Тип: Рішення
Дата: 21 січня 1999 р.
Статус: Не визначено
РАДА ЄВРОПИ ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
РІШЕННЯ
Справа "Яновський проти Польщі" (Заява N 25716/94)
Страсбурґ, 21 січня 1999 року
У справі "Яновський проти Польщі"
Європейський суд з прав людини, засідаючи Великою палатою - згідно зі статтею 27 Конвенції ( 995_004 ) про захист прав людини та основних свобод (Конвенція), до якої було внесено поправки, за Протоколом N 11(1) ( 994_536 ), і відповідними положеннями Регламенту Суду(2), - до складу якої увійшли судді:
---------------
(1-2) Протокол N 11 ( 994_536 ) набрав чинності 1 листопада 1998 року.
п. Л.Вільдхабер, Голова Суду
пані Е.Палм
п. К.Л.Розакіс
сер Ніколас Братца
п. М.Пеллонпя
п. Б.Конфорті
п. А.Пастор Рідруехо
п. Дж.Бонелло
п. Є.Макарчик
п. П.Куріс
п. Р.Тюрмен
п. К.Бірсан
п. М.Фішбах
п. Х.Касадеваль
пані Х.С.Ґрев
п. А.Б.Бака
л. Р.Марусте
а також М. де Сальвія, Секретар Суду,
після наради за зачиненими дверима 18 листопада 1998 року та 14 січня 1999 року
постановляє таке рішення, винесене в останній із зазначених вище днів:
ПРОЦЕДУРА
1. Справа була передана до Суду, відповідно до колишньої статті 19 Конвенції(3) ( 995_004 ), Урядом Польщі (Уряд) 26 лютого 1998 року, громадянином Польщі п. Йозефом Яновським (заявник) 27 лютого 1998 року і Європейською комісією з прав людини (Комісія) 16 березня 1998 року, у межах тримісячного строку, передбаченого пунктом 1 колишньої статті 32 і колишньою статтею 47 Конвенції ( 995_004 ). Справу розпочато за заявою N 25716/94 проти Республіки Польща. Заявник подав її 25 січня 1994 року до Комісії, згідно з колишньою статтею 25.
---------------
(3) З моменту набрання чинності Протоколом N 11 ( 994_536 ), яким внесені зміни до статті 19, Суд працює на постійній основі.
Уряд у своїй заяві посилався на колишню статтю 48; заявник у своїй заяві до Суду посилався на колишню статтю 48 з поправками, внесеними відповідно до Протоколу N 9(1) ( 994_170 ), що був ратифікований Польщею; у запиті Комісія посилалася на колишні статті 44 і 48 та на заяву, якою Польща визнала обов'язковість юрисдикції Суду (колишня стаття 46). Метою заяв і запиту було одержання висновку про те, чи розкривають факти у справі порушення державою-відповідачем її зобов'язань за статтею 10 Конвенції ( 995_004 ).
---------------
(1) Протокол N 9 ( 994_170 ) набрав чинності 1 жовтня 1994 року і був скасований Протоколом N 11 ( 994_536 ).
2. У відповідь на запит, поданий згідно з пунктом 3 (d) правила 35 колишнього Регламенту Суду "В"(2) ( 980_249 ), заявник повідомив про бажання взяти участь у розгляді справи Судом і призначив адвоката для свого представництва (колишнє правило 31). Пан Р.Бернхардт, що був на той час Головою Суду, дозволив адвокатові заявника вживати польську мову (пункт 3 колишнього правила 28).
---------------
(2) Регламент Суду "В" ( 980_249 ), що набрав чинності 2 жовтня 1994 року, застосовувався до 31 жовтня 1998 року у всіх справах щодо держав, які підписали Протокол N 9 ( 994_170 ).
3. Як голова палати, яку спершу було створено (колишня стаття 43 Конвенції ( 995_004 ) та правило 21 ( 980_249 ) для розгляду, зокрема процедурних питань, що могли виникнути до набрання чинності Протоколом N 11 ( 994_536 ), п. Бернхардт через Секретаря Суду провів з уповноваженою особою Уряду, з адвокатом заявника і представником Комісії консультацію з питань організації письмового провадження. Відповідно до виданого після цього розпорядження, Секретар Суду одержав меморандуми заявника та Уряду 13 липня і 7 серпня 1998 року, відповідно. Представник Комісії подав свої письмові зауваження 15 вересня 1998 року.
4. Після набрання чинності 1 листопада 1998 року Протоколом N 11 ( 994_536 ) розгляд справи, на застосування положень пункту 5 статті 5 цього протоколу, було доручено Великій палаті Суду. До складу Великої палати увійшли за посадою п. Є.Макарчик, суддя, обраний від Польщі (пункт 2 статті 27 Конвенції ( 995_004 ) та пункт 4 правила 24 Регламенту Суду ( 980_067 ), п. Л.Вільдхабер, Голова Суду, пані Е.Палм і п. К.Л.Розакіс, заступники Голови Суду, сер Ніколас Братца і п. Матті Пеллонпя, голови секцій (пункт 3 статті 27 Конвенції та пункт 3 правила 24). Іншими суддями, призначеними згідно з Регламентом, були: п. Б.Конфорті, п. А.Пастор Рідруехо, п. Дж.Бонелло, п. П.Куріс, пані В.Стражницька, п. К.Бірсан, п. М.Фішбах, п. Х.Касадеваль, пані Х.С.Ґрев, п. А.Б.Бака і п. Р.Марусте (пункт 3 правила 24 і пункт 4 правила 100). Пізніше п. Р.Тюрмен, підмінний суддя, заступив пані Стражницьку, що не мала змоги брати участь у подальшому розгляді справи (пункт 5 (b) правила 24).
