Справа «Кийко проти України» (Заява № 26371/16)

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

П'ята секція

РІШЕННЯ

Справа «Кийко проти України» (Заява № 26371/16)

СТРАСБУРГ

19 червня 2025 року

Переклад автентичний

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Кийко проти України»

Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Андреас Зюнд , Голова,

Катержіна Шімачкова (,

Микола Гнатовський (Mykola Gnatovskyy), судді,

та Мартіна Келлер (Martina Keller), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 26371/16), яку 19 квітня 2016 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція) громадянин України п. Сергій Олександрович Кийко (далі — заявник), 1980 року народження, що проживає у м. Дніпро, та якого представляв п. М.О. Сосєдко — юрист, який практикує у м. Києві,

рішення повідомити Уряд України (далі — Уряд), який представляла його Уповноважений, пані М. Сокоренко, з Міністерства юстиції, про скарги за статтею 3 Конвенції на стверджуване жорстоке поводження із заявником, за статтями 6, 8 та 13 Конвенції на, як стверджувалося, незаконне перехоплення телефонних розмов заявника та використання цих записів як доказів проти нього, а також визнати решту скарг у заяві неприйнятними,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 28 травня 2025 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ПРЕДМЕТ СПРАВИ

1. Заява, головним чином, стосується скарг заявника за статтями 6, 8 та 13 Конвенції на те, що його телефонні розмови були записані без попереднього судового дозволу, а результати такого запису були використані як докази проти нього. Він також скаржився за статтею 3 Конвенції на жорстоке поводження з ним працівників правоохоронних органів і непроведення ефективного розслідування цього випадку.

І. КРИМІНАЛЬНЕ ПРОВАДЖЕННЯ ЩОДО ЗАЯВНИКА

2. 11 липня 2014 року, а також 03 березня та 05 листопада 2015 року Синельниківський міськрайонний суд, Апеляційний суд Дніпропетровської області (далі — апеляційний суд) та Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ відповідно визнавали заявника та його співобвинувачених винними у вчиненні декількох епізодів крадіжки трансформаторного мастила, скоєних за попередньою змовою групою осіб у період з травня 2011 року по 03 травня 2012 року, та спроби крадіжки трансформаторного мастила 04 травня 2012 року. Їм було обрано покарання у виді позбавлення волі на строк три роки і шість місяців, але вони були звільнені від відбування своїх покарань після застосування апеляційним судом Закону України «Про амністію». Встановлюючи вину заявника, суди посилалися, inter alia, на записи перехоплених мобільних телефонних розмов між обвинуваченими протягом періоду з 18 квітня по 04 травня 2012 року, які вказували на те, що вони координували час і місце вчинення злочинів.

3. Заявник та його захисник мали доступ до стенограм записаних розмов під час досудового розслідування, але заявник вирішив не коментувати їх, використавши своє право зберігати мовчання. У стенограмі розмов, підготовленій працівниками міліції 27 липня 2012 року, зазначалося, що прослуховування мобільних телефонів, які належали Б. та С., стверджуваним спільникам заявника, було здійснено під час документування стверджуваної злочинної діяльності, вчиненої групою осіб. У стенограмі згадувалося, що для проведення цього заходу було отримано дозвіл апеляційного суду, але не наводилося жодних деталей, таких як дата та реєстраційний номер відповідної постанови суду.

4. Під час розгляду справи в суді першої інстанції заявник та його співобвинувачені вимагали надати їм доступ до постанови суду про надання дозволу на перехоплення їхніх телефонних розмов, вказуючи на те, що жодних таких документів не було включено до матеріалів справи. У відповідь суд першої інстанції направив запити до міліції та апеляційного суду. Працівники міліції повідомили суд, що телефонні дзвінки були перехоплені відповідно до законодавства, але доступ до відповідної постанови апеляційного суду, яка зберігалася у матеріалах справи міліції, не міг бути наданий, оскільки їй було присвоєно гриф таємності на п'ять років згідно з чинним законодавством. Апеляційний суд зазначив, що період, протягом якого відповідна постанова мала залишатися засекреченою, ще не минув. Не отримавши відповідної постанови, заявник стверджував у суді першої інстанції, що жодної такої постанови не існувало і запис його розмов з відповідачами не був санкціонований судом усупереч національному законодавству. Він також стверджував, що жодної технічної експертизи аудіозапису не проводилося, щоб довести, що голос на записі належав йому, а також записи не містили прямих доказів його причетності до злочинів. На цих підставах він стверджував, що відповідний запис мав бути визнаний недопустимим доказом.

