Справа «Одаренко проти України» (Заява № 23906/15)

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

П'ята секція

РІШЕННЯ

Справа «Одаренко проти України» (Заява № 23906/15)

СТРАСБУРГ

23 жовтня 2025 року

Переклад автентичний

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Одаренко проти України»

Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Марія Елосегі , Голова,

Андреас Зюнд ,

Микола Гнатовський (Mykola Gnatovskyy), судді,

та Мартіна Келлер (Martina Keller), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 23906/15), яку 06 травня 2015 року подала до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція) громадянка України пані Крістіна Юріївна Одаренко (далі — заявниця), 1987 року народження, що наразі відбуває покарання у виді довічного позбавлення волі у Качанівській виправній колонії № 54 м. Харкова та яку представляли п. В. Глущенко і пані А. Нікіфорова — юристи, які практикують у м. Києві,

рішення повідомити про скарги за статтею 3 та пунктом 1 статті 6 Конвенції Уряд України (далі — Уряд), який представляла його Уповноважений, пані М. Сокоренко з Міністерства юстиції, а також визнати решту скарг у заяві неприйнятними,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 25 вересня 2025 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ПРЕДМЕТ СПРАВИ

1. Заява стосується стверджуваного жорстокого поводження працівників міліції із заявницею, непроведення ефективного розслідування та використання судом першої інстанції показань заявниці, як стверджується, отриманих під тиском. Заявниця посилалася на статтю 3 та пункт 1 статті 6 Конвенції.

2. 01 серпня 2013 року жінку та її 6-річного сина знайшли мертвими у їхній квартирі в м. Хмельницькому. Того ж дня працівники міліції порушили кримінальне провадження за підозрою у скоєнні подвійного вбивства.

3. Згідно з твердженнями заявниці після затримання 08 серпня 2013 року її хлопця Т. за підозрою у вчиненні згаданого вбивства її затримали 11 серпня 2013 року у зв'язку з тим же злочином та тримали під вартою у відділі міліції без будь-якого офіційного протоколу про її затримання. Її позбавляли сну та їжі, а також неодноразово били по голові, обличчю, тулубу та кінцівках з метою отримання її зізнавальних показань. 13 серпня 2013 року, не витримавши жорстокого поводження, заявниця зізналася у скоєному спільно з Т. подвійному вбивстві.

4. 13 серпня 2013 року о 16 год. 20 хв. заявницю оглянув судово-медичний експерт, який виявив крововиливи на її вилиці та зовнішній частині плеча, а також садно на лівій гомілці. Експерт дійшов висновку, що крововиливи могли утворитися від дії тупих предметів протягом попередніх шести — двадцяти чотирьох годин, тоді як садно утворилося за одну-дві доби до обстеження. Крім того, на передпліччі, плечі, лікті, грудній клітці та лопатці заявниці були задокументовані множинні крововиливи; вони могли утворитися від дії тупих предметів за два — сім днів до обстеження. Заявниця повідомила експерта, що її доставили до Хмельницького міського відділу міліції 12 серпня 2013 року, після того, як вона провела «майже два дні» в іншому відділі міліції, і вона отримала тілесні ушкодження в обох відділах, «вдаряючись об одвірки».

5. Також 13 серпня 2013 року було проведено слідчий експеримент, що записувався на відео, в присутності призначеного державою захисника заявниці, в ході якого заявниці було запропоновано детальніше розповісти про твердження, зроблені нею під час попереднього допиту. Згідно з протоколом слідчого експерименту заявниця погодилася та надала детальний виклад своєї участі у подвійному вбивстві.

6. 13 серпня 2013 року о 21 год. 10 хв. слідчий підготував протокол затримання заявниці.

7. 27 серпня 2013 року Т. подав скаргу до прокуратури на жорстоке поводження працівників міліції з ним та заявницею. Розслідування було розпочато 02 грудня 2013 року.

8. 18 грудня 2013 року під час допиту в межах подальшого розслідування заявниця надала подробиці свого незадокументованого тримання під вартою та жорстокого поводження, описаних раніше (див. пункт 3). Вона стверджувала, що раніше не повідомляла про жорстоке поводження у зв'язку зі страхом помсти.

9. 07 квітня 2014 року слідчий допитав працівника міліції Д., який зазначив, що він разом з працівником В. затримав заявницю 11 серпня 2013 року за підозрою у вчиненні вбивства та доставив її до відділу міліції.

10. 22 квітня 2014 року прокуратура закрила кримінальне провадження за фактами жорстокого поводження, дійшовши висновку, що ніщо не свідчило про те, що відповідні працівники міліції вчинили будь-яке правопорушення, оскільки заявниця отримала тілесні ушкодження до свого затримання. Слідчий посилався, inter alia, на показання працівників міліції, в яких вони заперечували застосування будь-якого примусу, та на власні показання заявниці, надані під час її допиту як свідка 12 серпня 2013 року, в яких вона також заперечила будь-яке жорстоке поводження. Твердження про незадокументоване затримання залишилися без розгляду.