5. На пропозицію Суду (правило 99 Регламенту ( 980_067 ), Комісія призначила одного зі своїх членів, п. М.А.Новицького, для участі в провадженні у Великій палаті.
6. Згідно з рішенням Голови Суду, відкритий розгляд справи, на якому був присутній заявник, відбувся 18 листопада 1998 року у Палаці прав людини в Страсбурзі.
Перед Судом виступили:
------------------------------------------------------------------
|a) від Уряду: | |
|--------------------------------------+-------------------------|
|п. К.Джевіцький, професор публічного |уповноважена особа, |
|міжнародного права, | |
|--------------------------------------+-------------------------|
|пані Е.Халубінська, суддя, відряджена |консультант, |
|до Міністерства юстиції, | |
|--------------------------------------+-------------------------|
|п. А.Калінський, управління | |
|уповноваженої особи, | |
|--------------------------------------+-------------------------|
|п. М.Лучка, заступник постійного | |
|представника Польщі в Раді Європи, | |
|--------------------------------------+-------------------------|
|пані М.Дембська, управління |радники; |
|уповноваженої особи, | |
|--------------------------------------+-------------------------|
|b) від заявника: | |
|--------------------------------------+-------------------------|
|пані Б.Банасік, адвокатське |адвокат; |
|об'єднання м.Лодзь, | |
|--------------------------------------+-------------------------|
|c) від Комісії: | |
|--------------------------------------+-------------------------|
|п. М.А.Новицький, |представник, |
|--------------------------------------+-------------------------|
|пані М.-Т.Шоепфер, |секретар Комісії. |
------------------------------------------------------------------
Суд заслухав звернення п. Новицького, пані Банасік і п. Джевіцького.
ЩОДО ФАКТІВ
I. КОНКРЕТНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ
7. Заявник народився у 1937 році. Він журналіст, проживає в Здунській Волі, Польща.
8. Згідно з версією заявника, 2 вересня 1992 року він завважив, що двоє муніципальних охоронців наказують вуличним торговцям піти з майдану в Здунській Волі, де муніципальні органи влади не дозволяли торгівлю, і перемістити тимчасові прилавки на відведене для цього місце неподалік. Проте Уряд наполягав, що охоронці, які діяли на підставі санітарних правил і в інтересах забезпечення дорожнього руху, лише попросили торговців перейти на поблизьку базарну площу. Заявник також стверджує, що він втрутився, повідомивши охоронців, начебто їхні дії не мають правових підстав і порушують закони, які гарантують свободу в економічній сфері. Він наголосив на тому, що муніципальні органи влади не видавали жодної постанови, яка дозволяла б охоронцям звільняти площу від людей. Заявник вважав, що охоронці, очевидно, діяли на підставі усних інструкцій мера міста, і переконував торговців залишатися на місці. Перепалка між заявником та охоронцями відбувалася на очах випадкових свідків.
9. Згодом (дату точно не встановлено) районний прокурор Здунської Волі відкрив кримінальне провадження проти заявника. 5 січня 1993 року районний прокурор подав обвинувальний акт до районного суду Здунської Волі. Заявника було обвинувачено у заподіянні образи муніципальним охоронцям під час виконання службових обов'язків та в надзвичайній неповазі до правопорядку, тобто у злочині, передбаченому статтею 236 Кримінального кодексу, взятою разом із пунктом 1 статті 59.
10. 29 квітня 1993 року на підставі статті 236 Кримінального кодексу районний суд визнав заявника винним у заподіянні усної образи двом муніципальним охоронцям. Суд визнав, що це правопорушення, згідно з пунктом 1 статті 59 Кримінального кодексу, є актом хуліганства. Заявника було засуджено до восьми місяців ув'язнення з відстроченням на два роки й оштрафовано на 1500000 старих злотих. Заявникові також було поставлено вимогу сплатити 400000 старих злотих благодійним установам та оплатити судові витрати в розмірі 346000 старих злотих.
11. Пізніше (дату точно не встановлено) заявник оскаржив це рішення, стверджуючи, що для його засудження не було достатньо доказів. Він зазначив, що районний суд не спромігся встановити точно, які саме лайливі слова було вжито, і визнав лише те, що заявник назвав охоронців "недоумками". Це слово треба було вважати не образою, а прийнятною критикою на адресу державних службовців. Заявник також стверджував, що суд першої інстанції неправильно застосував закон, оскільки, попри його висновки, було очевидно, що дії заявника не мали нічого спільного з хуліганством, адже він лише намагався захистити вуличних торговців від незаконних дій муніципальних охоронців.
12. 29 вересня 1993 року Сєрадзький регіональний суд скасував заперечувану частину судового рішення, що вимагала ув'язнення і сплати 400000 старих злотих благодійним установам. Разом з тим регіональний суд підтвердив вимогу сплатити штраф розміром 1500000 старих злотих, але зменшив розмір судових витрат до 150000 старих злотих. Регіональний суд визнав, що суд першої інстанції помилився в тому, що дане правопорушення за своїм характером було хуліганством, оскільки дії заявника мотивувалися наміром захистити вуличних торговців від дій муніципальних охоронців, тобто дій, які він вважав незаконними. Отже, не можна стверджувати, що заявник діяв без будь-якого виправданого мотиву. Відсутність такого мотиву була б підставою для визнання цього злочину хуліганством.
13. До того ж регіональний суд погодився із заявником, що муніципальна рада Здунської Волі не ухвалювала жодної постанови про заборону продажу товарів на вулицях і що не було оприлюднено жодного оголошення про це у місці й у час, про які йдеться. Тому суд першої інстанції не мав підстав для висновку, що заявник продемонстрував надзвичайну неповагу до правопорядку.
