Справа "Рінґвольд проти Норвегії" (Заява N 34964/97)

РАДА ЄВРОПИ ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

РІШЕННЯ

Справа "Рінґвольд проти Норвегії" (Заява N 34964/97)

Страсбурґ, 11 лютого 2003 року

У справі "Рінґвольд проти Норвегії"

Європейський суд з прав людини (третя секція), засідаючи палатою, до якої увійшли судді:

п. Ж.-П. Коста, голова

п. В.Фурманн

п. Л.Лукайдес

п. П.Куріс

пані Ф.Тюлкен

п. К.Юнґвірт

пані Х.С.Ґрев

та пані С.Доллє, секретар секції,

після нарад за зачиненими дверима 17 вересня 2002 року та 21 січня 2003 року постановляє таке рішення, ухвалене в останній із зазначених днів:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу розпочато за заявою (N 34964/97) проти Королівства Норвегії, поданою до Європейської комісії з прав людини (Комісія), згідно з колишньою статтею 25 Конвенції про захист прав людини та основних свобод ( 995_004 ) (Конвенція), громадянином Норвегії п. Іваром Рінґвольдом (заявник) 5 грудня 1996 року.

2. Заявника представляв п. С. Несс, адвокат, що практикує у м. Лілестрьом. Уряд Норвегії (Уряд) представляв п. Ф. Ельґесем, який виступав як уповноважена особа Уряду до червня 2002 року, коли він звільнився з Управління генерального аторнея (з цивільних питань). Після цього Уряд представляв п. Х. Харборґ, працівник цього управління.

3. Заявник стверджував про порушення пункту 2 статті 6 Конвенції ( 995_004 ) у зв'язку з рішенням національного суду, яке зобов'язувало його сплатити компенсацію потерпілій особі, незважаючи на те, що кримінальні обвинувачення проти заявника було знято.

4. Заяву було передано до Суду 1 листопада 1998 року, коли набрав чинності Протокол N 11 до Конвенції (пункт 2 статті 5 Протоколу N 11 ( 994_536 ).

5. Розгляд заяви було доручено третій секції Суду (пункт 1 правила 52 Регламенту Суду ( 980_067 ). Зі складу цієї секції для розгляду справи (пункт 1 статті 27 Конвенції ( 995_004 ) було створено палату, як це передбачено пунктом 1 правила 26.

6. 11 вересня 2001 року палата вирішила, що в інтересах належного здійснення правосуддя провадження в цій справі має здійснюватися одночасно з провадженнями у справах "O. проти Норвегії" ( 980_240 ), "Хаммерн проти Норвегії" ( 980_246 ) та "Y. проти Норвегії" ( 980_245 ) (заяви N 29327/95, 30287/96 і 56568/00 - пункт 2 правила 43).

7. 11 вересня 2001 року палата також оголосила заяву прийнятною.

8. 1 листопада 2001 року Суд змінив склад своїх секцій (пункт 1 правила 25), але ця справа залишилася на розгляді в палаті, створеній зі складу колишньої третьої секції.

9. Слухання відбулося у відкритому засіданні в Палаці прав людини у Страсбурзі 17 вересня 2002 року (пункт 2 правила 59).

На слуханні в Суді були присутні:

a) від Уряду

п. Х. Харборґ,

Управління генерального

аторнея (з цивільних питань) уповноважена особа,

п. Ф. Ельґесем, адвокат представник/радник;

п. К. Каллеруд, старший прокурор,

Генеральна прокуратура,

пані Е. Хольмедаль,

Управління генерального аторнея

(з цивільних питань),

пані Т. Стеен,

Управління генерального аторнея радники;

b) від заявника

п. С. Несс, адвокат представник.

Суд заслухав звернення п. С.Й. Кломсета, представника пана Y., зі спільними доводами на захист як справи Y. ( 980_245 ), так і справи п. Рінґвольда, а також звернення п. Несса, п. Ельґесема та п. Харборґа.

ЩОДО ФАКТІВ

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

10. Заявник, 1965 року народження, проживає в м. Осло.

11. 24 червня 1993 року заявника було обвинувачено за статтями 192 та 195 Кримінального кодексу (straffeloven) у сексуальному домаганні стосовно неповнолітньої особи, G., 1979 року народження, у період 1986 - 1990 років. На підставі цих положень його обвинуватили в тому, що він один раз чи кілька разів, схопивши і міцно тримаючи G., погрожуючи побиттям, якщо вона кричатиме, вводив чи спрямовував член в її статевий орган та/або примушував її мастурбувати його. У той період батько G. співмешкав з матір'ю заявника. Стверджувалося, що ці злочини було вчинено у заявника вдома, коли дитина приходила до свого батька.

12. Кримінальне провадження було порушено у високому суді (lagmannsrett) м. Ейдсіватінґ, який проводив слухання у цій справі 16 - 18 лютого 1994 року. При цьому суд також розглянув долучену до цієї справи - згідно зі статтею 3 Кримінально-процесуального кодексу 1981 року (straffeprosessloven) - компенсаційну вимогу потерпілої G., яка домагалася відшкодування в розмірі до 110000 норвезьких крон за моральну шкоду, посилаючись на статтю 3-5 Закону 1969 року про відшкодування шкоди (skadeerstatningsloven). Рішенням від 18 лютого 1994 року високий суд, на підставі заперечної відповіді, яку присяжні дали на запитання стосовно вини у вчиненні кримінально-караного діяння, зняв обвинувачення із заявника. Суд також вирішив відхилити компенсаційну вимогу G.

13. Згодом G. звернулася до Верховного суду, посилаючись на положення Цивільно-процесуального кодексу 1915 року, оскаржуючи відмову присудити їй компенсацію. Пізніше Верховний суд доручив міському суду (byrett) м. Осло взяти усні показання свідків. Такі показання було зібрано 26 - 30 червня 1995 року, 18 - 20 жовтня 1995 року, з 20 листопада 1995 року до 3 січня 1996 року - за цей час суд заслухав більше двадцяти свідків.

