Справа «Вихор проти України» (Заява № 36618/14)

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

П'ята секція

РІШЕННЯ

Справа «Вихор проти України» (Заява № 36618/14)

СТРАСБУРГ

22 січня 2026 року

Переклад автентичний

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Вихор проти України»

Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Андреас Зюнд , Голова,

Микола Гнатовський (Mykola Gnatovskyy),

Ваге Григорян (Vahe Grigoryan), судді,

та Мартіна Келлер (Martina Keller), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 36618/14), яку 30 квітня 2014 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція) громадянин України п. Павло Олександрович Вихор (далі — заявник), 1978 року народження, який проживає у м. Костянтинівці,

рішення повідомити Уряд України (далі — Уряд), який представляла його Уповноважений, пані М. Сокоренко, про скарги, узагальнені у пункті 1, а також визнати решту скарг у заяві неприйнятними,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 11 грудня 2025 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ПРЕДМЕТ СПРАВИ

1. Справа стосується скарг заявника за статтями 6, 8 та 13 Конвенції на те, що негласні слідчі (розшукові) дії, які проводилися щодо нього, були несумісними з його правом на повагу до приватного життя та кореспонденції; що у нього не було ефективних засобів юридичного захисту у зв'язку з цією скаргою, а також що порушене щодо нього кримінальне провадження було надмірно тривалим.

2. Заявник, адвокат, є обвинуваченим у кримінальному провадженні, порушеному у травні 2013 року, яке, згідно з останньою наданою сторонами інформацією, все ще триває. Йому було пред'явлено обвинувачення у шахрайському заволодінні грошовими коштами В.О., його клієнта, шляхом підбурювання останнього до передачі грошей, які, як стверджувалося, вимагали судові та правоохоронні органи для забезпечення сприятливого вирішення кримінальної справи В.О.

3. 23 травня 2013 року слідчий суддя Апеляційного суду Донецької області, посилаючись, зокрема, на статті 246–248 та 263 Кримінального процесуального кодексу України, у двох однаково сформульованих ухвалах надав дозвіл на зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж щодо двох мобільних номерів заявника та здійснення аудіо- та відеоконтролю відповідно. Слідчий суддя зазначив, не навівши додаткових відомостей, що було достатньо підстав вважати, що під час проведення негласних слідчих (розшукових) дій могла бути отримана інформація, яка могла мати суттєве значення для попередження, своєчасного виявлення і припинення злочинів. Суддя також зазначив, що у клопотанні про надання дозволу працівники міліції стверджували про неможливість отримання цієї інформації в інший спосіб.

4. 31 травня 2013 року прокурор прокуратури Донецької області надав дозвіл працівникам міліції провести «контроль за вчиненням злочину» (тобто надання В.О. помічених купюр для передачі заявнику).

5. У листопаді 2013 року заявник дізнався, що ключові докази у його справі були отримані шляхом проведення цих негласних слідчих (розшукових) дій. Крім того, матеріали сторони обвинувачення містили протоколи за результатами прослуховування телефонних розмов заявника та його зустрічі з В.О., записаної правоохоронними органами на підставі дозволів, наданих слідчим суддею Апеляційного суду Донецької області 23 травня 2013 року на зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж щодо мобільних телефонів заявника та здійснення аудіо- та відеоконтролю. Копії цих ухвал про надання дозволу також були долучені до матеріалів справи.

6. 28 лютого 2014 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ відмовив у відкритті касаційного провадження за касаційними скаргами, поданими заявником на ухвали слідчого судді від 23 травня 2013 року, встановивши, що вони не підлягали оскарженню.

7. Неодноразово заявник подавав різні кримінальні, дисциплінарні та цивільні скарги, оскаржуючи проведені щодо нього негласні слідчі дії. Він стверджував, зокрема, що ухвали про надання дозволу від 23 травня 2013 року були постановлені незаконно, без оцінки того, чи існувала обґрунтована підозра у вчиненні ним злочину, а оскаржувані слідчі дії становили незаконне та непропорційне втручання у конфіденційність його приватного спілкування.