14. Нарешті, регіональний суд зауважив, що в рішенні суду першої інстанції лайливі слова, вжиті заявником, не згадувалися. Попри це, він визнав, що в матеріалах справи було достатньо доказів, аби дійти висновку, що заявник справді образив охоронців, назвавши їх "дурнями" та "недоумками". Ці слова, згідно з поширеною думкою, вважаються образливими, і заявник, вживши їх, перевищив межі свободи вираження поглядів. Суд визнав правильність засудження як результату застосування статті 236 Кримінального кодексу, що покликана захистити державних службовців від втручання у виконання службових обов'язків.
II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ПРАВО
15. У відповідних законах передбачено:
Стаття 236 Кримінального кодексу:
"Будь-яка особа, що заподіює образу державному службовцеві ... під час виконання службових обов'язків, карається ув'язненням до двох років, обмеженням особистої свободи або штрафом".
Пункт 1 статті 59 Кримінального кодексу:
"Якщо злочинні діяння особи є умисними і мають характер хуліганства, суд призначає покарання у вигляді позбавлення волі не менш як на півтора мінімально передбаченого строку ..."
У пункті 14 статті 120 Кримінального кодексу зазначено, що злочин вважається хуліганством, якщо особа вчинила його у громадському місці без будь-якого виправданого мотиву або з явно невиправданого мотиву, продемонструвавши таким чином надзвичайну неповагу до правопорядку.
ПРОВАДЖЕННЯ В КОМІСІЇ
16. Пан Яновський звернувся зі скаргою до Комісії 25 січня 1994 року. Він посилався на статтю 6 Конвенції ( 995_004 ), стверджуючи, що районний суд Здунської Волі відмовився надати йому правову допомогу й заслухати двох свідків захисту і що у протоколи суду не було внесено заяв, зроблених свідками та заявником під час слухання. Посилаючись на статтю 10, він також скаржився, що його засудження становило порушення права на свободу вираження поглядів.
17. 27 листопада 1996 року Комісія оголосила заяву (N 25716/94) прийнятною, за винятком скарг, поданих заявником з посиланням на статтю 6. У своїй доповіді від 3 грудня 1997 року (колишня стаття 31 Конвенції ( 995_004 ) Комісія висловила думку (вісім голосів проти семи), що було порушено статтю 10. Повний текст думки Комісії та окрема думка, що не збігається з позицією більшості і міститься в доповіді, додаються до цього рішення(1).
---------------
(1) З практичних міркувань цей додаток буде опубліковано лише в остаточному варіанті рішення (в офіційному збірнику рішень та ухвал Суду), але копію доповіді Комісії можна одержати в канцелярії.
ОСТАТОЧНІ ПОДАННЯ ДО СУДУ
18. У своєму меморандумі заявник звернувся до Суду з проханням визнати, що факти у справі свідчать про порушення статей 3, 6, пункту 1 статті 7 та статті 10 Конвенції, ( 995_004 ) і присудити йому справедливу сатисфакцію, відповідно до колишньої статті 50 (тепер стаття 41).
Зі свого боку, Уряд звернувся до Суду з проханням визнати, що в цій справі статтю 10 порушено не було.
ЩОДО ПРАВА
I. РАМКИ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ
19. У своєму меморандумі до Суду заявник виклав кілька скарг з посиланням на статті 3, 6, пункт 1 статті 7 та статтю 10 Конвенції ( 995_004 ). Суд зважає на той факт, що Комісія визнала прийнятною лише скаргу заявника на підставі статті 10 про те, що його засудження становило порушення права на свободу вираження поглядів (див. пункти 16-17 вище).
20. Отже, Суд має розглянути лише скаргу заявника, в якій він посилається на статтю 10 (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Мак-Ґінлі та Еґан проти Сполученого Королівства") від 9 червня 1998 року, 1998-III, с. 1354 - 1355, п. 68-70).
II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 10
21. Пан Яновський твердив, що засудження його за заподіяння образи муніципальним охоронцям було порушенням права на свободу вираження поглядів, гарантованого статтею 10 Конвенції ( 995_004 ), у якій зазначено:
"1. Кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування діяльності радіомовних, телевізійних або кінематографічних підприємств.
2. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов'язане з обов'язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для охорони порядку або запобігання злочинам, для охорони здоров'я або моралі, для захисту репутації або прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду і є необхідними в демократичному суспільстві".
Комісія погодилася з аргументами заявника, тимчасом як Уряд стверджував, що факти справи не свідчать про порушення статті 10.
A. Наявність втручання
22. Учасники провадження погодилися з тим, що засудження заявника становило втручання у здійснення його права на свободу вираження поглядів. Суд не вбачає підстав для іншого висновку.
23. Таке втручання суперечить статті 10, крім випадків, "встановлених законом", які відповідають одній чи кільком законним цілям, зазначеним у пункті 2, і є "необхідними в демократичному суспільстві" для досягнення такої цілі чи цілей.
B. "Встановлене законом"
24. Суд вважає, і сторони цього справді не заперечували, що це втручання було "встановлене законом", адже засудження заявника ґрунтувалося на положеннях статті 236 Кримінального кодексу (див. пункти 14 і 15 вище).
C. Законні цілі
25. Комісія, посилаючись на рішення апеляційного суду, в якому зазначається, що заявника було засуджено з метою забезпечення безперешкодного виконання державними службовцями своїх обов'язків, визнала, що втручання мало законну мету - охорону порядку (див. пункт 14 вище). Уряд погодився, що охорона порядку є однією із законних цілей, які ставлять перед собою національні органи влади, але на додаток до цього виступив на захист репутації та прав муніципальних охоронців як другої законної мети.
26. Зважаючи на конкретні обставини справи і на аргументацію рішення апеляційного суду, Суд визнає, що засудження заявника ставило як законну мету охорону порядку. Отже, оскаржуване втручання мало законну мету, відповідно до пункту 2 статті 10.
