Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) приписів другого речення абзацу другого, абзацу третього частини першої статті 12, абзацу другого пункту 3 розділу „Прикінцеві положення“ Закону України „Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану“ (щодо права на відпустки)

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ

у справі за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) приписів другого речення абзацу другого, абзацу третього частини першої статті 12, абзацу другого пункту 3 розділу "Прикінцеві положення" Закону України "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану" (щодо права на відпустки)

Київ

19 травня 2026 року

N 3-р/2026

Справа N 1-4/2024(219/24)

Велика палата Конституційного Суду України у складі суддів:

Петришина Олександра Віталійовича - головуючого,

Барабаша Юрія Григоровича,

Водяннікова Олександра Юрійовича,

Городовенка Віктора Валентиновича - доповідача,

Грищук Оксани Вікторівни,

Кичуна Віктора Івановича,

Лемака Василя Васильовича,

Олійник Алли Сергіївни,

Первомайського Олега Олексійовича,

Різника Сергія Васильовича,

Совгирі Ольги Володимирівни,

Філюка Петра Тодосьовича,

Юровської Галини Валентинівни,

розглянула на пленарному засіданні справу за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) приписів другого речення абзацу другого, абзацу третього частини першої статті 12, абзацу другого пункту 3 розділу "Прикінцеві положення" Закону України "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану" від 15 березня 2022 року N 2136-IX (Відомості Верховної Ради України, 2022 р., N 14, ст. 117) зі змінами.

Заслухавши суддю-доповідача Городовенка В. В. та дослідивши матеріали справи, Конституційний Суд України установив:

1. Суб'єкт права на конституційне подання - Уповноважений Верховної Ради України з прав людини - звернувся до Конституційного Суду України з клопотанням визнати такими, що не відповідають частині першій статті 8, частинам другій, третій статті 22, статтям 45, 64 Конституції України (є неконституційними), приписи другого речення абзацу другого, абзацу третього частини першої статті 12, абзацу другого пункту 3 розділу "Прикінцеві положення" Закону України "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану" від 15 березня 2022 року N 2136-IX зі змінами (далі - Закон).

У Законі визначено, що:

- "за рішенням роботодавця невикористані дні такої відпустки можуть надаватися без збереження заробітної плати" (друге речення абзацу другого частини першої статті 12);

- "у період дії воєнного стану надання працівнику будь-якого виду відпустки (крім відпустки у зв'язку з вагітністю та пологами, відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку та відпустки у зв'язку з усиновленням дитини) понад щорічну основну відпустку, передбачену абзацом першим цієї частини, за рішенням роботодавця може здійснюватися без збереження заробітної плати. Надання невикористаних днів такої відпустки переноситься на період після припинення або скасування воєнного стану. За рішенням роботодавця невикористані дні такої відпустки можуть надаватися без збереження заробітної плати" (абзац третій частини першої статті 12);

- Закон діє у період дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України "Про правовий режим воєнного стану", та втрачає чинність з дня припинення або скасування воєнного стану, крім "другого речення абзацу другого частини першої та третього речення абзацу третього частини першої статті 12 цього Закону, які втрачають чинність з моменту використання днів відпусток, які були перенесені на період після припинення або скасування воєнного стану" (абзац другий пункту 3 розділу "Прикінцеві положення").

На думку автора клопотання, якщо буквально тлумачити приписи Закону, які він оспорює, роботодавець може: "одноосібно обмежувати надання щорічної основної відпустки 24 календарними днями на поточний робочий рік"; "переносити на період після припинення або скасування воєнного стану невикористані у період воєнного стану дні відпустки"; "надавати невикористані дні відпустки, що перевищують 24 календарні дні, без збереження заробітної плати"; "невикористані дні такої відпустки можуть надаватися без збереження заробітної плати після

припинення або скасування воєнного стану - до моменту використання днів відпусток, які були перенесені"; "відмовити працівнику у наданні невикористаних днів щорічної відпустки у період дії воєнного стану".

Уповноважений Верховної Ради України з прав людини вважає, що приписи другого речення абзацу другого, абзацу третього частини першої статті 12 Закону суперечать статтям 45, 64 Конституції України, обґрунтовуючи це тим, що "невикористані дні щорічних відпусток не можуть надаватись за рішенням роботодавця без збереження заробітної плати, адже відповідно до статті 45 Конституції України щорічні відпустки є оплачуванні та їх тривалість визначається законами"; "норми, які є предметом конституційного контролю, не обмежують, а скасовують право працівників на щорічну відпустку повної тривалості та її оплату, а також заміняють їх за рішенням роботодавця іншим видом відпустки - відпусткою без збереження заробітної плати"; "відповідно до статті 64 Конституції України допускається обмеження прав на період воєнного стану, а не їх скасування".

На думку автора клопотання, абзац другий пункту 3 розділу "Прикінцеві положення" Закону не відповідає статтям 8, 64 Конституції України, оскільки "розповсюджує свою дію щодо обмеження конституційних прав і свобод на період після закінчення воєнного стану", не має "правової визначеності

<...

> універсального характеру, адже втрачає чинність для кожної людини у різний час" та "ознак передбачуваності (прогнозованості)", однак "строк дії обмежень, що встановлені у зв'язку з воєнним станом, повинен бути строково визначений і передбачений законом, а не діями суб'єкта правовідносин".

Уповноважений Верховної Ради України з прав людини також висновує, що "Верховна Рада України, вносячи зміни

<...

> до положень Закону

<...

> фактично скасувала права громадян, гарантовані статтею 45 Основного Закону України", тому оспорювані приписи Закону не відповідають частинам другій, третій статті 22 Конституції України.

2. Розв'язуючи порушені в конституційному поданні питання, Конституційний Суд України виходить із такого.

У Конституції України визначено, що "Україна є

<...

> демократична, соціальна, правова держава" (стаття 1); людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю; права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; держава відповідає перед людиною за свою діяльність; утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (стаття 3).

В Україні визнається і діє принцип верховенства права; Конституція України має найвищу юридичну силу; "закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй" (частини перша, друга статті 8 Конституції України).

За Конституцією України чинні міжнародні договори, згоду на обов'язковість яких надала Верховна Рада України, є частиною національного законодавства України (частина перша статті 9).

Конституцією України визначено, що усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах; права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними (стаття 21); "конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані"; "при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод" (частини друга, третя статті 22); "громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом"; "не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками" (частини перша, друга статті 24).

Згідно зі статтею 45 Конституції України "кожен, хто працює, має право на відпочинок"; "це право забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпустки, встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час"; "максимальна тривалість робочого часу,

мінімальна тривалість відпочинку та оплачуваної щорічної відпустки, вихідні та святкові дні, а також інші умови здійснення цього права визначаються законом".

У Конституції України закріплено, що "конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України"; "в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції" (стаття 64).

Статтею 92 Конституції України встановлено, що лише закони України визначають, зокрема, права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; засади регулювання праці і зайнятості (пункти 1, 6 частини першої).

3. Конституційний Суд України виходячи з приписів статей 1, 3, 21, частин першої, другої, четвертої статті 43, статті 45 Конституції України наголошує, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека є найвищими цінностями в усіх сферах суспільного життя, зокрема у сфері праці та зайнятості, а конституційне право на відпочинок є невіддільним від забезпечення добробуту людини та гідного рівня її життя.

3.1. Конституція України гарантує соціально-економічні права, серед яких засадниче право людини на відпочинок, яке має кожен, хто працює (частина перша статті 45).

Розглядаючи конституційне право на працю у взаємозв'язку з іншими засадничими трудовими правами, зокрема правом на відпочинок, Конституційний Суд України вказував, що, "визнаючи важливість права на працю як основи життєдіяльності людини, Конституція України закріплює та гарантує основні трудові права громадян (статті 43, 44, 45, 46)" (абзац другий пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 9 липня 1998 року N 12-рп/98); "зміст права на працю, закріпленого положеннями частин першої і другої статті 43 Конституції України, крім вільного вибору праці, включає також відповідні гарантії реалізації цього права" [перше речення абзацу першого підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 4 вересня 2019 року N 6-р(II)/2019]; "працюючи, особа має право на належні, безпечні та здорові умови праці, гідну заробітну плату, дні відпочинку, відпустку тощо" [третє речення абзацу дев'ятого підпункту 3.3 пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 2 жовтня 2024 року N 9-р(I)/2024].

Конституційний Суд України вважає, що оскільки конституційне право на відпочинок гарантоване кожному, хто працює, то воно є похідним від конституційного права на працю, яке охоплює, зокрема, можливість кожного заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується; створення державою умов для повного здійснення громадянами права на працю; право кожного на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом (частини перша, друга, четверта статті 43 Конституції України). Наведене означає також, що особа, яка працює, має право не лише на безпечні і здорові, а й на справедливі умови праці, зокрема обґрунтоване обмеження робочого часу та достатній відпочинок, який убезпечуватиме людину від негативного впливу на її здоров'я, життя і підвищуватиме продуктивність її праці.

Ураховуючи наведене, Конституційний Суд України наголошує, що на конституційному рівні закладено гуманістичну модель праці, фактично засновану на принципі балансу між працею і особистим життям (work-life balance), який є засадничою цінністю сучасного трудового права та фундаментом європейських міжнародних стандартів у сфері праці, зокрема й щодо права на відпочинок.

У Рішенні Конституційного Суду України від 29 січня 2008 року N 2-рп/2008 наголошено, що "право на працю закладено у самій людській природі. Його має кожна людина, воно є невідчужуваним" (друге, третє речення абзацу другого підпункту 6.1.1 підпункту 6.1 пункту 6 мотивувальної частини). Право на відпочинок, як і право на працю, закладено в людській природі, оскільки людина не може безперервно працювати для забезпечення своєї

життєдіяльності і потребує вільного від роботи часу для відновлення фізичних і моральних сил після виконання трудових обов'язків, що запобігатиме перевтомі, виснаженню людини та професійному вигоранню, хронічним захворюванням, скороченню тривалості життя, а отже, не просто створюватиме умови для якісної та сталої трудової діяльності, а передусім сприятиме збереженню та зміцненню здоров'я людини, забезпечуватиме баланс між її професійною діяльністю та особистим життям.

Конституційний Суд України вважає, що уконституювання права на відпочинок як автономного засадничого права обумовлене визнанням людини на конституційному рівні найвищою соціальною цінністю і важливою роллю цього права передусім для захисту здоров'я людини, адже згідно з приписами статті 3 Конституції України у взаємозв'язку з частиною першою її статті 49 держава відповідальна в усіх сферах суспільного життя за захист життя і здоров'я людини, гарантування її права на охорону здоров'я та повинна, зокрема, убезпечувати людину від загроз її життю і здоров'ю у сфері праці і зайнятості, запобігаючи негативним впливам на здоров'я людини та піклуючись про його покращення, що вимагає забезпечення права на відпочинок кожного, хто працює. До того ж право на відпочинок є надважливим для утвердження принципу рівності та заборони дискримінації (статті 21, 24 Конституції України), для захисту інших прав людини, зокрема на повагу до її гідності, невтручання в особисте і сімейне життя, охорону сім'ї, дитинства, материнства і батьківства, на освіту, гарантованих статтями 28, 32, 51, 53 Конституції України, оскільки реалізація цих прав пов'язана також із потребою за рахунок відпочинку людини забезпечити обґрунтований баланс між її професійною діяльністю та особистим життям, що сприятиме гармонійному розвитку людини загалом.

Отже, конституційне право на відпочинок, з одного боку, походить від конституційного права на працю та гарантує належну його реалізацію, з іншого - є надважливим автономним конституційним правом людини, яке має соціально-економічний характер, засноване на принципі балансу між працею і особистим життям і спрямоване на збереження та зміцнення фізичного та психічного здоров'я людини, дотримання інших її прав і свобод та гармонійний розвиток як такий, що, зрештою, доконечно сприяє забезпеченню добробуту людини та гідного рівня її життя.

3.2. Конституційний Суд України бере до уваги, що приписи статті 45 Конституції України щодо права на відпочинок співвідносні з приписами міжнародних договорів, ратифікованих Україною, якими гарантовано право на відпочинок і дозвілля (the right to rest and leisure), що охоплює також право на періодичну оплачувану відпустку (periodic holidays with pay).

Відповідно до статті 24 Всесвітньої декларації людських прав (Universal Declaration of Human Rights) 1948 року (далі - Декларація) "кожен має право на відпочинок і дозвілля, що охоплює право на обґрунтоване обмеження робочого дня та на оплачувану періодичну відпустку".

У статті 7 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 року (далі - Пакт) вказане засадниче право гарантовано в ширшому аспекті справедливих і сприятливих умов праці для кожного, а саме: "Держави, які беруть участь у цьому Пакті, визнають право кожного на справедливі і сприятливі умови праці, що охоплює, зокрема

<...

> відпочинок, дозвілля і обґрунтоване обмеження робочого часу та оплачувану періодичну відпустку так само, як і винагороду за святкові дні" (пункт "d").

Конституційний Суд України наголошує, що як зазначені, так і інші міжнародні стандарти щодо права на відпочинок і дозвілля засновані на принципі балансу між працею і особистим життям; на міжнародному рівні визнано важливість вказаного засадничого права, яке є похідним від права на працю, для зміцнення та збереження здоров'я людини, яка працює, а також для дотримання інших її прав. У Загальному коментарі N 23 (2016) про право на справедливі та сприятливі умови праці (стаття 7 Пакту) [Committee on Economic, Social and Cultural Rights. General comment N 23 (2016) on the right to just and favourable conditions of work

(article 7 of the International Covenant on Economic, Social and Cultural Rights)] (далі - Загальний коментар N 23) вказано, що "право на справедливі та сприятливі умови праці є важливою складовою інших трудових прав, визначених у Пакті, і походить із права на працю, яку людина вільно обирає та на яку добровільно погоджується" (пункт 1); "відпочинок і дозвілля, обмеження робочого часу та оплачувані періодичні відпустки допомагають працівникам підтримувати потрібний баланс між професійними, сімейними та особистими обов'язками, а також уникати стресу, нещасних випадків і захворювань, пов'язаних із роботою. Вони також сприяють реалізації інших прав, визначених у Пакті" (пункт 34).

4. Керуючись приписами статей 1, 3, 21, 24, 28, 43, 45, 51, 52, пунктів 1, 6 частини першої статті 92 Конституції України, Конституційний Суд України виходить із того, що в Україні як соціальній державі конституційне право на відпочинок консолідовано передусім із позитивним обов'язком держави забезпечувати це соціально-економічне право, створюючи умови для належної його реалізації та захисту.

4.1. Конституційний Суд України, ураховуючи наведені в його рішеннях від 26 грудня 2011 року N 20-рп/2011, від 25 січня 2012 року N 3-рп/2012, від 15 жовтня 2013 року N 9-рп/2013, від 4 червня 2019 року N 2-р/2019 юридичні позиції щодо розуміння соціальної держави, її основних завдань та зобов'язань, наголошує, що в Україні як соціальній державі мають бути створені умови для реалізації соціально-економічних прав людини, зокрема й такого засадничого трудового права, як право на відпочинок, а держава має гарантувати ці права на основі Конституції України та у спосіб, що відповідає їй, забезпечуючи гідні умови життя кожному громадянину України.

Досліджуючи приписи статті 45 Конституції України, Конституційний Суд України вказує, що ними встановлено засадничі, обов'язкові та непорушні конституційні гарантії реалізації права на відпочинок, які полягають у забезпеченні цього права наданням днів щотижневого відпочинку, оплачуваної щорічної відпустки, установленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи в нічний час (частина друга); у визначенні саме законом максимальної тривалості робочого часу, мінімальної тривалості відпочинку та оплачуваної щорічної відпустки, вихідних та святкових днів, а також інших умов здійснення цього права (частина третя). Тобто лише законом мають бути визначені всі вказані конституційні гарантії - і за змістом, і за мінімальним обсягом.

Виходячи з наведеного Конституційний Суд України зазначає, що право на оплачувану щорічну відпустку є однією з конституційних гарантій реалізації права на відпочинок і законодавець зобов'язаний унормувати законом надання такої відпустки, її мінімальну тривалість і оплатність, тобто визначити найменшу кількість тижнів або днів вільного від виконання трудових обов'язків часу, що його роботодавець повинен надати кожному, хто працює, за поточний рік роботи з належною оплатою такого часу; оплатний характер щорічної відпустки мінімальної тривалості є її органічною ознакою, оскільки лише тоді така відпустка буде дієвою конституційною гарантією реалізації конституційного права на відпочинок. До того ж обов'язкову оплату такої відпустки можна розглядати як справедливу винагороду працівникові за виконану ним роботу та невіддільний складник його заробітної плати, гарантованої в аспекті реалізації конституційного права на працю. Конституційний Суд України наголошував, що "під заробітною платою

<...

> необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством" (абзац восьмий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 15 жовтня 2013 року N 8-рп/2013); "винагорода за виконану працівником роботу є джерелом його існування та має забезпечувати для нього достатній, гідний життєвий рівень. Це визначає обов'язок держави створювати належні умови для реалізації громадянами права на працю, оптимізації балансу інтересів сторін трудових відносин,

зокрема, шляхом державного регулювання оплати праці" (абзац шостий підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 15 жовтня 2013 року N 9-рп/2013); "винагорода за працю безпосередньо пов'язана з людською гідністю та соціальною справедливістю, адже право на винагороду за працю є складовою права на працю і водночас гарантією поваги до людської гідності" (перше речення абзацу другого пункту 6 мотивувальної частини Рішення від 11 грудня 2025 року N 1-р/2025).

Отже, конституційне право на відпочинок разом із засадничими, обов'язковими та непорушними конституційними гарантіями реалізації цього права, зокрема правом на оплачувану щорічну відпустку мінімальної тривалості, є елементами конституційного статусу людини. Оплачувана щорічна відпустка мінімальної тривалості в соціальній державі гарантована законом і є невіддільним засадничим трудовим правом кожної людини, яка працює, і базовою соціально-економічною вигодою для неї. Сутність конституційного права на відпочинок полягає в забезпеченні мінімальної тривалості щорічної відпустки, достатньої для відновлення психофізіологічних функцій організму працівника, і в гарантуванні оплати такої відпустки, що невіддільно від реалізації прав на відпочинок та працю.

4.2. Ураховуючи приписи частини третьої статті 45, пунктів 1, 6 частини першої статті 92 Конституції України, Конституційний Суд України зазначає, що вказані конституційні гарантії реалізації конституційного права на відпочинок не є вичерпними, оскільки умови здійснення цього права можуть бути й іншими, і саме законодавець, визначаючи лише законом права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод, засади регулювання праці і зайнятості, унормовує такі умови, зокрема надання, окрім оплачуваної щорічної відпустки мінімальної тривалості, інших оплачуваних відпусток відповідної тривалості. У Рішенні Конституційного Суду України від 9 липня 1998 року N 12-рп/98 указано, що "Конституція України

<...

> встановлює, що

<...

> засади регулювання праці і зайнятості визначаються виключно законами України (пункт 6 частини першої статті 92)

<...

>. Найбільш соціально важлива частина трудових відносин, яка охоплюється конституційним поняттям "засади регулювання праці і зайнятості", визначається лише законом" (абзац другий, друге речення абзацу третього пункту 2 мотивувальної частини).

Із приписів Конституції України, з урахуванням змісту частини другої її статті 64, убачається, що навіть в умовах воєнного стану держава гарантує рівність та забороняє дискримінацію особи, що забезпечується, зокрема, правовим захистом, матеріальною і моральною підтримкою материнства і дитинства, включно з наданням оплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам і матерям (частина третя статті 24); повагою до гідності людини (стаття 28); охороною сім'ї, дитинства, материнства і батьківства (частина третя статті 51).

