Тип: Рішення
Дата: 13 липня 2004 р.
Статус: Не визначено
РАДА ЄВРОПИ ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
РІШЕННЯ
Рішення Палати у справі "Пла і П'юнсерно проти Андорри"
Комюніке Секретаря Суду
13 липня 2004 року
Сьогодні Європейський суд з прав людини повідомив у письмовій формі рішення(1) у справі "Пла і П'юнсерно проти Андорри" (Pla and Puncernau v. Andorra) (заява N 69498/01).
---------------
(1) Згідно зі статтею 43 Європейської конвенції з прав людини ( 995_004 ), упродовж трьох місяців віддати постановлення рішення палатою будь-яка сторона у справі може, у виняткових випадках, звернутися з клопотанням про передання справи на розгляд Великої палати Суду, яка складається з 17 суддів. Якщо колегія у складі п'яти суддів вважає, що справа порушує серйозне питання щодо тлумачення або застосування Конвенції чи протоколів до неї або важливе питання загального значення, Велика палата виносить остаточне рішення. Якщо серйозних питань або проблем не виникає, колегія відхиляє клопотання, а судове рішення стає остаточним. В іншому разі рішення палати стають остаточними зі спливом зазначених вище трьох місяців або раніше, якщо сторони заявляють, що вони не звертатимуться із клопотанням про передання справи на розгляд Великої палати.
Суд ПОСТАНОВИВ:
- п'ятьма голосами проти двох, що було допущено порушення статті 14 (заборона дискримінації), взятої у поєднанні зі статтею 8 (право на повагу до приватного і сімейного життя) Європейської конвенції з прав людини ( 995_004 );
- одноголосно, що немає необхідності в окремому розгляді цієї заяви у світлі статті 8 Конвенції ( 995_004 ).
Суд також одноголосно постановив, що питання застосування статті 41 не готове до вирішення.
(Рішення викладено англійською та французькою мовами.)
1. Основні факти
Справа стосується заяви, поданої двома громадянами Андорри, які проживають в Андоррі: Антоні Пла П'юнсерно і Росер П'юнсерно Педро. Антоні є прийомним сином Росер П'юнсерно Педро (яка померла, коли розгляд справи тривав у Європейському суді з прав людини) та Францеска-Шав'єра Пла Пужола (який помер у 1996 році).
Справа стосується судових рішень, які позбавили Антоні як прийомного сина можливості успадкувати майно матері п. Пла Пужола.
У 1939 році Кароліна Пужол Оллер, мати п. Пла Пужола, склала заповіт, яким залишала йому своє нерухоме майно. В одному з пунктів заповіту зазначено, що її син мав передати спадкоємне майно дитині чи онукові "від законного та церковноправового шлюбу". У разі незадоволення цих умов нерухоме майно мало перейти до дітей та онуків дочок пані Пужол Оллер.
Пан Пла Пужол одружився з Росер, і в 1969 році вони усиновили Антоні, взявши на себе всі батьківські обов'язки. У 1995 році п. Пла Пужол заповів успадковане ним майно синові Антоні, надавши Росер право на довічне володіння майном.
18 травня 2000 року Високий суд Андорри встановив, що Антоні, як прийомний син, не може вважатися "дитиною від законного та церковноправового шлюбу" і, отже, не може успадкувати майно пані Пужол Оллер. Суд зажадав від заявників передати це майно правнучкам пані Пужол Оллер, які вважаються її законними спадкоємцями. Це рішення було підтверджене Конституційним судом.
2. Процедура і склад Суду
Заяву подано 16 травня 2001 року і 27 травня 2003 року оголошено прийнятною. Відкрите слухання відбулося в Палаці прав людини у Страсбурзі 7 жовтня 2003 року.
Судове рішення постановлене палатою, до складу якої увійшло сім суддів:
Ніколас Братца (Британія), голова
Вєра Стражницька (Словаччина)
Хосе Касадеваль (Андорра)
Райт Марусте (Естонія)
Лех Ґарлицький (Польща)
Хав'єр Борреґо Борреґо (Іспанія)
Станіслав Павловський (Молдова),
а також Майкл О'Бойл, секретар секції.
3. Стислий виклад судового рішення(2)
---------------
(2) Стислий виклад, підготовлений канцелярією, ні до чого Суд не зобов'язує.
Оскарження
У своїй скарзі заявники стверджували, що судові рішення, згідно з якими Антоні не міг успадкувати майно своєї бабусі, мали дискримінаційний характер. При цьому вони посилалися на статтю 8 (право на повагу до приватного і сімейного життя) та статтю 14 (заборона дискримінації) Конвенції ( 995_004 ).
