Тип: Заява
Дата: 23 жовтня 2025 р.
Статус: Не визначено
ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
П'ята секція
РІШЕННЯ
Справа «Маркуш проти України» (Заява № 37358/21)
СТРАСБУРГ
23 жовтня 2025 року
Переклад автентичний
Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.
У справі «Маркуш проти України»
Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:
Марія Елосегі , Голова,
Андреас Зюнд ,
Микола Гнатовський (Mykola Gnatovskyy), судді,
та Мартіна Келлер (Martina Keller), заступник Секретаря секції,
з огляду на:
заяву (№ 37358/21), яку 15 липня 2021 року подала до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція) громадянка України пані Марія Андріївна Маркуш (далі — заявниця), 1955 року народження, що проживає у м. Києві, і яку представляв п. І. Бойченюк — юрист, який практикує у м. Києві,
рішення повідомити про частину скарг за пунктом 1 статті 6 та статтею 8 Конвенції Уряд України (далі — Уряд), який представляла його Уповноважений, пані М. Сокоренко, з Міністерства юстиції, а також оголосити скаргу за статтею 18 Конвенції у поєднанні зі статтею 8 Конвенції неприйнятною;
зауваження сторін,
після обговорення за зачиненими дверима 25 вересня 2025 року
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:
ПРЕДМЕТ СПРАВИ
1. Ця справа стосується звільнення судді Конституційного Суду України Верховною Радою України, як стверджується, з порушенням пункту 1 статті 6 та статті 8 Конвенції.
2. 04 серпня 2006 року Верховна Рада України призначила заявницю на посаду судді Конституційного Суду України строком на дев'ять років без права повторного призначення.
3. 24 лютого 2014 року Верховна Рада України проголосувала за звільнення заявниці з посади за порушення присяги судді у зв'язку з її участю в ухваленні рішення Конституційного Суду України від 30 вересня 2010 року. Цією самою Постановою Верховна Рада України також звільнила інших суддів Конституційного Суду України, призначених за квотою Верховної Ради України (див. рішення у справах «Овчаренко та Колос проти України» (Ovcharenko and Kolos v. Ukraine), заяви № 27276/15 і № 33692/15, пункти 16–20, від 12 січня 2023 року, та «Головін проти України» (Golovin v. Ukraine), заява № 47052/18, пункт 6, від 13 липня 2023 року).
4. У березні 2014 року заявниця оскаржила своє звільнення до Вищого адміністративного суду України (далі — ВАСУ).
5. 26 червня 2017 року ВАСУ визнав незаконною Постанову Верховної Ради України від 24 лютого 2014 року про звільнення заявниці, але відмовив у поновленні її на посаді. У своїй постанові ВАСУ посилався на міжнародні та національні правові принципи щодо незалежності судової гілки влади та дійшов висновку, що Верховна Рада України не дотрималася цих принципів. Зокрема, ВАСУ посилався на статтю 28 Закону України «Про Конституційний Суд України», яка визначала, що судді не могли нести відповідальність за результати свого голосування (див. згадане рішення у справі «Овчаренко та Колос проти України» (Ovcharenko and Kolos v. Ukraine), пункт 41). Він також встановив, що Верховна Рада України не дотрималася порядку звільнення судді Конституційного Суду України, а також ніщо не свідчило про встановлення будь-якої індивідуальної відповідальності заявниці.
6. У липні 2017 року заявниця та Верховна Рада України звернулися до Верховного Суду України (далі — ВСУ) щодо перегляду постанови ВАСУ від 26 червня 2017 року.
7. В результаті судової реформи 2016 року, 15 грудня 2017 року розпочав роботу новий Верховний Суд (далі — ВС), а ВАСУ та ВСУ припинили функціонування.
8. 19 грудня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду (далі – КАС ВС) частково задовольнив зазначені заяви про перегляд. КАС ВС вказав, що ВАСУ не встановив, inter alia, чи дотрималася Верховна Рада України порядку звільнення судді Конституційного Суду України, або чи становили дії заявниці «порушення присяги судді». У результаті КАС ВС скасував постанову ВАСУ від 26 червня 2017 року та повернув справу на новий розгляд до суду першої інстанції (тобто до КАС ВС у складі іншої колегії суддів).