14. Під час розгляду скарги у Верховному суді адвокат G. звернувся з клопотанням подати до Верховного суду як докази документи, які розглядалися в контексті кримінальної справи. Зокрема, йшлося про протоколи судового допиту G., медичні довідки, листи і показання свідків, які давалися поліції у зв'язку з кримінальним провадженням. Адвокат заявника, посилаючись на пункт 2 статті 6 Конвенції ( 995_004 ), заперечував проти задоволення такого клопотання.

15. Постановою від 29 травня 1996 року Верховний суд дозволив долучити до матеріалів компенсаційної справи документи, які розглядалися в кримінальному провадженні. При цьому суд посилався, зокрема, на такі підстави:

"У своїх змагальних паперах адвокати сторін докладно зупинялися на питанні застосовності пункту 2 статті 6 Конвенції ( 995_004 ). Єдине питання, яке повинен вирішити Верховний суд, полягає в з'ясуванні, чи становить само по собі долучення документів з кримінальної справи до матеріалів цивільної справи порушення цього положення Конвенції. Питання значущості цього положення для вирішення компенсаційної справи має розглядатися у зв'язку з рішенням по суті скарги.

На мою думку, використання документів з кримінальної справи у цьому провадженні не суперечить вимозі пункту 2 статті 6. ...Долучення цих документів як таке не означає, що виправдувальний вирок суду в кримінальній справі ставиться під сумнів.

Формулювання з рішення у справі Секаніни, на яке послався адвокат підсудного, має тлумачитися в її контексті. Це рішення не можна сприймати як загальну процедурну заборону долучати документи, які розглядалися в кримінальному провадженні, до матеріалів справи, яка порушується згодом.

Крім того, хотів би додати, що, хоча це не має вирішального впливу на мою думку щодо питання застосування пункту 2 статті 6, обидві сторони дістали звичайну можливість подати докази на вимогу Верховного суду.

Отже, вважаю, що клопотання про долучення до справи відповідних документів, які розглядалися в кримінальній справі, має бути задоволене".

16. Верховний суд розглянув цю справу у світлі цивільно-процесуальних норм. Заслухавши сторони у справі та велику кількість свідків, Верховний суд рішенням від 5 червня 1996 року, зобов'язав заявника сплатити потерпілій G. 75000 норвезьких крон як компенсацію за моральну шкоду, як передбачено статтею 3-5(1)(b) Закону про відшкодування шкоди.

17. Перша суддя зі складу тих, хто голосував за це рішення, пані Ґйольстад виступаючи від імені одностайного суду, зокрема зазначила:

"Оскільки скарга стосується суті справи, це порушує два загальні питання - щодо зв'язку з виправдувальним вироком у кримінальній справі (див. пункт 2 статті 6 Конвенції ( 995_004 ) та вимоги доведення в таких справах.

Згідно з розділом 29 Кримінально-процесуального кодексу, цивільно-правові компенсаційні вимоги можуть... подаватися в кримінальному провадженні стороною обвинувачення або потерпілим. Це має допомогти потерпілій стороні домогтися розгляду її цивільно-правової вимоги відшкодування, але не позбавляє її можливості розгляду такої вимоги в окремому цивільному провадженні.

На противагу тому, що випливало зі старого Кримінально-процесуального кодексу, для розгляду цивільно-правової компенсаційної вимоги не потребується, щоб її подавав обвинувачений, якого було засуджено за пред'явленими обвинуваченнями. Отже, у принципі цивільно-правову вимогу суд може або відхилити, або задовольнити, незалежно від вироку стосовно кримінальної відповідальності. Це пояснюється тим, що потерпіла сторона, яка не користується правами сторони в кримінальній справі, не повинна позбавлятися права на компенсацію внаслідок того, що в кримінальній справі було винесено виправдувальний вирок. Хоча навряд чи компенсаційна справа часто вирішуватиметься в іншому річищі, ніж стосовно кримінальної відповідальності, така ситуація все ж можлива з кількох причин. Зокрема, це буває, коли вимоги доведеності щодо кримінально-правових і цивільно-правових наслідків розгляду справи... різні.

Згідно з пунктом 2 статті 6 Конвенції ( 995_004 ), особа, яку обвинувачено в кримінальному правопорушенні, вважається невинуватою доти, доки не доведено її вини. Принцип презумпції невинуватості застосовується навіть після виправдувального вироку суду (див. у цьому зв'язку справу Секаніни та рішення, оприлюднене у виданні Norsk Retstidende, 1994, с. 721, в якому йдеться про значущість презумпції невинуватості у справі стосовно права обвинуваченого на відшкодування після виправдання його судом).

Однак, на мою думку, ми повинні розуміти, що зазначене положення не може становити перешкоди для потерпілого внаслідок правопорушення, який домагається відшкодування від стверджуваного виконавця цього правопорушення, навіть незважаючи на те, що останнього було виправдано у відповідній кримінальній справі; так само ми повинні розуміти й те, що суд у такій справі може посилатися на висновок щодо фактичного вчинення підсудним діяння, у зв'язку з яким його вже було виправдано. Навіть припускаючи, що це конвенційне положення застосовне до вирішення таких позовів, його не було порушено, оскільки жодного заперечення чи сумніву стосовно вироку щодо кримінальної відповідальності не висловлювалося. Я не вважаю, що положення кримінально-процесуального законодавства Норвегії, згідно з яким цивільні компенсаційні справи можуть вирішуватися після винесеного виправдувального вироку суду, породжує якісь особливі проблеми у зв'язку з вимогами пункту 2 статті 6 (Конвенції ( 995_004 ). До того ж у світлі положень Цивільно-процесуального кодексу Верховний суд розглядав у цій справі передусім рішення високого суду стосовно компенсації".