5. Посилаючись на згадану інформацію від національних органів влади, національні суди у своїх рішеннях підтверджували, що захід був санкціонований судом відповідно до законодавства та визнавали відповідні докази допустимими.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ЖОРСТОКЕ ПОВОДЖЕННЯ З БОКУ ПРАЦІВНИКІВ МІЛІЦІЇ

6. 30 листопада 2013 року заявника та його співобвинувачених перевезли із Синельниківського міського відділу міліції УМВС України до СІЗО м. Дніпропетровська в установі виконання покарань № 4. Згідно з твердженнями заявника його мали вивести на прогулянку, коли працівники Синельниківського міського відділу міліції зайшли на подвір'я, застосували до нього силу та одягли на нього кайданки, сказавши, що він чинив опір перевезенню до СІЗО (хоча це не відповідало дійсності), і до нього буде застосовано силу. Були присутні інші працівники міліції; деякі з них знімали події на відео. Під час посадки до службового транспортного засобу один з працівників міліції штовхнув заявника, через що той впав. В результаті він отримав тілесні ушкодження і перевозився у транспортному засобі із заведеними за спину руками в кайданках.

7. У рапортах про застосування засобів стримування працівниками міліції того дня вказувалося, що кайданки були застосовані до заявника та його співобвинувачених. В одному з двох наявних рапортів вказувалося, що цю дію було вчинено через те, що вони не підкорилися законним вимогам і відмовилися залишити відділ міліції та сісти до транспортного засобу для перевезення до СІЗО. Також зазначалося, що жодної фізичної сили або прийомів рукопашного бою застосовано не було.

8. Коли заявник прибув до СІЗО того дня, його оглянув лікар-терапевт СІЗО. Згідно із записом у журналі тілесних ушкоджень СІЗО, який був наданий Суду заявником, лікар задокументував кільцеві почервоніння навколо обох зап'ясть заявника та забій в області правої надбрівної дуги.

9. 01 грудня 2013 року було порушено кримінальне провадження у відповідь на скаргу заявника на застосування до нього сили 30 листопада 2013 року. Це провадження пізніше було об'єднано з провадженнями, порушеними за аналогічними скаргами співобвинувачених заявника. Під час розслідування заявника та його співобвинувачених допитували як потерпілих, тоді як працівників Синельниківського міського відділу міліції допитували як свідків. Працівники міліції заперечили будь-які твердження про жорстоке поводження.

10. У період з грудня 2013 року по грудень 2018 року розслідування п'ять разів закривалося прокурором із посиланням на відсутність доказів, і згодом поновлювалося знову після скарг, поданих заявником. Суди послідовно вказували на невиконання прокурором попередніх вказівок, включаючи проведення судово-медичної експертизи, перегляд стверджуваних відеозаписів подій та даних з камер відділу міліції, а також усунення суперечностей у показаннях свідків.

11. Подані Урядом документи свідчать, що судово-медична експертиза була проведена 14 грудня 2018 року. Згідно з твердженнями Уряду у висновку експертизи зазначалося, що діагноз заявника «забій в області правої надбрівної дуги, кільцеві почервоніння в області обох променево-зап'ясних суглобів» не був підтверджений і тому не був врахований під час оцінки тяжкості тілесного ушкодження. Копія висновку судово-медичної експертизи Суду надана не була.

12. 29 грудня 2018 року кримінальне провадження було знову закрито у зв'язку з відсутністю складу кримінального правопорушення. На підставі показань працівників міліції, прокурор дійшов висновку, що 30 листопада 2013 року заявник та його співобвинувачені відмовилися виконувати вимоги працівників міліції залишити свої камери для перевезення до СІЗО. Вони погрожували завдати собі шкоди та зірвати рух службового транспортного засобу, щоб спричинити дорожньо-транспортну пригоду та запобігти їхньому перевезенню. Були застосовані кайданки. Під час поїздки заявник намагався завдати собі шкоди, але безуспішно, оскільки до нього були застосовані засоби стримування. Прокурор також зазначив, посилаючись на висновок судово-медичної експертизи, що розслідування не підтвердило наявність будь-яких тілесних ушкоджень, спричинених заявнику працівниками міліції.

