Справа "Перна проти Італії" (Case of Perna v.Italy)

РАДА ЄВРОПИ ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ Друга секція

РІШЕННЯ

Справа "Перна проти Італії" (Case of Perna v.Italy) (Заява N 48898/99)

Страсбург, 25 липня 2001 року

У справі "Перна проти Італії"

Європейський суд з прав людини (друга секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли судді:

п. К. Л. Розакіс (C. L. Rozakis), голова

п. В. Конфорті (B. Conforti)

п. Дж. Бонелло (G. Bonello)

пані В. Стражницька (V. Straznicka)

п. М. Фішбах (M. Fischbach)

пані М. Цаца-Ніколовська (M. Tsatsa-Nikolovska)

п. Е. Левіц (E. Levits)

та п. Е. Фріберг (E. Fribergh), секретар секції,

після наради за зачиненими дверима 14 грудня 2000 року та 10 липня 2001 року постановляє таке рішення, ухвалене в останній із зазначених днів:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу розпочато за заявою (N 48898/99) проти Італії, поданою до Суду, відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини та основних свобод ( 995_004 ) (Конвенція), італійським громадянином п. Джанкарло Перна (Giancarlo Perna) (заявник) 22 березня 1999 року.

2. Заявника представляв у Суді п. Дж. Д. Каязза (G.D. Caiazza), адвокат, який практикує в Римі. Італійський уряд (Уряд) представляла його уповноважена особа п. У. Леанца (U. Leanza), голова дипломатичної юридичної служби Міністерства закордонних справ, якому допомагав п. В. Еспозито (V. Esposio), співуповноважена особа.

3. Заявник стверджував про порушення пунктів 1 і 3 статті 6 Конвенції ( 995_004 ) італійськими судами, що відмовилися прийняти доказ, який він хотів долучити до справи, та про порушення його права на свободу вираження поглядів, за його словами, всупереч статті 10 Конвенції.

4. Розгляд заяви було доручено другій секції Суду (пункт 1 правила 52 Регламенту Суду ( 980_067 ). У межах цієї секції відповідно до пункту 1 правила 26 Регламенту Суду було створено палату, яка мала розглядати цю справу, як передбачено пунктом 1 правила 52 статті 27 Конвенції ( 995_004 ).

5. Рішенням від 14 грудня 2000 року палата оголосила заяву прийнятною.

ЩОДО ФАКТІВ

6. 21 листопада 1993 заявник, журналіст за фахом, опублікував у щоденній італійській газеті "Іль Джорнале" (Il Giornale), у колонці "Паща лева" (La bocca del leone), статтю про п. Дж. Каселлі (G. Caselli), який на той час був прокурором м. Палермо. Стаття мала на меті створити "портрет" п. Каселлі. Вона називалася "Каселлі, суддя з білим чубчиком" та мала підзаголовок "Католицький вишкіл, комуністична войовничість - як у його друга Віоланте...".

7. У своїй статті заявник, після посилання на провадження, порушене п. Каселлі проти п. Дж. Андреотті (G. Andreotti), добре відомого державного діяча, обвинуваченого в пособництві та допомозі мафіозній організації (appoggio esterno alla mafia), якого на той час виправдав суд першої інстанції, висловився таким чином:

"...В університеті [Каселлі] став прихильником ІКП [італійської комуністичної партії], партії, яка звеличує нездійснене. Приступаючи до роботи в державній службі, він склав потрійну присягу на вірність - Богові, Законові та вулиці Боттеге Оскуре (via Botteghe Oscure) [раніше - штаб-квартира ІКП, тепер штабквартира ДПЛ - Демократичної партії лівих]. І [Каселлі] став суддею, яким він і залишається останні тридцять років - побожним, суворим і відданим своїй партії.

Але по-справжньому його можна зрозуміти, згадавши про його alter ego - Віоланте (Violante), його брата-близнюка. Обоє з Туріна; обидва одного віку - 52 роки; обидва виховані на канонах католицького вчення; активні комуністи; судові службовці, і панує цілковите між ними взаєморозуміння: коли Віоланте, голова, закликає, Каселлі, рука, відповідає.

Лучано [Віоланте] завжди був на крок попереду від Джанкарло [Каселлі]. У середині 70-х він висунув проти Едіардо Соньйо (Edgardo Sogno), колишнього члена руху Опору (coup d`etat) й антикомуніста, обвинувачення у спробі здійснення державного перевороту. Це був типовий політичний судовий процес, який привів у нікуди. Замість потрапити під судове слідство, Віоланте виявив, що починається злет його кар'єри. У 1979 році його було обрано членом парламенту від партії комуністів. Відтоді він - тіньовий міністр юстиції вулиці Боттеге Оскуре...

...В очах суспільства [Каселлі] - суддя. Він перебуває на передовій лінії боротьби з тероризмом. Саме він отримав зізнання Патриціо Печі (Patrizio Peci), який виступав свідком обвинувачення на процесі і показання якого стали катастрофою для "червоних бригад".

Тим часом ІКП запровадила свою стратегію встановлення контролю над прокуратурами в різних містах. Ця кампанія ще й досі триває після того, як ДПЛ підхопила естафету... Першою була ідея про те, що якщо комуністи не зможуть здобути владу через вибори, вони зможуть досягти своєї мети, захопивши суди. У матеріалах нестачі не було. Християнські демократи та соціалісти були не ким іншим, як злодіями, і викрити їх було б легко. Друга ідея була ще блискучішою, ніж перша: щоб зруйнувати чиюсь кар'єру, достатньо було розпочати судове слідство; не потрібно завдавати собі клопоту, доводячи справу до суду, досить було виставити когось на посміховище і знеславити. А для того щоб досягти цієї мети, потрібно було контролювати всі прокуратури.