D. "Необхідне в демократичному суспільстві"
1. Аргументи, наведені в Суді
27. Заявник доводив, що засудження його за заподіяння образи муніципальним охоронцям не являє собою необхідного втручання, як того вимагає пункт 2 статті 10. Він наголошував на тому, що не мав наміру ображати охоронців, а хотів лише пояснити, що їхні дії незаконні. Хоч форма його висловлювань мала явно осудливий щодо охоронців характер, слова, які він вживав, слід вважати прийнятними. Крім того, оскільки охоронці діяли неправомірно, вони не могли розраховувати на якийсь особливий захист від критики.
Нарешті, заявник стверджував, що, оскільки він був журналістом, широкі кола громадськості розглядали його засудження як спробу органів влади поновити цензуру і відбити бажання висловлювати критику в майбутньому.
28. Комісія зазначала, що рамки прийнятної критики стосовно державних службовців, що діють як посадові особи, як і на адресу політиків, мають бути ширшими. Якщо вони діяли без правової підстави, то мають очікувати критики з боку громадян і бути готовими до того, що вона може іноді виражатися в різкій чи сильній формі. Можливо, заявник образив охоронців, назвавши їх "дурнями" і "недоумками". Однак, якщо виходити з конкретних обставин справи, а саме - із факту, що він спонтанно відреагував на невиправдані дії охоронців із щирих громадянських спонукань і висловив свою критику під час гострої перепалки, то він не вийшов за межі прийнятної критики. До того ж Комісія зважила на те, що національні органи засудили заявника лише на підставі образливого значення двох вжитих ним слів, не беручи до уваги ситуацію, що спровокувала його реакцію. Комісія дійшла висновку, що було допущено порушення статті 10, оскільки засудження заявника не відповідало поставленій законній меті і не було необхідним у демократичному суспільстві.
Представник Комісії додав, що в демократичному суспільстві громадяни мають право реагувати на поведінку державних службовців, навіть якщо їхня реакція невиправдана і виражена в гострій формі. До того ж ставлення працівників правоохоронних органів до образливих усних висловлювань стосовно їхніх дій має бути індиферентним, оскільки такі випади становлять частину їхнього професійного ризику.
29. Уряд не погодився з думкою Комісії, що рамки прийнятної критики на адресу державних службовців, що діють як офіційні особи, а також на адресу політиків, мають бути ширшими. Хоч їхні дії мають бути відкритими для безпосереднього ретельного розгляду і критики, вони водночас повинні мати право захищатися від деструктивних нападок, щоб бути спроможними ефективно виконувати свої обов'язки. Уряд також заперечував проти висновку Комісії про неправомірність дій муніципальних охоронців, стверджуючи, що вони мали право наказати вуличним торговцям піти з площі, оскільки охоронці діяли з міркувань забезпечення санітарного режиму і правил дорожнього руху (див. пункт 8 вище). Рамки критики, висловленої заявником, не можуть бути ширшими, бо вона не була виражена через засоби масової інформації і не була частиною публічної дискусії з важливих проблем. Уряд, вважаючи, що покарання, накладене на заявника, відповідало поставленим цілям, звернувся до Суду з проханням визнати, що порушення статті 10 не було.
2. Оцінка Суду
a) Основні принципи
30. Суд знову повторює основні принципи, які випливають з його рішень стосовно статті 10:
------------------------------------------------------------------
|i) Свобода вираження поглядів є однією з основних підвалин |
|демократичного суспільства і однією з принципових умов його |
|розвитку та умов самореалізації кожної особистості. За умови |
|додержання пункту 2 статті 10, вона стосується не лише тієї |
|"інформації" чи тих "ідей", що сприймаються схвально або |
|вважаються необразливими чи незначущими, а й тих, що викликають |
|образу, обурення чи збурення. Такими є вимоги плюралізму, |
|терпимості й широти поглядів, без яких "демократичне |
|суспільство" неможливе. Як зазначено у статті 10, здійснення |
|цієї свободи підлягає обмеженням, які, однак, мають бути чітко |
|визначені і їхня необхідність має бути переконливо встановлена |
|(див. такі рішення: "Хендісайд проти Сполученого Королівства" |
|від 7 грудня 1976 року, серія А, N 24, с. 23, п. 49; "Лінґенс |
|проти Австрії" ( 980_066 ) від 8 липня 1986 року, серія А, |
|N 103, с. 26, п. 41; і "Йєрсілд проти Данії" від |
|23 вересня 1994 року, серія А, N 298, с. 23, п. 31). |
|----------------------------------------------------------------|
|ii) Якщо виходити з контексту пункту 2 статті 10, прикметник |
|"необхідний" передбачає наявність "нагальної суспільної |
|потреби". Договірні Сторони, оцінюючи, чи існує така потреба, |
|користуються певним критерієм. Але цей критерій |
|взаємопов'язаний з європейським наглядом, що охоплює як |
|законодавство, так і рішення щодо його застосування, навіть |
|якщо ці рішення ухвалює незалежний суд. Отже, Суд уповноважений |
|остаточно визначити, чи є це "обмеження" сумісним зі свободою |
|вираження поглядів, гарантованою статтею 10 (див. рішення у |
|згадуваній вище справі Лінґенса ( 980_066 ), с. 25, п. 39) |
|----------------------------------------------------------------|
|iii) Здійснюючи свою наглядову юрисдикцію, Суд має розглянути |
|оспорюване "втручання" у світлі всієї справи, включаючи зміст |
|висловлювань, поставлених за вину заявникові, та їхній |
|контекст. Зокрема, Суд має визначити, чи оспорюване "втручання" |
|"відповідало законно поставленій меті" і чи були підстави, |
|якими національні органи виправдовують це втручання, "доречними |
|і достатніми" (див. рішення у згадуваній справі Лінґенса |
|( 980_066 ), с. 25 - 26, п. 40, і рішення у справі "Барфод |
|проти Данії" від 22 лютого 1981 року, серія А, N 149, с. 12, |
|п. 28). Отже, Суд повинен встановити, що національні органи |
|влади застосували стандарти, які відповідали принципам статті |
|10, а також керувалися прийнятними критеріями в оцінці |
|відповідних фактів (див. згадуване рішення у справі Йєрсілда, |
|с. 24, п. 31). |
------------------------------------------------------------------
b) Застосування зазначених вище принципів до цієї справи
31. Щодо розгляду фактів цієї справи завдання Суду полягає в тому, щоб з'ясувати, чи відповідало, за всіма обставинами, обмеження права п. Яновського на свободу вираження поглядів "нагальній суспільній потребі", чи відповідало воно поставленій законній меті і чи були підстави, якими національні органи влади виправдовують це втручання, "доречними і достатніми".