Досліджуючи вказані конституційні гарантії у взаємозв'язку з конституційним правом на відпочинок та принципом балансу між працею і особистим життям, Конституційний Суд України вказує, що:

- вагітні жінки, батьки, які мають малолітніх дітей, одинока матір або одинокий батько, що виховує дітей самостійно, перебувають у стані підвищеного фізичного й емоційного навантаження, частіше є матеріально вразливими, що в умовах воєнного стану може посилити негативні наслідки для таких осіб і для їхніх дітей; тож задля забезпечення реальної дії конституційних гарантій охорони сім'ї, дитинства, материнства і батьківства, визначених статтями 24, 51 Конституції України, держава гарантує збільшену тривалість оплачуваного відпочинку, щоб зазначені категорії осіб мали змогу зберігати та відновлювати здоров'я, поєднувати трудову діяльність із належним доглядом за дітьми;

- діти як особи, які не досягли вісімнадцяти років і переживають складні етапи інтенсивного фізичного, психічного та соціального становлення, характеризуються високим рівнем уразливості, який до того ж підвищується в умовах воєнного стану; тому діти потребують посилених гарантій реалізації права на відпочинок у вигляді збільшеної тривалості

оплачуваного відпочинку, що вкрай потрібно для їхнього всебічного належного розвитку і є конституційним обов'язком держави щодо охорони дитинства згідно зі статтями 24, 51 Конституції України;

- особи з інвалідністю, хоча прямо й не визначені конституційними приписами, так само потребують збільшеної тривалості оплачуваного відпочинку з огляду на наявність стійких фізичних, сенсорних або психічних порушень, які в умовах війни можуть загостритися, а доступ до медичної, психологічної та соціальної підтримки - ускладнитися; зрештою, таке посилене гарантування реалізації права на відпочинок сприятиме реалізації їхніх прав на працю, здоров'я, реабілітацію нарівні з іншими працівниками та забезпеченню соціальної інтеграції, гідного рівня життя й недискримінації, що узгоджується зі змістом статей 24, 28 Конституції України.

До того ж конституційне право на відпочинок у взаємозв'язку з принципами рівності та заборони дискримінації, балансу між працею і особистим життям вимагає, щоб законодавець застосовував диференційований підхід до внормування питань тривалості відпусток не лише для зазначених уразливих категорій осіб, а й для інших працівників, якщо таке розрізнення є об'єктивно виправданим з огляду на стан здоров'я, характер, інтенсивність та умови праці, рівень психоемоційного навантаження, сімейний стан, соціальну вразливість, професійний або службовий статус та інші соціально значущі обставини, а також на потребу в забезпеченні конституційних прав людини, зокрема на повагу до її гідності, невтручання в особисте і сімейне життя, на освіту. Як указано в Рішенні Конституційного Суду України від 4 червня 2019 року N 2-р/2019, "принцип рівності в правах допускає застосування диференційованого підходу до певних правовідносин"; "не вважаються дискримінацією дії, які

<...

> не надають необґрунтованих переваг за певними ознаками особам, стосовно яких застосовуються позитивні дії, а саме: спеціальний захист з боку держави

<...

> надання пільг та компенсацій у випадках, передбачених законом; встановлення державних соціальних гарантій; закріплення у законі особливих вимог щодо реалізації окремих прав" (абзаци третій, п'ятий підпункту 3.5 пункту 3 мотивувальної частини).

Конституційний Суд України вважає, що законодавець, унормовуючи умови здійснення конституційного права на відпочинок, має гарантувати мінімальну тривалість оплачуваної щорічної відпустки для всіх осіб, які працюють, і забезпечувати посилені мінімальні гарантії реалізації цього права, які охоплюють збільшену тривалість оплачуваного часу відпочинку для уразливих категорій осіб, зокрема дітей та осіб з інвалідністю, що сприяє забезпеченню принципів балансу між працею та відпочинком, рівності та недискримінації працівників. Наведене набуває в умовах воєнного стану особливої ваги і має бути невіддільним складником реалізації соціальної функції держави.

4.3. Конституційний Суд України, здійснюючи конституційний контроль, ураховує визначені в Основному Законі України європейську ідентичність Українського народу, незворотність європейського курсу (абзац п'ятий преамбули) та завдання вищих органів державної влади із забезпечення реалізації стратегічного курсу України на набуття повноправного членства в Європейському Союзі (пункт 5 частини першої статті 85, частина третя статті 102, пункт 11 статті 116), а також з огляду на вимоги частини першої статті 9 Конституції України, задля більш повного та широкого захисту людських прав відповідно до європейських стандартів зважає на приписи чинних міжнародних договорів та релевантні акти Європейського Союзу.

Конституційний Суд України враховує, що визнання права кожного на справедливі і сприятливі умови праці в статті 7 Пакту консолідовано позитивним обов'язком держави забезпечувати це засадниче право: "Держави-учасниці мають основне зобов'язання забезпечувати щонайменше мінімально потрібний рівень права на справедливі та сприятливі умови праці. Це вимагає від держав-учасниць

<...

> (f) запровадити та забезпечити дотримання мінімальних стандартів щодо відпочинку, дозвілля, обґрунтованого обмеження робочого часу,

оплачуваних відпусток і державних свят" (пункт 65 Загального коментаря N 23).

Законом України "Про ратифікацію Конвенції Міжнародної організації праці N 132 (переглянутої) 1970 року про оплачувані відпустки" від 29 травня 2001 року N 2481-III ратифіковано Конвенцію Міжнародної організації праці N 132 (переглянуту) 1970 року про оплачувані відпустки [Holidays with Pay Convention (Revised) N 132] (далі - Конвенція N 132), за статтею 3 якої "кожна особа, до якої застосовується ця Конвенція, має право на щорічну оплачувану відпустку встановленої мінімальної тривалості" (пункт 1); "відпустка в жодному разі не може становити менше трьох робочих тижнів за один рік роботи" (пункт 3); "кожний член Організації, який ратифікував цю Конвенцію, може згодом, у новій заяві, повідомити Генерального директора Міжнародного бюро праці про те, що він встановлює більш тривалу відпустку, ніж та, яка була зазначена під час ратифікації" (пункт 4).

Також згідно з Конвенцією N 132 кожна особа, яка користується відпусткою, визначеною Конвенцією N 132, отримує за повний період цієї відпустки щонайменше свою встановлену або середню заробітну плату (що охоплює грошовий еквівалент будь-якої частини винагороди, яку зазвичай виплачують у натуральній формі, та яка не є постійною виплатою, що її здійснюють попри те, перебуває ця особа у відпустці чи ні), нараховану відповідно до методу, що його визначає компетентний орган влади або інший відповідний орган у кожній країні; суми, що підлягають виплаті, виплачують заінтересованій особі до відпустки, якщо інше не визначено угодою між цією особою та роботодавцем (стаття 7).

Із приписів Конвенції N 132 вбачається, що допустимим є поділ щорічної оплачуваної відпустки на частини, однак одна з таких частин має становити не менше двох робочих тижнів безперервно (стаття 8); заборонено укладати угоди про відмову від права на мінімальну щорічну оплачувану відпустку або про її невикористання із заміною такої відпустки грошовою компенсацією тощо; зокрема, виплата компенсації за щорічну оплачувану відпустку допускається лише після припинення з особою трудових відносин (статті 11, 12).

Конституційний Суд України також зважає на те, що у праві Європейського Союзу та актах Ради Європи для працівників установлено мінімальну тривалість щорічної оплачуваної відпустки - чотири тижні [пункт 3 статті 2 частини II Європейської соціальної хартії (переглянутої) (The European Social Charter) 1996 року (далі - Хартія), пункт 7 Директиви Європейського парламенту та Ради Європейського Союзу від 4 листопада 2003 року 2003/88/ЄС щодо деяких аспектів організації робочого часу], а власне право Європейського Союзу спрямоване на прогресивне та посилене забезпечення права на щорічну оплачувану відпустку [пункт 8 розділу I Хартії Співтовариства про засадничі соціальні права працівників (Community Charter of the Fundamental Social Rights of Workers) 1989 року; стаття 31 Хартії основоположних прав Європейського Союзу (Charter of Fundamental Rights of the European Union) 2000 року].

Відповідно до пункту 3 статті 2 частини II Хартії задля забезпечення ефективного здійснення права на справедливі умови праці сторони зобов'язуються встановити щорічну оплачувану відпустку тривалістю не менше чотирьох тижнів, однак Україна не брала зобов'язань вважати обов'язковим для себе цей пункт статті 2 частини II Хартії [пункт 2 Закону України "Про ратифікацію Європейської соціальної хартії (переглянутої)" від 14 вересня 2006 року N 137-V (далі - Закон N 137)].

Водночас в Угоді про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони, ратифікованій із заявою Законом України "Про ратифікацію Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони" від 16 вересня 2014 року N 1678-VII (Додаток XL до Глави 21 "Співробітництво у галузі зайнятості, соціальної політики та рівних можливостей"), визначено поступове наближення національного законодавства

України до актів трудового законодавства Європейського Союзу в установлені строки.

Отже, керуючись конституційним принципом євроінтеграції України та виходячи з міжнародних зобов'язань України щодо забезпечення мінімальних стандартів права на відпочинок, Конституційний Суд України звертає увагу, що трудові відносини мають бути внормовані у такий спосіб, щоб гарантувати кожному працівникові право на оплачувану щорічну відпустку мінімальною тривалістю не менше трьох тижнів із підвищенням цього стандарту надалі.

4.4. Конституційний Суд України бере до уваги, що за міжнародним правом гарантовано посилений захист у сфері праці і зайнятості для уразливих категорій осіб, зокрема дітей та осіб з інвалідністю, визнано потребу в збільшеній тривалості оплачуваного відпочинку для них, що є гарантією забезпечення принципів балансу між працею та відпочинком і рівності та недискримінації працівників.

У міжнародному праві визначено посилений захист права дитини на відпочинок і дозвілля; на захист від економічної експлуатації та від виконання будь-якої роботи, яка може становити небезпеку для здоров'я, бути перешкодою в здобутті освіти чи завдавати шкоди здоров'ю, фізичному, розумовому, духовному, моральному та соціальному розвитку дитини; задля цього держави-учасниці, зокрема, визначають потрібні вимоги щодо тривалості робочого дня та умов праці [пункт 1 статті 31, стаття 32 Конвенції Організації Об'єднаних Націй про права дитини (Convention on the Rights of the Child) 1989 року]. Зокрема, за пунктом 7 статті 7 частини II Хартії "особи молодше 18 років, які працюють, мають право на щорічну оплачувану відпустку тривалістю не менше чотирьох тижнів", що Україна вважає обов'язковим для себе згідно з Законом N 137.

Також на міжнародному рівні посилено захищено таку вразливу категорію осіб, як особи з інвалідністю. Особливо це стосується захисту таких осіб від дискримінації в різних аспектах, а саме окремо гарантовано забезпечення їхнього права на працю, захист нарівні з іншими їхніх прав на справедливі й сприятливі умови праці (зокрема, безпечні та здорові умови праці), заборонено дискримінацію за ознакою інвалідності щодо всіх питань, які стосуються всіх форм зайнятості (зокрема, умов зайнятості, безпечних і здорових умов праці) [стаття 27 Конвенції про права осіб з інвалідністю (Convention on the Rights of Persons with Disabilities) 2006 року]; усебічно захищено право осіб з інвалідністю на самостійність, соціальну інтеграцію та участь у житті суспільства, що охоплює забезпечення умов праці без дискримінації (стаття 15 частини II Хартії). Ці приписи Хартії Україна також вважає обов'язковими для себе згідно із Законом N 137.

5. Конституційний Суд України виходить зі змісту приписів статей 8, 22, 64 Конституції України й того, що обмеження конституційного права на відпочинок у мирний час та в умовах воєнного стану засновано на вимогах Конституції України та визначених нею принципах, а в її статті 64 передбачено можливість обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина для захисту конституційно визначених інтересів (частина перша), а також встановлення в умовах воєнного або надзвичайного стану окремих обмежень прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень (частина друга).

5.1. Досліджуючи правомірність обмеження конституційного права на відпочинок в умовах воєнного стану, Конституційний Суд України бере до уваги свої юридичні позиції, за якими соціально-економічні права не є абсолютними, механізм їх реалізації може змінити держава, зокрема, через неможливість їх фінансового забезпечення у спосіб пропорційного перерозподілу коштів для збереження балансу інтересів особи і суспільства; проте сутність засадничого права не може бути поставлена під сумнів (рішення від 26 грудня 2011 року N 20-рп/2011, від 25 січня 2012 року N 3-рп/2012). У Рішенні Конституційного Суду України від 22 травня 2018 року N 5-р/2018 наголошено, що "держава виходячи з існуючих фінансово-економічних можливостей має право вирішувати соціальні питання на власний розсуд

<...

> у разі значного погіршення фінансово-економічної ситуації,

виникнення умов воєнного або надзвичайного стану, необхідності забезпечення національної безпеки України, модернізації системи соціального захисту тощо держава може здійснити відповідний перерозподіл своїх видатків з метою збереження справедливого балансу між інтересами особи та суспільства. Проте держава не може вдаватися до обмежень, що порушують сутність конституційних соціальних прав осіб, яка безпосередньо пов'язана з обов'язком держави за будь-яких обставин забезпечувати достатні умови життя, сумісні з людською гідністю" (абзац п'ятий підпункту 2.3 пункту 2 мотивувальної частини).

Конституційний Суд України вважає, що законодавець має широкий простір обдумування (margin of appreciation) у питаннях реалізації соціально-економічних прав, до яких віднесене і право на відпочинок, тому потрібно надавати належної ваги міркуванням законодавця щодо визначення суспільного інтересу, який зумовив запровадження обмежень таких прав, особливо в умовах воєнного або надзвичайного стану, якщо такі міркування не є явно безпідставними, а сутність засадничого права залишається непорушною.

5.2. Розглядаючи приписи статей 8, 22, частини першої статті 64, пункту 1 частини першої статті 92 Конституції України у їх взаємозв'язку, Конституційний Суд України зауважує, що ці конституційні приписи встановлюють заснований передусім на принципі верховенства права механізм обмеження конституційних прав і свобод та допускають їх обмеження для захисту конституційно визначених інтересів, зокрема інтересів національної безпеки, економічної безпеки, громадського порядку тощо, потреба захисту яких є правомірною метою втручання держави в зміст та обсяг таких прав і свобод. Конституційний Суд України наголошував, що вказані обмеження прав і свобод не можуть бути свавільними та несправедливими, їх установлюють лише Конституція і закони України, вони мають відповідати принципам рівності та юридичної визначеності, правомірній меті, бути обумовленими суспільною потребою досягнення цієї мети, домірними і за жодних умов не скасовувати сутності прав і свобод, яка є непорушною [рішення від 19 жовтня 2009 року N 26-рп/2009, від 1 червня 2016 року N 2-рп/2016, від 21 грудня 2017 року N 3-р/2017, від 12 липня 2019 року 5-р(I)/2019, від 15 червня 2022 року N 4-р(II)/2022, від 22 березня 2023 року N 3-р(II)/2023].

Механізм обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина, визначений частиною першою статті 64 Конституції України, діє як у мирний час, так і в умовах воєнного стану, однак обмеження таких прав і свобод, якщо це посягає на мінімальні гарантії їх реалізації, нівелюючи їхню сутність, не може бути зумовлене та виправдане потребами воєнного стану. Щодо прав і свобод, які не можуть бути обмежені за приписами частини другої статті 64 Конституції України, Конституційний Суд України наголошував, що "хоча обмеження зазначених людських прав не може бути зумовлене потребами, пов'язаними з воєнним станом, однак державне втручання у їх захисну сферу є можливим за умови виправданості (домірності) обраних законодавцем засобів, які зберігають повагу до сутності людських прав та не суперечать приписам Конституції України, які expressis verbis гарантують їх обсяг" [друге речення абзацу четвертого підпункту 8.3 пункту 8 мотивувальної частини Рішення від 18 липня 2024 року N 8-р(II)/2024].

Застосовуючи зазначений конституційний механізм, вимір сутності права на відпочинок та меж впливу на нього потрібно здійснювати з огляду на те, що пріоритетною є реалізація вказаного конституційного права для забезпечення фізичного й психічного відновлення людини, охорони її здоров'я і гідності, а принцип балансу між працею і особистим життям має бути спрямований передусім на захист соціальних, трудових і сімейних прав людини, створення умов для забезпечення її добробуту й гідного рівня життя.

Ураховуючи наведене та приписи статей 22, 45, частини першої статті 64, пунктів 1, 6 частини першої статті 92 Конституції України, Конституційний Суд України висновує, що держава у мирний час і в умовах воєнного стану може встановлювати обмеження щодо реалізації конституційного

права на відпочинок, зокрема щодо надання та використання оплачуваної щорічної основної відпустки з визначенням її мінімальної тривалості та інших видів відпусток, що, однак, не допускає тимчасового зупинення мінімальних гарантій реалізації права на всі такі відпустки, зниження їх рівня чи скасування.

5.3. Досліджуючи приписи частини другої статті 64 Основного Закону України, Конституційний Суд України наголошує, що в них визначено винятковий механізм установлення тимчасових окремих обмежень прав і свобод, який діє лише в умовах воєнного або надзвичайного стану, однак не можуть бути обмежені в таких умовах права і свободи, визначені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55 - 63 Конституції України.

Конституційний Суд України наголошував, що "відповідно до частини третьої статті 22, статті 64 Конституції України право громадян на соціальний захист, інші соціально-економічні права можуть бути обмежені, у тому числі зупиненням дії законів (їх окремих положень), лише в умовах воєнного або надзвичайного стану на певний строк" (абзац шостий підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 9 липня 2007 року N 6-рп/2007); "обмеження відповідних виплат є допустимим за умов воєнного або надзвичайного стану. Однак такого роду обмеження має запроваджуватися пропорційно, із встановленням чітких часових строків та в жорсткій відповідності до Конституції та законів України" (абзац перший підпункту 4.3 пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 28 серпня 2020 року N 10-р/2020); "в умовах воєнного стану верховенство Конституції України та її принципів, зокрема верховенства права, поділу влади, поваги до прав і свобод людини, є основами демократичного конституційного ладу України" [перше речення абзацу першого підпункту 8.3 пункту 8 мотивувальної частини Рішення від 18 липня 2024 року N 8-р(II)/2024].

Розвиваючи зазначені юридичні позиції, Конституційний Суд України акцентує на тому, що оцінку домірності тимчасових окремих обмежень прав і свобод людини слід здійснювати з урахуванням потреб, пов'язаних із воєнним станом, передусім щодо захисту держави від зовнішніх загроз та відновлення безпеки. Тому така оцінка характеризується певними особливостями, обумовленими суворістю та інтенсивністю обмежень, територією і строками їх застосування, що має відповідати гостроті воєнного стану; з іншого боку, потрібно серед заходів обирати найменш радикальний, щоб не завдати надмірної шкоди правам і свободам людини. Тобто в умовах воєнного стану втручання в права і свободи може бути значно інтенсивнішим та суворішим, ніж у межах загального механізму обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина (частина перша статті 64 Конституції України), коли такі обмеження держава вводить для захисту конституційно визначених інтересів і запроваджує як невіддільний елемент збалансованого публічного регулювання реалізації таких прав і свобод та захисту вказаних інтересів.

З огляду на наведене Конституційний Суд України зазначає, що обмеження конституційного права на відпочинок, допустиме відповідно до частини другої статті 64 Конституції України, може бути запроваджене лише домірно, із визначенням чітких строків і в період дії воєнного стану держава має забезпечити принаймні мінімальні гарантії відпочинку для відновлення сил працівників, щоб повністю не позбавити їх відпочинку. Принцип балансу між роботою і особистим життям також не зникає, однак він трансформується з урахуванням реалій цього особливого правового режиму, набуває прикладного характеру для задоволення потреб, пов'язаних із воєнним станом, тобто цей принцип стає спрямованим не стільки на забезпечення максимального соціально-економічного комфорту працівників, скільки на збереження людської гідності, мінімального рівня соціально-економічних гарантій для підтримання життєздатності працівників і їхніх сімей в умовах обмежень, запроваджених у зв'язку з воєнним станом.

5.4. Конституційний Суд України вказував, що і в мирний час, і в умовах воєнного стану в разі обмеження конституційних прав і свобод має бути дотриманий принцип юридичної визначеності, який є істотно важливим

у питаннях дієвості верховенства права та означає, що "обмеження основних прав людини та громадянина і втілення цих обмежень на практиці допустиме лише за умови забезпечення передбачуваності застосування правових норм, встановлюваних такими обмеженнями. Тобто обмеження будь-якого права повинне базуватися на критеріях, які дадуть змогу особі

<...

> передбачати юридичні наслідки своєї поведінки" (абзац третій підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 29 червня 2010 року N 17-рп/2010); "юридичну визначеність необхідно розуміти через такі її складові: чіткість, зрозумілість, однозначність норм права; право особи у своїх діях розраховувати на розумну та передбачувану стабільність існуючого законодавства та можливість передбачати наслідки застосування норм права (легітимні очікування)" (абзац п'ятий підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 23 січня 2020 року N 1-р/2020).