І це був початок Тангентополі (Tangentopoli). Крексісів (the Craxis), Де Лоренцо (De Lorenzos) та інших було негайно схоплено на місці злочину і зламано. Але для того щоб довершити картину, потрібен був Андреотті...

Саме в цей момент Джанкарло [Каселлі] збирався змінити дощовий Турін на сонячний Палермо...

І ось у Палермо долі його та Андреотті переплелися, хоча їхні стежки впродовж довгих років не перетиналися. Менш ніж два роки потому довічного сенатора було раптом обвинувачено в належності до мафії. У справі була неймовірна плутанина...

У квітні Каселлі літав до Сполучених Штатів, де зустрічався з Бушеттою (Buscetta). За подальшу співпрацю він запропонував інформаторові 11 мільйонів лір на місяць. [Бушетта] все ще міг бути йому корисним під час слідства, навіть якщо результат цього слідства більше не був важливим. Очікуваного результату вже було досягнуто.

Усе, що трапиться далі, вже передбачено. За 6 чи 8 місяців розслідування буде припинено. Але Андреотті вже не зможе поновити свою політичну кар'єру. Як пощастило! З іншого боку, Каселлі характеризуватимуть як об'єктивного суддю".

8. 10 березня 1994 року, розглянувши скаргу п. Каселлі, суддя-слідчий передав на розгляд районного суду м. Монца справу заявника та менеджера "Іль Джорнале". Заявникові було висунуто обвинувачення в дискредитації через засоби масової інформації (diffamazione a mezzo stampa), обтяжене тим фактом, що правопорушення було вчинене стосовно державного службовця при виконанні ним офіційних обов'язків.

9. Під час провадження в суді першої інстанції сторона захисту попросила взяти свідчення у п. Каселлі як скаржника та сторони у цивільному спорі. Захист також звернувся з клопотанням про долучення до справи двох газетних статей, у яких йшлося про професійні стосунки між Каселлі та завербованим як інформатор злочинцем (pentito) Бушеттою. Районний суд відмовив у розгляді обох згаданих вище заяв на тій підставі, що, з огляду на зміст написаної заявником статті, не було потреби брати свідчення у Каселлі і що документи, про які йдеться, ніяким чином не вплинули б на ухвалення рішення.

10. 10 січня 1996 року районний суд визнав обвинуваченого винним у дифамації, відповідно до пунктів 1 і 2 статті 595, пункту 10 статті 61 Кримінального кодексу та пункту 13 Закону "Про пресу" (Закон N 47 від 8 лютого 1948 року). Він присудив заявникові сплатити штраф у розмірі 1500000 італійських лір, сплатити відшкодування та витрати в сумі 60000000 італійських лір, а також опублікувати судове рішення в "Іль Джорнале". Суд постановив, що наклепницький характер статті доведено тим, що у статті заперечується, начебто Каселлі виконує свої обов'язки сумлінно, приписується йому брак безсторонності, незалежності та об'єктивності, які нібито спричинилися до використання ним своєї судової діяльності у політичних цілях. Заявник не мав права наполягати на праві висвітлювати поточні події (diritto di cronaca) та коментувати їх (diritto di critica) через те, що він не надав жодного доказу на підтвердження своїх серйозних обвинувачень.

11. Заявник подав апеляцію. Посилаючись на свободу преси, і зокрема на право коментувати поточні події, він стверджував, серед інших наведених ним аргументів, що посилання на політичні погляди Каселлі відображає правдивість зазначених фактів; що районний суд міг би перевірити, чи справді так усе було, погодившись узяти свідчення у самого скаржника; що Каселлі та Віоланте справді друзі й у провадженні проти Андреотті Каселлі справді користувався допомогою pentito Бушетти і сплачував йому певні суми грошей як представник держави, оскільки всі pentiti одержують гроші від італійської держави. Далі він характеризує себе як коментатора (opinionista), доводячи, що в його наміри входило не висвітлення біографії Каселлі, а вираження критичних думок фігуральним та ефективним способом на підставі правдивих і незаперечних фактів. Нарешті, він наполягав на тому, щоб скаржника разом із журналістами та іншими добре відомими особами, що діють на італійській політичній арені і які, так само як і Каселлі, були активними комуністами, було викликано до суду для давання свідчень. Зокрема, він просив, щоб були взяті свідчення п. С. Вертоне (S. Vertone) та п. Дж. Феррара (G. Ferrara), обоє - політичні однодумці скаржника ще з 70-х років з Туріна, а також наполягав на тому, щоб апеляційний суд долучив до справи газетні статті, що містять їхні інтерв'ю, в яких вони підтримують активну політичну позицію скаржника. Зокрема, в інтерв'ю, опублікованому 11 грудня 1994 року в щоденній газеті "Кор'єре делла Сера" (Corriere della Sera) й уривки якого цитував заявник у своїй апеляції, п. Вертоне серед інших своїх тверджень зазначав, що скаржник - надзвичайно чесна та мужня людина, але на нього має дуже великий вплив культурна і політична модель комунізму, що його зв'язки з колишньою комуністичною партією дуже тісні і що Каселлі згодом ледве не став її членом. В інтерв'ю, опублікованому іншою щоденною газетою, "Ла Стампа" (La Stampa), 9 грудня 1994 року, уривок з якого наведено в апеляції заявника, п. Феррара заявив, що у 70-ті роки він брав участь у десятках політичних зборів, які проводила Турінська федерація колишньої комуністичної партії, на яких серед інших учасників були Каселлі та Віоланте. Далі він сказав, що хоча Каселлі як чесна людина багато зробив для боротьби з тероризмом, як судовий службовець він дуже заполітизований, тож краще йому уникати виголошення промов у ролі трибуна.

