Конвенція з питань цивільного процесу

КОНВЕНЦІЯ

з питань цивільного процесу

ДАТА ПІДПИСАННЯ: 01.03.54

ДАТА ПРИЄДНАННЯ СРСР: 17.09.66

ДАТА НАБРАННЯ ЧИННОСТІ ДЛЯ УКРАЇНИ: 26.07.67

(укладена 1 березня 1954 року)

Офіційний переклад.

Держави, які підписали цю Конвенцію;

бажаючи внести до Конвенції від 17 липня 1905 року з питань цивільного процесу покращення з урахуванням досвіду;

вирішили з цією метою укласти нову Конвенцію і домовились про такі положення:

I. ПЕРЕДАЧА СУДОВИХ І ПОЗАСУДОВИХ ДОКУМЕНТІВ

Стаття 1

Вручення документів у цивільних чи комерційних справах особам, які знаходяться за кордоном, здійснюється у Договірних Державах на прохання консула запитуючої Держави, яке направляється органу, призначеному запитуваною Державою. Прохання із зазначенням органу, від якого виходить документ, що передається, імен та якості сторін, адреси одержувача, характеру документа, про який йде мова, складається мовою запитуваного органу. Цей орган направляє консулу документ, в якому підтверджується вручення або зазначаються причини, які йому перешкодили.

Усі складнощі, що можуть виникнути у зв'язку з таким проханням консула, вирішуються дипломатичним шляхом.

Будь-яка Договірна Держава може заявити у повідомленні, адресованому іншим Договірним Державам, що вона бажає, щоб прохання про вручення, що має бути здійснено на її території, згадане в частині першій, передавалось їй дипломатичним шляхом.

Вищезазначені положення не перешкоджають двом Договірним Державам домовитись про допустимість безпосередніх зносин між їхніми відповідними органами.

Стаття 2

Вручення документів здійснюється органом, який є компетентним відповідно до законодавства запитуваної Держави. Цей орган може, за винятком випадків, передбачених у статті 3, обмежитись врученням документа шляхом передачі його адресату, який приймає його добровільно.

Стаття 3

До прохання додається документ, що підлягає врученню, у двох примірниках.

Якщо документ, що підлягає врученню, складено мовою запитуваного органу або мовою, про яку досягнуто домовленості між двома відповідними державами, або якщо до цього документа додається його переклад однією з цих мов, запитуваний орган, на побажання, висловлене у проханні, забезпечує вручення у спосіб, встановлений його внутрішнім законодавством для здійснення подібного вручення, або в особливий спосіб, якщо він не суперечить цьому законодавству. Якщо такого побажання не висловлено, запитуваний орган спершу намагається здійснити вручення відповідно до статті 2.

За відсутності домовленості про інше, вірність перекладу, згаданого у попередній частині, посвідчується дипломатичним або консульським представником запитуючої Держави або присяжним перекладачем запитуваної Держави.

Стаття 4

У здійсненні вручення, передбаченого в статтях 1, 2 і 3, може бути відмовлено лише коли Держава, на території якої має бути здійснено вручення, вважає, що воно може завдати шкоди її суверенітету або безпеці.

Стаття 5

Як доказ вручення надається або засвідчена розписка адресата із зазначенням дати, або підтвердження органу запитуваної Держави із зазначенням факту, способу і дати вручення.

Розписка або підтвердження оформлюються на одній з двох копій документа, що підлягав врученню, або у вигляді додатка до нього.

Стаття 6

Положення попередніх статей не виключають:

1) можливості пересилати документи поштою безпосередньо відповідним особам, які перебувають за кордоном;

2) можливості вручення заінтересованими особами безпосередньо через компетентних посадових або службових осіб країни місця вручення;

3) можливості вручення кожною Державою документів, що призначені для осіб, які перебувають за кордоном, безпосередньо через своїх дипломатичних або консульських представників.

