Рішення Конституційного Суду України Другий сенат у справі за конституційною скаргою Генієвського Євгена Анатолійовича щодо відповідності Конституції України (конституційності) абзацу другого частини першої статті 616 Кримінального процесуального кодексу України

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ

ДРУГИЙ СЕНАТ

у справі за конституційною скаргою Генієвського Євгена Анатолійовича щодо відповідності Конституції України (конституційності) абзацу другого частини першої статті 616 Кримінального процесуального кодексу України

Київ

15 липня 2026 року

N 7-р(II)/2026

Справа N 3-125/2025(244/25)

Другий сенат Конституційного Суду України у такому складі:

Юровська Галина Валентинівна - головуючий,

Водянніков Олександр Юрійович,

Городовенко Віктор Валентинович - доповідач,

Лемак Василь Васильович,

Первомайський Олег Олексійович,

Різник Сергій Васильович,

розглянув на пленарному засіданні справу за конституційною скаргою Генієвського Євгена Анатолійовича щодо відповідності Конституції України (конституційності) абзацу другого частини першої статті 616 Кримінального процесуального кодексу України.

Заслухавши суддю-доповідача Городовенка В. В. та дослідивши матеріали справи, зокрема позиції, що їх висловили: Президент України Зеленський В. О., Голова Верховної Ради України Стефанчук Р. О., Голова Верховного Суду Кравченко С. І., виконувач обов'язків керівника Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Перетятко С. А., науковці: Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого - кандидат юридичних наук, доцент Мохончук Б. С.; Національного університету "Одеська юридична академія" - доктор юридичних наук, професор Торбас О. О., кандидат юридичних наук, доцент Завтур В. А.; Львівського державного університету внутрішніх справ - доктор юридичних наук, доцент Навроцька В. В.; Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України - кандидат юридичних наук, доцент Нікітенко В. М., Конституційний Суд України установив:

1. Генієвський Євген Анатолійович звернувся до Конституційного Суду України з клопотанням визнати таким, що не відповідає частинам другій, третій статті 8, частині другій статті 22, частинам першій, другій статті 55, частині першій, пунктам 1, 3 частини другої статті 129 Конституції України (є неконституційним), абзац другий частини першої статті 616 Кримінального процесуального кодексу України (далі - Кодекс).

Абзацом першим частини першої статті 616 Кодексу передбачено, що "у разі введення воєнного стану, здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації та/або інших держав проти України підозрюваний, обвинувачений, який під час досудового розслідування або судового розгляду тримається під вартою, крім тих, які підозрюються або обвинувачуються у вчиненні злочинів проти основ національної безпеки України, умисного вбивства двох або більше осіб або вчиненого з особливою жорстокістю, або поєднаного із зґвалтуванням або сексуальним насильством, або особливо тяжких корупційних кримінальних правопорушень чи у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених статтями 152 - 1561, 258 - 2586, частиною четвертою статті 2861, статтею 348 Кримінального кодексу України, а також підозрюваний, обвинувачений, який згідно з підпунктом 1 пункту 3 примітки до статті 368 Кримінального кодексу України на момент вчинення кримінального правопорушення займав особливо відповідальне становище, має право звернутися до прокурора з клопотанням про ініціювання перед слідчим суддею або судом питання про скасування цього запобіжного заходу для продовження та/або проходження військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період та/або військової служби за контрактом осіб рядового, сержантського і старшинського та офіцерського складу".

Відповідно до абзацу другого частини першої статті 616 Кодексу "за результатами розгляду клопотання, передбаченого абзацом першим цієї частини, прокурор має право звернутися до слідчого судді або суду, який розглядає кримінальне провадження, з клопотанням про скасування цій особі запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою для продовження та/або проходження військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період та/або військової служби за контрактом осіб рядового, сержантського і старшинського та офіцерського

складу".

1.1. Зі змісту конституційної скарги та долучених до неї матеріалів убачається таке.

На розгляді Херсонського міського суду Херсонської області перебуває кримінальне провадження стосовно Генієвського Є. А., якого обвинувачено у вчиненні в умовах воєнного стану під час проходження військової служби кримінального правопорушення, визначеного частиною першою статті 115 Кримінального кодексу України. Генієвському Є. А. обрано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою.

Генієвський Є. А. звернувся в порядку статті 616 Кодексу до Херсонської спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону з клопотанням про скасування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою та направлення його для подальшого проходження військової служби за призовом під час мобілізації, проте йому було відмовлено в задоволенні клопотання у зв'язку з існуванням ризиків, передбачених статтею 177 Кодексу.

З аналогічними за змістом клопотаннями Генієвський Є. А. 13 січня 2025 року та 7 березня 2025 року звернувся до Херсонського міського суду Херсонської області, а також 5 березня 2025 року до цього самого суду зі скаргою на "дії/бездіяльність органів прокуратури

<...

> яка фактично є зверненням і в якому він просить зобов'язати прокурора Херсонської спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону підтримати в суді його клопотання

<...

> щодо скасування запобіжного заходу у виді тримання під вартою для продовження військової служби".

Херсонський міський суд Херсонської області ухвалою від 18 березня 2025 року відмовив Генієвському Є. А. в задоволенні клопотань від 13 січня 2025 року, від 7 березня 2025 року та скарги від 5 березня 2025 року.

У конституційній скарзі Генієвський Є. А. зазначає, що звернувся до Херсонського апеляційного суду з апеляційною скаргою на ухвалу Херсонського міського суду Херсонської області від 18 березня 2025 року.

Херсонський апеляційний суд ухвалою від 13 травня 2025 року апеляційну скаргу Генієвського Є. А. залишив без задоволення, а ухвалу Херсонського міського суду Херсонської області від 18 березня 2025 року - без змін. Херсонський апеляційний суд, зокрема, зазначив, що з вимог статті 616 Кодексу вбачається, що "підозрюваний (обвинувачений) має право звернутися з відповідним клопотанням не до суду, а до прокурора з метою звернення саме останнього з таким клопотання до суду, зважаючи на що, судом і не було предметом розгляду відповідне клопотання обвинуваченого".

1.2. Генієвський Є. А. твердить, що оспорюваний припис Кодексу "порушує конституційні права обвинуваченого на звернення до суду, ст. 8 КУ, оскарження дій/бездіяльності посадових осіб органів прокуратури в суді, що зазначено в ст. 55 КУ, основні засади судочинства, зокрема, рівність усіх учасників судового процесу та змагальність сторін, які задекларовані в ст. 129 КУ".

На думку автора клопотання, "відмова в підтримці клопотання обвинуваченого в суді порушує обов'язок, ст. 65 КУ, і право, ст. 43-1 КУ, громадянина на захист Вітчизни від ворожої агресії, а також ст. 22 КУ, де зазначено, що конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані".

1.3. На запит судді-доповідача Президент України зауважив, що "визначені абзацом другим частини першої статті 616 Кодексу повноваження саме прокурора

<...

> не суперечить жодним вимогам Конституції України"; "законодавець

<...

> має право

<...

> уповноважувати відповідний орган чи посадову особу розглядати клопотання на первинному рівні"; "таке правове врегулювання не замінює функцію судового контролю, а передбачає лише своєрідний механізм попередньої процесуальної фільтрації, необхідної для забезпечення ефективності розслідування та судового провадження".

Президент України вважає, що "оспорюване положення

<...

> Кодексу не звужує зміст та обсяг права підозрюваного, обвинуваченого на судовий захист і не порушує рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, а визначає процесуальний механізм (виняткову процедуру) скасування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою для продовження та/або проходження

військової служби, де прокурор виступає як ініціатор розгляду відповідного питання перед судом, що узгоджується з вимогами Конституції України. За наслідками розгляду питання про можливість скасування запобіжного заходу у порядку статті 616 Кодексу рішення ухвалюється судом, що гарантує дотримання верховенства права під час кримінального провадження".

1.4. Голова Верховної Ради України у відповіді на запит судді-доповідача наголосив на правомірності мети запровадженого оспорюваним приписом Кодексу юридичного регулювання та зазначив, зокрема, що "необхідність і пропорційність обмежень у контексті реалізації легітимної мети обумовлені надзвичайною суспільною небезпекою, коли в умовах повномасштабної збройної агресії, воєнного стану та актуальної суспільної потреби в обороноздатності допускається пріоритет суспільних інтересів над індивідуальними правами, якщо втручання обґрунтовано та не нівелює сутність процесуальних прав особи".

Підсумовуючи, Голова Верховної Ради України зазначив, що "такий підхід законодавця

<...

> не порушує баланс між необхідністю забезпечення фундаментальних прав громадян України та конституційно значимих цінностей суспільства і держави за умови дотримання процесуальних гарантій кримінального процесу".

1.5. Голова Верховного Суду у своїй відповіді вказав, що "абзац другий частини першої статті 616 КПК не суперечить конституційним гарантіям права на свободу та особисту недоторканність. Він не скасовує обов'язку дотримання загального порядку застосування та перегляду запобіжного заходу

<...

> не надає органам прокуратури необмежених повноважень, а лише запроваджує додатковий механізм, спрямований на врахування оборонних потреб держави в умовах воєнного стану"; "цей механізм є виключенням, продиктованим особливими умовами, та не позбавляє підозрюваного або обвинуваченого процесуальних гарантій"; "відсутність у підозрюваного або обвинуваченого права безпосередньо звертатися до суду саме з клопотанням про скасування запобіжного заходу для проходження військової служби не порушує принципу рівності сторін, оскільки процесуальні права сторін залишаються збалансованими відповідно до статусу в кримінальному провадженні, та не суперечить принципу змагальності, адже судове вирішення питання щодо скасування запобіжного заходу відбувається за участю сторін, із можливістю підозрюваного висловити позицію, надати аргументи, докази та заперечення"; "установлена процедура не позбавляє підозрюваного чи обвинуваченого права на судовий захист, а лише визначає належний процесуальний порядок реалізації цього права через прокурора".

1.6. У відповіді Офісу Генерального прокурора наголошено, що "скасування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою для проходження військової служби не є конституційною гарантією, адже таке право надано підозрюваному, обвинуваченому в рамках кримінального провадження в порядку та спосіб, визначені КПК України"; "підозрюваному, обвинуваченому доступ до правосуддя забезпечується, оскільки питання про скасування запобіжного заходу вирішується слідчим суддею, судом"; "оспорюваний припис повністю узгоджується з конституційними засадами діяльності прокуратури, визначеними ст. 1311 Конституції України"; "оспорюваний припис прямо не врегульовує обсяг та зміст права на захист

<...

> проте він у жоден спосіб не обмежує це право".

Крім того, зазначено, що "вимога абзацу 2 частини 1 статті 616 КПК України узгоджується з конституційними засадами діяльності прокуратури та не обмежує гарантовані Конституцією України права особи на свободу, особисту недоторканність і судовий захист, оскільки передбачає процесуальний механізм реалізації повноважень прокурора в межах функцій, покладених на нього законом".

2. Розв'язуючи порушені в конституційній скарзі питання, Конституційний Суд України виходить із такого.