12. У своєму рішенні від 28 жовтня 1997 року Міланський апеляційний суд відхилив апеляцію заявника. Він постановив, що його дії та ставлення до Каселлі мають явно дифамаційний характер.

13. Апеляційний суд виніс окремі ухвали щодо різних основних частин статті.

14. Спочатку він розглянув фразу стосовно "присяги на вірність" (giuramento di obbedienza):

"Приступаючи до роботи в Державній правовій службі, він склав потрійну присягу на вірність - Богові, Законові та вулиці Боттеге Оскуре [раніше - штаб-квартира ІКП, тепер штаб-квартира ДПЛ - Демократичної партії лівих]. [Каселлі] став суддею, яким він і залишається останні тридцять років - побожним, суворим і відданим своїй партії".

15. Апеляційний суд постановив, що це речення має наклепницький характер тому, що попри символічне значення воно вказує на залежність від інструкцій політичної партії, що неможливо для осіб, які, заступаючи на судову посаду, мають присягати на вірність (і не символічну, а справжню) законові і нічому іншому, крім закону.

16. Далі апеляційний суд розглянув решту статті, зокрема твердження про те, що:

- Каселлі за підтримки Віоланте, також судового службовця (стосунки між цими двома описуються як зв'язок між "рукою та головою"), відіграв вирішальну роль у плані колишньої італійської комуністичної партії щодо встановлення контролю над прокуратурами в кожному італійському місті з метою знищення своїх політичних опонентів;

- Каселлі звинуватив Андреотті і використав pentito Бушетту, напевно знаючи, що він зрештою буде змушений припинити провадження у справі через брак доказів; цим підтверджувався той факт, що єдина мета його дій - зруйнувати політичну кар'єру Андреотті.

17. Апеляційний суд ухвалив, що ці твердження дуже серйозні і мають наклепницький характер, тому що не підтверджуються жодними доказами.

18. Щодо клопотання про перехресний допит скаржника та інших визначних і шанованих політичних діячів Італії та стосовно долучення статей до справи, апеляційний суд постановив, що ці дії не є необхідними, бо зауваження заявника про політичні уподобання Каселлі, його дружніх стосунків з Віоланте та використання Бушетти - pentito, якому платила держава, - під час провадження у справі Андреотті, не є наклепницькими, а отже, немає потреби їх доводити.

19. У своєму рішенні від 9 жовтня 1998 року, переданому до канцелярії 3 грудня 1998 року, касаційний суд залишив рішення апеляційного суду без зміни. Він постановив, що це рішення правильне як щодо процесуальних норм, так і щодо суті справи. По суті справи він постановив, що, безсумнівно, стаття має образливий для Каселлі характер, і як для особистості, і як для судового службовця, бо заявник звинуватив його у вчинках, які означають відсутність індивідуальності, гідності, незалежності думки, послідовності, чесності та моральності.

ЩОДО ПРАВА

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТІВ 1 ТА 3 (d) СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

20. Насамперед заявник оскаржував порушення свого права на захист, через те що італійські суди під час провадження у справі відмовилися прийняти докази, які він намагався долучити, включаючи перехресний допит скаржника. У зв'язку з цим він посилається на пункти 1 і 3 (d) Конвенції ( 995_004 ).

21. Пункти 1 та 3 (d) статті 6 Конвенції передбачають:

"1. Кожен при вирішенні питання щодо його цивільних прав та обов'язків або при встановленні обґрунтованості будь-якого кримінального обвинувачення, висунутого проти нього, має право на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

<...>

3. Кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, має щонайменше такі права:

<...>

(d) допитувати свідків обвинувачення або вимагати їхнього допиту, а також вимагати виклику і допиту свідків захисту на тих самих умовах, що й свідків обвинувачення".

A. Аргументи сторін

1. Заявник

22. Заявник не погоджувався із твердженням Уряду стосовно того, що суди, які розглядали його справу, постановляли рішення, ґрунтуючись на доказах, розглянутих у суді. Насправді ж можна побачити, що рішення, про які йдеться, постановлялися лише на підставі образливої статті, а отже, на підставі скарги п. Каселлі, оскільки всі прохання самого заявника про долучення доказів було відхилено.

23. Згідно з твердженням заявника, судді відмовилися прийняти доказ, що є вирішальним у будь-якому судовому розгляді стосовно дифамації, а саме - свідчення скаржника. Як наслідок, йому, обвинуваченому, було відмовлено в найелементарнішому праві підсудного, а саме - у праві вимагати від скаржника свідчення під присягою про те, чи правдивими є факти, що лежать в основі критики проти нього. іншими словами, визнавши його винним лише на підставі опублікування образливої статті, відповідні італійські суди, по суті, вирішили, що сам судовий розгляд зайвий.

24. Заявник наполягав на тому, що журналіст, якого обвинувачують у дифамації, може захистити себе, лише довівши достовірність своїх тверджень, але йому було відмовлено в такій можливості. Більше того, у цій справі його було позбавлено можливості подати будь-які докази, що, за його твердженням, свідчить про ненормальний характер провадження, порушеного проти нього. Зокрема, вважає він, важко зрозуміти, яким чином свідчення про політичну активність скаржника в той час, коли він уже був судовим службовцем - а саме цей факт став основою для критичних зауважень заявника про політичну залежність цього судді, - може вважатися таким, що не має значення для справи.

