Справа "K. і T. проти Фінляндії" (Заява N 25702/94)

РАДА ЄВРОПИ ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ Четверта секція

РІШЕННЯ

Страсбург, 27.04.2000

Справа "K. і T. проти Фінляндії" (Заява N 25702/94)

У справі "K. і T. проти Фінляндії"

Європейський суд з прав людини (четверта секція), засідаючи палатою, до якої увійшли судді:

п. Г.Ресс, голова

п. М.Пеллонпя

п. І.Кабраль Баррето

п. В.Буткевич

пані Н.Важич

п. Дж.Хедіган

пані С.Ботучарова,

а також пан В.Берже, секретар секції,

після наради за зачиненими дверима 8 червня 1999 року та 30 березня 2000 року

постановляє таке рішення, винесене в останній із зазначених днів:

Процедура

1. Справу розпочато за заявою (N 25702/94) проти Республіки Фінляндії, поданою до Європейської комісії з прав людини (Комісія), згідно з колишньою статтею 25 Конвенції про захист прав людини та основних свобод ( 995_004 ) (Конвенція). Заявники, K. і T., - громадяни Фінляндії, 1964 та 1968 років народження відповідно. Вони проживають у місті S. у Фінляндії. У Комісії заявників представляла пані А. Суомела з асоціації "За права сім'ї у Фінляндії". Заяву було подано 26 жовтня 1994 року і зареєстровано 17 листопада 1994 року за номером 25702/94.

2. Заява була подана з метою отримати висновок про те, чи розкривають факти у справі порушення державою-відповідачем своїх зобов'язань за статтею 5, підпунктами (c) та (d) пункту 3 статті 6, статтями 8, 10 та 12, взятими окремо або у поєднанні зі статтею 13 Конвенції ( 995_004 ).

3. 27 червня 1996 року Комісія вирішила повідомити про заяву Уряд-відповідач і запросила його подати зауваження з приводу прийнятності заяви і вирішення її по суті.

Уряд, представлений п. А. Косоненом, помічником уповноваженої особи, із Міністерства закордонних справ, подав свої зауваження 7 січня 1997 року, на які заявники подали свою відповідь 24 квітня 1997 року.

4. 4 березня 1997 року Комісія безоплатно надала заявникам правову допомогу.

5. Після набрання чинності Протоколом N 11 ( 995_004 ), 1 листопада 1998 року, та відповідно до положень пункту 2 статті 5 цього Протоколу, було призначено розгляд справи Судом згідно з цими положеннями.

Згідно з пунктом 1 правила 52 Регламенту Суду ( 980_067 ), Голова Суду, п. Л.Вільдхабер, доручив розгляд справи четвертій секції. Членами палати, створеної зі складу цієї секції, стали п. М.Пеллонпя, суддя, обраний від Фінляндії (пункт 2 статті 27 Конвенції ( 995_004 ) та пункт 1 (a) правила 26 Регламенту Суду), та п. Г.Ресс, виконуючий обов'язки голови секції та голова цієї палати (правило 12 та пункт 1 (a) правила 26). Іншими призначеними головою Суду членами палати стали п. І.Кабраль Баррето, п. В.Буткевич, пані Н.Важич, п. Дж.Хедіган та пані С.Ботучарова (пункт 1 (b) правила 26).

6. 25 січня 1999 року заявники подали до Суду додаткові матеріали, на які Уряд-відповідач відповів 9 березня 1999 року.

7. 23 березня 1999 року палата вирішила провести закритий розгляд питання прийнятності заяви та конкретних обставин справи.

8. 11 травня 1999 року голова палати, згідно з пунктами 3 і 4 правила 33 Регламенту Суду ( 980_067 ), прийняв ухвалу про заборону оприлюднення будь-яких документів у папці з матеріалами справи та особи заявників. Він також ухвалив, що рішення про надання заявникам правової допомоги залишатиметься чинним надалі для цілей представництва їх на розгляді справи в палаті.

9. Закрите слухання справи відбулося 8 червня 1999 року в Палаці з прав людини в Страсбурзі.

На судовому розгляді були присутні:

а) від Уряду

п. Х.Роткірх, Міністерство закордонних справ, уповноважена особа,

п. А.Косонен, Міністерство закордонних справ, помічник уповноваженої особи,

пані К.Баск-Нільсен,

пані П.-Л.Хейліо,

пані А.Лінамаа,

п. Ю.Піха, радники;

в) від заявників

п. Дж.Корттейнен, представник,

пані А.Суомела, радник.

Суд заслухав їхні звернення, а також їхні відповіді на запитання, поставлені Судом чи деякими його членами індивідуально.

10. 8 червня 1999 року палата оголосила прийнятними скарги заявників за статтями 8 та 13 Конвенції ( 995_004 ) стосовно віддання дітей під державну опіку та відповідних нормативних документів, що регулюють питання доступу до дітей.

11. 9 червня, 29 липня, 27 серпня, 13 та 15 вересня, 6 жовтня та 15 листопада 1999 року заявники та Уряд подали низку різних документів на запит голови Суду або зі своєї власної ініціативи.

Щодо фактів

I. Обставини справи

12. На початку подій, про які йдеться в заяві, K. мала дочку, P., і сина, M., 1986 та 1988 років народження відповідно. Батько P. - J., а батько M. - V. Протягом трьох місяців, з березня по травень 1989 року, K. добровільно перебувала на лікуванні в лікарні з діагнозом "шизофренія". З серпня по листопад 1989 року та з грудня 1989 року по березень 1990 року її знову помістили в лікарню приблизно на три місяці у зв'язку з її хворобою. У 1991 році її госпіталізували на менш ніж тижневий строк з діагнозом атипового і невідомого психозу. Як свідчать матеріали справи, органи соціального забезпечення та охорони здоров'я підтримували контакт з цією сім'єю з 1989 року.

13. Спочатку, з літа 1991 по липень 1993 року, заявники проживали разом у незареєстрованому шлюбі. У 1991 році і P., і M. проживали з ними. Від 1991 до 1993 року K. і V. були сторонами в спорі щодо опіки і доступу до P. У травні 1992 року право опіки над (дочкою) P. було передано V., і їй (дочці) було наказано проживати з ним.

14. У зв'язку з психозом К. знову перебувала в лікарні: з 22 квітня по 7 травня 1992 року, з 13 травня по 10 червня 1992 року, а також з 11 по 17 січня 1993 року. Від 15 травня до 10 червня 1992 року вона перебувала на лікуванні у примусовому порядку. Як свідчить медична довідка від 15 травня 1992 року, K. хворіє на параноїдну шизофренію і психоз.

Згідно з матеріалами органів соціального забезпечення, 19 березня 1993 року працівник цих органів зустрівся з матір'ю K., з якою обговорив стан здоров'я її дочки. Матір K. сказала, що здоров'я її дочки справді дуже погане і що K. знищила свої дитячі фотографії, весільне фото матері, розбивши скляну рамку, і "виколола очі" у всіх, хто був на цих фотографіях. Мати K. сказала, що вона втомилася так жити, оскільки не має будь-якої підтримки від психіатричних установ. Вона додала, що занепокоєна й побоюється, що "до того, як K. кладуть у лікарню, знову щось має трапитися".

24 березня 1993 року K. було взято під нагляд з метою з'ясування необхідності поміщення її у психіатричну лікарню в примусовому порядку, оскільки, згідно з початковим діагнозом, у неї був психоз. Було встановлено, що такої необхідності немає, але K. залишилася в лікарні добровільно до 5 травня 1993 року.

15. Стверджується, що J. не дозволяв K. зустрічатися з P. і M. Навесні 1993 року суди встановили додаткові обмеження стосовно права K. бачитися з P. У той час вона була вагітною.

16. Як свідчать матеріали органів соціального забезпечення, у M. були проблеми з поведінкою. 30 березня 1992 року у доповіді психолога зазначалося, що M., граючи з двома ляльками, у вульгарних виразах стверджував, нібито вони здійснюють статевий акт. K. визнала, що 17 лютого 1993 року розбила дзеркало у присутності M., який до цього постійно повторював: "Мати розбила дзеркало..."

У нотатках органів соціального забезпечення, зокрема від 24 та 30 березня 1993 року, зазначається, що ігри, в які грає M., та його малюнки мають деструктивний руйнівний характер. Згідно з нотатками, зробленими в останній із зазначених днів, під час уроку співу в дитячому будинку він продемонстрував свою патологічну озлобленість, погрожуючи "всіх убити". Те, як K. приводила його, було "неприємним видовищем" - M. кричав і бив свою матір, а вона не реагувала. Однак зазначалося, що ігор з ляльками із сексуальним "навантаженням" вже не спостерігається.

7 червня 1993 року у доповіді органів соціального забезпечення зазначалося, що коли K. і T. відвідували дитячий будинок, де перебував M., поведінка останнього повністю змінювалася, він виявляв лють і ненависть, лихословив тощо. У дитячому будинку T. сказав, що він, насправді, втомився так жити і, на його думку, K. потребує госпіталізації. Та коли їй запропонували візит до центру здоров'я, вона була вкрай обурена.

17. Згідно з матеріалами органів соціального забезпечення 31 березня 1993 року між K., її матір'ю, T. і кількома посадовими особами соціальної служби відбулася зустріч, на якій йшлося про те, що ці органи, керуючись інтересами захисту дитини, могли б втрутитися, вживши стосовно M. радикальніші засоби виховання, ніж ті, які вживалися до цього часу. Матеріали свідчили, що, у зв'язку з останньою госпіталізацією K., T. силою забрав її із ресторану, і це розлютило K., внаслідок чого вона порозкидала речі і, зокрема, скинула на підлогу мікрохвильову піч. T. сказав, що K. не спроможна контролювати себе.

18. З травня 1993 року посадова особа служби соціального забезпечення, виступаючи від імені Ради соціального забезпечення міста S., прийняла ухвалу про поміщення M. у дитячий будинок на три місяці. Це вважалося заходом короткострокової підтримки, відповідно до Закону 1983 року про охорону дитинства ("Закон 1983 року"). 8 квітня 1993 року із заявниками та з матір'ю і сестрою K. було проведено консультацію з метою з'ясування можливостей встановлення відкритої опіки над M. Згідно з документами цієї зустрічі, ніхто із заявників не запропонував жодних таких практичних заходів. 21 квітня 1993 року заявників знову було заслухано, і вони не заперечували проти поміщення M. у дитячий будинок.

19. У висновку, наданому 12 травня 1993 року на запит Ради соціального забезпечення, лікарі M. L. та K. R. зазначили, що K. на той час не була спроможною піклуватися про M., але її психічний стан не можна вважати таким, що постійно заважає їй здійснювати опіку над сином. Лікарі M. L. та K. R. працювали в лікарні H., в якій заявниця перебувала на лікуванні протягом зазначених вище періодів з 1991 року.

20. 11 червня 1993 року посадова особа служби соціального забезпечення, яка 3 травня 1993 року ухвалила рішення про поміщення M. у дитячий будинок, поінформувала у письмовій формі університетську лікарню в місті T. і місцеву лікарню в місті S. про те, що вона дуже занепокоєна здоров'ям K. та її майбутньої дитини. Вона попрохала керівництво лікарень негайно зв'язатися з нею, коли K. приїде до лікарні, і особливо коли вона народжуватиме дитину. Вона також висловила побажання, щоб працівники центру здоров'я одразу звернули пильну увагу на стосунки між матір'ю та немовлям.

21. 18 червня 1993 року K. привезли до районної лікарні, де вона того ж дня народила дитину J. Як свідчать документи лікарні, під час пологів мати зберігала спокій. Після народження дитини лікарню письмово повідомили про те, що є наказ про негайне взяття дитини під опіку, який забороняв віддавати новонароджену матері. Отже, дитину було переведено до дитячої палати лікарні. Як відзначалося пізніше, поведінка матері в палаті стала дещо неспокійною, але без ознак явного розладу. У документах зазначалося, що вона розуміла ситуацію і хотіла покинути лікарню наступного дня. Їй призначили ліки, які припиняють секрецію молока. Як випливає з матеріалів справи, K. покинула лікарню 19 червня 1993 року, тобто вранці наступного дня, не пройшовши післяпологового огляду. Вона приїхала до своєї матері, де почала возити порожню дитячу коляску по кімнатах.

22. На виконання статті 18 Закону 1983 року J. негайно було поміщено під тимчасову державну опіку. Про це рішення K. і T. повідомили після народження дитини двоє працівників соціальної служби в лікарні міста H. Директор Ради соціального забезпечення, який приймав рішення від імені Ради соціального забезпечення, зазначив, що психічний стан K. наприкінці її вагітності був нестабільним. Він зауважив, що здоров'я дитини було під загрозою, оскільки K. дізналася про плани віддати дитину під державну опіку. Директор Ради соціального забезпечення також вважав, що батько дитини, T., не міг гарантувати її розвитку та безпеки. Крім того, директор Ради посилався на довготривалі труднощі сім'ї, тобто серйозне захворювання K. та її спонтанні неконтрольовані емоційні реакції, які могли травмувати дітей, неспроможність T. піклуватися одразу про J. та K., некерованість поведінки K., неможливість покладення всієї відповідальності за розвиток J. на T., а також неможливість забезпечення в необхідному обсязі відкритої опіки" (державної опіки над дітьми з доступом до них з боку батьків). До прийняття цього рішення заявників не заслуховували. Про рішення взяти немовля під державну опіку заявників повідомили письмово 24 червня 1993 року. Крім того, це повідомлення було відправлено факсом до K.

23. 21 червня 1993 року директор Ради соціального забезпечення також влаштував M. під тимчасову державну опіку, посилаючись в основному на ті самі причини, що були наведені в його рішенні стосовно J. від 18 червня 1993 року.

24. 21 червня 1993 року Рада соціального забезпечення взяла до уваги накази про тимчасову державну опіку і заборонила будь-яке неконтрольоване побачення між, з одного боку, K. та, з другого боку, J. і M. відповідно. Однак кількість контрольованих побачень не обмежувалася. Рада вирішила продовжувати підготовку до взяття M. та J. під державну опіку.

25. 21 червня 1993 року, перед прибуттям немовляти з лікарні й у відсутності заявників, у сімейному центрі відбулися збори працівників служби соціального забезпечення. У доповіді зазначається, що побачення дитини з матір'ю було вирішено заборонити на місяць з огляду на непередбачуваність її реакцій, оскільки, наприклад, вдома вона вже ламала і нищила речі. Після цього початкового періоду їй планувалося надати дозвіл відвідувати дитину без обмеження, але в супроводі її особистої медсестри. Однак цей план не було виконано. У щоденній доповіді від 24 червня міститься запис, згідно з яким "мати, якщо вона бажає, може прийти разом зі своєю особистою медсестрою. Відвідування іншими особами поки що не дозволяється".

26. K. запросили з'явитися в управління служби соціального забезпечення разом з T. 22 червня 1993 року об 11.30, щоб отримати повідомлення про рішення директора Ради соціального забезпечення від 21 червня 1993 року стосовно M. 24 червня 1993 року K. і V. (біологічний батько M.) були повідомлені в письмовій формі про рішення від 21 червня 1993 року. Це повідомлення також було відправлено матері, K., факсом.

27. 22 червня 1993 року K. з направленням від лікаря центру охорони здоров'я було госпіталізовано в добровільному порядку в лікарню міста H. у зв'язку із психозом. Там вона лікувалася до 30 червня 1993 року.

28. 23 червня 1993 року J. помістили в сімейний центр. T. відвідав її того ж дня.

29. На початку липня 1993 року T. переїхав із дому заявників, після того, як посадові особи служби соціального забезпечення повідомили йому, що він має розірвати свої стосунки з K., "якщо хоче зберегти" J. Незважаючи на це, заявники продовжували свої стосунки.