Конституційний Суд України вважає, що в контексті цього конституційного провадження юридичну визначеність потрібно розуміти не лише як право особи розраховувати на передбачуваність приписів актів права, якими визначені обмеження права на відпустку, та на чітке розуміння фактичних і юридичних наслідків їх застосування, а й як право на зрозуміле сприйняття потрібності, домірності та законності таких обмежень. Наведене означає, що приписи актів права мають встановлювати наперед і чітко строк дії будь-яких обмежень права на відпустку в умовах воєнного стану в Україні, а перебіг цього строку має відбуватися для всіх осіб за універсальними правилами та не може залежати від мінливих і позанормативних чинників, які зумовлюють непевність у тривалості таких обмежень та їх наслідках.

5.5. Конституційний Суд України також звертає увагу, що частина друга статті 64 Конституції України визначає національний механізм обмеження прав і свобод в умовах воєнного або надзвичайного стану, а механізм дерогації є зовнішньополітичним механізмом, який фіксує, що держава у зв'язку із введенням воєнного стану або іншою надзвичайною ситуацією тимчасово не спроможна виконувати взяті на себе окремі зобов'язання за міжнародними договорами у сфері прав людини. У Рішенні Конституційного Суду України від 18 липня 2024 року N 8-р(II)/2024 зазначено, що "відступ від деяких міжнародних зобов'язань України у сфері прав людини та зумовлена цим здатність держави вдатися до обмежень певних прав і свобод людини не означають запровадження законодавчих та інших засобів, які не були б узгоджені з Конституцією України" (абзац третій підпункту 8.2 пункту 8 мотивувальної частини). Тобто обидва вказані механізми, як правило, діють паралельно і є взаємопов'язаними, оскільки обмеження прав і свобод відповідно до частини другої статті 64 Конституції України фактично може виправдовувати дерогацію і є передумовою для її здійснення. З іншого боку, якщо визначення змісту та обсягу конституційних прав і свобод людини невіддільне від міжнародних зобов'язань, які держава взяла на себе, то обмеження таких прав і свобод за частиною другою статті 64 Конституції України неможливе без здійснення дерогації.

Отже, обмеження згідно з частиною другою статті 64 Конституції України конституційного права на відпочинок, зміст та обсяг якого пов'язаний із взятими державою міжнародними зобов'язаннями щодо забезпечення мінімальних гарантій реалізації вказаного права, має відбуватися одночасно з відступом держави від таких зобов'язань, якщо це не заборонено міжнародними договорами.

5.6. Конституційний Суд України бере до уваги, що в міжнародному праві визнано широкий простір обдумування держав у питаннях здійснення ними національної соціально-економічної політики, яка охоплює регулювання реалізації права на відпочинок.

Європейський суд з прав людини на підставі своєї прецедентної практики у рішенні у справі B l n Nagy v. Hungary від 13 грудня 2016 року (заява N 53080/13) підсумував, що поняття "суспільний інтерес" неодмінно значне за обсягом, і природною є наявність широкого простору обдумування у законодавчого органу під час реалізації соціальної та економічної політики, тому потрібно

поважати його міркування щодо того, що становить "суспільний інтерес", якщо тільки таке міркування не є явно безпідставним (§ 113); це особливо актуально, зокрема, коли закони ухвалюють в контексті зміни політичного та економічного режиму, запровадження політики захисту державного бюджету, для перерозподілу коштів, для заходів жорсткої економії, спричинених серйозною економічною кризою (§ 114).

До того ж акти міжнародного права визначають можливість відступу держав від зобов'язань під час надзвичайної ситуації (до якої віднесено і воєнний стан) [пункт 1 статті 15 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року; пункт 1 статті 4 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 року]; водночас у такій ситуації приписи цих міжнародних актів, що гарантують людські права і свободи, які не є абсолютними, не забороняють обмежувати їх домірно до потреб захисту відповідних публічних інтересів. Подібні механізми втручання визначені й для прав і свобод людини, не захищених указаними міжнародними актами, зокрема для засадничого права на відпочинок і дозвілля (статті F, G частини V Хартії); інші ж міжнародні акти, які гарантують засадниче право на відпочинок та дозвілля, не конкретизують механізму відступу держави від зобов'язань щодо цього права в умовах воєнного стану або іншої суспільної небезпеки, однак і не встановлюють заборон щодо такого відступу (пункт 2 статті 29 Декларації, стаття 4 Пакту). У Загальному коментарі N 23 щодо забезпечення права на відпочинок та дозвілля зазначено, що "хоча держави-учасниці і є гнучкими у національному контексті, вони зобов'язані встановити мінімальні стандарти, яких потрібно дотримуватись і які не можуть бути відхилені або знижені на підставі економічних або виробничих аргументів" (пункт 34).

Водночас акти міжнародного права навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану визначають пріоритетність принципу верховенства права, а отже, і його складників - домірності, юридичної визначеності, рівності.

У Доповіді про дотримання принципів демократії, прав людини та правовладдя в умовах надзвичайного стану (Report - Respect for democracy, human rights and the rule of law during states of emergency), ухваленій Європейською Комісією "За демократію через право" (Венеційська Комісія) 19 червня 2020 року за допомогою письмової процедури, яка замінила 123-тє пленарне засідання [CDL-AD(2020)014], наголошено, що "навіть в умовах надзвичайного стану переважну силу повинен мати засадничий принцип правовладдя" (§ 9), виділено основоположні принципи, дотримання яких є обов'язковим під час застосування надзвичайних заходів для мінімізації шкоди засадничим людським правам, демократії та правовладдю (потрібність, домірність та тимчасовість), а також визначено три основних інструменти врегулювання надзвичайних ситуацій (§ 38), а саме:

- "винятки з прав людини

<...

> виключають зі сфери прав людини певні дії, вжиті під час надзвичайної ситуації" (§ 39);

- "обмеження прав людини. До обмежень належать заходи, що накладені на неабсолютні права людини

<...

>. Ці обмеження підлягають потрійній перевірці: законності (передбачені законом), легітимності (мають законну мету) та потрібності (потрібні для досягнення мети та пропорційні до неї)" (§ 40);

- "відступ від прав. Відступи - це тимчасове призупинення гарантій певних прав людини. Можливість відступу передбачена ситуацією "надзвичайного становища в державі, за якого життя нації перебуває під загрозою"

<...

> чи схожою винятковою серйозною ситуацією. Прихований відступ не допускається. Заходи здійснення відступу повинні відповідати принципу домірності

<...

> держави можуть відступати лише "в такій мірі, в якій це диктує гострота становища"

<...

>. "Міра" стосується строгості заходів, географічної території, на якій їх застосовують, та періоду, протягом якого вони діють

<...

>. Відступ можна застосовувати щодо будь-яких прав людини, окрім тих, які визначено як такі, від яких не можна відступати" (§ 41).

Також під час обмеження прав і свобод мають бути дотримані принципи юридичної визначеності та

рівності. Європейська Комісія "За демократію через право" (Венеційська Комісія) у Дослідженні "Осучаснене Мірило правовладдя" (The Updated Rule of Law Checklist), ухваленому на її 145-му пленарному засіданні 12 - 13 грудня 2025 року [CDL-AD(2025)002], зазначила, що "передбачність означає не лише те, що приписи акта права мають бути (де можливо) проголошеними ще до їх імплементації, а й що вони мають бути передбачними за своїми наслідками: їх має бути сформульовано з достатньою чіткістю та зрозумілістю, аби суб'єкти права мали змогу впорядкувати свою поведінку згідно з ними" (пункт II.B.1.49); "засаднича вимога передбачності будь-якого втручання держави (за потреби - із залученням професійної правничої допомоги) та втручання у права, визначені приписами права, залишається незмінною. Визначальною метою є надання можливості особам, на яких поширюється дія приписів актів права, впорядковувати свою поведінку та у встановленому порядку організовувати свою діяльність, а також забезпечення того, щоб утручання держави було потрібним, домірним і законним" (пункт II.B.1.50); "законодавство має відповідати принципу рівності: воно повинно однаково регулювати схожі юридичні ситуації та по-різному - відмінні ситуації, а також гарантувати рівність за будь-якою ознакою потенційної дискримінації. Не кожна відмінність у ставленні - або відсутність диференційованого ставлення до осіб, які перебувають у суттєво відмінних ситуаціях, - становить дискримінацію, а лише така, якій бракує об'єктивного та розумного обґрунтування" (пункт II.E.2.91).

Отже, держави у мирний час і в умовах воєнного стану мають широкий простір обдумування у питаннях реалізації права на відпочинок. За такої умови принципи рівності, юридичної визначеності мають бути дотримані, а обмеження вказаного права - здійснюватися домірно до правомірної мети, зі збереженням мінімальних стандартів цього права; якщо ж ідеться про обмеження права на відпочинок у надзвичайній ситуації (зокрема, в умовах воєнного стану), то держави можуть відступати від своїх міжнародних зобов'язань щодо забезпечення права на відпочинок, тимчасово зупинивши мінімальні стандарти такого забезпечення, якщо це є домірним гостроті надзвичайного становища.

6. Конституційний Суд України, ураховуючи приписи статей 1, 3, 8, 22, 45, 64, пунктів 1, 6 частини першої статті 92 Конституції України, перевіряє на відповідність Конституції України (конституційність) оспорювані приписи Закону, що встановлюють обмеження конституційного права на відпочинок і уможливлюють у період дії воєнного стану надання або перенесення відповідних відпусток без збереження заробітної плати, якщо їх тривалість становить більше 24 календарних днів, а також надання без збереження заробітної плати невикористаних днів таких відпусток у разі їх перенесення на період після припинення або скасування воєнного стану, поки працівник фактично не використає вказаних днів.

6.1. Конституційний Суд України виходить із того, що обмеження конституційного права на відпочинок відбулося в умовах воєнного стану, який введено в Україні у зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України (Указ Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" від 24 лютого 2022 року N 64/2022 зі змінами), а також ураховує свої юридичні позиції, за якими:

- "у разі значного погіршення фінансово-економічної ситуації, виникнення умов воєнного або надзвичайного стану, необхідності забезпечення національної безпеки України

<...

> держава може здійснити відповідний перерозподіл своїх видатків з метою збереження справедливого балансу між інтересами особи та суспільства" (друге речення абзацу п'ятого підпункту 2.3 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 22 травня 2018 року N 5-р/2018);

- "в умовах воєнного стану держава зобов'язана мобілізувати всі доступні їй ресурси для посилення своєї обороноздатності та відсічі збройної агресії Російської Федерації проти України" [перше речення абзацу другого підпункту 5.2 пункту 5 мотивувальної частини Рішення від 6 квітня 2022 року N 1-р(II)/2022];

- "згідно з приписами частини першої статті 17 Конституції

України в умовах воєнного стану захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної, інформаційної безпеки є не лише найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу, а й невіддільною умовою збереження української державності як такої" [перше речення абзацу четвертого пункту 6 мотивувальної частини Рішення від 19 червня 2024 року N 7-р(II)/2024].

Конституційний Суд України в контексті цього конституційного провадження бере до уваги широкий простір обдумування законодавця у питаннях реалізації права на відпочинок і надає належної ваги міркуванням законодавця щодо визначення суспільного інтересу, що зумовив у зв'язку із введенням в Україні воєнного стану запровадження згідно з оспорюваними приписами Закону обмежень щодо здійснення працівниками прав на різні види відпусток, тривалість яких становить більше 24 календарних днів. Однак яким би широким не був цей простір обдумування та важливим суспільний інтерес, що потребує захисту, такі обмеження не можуть порушувати сутності права, мають бути установлені з легітимною метою, справедливі, об'єктивно виправдані та досягнуті домірними засобами.

6.2. Конституційний Суд України зазначає, що в умовах воєнного стану держава повинна спрямовувати всі доступні їй ресурси, зокрема фінансово-економічні, передусім на підтримку сфери оборони, відновлення інфраструктури, надання гуманітарної допомоги, задоволення інших нагальних потреб, зумовлених воєнним станом. Також у таких умовах, коли попит на трудові ресурси високий і виконання економічних, соціальних і воєнних завдань потребує мобілізації максимальної кількості працівників, для держави надважливо запобігти дестабілізації в роботі підприємств, установ, організацій усіх форм власності, державних інституцій, зокрема дефіциту трудових і фінансових ресурсів у різних секторах економіки та зниженню економічних показників. Стабільність та оперативність такої роботи доконечно потрібні для належного функціонування різних галузей економіки, а також усіх інших сфер суспільного життя, що, своєю чергою, забезпечує обороноздатність держави та її економічну безпеку.

Закон ухвалено задля "врегулювання окремих питань трудових відносин між працівником та роботодавцем в умовах воєнного часу, враховуючи необхідність забезпечення збалансованості між скороченням видатків роботодавців на оплату відпусток

<...

> та забезпеченням мінімально необхідних прав та гарантій працівників" [Пояснювальна записка до проєкту Закону України про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану (реєстр. N 7160), ухваленого як Закон].

Закон визначає особливості проходження державної служби, служби в органах місцевого самоврядування, особливості трудових відносин працівників усіх підприємств, установ, організацій в Україні незалежно від форми власності, виду діяльності і галузевої належності, представництв іноземних суб'єктів господарської діяльності в Україні, а також осіб, які працюють за трудовим договором, укладеним із фізичними особами, у період дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України "Про правовий режим воєнного стану" (частина перша статті 1 Закону).

Ураховуючи наведене та проаналізувавши приписи другого речення абзацу другого, абзацу третього частини першої статті 12, абзацу другого пункту 3 розділу "Прикінцеві положення" Закону, Конституційний Суд України висновує, що їх мета є легітимною, оскільки ці приписи Закону визначають у зв'язку із введенням в Україні воєнного стану на період його дії та після припинення або скасування особливий порядок організації надання відпусток, тривалість яких становить більше 24 календарних днів, що спрямовано на запобігання надмірному навантаженню на Державний бюджет України у разі фінансування з нього довготривалих відпусток, дестабілізації роботи підприємств, установ, організацій усіх форм власності, державних інституцій (зокрема, дефіциту трудових і фінансових ресурсів у різних секторах економіки та зниженню економічних показників) та має сприяти посиленню в умовах воєнного стану та після його припинення або скасування захисту обороноздатності

та економічної безпеки України.

6.3. На виконання приписів статей 1, 3, 45 Конституції України Кодексом законів про працю України (далі - Кодекс), Законом України "Про відпустки" від 15 листопада 1996 року N 504/96-ВР зі змінами (далі - Закон N 504) гарантовано конституційне право на відпочинок, яке є одним із основних трудових прав працівників, що охоплює, зокрема, право на відпустки, реалізація якого має бути забезпечена задля відновлення працездатності, зміцнення здоров'я, а також для виховання дітей, задоволення власних життєво важливих потреб та інтересів, всебічного розвитку особи (частина друга статті 2 Кодексу, преамбула Закону N 504).

Законодавець гарантував конституційне право на відпочинок, визначивши, зокрема, право на відпустки громадян України, які перебувають у трудових відносинах із підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, працюють за трудовим договором у фізичної особи (стаття 74 Кодексу, частина перша статті 2 Закону N 504); мінімальну тривалість оплачуваної щорічної основної відпустки для працівників, яка не може бути меншою ніж 24 календарних дні (частина перша статті 75 Кодексу, частина перша статті 6 Закону N 504); надання відповідних відпусток визначеної тривалості зі збереженням на період відпустки місця роботи (посади), заробітної плати (допомоги), а також заборону заміни відпустки грошовою компенсацією, крім окремих випадків, установлених на законодавчому рівні (стаття 83 Кодексу, частина третя статті 2, статті 4, 24 Закону N 504).

Згідно з пунктом 2 розділу "Прикінцеві положення" Закону главу XIX "Прикінцеві положення" Кодексу доповнено пунктом 2, за яким під час дії воєнного стану в Україні діють обмеження та особливості організації трудових відносин, установлені Законом, оспорювані приписи якого уможливлюють надання без збереження заробітної плати різних видів відпусток, визначених законами України. Водночас оспорювані приписи Закону гарантують на законодавчому рівні кожному працівникові оплачувану щорічну основну відпустку, мінімальна тривалість якої становить 24 календарних дні за поточний рік роботи, що засвідчує обов'язковий характер такої відпустки та виключає можливість її ненадання або надання без збереження заробітної плати. Тому оспорювані приписи Закону не скасовують сутності права на відпочинок для кожного такого працівника.

До того ж приписи другого речення абзацу другого, абзацу третього частини першої статті 12 Закону не позбавляють роботодавця можливості надавати оплачувані відпустки більшої тривалості на підставі законодавства України, трудових та колективних договорів, і саме він найліпше обізнаний з економічними, організаційними та управлінськими потребами, пов'язаними з трудовою діяльністю на локальному рівні, та найбільше заінтересований у розвитку свого сектору економіки та збереженні кадрів. Така можливість роботодавця на свій розсуд розв'язувати питання надання довготривалих відпусток дасть змогу ефективно, раціонально використовувати трудові і фінансові ресурси та забезпечувати гнучку й адаптовану роботу підприємств, установ, організацій усіх форм власності, державних інституцій, які в умовах воєнного стану виконують важливі функції (зокрема, постачання товарів і послуг, підтримання безперервної роботи економіки та задоволення ключових потреб суспільства), а також рівність у правах і обов'язках працівників різних галузей у період підвищеного суспільного навантаження, щоб забезпечити виконання нагальних завдань у різних сферах економіки, від яких в умовах воєнного стану залежить посилення обороноздатності держави та її економічна безпека.

Абзац другий пункту 3 розділу "Прикінцеві положення" Закону визначає порядок втрати чинності приписами другого речення абзацу другого, третього речення абзацу третього частини першої статті 12 Закону, які залишаються чинними до моменту, поки працівники фактично не використають днів відпусток, які були перенесені на період після припинення або скасування воєнного стану, що означає також можливість роботодавця надавати вказані відпустки до такого моменту без

збереження заробітної плати. Це може бути потрібним, з одного боку, для запобігання надмірному фінансовому навантаженню на різні сектори економіки у складний післявоєнний період та забезпечення економічної безпеки держави, з іншого, - щоб працівник мав можливість скористатися невикористаними днями відпусток, які були перенесені на післявоєнний період, до моменту, поки це право він повністю не реалізує.

Тож приписи другого речення абзацу другого, абзацу третього частини першої статті 12, абзацу другого пункту 3 розділу "Прикінцеві положення" Закону зберігають сутність права на відпочинок, що полягає в гарантуванні кожному працівникові оплачуваної щорічної основної відпустки, тривалість якої становить 24 календарних дні, а також встановлюють потрібні заходи, які раціонально пов'язані з досягненням легітимної мети цих приписів Закону.

6.4. Досліджуючи домірність установлених приписами абзацу третього частини першої статті 12 Закону обмежень права на відпочинок, Конституційний Суд України констатує, що Кодекс, Закон N 504 визначають низку оплачуваних і неоплачуваних відпусток різної тривалості і функціонального призначення у механізмі забезпечення соціально значущих обставин, юридичне унормування яких може відрізнятися за ступенем простору обдумування законодавця. Цей простір є широким, і у зв'язку із введенням воєнного стану в Україні законодавець може врегулювати надання та оплату тих відпусток, тривалість яких становить більше 24 календарних днів, визначаючи їх як такі, що не є обов'язковими, оскільки вони мають факультативний характер за вказаним призначенням та не стосуються сутності людських прав, а отже, не належать до мінімальних гарантій конституційного права на відпочинок.

Аналізуючи приписи абзацу третього частини першої статті 12 Закону, Конституційний Суд України наголошує, що вони гарантують обов'язкове надання надважливих соціальних відпусток у зв'язку з вагітністю та пологами, для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку та у зв'язку з усиновленням дитини, що відповідає посиленому захисту сім'ї, материнства, батьківства та дитинства за Конституцією України та міжнародним правом. Також зазначені приписи Закону належно відтворюють широкий простір обдумування законодавця в тім, що роботодавцю дозволено за власним рішенням надавати працівникові у період дії воєнного стану будь-які інші відпустки без збереження заробітної плати, якщо він уже використав 24 календарних дні щорічної основної відпустки; перенести невикористані працівником дні таких відпусток на період після припинення або скасування воєнного стану або ухвалити рішення надати ці дні відпусток без збереження заробітної плати. Адже такі відпустки (наприклад, додаткові відпустки за роботу із шкідливими та важкими умовами праці, за особливий характер праці, інші додаткові відпустки, передбачені чинним законодавством; додаткові відпустки у зв'язку з навчанням; соціальні відпустки - додаткові відпустки працівників, які мають дітей або повнолітню дитину - особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, відпустки при народженні дитини) є додатковими соціальними благами, які мають факультативне функціональне призначення у забезпеченні соціально значущих обставин, не впливають на людську гідність та не скасовують сутності конституційного права на відпочинок та інших конституційних прав і свобод людини і громадянина.