2. Уряд

25. Уряд-відповідач особливо наголошував на тому, що рішення щодо прийнятності доказів є справою національних судів і що кримінальна відповідальність заявника була встановлена судами трьох інстанцій, які провадили дослідження поданого їм доказу в змагальному процесі. Суди постановили, що доказ, який заявник прагнув долучити, не стосується справи і що немає нічого, що вказувало б на те, начебто відмова долучити цей доказ суперечить статті 6 Конвенції ( 995_004 ). Більше того, згідно з усталеною прецедентною практикою Конвенційних органів, обвинувачений не має необмеженого права на виклик свідків. Він має довести, що показання свідків, яких він бажає викликати, є необхідними для встановлення фактів, а, як стверджує Уряд, заявник цього не зробив. Фактично жодне зі свідчень, які заявник вимагав долучити як докази, не мало б ніякого впливу на заяви, що були визнані наклепницькими.

B. Оцінка Суду

26. Суд повторює, що прийнятність доказів є передусім питанням, що регулюється національним правом і, як загальне правило, саме національні суди мають оцінювати подані їм докази. Відповідно до Конвенції ( 995_004 ), завдання Суду полягає не в тому, щоб вирішувати, чи належним чином заяви свідків були прийняті як докази, а радше в тому, щоб переконатися, чи було справедливим провадження в цілому, включно з тим, у який спосіб було отримано докази (див. серед багатьох інших авторитетних джерел рішення у справі "Ван Мехелен та інші проти Нідерландів" (Van Mechelen and Others v. the Netherlands) від 23 квітня 1997 року, Reports of Judgments and Decisions 1997-III, п. 50). Зокрема, "як загальне правило, саме національні суди мають оцінювати подані їм докази, а також важливість доказів, які підсудні прагнуть долучити... Конкретніше, пункт 3 (d) статті 6, знову як загальне правило, залишає за ними право вирішувати, чи доцільно викликати свідків" (див. рішення у справі "Відал проти Бельгії" (Vidal v. Belgium) від 22 квітня 1992 року, серія A, N 235-B, п. 33). Отже, для обвинуваченого недостатньо подати скаргу про те, що йому не дозволили допитати певних свідків; він має підтримати свою вимогу щодо виклику свідків, пояснивши важливість такої дії, і довести, що суду конче необхідно отримати показання відповідних свідків з метою встановлення реальних фактів (див. рішення у справі "Енгель та інші проти Нідерландів" (Engel and others v. the Netherlands) від 8 червня 1976, серія A, N 22, п. 91, та "Брімон проти Бельгії" (Bricmont v. Belgium) від 7 липня 1989, серія A, N 158, п. 89, та Eur. Comm. HR, N 29420/95, Dec. 13.01.97, DR 88-B, c. 148, с. 158 та 159). Цей принцип застосовується також і до скаржника у справі про дифамацію, де, як і в цій справі, вимагається, щоб його було викликано як свідка фактів, стверджуваних у нібито наклепницьких заявах.

27. У цій справі заявник скаржився на те, що італійські суди відмовилися заслухати показання свідків, яких він просив викликати, або скаржника, а також не дозволили долучити до матеріалів справи певні газетні статті.

28. Суд зазначає, що, зокрема, заявник просив узяти свідчення щодо політичної активності п. Каселлі у п. Вертоне та п. Феррара, які у 70-х роках у Туріні обидва були політичними однодумцями скаржника. Але під час судового провадження італійські суди послідовно постановили, що його політична активність була встановлена, так само як і дружба між Каселлі та Віоланте, а також співпраця Бушетти із судовими органами і той факт, що останній, як pentito, отримував платню від держави. У зв'язку з цим Суд надає особливого значення тому, що у своїй апеляції заявник в основному приділяє увагу політичній активності скаржника як такому факту, що може бути підтверджений свідками, яких він хотів викликати; тим часом заявник не назвав жодного іншого свідка, який міг би дати свідчення про нібито вирішальні факти у його статті, а саме - про те, що існувала стратегія встановлення контролю над прокуратурами в різних містах і що Бушетту було використано для того, щоб зруйнувати політичну кар'єру Андреотті. На цих підставах Суд дотримується думки, що заявник не дав конкретних пояснень, яким чином показання свідків, яких він хотів викликати, могли б додати якусь нову інформацію до справи. Це також стосується і статей у пресі, які заявник просив долучити до справи і які так само стосуються в основному політичної активності скаржника.

29. Що стосується допиту скаржника, на якому постійно наполягав заявник, то Суд не недооцінює доцільності такого допиту в контексті судового розгляду справи, пов'язаної з дифамацією. Однак доцільність, презюмована таким чином a priori, має бути доведена у світлі фактичних обставин цієї справи. Стаття заявника, по суті, порушує два окремі питання. По-перше, він піддає сумніву незалежність і безсторонність скаржника взагалі, лише на підставі його політичної активності. По-друге, він звинувачує його в конкретній поведінці, як зазначено вище, а саме - у розробці стратегії встановлення контролю над прокуратурами, а також у використанні pentito Бушетти проти Андреотті. Італійські суди встановили, що політична активність скаржника і його стосунки з п. Бушеттою, pentito, якому платила держава, було доведено. Отже, свідчення скаржника стосувалися б головним чином тверджень, що він був причетний до плану встановлення контролю над прокуратурами в різних містах і що у нього був прихований мотив для використання послуг Бушетти. Проте саме ці звинувачення скаржник заперечував у своїй заяві, стверджуючи про дифамацію. Отже, важко зрозуміти, який ще доказ, здатний допомогти суду довести істину, міг би бути отриманий у разі допиту скаржника, крім повторення ним його заперечення усіх звинувачень, висунутих проти нього.

30. Було б зовсім інакше, якби заявник надав показання свідків або інші докази на підтримку оспорюваних скаржником тверджень, оскільки в такому разі скаржник мусив би давати відповіді не - або не тільки - на твердження заявника, а й передусім на свідчення, що підтверджують ці заяви.