18. Щодо вимоги доведення, суддя Ґйольстад зазначила, що, згідно із законом про відшкодування, критерієм, як правило, виступає зіставлення ймовірностей. Проте, беручи до уваги тягар, який може створити для підсудного твердження про його гідну осуду поведінку, та серйозні наслідки, які така скарга може мати для його репутації, вимога щодо вагомості доказів має бути суворішою за ту, яка висувається до критерію зіставлення ймовірностей. З іншого боку, ця вимога не може бути такою суворою, як і вимога щодо визначення кримінальної відповідальності. У справі, подібній до даної справи, критерій має полягати у з'ясуванні - за принципом зіставлення ймовірностей - наявності очевидної ймовірності вчинення стверджуваного правопорушення.

19. Розглядаючи конкретні факти апеляції стосовно компенсації, Верховний суд взяв до уваги відеозапис судового допиту стверджуваної потерпілої особи, який здійснювався під час кримінального провадження у високому суді. Верховний суд не поділяє думки високого суду, що доказова сила цього відеозапису зменшилася з огляду на твердження про відсутність синхронізації звуку і кадрів під час його демонстрації у високому суді. У Верховному суді цей недогляд було усунуто. Верховний суд також взяв до уваги докази, які він взяв у цієї особи і які дещо не збігаються з отриманими під час судового допиту у високому суді. Він також зважив на показання свідків-експертів та показання терапевта, який лікував стверджувану потерпілу особу. Зважаючи на ці показання, взяті в цілому, суддя Ґйольстад дійшла висновку, що наявні докази задовольняють критерій доведеності - тобто свідчать про те, що сексуальне домагання мало місце і що зіставлення ймовірностей чітко показує на заявника як на виконавця цього діяння. Отже, були підстави для призначення потерпілій особі відшкодування на підставі статті 3-5(1)(b) Закону про відшкодування шкоди. Разом з тим суддя Ґйольстад наголосила на тому, що це рішення було ухвалене незалежно від вироку у кримінальній справі і що воно не знівельовує виправдувального вироку суду. На завершення, щодо суми компенсації, вона зауважила, зокрема, що у своїй оцінці виходила зі свого висновку про факт вчинення кількох порушень і що, хоча неможливо точно встановити ступінь їхньої серйозності, було вчинено серйозні порушення, пов'язані із застосуванням сили чи погроз, внаслідок чого G. зазнала шкоди.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО І ПРАКТИКА

20. Згідно з норвезьким кримінальним законодавством, для встановлення кримінальної відповідальності необхідно задовольнити чотири основні умови:

1) обвинувачений вчинив дію чи бездіяльність (actus reus), що суперечить положенню Кримінального кодексу або спеціальному законодавчому кримінально-правовому положенню, чинному на момент, коли мала місце ця дія чи бездіяльність;

2) відсутність обставин, які звільняли б від відповідальності (наприклад, самооборона);

3) обвинувачений діяв з умислом (mens rea), якщо у відповідному кримінально-правовому положенні прямо не зазначено інше; та

4) на момент вчинення правопорушення обвинувачений мав здорову психіку.

21. Як правило, сторона обвинувачення повинна довести наявність цих чотирьох елементів поза розумним сумнівом. При цьому наявність будь-якого обґрунтованого сумніву має тлумачитися на користь обвинуваченого (in dubio pro reo).

22. Згідно з норвезькою системою судового розгляду за участю присяжних, якщо суд виправдовує обвинувачуваного, присяжні не мають права повідомляти, чи були серед них ті, хто мав іншу думку; крім того, не ведуться протоколи, які фіксували б різні позиції присяжних, що дають заперечну відповідь стосовно вини заявника. У кримінальній справі можливі лише два висновки: обвинуваченого визнають винним або виправдовують (див. статті 365, 366, 372 та 373 Кримінально-процесуального кодексу). При цьому не передбачається третя альтернатива, яка раніше, як відомо, існувала в деяких інших європейських країнах, - коли розгляд кримінального обвинувачення міг завершитися висновком про недостатність доказів для встановлення вини.

23. Згідно з Кримінально-процесуальним кодексом 1981 року, цивільно-правова вимога може висуватися у зв'язку з розглядом кримінальної справи за умови, якщо така вимога заявляється у зв'язку з тією самою сукупністю фактів. Цивільно-правова вимога потерпілої особи може розглядатися або у зв'язку з кримінальною справою, або в окремому провадженні. У статті 3 сказано:

"Будь-який судовий позов особи, права якої порушено, чи будь-якої іншої потерпілої особи може, згідно з положеннями розділу 29, вчинятися проти обвинувачуваної особи у зв'язку зі справами, категорії яких зазначено в статті 1 чи 2, але за умови, що такий позов пов'язаний з тим самим діянням, з яким пов'язана відповідна справа. За згаданих вище умов, також можуть вчинятися такі позови:

...

Позови, про які йдеться в частинах першій і другій, вважаються цивільно-правовими і розглядаються відповідно до положень розділу 29..."

Інші положення стосовно цивільно-правових вимог компенсації містяться в розділі 29 Цивільно-процесуального кодексу. Зокрема, це такі положення:

Стаття 427

"У справі, порушеній органом судового переслідування, такий орган може, на відповідне клопотання, розглядати цивільно-правові вимоги, передбачені статтею 3...

Коли цивільні позови вчиняються проти іншої особи, а не проти обвинувачуваного, ця особа стає стороною у справі тією мірою, якою така вимога стосується її..."

Стаття 428

"Будь-яка особа, яка має ту чи іншу цивільно-правову претензію, передбачену статтею 3, може сама заявити її у зв'язку зі справою, порушеною органом судового переслідування, якщо проводиться слухання справи по суті..."

Стаття 435

"Рішення стосовно цивільно-правової вимоги може бути оскаржене в окремому порядку згідно з положеннями Кримінально-процесуального кодексу. Те саме стосується відновлення провадження у справі".

24. Згідно із Законом 1969 року про відшкодування шкоди, стверджуваний потерпілий може, незважаючи на результат кримінального провадження, вимагати компенсації за матеріальну та моральну шкоду.