У Конституції України визначено, що Україна є, зокрема, демократична, правова держава (стаття 1); людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю; права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і

спрямованість діяльності держави; держава відповідає перед людиною за свою діяльність; утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (стаття 3); в Україні визнається й діє принцип верховенства права; закони та інші нормативні акти ухвалюються на основі Конституції України і повинні відповідати їй (частини перша, друга статті 8).

Згідно з Конституцією України кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність; ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом; кожний затриманий має право у будь-який час оскаржити в суді своє затримання (частини перша, друга, п'ята статті 29); права і свободи людини і громадянина захищає суд; кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (частини перша, друга статті 55); підозрюваний, обвинувачений чи підсудний має право на захист (частина друга статті 63); конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України; в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень; не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені, зокрема, статтями 29, 55, 63 Конституції України (стаття 64); суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права; основними засадами судочинства є, зокрема, рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, забезпечення обвинуваченому права на захист (частина перша, пункти 1, 3, 5 частини другої статті 129).

3. Конституційний Суд України наголошує, що право на свободу та особисту недоторканність є фундаментальною конституційною цінністю, природним правом людини й невіддільним складником її гідності та автономії; зміст цього права взаємопов'язаний із пріоритетом людської гідності, принципом верховенства права (правовладдя).

Конституційний Суд України зазначав, що "конституційне право на свободу та особисту недоторканність є одним із засадничих прав, невіддільним однаково для кожного, особливо цінним для кожної людини і суспільства загалом, яке потребує посилених гарантій захисту для унеможливлення свавільного позбавлення свободи людини. Тому держава зобов'язана запроваджувати юридичне унормування, яке убезпечить людину від свавільного позбавлення свободи та відповідатиме конституційним нормам і принципам" [абзац п'ятий підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 19 червня 2024 року N 7-р(II)/2024], а також указував, що, зважаючи на положення частини другої статті 29 Конституції України

<...

> арешт чи тримання під вартою має здійснюватися виключно на підставі належним чином вмотивованого рішення суду

<...

> підстави та порядок застосування цих запобіжних заходів

<...

> повинні відповідати конституційним гарантіям справедливої судової процедури та принципу верховенства права" (абзац восьмий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 23 листопада 2017 року N 1-р/2017).

Отже, право на свободу та особисту недоторканність закріплене статтею 29 Основного Закону України і гарантоване через систему конституційних засобів, серед яких судовий контроль за арештом і триманням під вартою, забезпечення реалізації права на захист та правничу допомогу захисника й ефективного судового оскарження арешту чи тримання під вартою.

Конституційний Суд України також висновує, що зі змісту конституційних гарантій особистої свободи, закріплених у статті 29 Конституції України, у взаємозв'язку з приписами статті 55, частини другої статті 63, частини другої статті 129 Основного Закону України випливає право особи, до якої застосовано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, ініціювати новий судовий розгляд питання про його зміну чи скасування, зокрема в разі зміни будь-яких умов чи обставин, що

можуть уплинути на результат нового вирішення цього питання.

4. Розв'язуючи питання про конституційність абзацу другого частини першої статті 616 Кодексу, Конституційний Суд України виходить із такого.

4.1. За приписами Кодексу запобіжними заходами є: особисте зобов'язання, особиста порука, застава, домашній арешт, тримання під вартою; тимчасовим запобіжним заходом є затримання особи, яке застосовується з підстав та в порядку, визначеному Кодексом (частини перша, друга статті 176).

Метою застосування запобіжного заходу є забезпечення виконання підозрюваним, обвинуваченим покладених на нього процесуальних обов'язків, а також запобігання спробам: переховуватися від органів досудового розслідування та/або суду; знищити, сховати або спотворити будь-яку із речей чи документів, які мають істотне значення для встановлення обставин кримінального правопорушення; незаконно впливати на потерпілого, свідка, іншого підозрюваного, обвинуваченого, експерта, спеціаліста у цьому ж кримінальному провадженні; перешкоджати кримінальному провадженню іншим чином; вчинити інше кримінальне правопорушення чи продовжити кримінальне правопорушення, у якому підозрюється, обвинувачується (частина перша статті 177 Кодексу).

Згідно з частиною другою статті 177 Кодексу підставою для застосування запобіжного заходу є наявність обґрунтованої підозри у вчиненні особою кримінального правопорушення, а також наявність ризиків, які дають достатні підстави слідчому судді, суду вважати, що підозрюваний, обвинувачений, засуджений може здійснити дії, передбачені частиною першою цієї статті; слідчий, прокурор не мають права ініціювати застосування запобіжного заходу без наявності для цього підстав, передбачених Кодексом.

Запобіжні заходи застосовуються: під час досудового розслідування та до початку підготовчого судового засідання - слідчим суддею за клопотанням слідчого, погодженим із прокурором, або за клопотанням прокурора, а під час судового провадження - судом за клопотанням прокурора (частина четверта статті 176 Кодексу).

Отже, ініціювання застосування запобіжних заходів законодавець відніс до процесуальної компетенції сторони обвинувачення. Таке ініціювання здійснюється у спосіб подання відповідного клопотання слідчим, погодженого з прокурором, або безпосередньо прокурором. Подання такого клопотання є самостійною процесуальною дією сторони обвинувачення, яка не потребує надання попередньої згоди підозрюваним, обвинуваченим або їх захисником та не перебуває у сфері їх процесуального контролю. Аналогічний підхід закріплено й щодо подання клопотань про продовження строку дії запобіжних заходів у вигляді тримання під вартою та домашнього арешту (статті 181, 183 Кодексу) відповідно до статті 199 Кодексу.

4.2. За статтею 203 Кодексу ухвала про застосування запобіжного заходу припиняє свою дію після закінчення строку дії ухвали про обрання запобіжного заходу, ухвалення виправдувального вироку чи закриття кримінального провадження або винесення ухвали про скасування запобіжного заходу в порядку, передбаченому Кодексом.

Запобіжний захід може скасувати слідчий суддя, суд за клопотанням прокурора у випадках і в порядку, передбачених Кодексом (частина сьома статті 176 Кодексу). У Кодексі окремо закріплено можливість звернення прокурора з відповідними клопотаннями: у статті 2011 (у зв'язку з ухваленням уповноваженим органом рішення про передачу підозрюваного, обвинуваченого для обміну як військовополоненого) та статті 616 (для проходження військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період та/або військової служби за контрактом осіб рядового, сержантського і старшинського та офіцерського складу).

Згідно з Кодексом прокурор, слідчий за погодженням із прокурором має право звернутися до слідчого судді, суду із клопотанням про зміну запобіжного заходу, зокрема про скасування, зміну або покладення додаткових обов'язків, передбачених частиною п'ятою статті 194 Кодексу, чи про зміну способу їх виконання (частина перша статті 200); аналогічним правом наділені підозрюваний, обвинувачений, до якого застосовано запобіжний захід, його захисник (частина

перша статті 201).

Отже, законодавець вибудував модель юридичного регулювання застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, за якої ініціювання застосування та продовження такого запобіжного заходу здійснюється слідчим суддею чи судом і пов'язане з незалежною від сторони захисту процесуальною активністю сторони обвинувачення; натомість заміну слідчим суддею чи судом запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою може (за загальним правилом) самостійно ініціювати сторона обвинувачення та сторона захисту. Однак у випадку, передбаченому, зокрема, абзацом другим частини першої статті 616 Кодексу у взаємозв'язку з абзацом першим частини першої цієї статті Кодексу, ініціативи сторони захисту для розгляду відповідного питання слідчим суддею чи судом недостатньо, а потрібна активна участь сторони обвинувачення.

4.3. Здійснивши аналіз абзацу другого частини першої статті 616 Кодексу у взаємозв'язку з абзацом першим частини першої цієї статті Кодексу, іншими його приписами, Конституційний Суд України констатує, що оспорюваний припис Кодексу є складовим елементом механізму юридичного регулювання порядку скасування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою для продовження та/або проходження військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період та/або військової служби за контрактом осіб рядового, сержантського і старшинського та офіцерського складу (далі - продовження та/або проходження військової служби).

Абзац другий частини першої статті 616 Кодексу у взаємозв'язку з абзацом першим частини першої цієї статті Кодексу закріплює механізм скасування запобіжного заходу, згідно з яким абзац перший частини першої статті 616 Кодексу наділяє підозрюваного, обвинуваченого правом ініціювати перед прокурором питання про звернення останнього з відповідним клопотанням до суду, а абзац другий частини першої цієї статті Кодексу наділяє відповідною ініціативною компетенцією перед слідчим суддею або судом лише прокурора, який належить до сторони обвинувачення; така ініціатива закріплена в Кодексі як дискреція прокурора, виражена словами "прокурор має право звернутися до слідчого судді або суду".

Абзаци третій, четвертий, п'ятий частини першої статті 616 Кодексу визначають вимоги до змісту відповідного клопотання прокурора, а абзац перший частини другої цієї статті Кодексу передбачає, що розглядає вказане клопотання прокурора слідчий суддя або суд, який розглядає кримінальне провадження; за наявності достатніх підстав слідчий суддя або суд має право скасувати підозрюваному, обвинуваченому запобіжний захід у вигляді тримання під вартою для продовження та/або проходження військової служби.

Абзац другий частини другої, частина третя статті 616 Кодексу регламентують порядок реалізації та контролю за реалізацією ухвали слідчого судді або суду про скасування запобіжного заходу для продовження та/або проходження військової служби.

4.4. Конституційний Суд України зазначає, що триваюча широкомасштабна збройна агресія Російської Федерації проти України зумовила об'єктивну потребу у відповідних змінах національного правового регулювання, зокрема у сфері кримінального процесу, у спосіб запровадження нових юридичних інститутів і процесуальних механізмів, не притаманних ні національному правопорядку, ні усталеним міжнародним стандартам, які формувалися в мирний час.

Такі зміни мають визначені Конституцією України межі. Законодавець не має права змінювати конституційно визначений порядок застосування заходів кримінального процесуального примусу, роль суду в ньому та функціональне розмежування процесуальних повноважень його учасників у спосіб, що призводить до спотворення їх конституційної сутності, навіть в умовах збройної агресії.

Запровадження спеціальних процесуальних механізмів у сфері кримінального провадження, зумовлених об'єктивними потребами держави, зокрема пов'язаними із забезпеченням її обороноздатності, не допускається, якщо воно призводить до формування механізмів здійснення завдань кримінального процесу, що виходять за межі конституційної моделі правосуддя або нівелюють конституційні гарантії прав

людини та принцип верховенства права (правовладдя).

4.5. Конституційний Суд України констатує, що хоча встановлене статтею 616 Кодексу скасування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою для продовження та/або проходження військової служби й пов'язане із зобов'язаннями підозрюваного, обвинуваченого щодо майбутньої поведінки, а саме проходження ним військової служби, яке об'єктивно передбачає встановлення визначених законом обмежень прав і свобод, це не змінює процесуально-правової природи такого скасування. Його ключові процесуальні наслідки визначаються загальними умовами скасування цього запобіжного заходу, що призводить до припинення втручання у право особи на свободу та особисту недоторканність у розумінні статті 29 Конституції України через тримання її під вартою; натомість проходження військової служби після скасування такого запобіжного заходу є виконанням особою свого конституційного обов'язку, передбаченого статтею 65 Конституції України.