ОЦІНКА СУДУ

І. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ

13. Заявник скаржився на те, що 30 листопада 2013 року працівники міліції піддали його катуванню, а його скарга у зв'язку з цим не була належним чином розслідувана. Хоча він посилався на статті 3 та 13 Конвенції, Суд вважає за доцільне розглядати цю скаргу лише за статтею 3 Конвенції (див., наприклад, рішення у справі «Поміляйко проти України» (Pomilyayko v. Ukraine), заява № 60426/11, пункт 41, від 11 лютого 2016 року).

14. Суд зазначає, що ці скарги не є явно необґрунтованими у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції та не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Тому вони мають бути визнані прийнятними.

15. Розглядаючи факти цієї справи у контексті встановлених у його практиці загальних принципів (див. рішення у справі «Буїд проти Бельгії» [ВП] (Bouyid v. Belgium) [GC], заява № 23380/09, пункти 81–90 та 114–123, ЄСПЛ 2015), Суд вважає, що тілесні ушкодження заявника, задокументовані лікарем СІЗО (див. пункт 8), становили небезпідставну скаргу, що він міг бути підданий жорстокому поводженню з боку працівників міліції. Ці скарги призвели до виникнення зобов'язання національних органів влади провести ефективне та ретельне розслідування для встановлення походження стверджуваних тілесних ушкоджень заявника, а також встановлення та покарання винних осіб, якщо твердження про жорстоке поводження виявляться правдивими.

16. З наявних у Суду документів не вбачається, що розслідування на національному рівні, хоча й було розпочате негайно, вказувало на серйозні зусилля щодо встановлення відповідних фактів. Жодної судово-медичної експертизи незабаром після подій проведено не було, щоб забезпечити докази наявності стверджуваних тілесних ушкоджень та пояснити їхнє походження. Попри чіткі вказівки національних судів щодо цього, експертиза була проведена через п'ять років після стверджуваних подій. За відсутності копії висновку експерта залишається незрозумілим, чи була медична довідка, видана лікарем СІЗО, яка засвідчувала наявність тілесних ушкоджень у заявника, надано експерту, і, якщо так, чому задокументовані в ній ушкодження не були взяті до уваги. Також вбачається, що жодного огляду, як стверджувалося, наявних відеозаписів подій та даних з камер безпеки ніколи не проводилося, всупереч вказівкам національних судів, які неодноразово скасовували постанови прокурора про закриття провадження, вказуючи на недоліки розслідування та невиконання прокурором вказівок (див. пункт 10). Насамкінець Суд не може не вказати на тривалість розслідування, яке тривало понад п'ять років.

17. Суд зазначає, що в рішенні у справі «Каверзін проти України» (Kaverzin v. Ukraine), заява № 23893/03, пункти 173–180, від 15 травня 2012 року) він встановив, що небажання органів державної влади забезпечити оперативне та ретельне розслідування скарг на жорстоке поводження працівників правоохоронних органів становило системну проблему у розумінні статті 46 Конвенції. З огляду на обставини цієї справи і свою попередню практику Суд вважає, що вона є ще одним прикладом такого незабезпечення оперативного та ретельного розслідування.

18. Суд також зазначає, що заявник постійно і послідовно стверджував, що до нього була застосована фізична сила, коли його закували в кайданки без причини, і працівники міліції штовхали його дорогою до службового транспортного засобу, що спричинило йому подальші тілесні ушкодження. Як вбачається з матеріалів справи, медичний огляд, проведений у СІЗО в день відповідної події, виявив, що заявник мав кільцеві почервоніння навколо обох зап'ясть та забій в області правої надбрівної дуги.