Стаття 3-5, у редакції, чинній у відповідний час, передбачає:

"Особу, яка умисне або через грубе недбальство

a) спричинила особисту шкоду або

b) вчинила ... акт неправомірної поведінки, який згадується у статті 3-3,

суд може ... зобов'язати виплатити потерпілій особі компенсацію у тому загальному розмірі, який, на думку суду, становить справедливе відшкодування [oppreisning] за біль і страждання та іншу моральну шкоду, спричинену таким чином...

Особу, яка умисне або через грубе недбальство спричинила смерть іншої особи, суд може зобов'язати виплатити таку компенсацію батькам померлого (померлої)".

Стаття 3-3, яка згадується в наведеному вище положенні, прямо стосується неправомірної поведінки, про яку йдеться, зокрема, у статтях 192 та 195 Кримінального кодексу.

Вимагаючи, на підставі статті 3-5 цього закону, компенсації за моральну шкоду, потерпіла особа має довести, що стверджуваний виконавець правопорушення вчинив дану неправомірну дію умисно або через грубе недбальство. Критерієм при цьому, як правило, виступає зіставлення ймовірностей, а тягар доведення лежить на позивачеві. Цей тягар може виявитися важчим, якщо встановлення відповідальності може мати серйозні наслідки для репутації відповідача, хоча й меншим, ніж при встановленні кримінальної відповідальності. Компетентний суд має визначити відповідальність, беручи до уваги всі докази, наявні в його розпорядженні на момент розгляду даної справи.

25. Об'єктивні елементи діянь, що можуть мати наслідком як кримінальну, так і цивільну відповідальність щодо виплати компенсації, не завжди ідентичні. Суб'єктивні елементи у принципі різняться: як правило, кримінальна відповідальність передбачає наявність умислу, тоді як обов'язок виплатити компенсацію вимагає наявності грубого чи простого недбальства. Можуть існувати виправдувальні обставини - такі як стан самозахисту, необхідність, провокація або незнання, - які виключають кримінальну відповідальність, але не виключають відповідальності за виплату компенсації. Особу з психічним розладом суд може звільнити від кримінальної відповідальності, але не обов'язково від цивільної відповідальності щодо виплати компенсації (див. Norges Offentlige Utredninger (офіційний збірник судових рішень Норвегії) 2000:33, "Erstatning til ofrene hvor tiltalte frifinnes for straff" ("Компенсація потерпілим у справах, у яких з обвинувачуваних було знято кримінальні обвинувачення"), монографія Й.Т.Йонсена, професора права, розділ 1, п. 1.3.2).

Цілі кримінального закону і закону про компенсацію не ідентичні. Хоча важливими умовами обох цих правових сфер є запобігання правопорушенням і реституція, у першій робиться акцент на покаранні, тоді як у другій - на розподілі фінансових збитків. Ці дві системи також доповнюють одна одну у важливих аспектах. Кримінально-правові санкції покликані, зокрема, стримувати фактичних і потенційних правопорушників від вчинення правопорушень, тоді як санкції закону про відшкодування призначені, зокрема, задовольняти потребу потерпілої особи в матеріальному відшкодуванні шкоди (див. там само, розділ 1, п. 1.2.1).

ЩОДО ПРАВА

СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 2 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ ( 995_004 )

26. Заявник скаржився, що рішення Верховного суду про призначення компенсації G. становило порушення його права, захищеного пунктом 2 статті 6 Конвенції ( 995_004 ), а саме - вважатися невинуватим у вчиненні правопорушення доти, доки не буде доведено його вину.

27. Пункт 2 статті 6 Конвенції ( 995_004 ) передбачає:

"Кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено згідно із законом".

28. Уряд оспорював це твердження і просив Суд визнати незастосовність цього положення уданій справі та відсутність порушення Конвенції ( 995_004 ).

A. Подання сторін

1. Заявник

29. Заявник стверджував, що під час розгляду компенсаційної справи після виправдання його судом його й далі "обвинувачували у вчиненні кримінального правопорушення", принаймні в автономному значенні пункту 2 статті 6. Посилаючись на тлумачення, яке Суд дав цьому формулюванню, він стверджував, що, з огляду на положення національного законодавства, формально він вважався обвинувачуваним доти, доки виправдувальний вирок суду не набрав юридичної сили. Крім того, компенсація за моральну шкоду призначалася з метою покарання і була свідомою спробою продемонструвати несхвалення суспільством відповідного діяння та необхідність виправлення вчиненого порушення. Про це свідчило рішення про призначення відшкодування, і це рішення, безперечно, спрямовувалося на знівелювання раніше винесеного у справі заявника виправдувального вироку суду.

30. Заявник просив, щоб Суд застосував у його справі такий самий підхід, як у справі "Секаніна проти Австрії" (рішення від 25 серпня 1993 року, серія A, N 266-A), в якій, дійшовши висновку про застосовність пункту 2 статті 6, Суд передусім виходив з того, наскільки тісним був зв'язок між провадженням у кримінальній справі та компенсаційною справою. Компенсаційна вимога розглядалася в контексті провадження, в якому обвинуваченого було виправдано. У своєму рішенні від 5 червня 1996 року про призначення G. компенсації Верховний суд значною мірою виходив з доказів, які розглядалися високим судом у кримінальному провадженні, демонструючи тим самим наявність зв'язку між цими двома провадженнями.

Крім того, для того щоб з'ясувати у світлі закону про компенсацію, чи вчиняв заявник кримінальне діяння, у зв'язку з яким суд до цього вже виправдав його, Верховному суду необхідно було визначити наявність певної форми вини. Верховний суд зазначив, що, взяті в цілому, наявні докази задовольняли критерій доведеності щодо встановлення факту вчинення сексуального домагання і що зіставлення ймовірностей свідчило про те, що такі дії заявника стосовно G. мали місце. Така оцінка являла собою висновок кримінально-правового характеру і, отже, становила порушення презумпції невинуватості. Лише застосовуваний при цьому критерій доведення відрізнявся від критерію, який застосовувався при визначенні кримінальної відповідальності, хоча ця відмінність була суто теоретичною. Всі інші відповідні критерії були такі самі, що й при визначенні кримінальної відповідальності.