Наведене зумовлює потребу в оцінюванні механізму скасування запобіжного заходу, передбаченого абзацом другим частини першої статті 616 Кодексу у взаємозв'язку з абзацом першим частини першої цієї статті Кодексу, з погляду збереження реального доступу підозрюваного, обвинуваченого до суду задля розгляду питання щодо такого скасування.

5. Розглядаючи цю справу, Конституційний Суд України зазначає, що конституційний статус судді характеризується, серед іншого, виключною функцією здійснення правосуддя, зокрема остаточного вирішення спору про право між сторонами та про винуватість особи (статті 55, 62, 124, 127 Конституції України), а також низки інших питань, зокрема питання про обмеження права на свободу та особисту недоторканність (стаття 29 Конституції України); натомість прокурор у змагальному кримінальному провадженні є тим його учасником, який реалізує функцію обвинувачення (пункт 1 частини першої статті 1311 Конституції України, пункт 19 частини першої статті 3 Кодексу).

Конституційний Суд України в Рішенні від 18 липня 2024 року N 8-р(II)/2024 вказував, що конституційна роль судів системи судоустрою України, гарантована приписами статті 29 Конституції України, зумовлена тим, що жоден інший орган державної влади не наділений повноваженнями щодо перевірки обґрунтованості втручання у право особи на свободу та особисту недоторканність і не володіє відповідними гарантіями неупередженості та незалежності, визначеними статтями 124, 125, 126 Основного Закону України (абзац перший підпункту 6.1 пункту 6 мотивувальної частини).

Отже, у конституційному правопорядку України суд є єдиним органом, уповноваженим здійснювати контроль за законністю втручання у право особи на свободу та особисту недоторканність. Будь-які інші форми контролю не можна розглядати як еквівалент судового контролю в розумінні статті 29 Конституції України.

Такий підхід узгоджується зі змістом пункту 4 статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) та практикою його застосування Європейським судом з прав людини, із якої випливає, що, на відміну від пункту 3 статті 5 Конвенції, він прямо вимагає, щоб законність позбавлення свободи перевіряв саме суд, а не будь-який інший орган чи посадова особа, незалежно від їхнього статусу або процесуальних повноважень.

Європейський суд з прав людини послідовно розмежовує гарантії, передбачені пунктами 3 і 4 статті 5 Конвенції. Якщо пункт 3 статті 5 Конвенції стосується негайного первинного контролю за позбавленням особи особистої свободи та допускає здійснення такого позбавлення не лише суддею, а й іншою посадовою особою, яка здійснює судову владу та відповідає вимогам незалежності й безсторонності [рішення у справі Niedbala v. Poland від 4 липня 2000 року (заява N 27915/95), §§ 48 - 56], то пункт 4 статті 5 Конвенції закріплює право кожної позбавленої свободи особи саме на судовий перегляд законності її тримання під вартою.

Зокрема, у рішенні у справі Popovych v. Ukraine / Попович проти України від 22 квітня 2021 року (заява N 44704/11) Європейський суд з прав людини зазначав, що "мета пункту 4 статті 5 Конвенції

полягає у забезпеченні прав осіб, яких затримано та взято під варту, на судовий нагляд щодо законності застосованого до них заходу. Під час тримання особи під вартою їй має бути доступний засіб юридичного захисту, щоб вона могла домогтися невідкладного судового перегляду законності тримання під вартою, здатного привести, якщо це доречно, до її звільнення. Наявність засобу юридичного захисту, якого вимагає пункт 4 статті 5 Конвенції, має бути достатньо визначеною не лише в теорії, а й на практиці, інакше такому засобу бракуватиме доступності та ефективності, потрібних для цілей цього положення. Доступність засобу юридичного захисту означає, що органи влади повинні створити такі умови, які забезпечують заявникам реальну можливість скористатися цим засобом" (§ 51).

З огляду на зазначене Конституційний Суд України наголошує, що приписи статей 29, 55, частин першої, другої, третьої статті 124, частини першої статті 127 Конституції України, зокрема в аспекті пункту 4 статті 5 Конвенції та практики Європейського суду з прав людини щодо його застосування, у жодному разі не можна тлумачити як такі, що допускають заміну судового контролю за втручанням у право особи на свободу та особисту недоторканність контролем з боку прокурора чи іншої посадової особи навіть у разі запровадження спеціального механізму звільнення особи з-під варти. Це також унеможливлює покладення на органи чи посадових осіб, які не є судами та діють як сторони змагального кримінального провадження, повноважень, реалізація яких фактично зумовлює або блокує доступ підозрюваного, обвинуваченого до суду з питання, що стосується його свободи.

6. За змістом абзацу першого частини першої статті 616 Кодексу звернення особи, яку тримають під вартою, із клопотанням до прокурора про ініціювання перед слідчим суддею або судом питання про скасування запобіжного заходу для продовження та/або проходження військової служби є обов'язковим елементом механізму відповідного звільнення особи з-під варти.

Відмова прокурора підтримати клопотання підозрюваного, обвинуваченого у спосіб подання клопотання до слідчого судді, суду має наслідком те, що в разі звернення підозрюваного, обвинуваченого з таким клопотанням безпосередньо до слідчого судді, суду останні не розглядають такого клопотання по суті заявлених у ньому вимог, а підставою для відмови в його задоволенні визначають неналежність суб'єкта звернення до слідчого судді, суду. Згідно з Кодексом така відмова прокурора не підлягає перегляду слідчим суддею, судом.

6.1. За змістом абзацу п'ятого частини першої статті 616 Кодексу клопотання прокурора має містити виклад обставин, які вказують на те, що відсутні ризики, передбачені частиною першою статті 177 Кодексу, а також ризик ухилення особи, стосовно якої пропонується скасувати запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, від проходження військової служби. Тобто на прокурора як на сторону обвинувачення покладено обов'язок не лише ініціювати перед слідчим суддею, судом питання про скасування запобіжного заходу, а й обґрунтувати відсутність ризиків, що раніше зумовили його застосування, попри чинну ухвалу слідчого судді чи суду про тримання особи під вартою, у якій такі ризики підтверджені.

У цьому аспекті Конституційний Суд України inter alia звертає увагу на певну неузгодженість абзацу п'ятого частини першої статті 616 Кодексу з іншими приписами цієї статті Кодексу, яка встановлює цілісний механізм юридичного регулювання скасування запобіжного заходу для продовження та/або проходження військової служби. Згідно з вимогами Конституції України та Кодексу, зокрема щодо обмеження права особи на свободу та особисту недоторканність, відповідні ризики на час звернення прокурора до слідчого судді, суду з відповідним клопотанням мають існувати, інакше прокурор мав би звернутися до слідчого судді, суду з клопотанням про заміну (скасування) підозрюваному, обвинуваченому запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою на загальних підставах, але не пов'язувати таке звернення з умовою продовження та/або проходження ним військової служби відповідно до статті 616 Кодексу. Конституційний

Суд України зазначає, що в межах механізму, передбаченого статтею 616 Кодексу, слідчий суддя, суд фактично мають не встановлювати, чи є ризики (що означало б перегляд чинної ухвали про застосування запобіжного заходу), а оцінювати вплив на них обставин проходження особою військової служби у майбутньому в конкретній ситуації, зокрема з'ясовувати, чи можуть такі обставини нейтралізувати ці ризики та/або забезпечити належний баланс між ними, інтересами правосуддя та завданнями кримінального провадження, визначеними у статті 2 Кодексу. Під час розгляду цього питання слідчий суддя, суд також повинні враховувати, що відповідно до статті 62 Конституції України, статті 17 Кодексу особу, яка має процесуальний статус підозрюваного, обвинуваченого, вважають невинуватою у вчиненні кримінальних правопорушень, доки її вина не буде доведена в законному порядку і встановлена обвинувальним вироком суду.

6.2. Конституційний Суд України виходить із того, що принцип верховенства права (правовладдя), закріплений у Конституції України, охоплює, зокрема, вимоги щодо незалежності судової влади, функціонального розмежування повноважень органів державної влади та недопустимості втручання цих органів у здійснення правосуддя.

У цьому контексті Конституційний Суд України бере до уваги позицію Європейської Комісії "За демократію через право" (Венеційська Комісія), викладену у Спеціальному дослідженні "Мірило правовладдя" (Rule of Law Checklist), ухваленому на її 106-му пленарному засіданні 11 - 12 березня 2016 року [CDL-AD(2016)007].

У зазначеному документі, узагальнюючи міркування, висловлені в пунктах 71 - 76 Доповіді про європейські стандарти щодо незалежності судової системи: частина II - служба обвинувачення (Report on European Standards as regards the Independence of the Judicial System: Part II - the Prosecution Service), ухваленої на 85-му пленарному засіданні 17 - 18 грудня 2010 року [CDL-AD(2010)040], Венеційська Комісія дійшла висновку, що "службі публічного обвинувачення має бути заборонено втручатись у судові справи поза межами її стандартної ролі в системі кримінальної юстиції

<...

> такі повноваження заперечують справу самого судівництва та загрожують його незалежності" (пункт II.Е. 1.а.84).

У Дослідженні "Осучаснене Мірило правовладдя" (Тhе Updated Rule of Law Checklist), що його Венеційська Комісія ухвалила на 145-му пленарному засіданні 12 - 13 грудня 2025 року [CDL-AD(2025)002], зазначений підхід не відтворено дослівно, однак він отримав подальший розвиток через системне закріплення відповідних елементів правовладдя.

Таке розуміння ролі прокуратури унеможливлює її трансформацію в наглядовий орган, який поза межами своїх конституційних функцій упливає на доступ до здійснення правосуддя щодо питань, ініційованих стороною захисту.

6.3. Конституційний Суд України вважає, що хоча процедура розгляду слідчим суддею, судом клопотання прокурора, поданого в порядку, визначеному абзацом другим частини першої статті 616 Кодексу, формально не змінюється, механізм звернення до суду саме прокурора, а не сторони захисту зумовлює зміну його процесуальної ролі. У такому випадку прокурор, підтримуючи перед судом клопотання, із яким він сам звернувся, фактично виступає не як сторона обвинувачення, а як суб'єкт, заінтересований у його задоволенні, що за процесуальною природою нетипово для сторони обвинувачення, а характерно для сторони захисту.

Оскільки залучення іншого прокурора для участі в розгляді такого клопотання закон не передбачає, це зумовлює потребу для слідчого судді, суду самостійно виявляти та оцінювати обставини, які можуть перешкоджати задоволенню клопотання. За таких умов суд фактично змушений виконувати функцію опонента сторони захисту, що призводить до зміщення процесуального балансу та в певному розумінні означає перебирання судом на себе функцій сторони обвинувачення.

6.4. Такий висновок підтверджує практика Європейського суду з прав людини, який виходить, зокрема, із того, що поняття справедливого судового розгляду охоплює, серед іншого, засадниче право на те, щоб кримінальне провадження мало змагальний характер

(criminal proceedings should be adversarial) [рішення у справі Brandstetter v. Austria від 28 серпня 1991 року (заяви NN 11170/84, 12876/87, 13468/87), § 66].