У кожному з цих випадків зазначені можливості застосовуються лише якщо це допускається угодами, укладеними між відповідними державами, або за відсутності угоди, якщо держава, на території якої здійснюється вручення, не заперечує проти цього. Ця Держава не може заперечувати проти вручення, якщо у випадках, передбачених пунктом 3 частини першої цієї статті, документ вручається без застосування примусу

громадянину запитуючої держави.

Стаття 7

Вручення не може бути підставою для відшкодування зборів або витрат будь-якого характеру.

Однак, за відсутності домовленості про інше, запитувана держава має право вимагати від запитуючої держави відшкодування витрат, які виникли у зв'язку з участю посадової особи або застосуванням особливого способу у випадку, зазначеному в статті 3.

II. СУДОВІ ДОРУЧЕННЯ

Стаття 8

У цивільних або комерційних справах судовий орган Договірної Держави може відповідно до положень свого законодавства звертатися шляхом направлення судового доручення до компетентного органу іншої Договірної Держави із проханням отримати докази або здійснити інші процесуальні дії в межах своєї юрисдикції.

Стаття 9

Судові доручення передаються консулом запитуючої Держави органу, призначеному запитуваною Державою. Цей орган надсилає консулу документ, який засвідчує виконання судового доручення або зазначає причини, які перешкодили його виконанню.

Будь-які труднощі, які можуть виникнути під час такої передачі, вирішуються дипломатичним шляхом.

Кожна Договірна Держава може заявити, шляхом повідомлення інших Договірних Держав, що вона бажає, щоб судові доручення, які підлягають виконанню на її території, передавались їй дипломатичним шляхом.

Вищезазначені положення не перешкоджають двом Договірним Державам домовитись про допустимість безпосередньої передачі судових доручень між їхніми відповідними органами.

Стаття 10

За відсутності домовленості про інше, судове доручення складається або мовою запитуваного органу, або мовою, про яку досягнуто домовленості між двома відповідними державами, або принаймні воно має супроводжуватися перекладом на одну з цих мов, вірність якого посвідчено дипломатичним або консульським представником запитуючої Держави або присяжним перекладачем запитуваної Держави.

Стаття 11

Судовий орган, якому надіслано судове доручення, зобов'язаний виконати його з використанням таких самих засобів примусу, які допускаються при виконанні доручення органів запитуваної держави або на відповідне клопотання заінтересованої сторони. Такі заходи примусу не обов'язково мають застосовуватися у тих випадках, коли мова йде про явку сторін справи.

На прохання запитуючого органу його повідомляють про дату і місце виконання запитуваного заходу, для того, щоб заінтересована сторона мала можливість бути присутньою при цьому.

У виконанні судового доручення може бути відмовлено лише у випадку:

1) якщо автентичність документа не встановлена;

2) якщо в запитуваній державі виконання судового доручення не входить до компетенції судової влади;

3) якщо держава, на території якої виконання має бути здійснено, вважає, що воно може завдати шкоди її суверенітету або безпеці.

Стаття 12

У разі, якщо запитуваний орган не є компетентним, судове доручення надсилається до судового органу цієї ж держави, до компетенції якого належить його виконання відповідно до положень її законодавства.

Стаття 13

У всіх випадках, коли судове доручення не виконане запитуваним органом, останній негайно повідомляє про це запитуючий орган і зазначає причини, з яких було відмовлено у виконанні судового доручення у випадку статті 11, або орган, якому надіслано судове доручення у випадку статті 12.

Стаття 14

Судовий орган, який виконує судове доручення, застосовує законодавство своєї держави щодо процедур, яких слід дотримуватись.

Однак він задовольняє прохання запитуючого органу про дотримання особливої процедури за умови, що така процедура не суперечить законодавству запитуваної держави.