З огляду на наведене Конституційний Суд України дійшов висновку, що приписи абзацу третього частини першої статті 12 Закону не суперечать приписам статей 1, 3, 8, 22, 24, 28, 45, 51, 52, 64 Конституції України.

6.5. Конституційний Суд України, вирішуючи цю справу, керується принципами домірності, рівності і юридичної визначеності та виходить із того, що оплачувана щорічна відпустка є засадничою конституційною гарантією конституційного права на відпочинок і її мінімальна тривалість має бути встановлена законом для всіх працівників безумовно. Тому забезпечення такої відпустки мінімальної тривалості має обов'язковий характер та виключає можливість її ненадання або надання без збереження заробітної плати. Так само мають бути

гарантовані законом збільшена тривалість оплачуваної щорічної основної відпустки та/або надання відповідних видів оплачуваних відпусток для уразливих категорій осіб, зокрема дітей та осіб з інвалідністю, якщо такі відпустки є не додатковими пільгами, а мінімальними гарантіями їхнього права на відпочинок, що невіддільні від забезпечення засадничих соціально значущих обставин праці таких осіб та збереження сутності їхнього права на відпочинок. Тому надавати такі відпустки, які становлять мінімальні гарантії права на відпочинок, без збереження заробітної плати недопустимо за жодних умов, оскільки нівелюється сама природа такої відпустки як справедливої винагороди за працю та засадничої соціальної гарантії, що має компенсаційний характер.

Друге речення абзацу другого частини першої статті 12 Закону уможливлює надання працівникові невикористаних днів щорічної основної відпустки без збереження заробітної плати, якщо тривалість такої відпустки становить більше 24 календарних днів. Тобто цим приписом Закону не гарантована як обов'язкова встановлена на законодавчому рівні (стаття 75 Кодексу, стаття 6 Закону N 504) оплачувана щорічна основна відпустка, мінімальна тривалість якої перевищує 24 календарних дні, особам віком до вісімнадцяти років - 31 календарний день, особам з інвалідністю I і II груп - 30 календарних днів, особам з інвалідністю III групи - 26 календарних днів. До того ж у період дії воєнного стану не застосовують заборону не надавати щорічних відпусток повної тривалості протягом робочого року особам віком до вісімнадцяти років (абзац п'ятий частини першої статті 12 Закону). Зазначені неповнолітні особи належать до такої уразливої категорії осіб, як діти, яким надання збільшеної тривалості відпочинку вкрай потрібне для всебічного належного розвитку і є конституційним обов'язком держави щодо охорони дитинства (статті 24, 51 Конституції України). Особи з інвалідністю також потребують збільшеної тривалості відпочинку задля реалізації їхніх прав на працю, здоров'я, реабілітацію нарівні з іншими працівниками та для забезпечення соціальної інтеграції, гідного рівня життя й недискримінації, що узгоджується зі змістом статей 24, 28 Конституції України. Проте припис другого речення абзацу другого частини першої статті 12 Закону не забезпечує таких мінімальних гарантій реалізації конституційного права на відпочинок для вказаних уразливих категорій осіб, оскільки надання їм визначеної на законодавчому рівні оплачуваної щорічної основної відпустки мінімальної тривалості фактично не має обов'язкового характеру та уможливлює ненадання такої відпустки або надання її без збереження заробітної плати. Конституційний Суд України також наголошує, що зазначеним приписом Закону фактично зупинена на період дії воєнного стану для осіб віком до вісімнадцяти років конституційна гарантія надання оплачуваної щорічної відпустки мінімальної тривалості, оскільки фактично йдеться про відступ держави від зобов'язання, узятого нею відповідно до пункту 7 статті 7 частини II Хартії, за яким для осіб віком до вісімнадцяти років оплачувана щорічна відпустка не може бути меншою принаймні ніж 28 календарних днів.

Отже, припис другого речення абзацу другого частини першої статті 12 Закону не забезпечує у сфері праці та зайнятості для осіб віком до вісімнадцяти років та осіб з інвалідністю мінімальних гарантій права на відпочинок у вигляді щорічної основної відпустки, мінімальна тривалість якої більше 24 календарних днів, що порушує принципи рівності, домірності та поваги до людської гідності, нівелюючи сутність конституційного права на відпочинок.

Також Конституційний Суд України вказує, що приписи абзацу другого пункту 3 розділу "Прикінцеві положення" Закону не лише нівелюють вказані мінімальні гарантії права на відпочинок, оскільки пролонгують чинність припису другого речення абзацу другого частини першої статті 12 Закону до моменту, поки працівники фактично не використають днів відпусток, які були перенесені на період після припинення або скасування воєнного стану в Україні, а й порушують принцип юридичної визначеності та засадничу вимогу чіткості

строків обмежень прав і свобод в умовах воєнного стану.

Відповідно до абзацу другого пункту 3 розділу "Прикінцеві положення" Закону втрата чинності приписами другого речення абзацу другого, третього речення абзацу третього частини першої статті 12 Закону, якими визначені обмеження права на відпустку, для кожного працівника відбувається в різний час і залежить від використання днів відпусток та їх надання, що фактично індивідуалізує строк дії вказаних обмежень і ставить його у залежність від обставин реалізації права на відпустку, уможливлюючи довільність та неоднаковість перебігу такого строку для працівників. Тобто перебіг вказаного строку не відбувається для всіх працівників за універсальними правилами, що зумовлює невпевненість у тривалості зазначених обмежень права на відпочинок та їх фактичних і юридичних наслідків, порушує принцип юридичної визначеності та повністю позбавляє передбачуваності застосування обмежень права на відпочинок, визначених оспорюваними приписами Закону, спотворюючи також чіткість строків їх дії у зв'язку із введенням воєнного стану в Україні, що суперечить принципу верховенства права.

З огляду на наведене Конституційний Суд України висновує, що припис другого речення абзацу другого частини першої статті 12 Закону в тім, що він не забезпечує надання особам віком до вісімнадцяти років та особам з інвалідністю оплачуваної щорічної основної відпустки, мінімальна тривалість якої більше 24 календарних днів, та приписи абзацу другого пункту 3 розділу "Прикінцеві положення" Закону суперечать приписам статей 1, 3, 8, 22, 24, 28, 45, 51, 52, 64 Конституції України.

Ураховуючи викладене та керуючись статтями 147, 150, 1512, 152, 153 Конституції України, на підставі статей 7, 32, 35, 51, 52, 65, 66, 74, 84, 88, 89, 91, 92, 94 Закону України "Про Конституційний Суд України" Конституційний Суд України ухвалив:

1. Визнати такими, що відповідають Конституції України (є конституційними), приписи абзацу третього частини першої статті 12 Закону України "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану" від 15 березня 2022 року N 2136-IX зі змінами.

2. Визнати такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними):

- припис другого речення абзацу другого частини першої статті 12 Закону України "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану" від 15 березня 2022 року N 2136-IX зі змінами в тім, що він не забезпечує надання особам віком до вісімнадцяти років та особам з інвалідністю оплачуваної щорічної основної відпустки, мінімальна тривалість якої більше 24 календарних днів;

- приписи абзацу другого пункту 3 розділу "Прикінцеві положення" Закону України "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану" від 15 березня 2022 року N 2136-IX зі змінами.

3. Приписи другого речення абзацу другого частини першої статті 12, абзацу другого пункту 3 розділу "Прикінцеві положення" Закону України "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану" від 15 березня 2022 року N 2136-IX зі змінами, що визнані неконституційними, утрачають чинність із дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

4. Рішення Конституційного Суду України є обов'язковим, остаточним та таким, що не може бути оскаржено.

Рішення Конституційного Суду України підлягає опублікуванню у "Віснику Конституційного Суду України".

ВЕЛИКА ПАЛАТА

КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ

* * *

ОКРЕМА ДУМКА

судді Конституційного Суду України Совгирі О. В. стосовно Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) приписів другого речення абзацу другого, абзацу третього частини першої статті 12, абзацу другого пункту 3 розділу "Прикінцеві положення" Закону України "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану" (щодо права на відпустки)

Конституційний Суд України (далі - Суд) ухвалив Рішення у справі за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) приписів другого

речення абзацу другого, абзацу третього частини першої статті 12, абзацу другого пункту 3 розділу "Прикінцеві положення" Закону України "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану" (щодо права на відпустки) від 19 травня 2026 року N 3-р/2026 (далі - Рішення), яким:

1) визнав такими, що відповідають Конституції України (є конституційними), приписи абзацу третього частини першої статті 12 Закону України "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану" від 15 березня 2022 року N 2136-IX зі змінами (далі - Закон);

2) визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними):

- припис другого речення абзацу другого частини першої статті 12 Закону в тім, що він не забезпечує надання особам віком до вісімнадцяти років та особам з інвалідністю оплачуваної щорічної основної відпустки, мінімальна тривалість якої більше 24 календарних днів;

- приписи абзацу другого пункту 3 розділу "Прикінцеві положення" Закону.

Поділяючи прагнення Суду захистити гарантії конституційного права на відпочинок для вразливих категорій працівників, водночас не можу погодитися із застосованою методологією та логікою обґрунтування Рішення. Тож користуючись правом висловити окрему думку до рішення Суду, вважаю за потрібне звернути увагу на певні методологічні недоліки Рішення.

1. Предмет конституційного контролю у справі

Закон визначає особливості трудових відносин в умовах воєнного стану, зокрема стаття 12 встановлює нюанси реалізації права на відпустку. Абзац перший частини першої статті 12 Закону передбачає, що "у період дії воєнного стану надання працівнику щорічної основної відпустки за рішенням роботодавця може бути обмежено тривалістю 24 календарні дні за поточний робочий рік", тобто це положення Закону уможливлює обмеження тривалості щорічної основної відпустки працівників. Абзац другий частини першої статті 12 Закону регулює лише порядок надання невикористаних днів такої відпустки: обов'язкове перенесення невикористаних днів щорічної основної відпустки на післявоєнний період (перше речення) та право роботодавця надати такі дні відпустки без збереження заробітної плати (друге речення).

Суд у Рішенні визнав неконституційним саме припис другого речення абзацу другого частини першої статті 12 Закону, згідно з яким "за рішенням роботодавця невикористані дні такої відпустки можуть надаватися без збереження заробітної плати", у тім, що він не забезпечує надання особам віком до вісімнадцяти років та особам з інвалідністю оплачуваної щорічної основної відпустки, мінімальна тривалість якої більше 24 календарних днів. Проте такий висновок Суду не узгоджується зі змістом положення Закону, що визнане неконституційним. Друге речення абзацу другого частини першої статті 12 Закону не регулює питання надання щорічної основної відпустки і не встановлює жодних обмежень її тривалості для будь-яких категорій працівників; установлює тільки право роботодавця надавати невикористані дні щорічної основної відпустки без збереження заробітної плати. Суд у Рішенні фактично дав оцінку абзацу першого частини першої статті 12 Закону, який уможливлює обмеження тривалості щорічної основної відпустки 24 календарними днями, але не є предметом конституційного контролю в цій справі. Суд зосередився на тому, що особи з інвалідністю та неповнолітні особи мають право на збільшену тривалість відпочинку навіть під час воєнного стану з огляду на їхні фізіологічні потреби, але "прив'язав" свій висновок до положення Закону, яке безпосередньо не регулює цього питання.

Як наслідок, намагання захистити право вразливих груп працівників на відпочинок спричинило юридичну невизначеність, адже, з одного боку, абзац перший частини першої статті 12 Закону так і залишається чинним, а отже, допускає обмеження тривалості щорічної основної відпустки працівників, зокрема неповнолітніх осіб та осіб з інвалідністю, 24 календарними днями, а з іншого - через специфічне формулювання резолютивної частини Рішення щодо другого речення абзацу другого частини першої статті 12 Закону роботодавець зобов'язаний забезпечити таким категоріям працівників повну

оплачувану відпустку понад 24 календарні дні, тобто виникла ситуація, коли два суміжних абзаци однієї статті Закону по-різному регулюють те саме питання.

Поза увагою Суд залишив реальний зміст другого речення абзацу другого частини першої статті 12 Закону, тобто право роботодавця не оплачувати невикористаних днів щорічної основної відпустки, які були перенесені на період після припинення або скасування воєнного стану.

По-перше, перевіряючи зазначене положення Закону на конституційність, слід було звернути увагу на темпоральні межі дії наслідків обмежень конституційного права на відпочинок в аспекті їх поширення на післявоєнний час, адже в мирний час невикористані під час дії воєнного стану дні щорічної основної відпустки можуть бути надані без збереження заробітної плати за рішенням роботодавця. З огляду на те, що частина друга статті 64 Конституції України допускає обмеження окремих конституційних прав, зокрема права на відпустку, лише в умовах воєнного або надзвичайного стану із зазначенням строку дії цих обмежень, Суд мав би дати відповідь на питання, чи можуть наслідки обмежень, запроваджених під час воєнного стану, продовжувати діяти після його скасування чи припинення.

По-друге, Суд досить поверхнево проаналізував питання пропорційності обмежень, запроваджених другим реченням абзацу другого частини першої статті 12 Закону. У Рішенні Суд зазначив, що мета, зокрема, вказаного положення Закону є легітимною (запобігання надмірному навантаженню на Державний бюджет України у разі фінансування з нього довготривалих відпусток, дестабілізації роботи підприємств, установ, організацій усіх форм власності, державних інституцій) (абзац четвертий підпункту 6.2 пункту 6 мотивувальної частини), проте не проаналізував, чи обраний засіб (безоплатність частини основної щорічної відпустки) є найменш обтяжливим заходом, чи дотримано баланс між інтересами працівника і роботодавця.

По-третє, Суд не звернув уваги на один суттєвий нюанс другого речення абзацу другого частини першої статті 12 Закону - безмежну дискрецію роботодавця в питанні надання невикористаних днів щорічної основної відпустки зі збереженням заробітної плати чи без збереження. Законодавець не встановив жодних запобіжників, тому роботодавець може ухвалити рішення про надання невикористаних днів щорічної основної відпустки працівнику без збереження заробітної плати без фінансово-економічного обґрунтування, урахування соціального статусу працівника (наприклад, чи є він єдиним годувальником у сім'ї). Закон не пов'язав можливість надання невикористаних днів щорічної основної відпустки без збереження заробітної плати із реальними кризовими обставинами в конкретній ситуації, не обмежив дискреції роботодавця жодними критеріями, умовами чи обставинами, що може уможливлювати свавілля. Суд мав би перевірити друге речення абзацу другого частини першої статті 12 Закону на відповідність критерію якості закону, який є одним з індикаторів принципу юридичної визначеності.

Натомість Суд визнав неконституційним абзац другий пункту 3 розділу "Прикінцеві положення" Закону, який передбачає, що друге речення абзацу другого частини першої та третє речення абзацу третього частини першої статті 12 Закону втрачають чинність з моменту використання днів відпусток, які були перенесені на період після припинення або скасування воєнного стану, зазначивши, що оскільки "втрата чинності приписами другого речення абзацу другого, третього речення абзацу третього частини першої статті 12 Закону, якими визначені обмеження права на відпустку, для кожного працівника відбувається в різний час і залежить від використання днів відпусток та їх надання", то це "фактично індивідуалізує строк дії вказаних обмежень і ставить його у залежність від обставин реалізації права на відпустку, уможливлюючи довільність та неоднаковість перебігу такого строку для працівників", порушує принцип юридичної визначеності та повністю позбавляє передбачуваності застосування обмежень права на відпочинок (абзац п'ятий підпункту 6.5 пункту 6 мотивувальної частини Рішення). Проте такий висновок є дискусійним з огляду на таке.

У

розділі "Прикінцеві положення" Закону законодавець чітко окреслив темпоральні межі дії обмеження щодо тривалості відпусток, пов'язавши його лише з періодом дії правового режиму воєнного стану. Те, що фактична реалізація наслідків цього обмеження (використання днів відпустки без збереження заробітної плати) пролонгується у часі до моменту використання залишку днів відпусток (як щорічної основної, так і інших видів відпусток), є об'єктивним результатом динаміки трудових правовідносин і процесу накопичення невикористаних днів відпусток. Перебіг відповідного строку дії наслідків обмежень обумовлений суто юридичними фактами - наявністю невикористаних днів відпусток та волевиявленням самого працівника щодо їх використання. Суд дійшов хибного висновку, стверджуючи, що відсутність фіксованої календарної дати використання відпустки кожним конкретним працівником позбавляє передбачуваності застосування обмежень.

Положення абзацу другого пункту 3 розділу "Прикінцеві положення" Закону, навпаки, спрямовані на забезпечення юридичної визначеності у правовідносинах між роботодавцем і працівником щодо порядку використання днів відпусток, не використаних у період воєнного стану і перенесених на період після завершення війни (можливість надання таких відпусток без збереження заробітної плати). Це пов'язано з тим, що за загальним правилом невикористані дні відпусток надаються працівникові зі збереженням заробітної плати, а надання відпусток, не використаних у період воєнного стану і перенесених на період після завершення війни, за рішенням роботодавця допускається без збереження заробітної плати.

Суд, визнавши неконституційними положення абзацу другого пункту 3 розділу "Прикінцеві положення" Закону, створив суперечність, адже, з одного боку, положення Закону передбачають перенесення невикористаних у період воєнного стану днів відпусток (як щорічної основної, так і інших видів відпусток) на мирний час і уможливлюють їх надання за рішенням роботодавця без збереження заробітної плати, а з іншого - після ухвалення Рішення ці положення Закону втрачають чинність з дня припинення або скасування воєнного стану. Тобто Суд, замість того, щоб розв'язати проблему, штучно розірвав єдиний механізм регулювання, скасувавши порядок реалізації норми Закону, але залишивши чинною її матеріальну основу. Це поглибило стан юридичної невизначеності, що призведе до очевидного практичного колапсу при вирішенні питання надання невикористаних у період дії воєнного стану днів відпусток після його припинення чи скасування без збереження заробітної плати чи з її збереженням.

2. Сутність конституційного права на відпочинок

Згідно зі статтею 45 Конституції України право на відпочинок забезпечується, зокрема, наданням оплачуваної щорічної відпустки, мінімальна тривалість якої є однією з умов здійснення цього права та визначається законом.

Одразу два законодавчих акти - Кодекс законів про працю України (частина перша статті 75) і Закон України "Про відпустки" (частина перша статті 6) - визначають, що "щорічна основна відпустка надається працівникам тривалістю не менш як 24 календарних дні за відпрацьований робочий рік, який відлічується з дня укладення трудового договору". Очевидно, що 24 календарних дні - це внормована на національному рівні мінімальна тривалість оплачуваної щорічної основної відпустки для мирного часу.

Проте в умовах воєнного стану, коли Український народ консолідований навколо забезпечення обороноздатності держави та відсічі збройній агресії російської федерації, очевидно, що окремі соціально-економічні права, зокрема право, визначене статтею 45 Конституції України, можуть бути обмежені. Конституційне підґрунтя для уможливлення обмеження права на відпочинок становить стаття 64 Основного Закону України.

Спеціальним законодавчим актом, який визначив особливості трудових відносин працівників усіх підприємств, установ, організацій в Україні незалежно від форми власності, виду діяльності і галузевої належності у період дії воєнного стану, став Закон. У частині регулювання права на відпочинок Закон визначив, зокрема, що "у період дії воєнного стану

надання працівнику щорічної основної відпустки за рішенням роботодавця може бути обмежено тривалістю 24 календарні дні за поточний робочий рік" (абзац перший частини першої статті 12).