19. Суд повторює, що якщо відповідні події повністю або значною мірою відомі виключно органам державної влади, як це має місце у випадку ув'язнених осіб, які перебувають під вартою під їхнім контролем, і коли в таких осіб під час такого ув'язнення з'являються тілесні ушкодження, це породжує відповідні обґрунтовані презумпції щодо фактів. За такої умови тягар доведення можна вважати покладеним на органи державної влади, адже саме вони мають надати задовільні та переконливі пояснення, навести послідовність подій та надати вагомі докази, щоб спростувати твердження заявника (див., зокрема, рішення у справах «Тагаєва та інші проти Росії» (Tagayeva and Others v. Russia), заява № 26562/07 та 6 інших заяв, пункт 586, від 13 квітня 2017 року, а також, як приклад, «Аднаралов проти України» (Adnaralov v. Ukraine), заява № 10493/12, пункт 45, від 27 листопада 2014 року, «Кулік проти України» (Kulik v. Ukraine), заява № 10397/10, пункт 59, від 19 березня 2015 року, та «Ярошовець та інші проти України» (Yaroshovets and Others v. Ukraine), заява № 74820/10 та 4 інші заяви, пункт 85, від 03 грудня 2015 року). За відсутності таких доказів від Уряду Суд може дійти несприятливих висновків.

20. У цій справі походження тілесних ушкоджень заявника, задокументованих лікарем СІЗО, ніколи не було належним чином встановлено в ході розслідування на національному рівні. У своїх зауваженнях Уряд так само не зміг надати пояснення щодо походження згаданих тілесних ушкоджень, обмежившись повторенням висновків розслідування щодо послідовності подій у відповідний день (див. пункт 12) та зазначивши, зокрема, що розслідування не підтвердило, що заявник отримав будь-які тілесні ушкодження.

21. За цих обставин Суд доходить висновку, що Уряд не зняв із себе тягаря доведення і не зміг задовільно встановити, що ушкодження заявника, задокументовані після його прибуття до СІЗО незабаром після відповідної події, були повністю спричинені чимось іншим, а не жорстоким поводженням під час перебування під вартою у відділі міліції. Таким чином, держава несе відповідальність за жорстоке поводження із заявником.

22. Зазначених висновків достатньо для встановлення Судом того, що заявник був підданий жорстокому поводженню, яке має бути кваліфіковане як нелюдське та таке, що принижує гідність.

23. Тому Суд доходить висновку, що скарги заявника свідчать про порушення процесуального та матеріального аспектів статті 3 Конвенції у зв'язку із жорстоким поводженням з ним.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ

24. Заявник скаржився на те, що його телефонні розмови були записані без попереднього дозволу суду, оскільки постанова, що санкціонувала перехоплення його мобільних телефонних розмов, надана йому не була.

25. Посилаючись на матеріали справи, включаючи стенограму відповідних негласно записаних розмов (див. пункт 3), Уряд вказав, що перехоплення телефонних комунікацій було санкціоновано апеляційним судом і проводилося працівниками міліції лише щодо С. та Б., стверджуваних спільників заявника. Мобільний телефон заявника не прослуховувався, однак його розмови були записані під час негласного зняття інформації, оскільки він спілкувався із С., чий телефон прослуховувався. Уряд визнав, що відповідні негласні заходи становили втручання у права заявника за статтею 8 Конвенції, але стверджував, що втручання було законним. Національні суди належним чином розглянули та відхилили скарги заявника у зв'язку з цим. Втручання переслідувало законну мету: запобігання заворушенням чи злочинам та захист прав і свобод інших осіб. Були дотримані процедура та гарантії проти можливих зловживань, викладені у національному законодавстві, і це забезпечило, що втручання було «необхідним у демократичному суспільстві». Уряд надав Суду копію постанови апеляційного суду від 11 липня 2012 року, щоб продемонструвати, що вилучення роздруківки вихідних та вхідних дзвінків з мобільних телефонів підозрюваних, які також були доказами проти них, було належним чином санкціоновано відповідно до законодавства.

26. Заявник наполягав, що не було судового рішення, яким би було санкціоновано проведення негласних слідчих дій, усупереч національному законодавству. Інформація, надана органами досудового розслідування та апеляційним судом з цього питання, була загальною та нечіткою. Національні суди прийняли існування постанови про санкціонування проведення негласних слідчих дій на віру без перевірки цієї постанови та без надання заявнику можливості її вивчити, попри його неодноразові клопотання щодо цього.

27. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції або неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

28. Загальні принципи щодо негласних слідчих дій були узагальнені в рішенні у справі «Роман Захаров проти Росії» [ВП] (Roman Zakharov v. Russia) [GC], заява № 47143/06, пункти 227–234, ЄСПЛ 2015 з подальшими посиланнями.