11. Заявниця безуспішно оскаржила постанову про закриття кримінального провадження. Остаточною ухвалою від 25 листопада 2014 року Апеляційний суд Хмельницької області залишив постанову про закриття провадження без змін. Він не розглянув твердження заявниці про незадокументоване тримання під вартою, зазначивши, що всі її тілесні ушкодження були завдані до офіційної дати її затримання.

12. 24 вересня 2014 року Хмельницький міськрайонний суд визнав заявницю та Т. винними у скоєнні вбивства й розбійного нападу1 та обрав їм покарання у виді довічного позбавлення волі з конфіскацією майна. Заявниця та Т. не визнали себе винними. Вирок ґрунтувався, inter alia, на показаннях заявниці, зроблених в ході слідчого експерименту, доказах судових експертиз, які пов'язали фрагменти крові заявниці і волокна її одягу з місцем злочину, а також на показаннях свідків, які вказали, що заявниця була з Т. у день вбивства. Посилаючись на результати розслідування, суд залишив без уваги твердження заявниці про жорстоке поводження як необґрунтовані (див. пункт 10).

__________

1 Згідно з цим вироком Т. і заявниця вбили жінку та її сина, а потім вкрали 1 700 гривень (далі — грн, еквівалент приблизно 150 євро на момент подій) у дорослої потерпілої.

13. Заявниця подала апеляційну скаргу на цей вирок, стверджуючи, що доказів її вини було недостатньо, що результати судової експертизи були підроблені, а зізнавальні показання, надані в ході слідчого експерименту, були отримані у результаті жорстокого поводження працівників міліції. Вирок залишили без змін Апеляційний суд Хмельницької області та Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ 23 січня 2015 року та 26 квітня 2016 року відповідно. Вони встановили, що докази були достатніми, надані в ході слідчого експерименту показання заявниці були щирими, а скарги на жорстоке поводження — необґрунтованими. Відмовляючи в задоволенні скарг заявниці на жорстоке поводження, суди посилалися, зокрема, на результати відповідного розслідування на національному рівні (див. пункт 10).

ОЦІНКА СУДУ

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ

14. Заявниця скаржилася за статтею 3 Конвенції на те, що працівники міліції жорстоко поводилися з нею під час її незадокументованого тримання під вартою, а ефективного розслідування її тверджень у зв'язку з цим проведено не було.

15. Уряд доводив, що ці скарги були явно необґрунтованими. Посилаючись на результати розслідування на національному рівні, він наполягав, що заявницю затримали 13 серпня 2013 року, та стверджував, що заявниця отримала тілесні ушкодження до свого затримання.

16. На підставі доводів сторін і наявних матеріалів Суд доходить висновку, що ця частина заяви не є ні явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції, ні неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

17. Розглядаючи справу у контексті загальних принципів, розроблених у його практиці (див. рішення у справі «Буїд проти Бельгії» [ВП] (Bouyid v. Belgium) [GC], заява № 23380/09, пункти 81–90 і 114–123, ЄСПЛ 2015), Суд зазначає, що безперечно заявниця отримала тілесні ушкодження, які були достатньо серйозними, щоб підпадати під сферу дії статті 3 Конвенції. Хоча заявниця самостійно не подавала офіційних скарг, компетентні органи державної влади знали про її твердження про жорстоке поводження щонайменше з 18 грудня 2013 року, коли її допитали (див. пункт 8). Отже, вони були зобов'язані провести ефективне розслідування.

18. На думку Суду, це зобов'язання виконано не було. Розслідуванню бракувало ретельності настільки, що твердження про жорстоке поводження були відхилені, по суті, на підставі показань відповідних працівників міліції. Не було докладено серйозних зусиль для встановлення фактичної дати затримання заявниці, узгодження цієї дати з часом отримання заявницею тілесних ушкоджень (див. пункт 4), або для з'ясування походження цих тілесних ушкоджень. У зв'язку з цим Суд також зазначає, що початкове пояснення заявниці, що вона отримала тілесні ушкодження, «вдаряючись об одвірки» (див. пункт 4), було неправдоподібним і за цих обставин мало б викликати занепокоєння щодо можливого жорстокого поводження. Цих висновків достатньо для висновку Суду, що національні органи влади не виконали свого зобов'язання провести ефективне розслідування (див. рішення у справі «Каверзін проти України» (Kaverzin v. Ukraine), заява № 23893/03, пункти 173–180, від 15 травня 2012 року).

19. Стосовно суті тверджень заявниці Суд зауважує, що працівник міліції Д. чітко зазначив, що він затримав заявницю та взяв її під варту 11 серпня 2013 року (див. пункт 9), що відповідає зазначеній заявницею під час допиту даті (див. пункт 8). Суд також надає ваги показанням заявниці, наданим судово-медичному експерту щодо незадокументованого тримання під вартою до її офіційного затримання 13 серпня 2013 року (див. пункт 3), а також доказам, що заявницю допитували протягом цього періоду (див. пункт 10). За відсутності будь-якої альтернативної узгодженої версії подій, Суд вважає встановленим, що заявниця de facto трималася під вартою у відділі міліції з 11 по 13 серпня 2013 року (див. рішення у справі «Зякун проти України» (Zyakun v. Ukraine), заява № 34006/06, пункт 48, від 25 лютого 2016 року), а певні з її тілесних ушкоджень були отримані, коли вона перебувала під контролем органів державної влади.