30. 15 липня 1993 року Рада соціального забезпечення затвердила розпорядження про тимчасову опіку над J. і M., посилаючись на ті самі підстави, що згадувалися в наказах про негайне взяття під опіку (див. п. 22 вище). Також Рада продовжила обмеження стосовно доступу до дітей до 15 вересня 1993 року. K. було дозволено бачитися з дітьми лише в супроводі своєї особистої медсестри. Суть висновку Ради полягає у тому, що стан здоров'я K. залишається нестабільним; вона страждає від агресивних і неконтрольованих емоційних станів і для її психіки судовий розгляд справи державної опіки є тяжким напруженим випробуванням. Тому стосовно J. Рада вважала, що її особиста безпека може опинитися під загрозою, якщо побачення відбуватимуться без контролю. Стосовно M. Рада побоювалася, що відвідування K. дитячого будинку "вже не можуть відбуватися під контролем з боку співробітників дитячого дому, а це не в її інтересах". Перед прийняттям рішення від 15 липня 1993 року заявників заслухали. Вони висловили своє заперечення проти запланованих рішень стосовно опіки.

31. 15 липня 1993 року K. у супроводі особистої медсестри відвідала обох своїх дітей. У журналі відвідування зазначено, що внаслідок цього виникла "складна ситуація".

32. 19 липня 1993 року T. переїхав з J. до сімейного блоку при сімейному центрі.

33. З 20 по 21 липня 1993 K. знову госпіталізували в добровільному порядку до відкритої палати лікарні міста H. у зв'язку з психозом. Однак наступного дня вона покинула лікарню. 26 липня 1993 року за нею призначили спостереження для з'ясування необхідності поміщення її до психіатричної лікарні у примусовому порядку. 30 липня 1993 року її примусово поклали до психіатричної лікарні. Як свідчать документи лікарні, перед цим родичі K., хвилюючись за неї, зверталися до лікарні з наміром покласти її на лікування. За їхніми словами, поведінка K. була неспокійною та агресивною і вона втекла з дому. Перебування її в лікарні тривало до 27 жовтня 1993 року, тобто три місяці.

34. Протягом періоду з 18 червня по 31 серпня 1993 року K. відвідала своїх дітей в їхніх дитячих будинках. Під час побачень її супроводжувала її особиста медсестра з лікарні, яка підтримувала зв'язок з органами соціального забезпечення і організувала відвідування з урахуванням стану психічного здоров'я K. Як свідчить журнал центру, вона відвідала J. у цей період двічі.

35. Згідно із заявою працівника служби соціального забезпечення від 4 серпня 1993 року, T. здійснював добру опіку над J., спочатку в лікарні до 23 червня 1993 року і пізніше - у сімейному центрі. Було вирішено, що J. перебуватиме в сімейному центрі і що T. відвідуватиме її через день, J. відвідає свого батька вперше з 13 по 15 серпня 1993 року, і в ці дні T. організує її хрещення. Планувалося, що дитина в майбутньому може переїхати до батька.

36. Витрати на переїзд T. до центру сплачувалися органами соціального забезпечення. Із документів центру можна зробити висновок, що T. зміг налагодити хороші стосунки з дитиною і навчився добре опікуватися нею. Дитина провела свої відпустки додому спочатку з T. в будинку його матері, а згодом - в його новому домі.

37. 12 серпня 1993 року Рада соціального забезпечення передала обидва накази про державну опіку до Окружного адміністративного суду м. Турку і м. Порі на затвердження, оскільки заявники не погодилися з ними. На підтримку своїх рішень Рада подала заяву посадової особи служби соціального забезпечення від 25 серпня 1993 року. У заяві стверджувалося, що T. один не зможе піклуватися одразу про M. і про немовля J., оскільки K. жила в тому ж домі і останні чотири роки вона була психічно хворою. T. бачився з J. у дитячому будинку три - чотири рази на тиждень. Проживаючи в квартирі, прибудованій до муніципального дитячого будинку, він піклувався про J. протягом двох тижнів, а згодом брав її під свою опіку на три дні на тиждень у своєму новому домі. Отже, Рада почала вивчати питання, чи можна покласти на нього відповідальність за виховання J. за допомогою підтримуючих заходів з боку Ради.

38. 15 серпня 1993 року J. хрестили в присутності K., T. і M.

39. 18 серпня 1993 року в дитячому будинку відбулася нарада, на якій був присутній T. У звіті зазначається, що стан психічного здоров'я K. дуже нестабільний і її психіатричне лікування, ймовірно, має тривати далі протягом чотирьох - п'яти років. Однак T. висловив своє сподівання, що вони разом з K. зможуть виховувати J. у майбутньому. Було вирішено, що J. залишатиметься в дитячому будинку і відвідуватиме T. з четверга до суботи починаючи з 28 серпня 1993 року. T. відвідуватиме J. в інші дні, згідно з домовленістю, яка мала бути досягнута щодо цього приводу з дитячим будинком.

40. Упродовж судового процесу щодо опіки й доступу до P. працівниця соціальної служби 8 травня 1992 року свідчила в районному суді міста S., що вона не помітила в сім'ї заявників нічого такого, що могло викликати тривогу, чи того, що сімейні умови якимось чином відрізнялися від тих, що існують у "нормальних сім'ях". Тому працівниця вважала, що K. спроможна виховувати дітей, незважаючи на її лікування у зв'язку з психічною хворобою. Працівниця соціальної служби зазначила, що K. завжди тримала своїх дітей у "чистоті" і піклувалася про їхнє здоров'я. Принаймні, за допомогою матері K. та деяких підтримуючих заходів K. могла бути опікуном своїх дітей.

Як стверджує батько P., який теж подавав свідчення в районному суді, у поведінці K. простежувалися ознаки параноїдної шизофренії - їй здавалося, що "незнайомі люди заходили в її дім, коли вона була відсутня". Він також стверджував, що K. пофарбувала волосся, бо їй здавалося, що в районі, де вона проживає, з'явився її "двійник", і вона хотіла відрізнятися від цього двійника. Як показали кілька свідків, останнім часом K. добровільно лягала до психіатричної лікарні, де лікувалася у зв'язку з психічною хворобою. Також стверджувалося, що P. фактично проживає разом зі своєю бабусею, яка щодня піклується про неї.

41. 9 вересня 1993 року Окружний адміністративний суд затвердив наказ про опіку стосовно J., беручи до уваги психічну хворобу K.; сварки між заявниками, внаслідок яких на початку липня 1993 року T. покинув їхній дім; хворобу K. та інші проблеми сім'ї, через які заявники не могли забезпечити належне виховання J.; а також з огляду на те, що підтримка сім'ї в забезпеченні опіки й виховання дітей не поліпшила ситуацію в сім'ї достатньою мірою і що не можна було очікувати, що ці заходи задовольнятимуть потреби у вихованні J. Жодного слухання не проводилося. K. оскаржила це рішення.

42. 14 вересня 1993 року Рада соціального забезпечення продовжила чинність обмеження стосовно доступу до дітей до 15 грудня 1993 року.

43. До матеріалів справи, яка велася Радою соціального забезпечення, були долучені такі записи посадової особи цього органу:

"14 вересня 1993 року:

2. ...Крім того, під питанням опинилася важливість майбутніх побачень між J. і T., оскільки йде підготовка до віддання J. до прийомної (фостерної) сім'ї на виховання за державний кошт. T. буде важко розлучатися із J. <...>

13 жовтня 1993 року:

K. ...каже, що вона хоче повернутися до T., коли 29 жовтня її випишуть з лікарні... Вона хоче, щоб M. та J. віддали в одну і ту саму прийомну сім'ю. <...>

18 жовтня 1993 року:

...Т. погоджується віддати J. на виховання до прийомної сім'ї. <...>

25 жовтня 1993 року:

...Т. не зовсім погоджувався з тим, щоб віддати J. під опіку до прийомної сім'ї. ...Йому знову було пояснено, що J. не зможе жити з ним, поки заявники продовжуватимуть свої взаємини. <...>

26 жовтня 1993 року:

...Дуже важливим з точки зору долі J. є взаємини між заявниками; якщо вони триватимуть, J. не зможе залишатися в домі з T. <...> Альтернативним вирішенням є: J. повертається жити до T. або її віддають під опіку прийомної сім'ї, T. зможе й один забезпечити основний догляд і виховання дитини за умови, що йому буде надано певну підтримку. <...>

27 жовтня 1993 року:

...Тепер побачення між M. та K. проходять добре завдяки присутності на них T. <...>

29 жовтня 1993 року:

...Батько несе відповідальність за піклування про дитину, яку віддано під державну опіку. Він проявляє активність і діє з власної ініціативи. Він годує, одягає і миє дитину. Він також організовує прогулянки дитини і заколисує немовля. Батько поводиться з дитиною природно і дбайливо. Він багато розмовляє з дитиною і має до неї ніжні почуття. Йому приємно проводити час з дитиною і спілкуватися з нею її мовою. Батько поводиться з дитиною терпляче і з теплотою, уважно ставлячись до її потреб.

Мати відвідала дитину п'ять разів і залишалася з нею лише на короткий час.

...J. має можливість регулярних взаємовідносин з однією особою, яка піклується про неї, тобто з її батьком. Довірливі взаємини з батьком створюють у дитини почуття елементарної безпеки, що становить основу позитивного розвитку її емоційного життя. J. має необхідні передумови для свого розвитку і для того, щоб рости здоровою і гармонійно розвиненою дитиною. Якщо взяти ці обставини до уваги, підгрунтя для влаштування J. до прийомної сім'ї є добрим".

44. 27 жовтня 1993 року K. виписали з лікарні міста H.

45. 11 листопада 1993 року Окружний адміністративний суд затвердив наказ про опіку стосовно M., знову посилаючись на підстави, викладені в його рішенні від 9 вересня стосовно J., жодного слухання не відбулося.

46. В апеляційному провадженні у Верховному адміністративному суді проти затвердження наказу про державну опіку стосовно M. заявників представляв державний юрисконсульт міста S.

47. Рішенням від 21 січня 1994 року Рада соціального забезпечення віддала J. на виховання за державний кошт до сім'ї у місті K. (приблизно 120 км від дому заявників). M. віддали під опіку в цю ж сім'ю 7 лютого 1994 року. Їхні прийомні батьки не мали своїх власних дітей. Посадові особи Ради соціального забезпечення повідомили обом заявникам та прийомним батькам, що J. і M. перебуватимуть під опікою в цій сім'ї "протягом років". Заявники запропонували, щоб державна опіка над дітьми була організована в домі їхніх родичів.

48. 2 лютого 1994 року Рада соціального забезпечення склала план реалізації заходів державної опіки. Стверджується, що альтернативний план опіки, запропонований заявниками, було проігноровано. Наприклад, діти не могли зустрічатися з їхньою бабусею по матері у неї вдома.

49. Після прийняття плану опіки 2 лютого 1994 року заявники попрохали пом'якшити обмеження доступу до дітей. Наприклад, T. дозволяли бачити J. лише один раз на місяць.

50. 21 березня 1994 року заявники попрохали, зокрема, щоб Рада соціального забезпечення склала план державної опіки, спрямований на возз'єднання сім'ї.

51. 3 травня 1994 року органи соціального забезпечення організували нараду, на якій план опіки від 2 лютого 1994 року було переглянуто. Заявники та їхні представники на нараді присутніми не були.

52. 17 травня 1994 року директор Ради соціального забезпечення обмежив доступ обох заявників до дітей одним відвідуванням прийомної сім'ї на місяць, при цьому побачення мало відбуватися під контролем упродовж трьох годин. Директор визнав, що підстави для державної опіки ще існують. Він вважав, що хоча заявники були незадоволені викладеним у плані графіком відвідувань, надання дітям необмеженого права побачень зі своїми батьками створювало б перешкоди успішній адаптації дітей у новій сім'ї. Заявники оскаржили це рішення.

53. 26 травня 1994 року заявники звернулися з проханням, щоб Рада соціального забезпечення скасувала рішення про державну опіку над M. і J.

54. Стверджується, що 18 вересня 1994 року директор Ради соціального забезпечення повідомив заявникам, що у разі подальшого народження ними дітей їх також буде віддано під державну опіку. За словами Уряду, директор Ради соціального забезпечення, відповідаючи на конкретне запитання з цього приводу, лише сказав їм, що народжених у майбутньому дітей, можливо, буде віддано під державну опіку.

55. У висновку від 22 вересня 1994 року, поданому на запит Ради соціального забезпечення, лікар K. P., психіатр, висловилася стосовно можливості скасування наказів про державну опіку. Вона дійшла висновку, що стан психічного здоров'я K. не заважатиме їй піклуватися про своїх дітей. За словами лікаря K. P., зусилля, які докладає K. для того, щоб домогтися скасування державної опіки і пом'якшення обмежень доступу до дітей, свідчать про наявність у неї психологічних ресурсів. Зокрема, вона зазначила, що T. надає K. найбезпосереднішу підтримку в піклуванні про дітей та їхньому вихованні. Надати їм допомогу в піклуванні про дітей була також готова мати K., яка була опікуном на період судового процесу. Однак лікар K. P. додала, що вона, не будучи дитячим психіатром, не може відстоювати будь-яку позицію стосовно інтересів дітей. Лікар K. P. спиралася в своєму висновку також на повідомлення лікаря K. Po., психолога, який дійшов того самого Висновку стосовно спроможності K. бути опікуном своїх дітей.

56. 23 вересня 1994 року Верховний адміністративний суд подовжив строк проходження апеляції K., поданої проти затвердження наказу про опіку стосовно J. Того самого дня суд відхилив апеляцію проти затвердження наказу про опіку від 11 листопада 1993 року стосовно M.

57. Державний юрисконсульт порадив не подавати клопотання про скасування наказів про опіку.

58. 28 вересня 1994 року Окружний адміністративний суд провів усне слухання щодо обмеження доступу до дітей, встановленого 17 травня 1994 року. Суд узяв показання у двох психіатрів, які проводили бесіду з K. Один з них, лікар T. I.-E., не знав K. особисто, але стосовно діагнозу її психічного стану зазначив, що у K. спостерігається схильність до хворобливої реакції на конфліктні ситуації. Лікар K. P. зазначала, що стан здоров'я K. не заважає їй піклуватися про дітей. Отже, якщо її хвороба була підставою для обмеження доступу до дітей, то цієї підстави вже немає.

59. У письмовому експертному висновку, виданому на запит Ради соціального забезпечення Окружному адміністративному суду, лікар E. V., дитячий психіатр, висловив думку, що прийомна сім'я має взяти дітей під постійну опіку і що відвідування заявниками необхідно заборонити на певний час, щоб захистити дітей і сім'ю, яка взяла їх під опіку. За словами заявників, перед тим, як висловити свою пропозицію, лікар E. V. не зустрівся з жодним із заявників чи дітей і не консультувався з іншими психіатрами.

60. 11 жовтня 1994 року Окружний адміністративний суд затвердив рішення про обмеження доступу до дітей, прийняте 17 травня 1994 року. Суд зазначив, що жоден із заявників, якого було заслухано усно, не побажав висловити будь-яку думку стосовно розвитку дітей. У рішенні суду, зокрема, містилися такі висновки:

"...Завдяки дозволу бачитися з дітьми один раз на місяць і спілкуватися з ними шляхом листування забезпечуватиметься збереження зв'язку між батьками та дітьми. Якщо згодом підстави для державної опіки зникнуть, з'явиться можливість возз'єднання сім'ї <...>"

61. Окружний адміністративний суд відхилив прохання заявників про звільнення їх від обов'язку оплати витрат на судове провадження, посилаючись на те, що відповідний закон не розповсюджується на справи, пов'язані з обмеженням доступу до дітей. Незважаючи на це, на слуханні, що відбулося в Суді, допомогу заявникам надавала пані Суомела.