32. У зв'язку з цим Суд зауважує, що заявника було визнано винним у заподіянні образи муніципальним охоронцям, яких під час інциденту на площі він назвав "дурнями" та "недоумками". Свідками цього інциденту були випадкові спостерігачі, і виник він у зв'язку з діями муніципальних охоронців, що вимагали від вуличних торговців перейти з площі на іншу вулицю (див. пункт 8 вище). Отже, зауваження, висловлені заявником, не були частиною відкритої дискусії навколо предмета громадського інтересу; не стосувалися вони і проблеми свободи преси, оскільки заявник, хоч і журналіст за професією, у цьому випадку діяв як суто приватна особа. Суд також зазначає, що підставою для визнання заявника винним були два слова, які і суд першої інстанції, і апеляційний суд визнали образливими, а не той факт, що він висловив критику на адресу охоронців чи сказав, що їхні дії були незаконними (див. пункти 10 і 14 вище).
Виходячи з цих обставин, Суд вважає непереконливими твердження заявника про те, що широкі кола громадськості розглядали його засудження як спробу органів влади поновити цензуру і відбити бажання висловлювати критику в майбутньому (див. пункт 27 вище).
33. Суд також бере до уваги висновок Комісії про те, що рамки прийнятної критики на адресу державних службовців, що діють як офіційні особи, а також на адресу політиків, мають бути ширшими (див. пункт 28 вище). Звичайно, ці рамки у деяких випадках можуть бути ширшими стосовно державних службовців, що виконують свої обов'язки, ніж стосовно приватних осіб. Однак не можна сказати, що державні службовці свідомо і такою мірою, як це роблять політики, зважують кожне своє слово і вчинок, які будуть прискіпливо вивчатися. Отже, коли доходить до критики їхніх дій, вона не може бути такою самою, як по відношенню до політиків (порівняйте рішення у справі "Обершлік проти Австрії" N 2 від 1 липня 1997 року, 1997-IV, с. 1275, п. 29).
Крім того, для успішного виконання своїх обов'язків державні службовці повинні користуватися громадською довірою в умовах збереження належного порядку, а отже, це може викликати необхідність захисту їх під час виконання службових обов'язків від образливих і прикрих словесних нападок. У цій справі немає потреби розглядати вимоги такого захисту у зв'язку з інтересами свободи преси чи відкритої дискусії навколо питань, що представляють громадський інтерес, оскільки слова заявника не були сказані в цьому контексті (див. пункт 32 вище; порівняйте також рішення у справі Лінґенса ( 980_066 ), с. 26, п. 42 в кінці).
34. Суд вважає, що, з огляду на поставлену законну мету, підстави, на яких було засуджено заявника, були відповідними. Справді, під час гарячої суперечки заявник вдався до образливих слів, що було викликано його щирою турботою про добробут співвітчизників. Ці слова були спрямовані на правоохоронців, вишколених стосовно того, як реагувати на це. Проте він образив охоронців у громадському місці, на очах у групи випадкових спостерігачів і саме тоді, коли охоронці виконували свої службові обов'язки. Попри те, що правоохоронці діяли не на підставі чітко викладених розпоряджень муніципальної ради, а виходячи з міркувань забезпечення санітарного режиму і правил дорожнього руху (див. пункт 8 вище), ці дії не давали підстав для образливих і грубих словесних нападок (див. пункт 8 вище). Отже, навіть якщо існували якісь обставини, що свідчили на користь протилежного, все ж таки для рішення, зрештою постановленого національними судами, були достатні підстави.
c) Висновок
35. Виходячи з викладеного вище, Суд переконався в тому, що підстави, наведені національними органами влади на своє виправдання, були "доречними і достатніми", як того вимагає пункт 2 статті 10. Суд також зазначає, що за конкретних обставин цієї справи втручання відповідало поставленій законній меті. У зв'язку з цим необхідно зважити на те, що міру покарання заявника було значно зменшено після її оскарження і, що надзвичайно важливо, Сєрадзький регіональний суд скасував рішення про позбавлення його волі (див. пункт 12 вище). Тому не можна стверджувати, що національні органи влади вийшли за межі критерію оцінки розумної доцільності, яким вони могли користуватися для визначення необхідності заперечуваної міри покарання.
Отже, порушення статті 10 Конвенції ( 995_004 ) не було.
На цих підставах Суд
Постановляє дванадцятьма голосами проти п'яти, що порушення статті 10 Конвенції ( 995_004 ) не було.
Учинено англійською та французькою мовами й оголошено на відкритому засіданні у Палаці прав людини, Страсбурґ, 21 січня 1999 року.
