставилось питання про вилучення лише частини земельної ділянки О., на якій відповідно до рішень органу, компетентного на той час, споруджено будинок.

Враховуючи ці обставини, суд задовольнив зустрічний позов про вилучення земельної ділянки і відмовив у задоволенні позову О. в частині вимог про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою і знесення будинку у відповідності зі ст. 31 ЗК ( 561-12 ) (в редакції Закону від 13 березня 1992 р. ( 2196-12 ), тому наведені в протесті доводи не можуть бути підставою для його скасування.

Чинне законодавство не виключає можливості вилучення земельних ділянок з метою передачі їх у власність або надання у користування громадянам, підприємствам, установам, організаціям, місцем проживання або перебування яких до цього не був населений пункт, в якому вилучається і надається земельна ділянка.

У користуванні О. залишено 1050 кв. м землі - в межах норм, за якими надаються в населених пунктах громадянам земельні ділянки. У справі відсутні дані про те, що залишена останній земельна ділянка, на якій знаходиться належний їй будинок, гірша за якістю землі, ніж її вилучена частина, або що вона не придатна для використання за призначенням. В приєднаних же до заперечень на протест листі Інституту картоплярства Української аграрної академії наук від 24 березня 1993 р. і акті, складеному комісією 3 березня 1993 р., зазначається, що газопровід, який проходить також і через присадибну ділянку О. на глибині 0,9 м, не створює незручностей та небезпеки для землекористування.

Питання про відшкодування збитків у зв'язку з вилученням земельної ділянки суд не розглядав, бо його землекористувач не ставив. Разом з тим, суд врахував, що у 1990 р. завод відповідно до акта оцінки перерахував на рахунок позивачки в ощадний банк 424 крб. компенсації за фруктові дерева і що позивачка не позбавляється можливості вирішити це питання окремо, а представник заводу не заперечував відшкодувати й інші збитки, якщо вони є.

Даних про те, що виник спір щодо розірвання договору про надання у безстрокове користування земельної ділянки Ч. для будівництва будинку, немає. Рішенням суду визначена площа і місце розташування ділянки, що вилучається, і площа ділянки, що залишається у користуванні позивачки, тому посилання на розбіжності у розмірі довжини ділянки, зазначеної у рішенні і на плані, не є перешкодою для проведення вилучення спірної ділянки.

Висновки суду грунтуються на всебічно, об'єктивно і повно з'ясованих обставинах справи, а тому з доводами протесту про одностороннє вирішення справи погодитись не можна.

Виходячи з наведеного, Пленум Верховного Суду України протест Генерального прокурора України залишив без задоволення.

"Бюлетень законодавства і юридичної практики України", N 2, 1995 р.