Рішення Конституційного Суду України Перший сенат у справі за конституційними скаргами Гасяка Віталія Валерійовича, Диняка Сергія Васильовича, Маклашевського Віталія Вікторовича щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини першої статті 14-3, частини другої статті 132-1, частини восьмої статті 258, частини четвертої статті 279-5 Кодексу України про адміністративні правопорушення

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ

ПЕРШИЙ СЕНАТ

у справі за конституційними скаргами Гасяка Віталія Валерійовича, Диняка Сергія Васильовича, Маклашевського Віталія Вікторовича щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини першої статті 143, частини другої статті 1321, частини восьмої статті 258, частини четвертої статті 2795 Кодексу України про адміністративні правопорушення

Київ

11 грудня 2025 року

N 7-р(I)/2025

Справа N 3-119/2023(223/23, 277/23, 250/24)

Перший сенат Конституційного Суду України у складі суддів:

Петришина Олександра Віталійовича - головуючого, доповідача,

Барабаша Юрія Григоровича,

Грищук Оксани Вікторівни,

Кичуна Віктора Івановича,

Олійник Алли Сергіївни,

Совгирі Ольги Володимирівни,

Філюка Петра Тодосьовича,

розглянув на пленарному засіданні справу за конституційними скаргами Гасяка Віталія Валерійовича, Диняка Сергія Васильовича, Маклашевського Віталія Вікторовича щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини першої статті 143, частини другої статті 1321, частини восьмої статті 258, частини четвертої статті 2795 Кодексу України про адміністративні правопорушення.

Заслухавши суддю-доповідача Петришина О. В. та дослідивши матеріали справи, Конституційний Суд України установив:

1. Суб'єкти права на конституційну скаргу - Гасяк В. В., Диняк С. В., Маклашевський В. В. - звернулися до Конституційного Суду України з клопотаннями перевірити на відповідність Конституції України (конституційність) частину першу статті 143, частину другу статті 1321, частину восьму статті 258, частину четверту статті 2795 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі - Кодекс).

Відповідно до частини першої статті 143 Кодексу "адміністративну відповідальність за правопорушення у сфері безпеки на автомобільному транспорті, передбачені частиною другою статті 1222, частинами другою і третьою статті 1321 цього Кодексу, зафіксовані за допомогою засобів фото- і кінозйомки, відеозапису, у тому числі в автоматичному режимі (за допомогою комплексу технічних засобів автоматичного визначення вагових, габаритних та інших параметрів транспортного засобу з функціями фотозйомки та/або відеозапису, що функціонують згідно із законодавством про захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах), несе відповідальна особа - фізична особа або керівник юридичної особи, за якою зареєстровано транспортний засіб, а в разі якщо до Єдиного державного реєстру транспортних засобів внесено відомості про належного користувача відповідного транспортного засобу - належний користувач транспортного засобу, а якщо в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань на момент запиту відсутні відомості про керівника юридичної особи, за якою зареєстрований транспортний засіб, - особа, яка виконує повноваження керівника такої юридичної особи".

За частиною другою статті 1321 Кодексу перевищення установлених законодавством габаритно-вагових норм під час руху великогабаритними і великоваговими транспортними засобами автомобільними дорогами, вулицями або залізничними переїздами має наслідком накладення штрафу в розмірі: п'ятсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян - у разі перевищення установлених законодавством габаритно-вагових норм від 5 % до 10 % включно; одна тисяча неоподатковуваних мінімумів доходів громадян - у разі перевищення установлених законодавством габаритно-вагових норм понад 10 %, але не більше 20 %; дві тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян - у разі перевищення установлених законодавством габаритно-вагових норм понад 20 %, але не більше 30 %; три тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян - у разі перевищення установлених законодавством габаритно-вагових норм понад 30 %.

У частині восьмій (на сьогодні - частина одинадцята) статті 258 Кодексу зазначено, що "у разі виявлення адміністративного правопорушення у сферах забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксованого за допомогою працюючих в автоматичному режимі спеціальних технічних засобів, що мають функції фото- і

кінозйомки, відеозапису, безпеки на автомобільному транспорті, зафіксовані за допомогою засобів фото- і кінозйомки, відеозапису, у тому числі в автоматичному режимі, правопорушення, передбаченого статтею 1322 цього Кодексу, та/або порушення правил зупинки, стоянки, паркування транспортних засобів, зафіксованих у режимі фотозйомки (відеозапису), протокол про адміністративне правопорушення не складається, а постанова у справі про адміністративне правопорушення виноситься без участі особи, яка притягається до адміністративної відповідальності. Копії постанови у справі про адміністративне правопорушення та матеріалів, зафіксованих за допомогою працюючих в автоматичному режимі спеціальних технічних засобів, що мають функції фото- і кінозйомки, відеозапису чи засобів фото- і кінозйомки, відеозапису, надсилаються особі, яка притягається до адміністративної відповідальності, протягом п'ятнадцяти днів з дня винесення такої постанови, крім випадку, передбаченого частиною сьомою статті 2791 цього Кодексу".