29. Сторонами не оскаржується, що запис телефонних розмов заявника, навіть припустивши, що його власна телефонна лінія не перебувала під спостереженням, як зазначав Уряд, становив втручання у права заявника за статтею 8 Конвенції. Суд не вбачає причин вважати інакше (див., щодо розмов, перехоплених у результаті негласного моніторингу чужих телефонних ліній, рішення у справі «Терраццоні проти Франції» (Terrazzoni v. France), заява № 33242/12, пункт 43, від 29 червня 2017 року).

30. Суд також зауважує, що в цій справі заявник не скаржився на те, що перехоплення телефонних розмов у його справі не ґрунтувалося на національному законодавстві або що якість закону не відповідала стандартам Конвенції. Він радше оскаржував відмову органів державної влади надати йому постанову суду, якою було санкціоновано оскаржуваний захід, і це заявник вважав доказом того, що такого дозволу в його справі надано не було всупереч вимогам національного законодавства.

31. Суд зазначає, що можуть бути вагомі причини тримати в таємниці дозвіл на проведення негласного спостереження або деяких його частин від його суб'єкта навіть після того, як він дізнався про його існування. Справді, повне розкриття такого дозволу може в деяких випадках розкрити методи роботи та сфери діяльності працівників поліції або розвідувальних служб і навіть, можливо, ідентифікувати їхніх агентів (див., mutatis mutandis, згадане рішення у справі «Роман Захаров проти Росії» (Roman Zakharov v. Russia), пункт 287). Водночас інформація, що міститься в рішеннях, які санкціонують проведення негласного спостереження, може бути критично важливою для здатності особи ініціювати судовий розгляд, щоб оскаржити правові та фактичні підстави для надання такого дозволу на негласне спостереження (див. рішення у справі «Аванесян проти Росії» (Avanesyan v. Russia), заява № 41152/06, пункт 29, від 18 вересня 2014 року). Таким чином, на думку Суду, під час розгляду клопотання про надання рішення, що санкціонує негласну операцію, національні суди зобов'язані забезпечити належний баланс між інтересами суб'єкта спостереження та суспільним інтересом. Суб'єкту спостереження має бути надано доступ до відповідних документів, якщо немає вагомих причин відмовити йому в цьому (див. рішення у справі «Раджаб Магомедов проти Росії» (Radzhab Magomedov v. Russia), заява № 20933/08, пункт 82, від 20 грудня 2016 року).

32. Таким чином, Суд має розглянути, чи була ретроспективна судова перевірка законності оскаржуваного заходу здійснена «згідно із законом», і чи забезпечила судова перевірка додаткові гарантії проти свавілля під час розгляду кримінального провадження щодо заявника.

33. У цій справі українські органи влади відмовилися надати постанову, якою санкціонувалося перехоплення телефонних розмов обвинувачених, ані заявнику в ході кримінального провадження щодо нього, ані Суду після повідомлення Уряду про скаргу заявника. З поданих матеріалів також вбачається, що національні суди, які розглядали кримінальне провадження щодо заявника, також не мали доступу до відповідної постанови, оскільки державний орган, який здійснював зняття інформації, згідно з національним законодавством мав право на виключне розпорядження такими судовими дозволами.

34. У відповідь на клопотання заявника про надання постанови суду та відхиляючи його клопотання про недопустимість відповідного аудіозапису, національні суди лише обмежилися твердженням, яке ґрунтувалося на загальній інформації, наданій їм працівниками міліції та апеляційним судом, що захід спостереження був санкціонований апеляційним судом, і тому був законним, але відповідна постанова була засекречена. Вони не встановили балансу між інтересами заявника та інтересами суспільства у виявленні та притягненні до відповідальності за злочини, і не пояснили, чому надання постанови — після того, як мобільні телефонні розмови між обвинуваченими вже були записані, а аудіозаписи вже були розкриті заявнику — перешкодило б ефективному здійсненню правосуддя або будь-яким іншим законним суспільним інтересам.

35. Окрім того, ніщо не вказує на те, що національні суди перевірили, чи справді існував судовий дозвіл, на який посилалися органи досудового розслідування, і чи був він частиною матеріалів справи, який був його зміст, чи існували відповідні та достатні підстави для дозволу на здійснення негласного спостереження або чи дотримувалися органи досудового розслідування умов судового дозволу під час здійснення спостереження. З огляду на ці упущення, національні суди не здійснили ефективного судового перегляду законності та «необхідності в демократичному суспільстві» оскаржуваних заходів спостереження та не надали достатніх гарантій проти свавілля у розумінні пункту 2 статті 8 Конвенції (див. подібні міркування в рішенні у справі «Шантаре та Лабазніковс проти Латвії» , заява № 34148/07, пункти 60–62, від 31 березня 2016 року).

