Про визнання права власності на будинок як спільного майна подружжя

ПЛЕНУМ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

від 31.10.97

(Витяг)

Обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись ніякими іншими засобами, у тому числі й висновком почеркознавчої експертизи, проведеної без порушення кримінальної справи

У грудні 1988 р. К-ла звернулась до суду з позовом до К-го про визнання права власності на 1/2 будинку як спільного майна подружжя на підставі статей 22, 28 КпШС ( 2006-07 ).

Справа вирішувалася судами неодноразово.

Ухвалою судової колегії в цивільних справах Верховного Суду України від 15 листопада 1995 р. протест Голови Верховного Суду України задоволено, ухвала Дергачівського районного суду від 25 квітня 1995 р., постанова президії Харківського обласного суду від 25 листопада 1994 р. та ухвала судової колегії в цивільних справах цього суду від 6 червня 1995 р. в даній справі скасовані, а ухвалу районного суду від 23 грудня 1988 р. залишено без зміни. Цією ухвалою було затверджено мирову угоду між К-м та К-лою на тих умовах, що сторони визнають право власності на весь жилий будинок за К-лою, а остання за належну К-му 1/2 будинку сплачує йому 6 тис. крб. грошової компенсації. У зв'язку із затвердженням мирової угоди провадження в справі було закрито на підставі ст. 227 ЦПК УРСР ( 1502-06 ).

Заступник Генерального прокурора України порушив у протесті питання про скасування всіх постановлених у справі судових рішень, у тому числі й ухвали районного суду від 23 грудня 1988 р. та ухвали судової колегії в цивільних справах Верховного Суду України з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції у зв'язку з тим, що вона розглянута на порушення вимог ст. 172 ЦПК УРСР ( 1502-06 ) за відсутності відповідача К-го, а мирова угода, ухвала районного суду та протокол судового засідання від 23 грудня 1988 р. сфальсифіковані. На підтвердження своїх доводів щодо фальсифікації мирової угоди та ухвали суду першої інстанції автор протесту посилався на висновок судово-почеркознавчої експертизи від 25 листопада 1996 р., проведеної Харківським НДІСЕ ім. М.С. Бокаріуса, згідно з яким підпис від імені К-го у мировій угоді в даній справі виконаний не К-м, а підписи в ухвалі районного суду від 23 грудня 1988 р. від імені народних засідателів Б. та С. виконані відповідно не Б. та не С.

Пленум Верховного Суду України визнав, що протест задоволенню не підлягає з таких підстав.

Відповідно до протоколу судового засідання Дергачівського районного суду від 23 грудня 1988 р. відповідач К-й був присутнім і брав участь у розгляді справи, зауваження на протокол судового засідання ним не подавались. Факт укладення та затвердження судом мирової угоди в даній справі підтвердив і сам К-й у заяві до районного суду від 17 січня 1995 р.

За таких обставин Пленум Верховного Суду України дійшов висновку, що доводи автора протесту щодо порушення судом першої інстанції вимог ст. 172 ЦПК ( 1502-06 ) безпідставні і спростовуються наведеними вище й наявними в матеріалах справи доказами.

Постановою прокурора Дергачівського району від 24 вересня 1996 р. було призначено криміналістичну (почеркознавчу) експертизу, виконання якої було доручено експертам лабораторії судово-почеркознавчих досліджень Харківського НДІСЕ. На підставі цієї постанови було проведено зазначену судово-почеркознавчу експертизу від 25 листопада 1996 р. та криміналістичну судово-технічну експертизу документів, згідно з висновком якої від 17 жовтня 1996 р. N 3802 підписи від імені К-го в мировій угоді та від імені Б. і С. в судовій ухвалі від 23 грудня 1988 р. виконані без попередньої підготовки.

Відповідно до ст. 29 ЦПК ( 1501-06 ) обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись ніякими іншими засобами доказування.

Згідно зі ст. 28 ЦПК ( 1501-06 ) суд приймає до розгляду лише ті докази, які мають значення для справи.

Оскільки доводи автора протесту щодо фальсифікації судових документів базуються на доведеності вчинення кримінальне караного діяння, а відповідно до ст. 196 КПК ( 1002-05 ) експертиза може призначатися тільки після порушення кримінальної справи, згадані вище експертні висновки не можуть бути визнані доказами, а отже, - і підставою до скасування судових ухвал, оскільки вони проведені без порушення кримінальної справи. На оцінку даного доводу не може вплинути і постанова начальника цивільно-судового управління Генеральної прокуратури України від 8 квітня 1997 р. про відмову в порушенні кримінальної справи за ознаками злочину, передбаченого ст. 172 КК ( 2002-05 ), оскільки постанову винесено лише через півроку після проведення експертиз і, крім того, вона не спростовує факту відсутності порушеної кримінальної справи на час їх, призначення і проведення.

Надруковано: "Рішення Верховного Суду України", 20 квітня 1999 р.