"Існує тісний взаємозв'язок між різними гарантіями та процесуальними механізмами, визначеними статтею 6 Конвенції, та тим, як вони поєднуються, доповнюючи одне одного в контексті конкретної справи, задля забезпечення справедливості, що є засадничим принципом. Тому цілком імовірно, що відсутність органу обвинувачення і, як наслідок, його відсутність на судовому засіданні або під час апеляційного розгляду, може мати наслідки для того, як висуваються та відстоюються обвинувачення й докази, і навпаки"; "хоча суддя є остаточним арбітром здійснення провадження, зазвичай завданням державного органу у справі про кримінальне переслідування є висунення та обґрунтування кримінального обвинувачення для забезпечення змагальності з іншою стороною або сторонами" [рішення Європейського суду з прав людини у справі Karelin v. Russia від 20 вересня 2016 року (заява N 926/08), § 59, § 77].

Стосовно пункту 1 статті 6 Конвенції у контексті пункту 3 статті 5 Конвенції Європейський суд з прав людини визнав сумніви щодо безсторонності суду об'єктивно обґрунтованими "у випадках розмивання меж функцій прокурора та судді" [рішення у справі Ozerov v. Russia від 18 травня 2010 року (заява N 64962/01), § 50].

Отже, Конституційний Суд України доходить висновку, що наділення прокурора, який виконує функцію обвинувачення, процесуальними повноваженнями, реалізація яких узалежнює від волі прокурора можливість судового розгляду по суті клопотання підозрюваного, обвинуваченого про звільнення з-під варти для продовження та/або проходження військової служби, а також повноваженнями, властивими стороні захисту, не узгоджується з конституційним призначенням прокуратури, визначеним статтею 1311 Конституції України, унаслідок чого також виникає ризик змішування процесуальних функцій сторін та суду, що, своєю чергою, може негативно впливати на дотримання таких основних засад судочинства, як змагальність сторін і рівність учасників судового процесу перед законом і судом, а також ставити під сумнів неупередженість суду та впливати на реалізацію права особи на судовий захист.

7. Стаття 55 Конституції України гарантує кожному право на судовий захист прав і свобод людини і громадянина. У взаємозв'язку зі статтею 29 Конституції України це право означає, зокрема, безпосередній доступ особи до суду для оскарження будь-яких рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, що призводять або можуть призвести до подальшого позбавлення свободи. Це право охоплює й триваюче право підозрюваного, обвинуваченого, щодо якого застосовано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, на перегляд обґрунтованості подальшого застосування такого запобіжного заходу.

Частина друга статті 63 Конституції України гарантує підозрюваному, обвинуваченому чи підсудному право на захист, яке у кримінальному провадженні охоплює активну процесуальну можливість особи відстоювати свої права і свободи всіма не забороненими законом засобами, включно з ініціюванням судового контролю за триманням під вартою. Це право за змістом статей 29, 55 Конституції України пов'язане, зокрема, із правом на свободу та правом на судовий захист і не може бути зведене до формального представництва інтересів особи іншими суб'єктами кримінального процесу.

Зазначені конституційні гарантії в судочинстві реалізуються з дотриманням його засад, зокрема визначених пунктами 1, 3, 5 частини другої статті 129 Конституції України, а саме: рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів й у доведенні перед судом їх переконливості, а також забезпечення обвинуваченому права на захист. Ці засади мають безпосередній вплив на зміст і обсяг права на судовий захист, зокрема в аспекті судового контролю за позбавленням свободи.

Конституційний Суд України зазначав, що "засада рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом забезпечує гарантії доступності правосуддя та реалізації

права на судовий захист, закріпленого в частині першій статті 55 Конституції України

<...

> рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом передбачає єдиний правовий режим, який забезпечує реалізацію їхніх процесуальних прав" (абзац перший підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 25 квітня 2012 року N 11-рп/2012); "задля додержання вимог Конституції України приписи процесуального закону мають забезпечити рівні юридичні можливості процесуального характеру для всіх учасників судового процесу, а у разі встановлення приписами права процесуальних відмінностей застосовані в процесуальному законі юридичні засоби мають бути спрямованими на досягнення правомірної мети, ґрунтуватись на конституційних принципах правовладдя (верховенства права), юридичної рівності та домірності"; "право на судовий захист, гарантоване статтею 55 Конституції України, та всі складники цього права, зокрема ті, що забезпечують доступ до суду та визначають обсяг і зміст процесуальних прав учасників процесуальних відносин, мають бути практичними та ефективними, а не теоретичними й ілюзорними" [абзац третій підпункту 5.2, абзац другий підпункту 5.5 пункту 5 мотивувальної частини Рішення від 22 листопада 2023 року N 10-р(II)/2023].

В аспекті розгляду цієї справи Конституційний Суд України також висновує, що основні засади судочинства, визначені частиною другою статті 129 Конституції України, хоча формально й спрямовані на здійснення судом правосуддя, за своїм змістом і призначенням не обмежені стадією безпосереднього судового розгляду справи. Ці засади мають нормативний вплив на формування законодавцем процесуальних механізмів доступу до суду, а законодавче регулювання не може встановлювати таких процедурних умов, які унеможливлюють або істотно ускладнюють реалізацію зазначених основних засад судочинства через обмеження доступу особи до суду. Отже, визначаючи порядок ініціювання судового контролю, законодавець зобов'язаний забезпечити, щоб відповідні процесуальні умови не нівелювали змісту основних засад судочинства та не перешкоджали їх повноцінній реалізації як під час здійснення правосуддя, так і на етапі звернення до суду.

У конституційно-правовому контексті стаття 55 Конституції України, яка закріплює право на судовий захист, має системоутворювальне значення, оскільки забезпечує процесуальний механізм реалізації та захисту інших прав і свобод особи, зокрема права на свободу та особисту недоторканність, права підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного на захист. Саме в межах реалізації права на судовий захист реалізуються й визначені Конституцією України основні засади судочинства, а будь-яке позбавлення особи доступу до суду призводить до нівелювання можливості реалізації цих засад.

Отже, Конституційний Суд України зазначає, що встановлений в абзаці другому частини першої статті 616 Кодексу у взаємозв'язку з абзацом першим цієї частини статті 616 Кодексу процесуальний механізм, за яким можливість судового розгляду питання про скасування підозрюваному, обвинуваченому запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою для продовження та/або проходження військової служби поставлено в залежність від ініціативи прокурора, істотно обмежує реальний та ефективний доступ підозрюваного, обвинуваченого до судового контролю за подальшим позбавленням свободи і цим допускає втручання у зміст прав, гарантованих статтями 29, 55 та 63 Конституції України у їх взаємозв'язку з пунктами 1, 3, 5 частини другої статті 129 Конституції України.

7.1. Конституційний Суд України, вирішуючи цю справу, враховує, що в Україні у зв'язку із триваючою широкомасштабною збройною агресією Російської Федерації проти України введено воєнний стан (Указ Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" від 24 лютого 2022 року N 64/2022 зі змінами).

Відповідно до частини першої статті 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України; у частині другій цієї статті Основного Закону України визначено можливість установлення окремих обмежень прав і

свобод в умовах воєнного або надзвичайного стану, а також зазначено, що права і свободи, зокрема ті, що передбачені статтями 29, 55, 63 Конституції України, не можуть бути обмежені.

В аспекті розгляду цієї справи Конституційний Суд України зазначає, що в другому реченні частини другої статті 64 Конституції України встановлено конституційну межу допустимості обмежень прав і свобод людини і громадянина, перелічених у вказаному реченні, зокрема в умовах воєнного стану: запровадження воєнного стану не є підставою для втручання у зміст та обсяг відповідних прав і свобод усупереч приписам Конституції України, водночас умови воєнного стану можуть бути враховані під час визначення наявності конституційно допустимих підстав для обмеження вказаних прав і свобод та оцінювання допустимої інтенсивності такого втручання загалом.

Отже, можливість законодавчого регулювання, що впливає на реалізацію передбачених у другому реченні частини другої статті 64 Конституції України прав, зокрема в умовах воєнного стану, підлягає оцінюванню з огляду на загальні конституційні стандарти, включно з принципами верховенства права (правовладдя) та домірності, за умови збереження їхньої сутності та недопущення суперечності приписам Конституції України, які expressis verbis гарантують відповідний обсяг прав і свобод [абзац четвертий підпункту 8.3 пункту 8 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 18 липня 2024 року N 8-р(II)/2024].

7.2. Досліджуючи правомірність мети запровадженого оспорюваним приписом Кодексу юридичного регулювання, Конституційний Суд України бере до уваги, що розділ IX1 Кодексу доповнено статтею 616 згідно із Законом України "Про внесення змін до Кримінального процесуального кодексу України щодо порядку скасування запобіжного заходу для проходження військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період або його зміни з інших підстав" від 15 березня 2022 року N 2125-IX (далі - Закон N 2125) після запровадження воєнного стану у зв'язку із триваючою широкомасштабною збройною агресією Російської Федерації проти України. Як зазначено в Пояснювальній записці до проєкту Закону України про внесення змін до Кримінального процесуального кодексу України щодо порядку скасування запобіжного заходу для проходження військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період або його зміни з інших підстав (реєстр. N 7149), який ухвалено як Закон N 2125, його метою було оперативне доукомплектування Збройних Сил України та інших військових формувань і забезпечення можливості громадянам України виконати конституційний обов'язок щодо захисту Вітчизни.

Ураховуючи наведене, Конституційний Суд України визнає зазначену мету правомірною.

7.3. Конституційний Суд України наголошує, що втручання у сферу конституційних прав і свобод навіть за наявності правомірної мети має відповідати принципу домірності - складникові принципу верховенства права (правовладдя), закріпленого у статті 8 Конституції України, та іншим установленим Конституцією України критеріям допустимості обмежень права особи на свободу й особисту недоторканність, права на судовий захист та права підозрюваного, обвинуваченого, підсудного на захист, що гарантовані статтями 29, 55, частиною другою статті 63 Конституції України, у їх узаємозв'язку з основними засадами судочинства, закріпленими пунктами 1, 3, 5 частини другої статті 129 Конституції України.

Зокрема, для відповідності принципу домірності будь-який запроваджений засіб утручання в конституційні права має бути не лише спрямованим на досягнення правомірної мети, а й придатним, потрібним та домірним у вузькому розумінні (stricto sensu) щодо обмеження конституційних прав і свобод.

7.3.1. Конституційний Суд України зазначає, що придатність засобу, який передбачає втручання у конституційні права, як складник принципу домірності означає, зокрема, його здатність сприяти досягненню правомірної мети.

Залучення прокурора як процесуального посередника між підозрюваним, обвинуваченим та слідчим суддею або судом може сприяти забезпеченню контролю за виконанням підозрюваним, обвинуваченим обов'язку

з'явитися до відповідного територіального центру комплектування та соціальної підтримки. У цьому сенсі закріплений оспорюваним приписом Кодексу механізм не позбавлений раціонального зв'язку із визначеною правомірною метою.

Отже, Конституційний Суд України визнає такий засіб придатним для досягнення відповідної правомірної мети.

7.3.2. Конституційний Суд України зазначає, що вимога потрібності застосованого державою засобу втручання в права особи як складник принципу домірності означає обов'язок законодавця обирати такі засоби юридичного регулювання, які є найменш обтяжливими для конституційних прав і свобод за умови досягнення правомірної мети.