36. За цих обставин Суд вважає, що під час кримінального провадження щодо нього заявник не міг перевірити, чи було втручання в його права за статтею 8 Конвенції здійснено на підставі попереднього судового дозволу. Національні суди не забезпечили ефективного судового перегляду законності оскаржуваного заходу і такий перегляд не став додатковою гарантією проти свавілля у розумінні пункту 2 статті 8 Конвенції. Уряд також посилався на копію постанови апеляційного суду від 11 липня 2012 року, яким було надано дозвіл на вилучення роздруківок вихідних та вхідних дзвінків з мобільних телефонів підозрюваних. Однак Суд зазначає, що цей документ не є беззаперечним доказом того, що подібний дозвіл існував для прослуховування мобільних телефонів підозрюваних.

37. Отже, було порушено статтю 8 Конвенції.

38. Беручи до уваги зазначений висновок, Суд не вважає за необхідне розглядати, чи були дотримані інші вимоги пункту 2 статті 8 Конвенції.

III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 13 КОНВЕНЦІЇ У ПОЄДНАННІ ЗІ СТАТТЕЮ 8 КОНВЕНЦІЇ

39. Заявник також скаржився за статтею 13 Конвенції на відсутність ефективного національного засобу юридичного захисту для оскарження законності перехоплення його мобільних телефонних розмов працівниками міліції. З огляду на зазначені висновки щодо непроведення судом першої інстанції ефективного судового перегляду законності та «необхідності в демократичному суспільстві» оскаржуваних заходів спостереження (див. пункти 32–36), та враховуючи, що Уряд не припускав існування альтернативного засобу юридичного захисту, доступного заявнику, Суд вважає, що заявник не мав у своєму розпорядженні ефективних засобів юридичного захисту у зв'язку з його скаргою за статтею 8 Конвенції.

40. Отже, було порушено статтю 13 у поєднанні зі статтею 8 Конвенції.

IV. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

41. Заявник скаржився на те, що результати запису його телефонних розмов були використані як докази проти нього в кримінальному провадженні.

42. Уряд стверджував, що скарга заявника за статтею 6 Конвенції була необґрунтованою, оскільки це була скарга до «четвертої інстанції», а аргументація національних судів не ґрунтувалася на явній помилці, що призвело до «відмови у правосудді». Записи не були єдиним чи вирішальним доказом і відповідали іншим доказам. У будь-якому випадку матеріал був отриманий законно, а обвинувальний вирок був переглянутий та залишений без змін апеляційним та касаційним судами.

43. Згідно з твердженнями заявника поведінка національних судів та визнання відповідних телефонних записів допустимими доказами проти нього за відсутності доступу до постанови, якою санкціонувалося проведення такого заходу, зробили його обвинувальний вирок несправедливим.

44. Відповідні загальні принципи практики Суду були нещодавно наведені в рішенні у справі «Берлізев проти України» (Berlizev v. Ukraine), заява № 43571/12, пункти 51 і 52, від 08 липня 2021 року).

45. У цій справі розмови Б. та С. з іншими обвинуваченими, включаючи заявника, були негласно записані та використані як докази судом першої інстанції. Нерозкриття судового дозволу, якщо такий існував, на здійснення запису розмов становило порушення Конвенції, як обговорювалося раніше, за статтею 8 Конвенції. Щодо статті 6 Конвенції, то з матеріалів справи випливає, що докази, зібрані в результаті проведення заходу спостереження, мали обмежений вплив на обвинувальний вирок заявника (див., для порівняння, рішення у справах «Хан проти Сполученого Королівства» (Khan v. the United Kingdom), заява № 35394/97, пункт 37, ЄСПЛ 2000-V, та «Лисюк проти України» (Lysyuk v. Ukraine), заява № 72531/13, пункт 69, від 14 жовтня 2021 року). Як випливає з матеріалів справи, національні суди ґрунтували свої рішення на ширшому спектрі доказів, у тому числі зізнаннях, наданих двома співобвинуваченими заявника в присутності їхніх захисників під час розслідування, та одним з них у суді, які викривали причетність заявника до злочинів. Вони також посилалися на твердження, надані співобвинуваченими під час очних ставок та відтворення обстановки і обставин подій, а також інформацію щодо вихідних та вхідних дзвінків з мобільних телефонів обвинувачених у період з 01 до 04 травня 2012 року та місцезнаходження мобільних телефонів на момент вчинення злочинів. Усі ці докази були визнані достовірними та допустимими. Суди також взяли до уваги показання свідків та речові докази під час ухвалення своїх рішень.