У Рішенні Суд виснував, що сутність права на відпочинок "полягає в гарантуванні кожному працівникові оплачуваної щорічної основної відпустки, тривалість якої становить 24 календарних дні", а "держава у мирний час і в умовах воєнного стану може встановлювати обмеження щодо реалізації конституційного права на відпочинок, зокрема щодо надання та використання оплачуваної щорічної основної відпустки з визначенням її мінімальної тривалості та інших видів відпусток, що, однак, не допускає тимчасового зупинення мінімальних гарантій реалізації права на всі такі відпустки, зниження їх рівня чи скасування" (абзац четвертий підпункту 5.2 пункту 5, абзац шостий підпункту 6.3 пункту 6 мотивувальної частини).

По-перше, не можна визначати сутність права на відпочинок a priori за встановленим законодавцем мінімальним строком щорічної основної відпустки. Фактично єдиним аргументом щодо неконституційності другого речення абзацу другого частини першої статті 12 Закону є те, що держава не гарантує для неповнолітніх осіб та осіб з інвалідністю тривалості щорічних основних відпусток на рівні, установленому для них законом для мирного часу. Проте тимчасове обмеження для відповідних категорій осіб мінімальної тривалості щорічних основних відпусток у період дії воєнного стану не означає, що для всіх інших працівників кількість гарантованих державою календарних днів щорічного відпочинку має бути пропорційно зменшена для того, щоб не порушувати сутності права, визначеного статтею 45 Конституції України. Навпаки, забезпечення для всіх працівників в умовах воєнного стану принаймні того рівня гарантій, які держава встановила для мирного часу, є індикатором мінімального втручання в конституційне право на відпочинок. Отже, оцінка конституційності оспорюваних положень Закону не має залежати від іншого закону, тому встановлену державою тривалість щорічної основної відпустки для різних категорій працівників не слід безумовно транспонувати у площину сутності конституційного права на відпочинок для відповідних категорій осіб.

По-друге, контроверсійним є твердження Суду про можливість обмеження конституційного права на відпочинок (у частині надання та використання щорічної основної відпустки) без можливості тимчасового зупинення встановлених законом "мінімальних гарантій реалізації права на всі такі відпустки, зниження їх рівня чи скасування". Звісно ж, законодавець обґрунтовано виокремив окремі категорії осіб (зокрема, це особи з інвалідністю та неповнолітні особи), застосувавши диференційований підхід до визначення мінімальної тривалості відповідної відпустки для них. Проте підвищені гарантії права на відпочинок у частині надання більшої кількості календарних днів щорічної основної відпустки для певних категорій осіб не означають, що ця кількість не може бути обмежена в умовах екстраординарних правових режимів. Хоча навіть під час воєнного стану законодавець гарантував працівникам стандарт мінімальної тривалості щорічної основної відпустки, передбачений для мирного часу.

По-третє, обмеження конституційного права на відпочинок є лише тимчасовим заходом, за якого підвищені гарантії права на відпочинок для окремих категорій осіб (зокрема, неповнолітніх осіб та осіб з інвалідністю) не анулюються, оскільки невикористані під час дії воєнного стану дні щорічної основної відпустки переносяться на період після припинення або скасування воєнного стану. Суд мав би зосередитися на питанні розсуду роботодавця щодо оплатності перенесених днів такої відпустки, а не на зменшенні її тривалості під час дії воєнного стану на 6 днів - для осіб з інвалідністю I та II груп, 2 дні - для осіб з інвалідністю III групи, 7 днів - для неповнолітніх осіб.

Крім того, Суд досить вибірково підійшов до питання захисту вразливих категорій працівників, виокремивши лише осіб з інвалідністю та неповнолітніх осіб для забезпечення принципу недискримінації. Аналізуючи абзац третій частини першої статті 12

Закону, який встановлює право роботодавця обмежувати надання додаткових відпусток під час воєнного стану, Суд безапеляційно назвав такі відпустки "додатковими соціальними благами, які мають факультативне функціональне призначення у забезпеченні соціально значущих обставин", не з'ясувавши дійсного їх призначення. Наприклад, Закон України "Про відпустки" передбачає надання додаткової відпустки тривалістю 10 календарних днів одинокій матері, батьку, який виховує дитину без матері, одному з батьків, які мають дитину з інвалідністю тощо. Ці гарантії є не просто "факультативним благом", а способом забезпечення недискримінації, формою виконання державою її позитивного обов'язку щодо охорони дитинства, материнства і батьківства, закріпленого у статті 51 Конституції України. З одного боку, Суд визнає неконституційним обмеження тривалості щорічної основної відпустки для осіб з інвалідністю з огляду на їх фізіологічний стан, а з іншого - цілком припустимим визнає позбавлення додаткової відпустки жінки або чоловіка, що здійснює щоденний догляд за дитиною з інвалідністю. Це створює штучну й невиправдану диференціацію серед осіб, які перебувають у схожих складних життєвих обставинах. Отже, у Рішенні варто було б зосередитися не на формальному виді відпустки (основна чи додаткова), а на її значенні для вразливих категорій працівників.

3. Баланс інтересів роботодавця і працівника

У Рішенні Суд загалом правильно проаналізував юридичну природу права на відпочинок як похідного від права на працю; водночас декілька разів Суд акцентував на тому, що право на відпочинок є, зокрема, автономним конституційним (засадничим) правом. Це призвело до того, що в межах "тесту на пропорційність" Суд пішов методологічно хибним шляхом, досліджуючи баланс між професійною діяльністю людини (працею) та її особистим життям (work-life balance). У пошуках цього балансу Суд зосередився лише на одному суб'єктові трудових відносин - працівникові, оминувши увагою інтереси роботодавця.

Так, формулювання "кожен, хто працює", закріплене в частині першій статті 45 Конституції України, охоплює не всіх людей, а саме працівників1, тобто йдеться про відпочинок у межах трудових відносин2 - час, коли особа звільняється від виконання своїх трудових обов'язків і може його використовувати на власний розсуд3. У цьому аспекті розподіл державою темпоральних меж робочого часу та часу відпочинку є механізмом і гарантією реалізації права на відпочинок саме тими, хто працює4. Водночас вступ у трудові відносини є обов'язковою умовою реалізації права, закріпленого у статті 45 Конституції України, у зв'язку з чим у науковій літературі прийнято визнавати похідний характер права на відпочинок від права на працю5.

____________

1 Маланчук О. О. Конституційне закріплення права на відпочинок як державна гарантія його реалізації. Вісник Львівського університету. Серія юридична. 2019. Вип. 69. С. 112.

2 Авескулов В. Д. Використання часу відпочинку у трудових правовідносинах. Форум права. 2015. N 2. С. 6.

3 Велика українська юридична енциклопедія : у 20 т. T. 4 : Конституційне право / Національна академія правових наук України; Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України; Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого. Харків : Право, 2024. С. 680.

4 Черноус С. М. Право на відпочинок у системі прав людини. Право та інновації. 2016. N 4 (16). С. 135.

5 Пилипчук Н. П. Конституційне право громадян України на відпочинок : дис.... доктора філософії за спеціальністю 081 "Право" / Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України. Київ, 2021. С. 54 - 55.

Вочевидь праву працівника на відпочинок кореспондує обов'язок роботодавця звільнити працівника від виконання трудових обов'язків на певний час, зокрема на період гарантованої державою щорічної основної відпустки. Уважається, що саме на сприяння досягненню балансу інтересів працівника і роботодавця спрямовані державні гарантії у сфері праці, зокрема законодавче закріплення тривалості робочого часу у співвідношенні із часом відпочинку. Такі гарантії не лише захищають працівників від експлуатації, але й

забезпечують стабільність трудових відносин і створюють умови, вигідні як для працівників і роботодавців, так і для держави та суспільства загалом6.

____________

6 Костюченко О. Є. Розвиток договірного регулювання трудових відносин між працівником і роботодавцем. Наукова концепція розвитку законодавства України: обґрунтування та прогнозування напрямів правотворчої діяльності: монографія / за заг. ред. Р. О. Стефанчука та Н. С. Кузнєцової. Київ : Юрінком Інтер, 2025. С. 863.

Тобто принцип соціальної держави передбачає визначення балансу інтересів у суспільстві між такими суб'єктами, як держава і громадяни, працівники і роботодавці, профспілки і роботодавці тощо. Якраз забезпечення такого балансу не може посягати на сутнісний зміст соціальних прав людини7. Недарма Суд, розглядаючи справи, дотичні до трудових відносин, досліджував відповідні конституційно значущі питання саме крізь призму балансу прав і законних інтересів працівників і роботодавців (рішення від 15 жовтня 2013 року N 9-рп/2013 і від 11 грудня 2025 року N 1-р/2025).

____________

7 Різник С. В. Конституційність нормативних актів: сутність, методологія оцінювання та система забезпечення в Україні: монографія. Львів : ЛНУ імені Івана Франка, 2020. С. 307.

Отже, підхід, який застосував Суд у пошуках пропорційності обмеження права на відпочинок, не враховує сутності та природи трудових відносин, розгляд цієї справи мав відбуватися у площині "роботодавець - працівник", що враховувало б інтереси всіх сторін трудових відносин.

Суд, ухваливши Рішення, на перший погляд, виконав благородну місію - захистив право вразливих категорій працівників на відпочинок. Водночас низка суттєвих методологічних помилок та внутрішніх суперечностей щодо: предмета конституційного контролю, визначення сутності права на відпочинок через законодавчо встановлений мінімум тривалості щорічної основної відпустки, аналізу пропорційності обмеження конституційного права на відпочинок лише через принцип балансу між працею та особистим життям людини, спричинили юридичну невизначеність, що значно ускладнить застосування учасниками трудових правовідносин частини першої статті 12 Закону.

Суддя

Конституційного Суду України

Ольга СОВГИРЯ

СПІЛЬНА ОКРЕМА (ЗБІЖНА) ДУМКА

суддів Конституційного Суду України Олександра Водяннікова та Сергія Різника стосовно Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) приписів другого речення абзацу другого, абзацу третього частини першої статті 12, абзацу другого пункту 3 розділу "Прикінцеві положення" Закону України "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану" (щодо права на відпустки) від 19 травня 2026 року N 3-р/2026

Ухвалення рішення Конституційним Судом України як колегіальним органом державної влади закономірно потребує компромісу. Усвідомлення потреби вирішувати конституційні проблеми, які постають перед Конституційним Судом України (далі - Суд), вимагає від кожного судді готовності поступитися тими власними позиціями, які не впливають визначально на зміст резолютивної частини рішення, хоча й могли б покращити його аргументацію.

Тож цінність збіжної окремої думки полягає в тому, що вона дає можливість поділитися з правничою спільнотою аргументами, від яких довелося відмовитися задля вирішення конституційної проблеми і ухвалення правильного по суті рішення.

Ми підтримали Рішення від 19 травня 2026 року N 3-р/2026 (далі - Рішення) по суті. Водночас у ньому Суд, на наше переконання, оминув головне питання, яке є фундаментальним не лише для цієї справи, а й для всього конституційного порядку здійснення державної влади в умовах воєнного стану: питання розмежування компетенції Верховної Ради України і Президента України щодо встановлення обмежень конституційних прав і свобод за частиною другою статті 64 Конституції України.

Крім зазначеного, ця збіжна думка містить аналіз чотирьох інших аспектів Рішення, які, ми вважаємо, мали бути обґрунтовані більш повно і виразно, оскільки визначально впливають

на формування майбутнього конституційної юриспруденції в Україні.

Перший аспект стосується порушення принципу юридичної визначеності через механізм "індивідуалізованого строку" дії обмеження. Це має особливо важливе значення для розуміння того, яким конституційним вимогам має відповідати визначення строку обмежень прав і свобод особи за частиною другою статті 64 Конституції України.

Другий - стосується питання методології розмежування "сутності" від "змісту і обсягу" конституційних прав. Суд вирішив конкретну справу, проте не сформулював необхідних критеріїв щодо обмеження конституційних прав особи у кризових умовах. Прив'язка до формальних числових показників (24/26/30/31 календарний день) позначає межу, але не пояснює принципу її визначення.

Третій аспект пов'язаний із потребою в підтриманні балансу між працею і особистим життям (work-life balance) як конституційним принципом, що має засадниче значення для регулювання трудових відносин. Виводячи цей принцип зі статей 3, 45 Конституції України у взаємозв'язку з міжнародними стандартами, Суд здійснив важливий концептуальний крок, однак залишив відкритим питання про те, яким є нормативний зміст цього принципу у його автономному конституційному вимірі, поза безпосереднім контекстом справи.

Четвертий аспект стосується ролі права Європейського Союзу (далі - ЄС), включно з Хартією основоположних прав ЄС, як мірила конституційного контролю. Суд уперше системно звернувся до статті 31 Хартії основоположних прав Європейського Союзу, Директиви 2003/88/ЄС, Хартії Співтовариства 1989 року як до інтерпретаційних орієнтирів. Це заслуговує на окреме доктринальне пояснення правової природи, статусу і меж такого звернення в системі конституційної юрисдикції України.

Тож на підставі статті 93 Закону України "Про Конституційний Суд України", § 74 Регламенту Суду вважаємо за потрібне викласти спільну окрему (збіжну) думку щодо Рішення.

1. Конституційна компетенція щодо обмеження прав і свобод особи в умовах воєнного стану

Конституційний лад покликаний функціонувати не лише у звичайних, а й у екстремальних умовах. У ситуаціях, чи то техногенного або природного характеру, що створили або можуть створити загрозу життю і здоров'ю громадян (умови надзвичайного стану), чи то збройної агресії або загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності (воєнний стан), - тобто у разі виникнення загрози існуванню держави або життю нації, що набуває екзистенційного характеру, - система поділу влади зазнає тимчасової трансформації. Конституційний лад зберігається, однак принцип поділу влади набуває іншого функціонально-динамічного змісту, адаптованого до нагальної потреби кризового управління.

Ця логіка випливає з природи екстремальних станів, коли загроза життю нації вимагає оперативності та особливої єдності державного управління. Саме тому Конституція України встановлює, що ініціатива запровадження воєнного або надзвичайного стану належить Президентові України (пункти 20, 21 частини першої статті 106), який є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності й додержання Конституції України (частина друга статті 102).

Пункт 20 частини першої статті 106 Конституції України наділяє Президента України повноваженням "приймати відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України". Пункт 21 цієї самої статті закріплює за ним аналогічне повноваження щодо надзвичайного стану - "з наступним затвердженням цих рішень Верховною Радою України". Пункт 31 частини першої статті 85 визначає відповідне повноваження Верховної Ради України: "затвердження протягом двох днів з моменту звернення Президента України указів про введення воєнного чи надзвичайного стану в Україні або в окремих її місцевостях".

Повноваження ж Верховної Ради України у цій справі полягає тільки у затвердженні або відмові у затвердженні указу Президента про введення воєнного стану. До повноважень парламенту не лише не віднесено ініціювання запровадження

воєнного чи надзвичайного стану, а й не передбачено ні зміну змісту президентського рішення, ані коригування просторової сфери його дії, ані доповнення чи скасування його приписів.

Ця конституційна конструкція відображає принципову відмінність у характері функцій парламенту і Президента України за екстремальних умов. Рішення про введення воєнного стану, просторова сфера його дії ("в Україні або в окремих її місцевостях"), строк - це виключна прерогатива Президента України, здійснювана "відповідно до закону", тобто в межах заздалегідь установлених Верховною Радою України законодавчих рамок, але з дотриманням конституційних умов, безпосередньо визначених самою Конституцією України ("у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України"). Заздалегідь ухвалений парламентом Закон України "Про правовий режим воєнного стану" - є саме таким lex ex ante, що встановлює нормативні рамки для здійснення президентської прерогативи, але не підміняє її.

Таким чином, для цілей аналізу порушеного тут питання принципове значення має конституційна типологія обмежень прав і свобод особи, що випливає зі статті 64 Конституції України.

Частина перша статті 64 Конституції України встановлює загальний режим обмеження конституційних прав за звичайних умов: конституційні права і свободи не можуть бути обмежені, крім випадків, визначених самою Конституцією України. Отже, обмеження за звичайних умов є допустимим лише тоді, коли конституційний припис безпосередньо передбачає таку можливість.

Частина друга статті 64 Конституції України регулює екстремальні умови - воєнний або надзвичайний стан - і поділяє конституційні права на дві групи.

До першої групи належать права, що можуть бути обмежені в умовах воєнного або надзвичайного стану. Конституція України встановлює щодо таких обмежень два самостійні критерії допустимості:

1) матеріальний критерій: обмеження мають бути "окремими" - тобто такими, що не посягають на саму сутність права; ядро кожного конституційного права залишається абсолютно захищеним навіть за екстремальних умов;

2) процесуальний критерій: строк дії кожного обмеження має бути прямо зазначений у відповідному акті; невизначений або індивідуалізований строк є конституційно неприйнятним.

До другої групи належать права, що не можуть бути обмежені навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану. Їх перелік визначений другим реченням частини другої статті 64 Конституції України.

Саме в контексті першої групи - прав, що можуть бути обмежені в умовах воєнного стану з дотриманням матеріального і процесуального критеріїв, - і постає питання про суб'єкта, уповноваженого визначати перелік таких обмежень і строки їх дії.

Тож конституційна процедура обмеження прав людини в умовах воєнного стану є закономірно відмінною, аніж у звичайних умовах, де для цього необхідний лише закон, ухвалений парламентом (із дотриманням необхідних конституційних цінностей і принципів). Вона передбачає головні етапи: 1) видання указу Президента України про введення воєнного стану, у якому мають бути визначені ключові умови воєнного стану, серед яких: територія, на яку поширюється режим воєнного стану; строк дії воєнного стану; перелік конституційних прав, які підлягатимуть обмеженням; 2) затвердження указу Президента України законом.

1.1. Конституційний зміст президентської прерогативи

Системне тлумачення частини другої статті 64 Конституції України у взаємозв'язку з пунктами 20, 21 частини першої статті 106 та пунктом 31 частини першої статті 85 Конституції України дає змогу дійти обґрунтованого висновку: суб'єктом, уповноваженим визначати конкретний перелік прав і свобод, що підлягають тимчасовому обмеженню, строки такого обмеження в умовах воєнного стану, є Президент України. Конституція України не передбачає можливості Верховної Ради України доповнювати, змінювати або вилучати приписи президентського рішення, зокрема, розширювати чи скорочувати перелік прав і свобод, що обмежуються в умовах введеного воєнного чи надзвичайного стану.

Ця логіка спирається на глибшу конституційну ідею: за екстремальних умов саме Президент України, як носій

конституційної компетенції у сфері оборони і безпеки, має правову та фактичну здатність оперативно оцінити масштаб і характер загрози та визначити у зв'язку з цим, які конкретно конституційні права і свободи мають бути обмежені.

Водночас Верховна Рада України зберігає можливість унормовувати особливості реалізації окремих прав і свобод у воєнний час через ухвалення законів. Однак такі закони не можуть втручатися у сферу дії конституційно визначених надзвичайних президентських повноважень (прерогатив), зокрема не можуть самостійно запроваджувати нові обмеження прав і свобод, які не передбачені у відповідному указі Президента.

1.2. Конституційно-правова характеристика оспорюваних приписів Закону

Указ Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" від 24 лютого 2022 року N 64/2022 зі змінами не містить у переліку прав, що тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть бути обмежені, права на відпочинок, гарантованого статтею 45 Конституції України. Отже, Закон України "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану" (далі - Закон) установив обмеження конституційного права, яке не було передбачене указом про введення воєнного стану.

Суд у Рішенні констатує, що Закон запровадив обмеження конституційного права на відпочинок "в умовах воєнного стану" та апелює до широкого простору обдумування законодавця і легітимної мети цих обмежень. Таким чином, Суд імпліцитно визнає компетенцію Верховної Ради України самостійно встановлювати обмеження тих конституційних прав особи, які не передбачені указом Президента про введення воєнного стану.

Цей підхід є вразливим. Широкий простір обдумування законодавця у питаннях реалізації соціально-економічних прав не рівнозначний конституційній компетенції встановлювати обмеження за частиною другою статті 64 Конституції України. Ці два виміри належать до різних конституційних площин: перший стосується змісту і обсягу законодавчого регулювання в межах уже визначеного конституційного обмеження, другий - суб'єкта встановлення такого обмеження.

Отже, на нашу думку, вирішення парламентом питань, пов'язаних із введенням воєнного стану за межами цієї процедури, порушує принцип поділу влади, закріплений у статті 6 Основного Закону України. Проте Суд це питання оминув. Відтак воно залишається доктринально відкритим і потребує обов'язкового вирішення в наступних справах.