62. 18 жовтня 1994 року K. подала апеляцію на затверджений рішенням Окружного адміністративного суду від 9 вересня 1993 року наказ про опіку над J.

63. 17 листопада 1994 року посадові особи Ради соціального забезпечення переглянули план державної опіки і запропонували, щоб діти зустрічалися із заявниками один раз на місяць у нейтральному приміщенні в центрі сімейної консультації міста K., де проживала сім'я, яка взяла цих дітей під свою опіку. Заявники заперечували проти цієї пропозиції, вважаючи, що це призведе до подальшого обмеження їхнього доступу до дітей. Замість цього вони прохали дозволу зустрічатися з дітьми двічі на місяць і щоб одна із цих зустрічей вибувалася в місці проживання заявників. 22 грудня 1994 року вони звернулися з вимогою видати їм стосовно їхнього прохання (щодо доступу до дітей) окреме письмове рішення, яке уможливило б їм оскарження цього рішення.

64. Листом від 22 грудня 1994 року директор Ради соціального забезпечення поінформував заявників, що для обмежень їхнього доступу до дітей вже не існує будь-яких підстав. Незважаючи на це, заявникам дозволили бачитися з дітьми лише один раз на місяць упродовж трьох годин у приміщенні, яке обирала Рада соціального забезпечення. Ці побачення мали також відбуватися під контролем.

65. Своїм рішенням від 11 січня 1995 року директор Ради соціального забезпечення підтвердив, що для обмежень доступу до дітей будь-яких підстав вже немає. 31 січня та 28 лютого 1995 року Рада соціального забезпечення затвердила рішення від 11 січня 1995 року. Заявники подали оскарження.

66. З 15 по 24 лютого та з 11 квітня по 29 травня 1995 року K. перебувала в лікарні у зв'язку з приступом психозу.

67. 14 березня 1995 року Рада соціального забезпечення відхилила прохання заявників від 26 травня 1994 року про скасування наказу про опіку, зазначивши таке:

"На даний момент стан здоров'я матері дітей, K., поліпшився, і у сімейній ситуації також з'явились інші чинники, завдяки чому нинішня ситуація відрізняється від тієї, що була в 1993 році, коли приймалися рішення про взяття дітей під опіку".

За словами лікаря K. P., психіатра-фахівця, емоційне життя K. надалі залишалося нестабільним і крихким, що обумовлювалося її переживаннями за останні п'ять років та підтверджувалося діагнозом психічної хвороби, у зв'язку з якою вона потребує - ще протягом тривалого часу - терапевтичної підтримки й медикаментозного лікування. Їй також необхідне регулярне лікування, яке б гарантувало подальше підтримання нормального стану її психіки та уможливлювало б їй необмежений доступ до дітей і виконання нею ролі їхнього опікуна. Однак лікар K. P. не висловила якоїсь конкретнішої думки стосовно здатності K. піклуватися про своїх дітей і виховувати їх, незважаючи на те, що до неї звернулися з прямим проханням висловитися з цього приводу.

K. може виконувати роль опікуна своїх дітей. Однак вона не може забезпечувати потреби і освіту своїх дітей - навіть за підтримки з боку T. та завдяки підтримуючим заходам відкритої опіки. Батьки не в змозі належним чином виховувати своїх дітей і піклуватися про їхні потреби.

Згідно із заявою, зробленою дитячою клінікою муніципалітету K., здатність K. і T. розуміти потреби дітей і реагувати на них є дуже обмеженою. Незважаючи на те, що T. спроможний займатися з дітьми, йому все ж важко забезпечувати потреби дитячого емоційного життя. K. також нездатна будувати емоційні стосунки зі своїми дітьми. Ще раніше лікар J. H., психолог із місцевого центру охорони здоров'я, зробила такий самий висновок у своєму звіті, складеному під час судового провадження стосовно опікунства над старшою дитиною K. Схожу думку висловила у своєму експертному висновку і лікар E. V., дитячий психіатр. Вже навесні 1992 року лікар J. H. зрозуміла, що проблема K. пов'язана з усуненням бар'єрів між нею та її дітьми. Вона зазначила, що K. об'єднує себе й дітей в одне ціле і неспроможна розуміти окрему та індивідуальну природу дітей. За словами J. H., K. також нездатна враховувати потреби дітей з огляду на їхній вік. Лікар E. V. вважає, що для K. діти не є незалежними об'єктами, вона бачить в них так звані "я-об'єкти". Їй важко зрозуміти, що дитина - це окрема людина зі своїми потребами в любові й піклуванні. Натомість вона ставиться до них, немовби вони - лише "об'єкти її власного користування".

5 квітня 1995 року заявники подали апеляцію, звертаючись також із проханням звільнити їх від обов'язку сплати судових витрат та надати їм безоплатні послуги юридичного представництва. Вони також прохали про проведення усного слухання.

68. 7 квітня 1995 року у заявників народилася ще одна дитина, R. Після пологів, 13 квітня 1995 року, K. примусово поклали до психіатричної лікарні міста H., де вона лікувалася до 29 травня 1995 року, тоді як R. перебувала під опікою T. Згідно зі спостереженням психіатра, датованим 10 квітня 1995 року, у K. "скоріш за все, далі проявляється параноїчна форма шизофренії".

69. 15 червня 1995 року Окружний адміністративний суд задовольнив прохання заявників про звільнення їх від покриття судових витрат і призначив пані Суомела їхнім представником під час розгляду їхньої апеляції на рішення Ради соціального забезпечення від 14 березня 1995 року. Суд вирішив не проводити слухання стосовно прохання заявників про скасування наказів про опіку, надавши сторонам можливість додати свої письмові зауваження.

70. Що стосується апеляції заявників на рішення Ради соціального забезпечення від 31 січня 1995 року та 28 лютого 1995 року. Окружний адміністративний суд 15 червня 1995 року зауважив, що перероблений план опіки, складений 17 листопада 1994 року, вже послужив підставою для рішення про обмеження доступу до дітей, чинність якого була подовжена пізніше новими рішеннями, тоді як стосовно прохання заявників щодо доступу до дітей їх не було заслухано належним чином. Це питання було передано до Ради соціального забезпечення для повторного розгляду.

71. У світлі рішення Окружного адміністративного суду виконуючий обов'язки директора Ради соціального забезпечення 28 червня 1995 року прийняв рішення про обмеження доступу заявників до дітей одним побаченням на місяць на період до 31 травня 1996 року. Побачення мали відбуватися в домі сім'ї, яка прийняла дітей під свою опіку. Крім того, прийомні батьки разом з дітьми мали відвідувати заявників кожні шість місяців. Директор Ради, зокрема, вважав, що для розвитку дітей їм необхідно звикнути до нового оточення в сім'ї, яка взяла їх під опіку. Ближчі стосунки з батьками могли б призвести до змін, створити небезпеку, а також зумовити нову кризу в їхньому розвиткові. Процес їхньої адаптації, який почався успішно, міг би опинитися під загрозою. Отже, для успішного розвитку дітей необхідно, щоб їхнє оточення залишалося стабільним і безпечним. 22 серпня 1995 року рішення директора було затверджено Радою соціального забезпечення. Заявники подали апеляцію.

72. Стосовно обгрунтування наказу про опіку над J. 21 серпня 1995 року Верховний адміністративний суд задовольнив прохання K. про звільнення її від обов'язку сплати судових витрат станом на 1 березня 1994 року і призначив пані Суомела її представником. Суд затвердив рішення Окружного адміністративного суду від 9 вересня 1993 року.

73. 28 вересня 1995 року Окружний адміністративний суд відхилив апеляції заявників від 5 квітня 1995 року без проведення усного слухання. Суд, зокрема, зазначив, що, як свідчать медичні довідки, стан здоров'я K. поліпшився, але її емоційний стан поки що залишається ще нестабільним. Отже, вона і далі потребує психотерапевтичного й медикаментозного лікування. Крім того, у заявників народилася ще одна дитина, і K. знову проходила лікування в лікарні міста H. Ці дві обставини служили додатковим аргументом проти скасування наказів про опіку.

74. 3 листопада 1995 року Окружний адміністративний суд відхилив апеляцію заявників на рішення про обмеження доступу до дітей, яке було затверджено 22 серпня 1995 року.

75. 25 травня 1996 року посадові особи Ради соціального забезпечення переглянули план державної опіки, запропонувавши зустріч дітей і заявників один раз на місяць у приміщенні школи, що знаходиться в місці проживання дітей. У зв'язку з тим, що на цій нараді заявники були відсутні, план опіки знову переглядався 9 жовтня 1996 року в частині, яка стосується обмеження доступу до дітей. Заявники тоді запропонували побачення їх із дітьми без контролю один раз на місяць. Однак план державної опіки було змінено згідно з пропозицією посадових осіб Ради соціального забезпечення.

76. 17 червня 1996 року директор Ради соціального забезпечення обмежив доступ обох заявників до дітей на період до 30 листопада 1997 року одним контрольованим тригодинним побаченням на місяць у приміщенні школи, яка знаходиться в місці проживання дітей. Під час побачення мав бути присутній також один із прийомних батьків. Рішення директора було затверджено Радою соціального забезпечення 20 серпня 1996 року. Заявники подали апеляцію на це рішення до Окружного адміністративного суду, звертаючись із проханням провести усне слухання. До суду надійшов висновок від дитячого психіатра, лікаря J. P., якого також представники заявників рекомендували Раді соціального забезпечення. Лікар J. P. зазначає, зокрема, таке:

"Право M. та J. на побачення з близькими до них особами повинно передусім розглядатися в світлі їхнього психологічного розвитку і здоров'я. Ця точка зору потребує розгляду якості, сталості й безперервності їхніх людських взаємин, оскільки психологічний розвиток відбувається у взаємозв'язку з людськими стосунками. На мою думку, людські взаємини мають розглядатися з дитячої точки зору. <...>

...Нарешті, я зазначаю, що перед тим, як M. влаштували в дитячий будинок... його мати 8 разів потрапляла до психіатричної лікарні, де лікувалася, в загальному підсумку, приблизно протягом 13 місяців. Таким чином, M. прожив зі своєю матір'ю 45 місяців, тобто 3 роки 9 місяців. Найбільш тривалий період, який вони провели разом, становив 2 роки і 1 місяць... T., як вітчим, допомагав піклуватися про M. максимум протягом 10 місяців. ...Прийомні батьки вже піклувалися про M. протягом 3 років і трьох місяців безперервно. Між M. та його біологічним батьком практично не було будь-яких стосунків...

З огляду на наведені вище факти, я вважаю, що через ці обставини людські взаємини в ранньому дитинстві M. були переривчастими, нетривалими і нестабільними. Найбільш стабільними і тривалими були взаємини з прийомними батьками... Отже, ці взаємини є найбільш необхідними й важливими для психологічного розвитку M.

...J. народилася в червні 1993 року. Її віддали під державну опіку одразу після її народження. Спочатку нетривалий період вона перебувала в районній лікарні, а згодом - у притулку для маленьких дітей. T., як біологічний батько J., піклувався про неї протягом двох тижнів у червні та серпні 1993 року. J. влаштували під опіку у прийомну сім'ю... у січні 1994 року, коли їй було десь 7 місяців. На цей час J. провела у прийомній сім'ї приблизно 3 роки і 3 місяці без перерви. Зараз J. трохи більше трьох років і 10 місяців.

З огляду на це, я вважаю, що внаслідок цих обставин J. не мала будь-яких інших суттєвих і важливих взаємин, ніж ті, які вона має зі своїми прийомними батьками. Щодо J., взаємини з її прийомними батьками мають першорядну вагу для її психологічного розвитку...

...Особливо з точки зору дітей, але, природно, також із точки зору прийомних батьків, прийомна (фостерна) сім'я є сім'єю, до якої принципи, втілені в Конвенції ООН про права дитини ( 995_021 ) та в Європейській конвенції про захист прав людини та основних свобод ( 995_004 ), можуть застосовуватися так само, як і до біологічних сімей. Ця точка зору є особливо важливою для випадків, коли внаслідок певних обставин біологічні батьки не проживають разом з дітьми.

З огляду на наведені вище факти, я відзначаю, що заходи, спрямовані на допомогу й підтримку батьків, які прийняли під опіку M. і J., найкращим чином відповідають інтересам дітей. Ці заходи мають, передусім, гарантувати значущість, безперервність та безпеку людських стосунків M. і J. зі своїми прийомними батьками...

Для психологічного розвитку M. і J. також важливо, щоб у безпечних і стабільних умовах, які забезпечуються їм прийомними батьками, вони могли підтримувати і відтворювати добре засвоєне уявлення про своїх біологічних батьків..., з якими вони розлучені внаслідок певних обставин.

На мою думку, це можна зробити, якщо виконувати рішення Ради соціального забезпечення міста S. від 20 серпня 1996 року стосовно права доступу до дітей. У теперішній час необмежене право доступу до дітей чи право доступу на тих умовах, які пропонують заявники, не відповідають інтересам дітей, оскільки можливості K. і T. забезпечувати емоційні потреби M. і J. є недостатніми... Такі умови доступу до дітей явно загрожують здоров'ю і розвитку M. і J. На мою думку, питання необмеженого права доступу необхідно оцінити тоді, коли діти досягнуть 12 років".

77. У звіті від 10 вересня 1996 року лікар K. P. зазначила, що, на її думку, психічний стан K. не може вважатися перешкодою для виконання K. ролі опікуна своєї дочки R.

78. 2 квітня 1997 року план опіки було знову переглянуто органами соціального забезпечення. Заявникам повідомили про час цієї наради 15 січня та 10 березня 1997 року. Їхньому представникові також повідомили про цю нараду листом, відправленим 10 лютого 1997 року. Ні заявники, ні їхні представники на нараду не з'явилися. Таким чином, заявників не було заслухано з цього приводу безпосередньо, але оскільки вони висловили свою думку стосовно інших питань, органи врахували їхню точку зору в плані опіки.

79. 12 червня 1997 року Окружний адміністративний суд відхилив апеляцію заявників на рішення Ради соціального забезпечення від 20 серпня 1996 року про обмеження права заявників на побачення з дітьми. Окружний адміністративний суд відмовився задовольнити прохання заявників про проведення усного слухання.

80. Хоча лише у своєму повторному запереченні заявники зазначили, що апеляцію було також подано від імені R., Окружний адміністративний суд визнав у своєму рішенні, що апеляцію було подано частково від її імені. Суд зазначив, що право апеляції має особа, на яку спрямоване рішення, або особа, права якої, її обов'язку чи інтересу безпосередньо торкається це рішення. Суд визнав, що рішення Ради, яке стосувалося права доступу сестер і братів R. та права доступу батьків, не було таким рішенням.

81. 28 листопада 1997 року директор Ради соціального забезпечення обмежив право заявників і, таким чином, право доступу їхньої наймолодшої дитини, R., до J. і M. одним тригодинним відвідуванням на місяць у приміщенні школи, що знаходиться в місці проживання дітей, на період до кінця 1998 року. Заявники це рішення не оскаржили.

82. 1 грудня 1998 року план опіки було переглянуто.

83. Як стверджується у звіті від 3 липня 1998 року, підготовленому лікарем K. M. (колишнім лікарем K. P.), з травня 1995 року K. не потрапляла до лікарні і з початку 1995 року стан її здоров'я був стабільним. Проблем з опікою над R. не було (вона весь час проживала разом зі своїми батьками, і під опіку її не віддавали). Лікар K. M. рекомендувала органам соціального забезпечення зменшити або припинити контроль за відвідуваннями дому заявників, для того щоб надати K. можливість облаштувати своє нормальне життя без постійного нагляду з боку органів влади.