У цьому контексті Конституційний Суд України звертає увагу на те, що контроль за виконанням ухвали слідчого судді, суду про звільнення підозрюваного, обвинуваченого з-під варти для продовження та/або проходження військової служби може бути забезпечений і без установлення бар'єру для доступу підозрюваного, обвинуваченого до суду у вигляді виключної ініціативи сторони обвинувачення - у спосіб надання підозрюваному, обвинуваченому права на безпосереднє звернення до суду з відповідним клопотанням та з обов'язковим залученням прокурора до його розгляду слідчим суддею, судом.

Отже, оспорюваний припис Кодексу не відповідає вимозі потрібності, оскільки запроваджує більш обтяжливий для прав і свобод особи засіб за наявності менш інтенсивних альтернатив.

7.3.3. Щодо оцінювання закріпленого оспорюваним приписом Кодексу засобу втручання у права через критерій домірності у вузькому розумінні (stricto sensu), який передбачає збалансування конституційно значущого публічного інтересу, що відображений у визнаній правомірною меті відповідного регулювання, та негативних наслідків для прав підозрюваного, обвинуваченого, Конституційний Суд України зазначає, що визнання цього засобу таким, що не відповідає вимозі потрібності, означає його невідповідність принципу домірності загалом.

7.4. Водночас Конституційний Суд України вважає за потрібне наголосити, що держава має право встановлювати процесуальні механізми, спрямовані на забезпечення ефективності кримінального провадження та належного виконання судових рішень, проте такі механізми не можуть нівелювати базових гарантій прав особи, яка зазнає найбільш інтенсивного втручання у свої права.

Доступ до правосуддя в особі незалежних і безсторонніх судів Венеційська Комісія визнала одним із безумовних складників верховенства права (правовладдя) [пункт 41 Доповіді про правовладдя, ухваленої Венеційською Комісією на її 86-му пленарному засіданні 25 - 26 березня 2011 року [CDL-AD(2011)003rev], згідно з яким, зокрема, кожному має бути надана можливість оспорити дії та рішення влади, що не відповідають правам або інтересам особи; заборона такого оспорювання є порушенням правовладдя (§ 53).

Конституційний Суд України також зазначав, що ніхто не може бути обмежений у праві на доступ до правосуддя, яке охоплює можливість особи ініціювати судовий розгляд та брати участь у судовому процесі (абзац сьомий підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 12 квітня 2012 року N 9-рп/2012); верховенство права (правовладдя), бувши одним з основних принципів демократичного суспільства, передбачає судовий контроль над втручанням у право кожної людини на свободу (абзац чотирнадцятий підпункту 4.1 пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 2 листопада 2004 року N 15-рп/2004).

Розвиваючи свої юридичні позиції, Конституційний Суд України в аспекті розгляду цієї справи висновує, що право підозрюваного, обвинуваченого на доступ до суду щодо скасування запобіжного заходу не може бути обумовлене попереднім погодженням з боку сторони обвинувачення, оскільки інакше судовий захист утрачає свою конституційну сутність.

Європейський суд з прав людини зазначав, що право на доступ до суду не є абсолютним і може підлягати обмеженням; однак будь-які обмеження цього права не повинні звужувати його до такої міри, щоб було порушено саму його сутність [рішення у справі Zubac v. Croatia від 5 квітня 2018 року (заява N 40160/12), § 78].

У вказаному рішенні Європейського суду з

прав людини також зазначено, що "право на доступ до суду зазнає обмеження, коли процесуальні правила перестають слугувати цілям юридичної визначеності та належного здійснення правосуддя й перетворюються на своєрідну перешкоду, яка унеможливлює розгляд справи заявника компетентним судом" (§ 98).

Оспорюваний припис Кодексу не змінює загальної процедури розгляду слідчим суддею, судом клопотання прокурора про скасування підозрюваному, обвинуваченому запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою для продовження та/або проходження військової служби, однак фактично унеможливлює безпосереднє результативне звернення сторони захисту до слідчого судді, суду з відповідним клопотанням. Унаслідок цього слідчий суддя, суд за ініціативою особи, права якої зазнають найбільш інтенсивного втручання з боку держави, позбавлений можливості здійснювати судовий контроль у відповідному питанні, якщо не буде на це згоди прокурора, що є несумісним із засадою верховенства права та з конституційною моделлю правосуддя, у якій суд є незалежним арбітром, а не процесуальним інструментом реалізації дискреції сторони обвинувачення.

На підставі викладеного Конституційний Суд України доходить висновку, що абзац другий частини першої статті 616 Кодексу у взаємозв'язку з абзацом першим частини першої статті 616 Кодексу є таким, що унеможливлює розгляд слідчим суддею, судом клопотання підозрюваного, обвинуваченого про скасування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою для продовження та/або проходження військової служби без згоди на це прокурора, а отже, суперечить частині першій статті 8, частинам першій, другій, п'ятій статті 29, частині першій статті 55, частині другій статті 63, статті 64, пунктам 1, 3, 5 частини другої статті 129 Конституції України.

8. За частиною другою статті 152 Конституції України та статтею 91 Закону України "Про Конституційний Суд України" закони, інші акти або їх окремі приписи, що визнані неконституційними, утрачають чинність із дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.

Конституційний Суд України враховує, що визнання абзацу другого частини першої статті 616 Кодексу неконституційним та втрата ним чинності призведуть до виникнення прогалини в нормативному регулюванні щодо суб'єкта звернення до слідчого судді, суду з клопотанням про скасування підозрюваному, обвинуваченому запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою для продовження та/або проходження військової служби. Усунення цієї прогалини та приведення такого регулювання у відповідність до Конституції України та цього Рішення належить до повноважень Верховної Ради України, яка здійснює це у спосіб унесення відповідних змін до Кодексу. За таких обставин негайна втрата чинності абзацом другим частини першої статті 616 Кодексу до внесення змін до Кодексу фактично унеможливила б реалізацію підозрюваним, обвинуваченим права на скасування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою з підстав, передбачених статтею 616 Кодексу.

Отже, установивши невідповідність Конституції України (неконституційність) абзацу другого частини першої статті 616 Кодексу, Конституційний Суд України вважає за потрібне реалізувати своє повноваження, визначене частиною другою статті 152 Конституції України, та відтермінувати втрату чинності вказаним приписом Кодексу.

Водночас Конституційний Суд України звертає увагу на те, що відтермінування втрати чинності абзацом другим частини першої статті 616 Кодексу означає, що він залишається чинним і підлягає застосуванню до спливу строку щодо втрати чинності, визначеного цим Рішенням.

Ураховуючи викладене та керуючись статтями 147, 150, 1511, 1512, 152, 153 Конституції України, на підставі статей 7, 32, 36, 65, 67, 74, 84, 88, 89, 91, 92, 94, 97 Закону України "Про Конституційний Суд України" Конституційний Суд України ухвалив:

1. Визнати таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), абзац другий частини першої статті 616 Кримінального процесуального кодексу України.

2. Абзац другий частини першої статті

616 Кримінального процесуального кодексу України, визнаний неконституційним, утрачає чинність через шість місяців із дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

3. Рішення Конституційного Суду України є обов'язковим, остаточним та таким, що не може бути оскаржено.

Рішення Конституційного Суду України підлягає опублікуванню у "Віснику Конституційного Суду України".

ДРУГИЙ СЕНАТ

КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ

***

ОКРЕМА (ЗБІЖНА) ДУМКА

судді Конституційного Суду України Олександра Водяннікова стосовно Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційною скаргою Генієвського Євгена Анатолійовича щодо відповідності Конституції України (конституційності) абзацу другого частини першої статті 616 Кримінального процесуального кодексу України від 15 липня 2026 року N 7-р(II)/2026

Наявність екстремальних умов, навіть таких, що загрожують самому існуванню нації, не є підставою для скасування конституційного ладу. У найгостріших ситуаціях "екзистенційні міркування" (the existential rationale за Брюсом Акерманом)1 можуть вимагати нестандартних і незвичайних підходів, задля захисту політичної спільноти. Тому логіка надзвичайних режимів як механізму реагування на такі загрози полягає в охороні та збереженні конституційного ладу2. Однак саме тут виникає парадокс урядування в екстремальних умовах: прагнення державної влади швидко подолати кризу нерідко спонукає її нехтувати довгостроковим завданням збереження конституційного ладу3. Моральна паніка4, що супроводжує екстремальні ситуації, призводить до ухвалення нерозумних чи надмірних рішень і заходів, які самі по собі можуть становити загрозу конституційному ладу.

____________

1 Ackerman B. The Emergency Constitution. Yale Law Journal. 2004. Vol. 113, No. 5. P. 1037 - 1038.

2 Водянніков О. Конституціоналізм в екстремальних умовах: установча і встановлена влада в кризові періоди. Український часопис конституційного права. 2021. N 4. С. 16.

3 Lurie G. Introduction: Emergency, Exception and Normalcy. In: Richard Albert, Yaniv Roznai (eds). Constitutionalism Under Extreme Conditions Law, Emergency, Exception. Cham: Springer, 2020. P. 18.

4 Cohen S. Folks Devils and Moral Panics. London and New York: Routledge, 2011. Моральна паніка в цьому сенсі - це психологічний і політико-правовий ефект екзистенційної кризи, за якого інтенсивність суспільного страху та нагальність реагування витісняють звичайні механізми конституційного балансування, створюючи підвищений ризик ухвалення правових рішень, орієнтованих на негайне усунення загрози, а не на довгострокове збереження конституційного ладу.

Якщо поглянути на інструментарій, що його застосовують конституційні демократії за екстремальних умов для відновлення нормальних умов свого функціонування, розмитість меж між режимами функціонування влади за нормальних і екстремальних умов стає наочною. За своїм характером ці інструменти можна поділити на три типи: (1) leges ex ante - визначені заздалегідь, передбачені конституцією і законами режими надзвичайного і воєнного стану; (2) leges latae - інструменти, які застосовують в екстремальних умовах, виходячи з їх інтенсивності, характеру і загроз, але у встановлених конституцією і законодавством межах (тимчасове спеціальне законодавство, спеціальні секторальні режими); (3) leges ex post - законодавчі інструменти, які застосовують за екстремальних умов поза заздалегідь установленими конституційними чи законодавчими рамками і які в подальшому легітимізуються чи визнаються неконституційними5.

____________

5 Водянніков О. Конституціоналізм в екстремальних умовах: установча і встановлена влада в кризові періоди. Український часопис конституційного права. 2021. N 4. С. 17.

Правовладдя вимагає запровадження таких механізмів на випадок екстремальних умов, які забезпечували б, з одного боку, охорону конституційного ладу, а з іншого - ефективне повернення до нормальних умов функціонування влади6. Така концептуалізація надзвичайних ситуацій як таких, що мають урегульовуватися чинним конституційним ладом, і розгляд надзвичайних режимів як тимчасового винятку, що

застосовується під час настання заздалегідь передбачених умов, походить від гоббсівської ідеї про найфундаментальнішу функцію суверена - забезпечення salus populi (безпеки народу)7. Оскільки безпека є основоположним принципом урядування, конституційний лад повинен містити інструментарій реагування на екстремальні умови. Настання екстремальних умов, отже, не змінює правопорядку, а є лише підставою для застосування спеціальних винятків, передбачених у ньому.