Голова Суду Люціус Вільдхабер
Секретар Суду Мікеле де Сальвія
* * *
Відповідно до пункту 2 статті 45 Конвенції ( 995_004 ) і пункту 2 правила 74 Регламенту Суду ( 980_067 ), до цього рішення додаються такі окремі думки, що не збігаються з позицією більшості:
a) окрема думка п. Вільдхабера;
b) окрема думка сера Ніколаса Братца, до якої приєднався п. Розакіс;
c) окрема думка п. Бонелло;
d) окрема думка п. Касадеваля.
Л. В. М. де С.
ОКРЕМА ДУМКА СУДДІ ВІЛЬДХАБЕРА, ЯКА НЕ ЗБІГАЄТЬСЯ З ПОЗИЦІЄЮ БІЛЬШОСТІ
На мою думку, не було жодної "нагальної суспільної потреби", яка за обставин цієї справи виправдовувала штраф, накладений на заявника. Зважаючи на те, що заявник вжив лише два помірно образливих слова, і це трапилося під час мимовільної емоційної суперечки, з метою захисту позиції, правильної з правового погляду, і що в цьому він не мав особистого прямого інтересу, накладення на нього штрафу для "охорони порядку" не було заходом, "необхідним у демократичному суспільстві".
ОКРЕМА ДУМКА СУДДІ СЕРА НІКОЛАСА БРАТЦА, ЯКА НЕ ЗБІГАЄТЬСЯ З ПОЗИЦІЄЮ БІЛЬШОСТІ І ДО ЯКОЇ ПРИЄДНАВСЯ СУДДЯ РОЗАКІС
Шкода, що я не можу погодитися з більшістю суддів, що порушення статті 10 у цій справі не було.
Обґрунтовуючи свій висновок, більшість приділяла основну увагу критерію оцінки, що має надаватися національним судам: їхня позиція полягає в тому, що, визнавши слова, якими заявник назвав муніципальних охоронців, образливими, на підставі статті 236 Кримінального кодексу, визнавши заявника винним і засудивши його за порушення цього положення, Сєрадзький регіональний суд не вийшов за межі свободи розсуду, а отже, засудження заявника, відповідно до пункту 2 статті 10, було виправданим.
На мою думку, такий підхід до розгляду питань стосовно статті 10 є занадто вузьким. Гадаю, що справжня проблема в цій справі полягає в надзвичайно широких і беззастережних формулюваннях самої статті 236. Згідно з цією статтею, будь-яка особа, що ображає державного службовця під час і у зв'язку з виконанням службових обов'язків, вчиняє тим самим злочин, що карається позбавленням волі. Як я розумію, ця стаття не залишає національному суду іншого права вибору, крім того, щоб засудити підсудного, як тільки він встановлює, що образи були адресовані державному службовцеві під час виконання службових обов'язків. Зокрема, видається, що суд ані зобов'язаний, ані вільний розглядати обставини, за яких було вжито образливі слова, або з'ясовувати, чи їх вживання було виправдане або спровоковане поведінкою державного службовця і чи це хоч якось завадило йому виконувати свої службові обов'язки. З цього приводу слід зважити на аргумент Уряду, що при визначенні застосовності до вчиненого злочину статті 236 "немає значення чи сенсу в тому, правий чи неправий був державний службовець по суті, вчиняючи конкретну дію в рамках своїх службових обов'язків.., достатньо встановити, що державному службовцеві було заподіяно образу, коли він виконував службові обов'язки". Це значно відрізняється від тих положень австрійського права, які Суд розглянув у справі "Обершлік проти Австрії" (N 2), рішення від 1 липня 1997 року, 1997-IV). Ці положення передбачають захист особи, яка словесно ображає іншу особу, якщо ці образи були спровоковані і були наслідком її зрозумілого обурення.
Я готовий, з деяким ваганням, погодитися з тим, що застосування статті до заявника у цій справі служило законній меті в цілях пункту 2 статті 10, а саме - "охороні порядку", навіть за відсутності будь-якого доказу того, що вживання двох слів спровокувало чи могло спровокувати порушення порядку. З іншого боку, не можу погодитися з аргументом Уряду про те, начебто притягнення заявника до судової відповідальності служило подальшій законній меті "захисту ... прав інших": цей аргумент цілком суперечить рішенню регіонального суду, адже саме там зазначалося, що стаття 236 призначена не захищати особисту гідність державних службовців, а забезпечувати безперешкодне виконання службових обов'язків.
Більше того, я зовсім не можу погодитися з тим, що застосування цього положення в цій справі було необхідним у демократичному суспільстві для досягнення законної мети: я вважаю, що застосування статті 236 для притягнення заявника до судової відповідальності, для засудження і накладення на нього штрафу не відповідало ані нагальній суспільній потребі, ані будь-якій законній меті.
Я доходжу такого висновку, спираючись, зокрема, на такі факти справи.
1. Існують чіткі докази того, що два образливих слова були вжиті під час інциденту, що являв собою, за правильним визначенням Комісії, "емоційну суперечку" між заявником і муніципальними охоронцями. Очевидно, що ця суперечка була спровокована і тим, що заявник розцінив як зловживання владою з боку охоронців, які вимагали від власників прилавків переміститися на базарну площу неподалік. Хоч Уряд і заперечує, що дії муніципальних охоронців були незаконними, безперечно, як визнав регіональний суд, що заявник правильно зауважив, начебто муніципальна рада не ухвалювала будь-якої постанови про заборону продажу товарів на вулицях і що жодного оголошення про це у місці і на час, про які йдеться, не оприлюднювала. За цих обставин здійснення заявником свого права на свободу вираження поглядів у суперечці з муніципальними охоронцями повністю виправдовувалося. Той факт, що при цьому він вжив два образливих слова, які, очевидно, відбивали його розчарування діями охоронців, не міг, на мою думку, виправдати притягнення заявника до судової відповідальності. Як правильно зазначила більшість членів Комісії, навіть якщо слова заявника не можна вважати прийнятними, вжиття їх не було умисним і безпричинним випадом проти охоронців.