84. Чинність наказів про обмеження прав доступу було подовжено директором Ради соціального забезпечення 11 грудня 1998 року на період до кінця 2000 року. Побачення мали відбуватися під наглядом у приміщенні школи в місці проживання дітей. Однак одне з побачень мало відбуватися в домі заявників у присутності прийомних батьків. Директор Ради соціального забезпечення вважав, зокрема, що у сім'ї немає перспективи возз'єднання, оскільки сім'я, яка прийняла дітей під свою опіку, тепер була фактично рідним домом дітей; що побачення заявників з дітьми один раз на місяць і спілкування з ними завдяки листуванню є достатнім для забезпечення уявлення дітей про своїх біологічних батьків; і що ближчі контакти із заявниками поставили б розвиток дітей під загрозу, призвели б до змін, створили б небезпеку і зумовили нову кризу в їхньому розвиткові. Заявники подали апеляцію на це рішення до Ради соціального забезпечення, яка 2 лютого 1999 року відхилила апеляцію і затвердила рішення директора Ради. Аргументуючи ці рішення, Рада посилалась як на ухвали Окружного адміністративного суду, так і на висновки лікаря J. P.

85. Апеляція заявників на рішення Ради соціального забезпечення від 2 лютого 1999 року стосовно права доступу до дітей і далі перебуває на розгляді в Адміністративному суді (колишньому Окружному адміністративному суді).

86. Як стверджується в доповідях, складених особою, під наглядом якої відбувалися зустрічі дітей і заявників у період з 25 травня 1996 року по 10 січня 1999 року, під час цих побачень дорослі досить добре ладили один з одним. J. часто грається з M. Коли R. була ще зовсім малою, J. гралася сама, але згодом дівчатка, J. та R., стали частіше проводити час разом. З іншого боку, очевидно те, що перший заявник дуже мало спілкується із J. і M. На думку цієї особи, перший заявник, скоріш за все, зосереджує свої стосунки на R. (особливо виразно це стверджується в її ранніх звітах).

II. Відповідальне національне право і практика

A. Принципи Закону про опіку над дитиною та право доступу і Закону про охорону дитинства

87. Стаття 1 Закону про опіку над дитиною та право доступу визначає, що є опікою над дитиною і що вимагається від опікуна. У першому пункті зазначено, що опіка має на меті забезпечити благополучний і гармонійний розвиток дитини з урахуванням її індивідуальних потреб і бажань, а також близькі і теплі стосунки, передусім зі своїми батьками.

88. Закон про опіку над дитиною та право доступу вимагає як від батьків, так і від органів влади під час прийняття рішення стосовно дитини та його виконання з'ясовувати побажання і позицію дитини, якщо це є можливим з огляду на вік і етап розвитку цієї дитини (статті 4.2, 8, 9.4, 11, пункт 3 статті 34.1, а також статті 34.2, 39.1 та 2, 46.2). Рішення суду стосовно опіки і доступу до дитини не можуть бути виконані супроти волі дитини, яка досягла 12 років.

89. Також, згідно із Законом про охорону дитинства, дитина, яка досягла 12 років, отримує незалежне право на урахування її позиції в найважливіших рішеннях, що торкаються питань забезпечення її особистого розвитку, а також право на оскарження таких рішень.

90. У випадках, коли дитина не проживає зі своїми батьками або коли вони розлучені через необхідність захисту чи з іншої відповідної причини, ця дитина має, у принципі, право підтримувати особисті взаємини й контакти зі своїми батьками. Однак це право може обмежуватися з огляду на конкретні підстави і шляхом дотримання певних, встановлених законом, процедур, наприклад, у зв'язку з небезпекою і загрозою, які становлять контакти, чи необхідністю найкращим чином ураховувати інтереси дитини (стаття 2 Закону про опіку над дитиною та право доступу; статті 19.2, 24 та 25 Закону про охорону дитинства; статті 9 та пункт 2 статті 10 Конвенції про права дитини ( 995_021 ).

91. У статті 1 Закону про охорону дитинства сказано, що дитина має право на безпечне й стимулююче її розвиток оточення та на гармонійний і збалансований розвиток, а також має особливе право на захист. Мета Закону про охорону дитинства полягає в тому, щоб дитина, за будь-яких обставин, отримувала такі опіку й виховання, яких вимагає Закон про опіку над дитиною та право доступу.

B. Допомога в організації відкритої опіки

92. У випадку, коли батьки чи опікуни дитини не в змозі забезпечити дитині достатньо безпечні умови для її розвитку й виховання, Рада соціального забезпечення та її посадові особи мають вжити необхідних заходів відповідно до Закону про охорону дитинства. Серед таких заходів - допомога в організації відкритої опіки, про яку йдеться в статтях 12 та 14, а також взяття дитини під опіку та забезпечення альтернативної опіки, про яку йдеться в статті 16.

93. Згідно зі статтею 13.1 Закону про охорону дитинства (з поправками, внесеними Законом 139/1990), у випадку, коли потреба в заходах з охорони дитинства з боку держави спричинена в основному недостатнім рівнем доходів сім'ї, неповноцінними умовами життя чи відсутністю житла або коли ці обставини становлять серйозну перешкоду для становлення дитини та сім'ї або молодої особи у процесі набуття нею самостійності, якщо така особа отримувала соціальну допомогу до досягнення нею 18-річного віку, місцеві органи влади повинні без зволікання забезпечити належну фінансову підтримку і усунути недоліки в житлових умовах або надати потрібне житло.

94. Заходи з допомоги організації відкритої опіки, про які йдеться в статті 13.2 Закону про охорону дитинства, включають заходи загальної допомоги згідно із положеннями Закону про соціальне забезпечення. На додаток до загальної допомоги передбачаються конкретні форми підтримки: призначення непрофесійних помічників для шефської допомоги сім'ї; проведення відповідних терапевтичних заходів; організація відпочинку та оздоровчих заходів; допомога у вихованні дитини та в її навчанні, у пошуку роботи і житла, а також в організації її дозвілля та задоволенні інших особистих потреб. Ці заходи забезпечуються шляхом надання фінансової та іншої підтримки. Допомога має надаватися при взаємодії з даною дитиною чи молодою людиною та її батьками чи іншими особами, під опікою яких вона перебуває.

C. Взяття дитини під опіку та альтернативна опіка

95. Згідно зі статтею 16 Закону про охорону дитинства, Рада соціального забезпечення має взяти дитину під опіку і забезпечити альтернативну опіку, якщо: a) стан здоров'я чи розвитку дитини перебуває під серйозною загрозою у зв'язку з недостатнім піклуванням чи браком інших необхідних умов удома або якщо ця дитина ставить своє здоров'я та розвиток під серйозну загрозу, зловживаючи токсичними речовинами, вчинюючи незаконні діяння, які не є дрібними правопорушеннями, або вчинюючи якісь інші дії такого роду; b) підтримуючі заходи з відкритої опіки не є відповідними або виявилися недостатніми; та c) є очевидним, що альтернативна опіка найкращим чином відповідатиме інтересам дитини.

96. Згідно зі статтею 9.2 Закону про охорону дитинства, альтернативна опіка має забезпечуватися там, де вона є необхідною, без зволікання і з урахуванням найкращим чином інтересів дитини.

97. Якщо дитині безпосередньо загрожує небезпека або через якісь інші обставини є необхідним видання наказу про негайне взяття її під опіку чи альтернативну опіку, Рада соціального забезпечення може взяти її під свою опіку без подання такого рішення на затвердження Окружного адміністративного суду (стаття 18 Закону про охорону дитинства).

98. Наказ про негайне взяття під опіку чинний протягом 14 днів від моменту прийняття такого рішення, якщо упродовж цього періоду цей наказ не переводиться в наказ про звичайну опіку, про що йдеться в статті 17. Такий наказ (про звичайну опіку) має бути виданий упродовж 30 днів або, за особливих обставин, упродовж 60 днів від моменту видання наказу про негайне взяття під опіку. Рішення про негайне взяття дитини під опіку може бути оскаржене у звичайному порядку.

D. Тривалість і припинення опіки

99. Опіка, яка здійснюється згідно зі статтею 16 Закону про охорону дитинства, припиняється з досягненням дитиною 18-річного віку або з її вступом у шлюб. Державна опіка має припинятися раніше, якщо з'являються передумови для такого припинення.

100. Згідно зі статтею 20 Закону про охорону дитинства, Рада соціального забезпечення скасовує опіку над дитиною у випадку зникнення потреби в опіці або в альтернативному влаштуванні дитини, про що йдеться в статті 16, але за винятком випадків, коли таке скасування явно суперечить основним інтересам даної дитини.

E. Опікуни та їхні права

101. Взяття під опіку відрізняється від усиновлення (удочеріння) тим, що батьки мають змогу зберігати обмежені права та обов'язки опікунів і піклувальників. Взяття під опіку також передбачає підтримання зв'язку між дитиною та батьками, а також стосунків за сімейним правом, таких, як передбачене законом правонаступництво, включаючи право на збереження сімейного прізвища та на спадкоємство.

F. Компетенція Ради соціального забезпечення

102. Щодо піклування про дитину, яку взято під державну опіку, у статті 19.1 Закону про охорону дитинства сказано таке:

"У випадку, коли Рада соціального забезпечення бере дитину під опіку, вона уповноважена вирішувати питання, пов'язані з опікою дитиною, її вихованням, наглядом за нею, інші питання забезпечення її розвитку та проживання. Однак Рада вживає всіх заходів для взаємодії з батьками або іншими опікунами дитини".

G. Право доступу

103. Прийнявши рішення про взяття дитини під опіку, Рада соціального забезпечення автоматично набуває правоможність приймати рішення стосовно контактів між дитиною та її батьками, а також між нею та іншими близькими для дитини особами (стаття 19.2 Закону про охорону дитинства).

104. Згідно зі статтею 24 Закону про охорону дитинства, дитині, що перебуває під альтернативною опікою, мають забезпечуватися безперервність й безпечність людських стосунків, які є важливими для її розвитку. Дитина має право бачитись зі своїми батьками та іншими близькими до неї особами, а також підтримувати з ними зв'язок. Рада соціального забезпечення має сприяти доступу дитини до її батьків та інших близьких до неї осіб.

105. Згідно зі статтею 25 Закону про охорону дитинства, Рада соціального забезпечення або директор інтернату можуть обмежити право доступу дитини, яка перебуває під альтернативною опікою, до батьків чи інших близьких до неї осіб, у порядку, конкретно передбаченому в Декреті про охорону дитинства, якщо: a) такий доступ явно загрожує розвиткові чи безпеці цієї дитини; b) таке обмеження є необхідним для забезпечення безпеки чи захисту батьків або дітей чи персоналу інтернату (дитбудинку). На згаданих вище підставах Рада соціального забезпечення має право прийняти рішення про нерозголошення місцезнаходження дитини її батькам чи опікунам, поки дитина перебуває під опікою.

106. Згідно зі статтею 25 Закону про охорону дитинства та статтею 9 Декрету про охорону дитинства, рішення стосовно обмеження права доступу залишається чинним протягом конкретно визначеного часу, і в ньому вказуються особи, права яких обмежуються. Крім того, у такому рішенні зазначається, які контакти обмежуються даним рішенням, а також до якої міри дане обмеження зберігає юридичну силу.

107. Рішення про обмеження права доступу обмежує право дитини на побачення зі своїми батьками та іншими близькими до неї особами. Такими близькими дитині особами є опікун дитини чи інший юридичний представник, члени сім'ї та інші особи, які дійсно підтримували з цією дитиною зв'язок до влаштування її під державну опіку та протягом її перебування під опікою.

H. План опіки

108. План опіки складається для кожного випадку, коли приймається рішення стосовно заходів, спрямованих на підтримку сім'ї та розвиток конкретної дитини, за винятком випадків, коли потрібна лише тимчасова консультація чи порада. За необхідності, такий план має коригуватися.

109. У випадку взяття дитини під опіку (стаття 16 Закону про охорону дитинства) або віддання її під відкриту опіку до інтернату (стаття 14 Закону про охорону дитинства) у плані опіки зазначається: a) мета і цілі такого влаштування; b) вид конкретної підтримки, що має бути організована для даної дитини, для осіб, які взяли її під свою опіку і на виховання, та для її батьків; c) яким чином має бути організовано здійснення права дитини на доступ до її батьків та інших близьких до неї осіб; та d) яким чином мають бути організовані заходи після здійснення опіки.

110. Згідно зі статтею 4 Закону про охорону дитинства, план опіки має розроблятися у взаємодії з усіма зацікавленими сторонами.

I. Органи соціального забезпечення розвитку дитини

111. Згідно зі статтею 4 Закону про охорону дитинства. Рада соціального забезпечення, разом з кількома членами, обраними муніципалітетом, відповідає за надання соціальної допомоги в цій сфері і виконує обов'язки, які покладаються на органи соціального забезпечення іншими законами.

112. Згідно зі статтею 12 Закону про охорону дитинства, повноваження муніципальної Ради соціального забезпечення щодо прийняття рішень може бути передано посадовим особам, підпорядкованим такій Раді, за винятком рішень, які передбачають примусові заходи з соціального забезпечення стосовно певної особи.

J. Апеляція згідно із Законом про охорону дитинства

113. Згідно зі статтею 12 Закону про охорону дитинства, рішення, яке приймається Радою соціального забезпечення про взяття дитини під опіку чи віддання її під альтернативну опіку, має бути подано для затвердження упродовж тридцяти днів до Окружного адміністративного суду, якщо дитина, яка вже досягла 12-річного віку, або її опікуни заперечують проти такого заходу чи у випадку неможливості організації слухання, якого вимагає стаття 17.1 Закону.

114. Згідно зі статтею 36 Закону, рішення стосовно взяття під опіку чи віддання під альтернативну опіку може бути оскаржене перед Окружним адміністративним судом упродовж тридцяти днів від дня повідомлення про таке рішення. Упродовж цього строку така апеляція може також бути подана до місцевої Ради соціального забезпечення, яка протягом чотирнадцяти днів надсилає його разом зі своїм власним висновком до Окружного адміністративного суду. У такому випадку це подання та апеляція мають розглядатися одночасно і так само одночасно прийматися судове рішення стосовно них.

115. Згідно зі статтею 37.1 Закону про охорону дитинства, апеляції на рішення щодо наказу про опіку, віддання під альтернативну опіку, припинення опіки, прийнятого Окружним адміністративним судом, або щодо вирішення ним житлового питання, як сказано в статті 13.1 цього Закону, на виконання цього Закону, можуть подаватися до Верховного адміністративного суду.

116. Згідно зі статтею 37.2 Закону про охорону дитинства, інші рішення (окрім зазначених у підпункті 1), спрямовані на підтримку сім'ї та розвитку конкретної дитини, прийняті Окружним адміністративним судом на виконання Закону про охорону дитинства, оскарженню не підлягають.

117. Згідно зі статтею 35.2 Закону про охорону дитинства, дитина, що досягла 12-річного віку, її батьки, опікуни та особа, яка відповідає за здійснення опіки над нею та за її виховання або відповідала за це безпосередньо перед порушенням даної справи може оскаржувати рішення у справах, які стосуються взяття дитини під опіку, віддання її під альтернативну опіку чи припинення опіки.

K. Інші положення, які стосуються апеляцій

118. Особа, яка оскаржує рішення, прийняте посадовою особою, підпорядкованою муніципальній Раді соціального забезпечення, згідно із Законом про адміністративно-процесуальні норми, має право домагатися перегляду такого рішення муніципальною Радою соціального забезпечення упродовж чотирнадцяти днів від моменту повідомлення про це рішення. Рішення, прийняте Радою соціального забезпечення, може бути оскаржене в Окружному адміністративному суді.