9. 24 липня 2019 року КАС ВС ухвалив рішення не на користь заявниці, зазначивши, що приймаючи Постанову від 24 лютого 2014 року Верховна Рада України діяла у межах своїх повноважень та в порядку, передбаченому Конституцією України та законами України. Зокрема, КАС ВС зазначив, що Верховна Рада України дотрималася процедури звільнення заявниці з посади судді Конституційного Суду України і звільнення відповідало Конституції України, Закону України «Про Конституційний Суд України» та Регламенту Верховної Ради України. КАС ВС також наголосив, що Верховна Рада України звільнила заявницю не у зв'язку із займаною позицією та/або голосуванням щодо рішення Конституційного Суду України від 30 вересня 2010 року, а за дії, які становили порушення її присяги судді у зв'язку з ухваленням рішення.
10. У серпні 2019 року заявниця подала апеляційну скаргу до Великої палати Верховного суду (далі — ВП ВС) на рішення КАС ВС від 24 липня 2019 року.
11. Остаточною постановою від 20 січня 2021 року ВП ВС внесла зміни до обґрунтування рішення КАС ВС від 24 липня 2019 року. ВП ВС постановила, що Конституційний Суд України діяв з перевищенням своїх повноважень під час ухвалення рішення від 30 вересня 2010 року, оскільки фактично визнав недійсними обов'язкові положення Конституції України. ВП ВС вважала, що, ухвалюючи це рішення, Конституційний Суд України не забезпечив верховенства Конституції України, змінив Конституцію України та конституційний лад, порушивши засадничі принципи народовладдя та розподілу влади, а також підірвав легітимність інститутів державної влади, діяльність яких з того моменту ґрунтувалася на правилах, встановлених Конституційним Судом України, а не Верховною Радою України. ВП ВС встановила, що участь заявниці в ухваленні цього рішення та наслідки такої участі були явно несумісними з її присягою судді.
ВІДПОВІДНІ НАЦІОНАЛЬНО-ПРАВОВА БАЗА ТА ПРАКТИКА
12. Відповідні національне законодавство, міжнародні документи та дослідження порівняльно- правового характеру наведені в згаданому рішенні у справі «Овчаренко та Колос проти України» (Ovcharenko and Kolos v. Ukraine), пункти 33–73).
ОЦІНКА СУДУ
I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ (ПРАВО НА ПОВАГУ ДО ПРИВАТНОГО ЖИТТЯ) ТА ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ (ПРАВО НА ВМОТИВОВАНЕ РІШЕННЯ СУДУ)
13. Посилаючись на статтю 8 Конвенції, заявниця скаржилася на те, що її право на повагу до приватного життя було порушено у зв'язку з незаконним звільненням.
14. Посилаючись на пункт 1 статті 6 Конвенції, заявниця скаржилася, що її право на вмотивоване рішення суду не було дотримано в її справі.
15. Уряд подав зауваження аналогічні тим, що були подані в згаданих рішеннях у справах «Овчаренко та Колос проти України» (Ovcharenko and Kolos v. Ukraine), пункти 90 і 117–119), та «Головін проти України» (Golovin v. Ukraine), пункт 20. Найголовніше, що Уряд доводив, що порушення статті 8 Конвенції не було, оскільки підстави та порядок звільнення заявниці за порушення її присяги судді відповідали національному законодавству та не призвели до порушення її прав. Уряд також стверджував, що порушення пункту 1 статті 6 Конвенції не було, оскільки національні суди забезпечили достатній розгляд Постанови Верховної Ради України про звільнення заявниці з посади судді Конституційного Суду України та ретельно розглянули її аргументи, дійшовши висновку, що виключно її поведінка у зв'язку з ухваленням рішення Конституційного Суду України від 30 вересня 2010 року становила «порушення присяги судді» та достатню підставу для її звільнення.