____________

6 Lurie G. Introduction: Emergency, Exception and Normalcy. In: Richard Albert, Yaniv Roznai (eds). Constitutionalism Under Extreme Conditions: Law, Emergency, Exception. Cham: Springer, 2020. P. 18.

7 Hobbes T. Leviathan (ed. with Introduction and Notes by J. C. A. Gaskin). Oxford; New York: Oxford University Press, 1998. P. 222. ("Обов'язки суверена (чи то монарх, чи асамблея) визначаються тією метою, заради якої він наділений суверенною владою, а саме забезпеченням безпеки народу").

Ідея про те, що екстремальні обставини не усувають дію права, а лише дозволяють застосування передбачених ним винятків, має тривалу правову традицію. Ще в середньовічному канонічному праві Західної Європи вона виражалася максимою necessitas non habet legem ("необхідність не знає закону")8, тоді як у візантійській правовій та православній канонічній традиції аналогічну функцію виконував принцип oikonomia, який допускав відступ від буквального застосування норми заради досягнення її цілей9. У західній традиції VIII ст. ця ідея простежується у працях Беди Преподобного10, згодом отримує розвиток у псевдодекреталіях середини IX ст. та знаходить систематичне викладення у Декреті Граціана11. Тома Аквінський остаточно інтегрував її до схоластичної теорії права, наголошуючи, що навіть у стані необхідності особа не виходить за межі правопорядку, оскільки надзвичайні дії залишаються підпорядкованими природному та божественному праву, хоча можуть тимчасово відступати від приписів людського закону12.

____________

8 Kamga G. The Origin and Development of Emergency Regimes in Cameroon. Fundamina. 2015. Vol. 21, No. 2. P. 290; de Wilde M. Emergency Powers and Constitutional Change in the Late Middle Ages. Tijdschrift voor Rechtsgeschiedenis / Legal History Review. 2015. Vol. 83, No. 1-2. P. 26 - 59.

9 J gou L. Norme et autorit ; autorit de la norme. En guise de conclusion. Hypoth ses. 2010. Vol. I (13). P. 230.

10 de Wilde M. Emergency Powers and Constitutional Change in the Late Middle Ages. Tijdschrift voor Rechtsgeschiedenis / Legal History Review. 2015. Vol. 83, No. 1-2. P. 27. (Як вказувалося в глосі до Декрету Граціана, "якщо щось було зроблено, виходячи з необхідності, воно було вчинено законно, оскільки необхідність робить законним те, що незаконно з точки зору права" - Ibid.).

11 J gou L. Norme et autorit ; autorit de la norme. En guise de conclusion. Hypoth ses. 2010. Vol. I (13). P. 230; de Wilde M. Emergency Powers and Constitutional Change in the Late Middle Ages. Tijdschrift voor Rechtsgeschiedenis / Legal History Review. 2015. Vol. 83, No. 1-2. P. 28; de Wilde M. Just Trust Us: A Short History of Emergency Powers and Constitutional Change. Comparative Legal History. 2015. Vol. 3, No. 1. P. 110 - 130.

12 de Wilde M. Emergency Powers and Constitutional Change in the Late Middle Ages. Tijdschrift voor Rechtsgeschiedenis / Legal History Review. 2015. Vol. 83, No. 1-2. P. 30.

Карл Шмітт у "Політичній теології" писав: "Всі значимі концепції сучасної теорії держави є секуляризованими теологічними концепціями не тільки в силу історичного становлення, в ході якого вони були перенесені з теології до теорії держави,

<...

> а й в силу їх системної структури,

<...

>. Надзвичайність у праві аналогічна диву в теології"13. Ця аналогія є релевантною для концептуалізації екстремальних умов у конституційному праві: так само як теологія дива лежить в основі християнської віри14, теорія екстремальних умов визначає засади існування конституціоналізму, умови легітимності публічної влади в демократичному суспільстві. Екстремальні умови є відхиленням від "нормальності", що

виникає поза встановленими чи заздалегідь передбаченими рамками конституційного ладу; такі девіації можуть мати різну інтенсивність, різні ступені загрози й різний характер небезпек. Тому те, наскільки конституційний лад здатен надати інструментарій для відновлення умов нормальності і зберегти свої засадничі цінності й принципи, визначає його самозбереження і сталість.

____________

13 Schmitt C. Political Theology: Four Chapters on the Concept of Sovereignty / transl. by George Schwab. Chicago; London: The University of Chicago Press, 2005. P. 36.

14 Fortin J.-P. Christ Risen, Wonder Arising: A Christian Theology of Miracles. Toronto Journal of Theology. 2017. Vol. 33, No. l. P. 25 - 38.

Механізм скасування запобіжного заходу для проходження військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період та/або військової служби за контрактом, закріплений статтею 616 Кримінального процесуального кодексу України (далі - Кодекс), належить за наведеною типологією до інструментів радше leges ex post, аніж leges latae: як буде пояснено нижче, він не є похідним від заздалегідь визначеного в Конституції України та Законі України "Про правовий режим воєнного стану" переліку допустимих обмежень прав і свобод, а становить новостворений процесуальний механізм, не притаманний ні національному правопорядку, ні усталеним міжнародним стандартам, які формувалися в мирний час.

Водночас саме щодо інструментів такого типу окреслений вище парадокс конституціоналізму в екстремальних умовах постає найгостріше: оскільки їх застосовують не заздалегідь, а безпосередньо в умовах кризи, короткострокова логіка подолання кризових явищ може непомітно розмити межу між нормальним функціонуванням кримінального провадження та його підпорядкуванням позапроцесуальним цілям. Це не означає, що механізм скасування запобіжного заходу для проходження військової служби відповідно до статті 616 Кодексу апріорно позбавлений конституційної легітимності, однак це покладає на органи конституційної юрисдикції особливу відповідальність за встановлення того, чи не відбулося внаслідок такого регулювання розмивання меж, яке ставить під загрозу довгострокове збереження засадничих гарантій конституційного ладу. Саме в цьому полягає доктринальний контекст, у якому, на мою думку, слід розглядати питання конституційності механізму статті 616 Кодексу в цілому, а не лише оскарженого в цій справі його елемента.

Я підтримую Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційною скаргою Генієвського Євгена Анатолійовича щодо відповідності Конституції України (конституційності) абзацу другого частини першої статті 616 Кодексу від 15 липня 2026 року N 7-р(II)/2026 (далі - Рішення) в цілому та резолютивну частину зокрема, включно з висновком про те, що встановлений абзацом другим частини першої статті 616 Кодексу у взаємозв'язку з абзацом першим цієї частини процесуальний механізм, за яким можливість судового розгляду питання про скасування підозрюваному, обвинуваченому запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою для проходження військової служби поставлено в залежність від ініціативи прокурора, суперечить Конституції України.

Предметом конституційного контролю у цій справі був лише абзац другий частини першої статті 616 Кодексу - тобто питання про суб'єкта ініціативи звернення до слідчого судді, суду. Це не дало змогу Конституційному Суду України (далі - Суд) дослідити конституційність механізму скасування запобіжного заходу в цілому. На мою думку, сам цей механізм виявляє системну ваду, яка виходить за межі вирішеного Судом питання і яка полягає в підміні конституційно допустимої підстави скасування запобіжного заходу.

На підставі статті 93 Закону України "Про Конституційний Суд України", § 74 Регламенту Суду вважаю за потрібне викласти окрему думку щодо Рішення.

1. Межі предмета розгляду та доктринальний потенціал пункту 4.4 мотивувальної частини Рішення

Частина перша статті 616 Кодексу закріплює механізм, що визначається двома кумулятивними ознаками. По-перше, він застосовується лише за наявності особливих обставин - у разі введення воєнного стану,

вжиття заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі та стримування збройної агресії Російської Федерації та/або інших держав проти України; поза межами таких обставин цей механізм не підлягає застосуванню. По-друге, він стосується лише підозрюваного, обвинуваченого, якого під час досудового розслідування або судового розгляду тримають під вартою.

Поєднання цих двох ознак означає, що частина перша статті 616 Кодексу запроваджує інститут, який діє на перетині двох конституційно чутливих площин: темпоральної, пов'язаної з режимом воєнного стану, та особистісної, пов'язаної з правом на свободу особи. Саме це поєднання зумовлює постановку двох питань конституційного значення, які логічно передують і є ширшими за питання, вирішене в резолютивній частині Рішення.

Перше питання полягає в тому, чи узгоджується сам факт запровадження доступного лише в умовах воєнного стану механізму, що стосується умов тримання під вартою, з вимогами статті 64 Конституції України. Частина друга статті 64 Конституції України, встановлюючи можливість запровадження окремих обмежень прав і свобод в умовах воєнного або надзвичайного стану, водночас прямо визначає перелік прав і свобод, які не можуть бути обмежені в жодному разі, включно з правами, передбаченими статтею 29 Конституції України. Виникає питання, чи є конституційно допустимим існування процесуального механізму, який може бути застосований лише в період воєнного стану і який визначає умови реалізації права особи, до якої застосовано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, на доступ до суду щодо перегляду цього запобіжного заходу, - з огляду на те, що ця можливість, за самою конструкцією частини першої статті 616 Кодексу, в мирний час не існує в жодній формі.

Друге питання полягає в тому, чи не суперечить сама архітектура механізму частини першої статті 616 Кодексу статті 29 Конституції України - незалежно від того, хто є суб'єктом ініціативи звернення до суду. Стаття 29 Конституції України гарантує, що ніхто не може триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом, а кожний затриманий має право у будь-який час оскаржити в суді своє затримання. Питання, яке з цього випливає, стосується того, чи є сумісним із конституційним змістом права на свободу таке правове регулювання, за яким доступ до перегляду підстав тримання під вартою ставиться в залежність від обставини, що є зовнішньою щодо кримінального провадження, а саме готовності й придатності особи до проходження військової служби.

Предметом конституційного контролю в цій справі, однак, був лише абзац другий частини першої статті 616 Кодексу, тобто лише один структурний елемент описаного вище механізму - питання про суб'єкта ініціативи звернення до слідчого судді, суду. Питання про сумісність із статтею 64 Конституції України самого факту існування виключного, доступного лише в умовах воєнного стану механізму, а також про сумісність із статтею 29 Конституції України самої архітектури, що ставить доступ до судового перегляду в залежність від обставини, зовнішньої щодо кримінального провадження, стосуються частини першої статті 616 Кодексу в цілому, включно з її абзацом першим, яким визначено сферу застосування цього механізму та коло осіб, на яких він поширюється. Оскільки ці приписи не були предметом конституційної скарги Генієвського Є. А., Суд не мав процесуальних підстав для їх оцінки в Рішенні. Це, однак, не означає, що порушені питання втрачають конституційне значення, - навпаки, вони визначають доктринальний контекст, у якому єдино правильно можна оцінити те вужче питання, яке Суд вирішив.

