Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини першої статті 233 Кодексу законів про працю України (справа щодо строків звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат)

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ

у справі за конституційним поданням Верховного Суду щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини першої статті 233 Кодексу законів про працю України (справа щодо строків звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат)

Київ

11 грудня 2025 року

N 1-р/2025

Справа N 1-7/2024(337/24)

Петришина Олександра Віталійовича - головуючого,

Барабаша Юрія Григоровича,

Водяннікова Олександра Юрійовича,

Городовенка Віктора Валентиновича,

Грищук Оксани Вікторівни,

Кичуна Віктора Івановича,

Лемака Василя Васильовича,

Олійник Алли Сергіївни,

Первомайського Олега Олексійовича,

Різника Сергія Васильовича,

Совгирі Ольги Володимирівни,

Філюка Петра Тодосьовича,

Юровської Галини Валентинівни - доповідача,

розглянула на пленарному засіданні справу за конституційним поданням Верховного Суду щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини першої статті 233 Кодексу законів про працю України.

Заслухавши суддю-доповідача Юровську Г. В. та дослідивши матеріали справи, зокрема позиції, що їх висловили: Голова Верховної Ради України Стефанчук Р. О., Прем'єр-міністр України Шмигаль Д. А., науковці: Державного вищого навчального закладу "Ужгородський національний університет" - доктор юридичних наук, професор Рогач О. Я.; Національного університету "Одеська юридична академія" - доктор юридичних наук, професор Чанишева Г. І.; Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого - кандидат юридичних наук, професор Слінько Т. М., доктор юридичних наук, професор Середа О. Г.; Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича - доктор юридичних наук, професор Щербанюк О. В., Конституційний Суд України установив:

1. Суб'єкт права на конституційне подання - Верховний Суд - звернувся до Конституційного Суду України з клопотанням перевірити на відповідність частині третій статті 22, частині сьомій статті 43, частині першій статті 55 Конституції України (конституційність) частину першу статті 233 Кодексу законів про працю України (далі - Кодекс).

Згідно з частиною першою статті 233 Кодексу "працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті".

Автор клопотання стверджує, що законодавець, "обмеживши право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати строком у три місяці, не надавши при цьому працівникові гарантій розгляду судом питання про поновлення строку на звернення до суду, знизив рівень доступу до суду осіб, які є суб'єктами звернення із заявою про стягнення заборгованості із заробітної плати, чим допустив звуження змісту й обсягу існуючих конституційних прав працівників на звернення до суду з позовом про стягнення належної їм заробітної плати без обмеження будь-яким строком та обмежив їхнє право на судовий захист у тому обсязі, як його гарантовано частиною першою статті 55 Конституції України, чим знівельовано можливість ефективної реалізації права особи на судовий захист".

Обґрунтовуючи твердження про неконституційність оспорюваних приписів Кодексу, суб'єкт права на конституційне подання посилається, зокрема, на приписи Конституції України, юридичні позиції Конституційного Суду України, приписи Кодексу, законів України.

1.1. Голова Верховної Ради України висловив свою позицію стосовно питань, порушених у конституційному поданні, указавши, що:

- "існування інституту позовної давності має на меті передусім забезпечення сталості правовідносин, правової визначеності та остаточності, запобігання зловживанню правом шляхом застосування юрисдикційних механізмів примусового характеру та поєднання норм матеріального і процесуального права у міжгалузевому аспекті";

- "відсутність темпоральних меж позовної давності у вирішенні трудових спорів про стягнення належної робітнику заробітної плати призвела до вкрай негативної судової практики, втрати

належної впорядкованості суспільних правовідносин у цій сфері, системних порушень прав відповідачів. Таке законодавче регулювання порушувало принцип правової визначеності та остаточності, оскільки уможливлювало ухвалення судами рішень на підставі доказів, які могли стати неповними внаслідок спливу часу";

- "з метою забезпечення принципу верховенства права, зокрема одного з його елементів - принципу правової визначеності, Верховна Рада України прийняла Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин" від 1 липня 2022 року N 2352-IX

<...

> яким до статті 233 КЗпП України внесено зміни, що фактично відновлювали дію строку позовної давності щодо звернення до суду за вирішенням трудових спорів про стягнення належної робітнику заробітної плати, що існував до 2001 року".

1.2. Прем'єр-міністр України зазначив, що "національні системи права держав-членів часто передбачають короткі строки (іноді менше трьох місяців) для підвищення оперативності вирішення трудових спорів. Встановлений статтею 233 Кодексу строк звернення до суду відповідає цій практиці та забезпечує можливість гнучкого поновлення строків для гарантії доступу до правосуддя відповідно до статті 234 Кодексу. Слід зазначити, що тримісячний строк, передбачений частиною першою статті 233 Кодексу не позбавляє працівника права на звернення до суду, а лише встановлює межі реалізації цього права і як наслідок підвищує оперативність розгляду трудових спорів, зокрема щодо невиплати заробітної плати. Працівник, маючи обмежений строк у три місяці, мотивований швидше звертатися до суду після виявлення порушення, що зменшує затягування у вирішенні трудових спорів. Подання позову у визначений строк дає можливість суду розглядати справи за актуальними доказами, що є важливим для встановлення факту порушення, особливо в питаннях нарахування чи виплати заробітної плати. Обмеження строку зменшує імовірність того, що працівники будуть свідомо відкладати подання позову, що може ускладнити розгляд справи через втрату доказів чи погіршення ситуації на підприємстві, і навпаки пришвидшує вирішення конфлікту між сторонами. Визначення строку звернення до суду гарантує працівнику якнайшвидший захист права, наприклад, на заробітну плату, яка є основним джерелом існування, дає змогу роботодавцю швидше вирішувати правові спори без тривалої юридичної невизначеності".

2. Досліджуючи питання, порушені в конституційному поданні, Конституційний Суд України виходить із приписів Конституції України, згідно з якими: Україна є соціальна, правова держава (стаття 1); права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; держава відповідає перед людиною за свою діяльність; утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (частина друга статті 3); усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах; права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними (стаття 21).

Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується; держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності; кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом; право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом (частини перша, друга, четверта, сьома статті 43 Основного Закону України). Права і свободи людини і громадянина захищаються судом (частина перша статті 55 Конституції України).

Застосовними в цій справі є приписи частини сьомої статті 43, частини першої статті 55 Конституції України.

3. Конституційний Суд України враховує, що частина друга статті 233 Кодексу в редакції до внесення змін Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин" від 1 липня 2022 року N 2352-IX (далі - Закон N 2352) не обмежувала строку звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати у разі порушення законодавства про

оплату праці.

Установлення часового обмеження для реалізації визначеного законом права особи є питанням розсуду законодавця; за умови, що таке обмеження не порушує сутності права, установлене з легітимною метою та його досягають домірними засобами, воно є справедливим та об'єктивно виправданим.

Принцип ефективності конституційного контролю вимагає, щоб права, гарантовані Конституцією України, мали не декларативний, а дієвий характер. Конституційний Суд України зазначає, що будь-яка система строків звернення до суду має забезпечувати баланс інтересів держави й учасників процесуальних правовідносин. Існування такої системи потрібне, проте вона завжди міститиме елемент потенційної несправедливості - або для позивача, який може не мати достатньо часу для звернення до суду, або для відповідача, який буде змушений захищатися від вимог після тривалого періоду бездіяльності іншої сторони. Завдання законодавця полягає в мінімізації цієї несправедливості та якнайповнішому узгодженні інтересів працівника й роботодавця.

Аналізуючи мету внесення Законом N 2352 змін до статті 233 Кодексу, Конституційний Суд України враховує, що проєкт Закону України про внесення змін до деяких законів України щодо оптимізації трудових відносин (реєстр. N 7251) (далі - Законопроєкт), ухвалений як Закон N 2352, не передбачав жодних змін до оспорюваних приписів Кодексу. Відповідно, Пояснювальна записка до Законопроєкту не містила обґрунтування скорочення строків звернення працівника до суду у трудових спорах щодо оплати праці, у ній зазначено лише, що "прийняття Верховною Радою України Закону України "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану" N 2136-IX

<...

> дозволило частково вирішити найбільш нагальні питання щодо подолання гострих воєнних викликів, які постали перед роботодавцями в частині організації трудових відносин та забезпечення трудових прав працівників"; "разом з тим на сьогодні залишаються невирішеними ряд проблем, а також зберігаються старі законодавчі прогалини, пов'язані з неефективною організацією трудових відносин як під час воєнного стану, так і за мирних умов". Під час підготовки Законопроєкту до другого читання (1 липня 2022 року) змінено його назву на таку: "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин", а також запропоновано назву та частини першу, другу статті 233 Кодексу викласти в новій редакції.

Голова Верховної Ради України в наданих Конституційному Суду України письмових поясненнях зазначив, що "усталений законодавчий підхід, у тому числі щодо встановленого в КЗпП України загального строку звернення для вирішення трудових спорів - три місяці, який починає відраховуватися з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, виправданий тим, що трудові спори підлягають оперативному вирішенню з метою якнайшвидшого відновлення порушених прав працівника або ж з метою недопущення зловживання працівником своїми правами".

Конституційний Суд України зазначає, що критерієм відповідності строку звернення працівника до суду вимогам Конституції України є його розумність; розумним визнають строк, який є достатнім для подання позову за звичайних життєвих обставин, не створює надмірних труднощів для працівника й застосовується передбачувано та однаково. Водночас оцінка розумності такого строку не може ґрунтуватися на гіпотетичних випадках незнання закону; вирішальним є те, чи забезпечує строк реальну можливість реалізувати право у звичайних умовах.

Водночас Конституційний Суд України звертає увагу, що введення воєнного стану в Україні об'єктивно створює умови, які не можна вважати звичайними. Законодавець, установлюючи строки звернення працівника до суду, має враховувати надзвичайний характер правового режиму воєнного стану та пов'язані з ним об'єктивні перешкоди в доступі до правосуддя.

4. Право на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом (частина четверта статті 43 Конституції України), є гарантією мінімального рівня оплати праці, тоді як право на своєчасне одержання винагороди за працю (частина сьома статті 43 Основного

Закону України) - гарантією реалізації цього права (виплата всіх належних сум у визначені строки); разом ці гарантії формують єдиний конституційний стандарт захисту, що охоплює і рівень, і своєчасність одержання винагороди за працю.

Суб'єкт права на конституційне подання звертає увагу на те, що згідно з частиною першою статті 233 Кодексу строк звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати обмежений трьома місяцями з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а стаття 234 Кодексу передбачає, що в разі пропуску з поважних причин, зокрема, цього строку суд може поновити його лише якщо з дня отримання копії наказу (розпорядження) про звільнення або письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені працівникові під час звільнення, минуло не більше одного року. Приписи статті 234 Кодексу є lex specialis щодо інших приписів законодавства України, які унормовують можливість поновлення пропущеного строку.

Відлік строку за оспорюваними приписами Кодексу починається з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. Це може бути день закінчення установленого строку виплати винагороди за працю або день, коли працівникові стало відомо, що йому не нараховані певні виплати. Отже, початок перебігу строку звернення працівника до суду залежить від суб'єктивної поінформованості працівника, але водночас передбачено й об'єктивний критерій ("повинен був дізнатися").

Відповідно до статті 234 Кодексу в разі пропуску з поважних причин тримісячного строку звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат суд може поновити цей строк лише тоді, коли з часу настання таких юридичних фактів, як отримання копії наказу (розпорядження) про звільнення працівника або письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені працівникові під час звільнення, минуло не більше одного року.

Із наведеного випливає, що коли трудові відносини тривають, настання таких юридичних фактів для працівника неможливе. Водночас формальна вимога щодо тримісячного строку звернення до суду залишається чинною: працівник, перебуваючи у трудових відносинах, у разі систематичної невиплати винагороди за працю чи періодичних затримок її виплати має подавати позови кожних три місяці, щоб не втратити право на судовий захист. Ця законодавча конструкція створює парадоксальну ситуацію: працівник, який продовжує працювати, перебуває у менш захищеному становищі, ніж той, хто вже звільнений, адже звільнений працівник принаймні отримує можливість поновити строк звернення до суду.