Згідно з частиною четвертою статті 2795 Кодексу "постанова про накладення адміністративного стягнення за правопорушення, передбачені статтею 1322 цього Кодексу, та правопорушення у сфері безпеки на автомобільному транспорті, зафіксовані за допомогою засобів фото- і кінозйомки, відеозапису, у тому числі в автоматичному режимі, може виноситися без участі особи, яка притягається до адміністративної відповідальності".

На думку Гасяка В. В., Диняка С. В., частина перша статті 143 Кодексу не відповідає Конституції України, оскільки порушує принципи індивідуалізації юридичної відповідальності та презумпції невинуватості особи, а встановлення частиною другою статті 1321 Кодексу надмірного розміру штрафних санкцій є несправедливим та непропорційним. Маклашевський В. В. твердить, що застосування судами у його справі приписів статей 258, 2795 Кодексу у взаємозв'язку зі статтями 143, 1321 Кодексу порушує його право на захист та право на правову допомогу.

1.1. Відповідно до частини четвертої статті 63 Закону України "Про Конституційний Суд України" сенат Конституційного Суду України закриває конституційне провадження у справі, якщо під час пленарного засідання будуть виявлені підстави, визначені статтею 62 цього закону.

Конституційний Суд України зауважує, що П'ятий апеляційний адміністративний суд у постанові від 9 квітня 2024 року, яка є остаточним судовим рішенням у справі Маклашевського В. В., частину восьму статті 258, частину четверту статті 2795 Кодексу не застосовував для вирішення справи по суті.

Отже, конституційне провадження у справі за конституційними скаргами Гасяка Віталія Валерійовича, Диняка Сергія Васильовича, Маклашевського Віталія Вікторовича щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини восьмої статті 258, частини четвертої статті 2795 Кодексу підлягає закриттю на підставі пункту 1 статті 62 Закону України "Про Конституційний Суд України" - звернення до Конституційного Суду України неналежним суб'єктом.

1.2. Конституційний Суд України, вирішуючи цю справу, враховує те, що підставою для звернення до Конституційного Суду України у цій справі стало, на думку суб'єктів права на конституційну скаргу, ймовірне порушення конституційних прав та гарантій, визначених статтею 8 (щодо дотримання принципу домірності як складника принципу верховенства права), статтею 61 (щодо індивідуалізації юридичної відповідальності), статтею 62 (щодо презумпції невинуватості) Конституції України. За таких обставин статті 1, 3, 21, 22, 24, 55, 59 Конституції України для цілей розгляду цієї справи не є застосовними.

2. Вирішуючи порушені в конституційних скаргах питання щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини першої статті 143, частини другої статті 1321 Кодексу, Конституційний Суд України виходить із такого.

2.1. Конституцією України установлено, що "права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави" (частина друга статті 3);

"в Україні визнається і діє принцип верховенства права" (частина перша статті 8); "Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй" (частина друга статті 8); "конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані" (частина друга статті 22); "юридична відповідальність особи має індивідуальний характер" (частина друга статті 61); "особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду" (частина перша статті 62); виключно законами України визначаються, зокрема, "діяння, які є злочинами, адміністративними або дисциплінарними правопорушеннями, та відповідальність за них" (пункт 22 частини першої статті 92).

2.2. Конституційний Суд України, розглядаючи питання притягнення осіб до адміністративної відповідальності, зазначав, що:

- "адміністративна відповідальність в Україні та процедура притягнення до адміністративної відповідальності ґрунтуються на конституційних принципах та правових презумпціях, які зумовлені визнанням і дією принципу верховенства права в Україні" (перше речення абзацу першого підпункту 4.1 пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 22 грудня 2010 року N 23-рп/2010);

- встановлені Кодексом види адміністративних стягнень спрямовані на забезпечення конституційного правопорядку, безпеки суспільства, прав і свобод людини та є належними заходами, оскільки мають сприяти досягненню мети адміністративної відповідальності [абзац п'ятий підпункту 2.3 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 21 липня 2021 року N 3-р(II)/2021];

- "санкція за вчинене адміністративне правопорушення має бути домірною і водночас достатньою для того, щоб запобігати вчиненню нових правопорушень як самим правопорушником (спеціальна превенція), так і іншими особами (загальна превенція)" [третє речення абзацу третього підпункту 3.3 пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 6 вересня 2023 року N 6-р(I)/2023].