16. У відповідь заявниця підтримала свої скарги за пунктом 1 статті 6 та за статтею 8 Конвенції, стверджуючи, що її «порушення присяги судді» ніколи не встановлювалося згідно з національним законодавством, яке не дозволяло притягувати суддів Конституційного Суду України до відповідальності за їхню участь (тобто у зв'язку з їхніми посадами та/або голосуванням) в ухваленні рішень цього суду; крім того, національні суди, які поверхово розглянули її ключові аргументи, не заслухали її.
17. Суд зазначає, що ці скарги не є ані явно необґрунтованими в розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції, ані неприйнятними з будь-яких інших підстав. Тому вони мають бути визнані прийнятними.
18. Суд також зауважує, що ситуація заявниці та рішення національних судів у її справі майже ідентичні рішенням щодо заявників в згаданих рішеннях у справах «Овчаренко та Колос проти України» (Ovcharenko and Kolos v. Ukraine) та «Головін проти України» (Golovin v. Ukraine).
19. В згаданих рішеннях у справах Суд встановив порушення статті 8 Конвенції, постановивши, що: (i) нормативно-правова база щодо питання, яка поведінка судді Конституційного Суду України становитиме «порушення присяги судді» згідно з українським законодавством, не мала необхідної чіткості та передбачуваності, а рішення на національному рівні, в яких було застосовано це законодавство у справах заявників, не були достатньо вмотивованими; та (ii) заявники були звільнені саме у зв'язку з результатами їхнього голосування на користь рішення Конституційного Суду України від 30 вересня 2010 року, і не було достатнього роз'яснення щодо питання, чи слід було тлумачити функціональний імунітет суддів Конституційного Суду України, який звільняє їх від відповідальності за результати їхнього голосування в цьому суді, як це закріплено у статті 28 Закону України «Про Конституційний Суд України», як такий, що обмежував сферу відповідальності цих суддів за порушення їхньої присяги судді (див. згадані рішення у справах «Овчаренко та Колос проти України» (Ovcharenko and Kolos v. Ukraine), пункти 98–110, та «Головін проти України» (Golovin v. Ukraine), пункти 26–31).
20. Суд також встановив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції в згаданих рішеннях у справах, постановивши, що рішення національних судів у справах заявників не були достатньо вмотивованими щодо питання, чи було їхнє звільнення сумісним з конституційними гарантіями незалежності судової влади, у тому числі питання функціонального імунітету суддів Конституційного Суду України, який обмежував обсяг їхньої відповідальності за результати їхнього голосування (див. згадані рішення у справах «Овчаренко та Колос проти України» (Ovcharenko and Kolos v. Ukraine), пункти 120–127, та «Головін проти України» (Golovin v. Ukraine), пункти 32–36).
21. Суд вважає, що наведені висновки однаково стосуються скарг заявниці за пунктом 1 статті 6 та статтею 8 Конвенції. Тому Суд не має підстав дійти інших висновків за обставин цієї справи.
22. Отже, було порушено статтю 8 та пункт 1 статті 6 Конвенції.
II. ІНШІ СКАРГИ
23. Заявниця також скаржилася за пунктом 1 статті 6 Конвенції на те, що: (i) її справу не розглянув «незалежний та безсторонній суд, встановлений законом»; (ii) вона була позбавлена можливості скористатися процесуальними гарантіями справедливого судового розгляду; та (iii) у її справі не було дотримано принципу юридичної визначеності.
24. Беручи до уваги факти цієї справи, доводи сторін та свої висновки, Суд вважає, що він уже розглянув основні юридичні питання, порушені у цій справі, і немає потреби у розгляді решти скарг (див. рішення у справі «Центр юридичних ресурсів в інтересах Валентина Кимпеану проти Румунії» [ВП] (Centre for Legal Resources on behalf of Valentin Cвmpeanu v. Romania) [GC], заява № 47848/08, пункт 156, ЄСПЛ 2014).
ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
I. ПРОХАННЯ ПРО ПОНОВЛЕННЯ НА ПОСАДІ
25. Посилаючись на статтю 46 Конвенції, заявниця звернулася до Суду з проханням вказати Уряду на необхідність забезпечити її поновлення на посаді судді Конституційного Суду України, що дозволить їй подати у відставку. Заявниця пояснила необхідність забезпечення її поновлення на посаді, посилаючись на той факт, що після винесення рішень Суду в згаданих рішеннях у справах «Овчаренко та Колос проти України» (Ovcharenko and Kolos v. Ukraine) та «Головін проти України» (Golovin v. Ukraine), національні суди не переглянули справи заявників у контексті висновків Суду на підтвердження порушення пункту 1 статті 6 та статті 8 Конвенції.