Отже, пов'язування строку звернення працівника до суду лише з актами, якими оформлюють припинення трудових відносин, свідчить про те, що законодавець виходив із логіки "остаточного розрахунку після звільнення", але не врахував специфіки правовідносин, що тривають.

5. Згідно з частиною сьомою статті 43 Конституції України право на своєчасне одержання винагороди за працю захищене законом. Роботодавець зобов'язаний регулярно й своєчасно виплачувати заробітну плату та інші належні працівникові виплати протягом усього періоду дії трудових відносин. Конституційна гарантія своєчасного одержання винагороди за працю охоплює весь період дії трудових відносин. До моменту припинення трудових відносин зобов'язання роботодавця щодо виплати заробітної плати є таким, що триває.

Конституційний Суд України враховує свою юридичну позицію, викладену в Рішенні від 22 лютого 2012 року N 4-рп/2012, згідно з якою "невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку" (абзац другий підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини). Конституційний Суд України вважає цю юридичну позицію застосовною mutatis mutandis у цьому конституційному провадженні.

Отже, порушення зобов'язання щодо виплати винагороди за працю є триваючим: кожен день невиплати або затримки виплати заробітної

плати та інших належних працівникові виплат означає не завершене правопорушення, а таке, що триває.

Конституція України є засадничим актом щодо галузевого законодавства, яке розвиває, деталізує і конкретизує відповідні конституційні принципи. Визначене в Кодексі та інших актах законодавства України регулювання має забезпечувати ефективне виконання встановлених статтею 43 Конституції України обов'язків держави. Кодекс гарантує право на оплату праці не нижче встановленого державою мінімального розміру (частина перша статті 2), визначає умови укладення трудового договору (частина перша статті 21), поняття заробітної плати (стаття 94), строки її виплати (стаття 115) та пріоритетність оплати праці серед інших платежів (частина п'ята статті 97), передбачає відповідальність у разі порушення встановлених строків виплати заробітної плати працівникам (абзац четвертий частини другої статті 265). Закон України "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану" від 15 березня 2022 року N 2136-IX зі змінами зобов'язує роботодавця вживати всіх можливих заходів для забезпечення реалізації права працівників на своєчасне отримання заробітної плати (частина друга статті 10).

Кодекс України про адміністративні правопорушення (стаття 41) та Кримінальний кодекс України (стаття 175) передбачають адміністративну й кримінальну відповідальність за порушення строків виплати заробітної плати чи невиплату її без поважних причин. Закон України "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати" від 19 жовтня 2000 року N 2050-III зі змінами встановлює обов'язок виплачувати компенсацію втрати частини доходів у разі затримки виплати доходів, зокрема заробітної плати (статті 1, 2).

Конституційний Суд України враховує, що визнання законодавцем права працівника на своєчасне отримання винагороди за працю та юридичне регулювання його захисту у спосіб установлення, зокрема, кримінальної відповідальності за умисну невиплату заробітної плати не може компенсувати обмеження доступу працівника до судового захисту, який слід оцінювати з урахуванням потреби в забезпеченні реальної можливості ефективного захисту порушених прав працівника.

Отже, законодавством України визначено, що працівник (сторона, яка перебуває у трудових правовідносинах) має право на отримання заробітної плати за виконану роботу, врегульовано періодичність її виплати (гарантовано одержання винагороди за працю навіть у тих випадках, коли затримка виплати заробітної плати пов'язана з об'єктивними труднощами, що виникають у роботодавця), а також передбачено юридичну відповідальність роботодавця за порушення строків виплати працівникові заробітної плати або виплату не в повному обсязі. Водночас законодавство України не передбачає кінцевого строку існування обов'язку роботодавця щодо виплати заробітної плати за виконану працівником роботу та інших належних працівникові виплат (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до чинного законодавства, зокрема в разі звільнення), а також не встановлює граничної часової межі, за якою припиняється суб'єктивне право працівника на отримання невиплачених сум заробітної плати. Право працівника на судовий захист у сфері оплати праці не залежить від факту нарахування йому відповідних грошових виплат, тому в разі порушення законодавства про оплату праці працівник зберігає право звернутися до суду про стягнення заробітної плати та інших належних йому виплат.

Отже, установлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат без урахування того, що трудові відносини тривають (обов'язку роботодавця щодо своєчасної виплати заробітної плати), обмежує право на своєчасне одержання винагороди за працю, що суперечить частині сьомій статті 43 Конституції України.

6. Трудові права підлягають захисту в конституційному вимірі. Зокрема, частина сьома статті 43 Конституції України встановлює, що право на своєчасне одержання

винагороди за працю захищається законом.

Винагорода за працю безпосередньо пов'язана з людською гідністю та соціальною справедливістю, адже право на винагороду за працю є складовою права на працю і водночас гарантією поваги до людської гідності. Обмеження можливості працівника вимагати належну винагороду за працю в судовому порядку під час дії трудових відносин фактично нівелює цю гарантію.

У сфері трудових відносин працівник перебуває в економічному та організаційному підпорядкуванні від роботодавця. Така підпорядкованість може ускладнити своєчасне звернення до суду для захисту права на оплату праці, тому нерідко працівники утримуються від подання позову під час дії трудових відносин через побоювання тиску, погіршення умов праці чи можливого звільнення.

Таке законодавче регулювання не враховує балансу інтересів сторін у трудових правовідносинах, суперечить принципу рівності та спричиняє юридичну невизначеність, яка позбавляє працівника ефективного захисту гарантованого Конституцією України права на своєчасне одержання винагороди за працю.

7. Відповідно до Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом (частина перша статті 55). Правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права задля захисту прав, свобод та законних інтересів людини і громадянина, прав та законних інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Конституційний Суд України у своїх рішеннях послідовно обстоює юридичну позицію, за якою "правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах" (перше речення абзацу десятого пункту 9 мотивувальної частини Рішення від 30 січня 2003 року N 3-рп/2003); "забезпечення прав і свобод, крім усього іншого, потребує, зокрема, законодавчого закріплення механізмів (процедур), які створюють реальні можливості для здійснення кожним громадянином прав і свобод" (друге речення абзацу четвертого підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 24 грудня 2004 року N 22-рп/2004); "право на судовий захист є гарантією реалізації інших конституційних прав і свобод, їх утвердження й захисту за допомогою правосуддя" (друге речення абзацу восьмого підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 23 листопада 2018 року N 10-р/2018); "приписи статті 8, частини першої статті 55 Конституції України зобов'язують державу гарантувати на законодавчому рівні кожному можливість реалізації його права на судовий захист. Законодавець має встановити такий обсяг права осіб на судовий захист, який забезпечував би його дієву реалізацію, а відмова судів у реалізації такої можливості може призвести до порушення гарантованого Конституцією України права на судовий захист" [перше, друге речення абзацу шостого пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 6 квітня 2022 року N 2-р(II)/2022]; "забезпечення права на судовий захист є однією з гарантій реалізації інших конституційних прав і свобод, їх утвердження й захисту, зокрема в спосіб відновлення в разі їх порушення. Тому є потреба в законодавчому внормуванні, яке повною мірою забезпечувало б дієву та ефективну реалізацію права на судовий захист" [абзац перший пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 14 лютого 2024 року N 1-р(II)/2024].

Як зазначав Конституційний Суд України, "строки звернення працівника до суду за вирішенням трудового спору як складова механізму реалізації права на судовий захист є однією з гарантій забезпечення прав і свобод учасників трудових правовідносин" (абзац п'ятий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 22 лютого 2012 року N 4-рп/2012); "реалізація права на судовий захист невід'ємно пов'язана зі строками, в межах яких позивач може звернутися до суду за захистом свого порушеного права" (перше речення абзацу другого підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 15 жовтня 2013 року N 8-рп/2013).

Строки звернення до суду є потрібним елементом законодавчого регулювання, проте вони не можуть бути встановлені так, щоб істотно обмежувати право на судовий захист.

8. Приписи Конституції України та юридичні позиції

Конституційного Суду України стосовно конституційних гарантій права на судовий захист за змістом співвідносні з приписами актів міжнародного права, зокрема статті 8 Усесвітньої декларації людських прав 1948 року, за якою "кожна людина має право на ефективне поновлення у правах компетентними національними судами в разі порушення її основоположних прав, наданих їй конституцією або законом". За пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, що його встановлено законом, який розв'яже спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Європейський суд з прав людини наголосив, що пункт 1 статті 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду: "Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення особи "правом на суд" з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб право на доступ до суду було дієвим, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити чин [акт], що становить утручання в її права" [рішення у справі Bellet v. France від 4 грудня 1995 року (заява N 23805/94), § 36].

8.1. Конституційний Суд України виходить із того, що право на доступ до суду не є абсолютним і вимагає законодавчого врегулювання, а отже, може підлягати певним обмеженням; це стосується, зокрема, установлення порядку й умов прийнятності звернення до суду, апеляційного чи касаційного оскарження тощо, адже саме таке регулювання належить до сфери компетенції держави, яка має певний простір обдумування (margin of appreciation) у цьому питанні. Водночас установлення строку звернення до суду має застосовуватися з легітимною метою та за умови, що між застосованим засобом і метою, якої належить досягти, існує розумне співвідношення.

Отже, державне втручання у сферу захисту права на суд є можливим за умови виправданості (домірності) обраних законодавцем засобів, які зберігають повагу до сутності цього права та не суперечать приписам Конституції України, які expressis verbis гарантують його обсяг [абзац четвертий підпункту 8.3 пункту 8 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 18 липня 2024 року N 8-р(II)/2024].

9. Строк звернення до суду - це встановлений законом проміжок часу, протягом якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого права; після закінчення строку звернення до суду право не зникає, але не може бути належно реалізоване в разі неможливості поновлення цього строку.

Строк звернення до суду відіграє ключову роль у забезпеченні юридичної визначеності: він створює передбачувані часові межі для оскарження дій чи бездіяльності.

Конституційний Суд України зазначає, що законодавець наділений дискрецією у визначенні строків звернення працівника до суду у трудових спорах і може встановлювати різні строки для різних категорій таких спорів з урахуванням характеру спірних правовідносин, правової природи вимог, тривалості або регулярності порушення, способу його виявлення, обсягу і складності доказування тощо.

Установлення строків звернення працівника до суду щодо вирішення трудового спору є допустимим лише за умови дотримання принципу домірності (пропорційності): вони мають бути застосовані з легітимною метою (юридична визначеність, ефективність судочинства), бути потрібними (захист від утрудненого доказування через плин часу) та не виходити за межі, виправдані в демократичному суспільстві. Окремим критерієм, що конкретизує пропорційність, є розумність установленого строку: його визнають конституційно допустимим лише тоді, коли він забезпечує реальну можливість звернення до суду, не створює надмірного чи несправедливого тягаря для особи та відповідає об'єктивним умовам суспільного життя на час ухвалення закону. Отже, строки звернення до суду мають забезпечувати ефективний судовий захист та застосовуватися пропорційно, не

позбавляючи особу реальної можливості реалізувати своє право на судовий захист та захистити порушене право. Строки звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат відповідають вимогам Конституції України лише за умови, що вони не позбавляють сутності права на своєчасне одержання винагороди за працю; вони повинні бути вмотивовані легітимною метою юридичної визначеності й ефективності судочинства, залишати працівникові реальну і достатню можливість для звернення до суду, забезпечувати баланс інтересів працівника, роботодавця та суспільства.

Застосовуючи ці критерії до оспорюваних приписів Кодексу, Конституційний Суд України констатує: законодавець хоча й мав на меті дотримання юридичної визначеності та організації правосуддя, однак тримісячний строк у справах щодо стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат є надмірно коротким.

Конституційний Суд України також зазначає, що баланс між правом працівника на своєчасне й повне одержання винагороди за працю, інтересом роботодавця у юридичній визначеності та захисті від безмежної в часі відповідальності, а також публічним інтересом у стабільності правопорядку й ефективності правосуддя в будь-якому разі не може бути досягнутий у спосіб позбавлення працівника можливості скористатися своїм правом на одержання винагороди за працю.