Стаття 15

Положення попередніх статей не виключають можливості для кожної Держави здійснювати виконання судових доручень безпосередньо через своїх дипломатичних або консульських представників, якщо це допускається угодами між відповідними державами або якщо проти цього не заперечує держава, на території якої повинно бути виконано судове доручення.

Стаття 16

Виконання судового доручення не може бути підставою для відшкодування зборів або витрат будь-якого характеру.

Однак, за відсутності домовленості про інше, запитувана держава має право вимагати від

запитуючої держави відшкодування сум, виплачених свідкам або експертам, а також витрат, пов'язаних із потребою залучення посадової особи, яка виникла внаслідок неявки свідків до суду добровільно, або витрат, що виникають внаслідок застосування частини другої статті 14.

III. ЗАСТАВА "JUDICATUM SOLVI"

Стаття 17

Жодної застави чи забезпечення незалежно від назви не може бути застосовано до громадян однієї з Договірних Держав, які мають місце проживання в одній з цих Держав і які є позивачами чи іншими учасниками провадження в судах іншої з цих держав, на підставі того, що вони є іноземцями або не мають місця проживання чи місцезнаходження в цій країні.

Це ж правило застосовується стосовно будь-яких платежів, що вимагаються від позивачів або інших учасників провадження для забезпечення судових витрат.

Усі міжнародні договори, згідно з якими Договірні Держави домовились про звільнення своїх громадян від застави judicatum solvi або від сплати судових витрат, незалежно від місця проживання, зберігають свою силу.

Стаття 18

Судові рішення про сплату судових витрат, ухвалені в одній Договірній Державі проти позивача або іншого учасника провадження, які звільнені від сплати застави, забезпечення або платежів на підставі частин першої та другої статті 17 або законодавства Держави, в якій розпочато судовий розгляд, виконуються безоплатно компетентним органом в кожній іншій Договірній Державі на прохання, передане дипломатичним шляхом.

Це ж правило застосовується і до судових рішень, якими встановлюється в подальшому розмір судових витрат.

Вищезазначені положення не перешкоджають двом Договірним Державам домовитись про надання дозволу на надсилання прохань про виконання судових рішень безпосередньо заінтересованими сторонами.

Стаття 19

Рішення щодо судових витрат оголошуються такими, що підлягають виконанню без заслуховування сторін, за умови, однак, що сторона, проти якої ухвалено рішення, має право на наступне оскарження відповідно до законодавства держави, де запитується виконання.

Орган, компетентний розглядати прохання про виконання, обмежується розглядом таких питань:

1. чи відповідає копія рішення вимогам законодавства держави, де воно було ухвалене, відносно автентичності копії;

2. чи відповідно до зазначеного законодавства рішення набрало законної сили;

3. чи викладені резолютивна частина рішення мовою запитуваного органу або мовою, про яку досягнута домовленість між двома відповідними державами, або до документа доданий переклад однією із зазначених мов, і, за відсутності домовленості про інше, чи посвідчено його вірність дипломатичним або консульським представником запитуючої держави або присяжним перекладачем запитуваної держави.

Для виконання умов, передбачених у пунктах 1 і 2 частини другої, достатньо або заяви компетентного органу запитуючої держави, в якій зазначається, що рішення набрало законної сили, або надання належним чином засвідчених документів, які свідчать, що відповідне рішення набрало законної сили. Компетенція зазначеного вище органу за відсутності домовленості про інше, засвідчується вищою посадовою особою, яка очолює орган юстиції запитуючої держави. Згадані заява і свідоцтво повинні бути складені або перекладені відповідно до правил, викладених в пункті 3 частини другої.

Орган, компетентний розглядати прохання про виконання судового рішення, якщо сторона одночасно звертається з відповідним проханням, оцінює розмір витрат, пов'язаних із підтвердженням, перекладом та засвідченням відповідно до пункту 3 частини другої. Такі витрати вважаються судовими витратами.