31. Зрештою, Суд вважає, що заявник не довів доцільності отримання свідчень п. Вертоне, п. Феррара та скаржника, а також доцільності долучення до справи певних газетних статей. Отже, порушення пунктів 1 та 3 (d) статті 6 Конвенції ( 995_004 ) допущено не було.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 10 КОНВЕНЦІЇ

32. Посилаючись на статтю 10 Конвенції ( 995_004 ), заявник скаржився на порушення його права на свободу вираження поглядів, що випливає як із рішення італійських судів по суті справи, так і з їхніх рішень щодо процесуальних питань, причому суди не дали йому можливості довести, що написання образливої статті було здійсненням права висвітлювати та коментувати поточні події в контексті свободи преси.

33. Стаття 10 Конвенції ( 995_004 ) передбачає:

"1. Кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування діяльності радіомовних, телевізійних або кінематографічних підприємств.

2. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов'язане з обов'язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для охорони порядку або запобігання злочинам, для охорони здоров'я або моралі, для захисту репутації або прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду і є необхідними в демократичному суспільстві".

A. Скарга за статтею 10, спричинена відмовою італійських судів прийняти докази, які намагався долучити заявник

34. Суд одразу зазначає, що оскільки скарга за статтею 10 стосується відмови італійських судів прийняти докази, які заявник намагався долучити, вона, по суті, не порушує питання, відмінне від того, що вже було вирішене стосовно пунктів 1 та 3 (d) статті 6 Конвенції ( 995_004 ). Отже, Суд розглядатиме цю частину заяви лише з погляду матеріальних гарантій, що надаються статтею 10 стосовно засудження заявника.

B. Аргументи сторін

1. Заявник

35. Заявник стверджував, що політична заангажованість судового службовця неминуче впливає на нього при виконанні його обов'язків. Можна не погоджуватися з такою думкою, але неприпустимо, щоб її характеризували як серйозне обвинувачення й карали за неї згідно з кримінальним правом.

2. Уряд

36. Уряд зауважив, що оскаржувані заявником рішення спрямовані на захист репутації інших осіб і особливо репутації прокурора м. Палермо, а також на підтримку авторитету суду; отже, вони відповідають законній меті та цілям, передбаченим у пункті 2 статті 10. Твердження заявника, далекі від обговорення питання, яке мало б загальний інтерес, насправді містили в собі особисті образи судового службовця, ім'я якого він назвав. Посилаючись на прецеденти Суду з питання, про яке йдеться, Уряд наголошував, що з урахуванням особливого місця суду в суспільстві виникає необхідність його захисту від безпідставних нападок, особливо тоді, коли обов'язок діяти розсудливо не дає змоги судовим працівникам, які піддаються нападкам, давати відповідь.

37. Звинувачуючи судового службовця у порушенні закону або щонайменше в нездатності виконання ним своїх професійних обов'язків, заявник не лише знищив репутацію п. Каселлі, а й підірвав довіру суспільства до державної судової служби. Як визнав апеляційний суд, заявник не висловлював думку, а вибрав обвинувальну стратегію ставлення до судового службовця, не зробивши навіть спроби перевірити факти і не надавши жодного переконливого доказу на підтримку своїх тверджень.

C. Оцінка Суду

1. Загальні принципи

38. Суд нагадує основні принципи, що випливають із рішень, пов'язаних зі статтею 10:

i) Свобода вираження поглядів становить одну з невід'ємних підвалин демократичного суспільства й одну з головних умов для його прогресу та самовираження особистості. Відповідно до пункту 2, вона застосовується не лише до "інформації" або "ідей", що підставно вважаються необразливими чи нейтральними, а й до тих, що ображають, шокують або непокоять. Такими є вимоги плюралізму, толерантності та широти мислення, без яких немає "демократичного суспільства". Як закріплено в статті 10, ця свобода підлягає виняткам, які мають суворо дотримуватися, а необхідність будь-якого обмеження має бути переконливо доведена (див., серед інших, такі рішення: у справах "Єрсілд проти Данії" (Jersild v. Denmark) від 23 вересня 1994, серія A, N 298, п. 31; "Яновський проти Польщі" (Janowskiv. Poland) [GC] N 25716/94, п. 30, ECHR 1999-I; та "Нільсен і Йонсен проти Норвегії" (Nilsen and Johnsen v. Norway), N 23118/93, п. 43, що має бути опубліковане в офіційному збірнику судових рішень та ухвал).

ii) Прикметник "необхідний" у значенні пункту 2 статті 10 передбачає наявність "нагальної суспільної потреби". Договірні сторони мають певну свободу розсуду у визначенні такої потреби. Але це визначення робиться під контролем європейських інституцій, включаючи і законодавство, і прийняті рішення, навіть ті, які були постановлені незалежним судом. Отже, Суд уповноважений винести остаточну ухвалу стосовно того, чи сумісне "обмеження" з правом на свободу вираження поглядів, захищеним статтею 10 (див. рішення у справі "Яновський проти Польщі", цитоване вище, пункт 30).

iii) Здійснюючи свою наглядову юрисдикцію, Суд повинен розглядати це втручання у світлі справи в цілому, включаючи зміст зауважень, інкримінованих заявникові, та контекст, у якому він їх зробив. Зокрема, він має визначити, чи було оспорюване втручання "пропорційним поставленим законним цілям" і чи є аргументи, наведені державними органами для виправдання цього втручання, "відповідними і достатніми" (див. рішення у справі "Яновський проти Польщі", цитоване вище, пункт 30, та рішення у справі "Барфод проти Данії" (Barfod v. Denmark) від 22 лютого 1989 року, серія А, N 149, п. 28). При цьому Суд має переконатися у тому, що національні органи влади застосували стандарти відповідно до принципів, закріплених у статті 10, більше того, що вони ґрунтувалися на прийнятній оцінці відповідних фактів (див. згадане вище рішення у справі "Єрсілд проти Данії", пункт 31).