Конституційний Суд України вважає, що запровадження тримісячного строку для звернення працівника під час дії трудових відносин до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат обмежує гарантоване право особи на своєчасне одержання винагороди за працю та уможливлює невиконання роботодавцем обов'язку з оплати праці, зокрема у випадках, коли працівник звертатиметься до суду пізніше ніж через три місяці з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. Фактично право працівника на одержання винагороди за працю підлягає судовому захисту лише в межах установленого строку звернення до суду, зі спливом якого працівник втрачатиме можливість ефективного та дієвого поновлення своїх прав у спосіб звернення до суду.

Якщо працівник пропустив тримісячний строк звернення до суду, обов'язок роботодавця щодо виплати заробітної плати та інших належних працівникові виплат і право працівника на одержання винагороди за працю не припиняються, тоді як дієвість та ефективність способів поновлення права працівника на одержання винагороди за працю, зокрема у спосіб стягнення заборгованості в судовому порядку, зазнає суттєвого обмеження, оскільки не передбачено поновлення пропущеного строку. Працівник може опинитися в невигідному юридичному становищі, коли після спливу встановленого оспорюваними приписами Кодексу тримісячного строку відповідне право не підлягатиме захисту судом, а подальше отримання працівником сум заробітної плати значною мірою залежатиме від бажання роботодавця виплатити заборгованість в позасудовому порядку.

Законодавець, установлюючи тримісячний строк для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат, не врахував, що зобов'язання щодо виплати винагороди за працю є триваючим, призводить до фактичного звуження змісту та обсягу конституційних прав працівника, гарантованих статтями 43 і 55 Конституції України. Така законодавча конструкція ставить працівника, який перебуває у трудових відносинах, у менш захищене становище порівняно зі звільненим працівником, що суперечить принципу рівності та гарантії ефективного судового захисту.

Отже, установлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат суперечить Конституції України, оскільки призводить до фактичного звуження змісту та обсягу конституційних прав, гарантованих статтями 43 і 55 Конституції України, порушує гарантії своєчасного одержання винагороди за працю та позбавляє працівника реальної можливості ефективно реалізувати право на судовий захист, що суперечить частині першій статті 8, частині сьомій статті 43, частині першій статті 55 Конституції

України.

Ураховуючи викладене та керуючись статтями 147, 150, 1512, 152, 153 Конституції України, на підставі статей 7, 32, 35, 51, 52, 65, 66, 74, 84, 88, 89, 91, 92, 94 Закону України "Про Конституційний Суд України" Конституційний Суд України ухвалив:

1. Визнати такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною), частину першу статті 233 Кодексу законів про працю України в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат.

2. Частина перша статті 233 Кодексу законів про працю України в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат, визнана неконституційною, утрачає чинність із дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

3. Рішення Конституційного Суду України є обов'язковим, остаточним та таким, що не може бути оскаржено.

Рішення Конституційного Суду України підлягає опублікуванню у "Віснику Конституційного Суду України".

КОНСТИТУЦІЙНИЙ СУД УКРАЇНИ

* * *

ОКРЕМА (ЗБІЖНА) ДУМКА

судді Конституційного Суду України Олександра Водяннікова у справі за конституційним поданням Верховного Суду щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини першої статті 233 Кодексу законів про працю України (справа щодо строків звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат) від 11 грудня 2025 року N 1-р/2025

Окрема думка є невід'ємним елементом культури суддівського мислення - свідченням того, що правосуддя є результатом зваженої внутрішньої дискусії серед суддів. Окрема збіжна думка покликана доповнити рішення Конституційного Суду України (далі - Суд), акцентувати увагу на тих аспектах, які варті подальшого осмислення. У цьому сенсі така думка - це доказ того, що єдність Суду ґрунтується на розмаїтті аргументів, на свободі суддівського сумління, на чесному суддівському діалозі. Її існування свідчить, що рішення Суду народжується з суддівського діалогу, у якому різні голоси співтворять єдину юридичну позицію.

Як і саме правосуддя, окрема думка звернена не у сьогодення, а у майбутнє. Вона може здатися неважливою, коли рішення Суду підтримала переконлива більшість суддів Суду (як у цьому випадку), проте саме такі думки нерідко стають інтелектуальними містками до майбутніх доктринальних зрушень. Її тиха сила полягає у нагадуванні про те, що конституційна юриспруденція живе не лише у рішеннях, а й у роздумах, дискусіях, суперечках, що їх супроводжують. Адже рішення Суду - це не кінець спору, а початок нового етапу розвитку конституційної матерії.

Суддівська злагода має особливу цінність, але не меншу вагу має чесна різність поглядів. Спільна відповідальність Суду перед суспільством вимагає, щоб кожен суддя Суду висловив своє переконання як результат внутрішньої праці, рефлексії і сумлінного тлумачення Конституції України. Саме тому поява окремої думки - навіть збіжної - є ознакою здорового суддівського процесу, в якому немає місця автоматизму чи корпоративній одностайності. Вона свідчить перед суспільством, учасниками провадження та науковою спільнотою, що рішення Суду є плодом глибокої інтелектуальної роботи; вона є знаком того, що кожен суддя Суду виконує свій обов'язок - зважити аргументи, осмислити наслідки і знайти власну відповідь у межах Конституції України. Це також запорука довіри суспільства: воно має бачити, що рішення Суду постає в результаті ретельного зважування принципів, сумнівів і аргументів.

Конституційне судочинство, за своєю природою, є простором діалогу - між текстом і духом конституції, між правом і справедливістю, між індивідуальним баченням і колективним рішенням. У цьому діалозі окрема думка виконує роль продовження діалогу, що триває у межах і поза межами нарадчої кімнати.

У цій збіжній думці підтримано підходи і загальний висновок, що знайшли своє відображення у Рішенні Суду у справі за конституційним поданням Верховного Суду щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини першої статті 233 Кодексу

законів про працю України (справа щодо строків звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат) від 11 грудня 2025 року N 1-р/2025 (далі - Рішення), однак варто зосередити увагу на деяких аспектах, які, на моє переконання, мають важливе значення для глибшого розуміння конституційного змісту права на судовий захист і особливого значення процесуальних строків в правопорядку сучасної демократії.

Адже час у праві - це не лише технічна категорія. Він є мірою справедливості. І коли строк звернення до суду перетворюється з гарантії впорядкованості на перешкоду реалізації права, це вимагає особливої уваги Суду. Конституція - це не лише система норм, а й вияв візії гідності людини, яка має залишатися мірилом будь-якого обмеження її доступу до правосуддя.

Ця окрема думка є спробою продовжити розмову, яку відкрило Рішення. Вона поділяє та підтримує мотивацію і загальний висновок, прагне акцентувати увагу на деяких аспектах, які ми обговорювали, але не відобразили у Рішенні, і, зокрема, висвітлити конституційні виміри часу у праві й правосудді.

З огляду на це, у цій окремій думці я послідовно звертаюся до кількох взаємопов'язаних аспектів порушених у справі питань. Спершу йдеться про час як внутрішній вимір права й правосуддя та про його значення для конституційного мислення. Далі розглядається вплив процесуальних строків на зміст і реальність права на судовий захист. У цьому контексті окрему увагу приділено особливостям строків звернення до суду у трудових спорах, насамперед у справах про виплату винагороди за працю під час дії трудових відносин, із урахуванням триваючого характеру відповідних порушень і соціальної природи цих вимог. Насамкінець сформульовано узагальнювальні міркування щодо меж законодавчої дискреції у встановленні строків звернення до суду та конституційних критеріїв їх допустимості.

Отже, на підставі статті 93 Закону України "Про Конституційний Суд України", § 74 Регламенту Суду вважаю за потрібне викласти окрему (збіжну) думку щодо Рішення.

1. Час як юридична категорія

Час є однією з фундаментальних, хоча й традиційно недооцінених, категорій права. Він присутній у кожній юридичній дії: у моменті набрання чинності нормою, у тривалості її застосування, у строках реалізації прав, у процедурах ухвалення та перегляду рішень, у строках давності, у самій логіці функціонування правових інституцій. Право не існує поза часом і не може бути осмислене як сукупність абстрактних норм, відірваних від темпоральних координат, у межах яких воно виникає, діє і втрачає чинність.

Саме тому ключові проблеми сучасного правопорядку мають виразну часову природу. Йдеться про інтертемпоральні (міжчасові) колізії норм, про допустимі межі ретроактивності, про суперечність між стабільністю й претензією на "вічність" конституційних приписів, з одного боку, та потребою у їх поступовій адаптації до змінюваних умов з іншого боку. Усі ці питання зачіпають не техніку правозастосування, а саме ядро правовладдя (верховенства права), адже визначають: коли, як і протягом якого часу норма може справедливо обмежувати свободу людини або покладати на неї обов'язки.

Право тривалий час осмислювалося і викладалося як лінійна, стабільна й ієрархічно впорядкована система. Такий підхід створює ілюзію безперервності й одномірності правового розвитку. Реальність же свідчить про інше: норми змінюються нерівномірно, окремі інститути зазнають стрімкої трансформації, а інші - залишаються майже незмінними протягом десятиліть. Реальний розвиток права є нерівномірним, фрагментарним і асиметричним у часі.

У цьому контексті дедалі помітнішою стає тенденція до інституціоналізації тимчасовості як повноцінного інструмента правового регулювання. Сучасні правові системи все частіше вдаються до норм із визначеним строком дії (sunset legislation)1, до тимчасового та експериментального законодавства2. Закон дедалі менше сприймають як остаточне й завершене рішення та дедалі більше - як регуляторну гіпотезу, ефективність якої має бути перевірена часом. Водночас така тимчасовість є амбівалентною: вона може слугувати як

засобом гнучкості й обережності, так і інструментом уникнення відповідальності або обхідного маневру щодо конституційних обмежень. Це вимагає особливої уваги конституційної юрисдикції до темпоральної архітектури правового регулювання.

____________

1 Ця законодавча техніка ґрунтується на двох важливих засадах: 1) обмежена дія у часі; 2) оцінка ex post. Іншими словами, це законодавство з визначеним терміном дії, що втрачає чинність у дату, визначену законодавцем, якщо законодавець не прийме рішення про продовження його дії. Водянніков О. Конституціоналізм в екстремальних умовах: установча і встановлена влада в кризові періоди. Український часопис конституційного права. 2021. N 4(21). С. 16. "Sunset - поширений термін для означення законодавчого методу, що вимагає від законодавця робити періодичні висновки щодо продовження чи припинення конкретної урядової програми чи агенції". Young M. Test of Federal Sunset: Congressional Reauthorization of the Commodity Futures Trading Commission. Emory Law Journal. 1978. Vol. 27, No. 4. P. 854. Див. також Finn J. Sunset Clauses and Democratic Deliberation: Assessing the Significance of Sunset Provisions in Antiterrorism Legislation. Columbia Journal of Transnational Law. 2010. Vol. 48, No. 3. P. 442.

2 Водянніков О. Конституціоналізм в екстремальних умовах: установча і встановлена влада в кризові періоди. Український часопис конституційного права. 2021. N 4(21). С. 16 - 17.

Ситуацію ускладнює те, що сучасні суспільства функціонують в умовах постійного прискорення (acceleration societies)3. Технологічні, економічні й соціальні зміни відбуваються швидше, ніж традиційні механізми правотворчості та правозастосування здатні на них реагувати. Право опиняється у парадоксальному становищі: воно покликане забезпечувати стабільність і передбачуваність, але водночас змушене безперервно змінюватися, щоб не втратити зв'язок із реальністю. У результаті законодавчий процес дедалі частіше перетворюється на постійне виробництво норм, "строк придатності" яких стає все коротшим, що неминуче впливає на довіру до права та його регулятивну спроможність.

____________

3 Див. The Sociology of Speed: Digital, Organizational, and Social Temporalities. Wajcman, Judy, and Nigel Dodd (eds). Oxford: Oxford University Press, 2016; Rosa H. Alienation and Acceleration: Towards a Critical Theory of Late-Modern Temporality. NSU Press, 2010; Rosa H., Trejo-Mathys J. Social Acceleration: A New Theory of Modernity. Columbia University Press, 2013.

У своїй щоденній практиці право постійно перебуває між трьома часовими вимірами - минулим, теперішнім і майбутнім. Законодавець орієнтується на майбутнє, прагнучи запобігти несправедливостям і захистити легітимні очікування. Суддя оцінює минулі події та застосовує норми, ухвалені в минулому, але робить це з урахуванням зміненої соціальної реальності. Виконавча влада діє у теперішньому, балансуючи між уже ухваленими рішеннями, актуальними потребами та прогнозованими ризиками. Конкуренція цих часових логік формує складну динаміку, що безпосередньо впливає на справедливість, легітимність і передбачуваність правозастосування.