IV. НАДАННЯ БЕЗОПЛАТНОЇ ПРАВОВОЇ ДОПОМОГИ

Стаття 20

У цивільних та комерційних справах громадянам кожної з Договірних Держав надається у всіх інших Договірних Державах безоплатна правова допомога як і власним громадянам цих держав відповідно до законодавства держави, де потребується безоплатна правова допомога.

У державах, в яких передбачена правова допомога в адміністративних справах, положення попередньої частини застосовуються також до справ, які розглядаються судами, компетентними у таких справах.

Стаття 21

У будь-якому

випадку свідоцтво або заява про потребу повинні видаватися або прийматися органами звичайного місця проживання іноземця або, за відсутності таких органів, органами фактичного місця проживання. Якщо ці останні органи не є органами Договірної Держави і не приймають або не видають свідоцтва або заяви такого виду, буде достатньо свідоцтва або заяви, виданих або прийнятих дипломатичним або консульським представником країни, до якої належить іноземець.

У разі, якщо заявник не має місця проживання у країні, де подане прохання, свідоцтво або заява про потребу безоплатно засвідчується дипломатичним або консульським представником країни, де документ має бути виданий.

Стаття 22

Орган, компетентний видавати свідоцтво або приймати заяву про потребу, може отримувати інформацію про фінансове становище заявника від органів інших Договірних Держав.

Орган, відповідальний за прийняття рішення щодо прохання про надання безоплатної правової допомоги, в межах своєї компетенції має право перевіряти свідоцтва, заяви та інформацію, які йому подані, і запитувати будь-які інші необхідні додаткові відомості.

Стаття 23

У разі, якщо потребуюча особа знаходиться не в тій країні, в якій запитується надання безоплатної правової допомоги, то прохання такої особи про надання правової допомоги разом із свідоцтвами, заявами про потребу і, в необхідному випадку, іншими підтвердними документами, що полегшують його розгляд, можуть бути надіслані консулом її країни органу, компетентному приймати рішення щодо такого прохання, або органу, призначеному державою, де має розглядатися прохання.

Положення частин другої, третьої і четвертої статті 9 та статей 10 і 12 вище, які стосуються судових доручень, застосовуються також до направлення прохань про надання безоплатної правової допомоги і доданих до них документів.

Стаття 24

Якщо безоплатна правова допомога надається громадянину однієї з Договірних Держав, то вручення документів, що стосуються його провадження і має бути здійснено в іншій Договірній Державі, незалежно від способу його здійснення, не є підставою для відшкодування витрат запитуючою державою запитуваній державі.

Те ж саме стосується судових доручень, за винятком винагороди, яка сплачується експертам.

V. БЕЗОПЛАТНА ВИДАЧА ВИПИСОК З АКТІВ ЗАПИСУ ЦИВІЛЬНОГО СТАНУ

Стаття 25

Потребуючі особи, які є громадянами однієї з Договірних Держав, можуть на таких самих умовах як і громадяни відповідної Держави отримувати безоплатно виписки з актів цивільного стану. Документи, необхідні для укладення шлюбу, засвідчуються безоплатно дипломатичними або консульськими представниками Договірних Держав.

VI. ТРИМАННЯ ПІД ВАРТОЮ ЗА БОРГИ

Стаття 26

Тримання під вартою за борги як спосіб виконання або лише як запобіжний захід не може бути застосовано у цивільних або комерційних справах до іноземців, які є громадянами однієї з Договірних Держав, якщо воно не застосовується до громадян цієї країни. Факт, який може бути використаний громадянином, який має місце проживання в цій країні, для отримання звільнення від тримання під вартою за борги, має таку саму силу для громадянина Договірної Держави, навіть якщо такий факт мав місце за кордоном.

VII. ЗАКЛЮЧНІ ПОЛОЖЕННЯ

Стаття 27

Ця Конвенція відкрита для підписання державами, представленими на сьомій сесії Конференції з міжнародного приватного права.