1.1. Стаття 64 Конституції України та спеціальні процесуальні механізми періоду воєнного стану

Питання про сумісність частини першої статті 616 Кодексу зі статтею 64 Конституції України вимагає аналізу крізь призму трирівневої структури цієї статті15: стаття 64 Конституції України містить загальне правило, виняток і "виняток із винятку", і розуміння їх співвідношення є ключем до правильного застосування її норм. Частина перша статті 64 Основного

Закону України встановлює загальне правило: конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України, - це умова допустимості обмежень. Перше речення частини другої статті 64 Конституції України є надзвичайним винятком із загального правила: в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть установлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строків дії цих обмежень, - це спеціальний конституційний дозвіл, реалізація якого обумовлена вимогами "окремості" обмежень і визначеності строку їх дії. Друге речення частини другої статті 64 Конституції України є "винятком з винятку", який встановлює абсолютну конституційну заборону обмеження перелічених прав і свобод навіть за умов воєнного або надзвичайного стану.

____________

15 Докл. див.: Окрема (збіжна) думка судді Конституційного Суду України Олександра Водяннікова стосовно Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційною скаргою Гнезділова Сергія Олексійовича щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини восьмої статті 176 Кримінального процесуального кодексу України від 24 червня 2026 року N 4-р(II)/2026. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/na04d710-26#Text

Стаття 29 Конституції України прямо належить до переліку, охопленого другим реченням частини другої статті 64 Конституції України, тобто до кола прав, обмеження яких є абсолютно забороненим навіть в умовах воєнного стану. Як вказав Суд у цій справі, "у частині другій цієї статті Основного Закону України визначено можливість установлення окремих обмежень прав і свобод в умовах воєнного або надзвичайного стану, а також зазначено, що права і свободи, зокрема ті, що передбачені статтями 29, 55, 63 Конституції України, не можуть бути обмежені" (абзац другий підпункту 7.1 пункту 7 мотивувальної частини Рішення). Суд також роз'яснив, що "запровадження воєнного стану не є підставою для втручання у зміст та обсяг відповідних прав і свобод усупереч приписам Конституції України, водночас умови воєнного стану можуть бути враховані під час визначення наявності конституційно допустимих підстав для обмеження вказаних прав і свобод та оцінювання допустимої інтенсивності такого втручання загалом" (абзац третій підпункту 7.1 пункту 7 мотивувальної частини Рішення).

Однак найважливіша для розв'язання порушеного питання позиція Суду міститься в абзаці третьому підпункту 4.4 пункту 4 мотивувальної частини Рішення: "Запровадження спеціальних процесуальних механізмів у сфері кримінального провадження, зумовлених об'єктивними потребами держави, зокрема пов'язаними із забезпеченням її обороноздатності, не допускається, якщо воно призводить до формування механізмів здійснення завдань кримінального процесу, що виходять за межі конституційної моделі правосуддя або нівелюють конституційні гарантії прав людини та принцип верховенства права (правовладдя)". Інакше кажучи, Суд визначив, що спеціальні процесуальні механізми воєнного часу, які зачіпають сферу дії статті 29 Конституції України, можуть бути сумісними з цією статтею, за умови, що такі механізми залишаються в межах конституційної моделі правосуддя, тобто залишаються в межах, установлених частиною першою статті 64 Конституції України.

Друге речення частини другої статті 64 Конституції України встановлює абсолютну заборону обмеження права, гарантованого статтею 29 Основного Закону України, навіть за умов воєнного або надзвичайного стану. Це, однак, не означає, що держава під час воєнного стану взагалі позбавлена права запроваджувати будь-які спеціальні процесуальні механізми, що стосуються сфери статті 29 Конституції України, - держава зберігає за собою таку можливість, але не на підставі спеціального дозволу частини другої статті 64 Конституції України, а на загальних підставах, установлених частиною першою цієї статті: спеціальний процесуальний механізм є конституційно допустимим тоді й лише тоді, коли він сам по собі не є обмеженням змісту й обсягу права, гарантованого статтею 29 Конституції України, а отже, узгоджується із загальним правилом частини першої статті 64

Конституції України.

Критерій пункту 4.4 мотивувальної частини Рішення є, отже, саме тією аналітичною рамкою оцінки того, чи відповідає спеціальний процесуальний механізм воєнного часу загальним конституційним підставам частини першої статті 64 Конституції України. Іншими словами, звернення до режиму воєнного стану як контексту запровадження спеціального механізму не змінює того, що єдино можливою конституційною підставою для такого механізму залишається частина перша статті 64 Конституції України, - а це означає, що механізм повинен пройти ту саму перевірку, яку мав би пройти, якби його запроваджували поза умовами воєнного стану.

Наведене тлумачення взаємозв'язку статей 29 і 64 Конституції України, на мою думку, засвідчує виважений підхід Суду до питання допустимості спеціальних процесуальних механізмів в екстремальних умовах. Стаття 29 Конституції України не може тлумачитися як ригідна рамка, що взагалі виключає врахування особливостей здійснення правосуддя в умовах ведення активних бойових дій, - так само як цього не вимагає й абсолютний характер заборони, встановленої другим реченням частини другої статті 64 Конституції України: ця заборона унеможливлює обмеження змісту й обсягу права, гарантованого статтею 29 Конституції України, однак не унеможливлює саму наявність спеціальних процесуальних механізмів воєнного часу, які певним чином стосуються сфери цього права, за умови, що такі механізми не порушують його сутності. Наприклад, частина шоста статті 616 Кодексу, яка так само є спеціальним процесуальним механізмом воєнного часу, врівноважує інтереси кримінальної юстиції та особисту безпеку підозрюваного, обвинуваченого, до якого застосовано запобіжний захід у вигляді домашнього арешту і який перебуває в місцях ведення активних бойових дій.

Саме тому питання про те, чи залишається механізм частини першої статті 616 Кодексу в межах конституційної моделі правосуддя, є вирішальним для відповіді на питання про його сумісність зі статтею 64 Конституції України в її взаємозв'язку зі статтею 29.

Отже, усунення виявленої Судом вади в частині суб'єкта звернення до суду не усуває питання про те, чи є конституційно допустимою сама підстава скасування запобіжного заходу, закріплена в абзаці першому частини першої статті 616 Кодексу і невіддільних від нього приписах. Законодавцю відповідно до пункту 2 резолютивної частини Рішення запропоновано протягом шести місяців привести у відповідність із Конституцією України цей спеціальний процесуальний механізм, що є слушною нагодою для його системного перегляду.

1.2. Ratione personae механізму, встановленого статтею 616 Кодексу

Коло осіб, на яких поширюється дія механізму статті 616 Кодексу, не є однорідним. Частина перша цієї статті стосується підозрюваного, обвинуваченого, якого тримають під вартою; частина четверта поширює цей механізм також на підозрюваного, обвинуваченого, до якого застосовано запобіжний захід, інший, ніж тримання під вартою. Обидві категорії осіб об'єднує те, що їхня вина у вчиненні кримінального правопорушення ще не встановлена - відповідно до статті 62 Конституції України вони вважаються невинуватими, доки їх вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Однак на цьому спільність цих двох категорій вичерпується, і подальший аналіз вимагає їх розрізнення.

Щодо особи, яку тримають під вартою, слідчий суддя чи суд уже встановили за наслідками розгляду клопотання сторони обвинувачення відповідно до частини четвертої статті 176 Кодексу наявність обґрунтованої підозри у вчиненні кримінального правопорушення та наявність передбачених частиною першою статті 177 Кодексу ризиків, що дали достатні підстави для застосування найсуворішого із запобіжних заходів. Ці обставини не змінилися: ухвала про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою залишається чинною, а отже, чинним залишається й судове визнання наявності відповідних ризиків. Щодо цієї категорії осіб конституційно значущим є право на свободу та особисту недоторканність саме в розумінні статті 29 Конституції України - право, реалізація якого за загальним

правилом уже обмежена на підставі вмотивованого судового рішення, і питання, що постає у зв'язку зі статтею 616 Кодексу, стосується умов, за яких це вже здійснене обмеження може бути припинене.

Щодо особи, до якої застосовано інший запобіжний захід, ніж тримання під вартою, такого судового визнання наявності ризиків, що виправдовували б найсуворіше обмеження свободи, немає: слідчий суддя чи суд, розглядаючи відповідне клопотання сторони обвинувачення, дійшов висновку про достатність менш суворого заходу забезпечення кримінального провадження. Це означає, що для відповідної категорії осіб не встановлено ризиків, що обґрунтовують тримання під вартою. Відповідно, конституційно значущим щодо цієї категорії осіб є не право на свободу в розумінні статті 29 Конституції України, яке стосується саме затримання й тримання особи під вартою, а загальна свобода особи, її право на самовизначення - тобто право особи вільно розпоряджатися своєю долею, включно з вибором проходити військову службу, у межах уже застосованого до неї менш обтяжливого запобіжного заходу.

Це розрізнення має значення для подальшого аналізу конституційності механізму статті 616 Кодексу, адже він стосується різних за характером конституційних прав особи залежно від того, до якої з двох категорій вона належить: в одному випадку йдеться про право на свободу та особисту недоторканність у розумінні статті 29 Конституції України, в іншому - про загальну свободу особи. Оскільки предметом розгляду в цій справі є саме право, гарантоване статтею 29 Конституції України, наведений аналіз стосується насамперед першої категорії осіб - тих, кого тримають під вартою; аналіз конституційності положень статті 616 Кодексу стосовно другої категорії осіб потребує окремого підходу, що враховує іншу конституційно-правову природу зазначеного права, і тому не є предметом розгляду в цій окремій думці.

2. Природа та функція запобіжного заходу

Суд у підпункті 4.1 пункту 4 мотивувальної частини Рішення констатує, що метою застосування запобіжного заходу є забезпечення виконання підозрюваним, обвинуваченим покладених на нього процесуальних обов'язків, а також запобігання спробам переховуватися від органів досудового розслідування та/або суду, знищити докази, незаконно впливати на учасників провадження, перешкоджати кримінальному провадженню або вчинити нове кримінальне правопорушення (частина перша статті 177 Кодексу); підставою застосування запобіжного заходу є обґрунтована підозра у вчиненні кримінального правопорушення та наявність відповідних процесуальних ризиків (частина друга статті 177 Кодексу).

Із аналізу статей 29, 55, частини другої статті 63, частини другої статті 129 Конституції України у їх взаємозв'язку Суд також виснував, що особа, до якої застосовано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, має право ініціювати новий судовий розгляд питання про його зміну чи скасування, зокрема в разі зміни будь-яких умов чи обставин, що можуть вплинути на результат нового вирішення цього питання (абзац четвертий пункту 3 мотивувальної частини Рішення). Отже, критерієм такого перегляду є зміна саме тих умов і обставин, які становлять предмет оцінки за частиною другою статті 177 Кодексу.

Приписи частини першої статті 616 Кодексу встановлюють інший, окремий критерій скасування запобіжного заходу - намір і придатність підозрюваного, обвинуваченого до проходження військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період та/або за контрактом. Цей критерій не є похідним від оцінки процесуальних ризиків: він є зовнішнім щодо кримінального провадження і не зумовленим потребами конкретного кримінального провадження. На це вказує й Суд, звертаючи увагу в абзаці другому підпункту 6.1 пункту 6 мотивувальної частини Рішення на "певну неузгодженість абзацу п'ятого частини першої статті 616 Кодексу з іншими приписами цієї статті Кодексу" та роз'яснюючи, що в межах механізму, передбаченого статтею 616 Кодексу, слідчий суддя, суд фактично не встановлюють наявності ризиків (що означало б перегляд чинної ухвали про застосування запобіжного заходу), а оцінюють вплив на них обставин

проходження особою військової служби в майбутньому.