Особливе місце у цій динаміці посідає конституційна пам'ять і символічний час4. Конституція є не лише нормативним текстом, а й носієм колективної пам'яті, яка фіксує досвід минулого та формує візію майбутнього політичної нації.

____________

4 Див. Priban J. Legal Symbolism. On Law, Time and European Identity. Aldershot: Ashgate, 2007; Halbwachs M. On Collective Memory (L. Coser ed.). Chicago and London: The University of Chicago Press, 1992; Schuman H., Scott J. Generations and Collective Memory. American Sociological Review. 1989. Vol. 54. P. 359 - 381.

У цьому часовому вимірі конституція постає як установчий акт політичної спільноти (body politic), у якому зафіксовано первинний акт творення політичної нації як її вихідну часову точку та нормативний орієнтир. Вона є найвищим правом країни (supreme law of the land) тому, що втілює первинну волю політичної нації до самовизначення і є актом реалізації первинної установчої влади. Саме ця первинність

надає конституції особливого темпорального статусу: вона не є продуктом звичайного законодавчого процесу, прив'язаного до конкретного політичного циклу, а виступає нормативною рамкою, покликаною пережити зміну поколінь, політичних більшостей й історичних обставин.

Тому конституція не зводиться до сукупності окремих приписів, ізольованих у часі та просторі. Вона існує як система смислів, відсилок, понять, ідей і наративів, у яких занурений кожен її припис. Жодна конституційна норма не може бути зрозумілою поза системним взаємозв'язком з іншими приписами Основного Закону; разом вони утворюють цілісність, що розгортається у часі та набуває конкретного змісту через практику її застосування. Саме у цьому сенсі конституція є "живою", здатною поєднувати спадковість і розвиток.

Водночас ця цілісність ніколи не означала і не означає функціонування конституції як завершеної політичної ідеології. Конституція України закріплює фундаментальні принципи суверенної і незалежної, демократичної, соціальної та правової держави (стаття 1), однак свідомо утримується від нав'язування політичній спільноті єдиної, заздалегідь визначеної візії її майбутнього. Навпаки, її темпоральна логіка полягає у збереженні відкритості майбутнього, а саме у зобов'язанні державної влади та суспільства підтримувати демократичний процес як простір безперервного, відкритого і плюралістичного вироблення спільної візії майбутнього політичної спільноти.

Отже, конституція одночасно звернена до минулого, теперішнього і майбутнього: вона зберігає установчий момент політичної спільноти, регулює поточне здійснення влади і створює нормативні умови для демократичного самовизначення прийдешніх поколінь. Саме в цій здатності поєднувати часові виміри полягає її особливий конституційний статус і підстава для її тлумачення як "живого" документа.

Право й політика продукують власні "культури часу", які не завжди збігаються і можуть мати напружені взаємини. Будь-яке втручання у цю символічну темпоральність потребує особливої стриманості, оскільки воно впливає не лише на юридичний порядок, а й на ідентичність політичної спільноти.

Час впливає на право і в цілком матеріальному вимірі. Правове регулювання враховує фізіологічні та соціальні ритми людського життя: нічна праця потребує додаткових гарантій, біологічні й соціальні цикли визначають ефективність тих чи інших регуляторних рішень. Це ще раз підтверджує, що право оперує не абстрактним часом, а часом людського існування - прожитим у конкретних життєвих обставинах і наділеним соціальним та фізичним змістом.

Усе це дозволяє дійти висновку, що традиційне уявлення про час як нейтральний "контейнер", у якому розміщено правові події, є ілюзорним. Юридичний час не є уніформним, незалежним чи природним. Він є конструктом, який право активно створює, відтворює й трансформує. Право не лише реагує на плин часу, воно намагається ним керувати: зберігати минуле через перехідні положення, формувати колективну пам'ять, проєктувати майбутнє через програмні та цільові норми. У цьому сенсі право формує власні темпоральності - режими минулого, теперішнього й майбутнього, у межах яких конструюються юридичні факти, суб'єкти та правові події.

Саме тому часова перспектива безпосередньо впливає на фундаментальні принципи правопорядку - правовладдя (верховенство права), юридичну визначеність, стабільність правової системи, поділ влади, суверенітет і легітимність конституційних змін. Через часову логіку визначаються межі компетенції законодавця і суду, допустимість ретроактивності, тривалість надзвичайних режимів. Усвідомлення часу як внутрішньої структурної категорії права є потрібною передумовою відповідального здійснення конституційної юрисдикції у складних умовах сучасності.

Установча темпоральність конституції, яка покликана забезпечувати спадковість і стабільність основних цінностей політичної спільноти, водночас не заперечує можливості часової організації окремих прав і свобод. Вона передбачає, що соціальні права реалізуються у правопорядку, який повинен залишатися керованим, передбачуваним і здатним до самовідтворення. Саме з цього

випливає допустимість строкових обмежень як інструмент упорядкування доступу до правосуддя у соціальній сфері. Проте такі обмеження можна вважати конституційно прийнятними лише за умови, що вони узгоджуються з установчою логікою Основного Закону, не підривають соціальну функцію відповідних прав і не руйнують саму можливість їх ефективного захисту у часі.

2. Час і право на судовий захист

Конституційні питання, порушені суб'єктом права на конституційне подання перед Судом у цій справі, полягали в наступному: 1) чи узгоджується обмеження права працівника на звернення до суду з позовом про стягнення заробітної плати тримісячним строком, установленим частиною першою статті 233 Кодексу, з гарантією ефективного судового захисту, передбаченою статтею 55 Конституції України; 2) чи узгоджується з гарантією ефективного судового захисту, передбаченою статтею 55 Конституції України, відсутність повноважень суду поновити строк на звернення до суду з позовом про стягнення заробітної плати.

Ці питання зводяться до ширшої конституційної проблеми - співвідношення часу і права на судовий захист. Право на звернення до суду, гарантоване статтею 55 Конституції України, не існує поза часовими координатами: його можна реалізувати у визначені строки, через встановлені процедури та в межах певної процесуальної дисципліни. Водночас у праві час не є нейтральним технічним параметром. У конституційному вимірі він виступає нормативним чинником, який може як забезпечувати впорядкованість правового захисту, так і - за надмірного або непропорційного обмеження - перетворювати гарантоване право на судовий захист на ілюзорне.

Отже, повторюся, у праві, як і в людському бутті, час ніколи не є нейтральним. Він не лише відмірює тривалість процедур чи строків, а структурує саму можливість реалізації права. У конституційному вимірі час набуває нормативного змісту, саме він визначає, коли і як право може бути здійснене, але водночас і те, чи може воно бути здійснене взагалі.

У справах соціального характеру, зокрема у трудових спорах щодо виплати заробітної плати, час має подвійний вимір. Він є і процесуальним, і екзистенційним. Для працівника кожен день затримки є не лише абстрактною калькуляцією прострочення, а порушенням ритму життя, втручанням у гідність, у можливість забезпечити себе і свою сім'ю. Тому тлумачення процесуальних строків у таких спорах не може бути формалістичним - воно повинно відповідати цінності людини як суб'єкта, для якого право існує.

З конституційної точки зору час у судовому процесі має відповідати трьом взаємопов'язаним принципам: справедливості, доступності та пропорційності. Строки не можуть бути настільки короткими, щоб робити право ілюзорним, але й не настільки невизначеними, щоб підривати стабільність правопорядку. Міра часу, установлена законом, повинна слугувати не лише інтересу держави у юридичній визначеності і стабільності правопорядку, вона повинна мати також людський вимір - спроможність особи реально скористатися своїм правом.

Отже, час у конституційному праві - це його внутрішня моральна вісь. Він є простором, у якому право стає реальністю. І тому, коли йдеться про строки звернення до суду, завдання Суду - оцінити, чи зберігають вони людський вимір.

3. Строки звернення до суду (позовна давність)

Строк звернення до суду (або позовна давність) - це встановлений законом проміжок часу, протягом якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого права; після закінчення цього строку право не зникає, але втрачає судовий захист. Строк давності є інструментом правового регулювання, покликаним узгодити потребу в ефективному судовому захисті прав із принципом юридичної визначеності у спосіб установлення розумних часових меж для звернення до суду за умови, що такі межі не нівелюють саму суть права.

Строки давності відіграють ключову роль у підтриманні юридичної визначеності: вони створюють передбачувані часові межі для оскарження правовідносин, що вже склалися, і тим самим гарантують стабільність правопорядку; завдяки цьому сторони можуть бути впевнені, що після закінчення певного часу спір вважатиметься

остаточно врегульованим, а правова ситуація - завершеною. Вони виконують кілька важливих функцій: по-перше, забезпечують юридичну визначеність і остаточність правовідносин, обмежуючи у часі можливість їх оскарження; по-друге, захищають потенційних відповідачів від застарілих вимог, які через сплин часу може бути складно спростувати; по-третє, запобігають несправедливості, що могла б виникнути у разі розгляду судами подій далекого минулого на підставі доказів, достовірність і повнота яких з плином часу істотно знижується.

Як влучно зауважив Олівер Венделл Голмс майже сто років тому: "Іноді кажуть, що якщо людина нехтує здійсненням своїх прав, то вона не може скаржитися, якщо згодом право наслідує її приклад"5. Отже, строки давності не лише дисциплінують позивача, вимагаючи від нього належної сумлінності, а й забезпечують справедливий баланс інтересів сторін, захищаючи відповідача від несправедливого переслідування та підтримуючи стабільність правопорядку.

____________

5 Holmes O. W. The Path of the Law. Harvard Law Review. 1879. Vol. 10. P. 476

Давній принцип expedit rei publicae ut sit finis litium ("суспільству корисно, щоб був кінець судовим спорам") відображає універсальне правне мірило: суспільство має істотний інтерес у визначенні законом відомих часових меж для судового оскарження задля спокою і стабільності правопорядку; встановлення чіткого строку, після спливу якого володілець може бути впевненим, що його право і титул не підлягають подальшому сумніву, є умовою правової визначеності та довіри до правосуддя. Англійський Головний суддя Бест висловив цю думку особливо чітко, зауваживши, що "давно бездіяльні вимоги містять у собі більше жорстокості, ніж справедливості"6.

____________

6 A' Court v Cross (1825) 3 Bing 329 and 332; 130 ER 540, 541

Разом з тим право не заохочує ані зволікання зі зверненням до суду, ані передчасного втягування у судові процеси; воно спрямоване на забезпечення своєчасного та зваженого захисту прав. Хоча строки давності передусім спрямовані на захист інтересів відповідачів і публічного інтересу, будь-яка система строків має балансувати інтереси відповідача, держави та позивача: неминуча потенційна несправедливість - або для позивача, який не встигає подати позов, або для відповідача, якого змушують захищатися від вимог після тривалого періоду бездіяльності іншої сторони - має бути мінімізована через справедливий баланс. Звідси випливає і вимога: строки давності не можуть позбавляти особу реальної можливості звернутися до суду; втрата права на позов до того, як особа дізналася про його існування, є проявом очевидної несправедливості.

Право на розгляд справи у розумний строк - невід'ємний елемент справедливої процедури; це право має глибокі історичні корені (Кларендонська асіза 1166 р., Велика хартія вольностей 1215 р., Литовські статути 1529, 1566, 1588 рр.) і визнається складовою гарантій справедливого суду. Затримки між подіями та розглядом можуть позбавити особу реального змісту цього права.

Водночас принцип юридичної визначеності передбачає, що правові відносини не можуть залишатися невизначеними безмежно довго; остаточність вимог забезпечує впевненість, що після спливу встановленого строку потенційний спір більше не виникне, а для потенційних відповідачів - свободу планувати приватні, комерційні чи професійні справи без ризику "невідомих" або "несподіваних" судових проваджень.

Отже, строки давності служать важливому публічному інтересу: вони стримують необґрунтоване зволікання, запобігають перевантаженню судової системи старими спорами, сприяють оперативному розгляду та зменшують витрати правосуддя; чим ближче у часі розгляд до подій, тим надійніші докази, а відтак - якісніші й справедливіші рішення.