8. У березні 2017 року заявник також подав клопотання до Костянтинівського міськрайонного суду з вимогою виключити з матеріалів його кримінальної справи докази, отримані шляхом проведення оскаржуваних слідчих дій.

9. Згідно з останніми зауваженнями сторін, станом на січень 2024 року кримінальне провадження щодо заявника перебувало на стадії судового розгляду, і жодного рішення щодо його скарг стосовно відповідних негласних слідчих дій ще ухвалено не було.

ОЦІНКА СУДУ

I. МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ

10. У своїх зауваженнях у відповідь на зауваження Уряду заявник повторив низку скарг, які він висунув за статтями 3, 5, 6 та 13 Конвенції під час подання заяви.

11. Суд зазначає, що заступник Голови секції, засідаючи у складі одного судді, вже визнав ці скарги неприйнятними 03 листопада 2021 року після повідомлення частини заяви Уряду. Суд зазначає, що рішення, які скарги були визнані неприйнятними, є остаточним (пункт 2 статті 27 Конвенції та пункт 3 правила 54 Регламенту Суду), тому Суд не може повторно розглядати ці скарги (див. рішення у справі «Корпоративна Тарговська Банка АД» проти Болгарії» (Korporativna Targovska Banka AD v. Bulgaria), заяви № 46564/15 та № 68140/16, пункт 115, від 30 серпня 2022 року).

12. Суд також зазначає, що нові скарги, згадані в зауваженнях заявника, що стосуються, по суті, накладення арешту на його майно в межах кримінального провадження щодо нього та знищення цього майна ракетою у 2022 році, виходять поза первинний предмет розгляду цієї справи, а тому не можуть бути розглянуті в її межах (див. рішення у справі «О.М. і Д.С. проти України» (O.M. and D.S. v. Ukraine), заява № 18603/12, пункт 65, від 15 вересня 2022 року).

13. Таким чином, межі розгляду справи, що зараз перебуває на розгляді Суду, обмежуються скаргами, повідомленими Уряду.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ

14. Заявник стверджував, що негласні слідчі (розшукові) дії, проведені щодо нього, зокрема перехоплення мобільних розмов та візуальне, аудіо- та відеоспостереження за ним у громадських місцях, були несумісними зі статтею 8 Конвенції.

15. Уряд стверджував, що скарга заявника за статтею 8 Конвенції була явно необґрунтованою або, в якості альтернативи, неприйнятною у зв'язку з невичерпанням національних засобів юридичного захисту. У зв'язку з останнім Уряд посилався на засоби юридичного захисту, передбачені частиною другою статті 303 та частиною третьою статті 309 Кримінального процесуального кодексу України (далі — КПК України), якими заявник не скористався, а також на можливість вимагати виключення доказів, отриманих у результаті негласних слідчих дій, з матеріалів справи в межах судового розгляду, яка залишалася доступною заявнику, оскільки судовий розгляд усе ще тривав. Насамкінець Уряд стверджував, що в будь-якому випадку порушення прав заявника, захищених статтею 8 Конвенції, не було.

16. Заявник заперечив проти аргументів Уряду.

17. У своєму рішенні в справі «Денисюк та інші проти України» (Denysyuk and Others v. Ukraine), заява № 22790/19 та 3 інші заяви, пункти 131 та 132, від 13 лютого 2025 року, Суд нещодавно встановив, що засоби юридичного захисту згідно з частиною другою статті 303 та частиною третьою статті 309 КПК України, на які посилався Уряд, були недостатньо чіткими в законодавстві та на практиці. Оскільки Уряд не надав жодних нових елементів щодо цих засобів юридичного захисту в цій справі, Суд не вбачає підстав відходити від своїх висновків в рішенні у справі «Денисюк та інші проти України» (Denysyuk and Others v. Ukraine). Тому він вважає, що заявник не був зобов'язаний використовувати ці засоби юридичного захисту, доступні згідно з частиною другою статті 303 та/або частиною третьою статті 309 КПК України.