26. Уряд звернувся до Суду з проханням відхилити вимогу заявниці про поновлення на посаді, оскільки вона не мала наміру продовжувати працювати суддею Конституційного Суду України та могла домагатися поновлення провадження на національному рівні на підставі рішення Суду, винесеного на її користь, що становитиме належну форму відшкодування.
27. У багатьох справах, в яких було встановлено, що провадження на національному рівні порушували Конвенцію, Суд постановляв, що найбільш доцільною формою відшкодування у зв'язку з встановленими порушеннями було б поновлення провадження на національному рівні (див., наприклад, рішення у справі «Куликов та інші проти України» (Kulykov and Others v. Ukraine), заява № 5114/09 та 17 інших заяв, пункт 147, від 19 січня 2017 року, з подальшими посиланнями). Крім того, Суд не може робити припущення щодо остаточного результату поновленого провадження на національному рівні у цій справі. Наведені міркування дозволяють Суду відхилити прохання заявниці про поновлення на посаді.
II. ВИМОГИ ЩОДО СПРАВЕДЛИВОЇ САТИСФАКЦІЇ
28. Заявниця вимагала 574 940 євро в якості відшкодування матеріальної шкоди (а саме, стверджувану суму втраченої вихідної допомоги та щомісячного довічного утримання суддів Конституційного Суду України у відставці), 10 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди та 1 500 євро в якості компенсації судових витрат за представництво її інтересів у Суді.
29. Уряд стверджував, що вимоги заявниці щодо відшкодування матеріальної та моральної шкоди були необґрунтованими та надмірними. Стосовно її вимоги про компенсацію судових витрат, Уряд стверджував, що сума, яка вимагалася, не була фактичною та неминучою, а її розмір — обґрунтованим.
30. Суд вважає, що заявниця не довела, що вона зазнала будь-якої матеріальної шкоди, яка виникла безпосередньо внаслідок встановлених порушень. Тому він відхиляє її вимогу щодо відшкодування матеріальної шкоди.
31. Стосовно вимоги відшкодування моральної шкоди, враховуючи свій підхід в згаданих рішеннях у справах «Овчаренко та Колос проти України» (Ovcharenko and Kolos v. Ukraine), пункт 141, та «Головін проти України» (Golovin v. Ukraine), пункт 56), Суд вважає, що за обставин цієї справи встановлення порушення пункту 1 статті 6 та статті 8 Конвенції саме собою становить належну справедливу сатисфакцію для цілей статті 41 Конвенції.
32. Стосовно вимоги про компенсацію судових витрат, то згідно з практикою Суду, заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір – обґрунтованим. У цій справі, враховуючи наявні документи та зазначені критерії, Суд вважає за доцільне присудити заявниці 1 500 євро в якості компенсації судових витрат, понесених під час провадження у Суді, як вона і вимагала.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Оголошує прийнятними скаргу за статтею 8 Конвенції та скаргу за пунктом 1 статті 6 Конвенції щодо права на вмотивоване рішення суду.
2. Постановляє, що було порушено статтю 8 Конвенції.
3. Постановляє, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції.
4. Постановляє, що немає потреби розглядати прийнятність та суть решти скарг заявниці за пунктом 1 статті 6 Конвенції.
5. Постановляє, що встановлення порушення становить достатню справедливу сатисфакцію будь-якої моральної шкоди, зазнаної заявницею.
6. Постановляє, що:
(а) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявниці 1 500 (одна тисяча п'ятсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може їй нараховуватися, в якості компенсації судових та інших витрат; ця сума має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
7. Відхиляє решту вимог заявниці щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 23 жовтня 2025 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.
Мартіна КЕЛЛЕР
(Martina Keller)
Заступник Секретаря
Марія ЕЛОСЕГІ
Голова