119. Згідно зі статтею 46 Закону про соціальне забезпечення, рішення Ради соціального забезпечення підлягає оскарженню в Окружному адміністративному суді упродовж тридцяти днів від моменту вручення такого рішення. Певні рішення Окружного адміністративного суду можуть бути оскаржені у Верховному адміністративному суді.

120. У випадках, коли існує можливість оскарження рішення органу влади, цей орган влади має додати до свого рішення інформацію та інструкції стосовно права оскарження.

121. Згідно зі статтею 47 Закону про соціальне забезпечення, рішення муніципальної Ради соціального забезпечення має позовну силу, незважаючи на оскарження, якщо: a) це рішення має бути виконано негайно; b) з причин, обумовлених організацією заходів соціального забезпечення, примусове виконання такого рішення не може бути відкладене; та c) якщо Рада соціального забезпечення прийняла наказ про негайне примусове виконання даного рішення.

122. У випадку, коли вже подано апеляцію, апеляційний орган може відстрочити примусове виконання даного рішення або розпорядитися про призупинення такого виконання.

123. Стаття 38.1 Закону про адміністративно-судову процедуру, що набув чинності 1 грудня 1996 року, містить норми, які передбачають порядок здійснення права на усне слухання в адміністративних судах.

L. Зацікавлені сторони та їхні права

124. Згідно із Законом про опіку над дитиною та право доступу, особа, яка не досягла 18-річного віку, не є юридично правоздатною (неповнолітня особа). Дитина, яка досягла 12-річного віку, має право бути заслуханою у справах, які стосуються питань соціальної допомоги розвиткові дитини, у порядку, передбаченому в статті 15 Закону про адміністративно-процесуальні норми; вона також має право вимагати надання соціального забезпечення та іншої допомоги, про що йдеться у статті 13.

125. Стаття 17.1 Закону про охорону дитинства визначає сторони, які мають заслуховуватися у справах, пов'язаних із взяттям дитини під опіку, відданням її під альтернативну опіку чи припиненням опіки. Згідно з цією статтею, право бути заслуханими відповідно до статті 15 Закону про адміністративно-процесуальні норми мають такі особи: a) опікун даної дитини, b) біологічний батько (чи матір), який (яка) не є опікуном дитини, c) особа, яка в даний момент відповідає за здійснення опіки над дитиною і за її виховання або яка відповідала за це безпосередньо до порушення даної справи, а також d) дитина, яка досягла 12-річного віку. Їм також має бути повідомлено про рішення стосовно взяття дитини під опіку та про припинення опіки, у порядку, передбаченому для конкретного повідомлення. У випадку потреби органи влади також зобов'язані поінформувати їх про можливість оскарження.

126. У підпункті 1 статті 15 Закону про адміністративно-процесуальні норми закладений загальний обов'язок заслуховування сторін. Перед прийняттям будь-якого рішення стороні, якої воно стосується, надається можливість відповісти на заяви, зроблені іншими сторонами, а також на будь-які показання, які можуть вплинути на таке рішення.

M. Нагляд за діяльністю органів соціального забезпечення розвитку дитини

127. Окружна адміністративна рада як державний орган регіонального рівня має загальну компетенцію здійснювати нагляд за діяльністю муніципальних органів. Крім того, у разі порушення апеляційного провадження Окружна адміністративна рада може здійснити розслідування, щоб встановити, чи діяв місцевий орган відповідно до закону.

128. На додаток до цього Міністерство соціального забезпечення та охорони здоров'я як вища інстанція у вирішенні цих питань здійснює нагляд і спрямовує роботу муніципальних органів і, за потребою, також діяльність окружної адміністративної Ради у сфері соціального забезпечення розвитку дитини. Апеляції стосовно індивідуальних справ, адресовані Міністерству соціального забезпечення та охорони здоров'я, надсилаються до окружної адміністративної Ради, яка приймає рішення з даного питання як перша інстанція.

129. Парламентський омбудсмен і секретар з питань юстиції уповноважені здійснювати нагляд за законністю заходів будь-якого органу влади.

Щодо права

I. Стверджуване порушення статті 8 Конвенції ( 995_004 )

130. Заявники скаржилися, що їхнє право на повагу до їхнього сімейного життя було порушено у зв'язку з влаштуванням M. і J. під державну опіку. Органи влади ніколи не надали заявникам можливості вирішити власні проблеми за допомогою своїх родичів та скористатися різними засобами підтримки з боку органів соціального забезпечення й охорони здоров'я. Такі заходи уможливили б, наприклад, проживання дітей з їхніми родичами, і органи змогли б уникнути негайного взяття їх під державну опіку. Однак J. було взято під державну опіку, не надавши їй можливості встановити зв'язок із заявниками та отримувати молоко матері, а також не поклавши на T. відповідальності за її опіку. Стверджується, що наказ про опіку, виданий стосовно M., завдав йому серйозної психічної травми і страждань, які не були викликані необхідністю. Рада соціального забезпечення та суди не провели належного розгляду прохання заявників про возз'єднання сім'ї. Обмеження доступу були надмірними і такими, що віддаляли J. і M. як від батьків, так і від інших родичів. Рішення Окружного адміністративного суду щодо затвердження рішення про обмеження доступу, видане 17 травня 1994 року, грунтувалося в основному на висновкові експерта, лікаря E. V., до якого звернулася Рада соціального забезпечення і який не проводив бесіди із заявниками. Найостанніші накази про опіку були затверджені з огляду на нестабільний стан здоров'я K. у період, коли вона народила свою четверту дитину в квітні 1995 року. Фактично стан її здоров'я погіршився через те, що посадові особи Ради соціального забезпечення дали їй зрозуміти, що ця дитина може також бути взята під державну опіку. Заявники посилаються на статтю 8 Конвенції ( 995_004 ). У відповідній частині цієї статті сказано таке:

"1. Кожен має право на повагу до його... сімейного життя...

2. Органи державної влади не можуть втручатися у здійснення цього права інакше ніж згідно із законом і коли це необхідно в демократичному суспільстві... для захисту здоров'я чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб".

A. Чи відбулося втручання в право заявників на повагу до їхньої сім'ї, гарантовану статтею 8 Конвенції ( 995_004 )

131. У своїх письмових зауваженнях Уряд погодився з тим, що відбулося втручання в право заявників на повагу до їхнього сімейного життя, гарантовану пунктом 1 статті 8 Конвенції ( 995_004 ). Однак Уряд вважав, що заходи втручання не становлять порушення цієї статті, оскільки вони здійснювалися "згідно із законом", переслідували законні цілі відповідно до пункту 2 статті 8 Конвенції ( 995_004 ) і можуть вважатися "необхідними в демократичному суспільстві".

132. Суд нагадує, що взаємне право батьків та їхньої дитини жити однією сім'єю становить фундаментальний принцип сімейного життя і заходи національних органів, які перешкоджають здійсненню такого права, є втручанням у таке право, гарантоване статтею 8 Конвенції ( 995_004 ) (див., зокрема, рішення в справі "Йохансен проти Норвегії" від 7 серпня 1996 року, Reports of Judgments and Decisions, 1996-III, п. 52). Є очевидним, що оскаржені заходи становили втручання в право заявників на повагу до їхнього сімейного життя, гарантоване пунктом 1 статті 8 Конвенції ( 995_004 ), і це не оспорювалося. Таке втручання є порушенням цієї статті, якщо воно здійснювалося не "згідно із законом", не переслідувало мети чи цілей, які є законними відповідно до пункту 2 статті 8, і не вважається "необхідним в демократичному суспільстві".

B. Чи були заходи втручання виправдані?

1. "Відповідність закону"

133. Сторони в Суді не оспорювали те, що оскаржені заходи мали підгрунтя в національному праві, і Суд переконався в тому, що це справді так.

2. Законність мети

134. На думку Суду, є очевидним, що відповідний закон Фінляндії призначений захистити "здоров'я і мораль" та "права і свободи" дітей. Немає жодних фактів, що свідчили б про застосування його в цій справі задля якоїсь іншої мети.

3. "Необхідність у демократичному суспільстві"

135. Вирішуючи, чи були оскаржені заходи "необхідними в демократичному суспільстві", Суд з'ясує, чи були, з огляду на обставини справи в цілому, підстави, подані на виправдання цих заходів, доречними і достатніми для мети пункту 2 статті 8 Конвенції ( 995_004 ) (див., зокрема, рішення у справі "Олссон проти Швеції, N 1" від 24 березня 1988 року, серія A, N 130, п. 68).

Для цього Суд ураховуватиме той факт, що кожна зі сторін має своє специфічне розуміння доцільності втручання з боку державних органів у питання опіки над дитиною. Це розуміння залежить від таких чинників, як традиції, пов'язані з роллю сім'ї та втручанням держави в сімейні справи, а також наявність ресурсів для здійснення державних заходів у цій конкретній сфері. Однак вирішального значення в кожній справі набуває питання про те, що найкращим чином відповідає інтересам даної дитини. Крім того, необхідно враховувати, що національні органи користуються перевагою прямого контакту з усіма зацікавленими особами (див. рішення у справі "Олссон проти Швеції, N 2" від 27 листопада 1992 року, серія A, N 250, п. 90), часто саме під час визначення заходів опіки або одразу після їхнього здійснення. З цих міркувань випливає, що завдання Суду полягає не в підміні собою національних органів у виконанні їхніх обов'язків регулювання питань державної опіки над дітьми та прав батьків, чиїх дітей було взято під опіку, але в тому, щоб перевірити відповідність Конвенції ( 995_004 ) рішень, прийнятих цими органами в межах свого права на свободу розсуду (див., наприклад, рішення в справі "Хокканен проти Фінляндії" від 23 вересня 1994 року, серія A, N 299-A, п. 55; згадане вище рішення в справі Йохансена, п. 64; та рішення від 8 лютого 2000 року щодо прийнятності заяви N 34745/97 у справі "Скотт проти Сполученого Королівства", третя секція, ще не опубліковане).

Межі свободи розсуду, що мають надаватися компетентним національним органам, залежатимуть від характеру питань та серйозності інтересів, які розглядаються. Таким чином, Суд визнає, що органи влади користуються широкою свободою розсуду в оцінці необхідності взяття дитини під опіку. Однак питання стосовно необхідності будь-яких додаткових обмежень, таких, як обмеження, що встановлюються цими органами на батьківські права доступу, та стосовно будь-яких правових гарантій, призначених забезпечити ефективний захист права батьків та дітей на їхнє сімейне життя, потребують уважнішого вивчення. Такі додаткові обмеження становлять небезпеку в тому плані, що вони реально обмежують сімейні взаємини між батьками та дитиною (згадане вище рішення в справі Йохансена, п. 64). Саме з урахуванням цих міркувань Суд розгляне, чи могли б заходи, які становили втручання у здійснення заявниками свого права на сімейне життя, вважатися "необхідними".

a) Взяття під опіку

i) Подання присутніх у Суді осіб

a) Заявники

136. Заявники стверджували, що заходи, про які йдеться, не можна вважати "необхідними в демократичному суспільстві". За їхніми словами, взяття дітей під державну опіку, передусім, було занадто суворим заходом, оскільки J. була взята під опіку безпосередньо із пологової палати лікарні і це рішення грунтувалося лише на припущеннях стосовно можливої небезпеки для дитини. Якби персонал лікарні побачив будь-які ознаки поведінки, що становлять для дитини небезпеку, директор Ради соціального забезпечення міг би в будь-який момент за лічені хвилини видати наказ про негайну примусову опіку. У цій справі таке рішення вже було прийнято заздалегідь, і, отже, підставою для нього поведінка K. служити не могла. Підстав для наказу про негайну опіку не існувало, оскільки K. та її дитина перебували у лікарні під контролем, а M. був у дитячому будинку.

137. За словами заявників, характеристика, яку дають працівники служби соціального забезпечення своїм клієнтам у доповідях, є вкрай негативною і як така вона впливала на ставлення до них персоналу дитячого будинку. Працівники служби соціального забезпечення стверджували, зокрема, що матір є алкоголічкою, батько - фанатичний мотоцикліст, а дідусь - емоційно холодна людина. Підставами для наказів про опіку були психічна недуга K. та сварки між K. і T. Однак, оскільки органи соціального забезпечення лише двічі бачили заявників у сварці, взяття дітей під опіку було перебільшено гострою реакцією на ситуацію в сім'ї заявників. Заявники не заперечують, що вони сваряться, як це трапляється в більшості сімей. Вони стверджують, що стан жінок під час вагітності взагалі нестабільний. Однак T. з розумінням ставився до психічного розладу K. і бажав продовжувати стосунки і сімейне життя з K. та своїми дітьми.

138. Заявники також зазначали, що третьою підставою, яку наводили на виправдання рішень про опіку, були фінансові проблеми заявників. Заявники погодилися, що чимало їхніх проблем були спричинені їхнім поганим фінансовим становищем, але наголошували на тому, що це не може служити юридичним виправданням для взяття дітей під державну опіку. Заявники підкреслили, що стаття 13 Закону про охорону здоров'я передбачає, що в разі виникнення потреби в захисті дитини у зв'язку з фінансовими проблемами сім'я має отримувати економічну допомогу.

139. Заявники також наголошували, що наказ про негайне примусове взяття J. під державну опіку грунтувався на небезпеці, яка, вважалося, може загрожувати здоров'ю J., якщо мати дізнається, що J. збираються взяти під державну опіку. Такий поспіх не можна раціонально пояснити. Згідно із законом, єдиною підставою для вжиття негайного примусового заходу є наявність фактичної, безпосередньої небезпеки. Таке рішення не може грунтуватися на припущеннях щодо можливої небезпеки, спричиненої діями органів соціального забезпечення та наслідками самого рішення. У цій справі наказ про негайне примусове взяття дитини під опіку міг би бути прийнятий директором Ради соціального забезпечення у будь-який момент згодом, у випадку, якщо персонал лікарні побачив би, що поведінка K. якимось чином загрожує дитині.

Крім того, підстав для взяття дітей під опіку не існувало, оскільки T. був абсолютно спроможним взяти під свою опіку дочку J. та оскільки M. вже було добровільно влаштовано у безпечні умови дитячого будинку. Документи органів соціального забезпечення жодним чином не підтверджують того, що їхня вимога до T. розірвати свої стосунки з K. може вважатися "необхідною" в демократичному суспільстві для того, щоб захистити нормальний розвиток J. Навпаки, якщо взяття дитини під державну опіку за таких обставин вважати виправданим, то це означало б, що люди з психічними хворобами були б позбавлені підтримки з боку своїх близьких.

140. Крім того, заявники нагадали, що сімейний центр у своєму письмовому висновку від 29 жовтня 1993 року зазначив, що T. здійснює добру опіку над J. і розуміє її емоційні потреби. Простеживши за розвитком взаємовідносин між T. та J., працівники центру дійшли висновку, що у J. сформувалися емоційні стосунки зі своїм батьком і можна очікувати, що вона виховуватиметься здоровою й гармонійно розвинутою дитиною. Однак цей висновок ніколи не повідомлявся заявникам або їхньому представникові, навіть не зважаючи на те, що останній у квітні 1994 року зробив запит щодо отримання копій усіх документів, які стосуються цієї справи. Не додавався цей документ і до тих із них, що подавалися до національних судів під час провадження стосовно наказу про опіку над J. або стосовно припинення його чинності. Заявники стверджували, що якби їм було відомо про існування такого документу, вони, можливо, могли б здійснити свій захист ефективніше.

b) Уряд

141. Уряд не погодився. За його словами, рішення про взяття обох дітей під опіку, як про це свідчать два рішення Окружного адміністративного суду від 9 вересня та 11 листопада 1993 року стосовно цих двох дітей, M. та J., було прийнято у зв'язку з недоліками в опіці над ними, а ситуація в їхній сім'ї могла становити серйозну загрозу їхньому розвиткові. Керуючись такими самими міркуваннями, Окружний адміністративний суд дійшов висновку, що, з огляду на стан здоров'я матері, яка була психічно хворою людиною, а також на ситуацію в цій сім'ї, заходи з підтримки відкритої опіки не є такими, що достатньою мірою забезпечують розвиток дітей, і що дані рішення про взяття їх під опіку та віддання їх під альтернативну опіку найкращим чином відповідають інтересам цих дітей. 23 вересня 1994 року Верховний адміністративний суд затвердив рішення стосовно M. 21 серпня 1995 року цей суд затвердив також рішення стосовно J.