Наведена констатація Суду заслуговує на окрему увагу. Якщо в межах механізму, встановленого частиною першою статті 616 Кодексу, слідчий суддя, суд не визначає наявності процесуальних ризиків, а лише оцінює гіпотетичний вплив на них майбутньої обставини (проходження військової служби), то предметом судового рішення про скасування запобіжного заходу стає не конституційно легітимна підстава - зміна будь-яких умов чи обставин, - а прогностична оцінка доцільності заміни тримання під вартою військовою службою. Це є категоріальною підміною мети запобіжного заходу: кримінально-процесуальний інструмент, покликаний забезпечувати завдання кримінального провадження, визначені статтею 2 Кодексу, починає слугувати меті, що є зовнішньою щодо цих завдань, - комплектуванню Збройних Сил України.

Правомірність мети - оперативне доукомплектування Збройних Сил України (пункт 7.2 мотивувальної частини Рішення) - не є тотожною правомірності обраного для її досягнення типу юридичного інструменту. Держава має право мати на меті доукомплектування Збройних Сил України і зобов'язана забезпечувати належні умови для реалізації громадянами конституційного обов'язку захисту Вітчизни (стаття 65 Конституції України), однак кримінальне провадження та пов'язані з ним заходи процесуального примусу не можуть перетворюватися на інструмент виконання позапроцесуальних завдань держави, які мають виконуватися із застосуванням власних, відповідних їхній природі юридичних засобів.

Федеральний Конституційний Суд Німеччини в рішенні у справі Wencker16 визначив, що головною метою і власне підставою обґрунтування тримання під вартою є забезпечення проведення впорядкованого кримінального провадження і гарантування подальшого виконання вироку17, а досягнення інших цілей за допомогою цього інституту є, за загальним правилом, виключеним: зокрема, він не може, за зразком покарання, наперед забезпечувати захист правових благ і має слугувати (лише) матеріальному кримінальному праву18. Ця юридична позиція застосовна mutatis mutandis і до цілей, які не належать до матеріального кримінального права, а є абсолютно позапроцесуальними, як-от мобілізаційна доцільність, тим більше, коли їх мета не перебуває навіть в опосередкованому зв'язку з політикою держави у кримінальній сфері.

____________

16 BVerfGE 19, 342

17 BVerfGE 19, 342

<349

>

18 BVerfGE 19, 342

<348

>

Аналогічний за суттю підхід послідовно застосовує Конституційний Суд Чеської Республіки: у рішенні N III. S 188/99 від 4 листопада 1999 року, покликаючись на власну практику, він визначив, що змістом правового інституту тримання під вартою є визначення конституційно прийнятних підстав обмеження особистої свободи обвинуваченого з метою запобігти унеможливленню або істотному ускладненню досягнення мети кримінального провадження19. У нещодавній справі N II. S 3454/19 від 17 грудня 2019 року Конституційний Суд Чеської Республіки також підкреслив, що "тримання під вартою є забезпечувальним інститутом, що слугує досягненню мети кримінального провадження, водночас рішення про тримання під вартою не можна розуміти як рішення про винуватість або невинуватість обвинуваченого"20.

____________

19 esk republika. N lez stavn ho soudu III. S 188/99 ze dne 4. 11. 1999 N 156/16 SbNU 157 Uplatn n pr va jako d vod vazby. URL: https://nalus.usoud.cz/Search/GetText.aspx?sz=3-188-99 ("... змістом правового інституту тримання під вартою є визначення конституційно прийнятних підстав обмеження особистої свободи обвинуваченого чи підсудного з метою унеможливити зрив або ускладнення досягнення мети кримінального провадження. Тримання під вартою є, таким чином, необхідним обмеженням особистої свободи, щодо якого діє презумпція невинуватості, - обмеженням, яке уможливлює органам, що здійснюють кримінальне провадження, здійснення і завершення цього провадження").

20 esk republika. Usnesen stavn ho soudu II. S 3454/19 ze dne 17. 12. 2019. URL: https://nalus.usoud.cz/Search/GetText.aspx?sz=2-3454-19_1.

У доктрині права Європейського Союзу також підкреслюється, що

навіть у межах дискусії про розширене (превентивне) розуміння підстав тримання під вартою, яке крім суто процесуальної функції (забезпечення явки та недопущення втручання в розслідування) допускає також функцію запобігання небезпеці для суспільства чи рецидиву, значна частина держав - членів Європейського Союзу свідомо відмовляється визнавати навіть такі дотичні до кримінальної політики підстави тримання під вартою, аби зберегти чітке розмежування між триманням під вартою як процесуальним інститутом і превентивним триманням під вартою як інститутом кримінальної політики21.

____________

21 Див. Martufi A. Pre-trial detention and EU law: Constitutional constraints, legislative reluctance and non-binding norms. New Journal of European Criminal Law. 2026, Vol. 17, No. 1. P. 78 - 100; Martufi A., Peristeridou C. Pre-trial Detention and EU Law: Collecting Fragments of Harmonisation Within the Existing Legal Framework. European Papers. 2020. Vol. 5, No. 3. P. 1477 - 1492.

Отже, конституційно допустимою підставою скасування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою є виключно зміна умов чи обставин, що становлять предмет оцінки процесуальних ризиків, закріплених частиною другою статті 177 Кодексу. Визначення законодавцем іншого, окремого критерію скасування запобіжного заходу - наміру і придатності підозрюваного, обвинуваченого до проходження військової служби - означає встановлення критерію, що не стосується і не пов'язаний з оцінкою процесуальних ризиків, не зумовлений потребами конкретного кримінального провадження, а є зовнішнім vis- -vis кримінального провадження і системи кримінальної юстиції в цілому. Правомірність такої зовнішньої мети сама собою не тотожна конституційній допустимості використання для її досягнення кримінального процесуального примусу.

Виявлена підміна мети запобіжного заходу має ще один вимір, що стосується не інструментальної, а ціннісної природи самого предмета підміни - військової служби.

3. Гідність військової служби, стаття 65 Конституції України та військовий ковенант

У Рішенні від 24 червня 2026 року N 4-р(II)/2026 Суд сформулював дуже важливу позицію: "Посилення оборони України пов'язане також зі ставленням суспільства і держави до кожного військовослужбовця як до особи, наділеної людською гідністю та правами. Готовність до виконання обов'язку захищати Вітчизну (стаття 65 Конституції України) заснована, крім іншого, на довірі громадян до України - демократичної держави, яка є справедливою та безумовно керується вимогами Конституції України" (абзац сьомий підпункту 6.4 пункту 6 мотивувальної частини). Конституційне твердження про природу зобов'язання між державою і громадянином у сфері оборони описує конституційний "військовий ковенант" між державою і військовослужбовцем, тобто те, що стаття 17 Конституції України в системному зв'язку з її статтею 65 визначає як особливий тип зобов'язального відношення між державою і тими, хто несе військову службу22.

____________

22 Окрема (збіжна) думка судді Конституційного Суду України Олександра Водяннікова стосовно Рішення Суду у справі за конституційною скаргою Гнезділова Сергія Олексійовича щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини восьмої статті 176 Кримінального процесуального кодексу України від 24 червня 2026 року N 4-р(II)/2026. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/na04d710-26#Text

Механізм частини першої статті 616 Кодексу конструює тримання під вартою і проходження військової служби як дві функціонально взаємозамінні модальності в межах єдиного ряду форм обмеження, у якому підозрюваний, обвинувачений "переходить" з однієї модальності в іншу за ініціативою сторони обвинувачення. У такій конструкції військова служба - конституційний обов'язок і форма служіння Вітчизні за статтею 65 Конституції України - набуває функції, тотожної запобіжному заходу: вона стає альтернативною формою обмеження, що застосовується за розсудом сторони обвинувачення.

Перетворення військової служби на розмінну монету, яку можна "отримати" в обмін на звільнення з-під варти, деформує природу ковенанту, зводячи її до транзакційної

логіки, невластивої конституційному обов'язку захисту Вітчизни.

Ця деформація має два виміри. По-перше, вона принижує гідність самого підозрюваного, обвинуваченого, чия готовність служити оцінюється і використовується як інструмент вирішення кримінально-процесуального питання, а не як самостійний вияв громадянської чесноти. По-друге, вона принижує гідність військовослужбовців загалом: якщо служба стає доступною в обмін на волю, інституційно опосередкованим стає уявлення про службу як форму санкції або відпрацювання, що суперечить честі військової спільноти, яка виконує обов'язок захисту Вітчизни не з мотивів уникнення позбавлення свободи, а з мотивів служіння.

Отже, механізм частини першої статті 616 Кодексу, поставивши можливість реалізації конституційного обов'язку захисту Вітчизни в залежність від тримання особи під вартою, принижує не лише індивідуальну гідність конкретного підозрюваного, обвинуваченого, а й спричиняє структурно шкідливий вплив на саму архітектуру конституційного ковенанту між державою і кожним, хто виконує військовий обов'язок, зміст якого Суд розкрив у Рішенні від 24 червня 2026 року N 4-р(II)/2026 саме через категорії гідності й довіри.

4. Висновки

Констатований Судом у Рішенні дефект процесуального механізму звернення до суду (абзац другий частини першої статті 616 Кодексу) є проявом глибшої, системної вади всього інституту скасування запобіжного заходу для проходження військової служби, яка полягає в підміні конституційно легітимної підстави скасування запобіжного заходу позапроцесуальними міркуваннями доцільності, а також у приниженні конституційної гідності військової служби через її перетворення на функціональний еквівалент запобіжного заходу.

Держава, яка потребує від громадянина найвищої міри самопожертви заради її захисту, тим більше зобов'язана залишатися вірною власній конституції навіть тоді, коли це важко. Визнання неконституційним абзацу другого частини першої статті 616 Кодексу є важливим, але недостатнім кроком до відновлення цієї вірності: механізм, здатний перетворити виконання конституційного обов'язку захисту Вітчизни на розмінну монету за звільнення з-під варти, потребує повного, а не часткового перегляду. Шестимісячний строк, установлений пунктом 2 резолютивної частини Рішення для приведення регулювання у відповідність із Конституцією України, є належною нагодою для законодавця здійснити системний перегляд механізму статті 616 Кодексу в цілому.

Якщо надзвичайність справді аналогічна диву в християнській теології, як вважав Карл Шмітт, то точнішою є аналогія з воскресінням - підтвердженням тотожності через випробування, а не розривом із нею. Війни виграють не люди - війни виграють системи. Перемога, як і поразка, є питанням не лише мужності на полі бою, а й стійкості та витривалості у справі захисту цінностей і принципів, в ім'я яких ця мужність проявляється. Система перемагає тоді, коли, пройшовши крізь кризу, зберігає свою ідентичність, цінності і принципи, на яких була заснована.

Суддя

Конституційного Суду України

Олександр ВОДЯННІКОВ