46. Крім того, ніщо не свідчить про те, що відповідний запис був ненадійним або неточним. Насправді заявнику була надана необмежена можливість оскаржити автентичність запису в змагальному провадженні в трьох інстанціях, але він не навів жодного вагомого аргументу з цього питання. Хоча під час провадження на національному рівні він заявляв клопотання про недопустимість відповідного аудіозапису як доказу, стверджуючи, що не було проведено жодної технічної експертизи для перевірки того, чи належить голос на записі йому, він ніколи не припускав, ані у національних судах, ані у цьому Суді, що це був не його голос або що розмова ніколи не відбувалася або була сфальсифікована (див., для порівняння, згадане рішення у справі «Берлізев проти України» (Berlizev v. Ukraine), пункт 54, рішення у справі «Драгоєвіч проти Хорватії» , заява № 68955/11, пункт 131, від 15 січня 2015 року, та, в якості протилежного прикладу, згадане рішення у справі «Биков проти Росії» (Bykov v. Russia), пункт 94, та «Ніцулеску проти Румунії» (Niюulescu v. Romania), заява № 16184/06, пункти 53–55, від 22 вересня 2015 року). Окрім того, сам заявник зазначав у суді першої інстанції, що відповідний запис не містив прямих доказів його причетності до злочину (див. пункт 4).

47. У контексті зазначених міркувань Суд не може дійти висновку, що загальна справедливість кримінального провадження щодо заявника була підірвана. Таким чином, ця скарга є явно необґрунтованою і має бути відхилена відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.

ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

48. Заявник вимагав 50 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди. Він також вимагав 7 600 євро в якості компенсації судових витрат на представництво його інтересів у Суді, прохаючи, щоб остання сума була сплачена безпосередньо на банківський рахунок його представника, п. Сосєдка. На підтвердження цієї вимоги заявник подав договір про надання юридичних послуг від 23 серпня 2023 року, згідно з яким він зобов'язувався сплатити захиснику судові та інші витрати з погодинною ставкою у розмірі 100 євро за годину. Заявник також надав акт виконаних робіт від 20 січня 2024 року, в якому зазначалося, що захисник витратив на справу сімдесят шість годин.

49. Уряд повторив, що в цій справі не було порушення прав заявника, тому вимоги заявника слід було відхилити.

50. Беручи до уваги всі обставини цієї справи, Суд погоджується, що заявник зазнав моральної шкоди, яку не можна компенсувати лише шляхом встановлення порушення Конвенції. Здійснюючи оцінку на засадах справедливості та з огляду на конкретні обставини цієї справи, Суд присуджує заявнику 4 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися.

51. Суд також вважає за розумне присудити 3 000 євро в якості компенсації судових та інших витрат та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися заявнику, які мають бути сплачені на банківський рахунок, вказаний його представником.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Оголошує прийнятними скарги за статтями 3, 8 та 13 Конвенції, а скаргу за статтею 6 Конвенції — неприйнятною.

2. Постановляє, що було порушено процесуальний аспект статті 3 Конвенції.

3. Постановляє, що було порушено матеріальний аспект статті 3 Конвенції.

4. Постановляє, що було порушено статтю 8 Конвенції.

5. Постановляє, що було порушено статтю 13 у поєднанні зі статтею 8 Конвенції.

6. Постановляє, що:

(а) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявнику такі суми, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:

(і) 4 000 (чотири тисячі) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування моральної шкоди, та

(іі) 3 000 (три тисячі) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися заявнику, в якості відшкодування судових та інших витрат, які мають бути сплачені безпосередньо на банківський рахунок його представника;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

7. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 19 червня 2025 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.

Мартіна КЕЛЛЕР

(Martina Keller)

Заступник Секретаря

Андреас ЗЮНД

Голова