iv) Достовірність думки, за визначенням, є бездоказовою. Проте вона може бути надлишковою, зокрема, при відсутності будь-якої фактичної підстави (див. рішення у справі "Де Гаєс і Ґійзелс проти Бельгії" (De Haes and Gijsels v. Belgium) від 24 лютого 1997, Reports of Judgments and Decisions, 1997-I, п. 47).

v) Справи, які викликають суспільний інтерес, з приводу яких преса має право надавати інформацію та ідеї, що певним чином відповідає її обов'язкам та відповідальності, включають і питання, пов'язані з діяльністю судів. Проте робота судів, що виступають гарантом справедливості та відіграють важливу роль у державі, яка керується принципом верховенства права, має викликати довіру суспільства. Отже, судді мають бути захищені від безпідставних нападок, особливо з огляду на те, що обов'язок суддів діяти на власний розсуд спонукає їх утримуватися від коментарів (див. рішення у справі "Праіер та Обершлік проти Австрії" (Prager and Oberschlick v. Austria) від 26 квітня 1995, серія А, N 313, п. 34).

2. Застосування викладених вище принципів до цієї справи

39. Суд передусім зазначає, що, засуджуючи заявника, апеляційний суд виніс окремі ухвали щодо кожної з ключових частин статті, що оскаржувалися. Керуючись таким підходом до справи, він спочатку виніс ухвалу стосовно речення "Приступаючи до роботи в Державній правовій службі, він склав потрійну присягу на вірність..." (див. пункти 14 та 15 вище), а потім - щодо змісту решти статті, де серед інших питань була нібито стратегія встановлення контролю над прокуратурами в багатьох містах, у якій, як сказано у статті, брав участь скаржник, а також зловживання та маніпуляції при розслідуванні справи п. Андреотті (див. пункти 16 та 17 вище). Тому Суд окремо розглядатиме ці два пункти засудження заявника у світлі вимог статті 10.

а) Речення стосовно "присяги на вірність"

40. Суд зазначає необхідність чіткого розмежування фактів та оцінних суджень. існування фактів може бути доведене, тоді як справедливість оцінних суджень не підлягає доведенню (див. рішення у справі "Лініенс проти Австрії" (Lingens v. Austria) від 8 липня 1986, серія A, N 103, п. 46). Суд дотримується думки, що речення, про яке йдеться, значною мірою було символічним за змістом і означало вираження критичної думки щодо політичної активності Каселлі як члена колишньої комуністичної партії. Крім того, сам апеляційний суд у своєму рішенні від 28 жовтня 1997 року визнав, що це речення має символічний зміст. Якщо повторити визначення апеляційного суду, такий вислів вказував на залежність від інструкцій політичної партії. Отже, саме таким був зміст критичних зауважень, спрямованих на адресу скаржника. Тому Суд повинен визначити, чи узгоджується така критика, висловлена різкими словами у символічній формі, з повагою до правил журналістської професії, якій належить право свободи вираження поглядів, гарантоване статтею 10.

41. Суд зазначає, що критичні зауваження стосовно скаржника мали реальні підстави і не заперечувалися, а саме - політична войовничість Каселлі як члена комуністичної партії. Італійські суди самі послідовно визнали цей факт встановленим (див. пункт 28 вище). Хоча судові службовці й справді мають бути захищені від безпідставних нападок, особливо з огляду на те, що обов'язок суддів діяти на власний розсуд спонукає їх утримуватися від коментарів (див. рішення у справі "Праґер та Обершлік проти Австрії", цитоване вище, пункт 34), проте преса є одним із засобів, за допомогою яких політики та суспільство можуть пересвідчитися, що судді виконують свої нелегкі обов'язки у такий спосіб, який відповідає меті, що полягає в основі покладеного на них завдання (там само). Діючи як активний член політичної партії, незалежно від її спрямування, судовий службовець наражає на небезпеку імідж безсторонності та незалежності, який завжди має демонструвати правосуддя (див. mutatis mutandis, "Бушемі проти Італії" (Buscemi v. Italy) N 29569/95, п. 67, має бути опубліковане в офіційних збірках рішень та ухвал Суду). У тих випадках, коли судовий службовець є активним політичним діячем, його безумовний захист від нападок у пресі навряд чи можна виправдати необхідністю підтримки довіри суспільства до судів, - довіри, яка необхідна їм для функціонування належним чином, тому що саме така політична діяльність, імовірно, підриває цю довіру. Такою поведінкою судовий службовець неминуче наражає себе на критику з боку преси, яка справедливо вважає незалежність та безсторонність Державної правової служби важливою справою суспільного значення.

42. Що стосується термінології, обраної заявником, то використання символічного образу "присяги на вірність" було визнано сильним, але з цього приводу Суд зауважує, що свобода журналістики передбачає можливість вдаватися до певної міри перебільшення чи навіть провокації (див. рішення у справі "Праіер та Обершлік проти Австрії", цитоване вище, пункт 38). Крім того, хоча Суд не повинен схвалювати полемічний і навіть агресивний тон, який використовують журналісти, стаття 10 захищає не лише суть виражених ідей та інформації, а й форму, в якій вони подаються (див. рішення у справі "Єрсілд проти Данії", цитоване вище, пункт 31). Слід також взяти до уваги відкритий і навіть показний характер політичної активності скаржника (див. пункти 11 і 18 вище та, mutatis mutandis, справу "Лопіш Ґоміш да Сілва проти Португалії" (Lopes Gomes da Silva v. Portugal) N 37698/97, п. 35, має бути опубліковане в офіційній збірці рішень та ухвал Суду).