20. Хоча саме держава має надати правдоподібне пояснення щодо тілесних ушкоджень, отриманих особою, яка перебуває під її контролем, органи державної влади належним чином не встановили, що тілесні ушкодження заявниці виникли за обставин, які виключали жорстоке поводження під час тримання під вартою у відділі міліції, як вона стверджувала (див. рішення у справі «Бєлоусов проти України» (Belousov v. Ukraine), заява № 4494/07, пункти 63 і 64, від 07 листопада 2013 року).

21. Таким чином, Суд вважає достатньо доведеним, що заявниця зазнала жорстокого поводження, яке має бути кваліфіковане як нелюдське та таке, що принижує гідність.

22. Отже, було порушено матеріальний та процесуальний аспекти статті 3 Конвенції.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

23. Заявниця скаржилася за пунктом 1 статті 6 Конвенції на те, що надані нею 13 серпня 2013 року в ході слідчого експерименту показання були використані для обґрунтування її обвинувального вироку.

24. Уряд повторив свій аргумент про відсутність будь-яких доказів того, що заявницю примусили до надання зізнавальних показань під час перебування під контролем працівників міліції, і в будь-якому випадку було безліч інших доказів, які підтверджували її вину.

25. Суд зазначає, що ця частина заяви не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції чи неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

26. Суд повторює, що визнання допустимими доказами показань, отриманих в результаті катування або жорстокого поводження усупереч статті 3 Конвенції з метою встановлення відповідних фактів у кримінальному провадженні, призводить до несправедливості провадження в цілому. Цей висновок застосовується незалежно від доказової сили показань, а також від того, чи було їхнє використання вирішальним для засудження обвинуваченого (див. рішення у справах «Гефген проти Німеччини» [ВП] [GC], заява № 22978/05, пункт 166, ЄСПЛ 2010, з подальшими посиланнями, та «Замфереско проти України» (Zamferesko v. Ukraine), заява № 30075/06, пункти 70–72, від 15 листопада 2012 року).

27. У цій справі заявниця надала свої первинні зізнавальні показання після того, як її незадокументовано тримали під вартою та жорстоко поводилися з нею. Невдовзі після цього працівники міліції доставили заявницю для проведення слідчого експерименту на місці злочину, де вона повторила ці зізнавальні показання. Пізніше національні суди посилалися на показання заявниці, надані в ході слідчого експерименту, разом з іншими доказами, як на доказ її вини, не розглядаючи серйозно її твердження, що вона надала зізнавальні показання під тиском (див. пункт 13).

28. За цих обставин Суд вважає, що, оскільки заявниця залишалася під контролем працівників міліції, триваючі наслідки попереднього жорстокого поводження могли вплинути на її поведінку одразу після нього (див. рішення у справі «Налбандян проти Вірменії» (Nalbandyan v. Armenia), заяви № 9935/06 і № 23339/06, пункт 102, від 31 березня 2015 року). Таким чином, повторення заявницею своїх зізнавальних показань на місці злочину було так само скомпроментовано попереднім жорстоким поводженням з нею і не могло бути допустимим доказом (див. рішення у справі «Міндадзе та Немсіцверідзе проти Грузії» (Mindadze and Nemsitsveridze v. Georgia), заява № 21571/05, пункт 141, від 01 червня 2017 року). З огляду на наведені висновки Суд вважає, що хоча визнання заявниці винною не ґрунтувалося на її первинних зізнавальних показаннях, те, що національні суди не виключили надані в ході слідчого експерименту показання заявниці з доказової бази, зробило провадження в цілому несправедливим.

29. З цього випливає, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції.

ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

30. Заявниця вимагала 50 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди та 2 400 євро в якості компенсації судових витрат, понесених під час провадження у Суді.

31. Уряд стверджував, що вимоги заявниці були необґрунтованими.

32. Суд присуджує заявниці 10 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися.

33. З огляду на наявні у нього документи Суд вважає за доцільне присудити 1 500 євро в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у Суді, та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися заявниці, які мають бути сплачені безпосередньо на банківський рахунок її представника, п. Глущенка.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Оголошує заяву прийнятною.

2. Постановляє, що було порушено матеріальний та процесуальний аспекти статті 3 Конвенції.

3. Постановляє, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції.

4. Постановляє, що:

(а) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявниці такі суми, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:

(і) 10 000 (десять тисяч) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування моральної шкоди;

(іі) 1 500 (одна тисяча п'ятсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися заявниці, в якості компенсації судових та інших витрат, які мають бути перераховані безпосередньо на банківський рахунок захисника заявниці, п. Глущенка;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

5. Відхиляє решту вимог заявниці щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 23 жовтня 2025 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.

Мартіна КЕЛЛЕР

(Martina Keller)

Заступник Секретаря

Марія ЕЛОСЕГІ

Голова