31. Посилаючись на ці обставини, заявник стверджував, що компенсаційне питання було настільки тісно пов'язане з провадженням у кримінальній справі, що це вказує на застосовність пункту 2 статті 6, який і було порушено.

32. Заявник заперечував твердження Уряду про те, що застосовності пункту 2 статті 6 в його справі перешкоджало право потерпілої особи на доступ до суду, передбачене пунктом 1 статті 6. Це право не було абсолютним і могло підлягати обмеженню. Крім того, той факт, що потерпіла сторона користувалася підтримкою прокурора зі сприянням з боку всього державного механізму стосовно заходів розслідування, міг негативно позначитися на праві підсудного на "рівність процесуальних засобів", що є порушенням пункту 1 статті 6.

2. Уряд

33. Уряд оспорював твердження заявника про те, що в цивільному провадженні в компенсаційній справі його "обвинувачували у вчиненні кримінального злочину". Уряд також звернувся до Суду з проханням визнати відмінність цієї справи від згаданої вище справи Секаніни, а також від справ "Рушиті проти Австрії" (N 28389/95, від 21 березня 2000 року) та "Ламанна проти Австрії" N 28923/95, від 10 липня 2001 року), визнати незастосовність пункту 2 статті 6 і відсутність порушення цього положення. У тих справах відповідачем виступали органи судового переслідування, тоді як сторонами у справі Рінґвольда були інші категорії осіб. У провадженні стосовно компенсації брав участь лише представник потерпілої особи, а з боку заявника - дві приватні цивільні сторони. До того ж між результатом кримінального провадження та компенсаційною справою не було жодного зв'язку, і при цьому право потерпілої особи вимагати компенсацію зовсім не залежало від відповідної кримінальної справи. Правова підстава та правові питання у цивільному провадженні відрізнялися своїми суттєвими аспектами від такої підстави (питань) у кримінальній справі. Таким чином, критерії стосовно цивільної відповідальності відрізнялися від тих, що застосовувалися при визначенні кримінальної відповідальності, і різними були також застосовувані критерії доведення. Найважливішим є те, що у компенсаційній справі кримінальна вина заявника не оцінювалася. Крім того, апеляційне провадження у Верховному суді обмежувалося рамками компенсаційної справи, регулювалося положеннями Цивільно-процесуального кодексу та включало розгляд великої кількості нових доказів, яких раніше, під час розгляду кримінальної справи, у розпорядженні суду не було.

34. На думку Уряду, застосування пункту 2 статті 6 у таких справах суперечить формулюванню цього положення та намірам, з якими держави ратифікували Конвенцію ( 995_004 ). Між кримінальною і цивільною відповідальністю слід проводити тонку межу, яка є абсолютно необхідною. Конвенційний принцип презумпції невинуватості не міг перешкоджати судовим чи іншим органам, при вирішенні ними цивільно-правових питань, розглядати питання, чи вчиняла виправдана судом особа діяння, у зв'язку з яким проти неї було висунуто кримінальні обвинувачення. Не можна було погодитися з тим, щоб виправдувальний вирок суду в кримінальній справі мав зобов'язальну силу для органу влади, який згодом стикається з необхідністю вирішувати цивільно-правові питання, порушені тим самим набором фактів. Хоча висновок про відсутність кримінальної відповідальності, звичайно, має для суду зобов'язальну силу, він не заважає йому встановити цивільні наслідки, які випливають з тієї самої сукупності обставин. З виправдувального вироку суду не може випливати вимога, згідно з якою при подальшому вирішенні цивільних питань суд повинен виходити з презумпції, що виправдана особа не вчиняла відповідного діяння, якщо зіставлення ймовірностей свідчить про протилежне. Фактично такий підхід породив би серйозні питання з погляду вимог самої Конвенції, а саме - з погляду передбаченого пунктом 1 статті 6 права на доступ до суду для, зокрема, потерпілої особи, яка вимагає відшкодування згідно із законом стосовно відповідного цивільно-правового делікту.

35. Виходячи з викладеного вище, Уряд просив Суд визнати, що у справі заявника пункт 2 статті 6 незастосовний і його порушено не було.

B. Оцінка Суду

36. Суд знову наголошує, що у статті 6 термін "кримінальне обвинувачення" має автономне значення. Згідно з усталеною практикою Суду, при вирішенні питання, чи була особа "обвинувачуваною в кримінальному правопорушенні" для цілей статті 6, необхідно виходити з таких трьох критеріїв: категорії даного провадження згідно з національним законодавством, суттєвих характерних рис цього провадження, а також виду і суворості міри покарання, яке може бути призначене заявникові (див. рішення у справах: "Філліпс проти Сполученого Королівства" ( 980_052 ), N 41087/98, п. 31, ECHR 2000-VII, та "A. P., M. P. і T. P. проти Швейцарії" від 29 серпня 1997 року (Reports of Judgments and Decisions 1997-V, с. 1488, п. 39)). До того ж сфера застосування пункту 2 статті 6 не обмежується лише кримінальними справами, розгляд яких ще триває (див. рішення у справі "Алене де Рібемон проти Франції" від 10 лютого 1995 року, серія A, N 308, с. 16, п. 35). У деяких випадках Суд також доходив висновку, що це положення застосовне при ухваленні судового рішення вже після припинення такого провадження (див., зокрема, рішення Суду в таких справах: "Мінеллі проти Швейцарії" від 25 березня 1983 року, серія A, N 62, та "Лутц, Енґлерт і Ньолькенбокофф проти Німеччини" від 25 серпня 1987 року, серія A, N 123) або після винесення виправдувального вироку у справі (див. згадані вище рішення у справах Секаніни, Рушиті та Ламанни). Ці рішення ухвалено при вирішенні таких питань, як обов'язок обвинуваченого нести судові витрати і витрати судового переслідування, вимога відшкодування витрат, які були неминуче понесені ним (чи його спадкоємцями), або відшкодування за запобіжне ув'язнення, - тобто питань, які, за визнанням Суду, становлять наслідок і супутню обставину кримінального провадження.