2. Строк обмежень конституційних прав за частиною другою статті 64 Конституції України

У Рішенні визнано неконституційними норми абзацу другого пункту 3 розділу "Прикінцеві положення" Закону, якими передбачено, що відповідні приписи "втрачають чинність з моменту використання днів відпусток, які були перенесені на період після припинення або скасування воєнного стану". Суд констатує, що механізм "індивідуалізованого строку" дії обмеження - строку, що перебігає для кожного працівника окремо і залежить від фактичних обставин реалізації права на відпустку, - порушує принцип юридичної визначеності, "спотворюючи також чіткість строків їх дії у зв'язку із введенням воєнного стану в Україні, що суперечить принципу верховенства права" (абзац четвертий підпункту 6.5 пункту 6 мотивувальної частини Рішення).

Цей висновок є особливо важливим з огляду на те, що, по суті, вперше Суд установив неконституційність законодавчого припису не через зміст обмеження конституційного права, а через механізм визначення строку його дії.

2.1. "Із зазначенням строку дії"

Частина друга статті 64 Конституції України містить два самостійних конституційних приписи в одному реченні. Перший - матеріальний: в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть бути встановлені "окремі обмеження прав і свобод". Другий - процесуальний: такі обмеження встановлюють "із зазначенням строку дії цих обмежень". Ці два приписи є рівноцінними конституційними вимогами: недотримання будь-якого з них є самостійною підставою неконституційності обмеження, незалежно від того, чи дотримано іншого.

Формулювання "із зазначенням строку дії цих обмежень" є точним і нормативно конкретним і означає таке визначення строку, яке дозволяє будь-якому

суб'єкту права - без звернення до додаткових фактичних обставин і без їх індивідуальної оцінки - встановити момент, з якого обмеження перестає діяти.

Механізм, запроваджений абзацом другим пункту 3 розділу "Прикінцеві положення" Закону, є прямою антитезою цій вимозі. Він не "зазначає" строку, а пов'язує припинення обмеження з індивідуальним фактом, що різниться для кожного суб'єкта права і залежить від обставин, що не є наперед відомими і нормативно визначеними. Це не строк у конституційному розумінні, а умова, поставлена у залежність від поведінки роботодавця і реалізації права конкретним працівником. Між "строком" і "умовою" в такому сенсі є принципова сутнісна відмінність: строк є об'єктивним і універсальним, умова - релятивною та індивідуальною.

2.2. Юридична визначеність як похідна від конституційного тексту

Формула "із зазначенням строку дії цих обмежень" у частині другій статті 64 Конституції України містить імпліцитну вимогу універсальності перебігу строку. Саме ця вимога універсальності є принципово несумісною з механізмом "індивідуалізованого строку".

Якщо обмеження припиняється "з моменту використання" відпустки конкретним працівником, то для різних працівників воно має різні строки дії - від моменту використання відпустки одним до моменту використання відпустки іншим. Це означає, що в той самий момент часу одні працівники перебувають під дією обмеження, а інші - вже ні, хоча підстава обмеження (воєнний стан і його наслідки) є однаковою для всіх. Така диференціація є конституційно неприйнятною не лише з точки зору юридичної визначеності, а й з точки зору принципу рівності (стаття 21, частина перша статті 24 Конституції України): вона створює для осіб, що перебувають у тотожних правових ситуаціях, нормативно необґрунтовану відмінність в обсязі конституційних гарантій.

У підпункті 5.4 пункту 5 мотивувальної частини Рішення цю вимогу артикульовано через принцип юридичної визначеності та зазначено, що "перебіг цього строку має відбуватися для всіх осіб за універсальними правилами та не може залежати від мінливих і позанормативних чинників". Це формулювання є точним і доктринально правильним. Але воно є наслідком, а не підставою: підставою є припис частини другої статті 64 Конституції України, що вимагає "зазначення строку дії" - тобто об'єктивного, наперед визначеного й однакового для всіх часового параметру обмеження.

Інакше кажучи, аргументація Рішення вибудована в такому методологічному порядку: від загального принципу юридичної визначеності - до висновку про порушення строкової визначеності обмеження. Проте посилання на принцип юридичної визначеності є необхідним, але не достатнім, коли конституційний текст сам по собі містить точну вимогу, що є порушеною.

Тому в цій справі більш вдалим, на нашу думку, був би зворотній порядок: спочатку - припис частини другої статті 64 Конституції України, який вимагає "зазначення строку дії" обмеження; потім - принцип юридичної визначеності як обґрунтування того, чому саме ця вимога є конституційно важливою і яким конкретним змістом вона наповнена. Принцип юридичної визначеності у цьому контексті виконує роль не самостійної підстави неконституційності, а роль інтерпретаційного інструменту, що пояснює, чому конституційний припис є саме таким і яке значення має його порушення для правопорядку в цілому.

2.3. Часові і нормативні виміри воєнного стану

Конституція України встановлює, що воєнний стан в України вводить Президент України указом, який підлягає затвердженню Верховною Радою України (пункт 20 частини першої статті 106, пункт 31 частини першої статті 85). Закон України "Про правовий режим воєнного стану" визначає підстави, процедуру і порядок припинення чи скасування воєнного стану. У статті 7 вказаного закону визначено два способи припинення воєнного стану. Перший - автоматичний: воєнний стан "припиняється після закінчення строку, на який його було введено" (частина перша статті 7 зазначеного закону), тобто без видання будь-якого окремого акта і без ухвалення будь-якого додаткового рішення. Строк введення воєнного стану є конституційно і законодавчо визначеним

параметром відповідного указу Президента України, що підлягає затвердженню Верховною Радою України: він є публічним, офіційно оприлюдненим і однаковим на всій території дії воєнного стану. Другий - дискреційний: Президент України може до закінчення цього строку прийняти указ про скасування воєнного стану за умови усунення загрози, про що має бути "негайно оголошено через медіа" (частина друга статті 7 зазначеного закону).

У порівняльно-правовому контексті така конструкція відповідає усталеній практиці держав, що запроваджують надзвичайні заходи з посиланням на строк дії надзвичайного стану як на юридично визначену подію, а не на календарну дату. Стаття 15 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод допускає дерогацію "під час війни або іншої суспільної небезпеки, яка загрожує життю нації", тобто також пов'язує допустимість відступу від зобов'язань із тривалістю відповідної надзвичайної ситуації, не вимагаючи конкретної дати її закінчення. Як указував Європейський суд з прав людини у справі A. and Others v. the United Kingdom (рішення Великої палати ЄСПЛ від 19 лютого 2009 року, заява N 3455/05), сам по собі невизначений у часі характер загрози не перетворює заходи реагування на неї на такі, що суперечать вимогам тимчасовості і визначеності, - якщо вони підлягають регулярному перегляду і пов'язані з об'єктивними критеріями тривалості надзвичайної ситуації1.

____________

1 У параграфі 178 рішення ЄСПЛ зазначив, що тривалість надзвичайної ситуації має враховуватися при оцінці домірності заходів дерогації, однак відсутність конкретного часового обмеження для статті 15 Конвенції не означає, що заходи є недійсними через відсутність "тимчасового" характеру: суспільна небезпека у сенсі статті 15 Конвенції може тривати протягом багатьох років:

"Хоча Комітет ООН з прав людини зауважив, що заходи, які відступають від положень Міжнародного Пакту про громадянські і політичні права, повинні мати "винятковий і тимчасовий характер"

<...

>, практика Суду до цього часу ніколи прямо не включала вимогу тимчасовості надзвичайної ситуації, хоча питання пропорційності реагування може бути пов'язане з тривалістю такої ситуації. Справді, наведені вище справи, що стосувалися безпекової ситуації в північній Ірландії, демонструють, що "суспільна небезпека" у розумінні статті 15 може тривати багато років. Суд не вважає, що заходи відступу від зобов'язань, запроваджені безпосередньо після атак al-Qaeda у США та щороку переглядувані Парламентом, можуть вважатися недійсними з тієї підстави, що вони не були "тимчасовими"".

A. and Others v. the United Kingdom (2009), Application no. 3455/05. URL: https://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-91403

Тож змістовна відмінність між посиланням на "припинення або скасування воєнного стану" і механізмом "індивідуалізованого строку", визнаним неконституційним у цій справі, є не відмінністю між визначеним і невизначеним, а відмінністю між різними невизначеностями, де лише одна з яких є конституційно неприйнятною.

Нормативна конструкція "припинення або скасування воєнного стану" може видатися невизначеною в часовому (об'єктивному, фактичному) вимірі, адже ніхто не може знати наперед, коли підстава його запровадження зникне. Але вона є цілком визначеною у нормативному вимірі: суб'єкт права знає точно, що обмеження діє стільки, скільки діє воєнний стан, і припиняється разом із ним для всіх без винятку.

Механізм "індивідуалізованого строку" є невизначеним у принципово іншому сенсі: не лише в часовому, а й у нормативному вимірі. Момент припинення обмеження для конкретного працівника залежить від того, коли роботодавець ухвалить рішення про надання відпустки і коли працівник фактично скористається нею, тобто від обставин, що не є нормативно визначеними, не є одночасними для всіх суб'єктів і не є незалежними від поведінки сторін правовідносин. Особа не може встановити, навіть звернувшись до будь-якого офіційного джерела, коли саме для нього особисто припиниться відповідне обмеження: ця відповідь залежить від майбутніх непрогнозованих дій різних суб'єктів. Саме ця нормативна невизначеність є

конституційно неприйнятною і тому суперечить вимозі "зазначення строку дії" за частиною другою статті 64 Конституції України.

Отже, строк дії обмеження є конституційно визначеним, якщо момент його припинення є нормативно ідентифікованим, об'єктивним і однаковим для всіх суб'єктів, на яких поширюється обмеження, незалежно від того, чи є цей момент конкретною календарною датою, чи настанням юридично визначеної події. Строк дії обмеження є конституційно невизначеним, якщо момент його припинення залежить від індивідуальних обставин реалізації права конкретним суб'єктом, від рішень приватних осіб або від фактів, що не є нормативно ідентифікованими на момент запровадження обмеження.

Таким чином, і сама по собі обставина, що воєнний стан в Україні неодноразово продовжувався, не може бути підставою для висновку про невизначеність строку дії обмежень конституційних прав і свобод.

За Конституцією України та Законом України "Про правовий режим воєнного стану" строк дії воєнного стану визначається в указі Президента України про його введення або продовження. Визначення такого строку належить до конституційних повноважень Президента України та є складовою змісту відповідного указу, який підлягає затвердженню Верховною Радою України. Ані Конституція України, ані Закон України "Про правовий режим воєнного стану" не містять припису, який вимагав би продовження воєнного стану саме на дев'яносто днів або на будь-який інший наперед установлений строк. Практика продовження воєнного стану на три місяці є виключно наслідком здійснення Президентом України своїх дискреційних повноважень.

Із цієї причини кожне окреме продовження воєнного стану супроводжується встановленням нового, чітко визначеного строку його дії. Інша річ, що дострокове скасування воєнного стану залишається можливим у будь-який момент за умов, визначених законом. Однак така можливість не усуває юридичної визначеності строку дії відповідних обмежень. Навпаки, вона лише означає, що встановлений строк може не бути використаний повністю. У цьому сенсі ситуація є аналогічною до будь-якого правового режиму, строк дії якого визначений наперед, але допускає дострокове припинення за настання передбачених законом підстав.

Тому слід розрізняти юридичну визначеність строку дії обмежень і фактичну невизначеність тривалості війни. Перша існує перманентно, оскільки кожний указ Президента України про введення або продовження воєнного стану містить конкретний строк його дії. Другої насправді немає, оскільки ні законодавець, ні Президент України, ні жоден інший суб'єкт не здатні наперед установити момент припинення збройної агресії Російської Федерації проти України. Проте невизначеність щодо майбутнього розвитку воєнних подій не можна ототожнювати з невизначеністю строку дії конкретного нормативного обмеження.

Саме тому обмеження прав і свобод, установлені на період дії воєнного стану, не можна вважати такими, що автоматично не відповідають вимозі частини другої статті 64 Конституції України лише з тієї підстави, що після закінчення чергового строку дії воєнного стану Президент України може ухвалити рішення про його подальше продовження. Конституційне значення має не можливість майбутнього продовження правового режиму, а наявність визначеного строку дії чинного обмеження на момент його встановлення.

3. Доктрина "сутності права" як інструмент конституційного контролю

У практиці Суду сутність права - абсолютна межа, що не може бути подолана жодним обмеженням - ані за частиною першою, ані за частиною другою статті 64 Конституції України. Рішення відтворює цю позицію і розвиває її стосовно конституційного права на відпочинок: "сутність конституційного права на відпочинок полягає в забезпеченні мінімальної тривалості щорічної відпустки, достатньої для відновлення психофізіологічних функцій організму працівника, і в гарантуванні оплати такої відпустки" (абзац четвертий підпункту 4.1 пункту 4 мотивувальної частини Рішення).

Ця формула є цінним доктринальним набутком. Вона вперше так предметно пов'язує "сутність" соціального права з його конкретними функціональними характеристиками -

відновленням психофізіологічних функцій та оплатністю відпочинку. Проте саме ця конкретність виявляє і структурну незавершеність підходу: у Рішенні сформульовано, що є сутністю права у цій справі, але не пояснено, як ця сутність була визначена і за якими критеріями вона має встановлюватися в майбутніх справах.

3.1. Ієрархічна архітектура гарантій права на відпочинок: перший вимір

Рішення вперше розкриває ієрархічну архітектуру конституційного права на відпочинок, розмежовуючи два рівні гарантій. Перший - мінімальні гарантії, що є непорушними за будь-яких умов, включно з воєнним станом: оплачувана щорічна основна відпустка для загальної категорії працівників, збільшена тривалість такої відпустки для вразливих категорій осіб, зокрема неповнолітніх та осіб з інвалідністю. Другий рівень - розширені гарантії, що є факультативними і можуть бути обмежені в умовах воєнного стану: додаткові відпустки, надбавки за особливий характер праці, соціальні відпустки тощо.

Це розмежування є доктринально важливим: воно означає, що для вразливих категорій осіб збільшена тривалість відпустки не є привілеєм, а становить мінімальну гарантію реалізації права, тобто належить до першого рівня гарантій і є захищеною від будь-якого обмеження нарівні з гарантіями для загальної категорії. Суд прямо зазначив, що "надавати такі відпустки, які становлять мінімальні гарантії права на відпочинок, без збереження заробітної плати недопустимо за жодних умов" (абзац перший підпункту 6.5 пункту 6 мотивувальної частини Рішення).

Однак у Рішенні не встановлено критерію, за яким можна визначити, до якого рівня належить та чи інша гарантія: першого чи другого. Прив'язка до формальних числових показників у календарних днях позначає конкретний результат застосування такого критерію в цій справі, але не розкриває самого критерію. Чому саме 24 дні є мінімальною гарантією, а не, скажімо, 21 чи 28?

3.2. Критерії розмежування "сутності" від "змісту та обсягу" права: другий вимір

Конституційне розмежування між "сутністю" права і його "змістом та обсягом" (частина третя статті 22 Конституції України) є особливо важливим. "Зміст та обсяг" права може бути звужений лише за умови дотримання вимог частин першої статті 64 та - в умовах воєнного стану - частини другої статті 64 Конституції України.

Ця різниця є якісною: вона полягає в тому, чи залишилося право як таке, тобто чи зберігає воно свою функціональну здатність забезпечити той конституційно значущий інтерес чи конституційну цінність, задля захисту яких воно існує. У справі про право на відпустку таким інтересом, як зазначено в Рішенні, є відновлення психофізіологічних функцій організму та забезпечення балансу між працею і особистим життям. Право на відпочинок зберігає свою сутність тоді і лише тоді, коли надана відпустка є достатньою за тривалістю і реальною за оплатою для досягнення цього функціонального результату.

Проте Рішення залишає без відповіді питання, як має застосовуватися цей підхід у ситуаціях, де функціональна достатність є менш очевидною, ніж у цій справі. Чи є "сутнісною" гарантія, що забезпечує лише мінімальне відновлення фізичних сил, але не дає змоги реалізувати сімейні чи культурні функції відпочинку? Чи є порушенням сутності права надання відпустки із частковим, а не повним збереженням заробітної плати?

3.3. Сутність права і воєнний стан: третій вимір

Рішення встановлює, що сутність права не може бути поставлена під сумнів навіть в умовах воєнного стану, підтверджуючи абсолютний характер цього захисту. Водночас у підпункті 5.3 пункту 5 мотивувальної частини Рішення Суд зазначає, що "в умовах воєнного стану втручання в права і свободи може бути значно інтенсивнішим та суворішим, ніж у межах загального механізму", визначеного частиною першою статті 64 Конституції України.

Це твердження є важливим для розуміння динаміки тесту на сутність права за різних правових режимів: якщо інтенсивність допустимого втручання зростає, то межа, що відділяє допустиме від недопустимого, набуває особливого значення і потребує пояснення. Чи дійсно Рішення визначає "сутність" права на відпочинок вужче для умов

воєнного стану, чи ця "сутність" є однаковою і в мирний час, і в умовах війни?

Вважаємо, що в Рішенні варто було б виразніше наголосити, що навіть попри допустимість підвищеної інтенсивності обмеження конституційного права на відпочинок в умовах воєнного стану, його "сутність" все одно має залишатися абсолютною і незмінною.

Для завершеної аргументації в Рішенні потрібним було б застосування триступеневого аналізу на сутність конституційного права на відпочинок:

1) перший - функціональний: встановити конституційно значущий інтерес чи конституційну цінність, захист яких є метою права (у випадку права на відпочинок - відновлення психофізіологічних функцій, підтримання балансу між працею і особистим життям, захист здоров'я і людської гідності);

2) другий - етап мінімальної гарантії: визначити, яка мінімальна гарантія є необхідною і достатньою для досягнення цього функціонального результату з урахуванням міжнародних стандартів та європейської конституційної традиції, які Суд правомірно використовує як інтерпретаційний орієнтир;

3) третій - режимний: верифікувати, чи змінюється ця мінімальна гарантія залежно від правового режиму - мирного часу чи воєнного стану.

У Рішенні міститься перший і другий етапи аналізу, а третій - залишено без структурованої відповіді. Завдання, яке стоїть перед Судом у наступних справах, полягає в тому, щоб перетворити ці етапи з імпліцитної логіки конкретного рішення на відтворюваний конституційно-правовий стандарт.

4. Принцип балансу між працею і особистим життям (work-life balance)

Рішення уперше прямо вводить принцип балансу між працею і особистим життям (work-life balance) до конституційного права України. Суд виводить його зі статей 3 і 45 Конституції України у взаємозв'язку з міжнародними стандартами і характеризує як "засадничу цінність сучасного трудового права та фундамент європейських міжнародних стандартів у сфері праці" (абзац п'ятий підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини Рішення). Водночас Суд у Рішенні зазначає, що за умов воєнного стану цей принцип "набуває прикладного характеру" та спрямований не на "забезпечення максимального соціально-економічного комфорту працівників", а на "збереження людської гідності, мінімального рівня соціально-економічних гарантій для підтримання життєздатності працівників і їхніх сімей" (абзац другий підпункту 5.3 пункту 5 мотивувальної частини Рішення).

Конституціоналізація принципу work-life balance є одним із найзначніших доктринальних надбань Рішення - надбанням, що виходить далеко за межі конкретної справи про відпустки. Цей принцип відтепер є конституційним орієнтиром для будь-якого законодавчого регулювання, яке стосується співвідношення між робочим часом і часом відпочинку, між трудовими обов'язками і сімейним життям, між продуктивністю праці і збереженням здоров'я та людської особистості.

Однак для того, щоб цей орієнтир виконував свою конституційну функцію, Суд у наступних справах має вирішити щонайменше три доктринальні питання, що залишилися відкритими: яким є повний нормативний зміст принципу в умовах нормальності; за якими критеріями встановлюється його трансформація в екстремальних умовах; яка нижня межа такої трансформації, що визначається не лише фізіологічним мінімумом, а й непорушним осердям людської гідності.