4. Строки у трудових спорах

Соціальна держава ґрунтується на пріоритеті захисту людини як найвищої соціальної цінності. Це означає, що регулюючи трудові відносин законодавець зобов'язаний створювати умови, які гарантують ефективне здійснення права на працю та винагороду за неї. Право на працю в Конституції України розкривається не лише як економічна категорія, а і як

комплексна гарантія гідності, свободи та соціальної справедливості.

Суд вже зазначав, зокрема, що "право заробляти собі на життя є невід'ємним від права на саме життя, оскільки останнє є реальним лише тоді, коли матеріально забезпечене; право на працю закладено у самій людській природі; його має кожна людина, воно є невідчужуваним, тому самій особі належить виключне право розпоряджатися своїми здібностями до праці" (абзац другий підпункту 6.1.1 пункту 6 мотивувальної частини Рішення від 29 січня 2008 року N 2-рп/2008).

Отже, праця має конституційне значення не лише тому, що є джерелом матеріального існування, але й тому, що вона становить форму вільного розвитку особистості та самовизначення індивіда. Людина через працю реалізує власні здібності, формує почуття соціальної належності, досягає самореалізації та вносить вклад у суспільне життя. Винагорода за працю в такому контексті є не лише економічною компенсацією, а й визнанням суспільної цінності внеску працівника, засобом підтвердження його гідності та автономії. Майнова природа винагороди не усуває її соціального виміру, а лише впливає на допустимі інструменти регулювання.

Суд у своєму Рішенні виснував, що "законодавець наділений дискрецією у визначенні строків звернення працівника до суду у трудових спорах і може встановлювати різні строки для різних категорій таких спорів з урахуванням характеру спірних правовідносин, правової природи вимог, тривалості або регулярності порушення, способу його виявлення, обсягу і складності доказування тощо" (абзац третій пункту 9 мотивувальної частини Рішення).

Конституція України не встановлює і не вимагає єдиних або уніфікованих строків звернення до суду у трудових спорах, залишаючи законодавцеві простір для диференційованого регулювання з урахуванням специфіки відповідних правовідносин. Диференціація строків звернення до суду у трудових спорах може бути об'єктивно зумовлена певними чинниками. До них належать, зокрема, характер спірних правовідносин і правова природа заявлених вимог (індивідуальні чи триваючі порушення, майнові чи немайнові вимоги), тривалість або регулярність порушення права, спосіб його виявлення та момент, з якого особа могла об'єктивно дізнатися про порушення, а також обсяг і складність доказування. Такі строки можуть обчислюватися днями, тижнями, місяцями або роками. Сам по собі сплив часу може істотно впливати на доступність доказів, точність встановлення фактичних обставин та ефективність судового захисту, що вимагатиме досить коротких строків.

Водночас реалізація законодавчої дискреції у цій сфері не є необмеженою. Встановлені строки мають відповідати вимогам пропорційності, не створювати надмірних або непропорційних перешкод для доступу до правосуддя та зберігати можливість судового розсуду у випадках, коли об'єктивні обставини позбавляли особу можливості звернутися до суду вчасно7. Саме за цими критеріями Суд здійснює перевірку конституційності відповідного регулювання.

____________

7 Суд таким чином встановив стандарт оцінки конституційності строків у трудових спорах:

"Установлення строків звернення працівника до суду щодо вирішення трудового спору є допустимим лише за умови дотримання принципу домірності (пропорційності): вони мають бути застосовані з легітимною метою (юридична визначеність, ефективність судочинства), бути потрібними (захист від утрудненого доказування через плин часу) та не виходити за межі, виправдані в демократичному суспільстві. Окремим критерієм, що конкретизує пропорційність, є розумність установленого строку: його визнають конституційно допустимим лише тоді, коли він забезпечує реальну можливість звернення до суду, не створює надмірного чи несправедливого тягаря для особи та відповідає об'єктивним умовам суспільного життя на час ухвалення закону" (абзац четвертий пункту 9 мотивувальної частини Рішення).

5. Строки у справах про виплату винагороди під час дії трудових відносин

Суд цілком обґрунтовано і справедливо визнав, що тримісячний строк у справах щодо стягнення винагороди за працю під час дії трудових відносин є надмірно коротким. Підтримуючи висновок Суду, хочу

додати ще один вимір поставлених в конституційному провадженні питань.

Своєчасна та повна винагорода за працю є ключовою гарантією не лише соціальних, а й особистісних прав. Її затримка або невиплата підриває не тільки матеріальне становище працівника, а й здатність реалізувати себе у суспільстві як автономну й вільну особу.

Суд неодноразово наголошував, що винагорода за працю є джерелом існування працівника, яке повинно забезпечувати йому достатній і гідний рівень життя: "винагорода за виконану працівником роботу є джерелом його існування та має забезпечувати для нього достатній, гідний життєвий рівень; це визначає обов'язок держави створювати належні умови для реалізації громадянами права на працю, оптимізації балансу інтересів сторін трудових відносин, зокрема, шляхом державного регулювання оплати праці" (абзац шостий підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 15 жовтня 2013 року N 9-рп/2013).

Людська гідність у конституційному розумінні передбачає, що кожна людина повинна мати можливість жити гідно, розвивати свої здібності, брати участь у суспільному житті на основі рівності. Праця у цьому контексті є ключовим засобом самореалізації та інтеграції в суспільство. Вона дає змогу людині відчути власну цінність, автономію та здатність впливати на власну долю.

Отже, винагорода за працю - це матеріальний вираз суспільного визнання цінності людини та її праці. Вона є конкретним механізмом поваги до людської гідності: через справедливу і своєчасну оплату визнається внесок працівника, підтверджується його право на незалежність, а він чи вона отримує захист від приниження, пов'язаного з бідністю чи експлуатацією.

Таким чином, право на працю й право на гідність взаємодоповнюють одне одного: гідність визначає зміст і межі регулювання трудових відносин, а праця - основний спосіб забезпечення й утвердження гідності людини у соціумі. Оплата праці виступає мостом між економічною сферою і конституційною гарантією гідності, забезпечуючи практичний вимір соціальної держави.

У межах трудових відносин працівник виступає слабшою стороною8, яка перебуває в економічній і організаційній залежності від роботодавця. Ця залежність може перешкоджати своєчасному зверненню до суду для захисту свого права на оплату праці. Працівник часто утримується від судового спору під час трудових відносин, побоюючись тиску, погіршення умов праці чи навіть звільнення.

____________

8 Див. Joined Cases C-168/16 and C-169/16 Sandra Nogueira and Others v Crewlink Ireland Ltd and Miguel Jos Moreno Osacar v Ryanair Designated Activity Company. ECLI identifier: ECLI:EU:C:2017:688. URL: https://eur-lex.europa.eu/legal-content/en/TXT/?uri=CELEX:62016CJ0168; Case C-462/06 GlaxoSmithKline and Laboratoires GlaxoSmithKline. ECLI:EU:C:2008:299. URL: https://eur-lex.europa.eu/legal-content/en/TXT/?uri=CELEX:62006CJ0462; Case C-154/11 Mahamdia v People's Democratic Republic of Algeria. ECLI:EU:C:2012:491. URL: https://eur-lex.europa.eu/legal-content/en/TXT/?uri=CELEX:62011CJ0154; Case C-47/14 Holterman Ferho Exploitatie BV and Others v Spies von B llesheim. ECLI:EU:C:2015:574. URL: https://eur-lex.europa.eu/legal-content/en/TXT/?uri=CELEX:62014CJ0047; Case C-125/92 Mulox IBC Ltd v Hendrick Geels. ECLI:EU:C:1993:306. URL: https://eur-lex.europa.eu/legal-content/en/TXT/?uri=CELEX:61992CJ0125; Case C-37/00 Weber v Universal Ogden Services Ltd. ECLI:EU:C:2002:122. URL: https://eur-lex.europa.eu/legal-content/en/TXT/?uri=CELEX:62000CJ0037; Case C-437/00 Pugliese v Finmeccanica SpA and Others. ECLI:EU:C:2003:219. URL: https://eur-lex.europa.eu/legal-content/en/TXT/?uri=CELEX:62000CJ0437; Case C-29/10 Koelzsch v tat du Grand-Duch de Luxembourg. ECLI:EU:C:2011:151. URL: https://eur-lex.europa.eu/legal-content/en/TXT/?uri=CELEX:62010CJ0029; Case C-384/10 Voogsgeerd v Navimer SA. ECLI:EU:C:2011:842. URL: https://eur-lex.europa.eu/legal-content/en/TXT/?uri=CELEX:62010CJ0384.

Принцип соціальної держави вимагає, щоб держава забезпечувала ефективні механізми захисту саме для слабшої сторони трудових відносин - працівника. Натомість обчислення строків давності у

період дії трудового договору надає необґрунтовану перевагу роботодавцю, який може ухилятися від виплат, розраховуючи на сплив процесуальних строків. Це підриває баланс інтересів і ставить працівника у вразливе становище.

Конституційна гарантія своєчасного одержання винагороди за працю, закріплена у частині сьомій статті 43 Конституції України, охоплює весь період існування трудових відносин. Обов'язок роботодавця щодо виплати заробітної плати є таким, що має триваючий характер і не припиняється до моменту фактичного виконання або припинення трудових відносин. Кожен день невиплати або затримки заробітної плати не становить окремого завершеного правопорушення, а є продовженням єдиного стану порушення.

Обмеження можливості працівника вимагати належну винагороду під час дії трудових відносин фактично нівелює конституційні гарантії винагороди за працю. В умовах залежності працівника від роботодавця це має охолоджувальний ефект (chilling effect) для реалізації його права на суд та створює для нього непропорційний тягар: або ризикувати роботою, звертаючись до суду, або втратити право на зароблене через сплив строку давності. Таке становище є несумісним із принципом соціальної держави, яка має захищати слабшу сторону трудових відносин.

Суд виснував, що "порушення зобов'язання щодо виплати винагороди за працю є триваючим: кожен день невиплати або затримки виплати заробітної плати та інших належних працівникові виплат означає не завершене правопорушення, а таке, що триває" (абзац третій пункту 5 мотивувальної частини Рішення). У такому разі постає закономірне питання: чи може законодавець встановити строки звернення до суду у разі триваючого правопорушення. Суд обійшов це питання у своєму Рішенні.

На мою думку, відповідь на це питання має бути ствердною: законодавець може встановлювати строки звернення до суду і у разі триваючого правопорушення, однак конституційна допустимість такого регулювання залежить не від самого факту існування строку, а від того, як він сконструйований і як співвідноситься з природою порушення та правом на ефективний судовий захист.

Триваюче правопорушення за своєю природою відрізняється від одноразового акту тим, що порушення права або заподіяна шкода не вичерпуються в один момент, а зберігаються або відтворюються у часі. Саме тому застосування до таких правовідносин строків, сконструйованих за логікою одноразового порушення, може призвести до ситуації, коли строк спливає, тоді як саме порушення продовжує існувати. За таких обставин формальне дотримання процесуальних вимог здатне позбавити особу реальної можливості судового захисту і перетворити гарантоване право на суд на суто декларативне.

З огляду на це, допустимість строків у разі триваючих правопорушень забезпечується не через їх скасування, а через спеціальне визначення моменту початку їх перебігу. Законодавець має право встановлювати строки звернення до суду, проте може пов'язувати їх початок не з первинним моментом виникнення порушення, а з припиненням триваючого правопорушення або з тим моментом, коли особа об'єктивно могла дізнатися про порушення, його обсяг чи правові наслідки.

У сфері трудових правовідносин, зокрема у спорах щодо виплати заробітної плати, триваючий характер порушення нерідко виявляється у повторюваній або системній бездіяльності роботодавця. У таких випадках, на мою думку, конституційно прийнятним може бути підхід, за якого право працівника на звернення до суду зберігається доти, доки порушення триває, принаймні щодо його неприпиненої частини, або за якого перебіг строку поновлюється щодо кожного періоду невиплати. Такий підхід дає змогу узгодити вимоги юридичної визначеності з потребою захисту соціальних прав, які безпосередньо пов'язані з людською гідністю та засобами існування.