43. Таким чином, критичні зауваження заявника щодо політичної активності п. Каселлі, які мали вагоме та незаперечне фактичне підґрунтя, не можуть вважатися надмірними (див. рішення у справі "Де Гаєс і Ґійзелс проти Бельгії", цитоване вище, пункт 47).

b) Фактичні обвинувачення, висунуті проти скаржника

44. Суд вважає, що твердження заявника про начебто існуючу стратегію встановлення контролю над прокуратурами в багатьох містах та використання послуг pentito Бушетти з метою обвинувачення п. Андреотті вочевидь означають приписування скаржникові конкретних діянь. Отже, вони не підлягають захисту статті 10, якщо не мають фактичного підґрунтя, особливо з урахуванням тяжкості таких обвинувачень, оскільки це були твердження щодо фактів, які підлягають доведенню (див. рішення у справі "Нільсен і Йонсен проти Норвегії", цитоване вище, пункт 49).

45. У статті, про яку йдеться, не було жодного посилання на докази і не наводилося жодне джерело інформації, що могло підтвердити ці заяви. Більше того, під час судового розгляду заявник не надав жодного конкретного доказу на підтримку своїх тверджень, а, як Суд визначив вище, докази свідків, яких він хотів викликати, стосувалися тільки політичної активності скаржника (див. пункт 28 вище). Враховуючи контекст, ці твердження, у яких висувалися дуже серйозні звинувачення проти судового службовця, перевищили межі прийнятної критики з огляду на те, що вони не мали фактичного підґрунтя.

3. Висновки

46. Суд завжди наголошував на надзвичайній важливості права на свободу вираження поглядів у демократичному суспільстві, - права, що є основною підвалиною цього суспільства. Отже, переглядаючи рішення, постановлені національним судами на підставі їхніх дискреційних повноважень, Суд має упевнитися, що санкції, застосовані проти преси, були чітко пропорційними та спричиненими твердженнями, які справді вийшли за межі прийнятної критики, а також захистити ті твердження, які можуть, а отже, й мають підлягати захисту статті 10. Здійснення права на свободу вираження поглядів є складною та делікатною справою, а отже, покарання, накладене на журналіста, виправдане лише тоді, якщо воно стосується тих частин його публікацій, у яких перевищено межі, про які йшлося вище. У зв'язку з цим Суд повторює, що винятки, якими обмежується право на свободу вираження думки, мають чітко тлумачитися (див. рішення у справі "Обершлік проти Австрії" (N 2) (Oberschlick v. Austria (no. 2)) від 1 липня 1997 року, (Reports of Judgments and Decisions 1997-IV, с. 1274-75, п. 29, та нещодавно постановлене рішення у справі "Лопіш Ґоміш да Сілва проти Португалії", цитоване вище, п. 30 (i).

47. Отже, видається, що засудження заявника ґрунтувалося на суттєвих і достатніх підставах стосовно тверджень про участь скаржника у плані встановлення контролю над прокуратурами в кількох містах та дійсних причин використання pentito Бушетти, враховуючи те, що фактичні твердження не були підкріплені доказами і не могли вважатися доведеними лише на підставі політичної активності скаржника (див. mutatis mutandis, рішення у справі "Нільсен і Йонсен проти Норвегії", цитоване вище, п. 49). З іншого боку, не може вважатися виправданим рішення щодо речення про "присягу на вірність". Це речення містить у собі критичну думку, яка, хоча й висловлена в різкій, провокуючій формі, проте ґрунтується на переконливій фактичній основі, що, безперечно, стосується питання, яке становить громадський інтерес з огляду на занепокоєння тим, що політична активність судового службовця може впливати на його рішення. Отже, це речення підлягає захисту за статтею 10, включаючи й форму, у якій воно викладене.

48. Отже, порушено статтю 10, оскільки частково заявника було засуджено й за вжиття ним речення, у якому йшлося про присягу на вірність.

III. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

49. Стаття 41 Конвенції ( 995_004 ) передбачає:

"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткову сатисфакцію, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".

A. Відшкодування

50. Стосовно завданої матеріальної шкоди заявник посилався на частину сум, які йому було наказано сплатити скаржникові, а саме - 60000000 італійських лір як компенсацію за нематеріальну шкоду та 11000000 італійських лір як відшкодування витрат скаржника. Проте він підтвердив, що не сплачував ці суми особисто, через те що компанія, якій належить газета, повністю взяла на себе всі витрати.

51. Виходячи з цього Суд вважає, що заявник не зазнав матеріальних збитків, які вплинули б на його матеріальне становище, і, відповідно, жодна сума не може бути сплачена йому за цим пунктом.

52. Стосовно нематеріальної шкоди, то, по суті, заявник залишив це питання на розсуд Суду, але зробив такі заяви. Засудження завдало значної шкоди його професійній репутації, з огляду на те, що доти він був дуже відомим журналістом, статті якого друкувалися на першій та третій сторінках, що є найбільш престижними в щоденних газетах. Ця шкода збільшилася через знаменитість скаржника та через делікатний характер питань, висвітлених у статті. На додаток, засудження заявника значною мірою обмежило його подальшу журналістську діяльність з огляду на побоювання, що його знову можуть переслідувати через зміст його статей.

53. Уряд-відповідач заявив, що визнання факту порушення становитиме достатнє відшкодування.