2. Більшість суддів наголошує на тому факті, що висловлювання заявника не були частиною публічної дискусії навколо предмета громадського інтересу. Я не поділяю цієї думки. Незважаючи на те, що дискусія справді стосувалася тільки заявника і муніципальних охоронців і що предмет дискусії, можливо, не мав великого значення, те, чого вона стосувалася, заявник сприйняв як зловживання владою чи її перевищення з боку державних службовців. З такого погляду, це, безсумнівно, становило той предмет громадського інтересу, який заслуговував захисту за статтею 10.
3. Немає жодних підстав стверджувати, що вжиття двох образливих слів було якось розраховане на те, щоб викликати порушення громадського порядку чи завадити охоронцям у виконанні ними обов'язків, які вони вважали правильними. Їхня конфронтація із заявником, можливо, послужила перешкодою і викликала в охоронців ніяковість перед громадськістю. Але регіональний суд чітко визнав заявника невинуватим у "вчиненні хуліганства", і рішення регіонального суду не дає жодних підстав говорити, що вжиття згаданих двох слів якимось чином позначилося на виконанні охоронцями службових обов'язків.
4. Безперечно, штраф, накладений на заявника, був значним. Уряд стверджує, що розмір штрафу помірний, хоч, з іншого боку, визнає, що цей розмір приблизно дорівнював розміру одномісячної допомоги у зв'язку з безробіттям, а це, на мій погляд, не співвідносне покарання за вчинене заявником правопорушення.
На мою думку, застосування за обставин цієї справи нечітких положень статті 236 Кримінального кодексу з метою притягнення заявника до судової відповідальності, засудження і накладення на нього штрафу, становило невиправдане втручання у права заявника, гарантовані статтею 10 Конвенції ( 995_004 ).
ОКРЕМА ДУМКА СУДДІ БОНЕЛЛО, ЯКА НЕ ЗБІГАЄТЬСЯ З ПОЗИЦІЄЮ БІЛЬШОСТІ
На жаль, я не можу погодитися з більшістю.
У цій справі було подано достатньо доказів того, що муніципальні охоронці Здунської Волі перевищили свої повноваження, вигнавши вуличних торговців з площі, на якій постановою муніципальної ради не було заборонено продавати товари(1). Заявник висловив охоронцям свій протест проти зловживання владою. При цьому він вжив слова, які підставно можуть вважатися образливими.
---------------
(1) Див. рішення Сєрадзького регіонального суду від 29 вересня 1993 року та пункт 23 доповіді Комісії.
У цьому моменті виявилося протистояння двох крайностей: з одного боку, охоронці, які вийшли за межі своїх повноважень; з іншого боку, заявник, який вийшов за межі розумної критики.
Суд погоджується з тим, що притягнення заявника до кримінальної відповідальності і подальше визнання його винним у заподіянні образи державному службовцеві (відповідно до формулювання статті 236 Кримінального кодексу Польщі) становило втручання в його право на свободу вираження поглядів. Ця стаття надає особливий захист державним чиновникам під час виконання ними службових обов'язків. Втручання у здійснення цього основного права, звичайно, було б виправданим, згідно з пунктом 2 статті 10, якби воно було встановлене законом і була доведена його необхідність у демократичному суспільстві.
Основними критеріями встановлення необхідності втручання у свободу вираження поглядів у демократичному суспільстві є з'ясування, чи відповідає втручання нагальній суспільній потребі і законній меті, яку ставлять перед собою органи влади.
Я не вбачаю жодної суспільної потреби в засудженні тих, хто намагається перешкодити зловживанням, навіть не стримуючись у вираженні свого осуду. Держава має більшу потребу в утихомиренні тих, хто узурпує владу, ніж тих, хто протестує проти такої узурпації. У цьому випадку я визнаю одну явно нагальну суспільну потребу: потребу приборкання незаконного перевищення повноважень. Я не бачу ніяких проблем в існуванні правового режиму, який надає особливий захист державним службовцям під час виконання ними службових обов'язків. З іншого боку, я маю сумніви щодо схвалення захисту державних службовців при зловживанні ними своєю владою.
На мою думку, в цій справі Суд був покликаний визначити рівновагу між порушенням закону, яке вчинили правоохоронці, та порушенням закону, яке вчинив запальний доброчинець. Необхідно було визначити критерій належної рівноваги між захистом тих, хто зловживав мотивом додержання громадського порядку, і захистом тих, хто, виходячи за межі дозволеної лексики, ображав їх у зв'язку з цим зловживанням.
Муніципальні охоронці, перевищуючи межі своїх законних повноважень, прямо відступили від принципу верховенства права. Займаючи позицію поза законом, вони посилаються на захист з боку закону. Ця їхня позиція поза законом передувала у часі і була більш незаконною, ніж позиція заявника. Схвалюючи покарання п. Яновського, Суд дає зрозуміти, що, на його думку, словесна нестриманість запальної особи заслуговує більшого осуду, ніж порушення принципу верховенства права тими, хто має стояти на його сторожі.
Цікаво, що Суд визнав би у випадку, якби заявник заподіяв образу охоронцям, випадково ставши свідком катування третьої особи? Чи сказав би тоді Суд, що охоронці були при виконанні своїх службових обов'язків і, отже, мають право на особливий захист? Катування відрізняється від будь-якого іншого службового зловживання не суттю, а лише ступенем.