Водночас характер вимог, що заявляються у спорах про виплату заробітної плати чи іншої винагороди за працю, має принципове значення для оцінки допустимості строкових обмежень. Такі вимоги за своєю суттю є майновими, оскільки спрямовані на отримання визначеної грошової суми і мають безпосередній економічний зміст. Сам факт того, що ці

вимоги виникають у межах трудових правовідносин, не позбавляє їх майнової природи. У цьому сенсі застосування до них строків, характерних для цивільно-правових вимог, може бути конституційно прийнятним, за умови що такі строки враховують специфіку трудових відносин і не нівелюють соціальну функцію заробітної плати.

Отже, строки звернення до суду в разі триваючого правопорушення є конституційно допустимими лише за умови, що вони враховують триваючий характер порушення, не перешкоджають реальному доступу до правосуддя та залишають суду можливість забезпечити ефективний захист у конкретних обставинах справи. Саме за цими критеріями має оцінюватися відповідність такого регулювання конституційним гарантіям.

Висновки

Викладені у цій окремій думці міркування дають підстави для кількох узагальнювальних висновків, що мають значення не лише для цієї справи, а й для подальшого розвитку конституційної доктрини щодо часу, процесуальних строків і права на судовий захист.

По-перше, час у праві не є суто технічним або нейтральним параметром. У конституційному вимірі він виступає нормативною категорією, що безпосередньо впливає на реальність здійснення прав і свобод. Процесуальні строки є формою юридичного "перекладу" часу в право, а отже мають оцінюватися з погляду їхнього впливу на ефективність судового захисту.

По-друге, право на судовий захист, гарантоване статтею 55 Конституції України, є часово чутливим правом. Воно може бути обмежене строками, однак такі обмеження є конституційно допустимими лише за умови, що вони не позбавляють особу реальної можливості звернутися до суду. Строк, який спливає раніше, ніж право може бути ефективно реалізоване, трансформує гарантію судового захисту на ілюзорну.

По-третє, строки звернення до суду у трудових спорах не можуть встановлюватися абстрактно та уніфіковано, без урахування характеру відповідних правовідносин. Законодавець наділений дискрецією у цій сфері та має право диференціювати строки для різних категорій трудових спорів з огляду на правову природу вимог, тривалість або регулярність порушення, спосіб його виявлення, обсяг і складність доказування. Така диференціація сама по собі не суперечить Конституції, за умови дотримання принципів пропорційності та юридичної визначеності.

По-четверте, у спорах щодо виплати винагороди за працю під час дії трудових відносин вирішальне значення має триваючий характер зобов'язання роботодавця. Невиплата або затримка виплати заробітної плати не є одноразовим завершеним правопорушенням, вона становить безперервний стан порушення, який існує доти, доки трудові відносини тривають або порушення не буде усунуте. За таких умов застосування строків, сконструйованих за логікою одноразового правопорушення, є несумісним із гарантією ефективного судового захисту.

По-п'яте, вимоги щодо виплати заробітної плати та інших належних працівникові виплат мають майнову природу. Це допускає можливість застосування до них строків, характерних для цивільно-правових майнових вимог. Однак така можливість є конституційно прийнятною лише за умови, що відповідні строки враховують соціальну функцію заробітної плати, структурну нерівність сторін трудових правовідносин і не створюють для працівника непропорційного тягаря.

З огляду на це, погоджуючись із загальним висновком Суду у цій справі, вважаю за необхідне підкреслити, що конституційний аналіз строків звернення до суду у трудових спорах має виходити з усвідомлення часу як внутрішньої структурної категорії права. Лише такий підхід дає змогу поєднати юридичну визначеність із соціальною справедливістю, а процесуальну дисципліну - з повагою до людської гідності, яка залишається наріжним каменем конституційного правопорядку в Україні.

Суддя

Конституційного Суду України

Олександр ВОДЯННІКОВ

ОКРЕМА ДУМКА

(РОЗБІЖНА)

судді Конституційного Суду України Василя Лемака стосовно Рішення Конституційного Суду України від 11 грудня 2025 року 1-р/2025 у справі за конституційним поданням Верховного Суду щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини першої статті 233 Кодексу законів про працю України

(справа щодо строків звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат)

Велика палата Конституційного Суду України (далі - Суд) 11 грудня 2025 року ухвалила Рішення N 1-р/2025 у справі за конституційним поданням Верховного Суду щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини першої статті 233 Кодексу законів про працю України (справа щодо строків звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат) (далі - Рішення).

У Рішенні визнано такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною), частину першу статті 233 Кодексу законів про працю України (далі - Кодекс) в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат.

На підставі статті 93 Закону України "Про Конституційний Суд України" вважаю за потрібне викласти окрему думку стосовно Рішення.

I. Тримісячний строк звернення до суду не нівелює людських прав

Перед Різдвяними святами, які об'єднують націю в період найважчих для неї випробувань, я змушений відкласти інші справи, щоб пояснити свою незгоду з Рішенням. Дуже хотів підтримати Рішення, однак не зміг з низки причин, насамперед, виходячи з моєї незгоди з тим, що тримісячний строк для звернення до суду є "надмірно коротким", "позбавляє працівника ефективного захисту гарантованого Конституцією України права на своєчасне одержання винагороди за працю", більше того, зі спливом цього строку "працівник втрачатиме можливість ефективного та дієвого поновлення своїх прав у спосіб звернення до суду" (див. абзац четвертий пункту 6, абзаци п'ятий, сьомий пункту 9 мотивувальної частини Рішення). Зазначена теза не просто помилкова, сам її виклад як низки юридичних позицій Суду є загрозливим для конституційного порядку України.

Саме припущення про те, що тримісячний строк звернення працівника до суду є "непропорційним" та порушує право на своєчасну винагороду за працю та право на судовий захист, позбавлене раціональності, оскільки йдеться про три місяці, а не 10 чи 15 днів. Повноцінного застосування трикрокового тесту на вимір пропорційності не було. Однак, ставлячи під сумнів строк у три місяці для звернення до суду, визначений законодавцем, Суд поставив під сумнів низку інших встановлених законом строків щодо реалізації людських прав, гарантованих Конституцією України, зокрема:

- строк звернення з конституційною скаргою до Суду - три місяці з дня набрання законної сили остаточним судовим рішенням у справі суб'єкта права на конституційну скаргу (пункт 2 частини першої статті 77 Закону України "Про Конституційний Суд України");

- строк апеляційного оскарження на вирок або ухвалу про застосування чи відмову у застосуванні примусових заходів медичного або виховного характеру - протягом тридцяти днів з дня їх проголошення (пункт 1 частини другої статті 395 Кримінального процесуального кодексу України).

У зазначених випадках ідеться про право на судовий захист - в аспектах подання конституційної скарги та апеляційного оскарження судового рішення у справі. В обох випадках вимоги до таких документів, як "конституційна скарга" чи "апеляційна скарга", за деталізацією та складністю не можна порівняти з простою формою позову в цивільній справі, яка випливає з трудових відносин.

Строк звернення особи з заявою до Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) становить чотири місяці з дня ухвалення остаточного судового рішення національними судами. Це нове правило набрало чинності 1 лютого 2022 року; для заяв про порушення, що сталися до цієї дати, застосовуються старі правила, тобто шість місяців. Резюме: по-перше, було шість місяців, стало чотири місяці, тенденція чітка; по-друге, зайве й говорити про неможливість порівняння вимог до заяви в ЄСПЛ та позову щодо трудового спору в судах системи судоустрою України.

Неймовірні висновки щодо неконституційності оспорюваного припису Кодексу щодо тримісячного строку звернення до суду системи судоустрою України Суд спробував якось мотивувати, однак це ще більше методологічно

послабило Рішення. Пропоную розглянути ці спроби.

II. Суд виклав аргумент, що тримісячний строк звернення до суду "не може бути поновленим"

Суд у Рішенні виклав відверто помилкові аргументи, зокрема:

"Якщо працівник пропустив тримісячний строк звернення до суду, обов'язок роботодавця щодо виплати заробітної плати та інших належних працівникові виплат і право працівника на одержання винагороди за працю не припиняються, тоді як дієвість та ефективність способів поновлення права працівника на одержання винагороди за працю, зокрема у спосіб стягнення заборгованості в судовому порядку, зазнає суттєвого обмеження, оскільки не передбачено поновлення пропущеного строку" (перше речення абзацу восьмого пункту 9 мотивувальної частини).

Отже, на думку Суду, якщо працівник пропустив тримісячний строк звернення до суду, його право на винагороду за працю опиняється під загрозою, оскільки не передбачено поновлення пропущеного строку. Що не так? Все не так, оскільки, м'яко кажучи, ця теза є неправдою, якщо зважити на законодавство України. Не надто категорично? Не надто. Пропоную розглянути це питання.

Починати слід з того, що справи, які випливають з трудових відносин, суди системи судоустрою України розглядають у порядку цивільного судочинства (це не чиясь "думка", це припис абзацу першого частини першої статті 19 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

Згідно з частиною першою статті 127 ЦПК України "суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення".

Тому суди системи судоустрою України поновлюють процесуальні строки, установлені в законі, і, зрозуміло, такий підхід застосовується й до пропущеного строку, встановленого в частині першій статті 233 Кодексу.

Для тих, кому замало чіткого припису ЦПК України, наведу приклад актуальної судової практики з цього питання.

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 22 січня 2025 року у справі N 757/5467/21 зазначив:

"Встановлені статтею 233 КЗпП України строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін. У кожному випадку суд зобов'язаний перевірити і обговорити причини пропуску цих строків, а також навести у рішенні мотиви, чому він поновлює або вважає неможливим поновити порушений строк"; "строки звернення працівника до суду за вирішенням трудового спору є складовою механізму реалізації права на судовий захист та однією із основних гарантій забезпечення прав і свобод учасників трудових правовідносин"; "перевірка дотримання вимог закону щодо строків звернення до суду за вирішенням трудового спору здійснюється судом за принципом "ex officio", незалежно від того, чи заявляє відповідач про пропуск позивачем строку звернення до суду, на відміну від застосування позовної давності при вирішенні судом цивільного спору, коли застосування позовної давності судом здійснюється тільки за заявою сторони у спорі" (абзаци двадцять третій, тридцять другий, тридцять третій мотивувальної частини).

Резюме: строк звернення за вирішенням трудового спору може поновити суд системи судоустрою України, це питання він розглядає за принципом ex officio, тобто обов'язково та за власного ініціативою.

III. Логіка Рішення і стягнення заробітної плати

Ще раз нагадаю, що у пункті 1 резолютивної частини Рішення визнано неконституційною "частину першу статті 233 Кодексу законів про працю України в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат".

Здавалося б, Суд намагався досягти "доброї мети", а саме захистити стягнення заробітної плати працівника, скасувавши для цього тримісячний строк для звернення до суду за захистом. Однак сталося інакше. Чому?

Перше. Немає такого спору, як "стягнення заробітної плати", у чистому вигляді, оскільки завжди йдеться про трудовий спір, в якому вимога щодо стягнення заробітної плати пов'язана з доведенням інших аспектів

предмета трудових відносин між роботодавцем та працівником (наприклад, стажу роботи працівника, що впливає на розмір винагороди, безлічі інших аспектів, а головне - обсягу та якості виконаної працівником роботи). Варто нагадати, що в Конституції України гарантовано не право на зарплату, а те, що "право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом" (частина сьома статті 43). Сам механізм "захисту законом" своєчасного одержання винагороди за працю є специфікацією (одним із аспектів) права на працю, на гарантування якого спрямована стаття 43 Основного Закону України.

Тому скасування тримісячного строку звернення до суду в частині "стягнення заробітної плати" нелогічно розриває право доводити в суді те, що може стати доказовим підґрунтям для такого стягнення. Ідеальної схеми немає, працівник може оскаржувати в суді факт його стажу (що тягне доплату або надбавку до заробітної плати) або факт наявності в нього вищого розряду (класу, звання), що також впливає на розмір заробітної плати.

Зазначене є не "моєю думкою", а вимогою закону. Відповідно до статті 1 Закону України "Про оплату праці" заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу (частина перша); розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства (частина друга). У частині першій статті 2 цього ж Закону щодо заробітної плати сказано ще чіткіше: "Це - винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов'язки)".

Тому в частині першій статті 233 Кодексу йдеться про повноцінний трудовий спір, з якого виокремити один сегмент, м'яко кажучи, не є розумним підходом.