54. Суд вважає, так само як і Уряд, що визнання факту порушення саме по собі є достатньою справедливою сатисфакцією будь-якої моральної шкоди, завданої заявникові (див. рішення у справі "Нільсен і Йонсен проти Норвегії", цитоване вище, п. 56), особливо, коли Суд постановив, що засудження заявника за його твердження про нібито існуючий план здобуття контролю над прокуратурами та справжні підстави для використання pentito Бушетти ґрунтувалося на відповідних і достатніх підставах.

B. Судові витрати

55. Заявник визнає, що витрати на провадження в національних судах також сплатила компанія, яка володіє газетою. Отже, Суд вважає, що за цим пунктом йому не належить жодної компенсації.

56. Щодо витрат у Суді, заявник вимагав загальної суми розміром 27754689 італійських лір, до якої входить і сума, що стягується як податок на додану вартість, та сума, що сплачується як внесок в адвокатський страховий фонд (the "CAP"). У зв'язку з цим він подав детальний розрахунок витрат і видатків.

57. Уряд залишив це питання на розсуд Суду, наголошуючи на простоті справи.

58. Суд вважає, що справа, подана на розгляд, мала безумовні складнощі, але слід урахувати той факт, що визнання порушення стосується тільки статті 10 і лише в тій частині, де обвинувачення проти заявника побудовано на його твердженні щодо "присяги на вірність". Виходячи з цього Суд вважає справедливим сплатити одну третину (округлено в бік зниження) від суми, якої вимагає заявник, а саме - 9000000 італійських лір, разом з будь-якою сумою, що може бути стягнута як податок на додану вартість, та внеском в адвокатський страховий фонд.

C. Відсоткова ставка в разі несвоєчасної сплати

59. Згідно з інформацією, яка була в розпорядженні Суду, передбачена законом відсоткова ставка в Італії на день винесення цього рішення становила 3,5 % річних.

НА ЦИХ ПІДСТАВАХ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Постановляє, що порушення пунктів 1 і 3 (d) статті 6 Конвенції ( 995_004 ) допущено не було.

2. Постановляє, що було допущено порушення статті 10 Конвенції ( 995_004 ) з огляду на засудження заявника за твердження у формі символічного висловлювання про те, що скаржник присягався на вірність колишній італійській комуністичній партії; що порушення статті 10 у зв'язку із засудженням заявника з огляду на його твердження про участь скаржника у нібито існуючому плані здобуття контролю над прокуратурами в багатьох містах та щодо справжніх причин використання послуг завербованого з числа злочинців інформатора Бушетти допущено не було.

3. Постановляє, що визнання порушення саме по собі становить достатню справедливу сатисфакцію за моральну шкоду, завдану заявникові.

4. Постановляє, що

a) держава-відповідач має сплатити заявникові у межах тримісячного строку від дати, коли рішення Суду стане остаточним, згідно з пунктом 2 статті 44 Конвенції ( 995_004 ), 9000000 (дев'ять мільйонів) італійських лір за понесені витрати, разом із будь-якою сумою, що може бути стягнута як податок на додану вартість, та внеском в адвокатський страховий фонд;

b) зі спливом зазначеного вище тримісячного строку і до повного розрахунку має сплачуватися простий відсоток за річною ставкою 3,5 %.

5. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Учинено французькою мовою та повідомлено у письмовій формі 25 липня 2001 року, згідно з пунктами 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду ( 980_067 ).

Голова Ерік Фріберг Секретар Крістос Розакіс

Згідно з пунктом 2 статті 45 Конвенції ( 995_004 ) та пунктом 2 правила 74 Регламенту Суду ( 980_067 ), до цього рішення Суду додається окрема думка п. Конфорті, яка збігається з думкою більшості і до якої приєднався п. Левіц.

C. L. R. E. F.

ОКРЕМА ДУМКА СУДДІ КОНФОРТІ, ЯКА ЗБІГАЄТЬСЯ З ДУМКОЮ БІЛЬШОСТІ І ДО ЯКОЇ ПРИЄДНАВСЯ СУДДЯ ЛЕВІЦ

Я погоджуюсь із висновком про порушення статті 10 Конвенції ( 995_004 ), але з інших причин, ніж ті, що наведені в рішенні Суду.

Більшість чітко розмежувала скаргу заявника стосовно провадження в італійських судах, яку вона розглядала виключно за статтею 6, від скарги стосовно суттєвих гарантій права на свободу вираження поглядів, яку було розглянуто в контексті статті 10.

На мою думку, навпаки, питання, що порушуються у справах такого типу, є все ще питаннями за статтею 10, навіть якщо йдеться про дотримання процесуальних норм, і те, що зазвичай може бути прийнятним з погляду належного процесу згідно з нормами права на справедливий судовий розгляд, закріпленими у статті 6, може бути неприйнятним, коли йдеться про вирішення питання, чи є втручання у право на свободу вираження поглядів "необхідним у демократичному суспільстві". У цій справі суди відмовилися вислухати свідчення скаржника, якого адвокат заявника міг би піддати перехресному допитові, а також відхилили всі клопотання про долучення письмових свідчень. У судовому розгляді, на якому журналіст обвинувачується у дифамації судового службовця, що перебуває на державній прокурорській службі, така поведінка, умисна чи ні, створює чітке враження залякування, яке не може бути прийнятним у світлі практики Суду щодо обмеження права на свободу преси. Італійські суди справді діяли дуже швидко у визначенні обвинувачень проти заявника, вони зробили це менш як за чотири роки у всіх трьох інстанціях. Проте ця обставина також, попри те, що є гідною похвали з погляду розумного строку розгляду судової справи, не може не посилювати згадане вище враження - у країні, яку багато разів осуджували за затягування судового провадження у справах.

Переклад матеріалів забезпечує Центр правничої термінології, перекладів та словників Української Правничої Фундації.

"Вісник Верховного Суду України", N 2, 2002 р.