Рішення Суду Стаття 14
Суд нагадав, що національні суди мають кращі можливості, ніж міжнародний суд, для оцінювання, відповідно до місцевих правових традицій, конкретного контексту правового спору, з яким до них звертаються сторони, - особливо це стосується справ, які потребують тлумачення пункту суто приватного документа, яким є заповіт особи, - та оцінювання різних конкуруючих при цьому прав та інтересів. Отже, питання втручання у приватне і сімейне життя може постати за Конвенцією ( 995_004 ) лише тоді, коли оцінка національними судами фактів чи вітчизняного закону виявляється явно необґрунтованою, свавільною чи такою, що вочевидь не відповідає основоположним принципам Конвенції.
Суд зауважив, що законний і церковноправовий характер шлюбу між батьком Антоні та його матір'ю не оспорювався. Крім того, заповіт пані Пужол Оллер не містив нічого, що давало б підстави тлумачити слово "син" лише як "біологічний син" або що свідчило про її намір виключити прийомних онуків. На думку Суду, вона мала змогу вчинити саме так, але, оскільки вона цього не зробила, єдиним можливим і логічним висновком є те, що такого наміру в неї не було.
Тлумачення, яке дав Високий суд Андорри, а саме: оскільки вона прямо не зазначила, що не виключає прийомних синів пані Пужол Оллер, це означає, що вона насправді мала намір виключити їх, - здається занадто суперечливим і несумісним із загальним правовим принципом, відповідно до якого недвозначність заяви усуває необхідність з'ясовувати, яким був намір особи, яка робила її.
Слід визнати, що теоретично Суд не зобов'язаний вирішувати спори суто приватного характеру. З огляду на це, Суд, здійснюючи функцію європейського нагляду, не може залишатися пасивним, якщо тлумачення, яке дає національний суд правовому акту, видається необґрунтованим, свавільним або, як це має місце у справі заявника, вочевидь не відповідним до вимоги статті 14 щодо заборони дискримінації та, у ширшому сенсі, несумісним із принципами, на яких ґрунтується Конвенція ( 995_004 ).
Тлумачення Високим судом згаданого пункту заповіту позбавило Антоні права успадкувати майно своєї бабусі, а Росер - права на довічне володіння цим майном, переданого їй за заповітом її покійного чоловіка. Оскільки заповідальне розпорядження, у тій формі, як його сформулювала пані Пужол Оллер, не ставило умови успадкування в залежність від того, були діти біологічними чи прийомними, то не було й необхідності в такому тлумаченні. Отже, це тлумачення означало позбавлення судом прийомної дитини її спадкоємних прав.
Суд не встановив наявності тієї чи іншої легітимної мети, яка могла ставитися цим рішенням, або того чи іншого об'єктивного і розумного виправдання, на яке міг спиратися національний суд, встановлюючи відмінність у підходах до спадкоємців. На думку Суду, прийомний син мав такий самий, у всіх аспектах, правовий статус, що й біологічна дитина його батьків. Суд уже неодноразово зазначав, що відмінність у підходах до позашлюбних дітей може вважатися сумісною з вимогами Конвенції ( 995_004 ) лише тоді, коли для цього існують дуже вагомі підстави.
Суд знову наголосив на тому, що Конвенція - це живий документ, і тому її слід тлумачити у світлі умов сьогодення, і що сьогодні в державах - членах Ради Європи питання рівності цивільних прав дітей, які народилися у шлюбі і поза шлюбом, набуває великого значення. Таким чином, навіть припускаючи, що згаданий пункт заповіту і справді потребував тлумачення вітчизняних судів, це тлумачення не можна було давати виключно у світлі соціальних умов, які існували на момент складення заповіту або на момент смерті пані Пужол Оллер, тобто в 1939 - 1949 роках, особливо враховуючи те, що віддати написання заповіту і до дати, коли майно перейшло спадкоємцям, минуло 57 років. З огляду на такий тривалий час, який минув відтоді і впродовж якого відбулися глибокі соціальні, економічні та правові зміни, суди не повинні були знехтувати нові реалії. Те саме стосується заповітів: будь-яке тлумачення, якщо воно потрібне, має робитися з метою з'ясування наміру заповідача та надання заповітові чинності. Однак при цьому слід пам'ятати про недопустимість презумпцій щодо намірів заповідача на підставі того, що ним у заповіті не було зазначено, та про недопустимість нехтування важливого принципу, який вимагає тлумачити пункти заповіту у такий спосіб, що найбільше відповідає вимогам національного права та вимогам Конвенції ( 995_004 ), які випливають з практики Європейського суду з прав людини.
На цих підставах Суд визнав, що було допущено порушення статті 14, взятої у поєднанні зі статтею 8. Суд також постановив, що немає необхідності розглядати заяву окремо за статтею 8.
Суддя Братца висловив окрему думку, яка частково не збігається з позицією більшості, а суддя еарлицький - окрему думку, яка не збігається з позицією більшості. Тексти окремих думок додаються до судового рішення.