4.1. Нормативний зміст принципу

Принцип балансу між працею і особистим життям має складну генеалогію. Він виникає в міжнародному трудовому праві як практичний регулятивний стандарт - обмеження робочого часу, гарантований відпочинок, захист від надмірної зайнятості - і поступово набуває ознак засадничої цінності в актах Ради Європи та ЄЄ. Стаття 31 Хартії основоположних прав ЄС гарантує право на "справедливі та рівні умови праці", що охоплює "право на обмеження максимальної тривалості робочого часу, на щоденний і щотижневий відпочинок, а також на щорічну оплачувану відпустку", пов'язуючи ці гарантії із захистом здоров'я, безпеки та гідності працівника. Директива 2003/88/ЄС операціоналізує цей принцип через конкретні часові стандарти, формуючи нормативний мінімум, нижче якого баланс між працею і особистим життям

перестає бути реальним.

Однак у Рішенні не просто задіяно цей принцип як зовнішній інтерпретаційний орієнтир, а виведено його з самого тексту Конституції України, з констатацією, що конституційний лад України "закладає гуманістичну модель праці, фактично засновану на принципі балансу між працею і особистим життям" (абзац п'ятий підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини Рішення). Це формулювання є доктринально визначальним: воно означає, що принцип work-life balance не привнесено в Конституцію України ззовні, - через міжнародні договори чи право ЄС - а іманентно закладено у змісті її статей 3, 23, 43, 45, 49, 51, 53 Конституції України як їх системний вираз.

Людина як найвища соціальна цінність (стаття 3), право на вільний і всебічний розвиток своєї особистості (стаття 23), право на гідні умови праці (стаття 43), право на відпочинок (стаття 45), право на охорону здоров'я (стаття 49), охорона сім'ї, дитинства, материнства і батьківства (стаття 51), право на освіту (стаття 53) - усі ці приписи Конституції України у своїй єдності описують людину як особистість, чий розвиток і добробут вимагають рівноваги в різних вимірах її життя. Принцип work-life balance є конституційним виразом цієї рівноваги.

Артикуляція цього принципу на конституційному рівні має два самостійні і взаємопов'язані практичні наслідки, імпліцитно закладені в аргументації Рішення.

Інтерпретаційна функція. Принцип балансу між працею і особистим життям як іманентна конституційна цінність стає обов'язковим орієнтиром для тлумачення всіх конституційних і законодавчих приписів, що регулюють сферу праці і зайнятості. Це означає таке.

По-перше, конституційні приписи щодо права на відпочинок (стаття 45 Конституції України), право на охорону здоров'я (стаття 49 Конституції України), право на повагу до особистого і сімейного життя (статті 32, 51 Конституції України) мають тлумачитися не ізольовано, а у їх функціональній єдності як складники конституційно гарантованої рівноваги між трудовою і позатрудовою сферами людського існування. Порушення цієї рівноваги в одному вимірі неодмінно впливає на інші: систематичне позбавлення відпочинку руйнує не лише фізичне здоров'я людини, а й сімейні зв'язки, позбавляє можливості виховувати дітей, брати участь у культурному і громадянському житті - тобто усі ті конституційні цінності, які Конституція України захищає окремими приписами, але які є нерозривно взаємопов'язаними.

По-друге, гуманістична модель праці, виведена в Рішенні зі статей 3, 45 Конституції України, є інтерпретаційним принципом для розуміння меж дискреції роботодавця. Якщо конституційний лад не розглядає працівника як виробничий ресурс, а визнає в ньому людину з її невідчужуваним правом на особисте і сімейне життя, всебічний і вільний розвиток особистості, то будь-які інститути трудового права, що надають роботодавцю одноосібне і необмежене право визначати умови відпочинку працівника, є конституційно вразливими незалежно від їх формальної відповідності принципу рівності чи домірності. Рішення саме в цьому дусі визнає неконституційним механізм, що ставить реалізацію права на відпустку в залежність від "рішення роботодавця" без будь-яких змістових обмежень такого рішення.

По-третє, принцип work-life balance є конституційним орієнтиром для розуміння позитивного обов'язку держави у сфері праці. Гуманістична модель праці вимагає від держави не лише встановлення формальних гарантій мінімальної тривалості відпустки, а й забезпечення умов, за яких ці гарантії є реально здійсненними: доступності відпочинку, його оплатності як умови фактичної реалізації, захисту від тиску роботодавця, що унеможливлює використання відпустки.

По-четверте, і це є, мабуть, найглибшим конституційним виміром принципу work-life balance, гуманістична модель праці, закладена в Конституції України, відображає принципове розуміння праці не лише як джерела матеріального існування, а як форми вільного розвитку особистості та самовизначення індивіда. Людина реалізує своє конституційне право на вільний розвиток особистості, іманентно закладене у статтях 3, 21 і 23 Конституції України, як вираз

людської гідності та свободи, зокрема, через працю - найпоширеніший спосіб соціальної інтеграції і взаємодії з іншими людьми. Через працю людина реалізує власні здібності, формує почуття соціальної належності, досягає самореалізацїї та робить внесок у суспільне життя. У цьому сенсі праця є не лише економічною, а й екзистенційною категорією: вона є однією з головних форм, через які людина стверджує себе у світі.

Саме тому, що праця є формою вільного розвитку особистості, вона вимагає рівноваги з іншими формами - відпочинком, сімейним і особистим життям, навчанням, участю в культурному і громадянському житті. Людина, яка позбавлена часу і сил для позатрудової самореалізації, втрачає не лише здоров'я, а й здатність до повноцінного особистісного розвитку: праця, замість того щоб бути формою свободи, перетворюється на форму підкорення. Принцип work-life balance є в цьому сенсі конституційним запобіжником проти зведення людської особистості до трудової функції, запобіжником, що випливає безпосередньо з визнання людини найвищою соціальною цінністю (стаття 3 Конституції України) і з гарантії її гідності як невідчужуваної людської властивості (стаття 21 Конституції України).

Цей вимір інтерпретаційної функції є особливо значущим для розуміння права на відпочинок у його конституційному, а не лише трудовому сенсі. Конституційне право на відпочинок захищає не просто фізіологічну відновлюваність працівника - хоча й це є невід'ємним складником його сутності, як правильно зазначено в Рішенні. Воно захищає простір, у якому людина є вільною від трудового підпорядкування і може реалізовувати себе в інших вимірах свого існування. Позбавлення цього простору, навіть під конституційно правомірним виправданням воєнного стану, є не лише обмеженням конкретного соціального права, а й посяганням на конституційно захищену здатність людини вільно й всебічно розвиватися, яка є осердям людської гідності в її конституційному розумінні.

Обмежувальна функція. Принцип балансу між працею і особистим життям виконує самостійну обмежувальну функцію для законодавця, що виходить за межі перевірки конкретного суб'єктивного права на відповідність принципам домірності та юридичної визначеності.

Ця обмежувальна функція полягає в тому, що регулювання трудових відносин, яке системно і невідновно руйнує баланс між професійною діяльністю і особистим життям, є конституційно несумісним із гуманістичною моделлю праці, закладеною в Конституції України, навіть якщо воно формально не зачіпає "сутності" конкретного трудового права у тому вузькому сенсі, що його встановлює Рішення.

4.2. Трансформаційна формула та її конституційні межі

Твердження Рішення про те, що принцип work-life balance в умовах воєнного стану "трансформується" і "набуває прикладного характеру", є концептуально дуже важливим, але потребує уточнення у двох аспектах.

Перший аспект стосується підстав трансформації. Рішення пов'язує трансформацію з фактом введення воєнного стану, однак не пояснює, чи є ця трансформація автоматичним наслідком будь-якого воєнного стану, чи вона залежить від інтенсивності та характеру конкретної загрози.

У теорії конституціоналізму в екстремальних умовах йдеться про спростовну презумпцію нормальності: відхилення від нормального конституційно-правового режиму вимагає не лише формальної дії запровадження надзвичайного стану, а й доведення фактичних обставин "ненормальності", "нагальної небезпеки", "ургентності". Якщо трансформація конституційного принципу є автоматичною, вона перетворюється на carte blanche для обмеження трудових прав на увесь строк воєнного стану незалежно від його реальної інтенсивності та просторового охоплення. Якщо ж вона потребує окремого обґрунтування, а саме така позиція видається нам коректною, то критерії такого обґрунтування мають бути сформульовані Судом, а не залишені на розсуд законодавця.

Другий аспект стосується меж трансформації. Рішення описує трансформований принцип як такий, що спрямовується на "збереження людської гідності" та "мінімального рівня соціально-економічних гарантій". Це формулювання фіксує межу, нижче якої принцип не може

опускатися навіть у воєнний час. Проте воно не встановлює верхньої межі трансформації: наскільки "прикладним", наскільки звуженим може стати цей принцип у своєму трансформованому вигляді.

Відповідь на це питання - у взаємозв'язку між принципом work-life balance і людською гідністю, яка є абсолютно захищеною і в умовах воєнного стану.

5. Право ЄС як мірило конституційного контролю

Рішення є важливим етапом розвитку практики Суду, в якій право ЄС використано як самостійний інтерпретаційний інструмент. Суд посилається на статтю 31 Хартії основоположних прав ЄС, Директиву 2003/88/ЄС щодо деяких аспектів організації робочого часу, Хартію Співтовариства про засадничі соціальні права працівників 1989 року у контексті визначення конституційного змісту права на відпочинок. Методологічним підґрунтям для такого звернення Суд визначає конституційний принцип євроінтеграції, закладений в абзаці п'ятому преамбули, пункті 5 частини першої статті 85, частині третій статті 102 та пункті 11 статті 116 Конституції України.

Такий підхід заслуговує подальшого доктринального розвитку, адже це питання є одним із найбільш концептуально складних у методології сучасного конституційного правосуддя: яким є конституційно-правовий статус актів ЄС у процесі здійснення конституційного контролю?

5.1. Конституційний принцип євроінтеграції

Зміни до Конституції України, внесені у 2019 році, закріпили євроінтеграційний курс як конституційний принцип. Абзац п'ятий преамбули Основного Закону України проголошує незворотність європейського курсу" та підтверджує "європейську ідентичність Українського народу". Пункт 5 частини першої статті 85 і пункт 11 статті 116 Конституції України закріплюють за Верховною Радою України і Кабінетом Міністрів України конкретні конституційні функції щодо забезпечення реалізації стратегічного курсу на повноправне членство в ЄС, а частина третя її статті 102 визначає відповідне завдання Президента України.

Конституціоналізація євроінтеграційного курсу має важливий методологічний наслідок для конституційного контролю. Звернення Суду до актів ЄС як до інтерпретаційних орієнтирів є в цьому сенсі конституційно обґрунтованою вимогою.

Конституційний принцип євроінтеграції встановлює контекст конституційного тлумачення, але не перетворює акти ЄС на частину конституційного права України. Суд здійснює конституційний, а не конвенційний контроль: він перевіряє відповідність закону України саме Конституції України, а не праву ЄС. Ці два контролі можуть збігатися за результатом, але різняться за своєю природою, підставами і наслідками. Змішування їх методологічних засад загрожує розмиванням самої ідентичності конституційного правосуддя.

5.2. Акти ЄС у конституційному контролі

Рішення пропонує важливий методологічний орієнтир щодо того, якою саме є роль актів ЄС у конституційному контролі. З тексту Рішення можна вивести щонайменше два можливих підходи, кожен із яких має відмінні конституційні наслідки.

Перший підхід - акти ЄС як зовнішні інтерпретаційні орієнтири. За цим підходом Суд звертається до права ЄС у тому самому сенсі, в якому він звертається до практики ЄСПЛ або загальних коментарів договірних органів ООН: як до авторитетного джерела, що допомагає наповнити конституційні поняття змістом, але не є обов'язковим і не може змінити результат конституційної перевірки, якщо Конституція України вимагає іншого висновку. За цим підходом посилання на право ЄС має підтримчий характер у конституційній аргументації, але не є мірилом конституційності.

Другий підхід - акти ЄС як конституційні стандарти в силу принципу євроінтеграції. За цим підходом конституційний принцип євроінтеграції покладає на державу і на Суд обов'язок тлумачити конституційні права і свободи у спосіб, що забезпечує їх сумісність із відповідними стандартами ЄС, принаймні в тих сферах, де Угода про асоціацію і процес вступу до ЄС встановлюють конкретні зобов'язання щодо наближення законодавства. За цим підходом відступ від стандартів ЄС у сфері, що охоплена зобов'язаннями з апроксимації, потребує конституційного обґрунтування, а не лише посилання на широкий простір

обдумування законодавця.

Між цими двома підходами є принципова різниця. Перший зберігає повну автономію конституційного контролю і лише збагачує його аргументаційний арсенал. Другий поступово інтегрує право ЄС до конституційної матерії і обмежує дискреційний простір як законодавця, так і самого Суду.

Перший підхід випливає з ролі преамбули Конституції України у системному тлумаченні її приписів. Проголошення незворотності європейського курсу та підтвердження "європейської ідентичності Українського народу" є ціннісним контекстом, у якому має прочитуватися весь конституційний текст. Суд, під час тлумачення конституційних прав і свобод, не може ігнорувати цей контекст: він зобов'язаний, серед іншого, враховувати, якими є європейська конституційна традиція і конституційний консенсус у правовому просторі, до якого Конституція України орієнтує Україну. Акти ЄС, особливо Хартія основоположних прав ЄС як вираження спільних конституційних традицій держав - членів ЄС, є автентичним свідченням цього консенсусу. Посилання на них у конституційному тлумаченні є зверненням до того ціннісного горизонту, що сама Конституція України визначає як орієнтир.

Другий підхід базується на системному зв'язку між статтями 9 і 18 Конституції України і є доктринально складнішим. Стаття 9 Конституції України встановлює, що чинні міжнародні договори, згоду на обов'язковість яких надала Верховна Рада України, є частиною національного законодавства України.

Угода про асоціацію між Україною та ЄС є саме таким договором - ратифікованим, чинним і таким, що містить конкретні зобов'язання щодо наближення національного законодавства до актів права ЄС, перелічених у її додатках, зокрема до Директиви 2003/88/ЄС у сфері організації робочого часу. Якщо норма національного права прямо суперечить приписам Директиви, імплементацію якої Україна зобов'язалася забезпечити відповідно до Угоди про асоціацію, це означає порушення міжнародного договору, що є частиною національного законодавства відповідно до статті 9 Конституції України.

Проте несумісність національного закону із міжнародними зобов'язаннями, виконання яких вимагає Конституція України, свідчить не тільки про порушення міжнародного права, але в окремих випадках може вказувати на його конституційну вразливість в контексті доктрини непрямої неконституційності (indirect unconstitutionality).

Водночас вибір між цими двома підходами і межі застосування кожного з них не можуть бути визначені без урахування конституційних меж юрисдикції Суду, і саме тут криється методологічна проблема, якої Рішення уникло, але яка залишається актуальною для подальших справ. Невідповідність норми національного права приписам міжнародного договору є питанням законності, а не конституційності: Суд перевіряє відповідність закону України Конституції України, а не безпосередньо відповідність закону України міжнародному договору як такому. Якби Суд визнавав закон неконституційним виключно на підставі його невідповідності конкретній директиві ЄС, він фактично здійснював би "acquis-контроль", що виходить за межі його конституційної юрисдикції і є функцією, якої Конституція України Суду не надає.

Стаття 9 Конституції України інкорпорує ратифіковані міжнародні договори до національного законодавства, і в такий спосіб може перетворювати суперечність між законом і ратифікованим договором на конституційне питання. Саме тому доктрина непрямої неконституційності потребує конституційного консенсусу для свого визнання і застосування в подальшій юриспруденції Суду.

5.3. Диференціація за типами актів ЄС

Рішення містить посилання на різні за своєю природою і правовим статусом акти ЄС, не диференціюючи підходи до їх використання. Між статтею 31 Хартії основоположних прав ЄС, Директивою 2003/88/ЄС і Хартією Співтовариства про засадничі соціальні права працівників 1989 року існують суттєві відмінності з точки зору їх місця в системі права ЄС і характеру тих стандартів, що вони встановлюють.

Хартія основоположних прав ЄС є актом первинного права ЄС, юридично рівнозначним установчим договорам. Вона фіксує права і принципи, що належать до

конституційної спадщини держав - членів ЄС, і в цьому сенсі є проявом спільних конституційних традицій. У зв'язку з цим, застосування її для цілей аргументації рішень Суду є найбільш обґрунтованим.

Своєю чергою, Директива 2003/88/ЄС є актом вторинного права ЄС, що встановлює конкретні мінімальні стандарти організації робочого часу. Угода про асоціацію між Україною та ЄС передбачає поступове наближення національного законодавства до цієї Директиви. Посилання на неї під час здійснення конституційного контролю теж може бути виправданим, проте потребуватиме значно ретельнішого обґрунтування.

При цьому, Хартія Співтовариства про засадничі соціальні права працівників 1989 року є політичною декларацією без юридично обов'язкової сили. Її значення полягає у фіксації ціннісних орієнтирів, що лежать в основі соціальної політики ЄС, але не у встановленні обов'язкових стандартів.

Ця диференціація є важливою для методологічної послідовності конституційного контролю. У Рішенні всі три акти використано в одному ряду, їх юридичну вагу не розмежовано. Доктринальне завдання, що постане перед Судом у майбутніх справах, полягатиме у виробленні підходу, який би чітко розрізняв: акти первинного права ЄС як вираження спільних конституційних традицій; акти вторинного права ЄС, що підпадають під зобов'язання з апроксимації як квазіобов'язкові орієнтири в силу конституційного принципу євроінтеграції; декларативні акти ЄС як ціннісні, але необов'язкові джерела.

Висновки

Викладаючи цю окрему думку, ми прагнемо показати, що Рішення є більшим, ніж його мотивувальна частина явно артикулює, і що доктринальний потенціал, закладений у ньому, може і повинен бути реалізований у наступних справах.

Ми неодноразово зверталися до теми конституційного мовчання - питань, які позиція більшості (до якої і ми самі у цьому випадку належимо) виклала в Рішенні або обійшла, або вирішила лише імпліцитно, залишивши відкритими для майбутніх справ. Найбільш значущим із них є питання про конституційну компетенцію Верховної Ради України встановлювати обмеження конституційних прав і свобод в умовах воєнного стану.

Така обережність Суду є цілком зрозумілою в умовах, коли нація веде збройну боротьбу за своє існування, але вона не може ставати конституційним прецедентом замовчування системних питань, від відповіді на які залежить ефективність поділу влади в екстремальних умовах, особливо під час воєнного стану. Саме тому в цей період конституційне правосуддя набуває особливого значення: воно є тим інституційним простором, у якому конституційна нормальність - правовладдя, захист прав людини, поділ влади - зберігається навіть тоді, коли все інше в державі і суспільстві функціонує в надзвичайному режимі.

Тож ця окрема (збіжна) думка не є запереченням рішення більшості, ми поділяємо переконання колег, висловлені в його резолютивній частині, поділяємо більшість аргументів, якими це Рішення обґрунтоване, і відзначаємо його вагомий внесок у формування послідовної, методологічно обґрунтованої і доктринально розвиненої практики конституційного правосуддя України в унікально складних умовах, які не мають прецеденту в конституційній історії жодної з сучасних демократичних держав світу.

Судді

Конституційного Суду України

Олександр ВОДЯННІКОВ

Сергій РІЗНИК

ОКРЕМА ДУМКА (РОЗБІЖНА)

судді Конституційного Суду України Василя Лемака стосовно Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) приписів другого речення абзацу другого, абзацу третього частини першої статті 12, абзацу другого пункту 3 розділу "Прикінцеві положення" Закону України "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану" (щодо права на відпустки) від 19 травня 2026 року N 3-р/2026

Велика палата Конституційного Суду України (далі - Суд) 19 травня 2026 року ухвалила Рішення у справі за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) приписів другого речення абзацу другого,

абзацу третього частини першої статті 12, абзацу другого пункту 3 розділу "Прикінцеві положення" Закону України "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану" (щодо права на відпустки) N 3-р/2026 (далі - Рішення).

На підставі статті 93 Закону України "Про Конституційний Суд України" вважаю за потрібне викласти окрему думку (розбіжну) стосовно Рішення.

1. Яке людське право Суд захистив під час війни

Здавалося б, слід безумовно радіти тому, що Суд захистив під час війни право на відпочинок в обсязі трьох - чотирьох днів тривалості щорічної основної відпустки працівника, допустимість зниження якої ніби встановив законодавець (хоча слово "може" де-факто свідчить про рекомендацію для роботодавця) виходячи з мотивів воєнного стану (сама назва законодавчого акта свідчить про це). Однак не все так просто.