Щодо достатності підстав для цілей статті 8 ( 995_004 ), Уряд нагадав, що Рада соціального забезпечення і, згодом, Окружний адміністративний суд та Верховний адміністративний суд під час розгляду ними питань опіки ознайомилися з низкою висновків і довідок, виданих, зокрема, органами соціального забезпечення та лікарями. Необхідність заходів підтверджувалася докладною інформацією, зібраною психіатричними інстанціями та органами соціального забезпечення починаючи з 1989 року, які завдяки цьому грунтовно вивчили ситуацію в сім'ї K.

142. Уряд наголошував на тому, що, особливо у випадку з J., з медичної історії хвороби K. випливає, що персонал лікарні, враховуючи підстави для рішення про взяття J. під опіку, вирішили перевести дитину до дитячої палати лікарні. Це свідчить, що справжня мета взяття під опіку полягала в захисті дитини, оскільки у матері був серйозний психічний розлад. Якщо матір та немовля залишалися б в одній кімнаті, що є звичайною практикою у фінських пологових будинках, гарантувати захист дитини не було б можливості. Є очевидним, що навіть в умовах лікарні її працівники не можуть здійснювати нагляд над хворими постійно. Крім того, документи лікарні не містять жодних записів, які б свідчили, що К. відвідувала або спробувала відвідати дитину в дитячій палаті або що їй завадили зробити це.

ii) Оцінка обставин Судом

143. Суд зауважує, що старшу дитину, M., було взято під опіку в ситуації, коли його в добровільному порядку було влаштовано в дитячий будинок, щоб надати заявникам змогу зосередитися на обов'язках, пов'язаних із появою нової дитини, і що J. було взято під опіку безпосередньо з пологової палати лікарні навіть без можливості отримати молоко матері. Накази про опіку грунтувалися, зокрема, на тому, що стан психічного здоров'я K. та її неспокійна поведінка становлять небезпеку. Однак M. вже перебував у безпечному оточенні в дитячому будинку, де його можна було захистити, а J. була в лікарні, де її також можна було захистити. Крім того, як свідчать документи лікарні, матір поводилася під час пологів спокійно і тому її поведінка в цій ситуації не могла служити підставою для видання наказів про опіку. До того ж раніше вона ніколи не допускала насильницьких дій і не погрожувала застосувати силу стосовно дітей. Суд бере до уваги твердження Уряду про те, що оскільки дитина перебувала в тій самій кімнаті, де й її матір (що є звичайною практикою у фінських пологових будинках), було неможливо гарантувати її захист. Однак Суд не вважає, що наказ про опіку був єдиною альтернативою забезпечення безпеки дитини. Принаймні, спочатку треба було спробувати застосувати інші заходи.

144. Хоча є фактом те, що матір, K., тривалий період є психічно хворою людиною і що раніше вона проходила стаціонарне лікування і навіть потрапляла до психіатричної лікарні в примусовому порядку, Суд зауважує, що матір було виписано з лікарні за місць до пологів і вона не проходила лікування у зв'язку зі своєю психічною хворобою під час народження дитини. Таким чином, очевидно, що на той момент вона була у відносно доброму психічному стані. Крім того, психотична поведінка матері через кілька годин після того, як вона дізналася про те, що у неї відібрали її немовля, не може служити підставою для обгрунтування вже прийнятого рішення. Це рішення також не може виправдовуватися і наявністю можливої загрози внаслідок такої поведінки, якщо йдеться про наступний наказ про опіку. Суд вважає, що для будь-якої матері такі обставини - незалежно від наявності психічної хвороби - створили б небезпеку виникнення відхилень у поведінці.

Суд доходить висновку, що подані підстави й використані методи були свавільними та невиправданими за даних обставин. Суд бере до уваги, що заявникам не надали будь-якого шансу навіть почати своє сімейне життя з новонародженою J. і що наказ про опіку стосовно M. не міг бути достатньо обгрунтованим у ситуації, коли дитина була вже у безпечному оточенні і коли їй не загрожували жодні ризики, згадані у відповідному законі як передумова для видання наказу про опіку.

145. Нарешті, треба зазначити, що про ці рішення заявників не було поінформовано заздалегідь, незважаючи на те, що рішення були підготовлені органами влади ще раніше. Органи соціального забезпечення підтвердили свій намір узяти дітей під свою опіку не пізніше 11 червня, оскільки лікарні були поінформовані про цей намір вже листом від того самого дня. Суд визнає, що про це треба було повідомити заявників. Але органи влади підготували рішення, не допустивши заявників до будь-якої участі в цьому процесі.

146. Незважаючи на те, що національні органи, оцінюючи необхідність взяття дитини під опіку, діяли в певних межах свободи розсуду, Суд визнає, з огляду на обставини справи в цілому, що підстави, подані на виправдання наказів про опіку, не були достатніми і що використані методи виконання цих рішень були надмірними. Виходячи із згаданого вище, Суд доходить висновку, що, застосувавши перелічені вище-заходи з опіки, національні органи перевищили межі свободи розсуду і що у зв'язку з цим такі заходи не можна вважати "необхідними в демократичному суспільстві". Отже, взяття дітей під державну опіку було порушенням статті 8 Конвенції ( 995_004 ).

b) Відмова припинити опіку

i) Подання присутніх у Суді осіб

a) Заявники

147. Заявники зазначали, що згідно з планом період перебування дітей під опікою довготривалий і що Уряд неодноразово повторював, що ймовірність фізичного возз'єднання сім'ї цілковито відсутня. На думку заявників, взяття під опіку має бути тимчасовим заходом, який припиняється одразу, коли це дозволяють обставини. Позбавлення заявників їхніх батьківських прав та обмеження доступу мали перманентний характер і можуть вважатися "необхідними", у контексті пункту 2 статті 8 ( 995_004 ), лише тоді, коли для цього існують особливо вагомі підстави. Однак жодних таких підстав не існувало.

148. Заявники зазначали, що ще на ранньому етапі, після народження J., працівники органів соціального забезпечення повідомили T., що він не може сподіватися на те, що зможе жити разом із J., якщо й далі підтримуватиме свої стосунки з K. Хоча через тривалий період часу, лише на початку 1994 року, K. і T. знову стали жити разом. Але раніше вони обидва гадали, що J. і M. буде влаштовано в прийомній сім'ї і що дітей їм не повернуть. Коли T. дізнався, що не зможе продовжувати своє сімейне життя із J., вже ніщо не заважало йому повернутися і жити разом з K. Отже, як стверджують заявники, рішення не повертати J. до її батька було прийнято ще до того, як T. вирішив проживати разом з матір'ю J., а не навпаки. Органи соціального забезпечення попрохали Т. розірвати свої стосунки з матір'ю його дитини для того, щоб він міг жити разом зі своєю дитиною. За словами заявників, це прохання було явно незаконним і невиправданим.

149. Навіть якщо припустити, що ситуація у заявників під час прийняття рішень про взяття дітей під опіку була дещо нестабільною - що, як стверджують заявники, не відповідало дійсності, - органи соціального забезпечення мали вжити всіх заходів для якомога скорішого возз'єднання сім'ї, оскільки заходи з державної опіки повинні мати лише тимчасовий характер. Однак заявникам із самого початку повідомили, що прийомні батьки беруть дітей під опіку на постійній основі і опіка триватиме до досягнення дітьми повнолітнього віку. Уряд неодноразово згадував про такий намір у Суді в Страсбурзі. Таким чином, органи влади діяли явно у свавільний спосіб, без будь-якого наміру припинити опіку, незалежно від обставин і незважаючи на ситуацію заявників. Внаслідок цього заявники опинилися в ситуації, коли будь-який вчинений ними судовий позов або доказ, наведений ними в національних судах на підтримку своєї справи, виявився б марним.

b) Уряд

150. Уряд доводив, що втручання в право заявників на повагу до їхнього сімейного життя було "необхідним у демократичному суспільстві". Взяття дитини під опіку часто становить довготривалий захід - тою мірою, якою це стосується її дитячого віку - і це, таким чином, може вважатися абсолютно нормальним. Уряд ставить під сумнів те, що кінцева мета возз'єднання справжніх батьків та дитини насправді може бути метою статті 8 Конвенції ( 995_004 ). Адже треба зважати на конкретні обставини кожної справи і особливо на причини, через які дану дитину взято під опіку й через які подовжується чинність такого рішення. Щодо цього необхідно пам'ятати, що дитинство є коротким, але дуже важливим періодом у житті особи, якщо зважати на її майбутній розвиток. Отже, помилки, зроблені батьками стосовно їхніх дітей, мають серйозні наслідки і не завжди можуть бути виправлені. Тому необхідно пам'ятати, що дитина має право на повагу до її сімейного життя, у відповідності із статтею 8 Конвенції, у сім'ї, яка взяла її під свою опіку, і в своєму рідному домі.

151. Уряд не вбачає ймовірності фізичного возз'єднання між дітьми та заявниками, і, отже, жодних заходів з цією метою не проводилося. Діти часто сильно прив'язуються до своїх прийомних батьків, і тому відрив дитини від прийомних батьків та розрив стосунків, що склалися всередині цієї сім'ї, завдають дитині шкоди. Чим менша дитина, тим швидше розвиваються психологічні стосунки між дитиною та її прийомними батьками. Може статися так, що для стабільного розвитку дитини буде необхідним збереження вже тих сімейних стосунків, що склалися. Зрештою, як питання взяття під державну опіку, так і питання припинення державної опіки має вирішуватися відповідно до основних інтересів даної дитини.

152. Уряд також зауважив, що K. страждала на шизофренію з часів, коли M. було менше року. Упродовж перших п'яти років життя M. його мати неодноразово перебувала на стаціонарному лікуванні в психіатричній лікарні - протягом 13 місяців у загальному підсумку. Біологічний батько M., який не є заявником у цій справі, ніколи не брав участі в опіці над M. J., зі свого боку, ніколи не проживала зі своїми біологічними батьками.

Уряд підкреслив, що діти живуть разом з прийомними батьками. Вони живуть у цій сім'ї з початку 1994 року, прив'язалися до неї і почуваються там як удома.

Нарешті, Уряд зазначив, що в даній ситуації право на повагу до сімейного життя, з точки зору дітей, означає передусім право жити в сім'ї прийомних батьків, яка є фактично їхньою сім'єю, і жити разом. У даній справі сімейні узи між дитиною, яка взята під опіку, та її біологічними батьками мають, наскільки це можливо, забезпечуватися не возз'єднанням сім'ї як фізичного цілого, а в якийсь інший спосіб, наприклад, за допомогою побачень та листування у тій мірі, яка визначається інтересами даної дитини.

153. Уряд нагадував: після того, як T. дійшов висновку, що він не хоче жити окремо від K., стало очевидним, що він не спроможний взяти дитину під свою опіку, оскільки у той самий час він здійснював опіку над K., у якої були гострі психічні розлади з проявами агресивності. K. почала проходити терапевтичне лікування лише через рік після народження J. - в 1993 році. Завдяки цьому лікуванню, яке тривало з того часу, стан психічного здоров'я K. поліпшився настільки, що батьки змогли взяти під свою опіку найменшу дочку, R., за підтримки заходів відкритої опіки.

За словами Уряду, прийомна сім'я є першою і єдиною сім'єю для M. та J., де діти мають стабільні і безпечні стосунки з прийомними батьками. Навіть якщо припустити, що рішення, прийняті на той час адміністративними судами, про віддання дітей під державну опіку, грунтувалися на неправильній оцінці, хоча фактично це було не так, дітей неможливо примусити покинути своїх прийомних батьків, не завдавши глибокої і непоправної шкоди їхньому розвиткові.

154. Уряд зазначив, що коли дітей взяли під державну опіку, спроможність K. виконувати свою роль матері була настільки низькою, що цей захід був виправданим і відповідав їхнім основним інтересам. Так само очевидно, що влаштування J. в домі її біологічних батьків не відповідало б інтересам дитини. Пізніше було доведено, що тривала психотерапія є неодмінною передумовою реабілітації K.

ii) Оцінка Судом

155. Суд нагадує свій зазначений вище висновок про порушення статті 8 ( 995_004 ) (див. пункт 146 вище). Незважаючи на цей висновок, він вважає, що відмова припинити опіку і розглянути питання возз'єднання сім'ї в цій справі заслуговує розгляду як самостійне питання.

156. Суд нагадує, що відповідно до встановленого ним прецедентного права взяття дитини під опіку має, як правило, вважатися тимчасовим заходом, що припиняється одразу, як тільки це дозволяють обставини, і що будь-які заходи здійснення тимчасової опіки мають відповідати кінцевій меті - возз'єднанню справжніх батьків та дитини (див., зокрема, згадане вище рішення в справі Олссона (N 1), п. 81). Щодо цього, між інтересами дитини в подальшому перебуванні під державною опікою та інтересами батька (матері) у возз'єднанні з дитиною має бути забезпечено справедливу рівновагу (див., зокрема, згадане вище рішення в справі Олссона (N 2), п. 90).

Вирішуючи це питання, Суд приділятиме особливу увагу урахуванню основних інтересів дитини, які можуть мати переважне значення над інтересами батька (матері). Зокрема, батько (мати) не має права за статтею 8 Конвенції ( 995_004 ) домагатися вжиття таких заходів, які можуть завдати шкоди здоров'ю та розвитку дитини.

157. Питання стосовно того, чи було виправданим тривале здійснення заходів опіки, має оцінюватися в світлі конкретних обставин та зміни ситуації з 1993 року. У цьому зв'язку зазначається, що заявники продовжують жити разом, не перебуваючи в шлюбі, піклуючись про свою наймолодшу дитину, R., яку не було взято під опіку. K. проходила лікування у зв'язку зі своєю психічною хворобою, перебувала на стаціонарному лікуванні і навіть лікувалася в примусовому порядку. Однак, як зазначено у висновках, поданих до Суду, стан її психічного здоров'я з 1996 року був стабільним.

158. Суд бере до уваги, що під час підготовки наказів про опіку два медичних експерти, лікарі M. L. та K. R., які особисто знали K., подали свої висновки на прохання Ради соціального забезпечення. Хоча вони вважали, що на той час K. неспроможна здійснювати опіку над M., на їхню думку, стан її психічного здоров'я не можна було вважати таким, що назавжди позбавляє її такої спроможності. Це свідчить, що на той час неможливість возз'єднання сім'ї не була очевидною.

159. Незважаючи на це, органи влади, правомочні приймати рішення у цій справі, очевидно, виходили із припущення про необхідність тривалої опіки для двох дітей. Сам спосіб виконання наказу про опіку стосовно J., тобто взяття дитини 18 червня 1993 року прямо із пологової палати, був свавільним і не сприяв створенню нормальних зв'язків між матір'ю та дитиною. Крім того, батьки зовсім не мали можливості бачитися із J. протягом перших днів її життя. Подальші заходи органів влади підтверджують думку про те, що вони зайняли тверду позицію проти возз'єднання сім'ї.