Конвенція підлягає ратифікації та ратифікаційні грамоти здаються на зберігання Міністерству закордонних справ Нідерландів.

Про кожну здачу на зберігання ратифікаційних грамот складається протокол, засвідчена копія якого передається дипломатичним шляхом кожній державі, яка підписала Конвенцію.

Стаття 28

Ця Конвенція набирає чинності на шістдесятий день з дати здачі на зберігання четвертої ратифікаційної грамоти відповідно до частини другої статті 27.

Для кожної держави, яка підписала Конвенцію і ратифікує її після цього, Конвенція набирає чинності на шістдесятий день з дати здачі на зберігання її ратифікаційної грамоти.

Стаття 29

У відносинах між державами, які ратифікували Конвенцію, ця Конвенція замінить Конвенцію з питань цивільного процесу, підписану в м.

Гаага 17 липня 1905 року.

Стаття 30

Ця Конвенція повною мірою застосовується до територій метрополій Договірних Держав.

Якщо Договірна Держава бажає, щоб Конвенція набрала чинності на всіх інших територіях або на тих з них, за міжнародні відносини яких вона несе відповідальність, вона повідомляє про цей намір актом, який повинен бути зданий на зберігання Міністерству закордонних справ Нідерландів. Останнє розсилає засвідчену копію згаданого документа дипломатичним шляхом кожній Договірній Державі.

Конвенція набирає чинності у відносинах між Державами, які протягом 6 місяців після одержання такого повідомлення не висловили заперечення, і територією або територіями, за зовнішні зносини яких несе відповідальність Держава, про яку йдеться, і стосовно якої чи яких було подано повідомлення.

Стаття 31

Будь-яка держава, не представлена на Сьомій сесії Конференції, може приєднатися до цієї Конвенції, якщо тільки одна або більше держав, які ратифікували її, не висловлять проти цього заперечень протягом шести місяців з дати повідомлення Урядом Нідерландів про таке приєднання. Приєднання оформляється в порядку, передбаченому частиною другою статті 27.

Приєднання може мати місце тільки після набрання цією Конвенцією чинності відповідно до частини першої статті 28.

Стаття 32

Кожна Договірна Держава після підписання або ратифікації цієї Конвенції або після приєднання до неї може шляхом застереження обмежити застосування статті 17 громадянами Договірних Держав, які мають звичайне місце проживання на її території.

Держава, яка скористається правом, передбаченим у попередній частині, не може претендувати на застосування статті 17 іншими Договірними Державами за винятком тих її громадян, які мають звичайне місце проживання на території Договірної Держави, в судах якої вони виступають як позивачі або інші учасники провадження.

Стаття 33

Ця Конвенція залишається чинною протягом п'яти років з дати, зазначеної у частині першій статті 28.

Цей строк обраховується від цієї дати також стосовно держав, які ратифікують Конвенцію або приєднуються до неї в подальшому.

Дія Конвенції поновлюється з мовчазної згоди кожні п'ять років, якщо її не буде денонсовано. Денонсація має бути повідомлена Міністерству закордонних справ Нідерландів принаймні за шість місяців до закінчення строку дії Конвенції, яке повідомить про це всі інші Договірні Держави.

Денонсація може бути обмежена територіями або певними територіями, зазначеними у повідомленні, зробленому відповідно до частини другої статті 30.

Денонсація має силу лише стосовно Держави, яка зробила повідомлення. Конвенція залишається чинною між іншими Договірними Державами.

На посвідчення чого ті, що підписалися нижче, належним чином уповноважені своїми відповідними Урядами, підписали цю Конвенцію.

Вчинено в м. Гаага 1 березня 1954 року в одному примірнику, який буде знаходитися на зберіганні в архівах Уряду Нідерландів. Засвідчена колія цієї Конвенції буде надіслана дипломатичним шляхом кожній державі, представленій на сьомій сесії Гаазької Конференції з міжнародного приватного права.

____________