18. Суд далі переходить до наступного аргумента Уряду, що заявник мав дочекатися розгляду під час вирішення кримінальної справи клопотання про виключення доказів, отриманих шляхом проведення негласних слідчих дій, з матеріалів його справи. У зв'язку з цим Суд зауважує, що навіть припустивши, що ця можливість могла б потенційно призвести до розгляду суті його скарг за статтею 8 Конвенції (див. рішення у справі «Лисюк проти України» (Lysyuk v. Ukraine), заява № 72531/13, пункт 42, від 14 жовтня 2021 року), кримінальна справа щодо заявника була порушена у 2013 році і станом на січень 2024 року все ще перебувала на розгляді в суді першої інстанції. Тому Суд вважає, що будь-яка потенційна ефективність згаданого засобу юридичного захисту була зведена нанівець надмірною затримкою в розгляді відповідної скарги (див., для порівняння, рішення у справах «Ратушна проти України» (Ratushna v. Ukraine), заява № 17318/06, пункти 59 та 87–88, від 02 грудня 2010 року, «Котій проти України» (Kotiy v. Ukraine), заява № 28718/09, пункти 69–70, від 05 березня 2015 року, та «Зосимов проти України» (Zosymov v. Ukraine), заява № 4322/06, пункт 61, від 07 липня 2016 року).

19. З огляду на неможливість для заявника забезпечити своєчасний розгляд суті його скарги за статтею 8 Конвенції шляхом використання засобів юридичного захисту, запропонованих Урядом, Суд відхиляє заперечення Уряду щодо невичерпання засобів юридичного захисту.

20. Суд також вважає, що скарга заявника за статтею 8 Конвенції не є явно необґрунтованою, а також не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

21. Суд вважає, що негласні слідчі (розшукові) дії, проведені щодо заявника, становили втручання в його права, захищені статтею 8 Конвенції.

22. Розглядаючи факти цієї справи у контексті встановлених у його практиці загальних принципів (див., зокрема, рішення у справах «Роман Захаров проти Росії» [ВП] (Roman Zakharov v. Russia) [GC], заява № 47143/06, пункти 257, 286 та 300, ЄСПЛ 2015, та згадане рішення у справі «Денисюк та інші проти України» (Denysyuk and Others v. Ukraine), пункти 93, 118, 134 та 137), і зазначаючи, що КПК України передбачає низку процесуальних гарантій проти свавільного або невибіркового застосування заходів з проведення негласних слідчих дій (див. згадане рішення у справі «Денисюк та інші проти України» (Denysyuk and Others v. Ukraine), пункт 95), Суд зауважує, що в цій справі ухвали слідчого судді, якими дозволялося проведення перехоплення та запис телефонних розмов заявника та його аудіо- та відеоконтроль у громадських місцях, були сформульовані в нечітких термінах без будь-яких відомостей щодо конкретних фактів справи, і в них просто зазначалося, що інформація, яка могла бути отримана в результаті запитуваних негласних слідчих дій, могла мати суттєве значення для розслідування, і повторювався аргумент працівників міліції, що отримання такої інформації в інший спосіб було б неможливим (див. пункт 3). Крім того, у тексті ухвал слідчого судді від 23 травня 2013 року відсутні вказівки, що він застосовував критерій «необхідності в демократичному суспільстві» або оцінив, чи були негласні слідчі дії щодо заявника пропорційними будь-якій законній меті, яка переслідувалася, враховуючи те, що заявник був практикуючим адвокатом.

23. З цього випливає, що Суд не переконаний, що процедура надання дозволу на проведення негласних слідчих дій, як вона була застосована в цій справі, ефективно гарантувала, що таке спостереження було справді необхідним і пропорційним щодо заявника.

24. Стосовно судового перегляду законності та/або необхідності негласних слідчий дій post factum, Суд вважає з огляду на свої висновки в пункті 19, що в Україні на той момент не було доступного судового перегляду законності та обґрунтованості негласних слідчих дій ex post factum.