Отже, Суд має з'ясувати, чи можна розцінювати судовий розгляд компенсаційної вимоги в цій справі як "кримінальне обвинувачення" проти заявника і, якщо ні, чи мав тоді такий розгляд все-таки достатній зв'язок із провадженням у кримінальній справі, який давав би підстави говорити про застосовність у цій справі пункту 2 статті 6.

37. При розгляді першого із згаданих вище критеріїв - категорії даного провадження згідно з національним законодавством - Суд вказує на аргумент заявника про те, що, з формального погляду, він залишався "обвинувачуваним" доти, доки виправдувальний вирок суду не набрав законної сили. Проте це стосувалося лише кримінальних обвинувачень, які спочатку було висунуто і потім знято з нього, і не мало жодного стосунку до компенсаційної вимоги. Суд зазначає, що правовою основою для цього були положення розділу 3 Закону 1969 року про відшкодування шкоди, який встановлює загальні національно-правові принципи розв'язання цивільно-деліктних питань, пов'язаних із завданням особистої шкоди. Як видно з формулювання статті 3-5 та із судової практики норвезьких судів, наявність кримінальної відповідальності не є передумовою для встановлення обов'язку відшкодування. Розгляд компенсаційної справи Верховним судом регулюється положеннями Цивільно-процесуального кодексу, і суд у своєму рішенні називає відповідний позов "цивільним". Отже, Суд доходить висновку, що ця компенсаційна вимога не розглядалася як "кримінальне обвинувачення" у світлі відповідного національного закону.

38. Щодо другого і третього критеріїв - характеру провадження та виду й суворості "покарання" (у цій справі це, як стверджується, - призначення каральної компенсації), - Суд зважає на те, що, хоча умови визначення цивільної відповідальності можуть у певних аспектах частково збігатися - залежно від конкретних обставин - з умовами визначення кримінальної відповідальності, рішення стосовно цивільно-правової вимоги все-таки приймається у світлі принципів, застосовуваних при розгляді цивільно-правового делікту. Результат кримінального провадження не мав вирішального значення для розгляду компенсаційної справи. Потерпіла особа мала право вимагати відшкодування, незалежно від того, було підсудного засуджено чи у цій справі виправдано; питання компенсації мало бути предметом окремої правової оцінки у світлі підходів та критеріїв доведення, які в кількох важливих аспектах відрізнялися від тих, які застосовувалися при визначенні кримінальної відповідальності. Це, фактично підтверджують обставини цієї справи: питання компенсації було єдиним питанням апеляційного розгляду у Верховному суді; у цьому провадженні брали участь лише приватні сторони; зазначене питання розглядалося у світлі положень Цивільно-процесуального кодексу, причому розглядалася велика кількість нових доказів, зібраних стосовно лише цього питання.

На думку Суду, той факт, що діяння, яке може бути підставою для цивільно-правової вимоги компенсації з огляду на норми деліктного права, а також має об'єктивні основні ознаки кримінального правопорушення, не може, попри тяжкість такого правопорушення, бути достатньою підставою для того, щоб вважати особу, яка, як стверджується, несе за зазначене діяння відповідальність у контексті деліктної справи, "обвинувачуваною у вчиненні кримінального правопорушення". Виправданням такої характеристики не може бути і той факт, що при визначенні цивільно-правових наслідків діяння використовуються докази, які розглядалися під час кримінального провадження. Інакше, як слушно зауважив Уряд, виправдувальний вирок суду в кримінальній справі мав би для потерпілої особи, з огляду на пункт 2 статті 6, небажаний ефект перешкоджання їй у можливості вимагати відшкодування на підставі закону стосовно відповідного цивільно-правового делікту, призводячи до свавільного та непропорційного обмеження її права доступу до суду, передбаченого пунктом 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ). Це також могло надавати особі, яку суд виправдав у кримінальній справі, але відповідальність якої могла б визначатися із застосуванням цивільно-правового тягаря доведення, неправомірну можливість уникнути будь-якої відповідальності за свої діяння. Таке широке тлумачення не підтверджується ані формулюванням пункту 2 статті 6, ані будь-якою спільною позицією в національних правових системах держав, які приєдналися до Конвенції. Навпаки, у значній кількості Договірних держав винесення судом виправдувального вироку не виключає можливості встановлення цивільної відповідальності стосовно тих самих фактів.

Отже, на думку Суду, хоча рішення про звільнення від кримінальної відповідальності має зберігати свою чинність при розгляді судом компенсаційної справи, це не повинно виключати можливість встановлення - на підставі менш суворого тягаря доведення - цивільно-правового обов'язку виплати компенсації у зв'язку з тими самими фактами (див., mutatis mutandis, "X. проти Австрії", N 9295/81, ухвала Комісії від 6 жовтня 1982 року, Decisions and Reports (DR) 30, с. 227, та "C. проти Сполученого Королівства", N 11882/85, ухвала Комісії від 7 жовтня 1987 року, DR 54, с. 162). Якби рішення національного органу стосовно компенсації містило формулювання, яке приписує відповідачеві кримінальну відповідальність, це порушувало б питання, яке підпадає під сферу застосування пункту 2 статті 6 Конвенції ( 995_004 ).

В оскарженому рішенні національного органу стосовно компенсації, яке розглядається в цій справі і яке винесене окремо від виправдувального вироку, прямо чи по суті не йдеться про виконання всіх умов для визнання наявності кримінальної відповідальності заявника у зв'язку з обвинуваченнями, вже знятими з нього (див. пункти 17 - 19 вище). Розгляд цивільної справи, який відбувся після виправдання заявника судом, виправдувальному вироку не суперечив і не "скасовував" його.

39. Крім того, мета встановлення цивільно-правового обов'язку виплатити компенсацію, на відміну від мети визначення кримінальної відповідальності, полягала передусім у тому, щоб забезпечити потерпілій особі відшкодування за спричинені їй шкоду і страждання. У зв'язку із спричиненням такої шкоди розмір компенсації - 75000 норвезьких крон - можна вважати обґрунтованим. Видається очевидним, що ані з огляду на мету цієї компенсації, ані з огляду на її розмір її призначення не набуло характеру кримінальної санкції для цілей пункту 2 статті 6.