Друге. Що таке "належні працівнику виплати"? Зазвичай не існує в природі таких "належних" виплат. Навіть у тих випадках, коли розмір винагороди за працю визначено через чіткий щомісячний оклад, певні фактичні обставини впливають на цей розмір [оплата за час тимчасової втрати працездатності, доплати і надбавки, реально відпрацьований час (дні), урахування роботи у вихідні дні тощо] і все це є предметом юридичного спору, який розв'язують суди, а не a priori є таким, що ніби належить працівнику.

Третє. Схема Рішення, яка ніби спрямована на підвищений захист саме винагороди за працю працівника у спосіб скасування тримісячного строку звернення працівника до суду системи судоустрою України, насправді створює для працівника невизначений строк для такого звернення.

Звертаю увагу. Як уже було згадано, Суд у Рішенні акцентував увагу на тому, що тримісячний строк без урахування того, що трудові відносини тривають, "обмежує право на своєчасне одержання винагороди за працю, що суперечить частині сьомій статті 43 Конституції України" (абзац восьмий пункту 5 мотивувальної частини).

Іншими словами, Суд зазначеною юридичною позицією проводить безпосередній зв'язок між строком звернення працівника до суду системи судоустрою України та його перебуванням у трудових відносинах. Що це означає? Це означає, що у Рішенні сформовано позицію, з якої стає зрозуміло, що річ навіть не в тому, що строк становить три місяці (ніби не є пропорційним), а загалом у можливості законодавця встановлювати такий строк. Для Суду важливе інше - сам факт перебування працівника у трудових відносинах, що, на думку Суду, робить будь-який строк "неконституційним". Це вкрай оригінальний, але недопустимий конституційний аргумент. Звісно, що це глибока помилка.

IV. Доктрина "пригніченого працівника" (як спотворити трудові відносини в XXI столітті)

Переважно договірна природа трудових відносин у XXI столітті сьогодні ніби не піддається сумнівам. У трудових відносинах, в яких утілені основоположні конституційні цінності, є дві сторони - роботодавець і працівник, і обидві сторони розуміють значення і відповідальність один перед одним. Зрозуміло, що в XXI столітті, а особливо в державах, які подолали спадщину тоталітарних комуністичних

режимів, головними тенденціями розвитку трудового права, крім технологічних новацій, стали акценти на захисті не лише працівника, а й роботодавця. Мова, зокрема, про надання динаміки трудовим відносинам продуктивної (а не будь-якої) зайнятості і головне - участі держави в програмах підтримки зайнятості, а не покладання невластивих "обов'язків" на роботодавця. Йдеться про посилення конкурентоспроможності на ринку праці як роботодавця (від мотивації та енергії якого залежить створення робочих місць), так і працівника.

В Україні на сьогодні ліберально-ринкове наповнення регулювання трудових відносин все ще чекає свого часу, наслідками цього є і загальна (низька) продуктивність праці, і рейтинг України в Індексі економічної свободи (The Index of Economic Freedom), і забезпечення суті контрактних (договірних) відносин на ринку праці. Спотворене регулювання ринку праці не лише обмежує розвиток ринку праці, а й загрожує верховенству права в сфері економіки.

Якщо конкретизувати, то закон з радянських часів надає профспілкам не лише "право вето" на звільнення працівника, навіть якщо для цього є об'єктивні підстави, а й встановлює адміністративну та кримінальну відповідальність роботодавця за невиконання ним умов трудового договору, зокрема, щодо своєчасної виплати заробітної плати. Так, диспозиція статті 41 Кодексу України про адміністративні правопорушення охоплює, крім іншого, також "порушення встановлених термінів виплати пенсій, стипендій, заробітної плати, виплата їх не в повному обсязі".

Цього законодавцю здалося недостатньо, щоб "захистити" працівника, і в Кримінальному кодексі України (далі - КК України) окремо у статті 175 з назвою "Невиплата заробітної плати, стипендії, пенсії чи інших установлених законом виплат" встановлено, що "безпідставна невиплата заробітної плати, стипендії, пенсії чи іншої установленої законом виплати громадянам більш як за один місяць, вчинена умисно керівником підприємства, установи або організації незалежно від форми власності чи громадянином - суб'єктом підприємницької діяльності,

- карається штрафом від п'ятисот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або пробаційним наглядом на той самий строк з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років" (кваліфікаційні умови в частині другій цієї ж статті 175 КК України спричиняють покарання - позбавлення волі на строк до п'яти років).

І це ще не все. Відповідно до абзаців першого, четвертого частини другої статті 265 Кодексу фізичні та юридичні особи, які використовують найману працю, несуть відповідальність у вигляді штрафу в разі "порушення встановлених строків виплати заробітної плати працівникам, інших виплат, передбачених законодавством про працю, більш як за один місяць, виплата їх не в повному обсязі - у трикратному розмірі мінімальної заробітної плати, встановленої законом на момент виявлення порушення" (Суд у Рішенні назвав невиплату заробітної плати "триваючим" правопорушенням, а значить і цей припис може бути застосовний багатократно). Ця фінансова санкція не застосовується в умовах воєнного стану лише у випадку, коли приписи про усунення порушень, виявлених під час здійснення позапланових заходів державного нагляду (контролю), учинених центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику з питань нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю, виконано в повному обсязі та у встановлений строк. Тобто у випадку, коли роботодавець "погоджується" з претензіями до нього. До речі, вся діяльність цього органу - Державної служби України з питань праці - з його плановими й позаплановими перевірками та втручаннями, спрямована на контроль за дотриманням законодавства про працю однією стороною трудового договору - роботодавцем. Ймовірно, ще не було випадку, щоби "порушення" стосувалося, наприклад, умов виконання трудового договору працівником.

Окреслена юридична ситуація в Україні явно не релевантна з тенденціями в багатьох державах щодо протистояння так званій "презумпції Лохнера" - дискурсу після

рішення Верховного Суду Сполучених Штатів Америки у справі Lochner v. New York (1905), яке передбачало рівність сторін у трудовому праві та недоторканність свободи договору. У "молодих демократіях", навпаки, лише починають сприймати роботодавця як повноправну сторону в трудових відносинах. Настав час сприймати трудове право не лише як захист працівника - однієї сторони трудового договору, хоч ніби й більш слабкої, і не лише як юридичний наступ на становище роботодавця. Бо якщо вчора головним роботодавцем була тоталітарна держава, то сьогодні йдеться про суб'єктів господарювання різних форм власності.

У Рішенні все наведене вище не враховано і навіть не згадано.

Отже, Суд вирішив, що заробітна плата працівника недостатньо захищена, й сформулював унікальні юридичні позиції щодо його становища. Якщо досі вважали, що працівник - одна зі сторін, яка добровільно укладає та виконує трудовий договір, то зараз це вже не так.

У Рішенні зазначено:

"У сфері трудових відносин працівник перебуває в економічному та організаційному підпорядкуванні від роботодавця. Така підпорядкованість може ускладнити своєчасне звернення до суду для захисту права на оплату праці, тому нерідко працівники утримуються від подання позову під час дії трудових відносин через побоювання тиску, погіршення умов праці чи можливого звільнення" (абзац третій пункту 6 мотивувальної частини).

Зверніть увагу на маніпуляцію з "економічним та організаційним підпорядкуванням працівника" роботодавцю: зрозуміло, що таке підпорядкування не загальне, а лише з питань предмета трудового договору. Далі оця підміна понять має нібито наслідок - вона "може ускладнити своєчасне звернення до суду".

Зазначена новела, на доповнення до уже згаданої тези Рішення про те, що буцімто тримісячний строк звернення працівника до суду фактично нівелює гарантію права на своєчасне отримання винагороди за працю, має створити враження, що наймані працівники в Україні - це безправні особи, які бояться звернутися за судовим захистом, нібито надаючи перевагу життю без заробітної плати.

Ще раз. Як зазначено в юридичній позиції Суду, працівник, який не отримав заробітну плату, нерідко відмовиться від звернення до суду, оскільки побоїться інших протиправних діянь роботодавця (тиску, погіршення умов праці чи можливого звільнення). Ба більше - всі оці припущення в сукупності нібито є конституційним аргументом для скасування тримісячного строку звернення до суду системи судоустрою України. Сконструйована видимість спотвореної дійсності стала масштабом для оцінки конституційності акта.

Проте реалії є кардинально іншими.

Судова практика свідчить, що працівники активно реалізують право на судовий захист, захищаючи, зокрема, й право на своєчасне отримання заробітної плати. За даними Єдиного державного реєстру судових рішень лише за 2024 рік пошук за контекстом із ключовими словами "заробітна плата" в межах судів цивільної юрисдикції першої інстанції дав результат - 26778 судових рішень. Зайве нагадувати й те, що у більшості таких справ суди системи судоустрою України стають на бік працівника. Тому зазначена юридична позиція Суду є припущенням, яке нічим не підкріплене та не обґрунтоване, її зміст виражає лише ставлення до законодавчого регулювання. Однак цього явно недостатньо, щоб визнати оспорюваний припис Кодексу неконституційним.

V. Можливість "вічних" судових претензій - удар по роботодавцю та бізнесу

Отже, Суд скасував тримісячний строк звернення працівника до суду системи судоустрою України, допустивши, що такий строк - за умови перебування працівника в трудових відносинах - сам по собі нібито нівелює гарантії і права на судовий захист, і права на своєчасне отримання заробітної плати. Суд допустив негайну втрату чинності оспорюваного припису Кодексу в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат.

У "залишку" що маємо? За наслідками Рішення не маємо жодного встановленого законом строку для звернення працівника до суду системи судоустрою України з питань, так би мовити, заробітної плати. Це і

ненормально, і головне - вкрай несправедливо щодо роботодавця. Останній стає заручником будь-яких, прямо чи опосередковано пов'язаних із поняттям заробітної плати, претензій, які можуть бути пред'явлені у невизначені строки. Рішення має парадоксальний наслідок - невизначеність, яка завдає серйозного удару по роботодавцю, саме того, хто під власну ініціативу та ризик створює робочі місця. Оцю запроваджену можливість "вічних" претензій із боку працівника слід сприймати в сукупності з його кримінальною, адміністративною та фінансовою відповідальністю, зазначеною вище, а також ще одним - у статті 148 Кодексу для роботодавця визначені строки, далекі від "вічності":

"Дисциплінарне стягнення застосовується роботодавцем безпосередньо за виявленням проступку, але не пізніше одного місяця з дня його виявлення, не рахуючи часу звільнення працівника від роботи у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю або перебування його у відпустці.

Дисциплінарне стягнення не може бути накладене пізніше шести місяців з дня вчинення проступку".

Не буде зайвим нагадати й те, що запровадження законом строків звернення до суду, створюючи визначеність (як складник верховенства права) для роботодавця, має значення й для працівника, оскільки дисциплінує його поведінку щодо захисту трудових прав та інтересів.

Хто сьогодні є роботодавцем в Україні? Основним роботодавцем в Україні нині є малий і середній бізнеси. Так, станом на 1 жовтня 2025 року в Україні зареєстровано 1548,2 тис. юридичних осіб, зокрема, 830 тис. товариств з обмеженою відповідальністю. На цю саму дату зареєстровано понад 1,77 мільйона фізичних осіб - підприємців (цей показник на 1 червня 2023 року становив 2008,2 тис. осіб). З таким законодавчим пресингом щодо вітчизняного роботодавця нічого дивуватися, що в європейських державах кількість підприємців у співвідношенні до кількості населення вища в декілька разів.

Нарешті, у Рішенні не враховано, що підприємці, які виконують функцію роботодавця, є носіями людських прав, гарантованих Конституцією України. Так само як і найняті ними працівники. Тому сприймати трудові відносини між працівником і роботодавцем в ілюзіях та координатах класового протистояння XIX і XX століть суперечить конституційним цінностям.

Суддя

Конституційного Суду України

Василь ЛЕМАК

ОКРЕМА ДУМКА

(ЗБІЖНА)

судді Конституційного Суду України Олега Первомайського у справі за конституційним поданням Верховного Суду щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини першої статті 233 Кодексу законів про працю України (справа щодо строків звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат)

Велика палата Конституційного Суду України (далі - Конституційний Суд) 11 грудня 2025 року ухвалила Рішення у справі N 1-7/2024(337/24) за конституційним поданням Верховного Суду щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини першої статті 233 Кодексу законів про працю України N 1-р/2025 (далі - Рішення), яким визнала зазначений припис таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним).