Важливо також, що відповідно до частини третьої статті 45 Основного Закону України "мінімальна тривалість відпочинку та оплачуваної щорічної відпустки, вихідні та святкові дні, а також інші умови здійснення цього права визначаються законом". Деякі аспекти. Зрозуміло, що мінімальна тривалість оплачуваної щорічної відпустки, згадана в тексті Конституції України, залежить не лише від кількості днів цієї відпустки, а й від умов їх надання. Однак і перше (мінімальна тривалість), і друге (умови надання) визначається саме законом (приписом права). Це особливість і цього людського права, й інших соціальних та економічних прав людини.

Суд взявся вимірювати й захищати оплачувану щорічну відпустку тих категорій працівників (неповнолітніх та осіб з інвалідністю), яких оспорювані приписи права взагалі не торкалися. Щоб зрозуміти це, достатньо звернути увагу на їх зміст, в яких якраз акцентовано, що ці приписи права не стосуються так званих "вразливих категорій" і йдеться про загальний законодавчий підхід до вирішення питання. Принципово варто нагадати, що в Україні діє спеціальний Закон України "Про відпустки", у якому і тривалість відпустки, і порядок компенсації за невикористані дні відпустки не були змінені під час війни - про це зазначено у статті 6 цього законодавчого акта.

З урахуванням того, що Конституція України не встановлює (і не може встановлювати) стандарту мінімальної тривалості оплачуваної щорічної відпустки, Суд спробував вивести конституційний захист певної кількості днів оплачуваної щорічної відпустки із сенсів (смислів), закладених у Конституції України, із юридичних позицій Суду, а також із міжнародних зобов'язань України. Як це вдалося?

2. Юридичні позиції Суду як стандарт

Уявімо, що справді право на відпустку для вибраних двох категорій осіб "не забезпечено" щодо мінімальної тривалості. І навіть визнаємо, що право на відпустку й мінімальна тривалість оплачуваної щорічної основної відпустки є тотожними (це, звісно, не так). Щоб захистити право на відпочинок (відпустку) від уявного порушення, Суд використав доволі специфічну методологію та цілий арсенал джерел аргументації.

Декілька разів пославшись на свої попередні юридичні позиції щодо механізму обмеження людських прав (в основі - розгорнуте формулювання в Рішенні Суду від 1 червня 2016 року N 2-рп/2016), Суд однак не застосував їх до цієї справи. Навіть якщо припустити законодавче скорочення тривалості оплачуваної відпустки в умовах воєнного стану на декілька днів, навряд чи можна констатувати, що йдеться про заперечення сутності цього людського права. Це не так. Законодавець не замінив відпустку днями обов'язкової трудової повинності в межах загальної економічної мобілізації та не скоротив її тривалості до трьох днів. Право на відпустки збережено.

Якщо ж ідеться про вимір пропорційності втручання у право на відпустку, то звертаю увагу на те, що законодавець в умовах воєнного стану не скасував оплачуваної щорічної відпустки, не обмежив її тривалості одним тижнем, він лише розпорядився щодо використання деяких днів відпустки. Навіть якби законодавець скоротив відпустку на три - чотири - п'ять днів із понад 24 (а він не зробив цього), то чи є таке втручання непропорційним?! Сумнівно!

Зауважу й те, що своїми попередніми юридичними позиціями

Суд акцентував на пріоритетності обороноздатності в період повномасштабної агресії Російської Федерації проти України. Так, наприклад, у Рішенні від 6 квітня 2022 року N 1-р(II)/2022 Суд наголосив:

"Підтримання високого рівня обороноздатності є найвищим державним інтересом і однією з найбільш захищених конституційних цінностей України.

<...

> В умовах воєнного стану держава зобов'язана мобілізувати всі доступні їй ресурси для посилення своєї обороноздатності та відсічі збройної агресії Російської Федерації проти України" (перше речення абзацу першого, перше речення абзацу другого підпункту 5.2 пункту 5 мотивувальної частини).

Подібні юридичні позиції Суду та їх реальне виконання залишаються вкрай актуальними, а тому є обов'язковими не тільки для законодавчої, виконавчої й судової влади, а й для самого Суду, який їх сформував. На потребу мобілізації економічного життя країни під час війни вказує й досвід демократичних держав періоду Другої світової війни.

Висновок: якщо застосувати попередні юридичні позиції Суду до цієї справи, то визнати оспорювані приписи Закону України "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану" (далі - Закон) неконституційними вкрай складно, а якщо чесно, то просто неможливо.

3. Як розуміти частину третю статті 22 Конституції України

Неймовірним є посилання Суду в мотивувальній частині Рішення на частину третю статті 22 Конституції України (хоч і в поєднанні зі статтею 64 Основного Закону України): "При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод", однак із одночасною відмовою від тлумачення цього конституційного припису. А тут є важливе смислове навантаження.

Як розуміти цю конституційну норму? Пам'ятаю, у кінці листопада 2017 року під час конкурсного відбору на посаду судді Суду, подібне запитання поставив мені Володимир Григорович Буткевич (відомий професор, суддя Європейського суду з прав людини у 1998 - 2008 роках). Зараз, з урахуванням багаторічного досвіду на посаді судді Суду, наголошую, що розуміння частини третьої статті 22 Основного Закону України пов'язане з такими важливими аспектами.

А. Йдеться лише про такі людські права, які гарантовані Конституцією України, тобто є основоположними (основними, фундаментальними), а не лише виражають інтерес особи (хоч і законний). Це не тільки моя думка, такою є юридична позиція Суду, викладена за моєї каденції судді Суду:

"Отже, положення частини третьої статті 22 Конституції України необхідно розуміти так, що при ухваленні нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих конституційних прав і свобод людини, якщо таке звуження призводить до порушення їх сутності" (абзац десятий підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Суду від 22 травня 2018 року N 5-р/2018).

Тобто Суд сформулював дві вимоги до застосовності частини третьої статті 22 Основного Закону України як конституційного стандарту. По-перше, заборонене звуження людських прав має місце тоді, коли йдеться про людські права, гарантовані Конституцією України (так звані конституційні права), і, по-друге, воно призводить до порушення сутності людських прав. Як уже було зазначено, в цьому випадку не йдеться про порушення сутності людського права на відпочинок (чи відпустку). Але цього замало сказати.

Б. Пряме застосування вимог частини третьої статті 22 Конституції України до соціально-економічного людського права, обсяг якого виражений квантитативно (кількісно), є явно помилковим. Що й казати, реалізація соціальних та економічних людських прав залежить від законодавця значно більше, ніж реалізація громадянських та політичних прав. У багатьох випадках реалізація соціальних та економічних прав є продуктом поточної політики. Тому конституційну вимогу "незвуження" людських прав не слід сприймати як заборону законодавцю a priori вносити зміни до законодавства, якщо наслідком цих змін не є виключно "поліпшення" становища людини у кількісних показниках.

Навіть у демократичних державах конституційні суди не наділені повноваженнями

забороняти парламентам ухвалювати зміни, які мають наслідком суспільні трансформації, тобто динаміку статусу різних категорій людей, які перебувають в умовах суспільного договору між собою, який передбачає, зокрема, взаємообмеження людських прав. Немає сенсу у вільних виборах, якщо обраний парламент не може запроваджувати такі суспільні зміни.

Для мене очевидно, що частина третя статті 22 Конституції України має глибокий сенс у прогресуючому захисті того, що становить саму суть Людини - гідність, рівність та свобода. Також очевидно, що саме навколо цих цінностей і для їх збереження та розвитку Конституція України, як і конституції інших демократичних держав, вибудовує захисну сферу, яку називають "людськими правами". Тому вкрай неправильно розуміти цю конституційну вимогу a priori як стандарт для оцінки скорочення мінімальної тривалості відпустки (розміру зарплати чи соціальної виплати), якщо тільки не йдеться про повагу до конституційної тріади цінностей - людська гідність, рівність та свобода. У цій справі не йшлося про ці цінності.

4. Міжнародне право як аргумент конституційного тлумачення

Для мотивування Рішення Суд розвинув низку своїх попередніх юридичних позицій. Так, наприклад, взявся тлумачити принцип юридичної визначеності (увага!) неймовірно по-новому, заклавши до нього також "право на зрозуміле сприйняття потрібності, домірності та законності таких обмежень" (перше речення абзацу другого підпункту 5.4 пункту 5 мотивувальної частини Рішення). Цю ідею перефразовано з Дослідження Європейської Комісії "За демократію через право" (Венеційська Комісія) "Осучаснене Мірило правовладдя" (The Updated Rule of Law Checklist), ухваленому на її 145-му пленарному засіданні 12 - 13 грудня 2025 року [CDL-AD(2025)002]. Однак у цьому документі така ідея стосується не сприйняття чогось особою, а самого характеру державного втручання:

"Визначальною метою є надання можливості особам, на яких поширюється дія приписів актів права, впорядковувати свою поведінку та у встановленому порядку організовувати свою діяльність, а також забезпечення того, щоб утручання держави було потрібним, домірним і законним" (пункт II.B.1.50). Звісно, що це "дрібниці".

У мотивувальній частині Рішення Суд декілька разів посилається на юридичні позиції, викладені в Рішенні від 18 липня 2024 року N 8-р(II)/2024 [про розуміння частини другої статті 64 Конституції України, про дерогацію (відступ) від деяких міжнародних зобов'язань], не враховуючи того сутнісного моменту, що в зазначеному Рішенні йшлося про захист права на свободу й особисту недоторканність в умовах воєнного стану, чітко окресленого у статті 29 Основного Закону України, а не про право на відпочинок в обсязі декількох днів оплачуваної відпустки.

Особливої уваги заслуговує те, як Суд застосував міжнародні зобов'язання України, намагаючись саме з них вивести конституційний стандарт для аргументації Рішення.

По-перше, навіть не аналізуватиму зазначення Судом у Рішенні (див. підпункт 5.6 пункту 5 мотивувальної частини) позицій Європейського суду з прав людини у рішенні у справі Belane Nagy v. Hungary від 13 грудня 2016 року (заява N 53080/13), оскільки цитований сегмент загалом стосується права власності, тобто права, захищеного статтею 1 Протоколу N 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, а не права на відпочинок [див. §§ 113, 114 B l n Nagy v. Hungary (2016). URL: https://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-169663].

По-друге, Суд доволі оригінально застосував міжнародні зобов'язання України з питання гарантування відпустки працівнику. Насамперед Суд послався на те, що Законом України "Про ратифікацію Конвенції Міжнародної організації праці N 132 (переглянутої) 1970 року про оплачувані відпустки" від 29 травня 2001 року N 2481-III ратифіковано Конвенцію Міжнародної організації праці N 132 (переглянуту) 1970 року про оплачувані відпустки [Holidays with Pay Convention (Revised) N 132], за статтею 3 якої "кожна особа, до якої застосовується ця Конвенція, має право на щорічну оплачувану відпустку встановленої мінімальної тривалості" (пункт 1); "відпустка в жодному

разі не може становити менше трьох робочих тижнів за один рік роботи" (пункт 3).

Запам'ятаємо цей строк - не менше трьох робочих тижнів, оскільки це єдина норма міжнародного права, яка є джерелом права і для України у питанні тривалості відпустки (три тижні - це 21 день).

По-друге, Суд у Рішенні послався на низку різних документів Ради Європи та Європейського Союзу, з яких, нібито, випливають обов'язки України, зауваживши таке:

"Конституційний Суд України також зважає на те, що у праві Європейського Союзу та актах Ради Європи для працівників установлено мінімальну тривалість щорічної оплачуваної відпустки - чотири тижні [пункт 3 статті 2 частини II Європейської соціальної хартії (переглянутої) (The European Social Charter) 1996 року (далі - Хартія), пункт 7 Директиви Європейського парламенту та Ради Європейського Союзу від 4 листопада 2003 року 2003/88/ЄС щодо деяких аспектів організації робочого часу], а власне право Європейського Союзу спрямоване на прогресивне та посилене забезпечення права на щорічну оплачувану відпустку [пункт 8 розділу I Хартії Співтовариства про засадничі соціальні права працівників (Community Charter of the Fundamental Social Rights of Workers) 1989 року; стаття 31 Хартії основоположних прав Європейського Союзу (Charter of Fundamental Rights of the European Union) 2000 року]" (абзац шостий підпункту 4.3 пункту 4 мотивувальної частини).

Передусім треба сказати, що так звана "Соціальна конституція Європи" - Європейська соціальна хартія (переглянута) - справді важливий і обов'язковий для України документ, зокрема як орієнтир для тлумачення Конституції України. Однак Суд послався на пункт 3 статті 2 частини II зазначеної Хартії, який не був ратифікований Україною (і це Суд визнав), а тому не є джерелом зобов'язань для України. Проігнорував Суд і характер Хартії, який передбачає, зокрема: "вважати частину I цієї Хартії декларацією цілей, до здійснення яких вона прагнутиме всіма відповідними засобами, як зазначено у вступному пункті частини I" (пункт 1 статті A частини III).

Ще більше запитань викликає посилання у мотивувальній частині Рішення на пункт 7 Директиви Європейського парламенту та Ради Європейського Союзу від 4 листопада 2003 року 2003/88/ЄС щодо деяких аспектів організації робочого часу (Directive 2003/88/EC of the European Parliament and of the Council of 4 November 2003 concerning certain aspects of the organisation of working time. Official Journal L 299,18/11/2003 P. 0009 - 0019). У статті 7 указаного документа зазначено:

"1. Держави-члени вживають потрібних заходів для забезпечення того, щоб кожен працівник мав право на оплачувану щорічну відпустку тривалістю щонайменше чотири тижні відповідно до умов права на таку відпустку та її надання, встановлених національним законодавством та/або практикою.

2. Мінімальний період оплачуваної щорічної відпустки не може бути замінений грошовою компенсацією, крім випадків припинення трудових відносин".

Є два аспекти. Перший пов'язаний із тим, наскільки директиви Європейського Союзу ("вторинне право" Європейського Союзу) можуть бути обов'язковими для України на сьогодні і на відповідному етапі євроінтеграції. Йдеться не про цінності Європейського Союзу, а про чіткі приписи. Особливо важливою є виваженість у підході до тих конкретизуючих кількісних моментів "вторинного права" Європейського Союзу, які стосуються не гідності, рівності чи свободи особи, а саме об'єктивного рівня соціального прогресу, який, як відомо, є наслідком ефективності економіки й рівня культури, а не лише волі національного законодавця. Іншими словами, подібний довільний підхід у соціальній сфері може призвести до непередбачуваних наслідків для України з огляду на різницю середніх показників України та держав Європейського Союзу щодо рівня інфраструктури, доступності ресурсів та багатьох інших показників, які безумовно впливають на соціальне благополуччя нації.

Другий аспект пов'язаний із тим, що в Україні, як уже було відзначено, законодавчі гарантії для зазначених у резолютивній частині Рішення категорій осіб залишаються незмінними і навіть такими, що перевищують

євростандарти (частини сьома, восьма статті 6 Закону України "Про відпустки"), а саме:

"Особам з інвалідністю I і II груп надається щорічна основна відпустка тривалістю 30 календарних днів, а особам з інвалідністю III групи - 26 календарних днів.

Особам віком до вісімнадцяти років надається щорічна основна відпустка тривалістю 31 календарний день".

Крім того, цим же Законом України "Про відпустки" встановлено, що "особам віком до вісімнадцяти років заміна всіх видів відпусток грошовою компенсацією не допускається" (частина п'ята статті 24).

5. Резолютивна частина Рішення: що не так?

Окремо варто звернути увагу на резолютивну частину Рішення, яка містить три частини і в якій Суд ухвалив:

"1. Визнати такими, що відповідають Конституції України (є конституційними), приписи абзацу третього частини першої статті 12 Закону України "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану" від 15 березня 2022 року N 2136-IX зі змінами.

2. Визнати такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними):

- припис другого речення абзацу другого частини першої статті 12 Закону України "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану" від 15 березня 2022 року N 2136-IX зі змінами в тім, що він не забезпечує надання особам віком до вісімнадцяти років та особам з інвалідністю оплачуваної щорічної основної відпустки, мінімальна тривалість якої більше 24 календарних днів;

- приписи абзацу другого пункту 3 розділу "Прикінцеві положення" Закону України "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану" від 15 березня 2022 року N 2136-IX зі змінами".

Саме поєднання визнання конституційним (чи навпаки) взаємопов'язаних (і взаємодоповнюваних) приписів права є доволі складним явищем, але спробуємо розібрати цю ситуацію.

Отже, що визнано конституційним? Конституційним визнано абзац третій частини першої статті 12 Закону, який встановлює, що:

"У період дії воєнного стану надання працівнику будь-якого виду відпустки (крім відпустки у зв'язку з вагітністю та пологами, відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку та відпустки у зв'язку з усиновленням дитини) понад щорічну основну відпустку, передбачену абзацом першим цієї частини, за рішенням роботодавця може здійснюватися без збереження заробітної плати. Надання невикористаних днів такої відпустки переноситься на період після припинення або скасування воєнного стану. За рішенням роботодавця невикористані дні такої відпустки можуть надаватися без збереження заробітної плати".

Розшифровую. Суд визнав конституційним те, що загалом кількість днів, що перевищують тривалість щорічної основної відпустки - 24 дні (абзац перший цієї ж частини статті 12 Закону), роботодавець може надати без збереження заробітної плати, невикористані дні може перенести на період після припинення воєнного стану, а якщо він так забажає - то невикористані дні такої відпустки може надавати без збереження заробітної плати (як можна зрозуміти - після припинення воєнного стану). Цей припис Закону Суд визнав, повторююся, таким, що відповідає Конституції України.

Що ж Суд визнав неконституційним? Неконституційним визнав друге речення абзацу другого частини першої статті 12 Закону, а саме: "За рішенням роботодавця невикористані дні такої відпустки можуть надаватися без збереження заробітної плати", але не в цілому, а "в тім, що він не забезпечує надання особам віком до вісімнадцяти років та особам з інвалідністю оплачуваної щорічної основної відпустки, мінімальна тривалість якої більше 24 календарних днів".

По-перше, друге речення загалом не обмежує тривалості щорічної відпустки, а навпаки, припис "якщо тривалість щорічної основної відпустки працівника становить більше 24 календарних днів" передбачає, що законодавець не торкається цього питання. По-друге, йдеться, очевидно, що про невикористані дні відпустки, тобто долю днів "хвостика" відпустки, що перевищує її мінімальну тривалість, тобто які перевищують тривалість "недоторканних" 24 календарних днів і які, на думку законодавця, в умовах воєнного стану не можуть бути використані працівником будь-коли. По-третє,

щодо "вразливих категорій" плутанини стало ще більше, оскільки, як уже було сказано, законодавець не торкався теми тривалості їхніх відпусток у Законі України "Про відпустки".

Зверніть увагу й на те, що у першому абзаці пункту 2 резолютивної частини Рішення Суд, по суті, визнав, що мінімальна тривалість оплачуваної щорічної основної відпустки для названих двох категорій перевищує 24 календарних дні, тобто законодавець не знижував цього "порогу". Незрозуміло навіщо взагалі констатувати подібне у резолютивній частині Рішення, втягуючись у суперечливий "захист" того, чого й так не порушував законодавець.

Роблячи висновки, відзначу, що навіть якщо припустити, що є потреба захистити право на відпочинок (стаття 45 Конституції України) в аспекті тривалості відпустки, то Суд просто зобов'язаний був з'ясувати низку питань:

1) чи може бути обмежено право на відпочинок в умовах воєнного стану у розумінні частини другої статті 64 Конституції України (відповідь очевидна - так, може);

2) чи державне втручання було здійснено законом, тобто якісним приписом права (відповідь - так);

3) чи є мета відповідного державного втручання легітимною, тобто узгодженою з конституційними цінностями (відповідь - так);

4) чи законодавчі засоби державного втручання є пропорційними (домірними) задекларованій меті (так, є пропорційними, оскільки йдеться про гіпотетичне заниження "стандартів" тривалості щорічної оплачуваної відпустки на три - чотири дні, а не тижні).

Усього цього Суд у такій логічній послідовності не досліджував, хоча якби обрав цей шлях, очевидно, що висновки (резолютивна частина Рішення) були б іншими. Підкреслюю, що не вбачаю загалом державного втручання у право на відпустку тих категорій працівників, які названі в резолютивній частині Рішення.

Суддя

Конституційного Суду України

Василь ЛЕМАК