40. Виходячи з викладеного вище, Суд не вважає, що компенсаційна вимога являла собою висунення ще одного "кримінального обвинувачення" проти заявника після виправдання його судом.

41. Залишається з'ясувати, чи існував між кримінальним провадженням та подальшим розглядом компенсаційної справи зв'язок, який міг би служити підставою для включення останньої також у сферу застосування пункту 2 статті 6.

Суд знову наголошує на тому, що для вирішення питання компенсації результат провадження у кримінальній справі вирішального значення не мав. У цій конкретній справі ситуація була зворотною: незважаючи на виправдання заявника судом, призначення компенсації було юридично допустимим заходом. Отже, хоч би яким був висновок суду в розгляді кримінальної справи проти заявника, компенсаційна справа не була безпосереднім наслідком такого розгляду. У цьому аспекті ця справа явно відрізняється від справ, згаданих вище, в яких Суд дійшов висновку, що відповідні провадження у справах були наслідком і супутньою обставиною кримінальних проваджень і що пункт 2 статті 6 був застосовний у таких справах.

42. Відповідно, Суд зазначає, що пункт 2 статті 6 не був застосовним у провадженні щодо компенсаційного позову проти заявника і, отже, порушення цього положення в цій справі не було.

На цих підставах Суд

1. Постановляє, шістьма голосами проти одного, що пункт 2 статті 6 Конвенції ( 995_004 ) не був застосовним в оспорюваному компенсаційному провадженні.

2. Постановляє, шістьма голосами проти одного, що порушення пункту 2 статті 6 Конвенції ( 995_004 ) допущено не було.

Учинено англійською мовою і повідомлено письмово 11 лютого 2003 року, відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду ( 980_067 ).

Голова Ж.-П.Коста

Секретар С.Доллє

* * *

Відповідно до пункту 2 статті 45 Конвенції ( 995_004 ) і пункту 2 правила 74 Регламенту Суду ( 980_067 ), до цього рішення додається окрема думка пані Тюлкен, що збігається з позицією більшості, а також окрема думка п. Кости, що не збігається з позицією більшості.

Ж.-П.К. С.Д.

ОКРЕМА ДУМКА судді Тюлкен, що збігається з позицією більшості

1. У принципі, той факт, що після того, як суд виправдав особу в кримінальній справі проти неї, з посиланням на ті самі факти може вчинятися цивільний позов про відшкодування збитків, сам по собі не спричиняє ніякої особливої проблеми у зв'язку з вимогами пункту 2 статті 6 Конвенції ( 995_004 ). Іншими словами, згідно з цим положенням, виправдувальний вирок суду не заважає суду вирішувати, чи не становить те саме діяння - якщо не брати до уваги всі обставини, за яких воно набуває кримінального характеру, - принаймні шкоду, з огляду на яку обвинувачений має нести цивільну відповідальність, якщо встановлено вину. Безперечно, необхідно, щоб суд, до якого надійшов позов про відшкодування шкоди, конкретно визначив протиправне діяння, яке стало підставою для судового рішення, як діяння, відмінне від кримінального правопорушення, стосовно якого було винесене остаточне судове рішення. Таким чином, погоджуючись з аргументом про необхідність окремого розгляду кримінальних і цивільних правопорушень, я погоджуюсь із позицією Суду, яку він виклав так: "...хоча рішення про звільнення від кримінальної відповідальності має зберігати свою чинність при розгляді судом компенсаційної справи, це не повинно виключати можливість встановлення - на підставі менш суворого тягаря доведення - цивільно-правового обов'язку виплати компенсації у зв'язку з тими самими фактами... ...Крім того, мета встановлення цивільно-правового обов'язку виплатити компенсацію, на відміну від мети визначення кримінальної відповідальності, полягала передусім утому, щоб забезпечити потерпілій особі відшкодування за спричинені їй шкоду і страждання" (див. пункти 38 - 39 рішення).

2. Основоположний принцип, який проголошується у пункті 2 статті 6, полягає в тому, що представники держави не мають права поводитися з особою як з винною у правопорушенні доти, доки це не встановлено компетентним судом згідно із законом. Крім того, тлумачення цього положення має бути таким, щоб принцип презумпції невинуватості був не теоретичною чи ілюзорною гарантією, а практичною та ефективною. Отже, пункт 2 статті 6 Конвенції ( 995_004 ) застосовуватиметься, якщо оцінка судовими органами поведінки заявника або відповідача в цивільному провадженні стосовно компенсації за шкоду знівельовує той факт, що з нього вже остаточно було знято всі висунуті проти нього обвинувачення. Суд прямо визнає це, коли зазначає: "Якби рішення національного органу стосовно компенсації містило формулювання, яке приписує відповідачеві кримінальну відповідальність, це порушувало б питання, яке підпадає під сферу застосування пункту 2 статті 6 Конвенції" (див. пункт 38 рішення). Тому "право на презумпцію невинуватості зобов'язані поважати не лише суди, які розглядають кримінальну справу, а й суди, які безпосередньо не залучені у розгляд кримінального обвинувачення" (див. рішення у справі "Анрі проти Франції" від 22 вересня 1994 року, серія A, N 296-A, ухвала Комісії, с. 38, п. 85).

3. Отже, завдання Суду полягає у з'ясуванні можливості вважати, що на практиці цивільне провадження в компенсаційній справі, порушеній на підставі тих самих фактів, у зв'язку з якими проводилося кримінальне провадження, містить обвинувачення, характер і зміст яких говорять про наявність зв'язку з кримінальним провадженням і, отже, про застосовність пункту 2 статті 6 Конвенції ( 995_004 ). Але в цій справі такого зв'язку виявлено не було. У рішенні Верховного суду від 5 червня 1996 року, яке зобов'язало заявника виплатити компенсацію за моральну шкоду, згідно зі статтею 3-5(1)(b) Закону про відшкодування шкоди, ані прямо, ані опосередковано не йшлося про кримінальну відповідальність заявника за правопорушення, стосовно яких суд раніше вже виправдав його. Це рішення не суперечило остаточному виправдувальному вироку у справі заявника, і, отже, висновок про відсутність порушення пункту 2 статті 6 Конвенції є обґрунтованим.