160. Таким чином, записи від 25 жовтня 1993 року в матеріалах справи, підготовлених Радою соціального забезпечення, свідчать про те, що T. "знову" повідомили, що J. не може жити з ним, оскільки заявники продовжували свої стосунки. Інформація, записана 29 жовтня 1993 року, щодо позитивного досвіду піклування T. про дитину, наводиться як аргумент не на користь возз'єднання сім'ї, а на підтримку висновку про добрі перспективи для влаштування дитини в сім'ю - тобто в прийомну сім'ю (див. пункт 43 вище). Сильна упередженість проти возз'єднання сім'ї простежується у заяві, яку органи влади зробили у зв'язку з відданням дітей під опіку в прийомну сім'ю на початку 1994 року - адже в ній сказано, що ця опіка триватиме протягом "років" (пункт 47).

Таке вирішення цього питання органами влади до певної міри вражає, з огляду на зауваження, зроблені в тому самому році лікарем K. P., психіатром, що надала свій висновок на запит Ради соціального забезпечення у зв'язку з проханням заявників від 26 травня 1994 року про скасування наказу про опіку. У своєму висновку від 22 вересня 1994 року доктор K. P., яка бачилася з K. п'ять разів у період з 16 червня по 20 вересня 1994 року, зазначає, що стан психічного здоров'я K., хоча поки що й не без проблем, не заважатиме їй виконувати роль опікуна своїх дітей. Хоча доктор K. P. не висловила однозначної рекомендації припинити державну опіку, вона зазначила, зокрема, що зусилля, які докладає K. для того, щоб домогтися скасування цієї опіки і пом'якшення обмежень доступу до дітей, свідчать про наявність у неї психологічних ресурсів. Доктор K. Po., психолог, висновок якого додавався до висновку лікаря K. P., оглянувши K., визнав, що її психічний стан не становить прямої перешкоди для того, щоб вона була опікуном своїх дітей. Доктор K. P. також давала показання в Окружному адміністративному суді, який 28 вересня 1994 року провів усне слухання стосовно обмеження доступу, встановленого 17 травня 1994 року. Вона зазначила, що, на її погляд, здоров'я K. поліпшилося і не заважає їй піклуватися про своїх дітей. Однак доктор K. P. додала, що вона, будучи фахівцем у галузі психіатрії дорослих, не може висловити будь-якої точки зору стосовно забезпечення інтересів дітей.

161. Рада у своєму рішенні від 14 березня 1995 року, яким вона відхилила прохання про припинення опіки, підкреслила ту частину висновку лікаря K. P., де йшлося про подальший нестабільний емоційний стан K. та потребу, у зв'язку з цим, проходження нею терапевтичного лікування. Говорячи загалом про поліпшення стану K. та ситуації в її сім'ї, Рада, очевидно, не звернула уваги на конкретні факти, що свідчили про позитивні зрушення в стані K., наведені лікарем K. P. в її висновку від 22 вересня 1994 року, поданому до Ради. З іншого боку, Рада, як видно із матеріалів справи, надала більшого значення деяким іншим поданим до неї матеріалам, зокрема висновку від 6 червня 1994 року, зробленому доктором E. V. Доктор E. V., котрий, як свідчать матеріали справи, ніколи не зустрічався з K., зокрема, зазначив, що K. важко сприймати дітей як самостійних особистостей, які потребують любові та уваги.

162. Двома рішеннями від 28 вересня 1995 року Окружний адміністративний суд відхилив апеляцію заявників на рішення про неприпинення опіки. З одного боку, суд визнав, що стан здоров'я K. поліпшився; з іншого, - він дійшов висновку, що припинити опіку неможливо.

163. Подальше поліпшення стану здоров'я K., як це видно з матеріалів справи, не стало підставою для будь-якого перегляду рішення про опіку. Ознаки цього поліпшення були наведені лікарем K. P. (згодом - лікар K. M.) в її висновках від 10 вересня 1996 року (див. п. 77 вище) та у висновку від 3 липня 1998 року (див. п. 83 вище).

164. Після розгляду матеріалів справи складається враження, що органи влади були рішуче настроєні не розглядати як серйозну альтернативу возз'єднання сім'ї, незважаючи на те, що іноді вони посилалися на таку можливість (п. 60). Видається, що органи влади мали сильну упередженість стосовно довготривалої потреби в опіці і влаштуванні дітей у прийомній сім'ї. І хоча це не було виявом певної нелояльності з їхнього боку, возз'єднання сім'ї тепер може становити якщо не нерозв'язну, то дуже складну проблему. Безсумнівно, до такої ситуації призвели обмеження, встановлені щодо права заявників на побачення з дітьми. Починаючи з травня 1994 року це право обмежувалося одним побаченням на місяць, іноді - внаслідок рішень, які свідчили більше про намір зміцнити зв'язок між дітьми і прийомними батьками, ніж сприяти возз'єднанню сім'ї (див. пункт 71 вище).

Завдання Суду не полягає в тому, щоб нав'язувати свою думку національним органам стосовно того, що необхідно було зробити. Суд, наприклад, не може сказати, що на якусь конкретну дату дітей треба було повернути заявникам. Суд також не може стверджувати, що державна опіка у всіх випадках повинна бути виключно тимчасовим заходом. Та в даному випадку обставини справи свідчать, що будь-яких зусиль для серйозного розгляду питання про припинення державної опіки докладено не було, незважаючи на докази поліпшення тієї ситуації, яка стала підставою для наказів про опіку. А це говорить про порушення належної рівноваги між інтересами зацікавлених у справі осіб, що є порушенням статті 8 Конвенції ( 995_004 ). Отже, й на цій підставі можна констатувати порушення вказаної статті.

c) Обмеження доступу і заборони

i) Подання присутніх у Суді осіб

a) Заявники

165. Заявники нагадали, що перед прийняттям наказу про негайне взяття під опіку М. вже було влаштовано в добровільному порядку в дитячий будинок, і пізніше, після остаточного оформлення наказу про опіку, його було взято під опіку тією ж самою прийомною сім'єю. Вони наголошують на тому, що рішення стосовно права доступу до J. не приймалося до 21 червня 1993 року, тобто через три дні після народження дитини, але, незважаючи на це, дитину забрали від K. і помістили в дитячу палату в лікарні у день, коли вона народилася. Батьки зовсім не мали можливості бачити її упродовж перших днів її життя. На думку заявників, згадане рішення було незаконним, оскільки обмеження було встановлено на невизначений період. Батькам дозволили бачитися з M. у дитячому будинку, а T. отримав дозвіл зустрічатися із J. майже щодня починаючи з 23 червня 1993 року. K. не бачилася зі своїми дітьми так часто влітку 1993 року, але її госпіталізація також вплинула на її можливості зустрічатися зі своїми дітьми. Після того, як дітей було віддано під опіку до прийомної сім'ї, органи влади вперше дозволили доступ до них, а потім - двогодинні побачення під контролем. Навіть після цього доступ батьків до дітей суворо обмежувався.

166. Заявники також нагадали, що упродовж останніх шести років основною причиною для подовження чинності обмежень доступу було те, що діти мали прив'язатися до своїх прийомних батьків, і їхні занадто близькі стосунки зі своїми власними батьками перешкоджали досягненню цієї мети. Органи влади вважали достатнім те, що дітям було відомо про існування їхніх батьків. Після того, як під час розгляду цієї справи адміністративними судами це було визнано підставою для таких обмежень, вона стала використовуватись як обгрунтування решти рішень про обмеження доступу.

167. Заявники наголошували на тому, що єдиною підставою для наказів про обмеження доступу був нестабільний стан здоров'я K. Однак цього аргументу недостатньо, щоб задовольнити суворі неодмінні умови, встановлені законом. 14 вересня 1993 року працівник соціальної служби зафіксував, що необхідно переглянути доцільність доступу T. до J., оскільки готувалося віддання J. під опіку в прийомну сім'ю. На припущення цього працівника, для T. буде важко розлучатися із J. За словами заявників, з того моменту докладаються систематичні зусилля з метою відчуження J. від її батьків.

168. Заявники також зазначили, що їхнє рішення про повернення до спільного життя було прийнято на початку 1994 року, коли дітей вже було влаштовано в прийомній сім'ї. Коли T., після всіх даних йому обіцянок та подолання перепон, дізнався про те, що не зможе жити разом зі своєю дочкою, вже нічого не перешкоджало йому повернутися до K. і жити разом з нею. На той час обидва заявники вважали, що дітей вже ніколи не буде повернуто до рідного дому.

169. За словами заявників, рішення, які встановили суворі обмеження стосовно доступу, було прийнято у недемократичний спосіб, оскільки заявники не мали можливості взяти участь у процесі їх прийняття. Під час цієї процедури не було дотримано основних вимог закону, за якими, наприклад, діяти необхідно було з максимальною делікатністю, відповідно до принципу найменшого можливого втручання, а також найкращим чином ураховуючи інтереси дитини. Наприклад, у грудні 1993 року заявникам запропонували підтримувати контакти зі своїми дітьми шляхом листування. З огляду на те, що J. було менше одного року, зрозуміло, що вона не могла ані читати листів, ані розуміти таке спілкування. Заявники також згадують ситуацію, коли працівники служби соціального забезпечення порадили їм не говорити M. про віддання його під опіку до прийомної сім'ї, і коли K. потім сказала M. про це - що на той час було найважливішою подією в житті її сина - її покарали, запровадивши подальші обмеження доступу.

170. Заявники наголошували на тому, що їхній доступ до M. було обмежено під час його влаштування в дитячий будинок - добровільного заходу відкритої опіки, - оскільки M. не дозволялося відвідувати свій рідний дім. Таке рішення про обмеження доступу було явно незаконним, оскільки відповідно до закону не можна встановлювати будь-які обмеження тоді, коли дитину влаштовують до дитячого будинку у добровільному порядку. Перші законні рішення стосовно прав доступу були прийняті лише набагато пізніше, 21 червня 1993 року.

171. Заявники нагадали, що 15 липня 1993 року накази про опіку та накази, що встановлювали обмеження стосовно права K. на доступ до своїх дітей, були затверджені Радою соціального забезпечення. Підставою для обмежень послужили агресивна поведінка K. та її емоційні вибухи. Але, як зазначається в документах цього органу, зустріч між K. та дітьми відбулася нормально. K. жодним чином не завдала шкоди дітям і не погрожувала це зробити. Той факт, що вона поводилася агресивно стосовно органів влади, - які відібрали у неї її дітей, - не є законною підставою для обмеження доступу і відмови заявникам у праві на сімейне життя разом зі своїми дітьми. Навпаки, таке рішення лише посилювало стресовий стан і психічні реакції K.

b) Уряд

172. Уряд не погодився, стверджуючи, що фізичний зв'язок не є єдиним способом забезпечення сімейних уз. У Фінляндії заходи із соціального забезпечення розвитку дитини, про які йдеться в Законі про охорону дитинства, такі, як взяття дитини під опіку та альтернативна опіка, є заходами допомоги, спрямованими на благо дитини. Мета такої допомоги не полягає в порушенні біологічних зв'язків між дитиною та її сім'єю. Матір і батько залишаються опікунами і піклувальниками для своєї дитини, яку взято під опіку. Той факт, що дитину взято під опіку і влаштовано в прийомній сім'ї, не заважає цій дитині бачитися зі своїми батьками на рівних правах із дорослими і в такий спосіб формувати нормальні сімейні зв'язки. Однак взяття під опіку, за своєю суттю, передбачає деякі практичні і природні обмеження стосовно права доступу.

173. Уряд висловив сумнів щодо оголошення Судом прийнятними всіх скарг на обмеження доступу. У будь-якому випадку, як підкреслив Уряд, масових обмежень та інших умов, передбачених Законом про охорону дитинства, було дотримано.

174. Уряд також привернув увагу до того факту, що органи влади у різний спосіб допомагали Т. із самого початку формувати свої стосунки з дитиною. Йому надавали підтримку і пораду в сімейно-консультаційному центрі, а також призначали фінансову допомогу. Крім того, було вирішено організувати для T. щомісячні зустрічі із сімейним консультантом. Маючи на увазі мету майбутнього проживання T. разом зі своєю дитиною, органи соціального забезпечення також планували організацію підтримки з боку іншої сім'ї та щотижневу допомогу у вирішенні сімейних проблем. Водночас T. продовжував часті зустрічі з K. Очевидно, він сподівався на таке поліпшення її здоров'я, яке дало б їм змогу виховувати дитину разом, незважаючи на те, що його співробітництво з органами влади виходило із плану, за яким він один мав піклуватися про дитину.

Уряд також підкреслював - документи органів соціального забезпечення ясно засвідчують, що на початку влаштування M. у дитячому будинку відвідини його K. та T., а також іншими родичами були бажані й необмежені. Заявникам надали можливість проводити вихідні в дитячому будинку, де вони й ночували. Відвідини M. батьками мусили обмежити лише тоді, коли погіршився стан здоров'я K. і її поведінка під час відвідин стала викликати у M. сильні негативні реакції, а в діяльності та атмосфері дитячого будинку в цілому - сум'яття і замішання.

Обмеження права доступу до M. у період його перебування в дитячому будинку були встановлені саме стосовно K., з огляду на її сильний психічний розлад. Подальші рішення щодо права доступу стосувалися обох заявників і грунтувалися на різних висновках, зроблених лікарями та іншими експертами.

175. Уряд також нагадав, що заявники мали можливість спілкуватися зі своїми дітьми за допомогою листування і телефону. Розглядаючи окремі питання стосовно доступу K. до дітей, два різних суди у сімейних справах визнали виняткову важливість підстав для обмеження її прав доступу. Однак заявникам дозволили регулярно бачитися зі своїми дітьми.

ii) Оцінка Судом

176. У світлі свого наведеного вище висновку (п. 164) Суд вважає, що немає необхідності розглядати обмеження доступу як окреме питання, без урахування сьогоднішньої ситуації.

Щодо цього Суд зауважує: заявники починаючи з 1994 року мали доступ до дітей один раз на місяць. Хоча раніше це могло бути неприйнятно обмежувальним заходом, Суд не може не взяти до уваги той факт, що на даний момент діти перебувають під державною опікою вже майже сім років. З огляду на це Суд погоджується з тим, що національні органи у межах своєї свободи розсуду можуть вважати такі обмеження необхідними виходячи з сьогоднішніх інтересів дітей.

Отже, порушення статті 8 Конвенції ( 995_004 ) щодо цього допущено не було.

II. Стверджуване порушення статті 13 Конвенції ( 995_004 )

177. Заявники скаржаться, що вони не могли скористатися ефективним засобом правового захисту стосовно порушення їхнього права на повагу до своїх сімейних прав, гарантованих статтею 8 Конвенції ( 995_004 ). У статті 13 Конвенції сказано таке:

"Кожен, чиї права і свободи, викладені в цій Конвенції, порушуються, має право на ефективний засіб правового захисту у відповідному національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, що діяли як офіційні особи".

178. Уряд стверджував, що розглядати скаргу заявників було неможливим навіть стосовно статті 8 ( 995_004 ), оскільки стаття 13 не могла надати їм право на засіб правового захисту проти стверджуваних ними порушень, і, отже, не може виникати питання про порушення цієї статті.

Уряд також зазначив, що орган, на який містить посилання стаття 13 ( 995_004 ), не обов'язково має бути судом, але якщо це не суд, його повноваження і гарантії, які він надає, є доречними у вирішенні питання, чи був наданий ним засіб правового захисту ефективним. Хоча немає жодного окремого засобу правового захисту, який би міг задовольнити вимоги статті 13, це може забезпечити сукупність засобів правового захисту, передбачених національним правом.