На підставі статті 93 Закону України "Про Конституційний Суд України", § 74 Регламенту Конституційного Суду України вважаю за потрібне викласти окрему думку (збіжну) щодо Рішення та низки значущих для цього провадження понять та явищ.

Що ухвалив Конституційний Суд

1. Конституційний Суд визнав такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною), частину першу статті 233 Кодексу законів про працю України (далі - Кодекс) в частині1 встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат.

____________

1 Тут слід визнати певну дискусійність застосування в Рішенні слів "в частині", оскільки частина перша статті 233 Кодексу не має поділу на інші частини. Більш правильним виглядає застосування словесної конструкції "у тім", що була застосована в інших рішеннях Конституційного Суду.

Мотивуючи Рішення, Конституційний Суд зазначив, що "установлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про

стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат без урахування того, що трудові відносини тривають (обов'язку роботодавця щодо своєчасної виплати заробітної плати), обмежує право на своєчасне одержання винагороди за працю, що суперечить частині сьомій статті 43 Конституції України" (абзац восьмий пункту 5 мотивувальної частини).

2. Слід зазначити, що припис частини першої статті 233 Кодексу охоплює ширше коло трудових відносин, оскільки в ньому є вказівка на поняття "трудовий спір". Тобто за цим приписом Кодексу працівник міг звернутися до суду для розв'язання будь-якого трудового спору2, а не лише спору щодо заробітної плати та інших належних працівникові виплат.

____________

2 У Кодексі, зокрема у статтях 321, 322, з використанням різних критеріїв для поділу визначено низку видів трудових спорів без прямої вказівки на такий вид трудового спору, як стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат.

Ураховуючи наведене, можна стверджувати, що висновок Конституційного Суду про неконституційність норми закону, що була предметом конституційного контролю у цій справі, не стосується частини першої статті 233 Кодексу в цілому.

Тому частина перша статті 233 Кодексу залишається конституційною та чинною з одним важливим уточненням щодо юридичних наслідків ухвалення Рішення - визначений в частині першій статті 233 Кодексу тримісячний строк звернення працівника до суду є неконституційним та незастосовним лише для трудових спорів про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат.

Аргументи на підтримку Рішення

3. За Основним Законом України Верховна Рада України є єдиним органом законодавчої влади в Україні (стаття 75).

Згідно з частиною другою статті 92 Конституції України виключно законом України визначаються засади регулювання праці та зайнятості (пункт 6).

Законодавець у період дії воєнного стану має широкий простір обдумування як стосовно визначення змісту й окремих складників юридичного механізму регулювання трудових відносин, так і щодо ухвалення законів, якими він змінює такий механізм.

Учасники суспільних відносин мають гарантоване Конституцією України право "розраховувати на розумну та передбачну стабільність приписів актів права, чітке розуміння юридичних наслідків застосування таких приписів, а також

<...

> на розумні очікування щодо послідовності та цілісності законотворчої діяльності Верховної Ради України як єдиного органу законодавчої влади в Україні" (абзац п'ятий пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 23 грудня 2022 року N 3-р/2022).

У цьому контексті Конституційний Суд у Рішенні слушно закцентував на тому, що "проєкт Закону України про внесення змін до деяких законів України щодо оптимізації трудових відносин

<...

> ухвалений як Закон N 2352, не передбачав жодних змін до оспорюваних приписів Кодексу. Відповідно, Пояснювальна записка до Законопроєкту не містила обґрунтування скорочення строків звернення працівника до суду у трудових спорах щодо оплати праці,

<...

>. Під час підготовки Законопроєкту до другого читання (1 липня 2022 року) змінено його назву на таку: "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин", а також запропоновано назву та частини першу, другу статті 233 Кодексу викласти в новій редакції" (абзац четвертий пункту 3 мотивувальної частини).

Отже, унормовуючи трудові відносини у спосіб внесення змін до Кодексу, Верховна Рада України має, по-перше, забезпечити прозорість законотворчої діяльності, що передбачає, зокрема, залучення зацікавлених суб'єктів, яких стосуються ці зміни до законодавства, по-друге, дотримання вимог Регламенту Верховної Ради України, норми якого ухвалені задля розвитку, конкретизації та деталізації конституційної процедури ухвалення законів, що визначена Конституцією України.

Важливо зазначати, що, незважаючи на відсутність у Рішенні чіткого висновку з цього питання, за частиною першою статті 152 Конституції України закони та інші акти визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині не лише у разі їх

неконституційності, а й якщо була порушена встановлена Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності.

З огляду на факти, що характеризують процедуру розгляду та ухвалення законопроєкту (реєстр. N 7251), що був ухвалений як Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин" від 1 липня 2022 року N 2352-IX (далі - Закон N 2352), маємо достатньо підстав для висновку про порушення у цьому випадку відповідної конституційної процедури.

4. Підтримую одну з основних юридичних позицій, яку застосував Конституційний Суд у Рішенні, за якою "установлення часового обмеження для реалізації визначеного законом права особи є питанням розсуду законодавця; за умови, що таке обмеження не порушує сутності права, установлене з легітимною метою та його досягають домірними засобами, воно є справедливим та об'єктивно виправданим" (абзац другий пункту 3 мотивувальної частини).

Власне, ця юридична позиція є засновком та методом здійснення конституційного контролю в цілій низці справ, в яких ідеться про перевірку приписів закону або іншого акта права, що можуть обмежувати людські права, зокрема право на судовий захист, гарантоване статтею 55 Конституції України.

Звісно, право на судовий захист не є абсолютним, однак, як слушно та послідовно зазначає Конституційний Суд, "забезпечення права на судовий захист є однією з гарантій реалізації інших конституційних прав і свобод, їх утвердження й захисту, зокрема в спосіб відновлення в разі їх порушення" [перше речення абзацу першого пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 14 лютого 2024 року N 1-р(II)/2024].

5. Розв'язання конституційного конфлікту у цій справі полягало, зокрема, у площині перевірки на конституційність припису частини першої статті 233 Кодексу, за яким строк звернення до суду для вирішення будь-якого трудового спору становить три місяці, хоча частина друга статті 233 Кодексу в редакції до внесення змін Законом N 2352 не обмежувала строку звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці.

Вважаю, що, ухвалюючи Рішення, Конституційний Суд уник потенційної помилки, що могла бути допущена у разі констатації конституційності приписів Кодексу лише у разі встановлення ними безстроковості звернення працівників до суду з вимогами про виплату заробітної плати та інших належних виплат.

У цьому контексті важливими є засновки, які так чи інакше врахував Конституційний Суд.

По-перше, вимоги працівника щодо виплати заробітної плати та інших належних виплат є майновою вимогою, а те, чого він вимагає передусім є об'єктом права власності. Тому посилання на порушення прав, гарантованих статтею 43 Конституції України, а не її статтею 41 є лише своєрідною національною конституційною особливістю.

По-друге, Конституція України не містить приписів, які б слугували надійним підґрунтям для твердження про конституційність моделі безстроковості звернення до суду з майновими вимогами. Якраз навпаки - встановлення певного строку звернення до суду є одним із проявів того, що право на судовий захист не є абсолютним.

По-третє, Конституція України також не містить приписів, які б слугували підставою для висновку, що захист права на одержання винагороди за працю має будь-який пріоритет порівняно з гарантіями захисту права власності.

По-четверте, потенційне встановлення безстроковості звернення працівників до суду з вимогами щодо виплати заробітної плати та інших належних виплат поставило б під сумнів дотримання низки конституційних принципів, зокрема юридичної визначеності як складової принципу правовладдя, та гарантій, наданих статтями 24, 41, 42 Конституції України, оскільки б уже роботодавці опинились в нерівному юридичному становищі, порівняно з працівниками.

Мотивування зауважень до мотивувальної частини Рішення

6. Підтримавши Рішення у цілому, вважаю можливим висловити окремі зауваження до його мотивувальної частини.

6.1. Конституційний Суд у Рішенні враховував юридичну позицію, викладену ним у Рішенні від 22 лютого 2012 року N 4-рп/2012, згідно з якою

"невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку" (абзац другий підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини).

На підставі цього Конституційний Суд виснував, що "порушення зобов'язання щодо виплати винагороди за працю є триваючим: кожен день невиплати або затримки виплати заробітної плати та інших належних працівникові виплат означає не завершене правопорушення, а таке, що триває" (абзац третій пункту 5 мотивувальної частини Рішення).

Вважаю, що юридична позиція, викладена в Рішенні від 22 лютого 2012 року N 4-рп/2012, потребувала розвитку, а не прямого застосування, оскільки використання, зокрема, понять "триваюче правопорушення", "остаточний обсяг вимог" щодо вимог працівника про стягнення заробітної плати та інших належних йому виплат радше погіршує, а не покращує юридичну визначеність у цьому питанні.

Насправді працівник може подати позов до моменту формування остаточного обсягу своїх вимог, оскільки нарахування та виплата заробітної плати за загальним правилом здійснюються щомісячно, а отже, невиплата заробітної плати за певний період є підставою для відповідних вимог працівника.

З цих міркувань є дискусійним твердження, що невиплата заробітної плати, наприклад, за вересень - грудень певного календарного року є триваючим правопорушенням.

6.2. Конституційний Суд у Рішенні висновував те, що "установлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат без урахування того, що трудові відносини тривають (обов'язку роботодавця щодо своєчасної виплати заробітної плати), обмежує право на своєчасне одержання винагороди за працю, що суперечить частині сьомій статті 43 Конституції України" (абзац восьмий пункту 5 мотивувальної частини).

Аналізуючи цей висновок Конституційного Суду, передусім слід зазначити, що лише обмеження права, гарантованого Основним Законом України, не є в більшості випадків порушенням цього права.

Таким порушенням може бути надмірне втручання, обмеження, що атакує сутнісний зміст права, обмеження права без правомірної мети тощо.

Із цих міркувань наведений висновок Конституційного Суду не є переконливим.

Крім того, в одного з головних адресатів цього рішення - Верховної Ради України - були, можливо, розумні сподівання щодо вказівки в Рішенні на загальні орієнтири чи критерії домірності строку, що має бути визначений у Кодексі. Тобто у Рішенні бажаним було наведення мотивів, які б давали відповідь на питання: який строк звернення до суду із зазначеними вимогами може бути домірним?

Звісно, унормування законом трудових відносин - це повноваження парламенту, але Конституційний Суд, ухвалюючи рішення про неконституційність приписів Кодексу, на мою думку, у Рішенні міг надати хоча б загальні орієнтири чи критерії домірності втручання у конституційні права для мінімізації ризиків повторного порушення цих прав неконституційним приписом закону.

Заключні висновки та міркування

7. Позитивно слід оцінити сам факт ухвалення Рішення.

Підставою для, скоріше за все, невеселих роздумів є інший факт - третій рік поспіль Велика палата Конституційного Суду впродовж календарного року ухвалює лише одне рішення по суті конституційного конфлікту.

Так, кількість рішень, ухвалених Великою палатою Конституційного Суду, не є показником ефективності національного органу конституційного контролю й Конституційний Суд України, ухваливши3 під час повномасштабної війни низку рішень, можливо, є найефективнішим конституційним судом країни, що воює.

____________

3 На Великій палаті та у Сенатах.

Можливо, це правда. Однак переконаний й у тому, що такі скромні результати діяльності Великої палати Конституційного Суду можуть негативно вливати на авторитет національного органу конституційного контролю.

А щодо труднощів діяльності під час війни? Саме в цей час й слід спробувати зробити неможливе, а не шукати пояснень тому,

чого це важко.

8. За статтею 1511 Конституції України рішення та висновки, ухвалені Конституційним Судом, є обов'язковими, остаточними і не можуть бути оскаржені.

Задля забезпечення юридичної визначеності, тобто чіткості та зрозумілості в регулюванні певної ділянки суспільних відносин, а саме строків звернення працівників до суду з вимогами про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат, на виконання вимог Конституції України та цього Рішення Верховна Рада України має внести відповідні зміни до Кодексу.

Суддя

Конституційного Суду України

Олег ПЕРВОМАЙСЬКИЙ