ОКРЕМА ДУМКА судді Кости, що не збігається з позицією більшості

Вважаю очевидним те, що право на презумпцію невинуватості може зберігати свою чинність навіть після припинення кримінального переслідування чи після судового виправдання обвинуваченого, як це Суд неодноразово зазначав у своїх рішеннях - наприклад, у справах "Мінеллі проти Швейцарії" (рішення від 25 березня 1983 року, серія A, N 62), "Секаніна проти Австрії" (рішення від 25 серпня 1993 року, серія A, N 266-A), "Рушиті проти Австрії" (рішення від 21 березня 2000 року, N 28389/95,) і, звичайно, у справах "O. проти Норвегії" ( 980_240 ), "Хаммерн проти Норвегії" ( 980_246 ) та "Y. проти Норвегії" ( 980_245 ) (рішення від тієї самої дати, що й це рішення Суду).

Як на мене, то цілком очевидно, що, як слушно зазначила моя колега суддя Тюлкен у своїй окремій думці, яка збігається з позицією більшості, цивільна відповідальність і кримінальна відповідальність повністю між собою не збігаються і може виникати ситуація, коли, з огляду на цивільний делікт, потерпілій особі має бути відшкодована шкода, спричинена їй обвинуваченим у кримінальній справі, навіть незважаючи на те, що з нього ці обвинувачення були остаточно зняті судом і в кримінальному провадженні його, відповідно, було оголошено за законом невинуватим.

Однак, на мою думку, цивільний делікт все ж таки необхідно відрізняти від кримінального правопорушення, а діяння, визначені в цивільному законодавстві як протиправні й такі, що спричиняють шкоду, не обов'язково є точно такими самими, що й діяння, в яких відповідача обвинувачували в кримінальному провадженні. Інакше як принцип презумпції невинуватості, так і висновок про невинуватість виправданої судом особи виявлялися б позбавленими всякої корисної мети у разі, якби проти цієї особи виносилося рішення в цивільному провадженні, оскільки захист однієї лише презумпції доти, доки її не спростовано рішенням суду, та ігнорування при цьому доказів на підтвердження цієї презумпції були б абсурдом.

У чому тоді полягає позиція в цій справі? Заявника, якого обвинувачували в сексуальному домаганні стосовно неповнолітньої особи, виправдав високий суд, після того як присяжні визнали його невинуватість; і тому високий суд відхилив вимогу з боку потерпілої особи щодо відшкодування. Згодом Верховний суд скасував це рішення в апеляційному провадженні, обґрунтовуючи своє рішення, як процитовано в пункті 19 цього рішення Суду, так: "...суддя Ґйольстад дійшла висновку, що наявні докази задовольняють критерій доведеності - тобто свідчать про те, що сексуальне домагання мало місце [курсив мій] і що зіставлення ймовірностей чітко показує на заявника як на виконавця цього діяння" [курсив мій]. Щоправда, суддя Ґйольстад додала: "...це рішення було ухвалене незалежно від вироку у кримінальній справі і... воно не знівельовує виправдувального вироку суду".

Проте ці ретельно підібрані слова мене не переконують. З правової точки зору, виправдувальний вирок суду, безперечно, не може бути скасований, але в цій справі він, по суті, був зовсім проігнорований.

Аргументи на обґрунтування рішення Верховного суду, наведені вище, явно неможливо відокремити від його резолютивної частини. Вони формують ratio decidendi цього рішення і мають таку саму зобов'язальну силу, що й сама резолютивна частина.

Яку користь у такому випадку заявник здобув з виправдувального вироку суду в його справі (окрім того важливого факту, що він не зазнав кримінального покарання)? Йому сказали, що його виправдано у зв'язку з правопорушенням, у якому його обвинувачували, але згодом йому сказали (посилаючись на ті самі факти) про очевидність того, що він вчинив це правопорушення, і зажадали виплатити компенсацію потерпілій особі. Яка тут може бути юридична визначеність?

Тому я дійшов висновку, який відрізняється від висновку моїх колег у складі більшості. Я не вважаю цю справу відмінною від справ O. ( 980_240 ), Хаммерна ( 980_246 ) і Y. ( 980_245 ); на мою думку, пункт 2 статті 6 також застосовний у цій справі і його також було порушено.

Я, звичайно, поважаю обґрунтовану зацікавленість національних судів у захисті інтересів потерпілих осіб (які, за визначенням, невинуваті) та осіб, зацікавлених у відшкодуванні цим потерпілим. Ось чому, застосовуючи критерії доведеності, які в принципі у кримінальних справах жорсткіші (саме з огляду на дію презумпції невинуватості), ніж у цивільних справах, ці суди можуть домагатися встановлення цивільної відповідальності особи, яку вже було виправдано в кримінальному провадженні, - адже при цьому вважається, що, незважаючи на відсутність вини такої особи, вона, по суті, може нести таку відповідальність. Проте важко стверджувати спочатку одне, а потім протилежне: не можна одночасно стверджувати, що людину за законом було оголошено не винуватою у правопорушенні (у цій справі - у вчиненні сексуального домагання стосовно неповнолітньої особи) і що, незважаючи на це, вона, можливо, вчинила це правопорушення (навіть якщо така ймовірність становить лише 51%!) і повинна заплатити за це.

Тим паче не можна стверджувати, як це має місце в даній справі, що невинувата особа явно є злочинцем. На мою думку, кращим засобом досягнення справедливості в таких ситуаціях могло б бути створення компенсаційного фонду для потерпілих від злочинів, виконавці яких залишаються непокараними або особи цих виконавців не встановлено. Як помста не є правосуддям, так і співчуття не є підставою для уникнення правосуддя.