Тип: Заява
Дата: 12 лютого 2026 р.
Статус: Не визначено
ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
П'ята секція
РІШЕННЯ
Справа «Бабич проти України» (Заява № 2393/17)
СТРАСБУРГ
12 лютого 2026 року
Переклад автентичний
Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.
У справі «Бабич проти України»
Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:
Ґільберто Фелічі (Gilberto Felici), Голова,
Микола Гнатовський (Mykola Gnatovskyy),
Ваге Григорян (Vahe Grigoryan), судді,
та Мартіна Келлер (Martina Keller), заступник Секретаря секції,
з огляду на:
заяву (№ 2393/17), яку 21 грудня 2016 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція) громадянин України п. Ігор Юрійович Бабич (далі — заявник), 1959 року народження, що проживає у м. Полтаві, та якого представляла пані І.П. Попова — юрист, яка практикує у м. Полтаві,
рішення повідомити Уряд України (далі — Уряд), який представляла його Уповноважений, пані М. Сокоренко з Міністерства юстиції, про скарги за статтею 2 Протоколу № 4 до Конвенції та статтею 8 Конвенції, а також визнати решту скарг у заяві неприйнятними,
зауваження Уряду,
рішення відхилити заперечення Уряду проти розгляду заяви комітетом,
після обговорення за зачиненими дверима 22 січня 2026 року
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:
ПРЕДМЕТ СПРАВИ
1. Ця заява стосується заборони заявнику на виїзд за кордон через непогашення ним заборгованості, встановленої рішенням суду.
2. 19 серпня 2013 року Київський районний суд міста Полтави задовольнив подання державного виконавця про обмеження заявника у праві виїзду за кордон до повного погашення ним заборгованості, встановленої рішенням суду.
3. 10 грудня 2013 року заявник, фізична особа — підприємець, був визнаний банкрутом Господарським судом Харківської області. Після цього він неодноразово та безуспішно намагався домогтися скасування заборони на виїзд.
4. У жовтні 2015 року заявник офіційно зареєстрував шлюб зі своєю довготривалою цивільною дружиною, Г.Н., з якою він має сина Д. Б., 2007 року народження.
5. У березні 2016 року заявник, його дружина та син отримали румунські паспорти. Згідно з наданими документами у серпні 2016 року дружина та син заявника оселилися у м. Прага, Чеська Республіка.
6. Згідно з наданими Урядом документами заявнику декілька разів перешкоджали у виїзді з країни протягом 2014–2016 років. Проте 21 лютого 2016 року він успішно виїхав за кордон, скориставшись своїм українським паспортом, в якому його ім'я було транслітеровано інакше. Крім того, він декілька разів перетинав кордон зі своїм румунським паспортом у 2016 та 2017 роках.
7. Згідно з останньою відомою інформацією заборона на виїзд все ще залишалася чинною у 2019 році. Зокрема, 05 грудня 2019 року Верховний Суд остаточно відхилив клопотання заявника щодо вилучення інформації про заборону його виїзду за кордон з інформаційної системи Державної прикордонної служби України. Суд встановив, що факт визнання заявника банкрутом не міг бути підставою для вилучення такої інформації, оскільки виконавче провадження щодо нього закінчено не було.
ОЦІНКА СУДУ
I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 2 ПРОТОКОЛУ № 4 ДО КОНВЕНЦІЇ
8. Заявник стверджував, що обмеження його права на виїзд з території України не було ані обґрунтованим, ані необхідним.
9. Уряд, у свою чергу, зазначив, що обмеження було обґрунтованим і вмотивованим. Він також стверджував, що отримавши румунське громадянство, заявник міг подорожувати за кордон зі своїм румунським паспортом.
10. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції або неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.
11. Відповідні принципи у цій справі узагальнені в рішенні у справі «Стецов проти України» (Stetsov v. Ukraine), заява № 5170/15, пункти 25–32, від 11 травня 2021 року), яка стосується подібної ситуації.
12. У цій справі, як і в згаданому рішенні у справі «Стецов проти України» (Stetsov v. Ukraine), щодо заявника були застосовані заходи, які не були достатньо обґрунтованими та не могли бути переглянуті до дати повного погашення заборгованості. Тому Суд доходить висновку, що органи влади України не виконали своє зобов'язання за статтею 2 Протоколу № 4 до Конвенції щодо забезпечення того, щоб будь-яке втручання у право особи залишати свою країну було із самого початку та протягом усього періоду його дії обґрунтованим і пропорційним обставинам справи. Суд зазначає, зокрема, про практичний вплив заборони на заявника, якому декілька разів не дозволяли виїхати з країни (див. пункт 6). Лише той факт, що заявник отримав громадянство іншої держави та міг час від часу виїжджати за кордон, не міг сам собою вважатися ефективним засобом юридичного захисту у зв'язку з відповідною забороною на виїзд і не узгоджував таку заборону, як вбачається, все ще чинну, з вимогами пункту 2 статті 2 Протоколу № 4 до Конвенції. Отже, було порушено це положення.
II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ
13. Заявник також скаржився за статтею 8 Конвенції на те, що заборона на виїзд становила втручання в його право на повагу до сімейного життя.
14. Суд нагадує, що Конвенція не передбачає, як такого, права на побудову сімейного життя в конкретній країні (див., inter alia, рішення у справах «Жонесс проти Нідерландів» [ВП] (Jeunesse v. the Netherlands) [GC], заява № 12738/10, пункт 107, від 03 жовтня 2014 року, та «Бяо проти Данії» [ВП] (Biao v. Denmark) [GC], заява № 38590/10, пункт 117, від 24 травня 2016 року).
15. З наведених фактів вбачається, що переїзд дружини та сина заявника за кордон відбувся після того, як заборона на виїзд заявника з країни існувала вже декілька років, і вони мали повністю усвідомлювати наслідки свого вибору. Крім того, оскільки заявник мав паспорт іншої країни, він насправді міг подорожувати за кордон принаймні з 2016 року. Насамкінець заявник ніколи не стверджував, що його дружина та син були будь-яким чином обмежені у приїзді до нього та перебуванні з ним в Україні.
16. Враховуючи факти справи, зауваження сторін та зазначені висновки, Суд вважає, що у контексті всіх наявних у нього матеріалів ця скарга не виявляє жодних ознак порушення статті 8 Конвенції. Отже, ця частина заяви є явно необґрунтованою і має бути відхилена на підставі підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.
ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
17. Заявник не подав вимогу про справедливу сатисфакцію у встановлений строк. Отже, Суд вважає, що немає підстав присуджувати йому якусь суму у зв'язку з цим.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Оголошує прийнятною скаргу за статтею 2 Протоколу № 4 до Конвенції, а решту скарг у заяві — неприйнятними.
2. Постановляє, що було порушено статтю 2 Протоколу № 4 до Конвенції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 12 лютого 2026 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.
Мартіна КЕЛЛЕР
(Martina Keller)
Заступник Секретаря
Ґільберто ФЕЛІЧІ
(Gilberto Felici)
Голова