Уряд послався на можливість звернення до суду з вимогою (на виконання пункту 2 статті 93 Конституційного закону та відповідних положень Кримінального кодексу) притягнення відповідних посадових осіб до кримінальної відповідальності, внаслідок чого їх могли б зобов'язати сплатити відшкодування, оскільки, згідно із Законом про компенсацію, відшкодування завданої шкоди може вимагатися від держави. Як підсумок Уряд зауважив, що заявники мали право на достатні засоби правового захисту в контексті статті 13 ( 995_004 ), оскільки вони, у разі необхідності, могли отримати достатній правовий захист у зв'язку з їхньою скаргою з посиланням на статтю 8 Конвенції.

179. Суд зазначає, що стосовно наказу про опіку, відмови припинити опіку та різних обмежень доступу заявники могли звернутися до адміністративних судів. Є фактом те, що апеляції заявників були відхилені. Однак ефективність засобу правового захисту для мети статті 13 ( 995_004 ) не залежить від безсумнівності сприятливого результату розгляду справи (див. рішення у справі "Ферайнігунг Демократішер Золдатен Остеррайхс та Губі проти Австрії" від 19 грудня 1994 року, серія A, N 302, п. 55).

Немає жодних фактів, які б свідчили про те, що фінські адміністративні суди не виконали б у загальному сенсі вимоги положення про "ефективний засіб правового захисту" у контексті статті 13 ( 995_004 ). Беручи також до уваги інші засоби правового захисту, на які послався Уряд, Суд вважає, що засоби правового захисту були в розпорядженні заявників і задовольняли вимоги цього положення. Отже, порушення статті 13 Конвенції допущено не було.

III. Застосування статті 41 Конвенції ( 995_004 )

180. У статті 41 Конвенції ( 995_004 ) сказано:

"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткову компенсацію, суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".

A. Шкода

181. Заявники стверджували, що вони зазнали нематеріальної шкоди, розмір якої відповідає сумам, сплаченим Урядом у зв'язку з влаштуванням сім'ї, тобто 3500 фінських марок на місяць на дитину. Заявники прохали, щоб Уряд почав вживати заходів щодо возз'єднання сім'ї та компенсував їм моральну шкоду за порушення сімейного життя, яке мало місце раніше. Якби сім'я возз'єдналася у лютому 2001 року, відшкодування за порушення сімейного життя дорівнювало б 336000 фінських марок. Якщо Уряд не забезпечить возз'єднання сім'ї, компенсація за 18 років складатиме 756000 фінських марок. К. також вимагає одноразової виплати суми розміром у 40000 фінських марок, а Т. - суми розміром у 20000 фінських марок за нематеріальну шкоду, заподіяну їм внаслідок психологічних страждань.

182. Уряд зауважив, що державні витрати у зв'язку з відданням дітей під опіку в прийомну сім'ю, які призначалися на харчування дітей, не можуть служити підставою для розрахунку можливої нематеріальної шкоди, завданої заявникам. Уряд вважає, що в тому разі, якщо Суд встановить порушення статті 8 Конвенції ( 995_004 ), його рішення має передбачити достатню справедливу сатисфакцію стосовно нематеріальної шкоди; однак розмір сум, вказаний заявниками, є надмірним. Уряд залишив за Судом право прийняти відповідне рішення на свій розсуд.

Уряд зазначив, що заявники не домагалися будь-якої компенсації у зв'язку зі стверджуваним недотриманням Урядом вимог, передбачених статтею 13 Конвенції ( 995_004 ). Отже, жодної компенсації не може бути присуджено і згідно з практикою Суду, що склалася, встановлення Судом порушення у будь-якому випадку становило б достатню справедливу сатисфакцію щодо цього.

183. Суд визнає, що вимога заявників компенсувати нематеріальну шкоду у зв'язку з порушенням статті 8 Конвенції ( 995_004 ) - єдиним встановленим Судом порушенням - є надмірною. Беручи до уваги очевидну фрустрацію, завдану заявникам внаслідок порушення їхнього права на сімейне життя, Суд, визначаючи розмір компенсації на підставі принципу справедливості, присуджує заявникам 40000 фінських марок кожному, тобто у сукупності - 80000 фінських марок - як справедливу сатисфакцію за нематеріальну шкоду, завдану заявникам внаслідок порушення статті 8 Конвенції.

B. Судові витрати

184. Заявники вимагали 5190 фінських марок як компенсацію за їхні витрати у зв'язку з представництвом їх у суді. Заявники також вимагали 249475 фінських марок у зв'язку з витратами, понесеними Асоціацією за сімейні права у Фінляндії (PESUE), яка обстоювала їхні права.

185. Уряд зазначив, що компенсацію може бути присуджено лише у випадку, коли судові витрати були фактично понесені і їх не можна було уникнути у зв'язку з судовим провадженням або іншими заходами у національних органах, вжитими з метою запобігти порушенню. Крім того, можуть задовольнятися лише ті скарги, які визнані Судом прийнятними, і ті, під час розгляду яких Суд встановив порушення. Уряд зазначив із цього приводу, що більшість скарг заявників були оголошені Судом неприйнятними в його рішенні від 8 червня 1999 року.

Що ж до вимоги заявників стосовно їхніх судових витрат, то заявники не подали будь-яких документів чи квитанцій, які б свідчили, що вони насправді понесли такі витрати і що ці витрати понесені під час судових процедур у національних органах чи в Страсбурзі. Уряд зазначив, що саме Суд має оцінити розмір понесених витрат, розглянувши подані на підтвердження цього документи. У будь-якому випадку Уряд вважав загальну суму дещо надмірною і залишив за Судом право самому прийняти рішення з цього питання.

Уряд зазначив, що згідно з прецедентною практикою Суду захисник заявника не може посилатися на статтю 41 ( 995_004 ), вимагаючи справедливої сатисфакції своїх власних витрат. Уряд залишає Суду вирішити на власний розсуд питання, належить чи ні до такої категорії вимог вимога компенсації судових витрат, подана Асоціацією за сімейні права у Фінляндії. Однак Уряд зазначив, що жодна частина цієї вимоги стосовно відшкодування судових витрат не підтверджується докладно оформленими документами чи квитанціями, щоб можна було перевірити справжні розміри понесених судових витрат. Отже, щодо цієї вимоги застосовуються саме ті принципи, про які Уряд згадував у зв'язку з вищенаведеними вимогами заявників. Уряд також піддав сумніву необхідність мати двох адвокатів і пані Суомела як представників заявників у Суді. У будь-якому випадку Уряд визнав загальний розмір вимог щодо компенсації явно надмірним. Уряд залишив за Судом право остаточно вирішити це питання на свій власний розсуд.

Нарешті, Уряд зазначив, що суми, виплачені Радою Європи, мають бути відраховані із суми можливої компенсації судових витрат.

186. Суд зазначає, що Асоціація за сімейні права у Фінляндії не є стороною в цьому провадженні і, отже, її судові витрати не підлягають компенсації. Заявники не стверджували, що вони відповідатимуть за відшкодування судових витрат, понесених Асоціацією. Оскільки ці витрати не були фактично зазнані самими заявниками, цю частину вимоги має бути відхилено.

Беручи до уваги те, що скарги заявників були оголошені Судом прийнятними лише частково і що під час розгляду лише частини прийнятних скарг було встановлено порушення, Суд, визначаючи розмір компенсації за принципом справедливості, присуджує заявникам 5190 фінських марок як відшкодування за витрати під час проваджень у Комісії, Суді та національних органах, включаючи компенсацію будь-якої суми відповідного податку на додану вартість, із якої мають бути відраховані 2230 французьких франків, вже отриманих у вигляді правової допомоги від Ради Європи на покриття судових витрат.

C. Мораторний процент

187. Згідно з даними, які є в розпорядженні Суду, передбачена законом Фінляндії відсоткова ставка на день прийняття цього рішення становить 10 % річних.

НА ЦИХ ПІДСТАВАХ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Постановляє, що було допущено порушення статті 8 Конвенції ( 995_004 ).

2. Постановляє, що порушення статті 13 Конвенції ( 995_004 ) допущено не було.

3. Постановляє,

а) що держава-відповідач повинна сплатити заявникам протягом трьох місяців від дати, коли це рішення стане остаточним, відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції ( 995_004 ):

i) за нематеріальну шкоду - 40000 (сорок тисяч) фінських марок кожному, тобто загалом - 80000 (вісімдесят тисяч) фінських марок;

ii) за судові витрати - 5190 (п'ять тисяч сто дев'яносто) фінських марок, мінус 2230 (дві тисячі двісті тридцять) французьких франків, які мають бути переведені у фінські марки за курсом, чинним на дату винесення цього рішення;

b) що простий річний відсоток у розмірі 10 % підлягає виплаті з цих сум, зі спливом зазначених вище трьох місяців до розрахунку;

4. Відхиляє решту вимог заявників про справедливу сатисфакцію.

Учинено англійською мовою і повідомлено у письмовій формі 27 квітня 2000 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду ( 980_067 ).

Голова Георг Ресс

Секретар Венсан Берже

Відповідно до пункту 2 статті 45 Конвенції ( 995_004 ) і пункту 2 Правила 74 Регламенту Суду ( 980_067 ), до цього рішення додається окрема думка судді М. Пеллонпя, яка збігається з позицією більшості Суду.

Георг Ресс

Венсан Берже

Окрема думка судді М.Пеллонпя, яка збігається з позицією більшості Суду

У цій справі я голосував за висновок про порушення статті 8 ( 995_004 ). Однак я не погоджуюсь із більшістю стосовно підстав для такого висновку. На мій погляд, взяття дітей під державну опіку само по собі не порушує статтю 8, але я погоджуюсь із тим, що події, які відбулися після прийняття рішень стосовно опіки, свідчать про ставлення, яке суперечить праву заявників на повагу до їхнього сімейного життя, гарантовану цією статтею. Іншими словами, я не поділяю висновку, наведеного в пункті 146, хоча водночас я приєднуюсь до того, що сказано в пункті 164. Я вважаю, що рішення стосовно опіки від 15 липня 1993 року були, в основному, продиктовані серйозним захворюванням матері, її іноді неконтрольованими емоційними реакціями, які могли травмувати дітей, економічними та іншими труднощами сім'ї, а також неспроможністю T. піклуватися як про матір, так і про дітей одночасно. Також посилалися на неспроможність матері дотримуватися порад, некерованість її поведінки й неможливість забезпечення в необхідному обсязі "відкритої опіки". Накази про негайне взяття під опіку, видані 18 та 21 червня 1993 року, грунтувалися саме на таких підставах.

Питання полягає в тому, чи були такі підстави, з огляду на обставини справи, доречними й достатніми, якщо враховувати межі свободи розсуду, яка має надаватися національним органам. Як нагадував Суд, ці органи, оцінюючи необхідність взяття дитини під державну опіку, користувалися широкою свободою розсуду, тоді як питання стосовно необхідності будь-яких подальших обмежень потребують уважнішого вивчення (п. 135).

Виходячи з фактів, наведених у рішенні Суду, я зазначаю те, що трохи більше ніж за рік до прийняття цих рішень K. неодноразово проходила стаціонарне лікування у зв'язку з поточною хворобою, включаючи період примусового лікування у психіатричній лікарні. 19 березня 1993 року мати K. висловила своє незадоволення відсутністю підтримки з боку психіатричних установ та побоювання стосовно того, що щось може трапитися, якщо її дочку не покладуть до лікарні. Невдовзі після цього, 24 березня 1993 року, K. й справді узяли під нагляд з метою з'ясування необхідності примусового поміщення її до психіатричної лікарні. Однак було визнано, що немає достатніх підстав для вжиття такого заходу (див. пункт 14). 7 червня 1993 року T. стверджував, що K. потребує стаціонарного лікування в лікарні (див. пункт 16). Кілька днів по тому, 11 червня 1993 року, посадова особа органів соціального забезпечення, ознайомившись із ситуацією в сім'ї, висловила своє занепокоєння стосовно стану здоров'я K. та її майбутньої дитини (п. 20).

Що стосується тверджень про неконтрольованість поведінки K. та травматичні наслідки цього для дітей, я вважаю, що матеріали справи дійсно містять посилання на інциденти, які свідчать про таку поведінку (пункти 14, 17), а також докази ознак наявності розладів у розвитку M. (п. 16).

Я також зазначаю, що, як видно з матеріалів справи, рішення органів влади стосовно опіки не були необдуманими. Очевидно те, що з 1989 року між сім'єю та органами соціального забезпечення здійснювалися контакти і ці органи вживали різних заходів з огляду на економічні та соціальні проблеми даної сім'ї. Крім того, зв'язок із працівниками органів соцзабезпечення підтримували родичі заявників, але, здається, вони були не в змозі надати будь-яку ефективну допомогу (див. п. 18).

Очевидно, питання можливого вжиття заходів державної опіки вперше було порушено наприкінці березня 1993 року (див. п. 17). Перед фактичним прийняттям цих рішень Рада соціального забезпечення отримала висновок двох лікарів, які лікували K. протягом кількох періодів її перебування в лікарні. В їхньому висновку від 12 травня 1993 року лікарі зазначили, що хоча стан психічного здоров'я K. не можна вважати таким, що заважає їй здійснювати постійну опіку над M., на той час вона не була спроможною піклуватися про нього.

З огляду на ці обставини я вважаю, що підстави для взяття двох дітей під опіку були як доречними, так і достатніми і, отже, не можуть характеризуватись як необгрунтовані. На мою думку, це стосується не лише наказів про опіку від 15 липня 1993 року, а й також наказів про негайне взяття під опіку від 18 та 21 червня того самого року. У межах своєї свободи розсуду національні органи, які користувалися перевагою прямого контакту з усіма зацікавленими особами, мали всі підстави вирішити, що за тих обставин інтереси дітей потребували втручання, яке виходило за межі застосованої до цього моменту відкритої опіки. Інше питання, що спосіб виконання рішення стосовно негайного взяття J. під опіку можна критикувати; до цього я повернуся нижче.

Я також переконався, що заявники брали участь у процесі прийняття рішення, внаслідок якого дітей було взято під державну опіку, - у мірі, достатній для того, щоб забезпечити необхідний захист їхніх інтересів. Хоча про план узяти дітей під опіку як про тимчасовий захід заявників, очевидно, поінформували одразу після народження дитини, я погоджуюсь із тим, що за обставинами справи органи влади могли мати законні підстави діяти так, як вони діяли. На мій погляд, вони також не перевищили меж своєї свободи розсуду щодо цього. У будь-якому випадку заявникам надали достатню можливість бути вислуханими і виступити перед тим, як Рада прийняла рішення від 15 липня 1993 року. Вони також мали можливість подати апеляцію і справді подавали її до судів двох рівнів.

Незважаючи на це, я все-таки погоджуюся з тим, що спосіб виконання наказу про негайне взяття J. під опіку видається надто суворим, навіть якщо зважати на складні обставини моменту. Однак це не є підставою вважати сам наказ про негайне взяття під опіку та наведені для цього аргументи необгрунтованими і невідповідними статті 8 Конвенції ( 995_004 ). Хоча спосіб виконання наказу про негайне взяття J. під опіку можна вважати порушенням прав людини (однак це ще потребує доказів), я вважаю за необхідне розглянути цей аспект справи у контексті інших подій, які стосуються способу виконання даних рішень щодо державної опіки. Отже, обмеження, встановлені одразу після народження J., які Суд слушно охарактеризував як "несприятливі для створення нормальних зв'язків між матір'ю та дитиною" (п. 159), можуть вважатися ознакою непохитної позиці органів влади проти возз'єднання сім'ї. Спосіб виконання наказу про негайне взяття під опіку, разом з іншими підставами, конкретизованими в пунктах 156-164 рішення, підтверджують висновок про наявність порушення статті 8.

Переклад матеріалів забезпечує Центр правничої термінології, перекладів та словників Української Правничої Фундації

"Вісник Верховного Суду України", N 1, 2002 р.