Я запитую, чи необхідно в демократичному суспільстві залишати "парасольку" закону над державними чиновниками при перевищенні ними своїх повноважень? У мене щонайменші вагання з відповіддю. Видається, що польське прецедентне право щодо застосування статті 236 Кримінального кодексу надає однаковий захист державним службовцям при виконанні ними своїх службових обов'язків і державним службовцям, які зловживають своїми повноваженнями(1). Якщо це справді так, то цей шлях не веде до справедливості. Я вважаю, що режим, в якому словесна нестриманість особи карається суворіше, ніж протиправні зловживання державних службовців, перевертає шкалу цінностей.
---------------
(1) Див. меморандум Уряду від 7 серпня 1998 року, п. 22-29.
Я цілком підтримую необхідність забезпечення державної влади і зміцнення повноважень її представників. Але в умовах демократії влада не дається небом; вона народжується в консенсусі, виховується у визнанні і здійснюється в узгодженості. Повага до влади заслуговується; навряд чи її можна домогтися, нехтуючи законом. Повага до влади може виявитися дуже малою, якщо її вимоги ґрунтуються на зарозумілості і зловживаннях.
ОКРЕМА ДУМКА СУДДІ КАСАДЕВАЛЯ, ЯКА НЕ ЗБІГАЄТЬСЯ З ПОЗИЦІЄЮ БІЛЬШОСТІ
1. Більшість суддів Великої палати дійшли висновку про відсутність порушення в цій справі. Шкода, але я не можу погодитися з цим.
2. Звичайно, ця справа не дуже складна. Проте контекст, в якому трапився інцидент, і рішення суду першої інстанції від 29 квітня 1993 року, яким районний суд Здунської Волі засудив заявника за хуліганство до восьми місяців ув'язнення з відстроченням на два роки й наклав штраф (рішення скасоване 29 серпня 1993 року регіональним судом), досить відчутно бентежить думку.
3. Гадаю, Суд мав більш зважено оцінити факти, взявши до уваги спонтанну реакцію заявника на свавільне і невиправдане втручання муніципальних охоронців, той факт, що він мав слушність із правової точки зору(1), та характер слів, адресованих державним службовцям під час інциденту. Я не схвалюю таких слів, як "дурні" чи "недоумки", але, як і більшість членів Комісії, вважаю, що заявник, якщо зважити на особливі обставини справи, у випадку з муніципальними охоронцями не вийшов за межі розумної критики. Як особи, відповідальні за підтримання громадського порядку, охоронці були зобов'язані діяти відповідно до закону.
---------------
(1) У рішенні Сєрадзького регіонального суду зазначалося, що жодного правового положення про заборону торгівлі на громадському шосе у місці, де відбувся інцидент, не існувало і що ніяке оголошення не оприлюднювалося (доповідь Комісії, п. 42).
4. Аргумент Уряду стосовно об'єктивного характеру злочину, як це визначено в статті 236 Кримінального кодексу Польщі (що відносить його до категорії злочинів суворої відповідальності), неприйнятний. Для того, стверджує Уряд, щоб установити, чи було вчинено злочин заподіяння образи, "не має значення ... те, чи державний службовець правий, чи не правий по суті, розпочинаючи певну дію в рамках своїх службових обов'язків"(2). У справі Обершліка, стосовно вживання журналістом слова "ідіот" у статті, опублікованій в журналі "Форум", по відношенню до політика, австрійський суд визнав, що, оскільки слово було образливим, сам факт його вживання був достатнім для виправдання засудження. Європейський суд не погодився з цим, зауваживши:
--------------
(2) Пункти 25 - 26 меморандуму Уряду.
"У зв'язку з цим [Суд] зазначає, що оскаржені судові рішення потрібно розглядати у світлі справи загалом, включно зі статтею заявника та обставинами, за яких вона була написана"(1).
(1) Рішення у справі "Обершлік проти Австрії" (N 2) від 1 липня 1997 року, 1997-IV, с. 1275, п. 30 і 31.
Такий самий аналіз потрібен у цій справі, а саме - оцінка висловлювань п. Яновського в умовах та обставинах інциденту з муніципальними охоронцями.
5. Ніхто не заперечував, що засудження заявника було втручанням у здійснення його права на свободу вираження поглядів. Отже, оскільки п. Яновського згодом було засуджено за заподіяння образи державним службовцям - злочин, що карається за Кримінальним кодексом(2), - це втручання було "встановлене законом" і його метою була охорона порядку чи захист прав інших, але залишається з'ясувати, чи було воно необхідним у демократичному суспільстві.
---------------
(2) Стаття 236 Кримінального кодексу Польщі.
Як зазначено у пункті 33 рішення Суду, для успішного виконання своїх обов'язків державні службовці повинні користуватися громадською довірою в умовах збереження належного порядку, а отже, це може викликати необхідність їхнього захисту під час виконання службових обов'язків від образливих і прикрих словесних нападок. Цілком правильно. Але від цих державних службовців потрібно очікувати - щонайменше - дій відповідно до закону. Адже свавілля захищати не можна.
6. Рішеннями Суду за статтею 10 у справах Хендісайда, Лінґенса ( 980_066 ) і Воґа закладені основні принципи визначення критерію необхідності, на які Суд посилається у пункті 30 цього рішення: прикметник "необхідний", що передбачає наявність "нагальної суспільної потреби", свобода розсуду у визначенні наявності такої потреби, відповідність втручання законній меті та існування відповідних і достатніх підстав.
7. Чи можна говорити, що засудження заявника у цій справі у зв'язку зі звичайною суперечкою з муніципальними охоронцями (коли, з матеріально-правового погляду, він був правий стосовно предмета спору, незважаючи на факт ужиття кількох недоречних слів) було "нагальною суспільною потребою" в контексті прецедентного права Суду? Я так не вважаю.
Отже, на мою думку, було порушено статтю 10 Конвенції ( 995_004 ).