25. Беручи до уваги наведене, Суд вважає, що втручання в право заявника за статтею 8 Конвенції не здійснювалося «згідно із законом», як того вимагав пункт 2 статті 8 Конвенції. Дійшовши такого висновку, Суд не вважає за необхідне розглядати дотримання інших вимог цього положення.

III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 13 КОНВЕНЦІЇ У ПОЄДНАННІ ЗІ СТАТТЕЮ 8 КОНВЕНЦІЇ

26. З огляду на свої висновки в пунктах 19 та 25 Суд вважає, що, хоча скарга заявника за статтею 13 Конвенції щодо відсутності ефективних засобів юридичного захисту у зв'язку з його скаргою за статтею 8 Конвенції тісно пов'язана із зазначеною скаргою, а тому має бути визнана прийнятною, немає потреби розглядати суть скарги за статтею 13 Конвенції окремо (див. згадане рішення у справі «Роман Захаров проти Росії» (Roman Zakharov v. Russia), пункт 307).

IV. ІНШІ СКАРГИ ЗА УСТАЛЕНОЮ ПРАКТИКОЮ

27. Заявник також скаржився за пунктом 1 статті 6 Конвенції на те, що тривалість кримінального провадження щодо нього (порушеного у 2013 році, яке станом на січень 2024 року все ще перебувало на розгляді в суді першої інстанції) була надмірною. Суд вважає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції та не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

28. Суд зазначає, що він неодноразово встановлював порушення згаданого положення у подібних справах (див., серед інших джерел, рішення у справах «Пеліссьє і Сассі проти Франції» [ВП] [GC], заява № 25444/94 пункт 67, ЄСПЛ 1999-II, «Фрідлендер проти Франції» [ВП] (Frydlender v. France) [GC], заява № 30979/96, пункт 43, ЄСПЛ 2000-VII), та «Меріт проти України» (Merit v. Ukraine), заява № 66561/01, від 30 березня 2004 року). Суд вважає, що у цій справі Уряд не навів жодного факту чи аргументу, здатного переконати його відійти від своїх висновків у вказаних справах. Отже, було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції.

ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

29. Заявник вимагав 25 000 євро в якості відшкодування матеріальної шкоди. Згідно з його твердженнями ця сума відповідала вартості його квартири у м. Костянтинівці, на яку суд наклав арешт у межах кримінального провадження щодо нього, і яка згодом, у 2022 році, була пошкоджена ракетою до стану, що не підлягав відновленню. Заявник також вимагав 10 000 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди та 50 000 євро в якості компенсації судових та інших витрат, як стверджувалося, понесених під час провадження у національних судах та у Суді (включаючи витрати на фотокопіювання, поштові та транспортні витрати). Він не надав документів, що підтверджували суму його вимоги щодо компенсації судових та інших витрат.

30. Уряд стверджував, що вимоги заявника були надмірними та необґрунтованими.

31. Суд не вбачає жодного причинно-наслідкового зв'язку між встановленим порушенням та стверджуваною матеріальною шкодою; тому він відхиляє цю вимогу. Здійснюючи оцінку на засадах справедливості, Суд присуджує заявнику 4 800 євро в якості відшкодування моральної шкоди, та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися на цю суму. Суд також відхиляє вимогу щодо компенсації судових та інших витрат.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Оголошує прийнятними скарги за пунктом 1 статті 6 Конвенції стосовно тривалості кримінального провадження щодо заявника, за статтею 8 Конвенції та за статтею 13 Конвенції щодо відсутності ефективних засобів юридичного захисту у зв'язку зі скаргою заявника за статтею 8 Конвенції.

2. Постановляє, що було порушено статтю 8 Конвенції.

3. Постановляє, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції.

4. Постановляє, що немає потреби окремо розглядати суть скарги за статтею 13 Конвенції.

5. Постановляє, що:

(а) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявнику 4 800 (чотири тисячі вісімсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості відшкодування моральної шкоди; ця сума має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

6. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 22 січня 2026 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.

Мартіна КЕЛЛЕР

(Martina Keller)

Заступник Секретаря

Андреас ЗЮНД

Голова