3. Завданням Кодексу є охорона прав і свобод громадян, власності, конституційного ладу України, прав і законних інтересів підприємств, установ та організацій, установленого правопорядку, зміцнення законності, запобігання правопорушенням, виховання громадян у дусі неухильного додержання Конституції і законів України, поваги до прав, честі й гідності інших громадян, до правил співжиття, сумлінного виконання своїх обов'язків, відповідальності перед суспільством (стаття 1).

Для реалізації цих завдань у Кодексі визначено процесуальні гарантії для суб'єктів адміністративної відповідальності, які повинні відповідати конституційним приписам індивідуалізації юридичної відповідальності та презумпції невинуватості.

Відповідно до Кодексу у разі притягнення особи до адміністративної відповідальності має бути встановлено: у чому полягає адміністративне правопорушення (стаття 9); форма вини - умисна (стаття 10) або необережна (стаття 11); суб'єкт адміністративного правопорушення - загальний (стаття 12) або спеціальний (статті 13 - 16); обставини, що виключають адміністративну відповідальність (статті 17 - 20); правила накладення стягнення за адміністративне правопорушення, зафіксоване в автоматичному режимі (стаття 33); обставини, що виключають провадження в справі про адміністративне правопорушення (стаття 247); докази, що підтверджують адміністративне правопорушення (стаття 251); порядок та особливості розгляду справ про адміністративне правопорушення у сфері безпеки на автомобільному транспорті (стаття 2795); порядок звільнення відповідальної особи, зазначеної у частині першій статті 143 Кодексу, від адміністративної відповідальності (стаття 2797); порядок інформування відповідальної особи, зазначеної у частині першій статті 143 Кодексу, про правопорушення у сфері безпеки на автомобільному транспорті (стаття 2798); порядок оскарження постанови у справі про адміністративне правопорушення (статті 287 - 296).

Конституційний Суд України на підставі посутнього аналізу зазначених приписів Кодексу

робить висновок, що Кодексом встановлено механізм притягнення до адміністративної відповідальності за правопорушення у сфері безпеки на автомобільному транспорті, зафіксовані в автоматичному режимі.

4. Конституційний Суд України зауважує, що предметом конституційного контролю в цій справі є частина перша статті 143, частина друга статті 1321 Кодексу.

Вирішуючи цю справу, Конституційний Суд України виходить із того, що норми Кодексу, які належать до предмета конституційного контролю, є складовими елементами механізму притягнення до адміністративної відповідальності й відповідно нормативно визначають спеціального суб'єкта адміністративного правопорушення у сфері безпеки на автомобільному транспорті, санкцію статті за адміністративне правопорушення у сфері безпеки на автомобільному транспорті та окремі особливості розгляду справи про адміністративне правопорушення, що зафіксоване в автоматичному режимі.

Конституційний Суд України зазначає, що питання про відповідність Конституції України (конституційність) частини першої статті 143, частини другої статті 1321 Кодексу має вирішуватись із урахуванням приписів статей Загальної та Особливої частин Кодексу, оскільки вони є невід'ємними складовими елементами єдиного механізму притягнення осіб до відповідальності у сфері безпеки на автомобільному транспорті.

5. Конституційний Суд України у Рішенні від 15 червня 2022 року N 4-р(II)/2022 дійшов висновку, що "Верховна Рада України має повноваження ухвалювати закони з унормуванням підстав та порядку притягнення осіб до адміністративної відповідальності, дотримуючись конституційних норм і принципів" (абзац перший підпункту 2.3 пункту 2 мотивувальної частини).

Реалізовуючи свої конституційні повноваження, Верховна Рада України Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо окремих питань здійснення габаритно-вагового контролю" від 11 вересня 2019 року N 54-IX (далі - Закон N 54) доповнила Кодекс статтею 143, його статтю 1321 - частиною другою. Законом України "Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення щодо окремих питань здійснення габаритно-вагового контролю" від 29 червня 2021 року N 1582-IX (далі - Закон N 1582) статтю 143, частину другу статті 1321 Кодексу було викладено в новій редакції.

Конституційний Суд України зважає на те, що суспільна потреба у внесенні відповідних змін до Кодексу була зумовлена безконтрольним рухом транспортних засобів, вагові параметри яких перевищують дозволені норми, внаслідок чого автомобільні дороги зазнають значних руйнувань, що призводить до послаблення обороноздатності держави та необхідності вжиття заходів із попередження передчасного руйнування автомобільних доріг перевантаженими транспортними засобами [Пояснювальна записка до проєкту Закону України про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо окремих питань здійснення габаритно-вагового контролю (реєстр. N 1047), ухваленого як Закон N 54].

Ураховуючи викладене, Конституційний Суд України доходить висновку, що ухвалення Закону N 54 та Закону N 1582, якими внесено зміни до Кодексу, узгоджується з Конституцією України в частині повноважень Верховної Ради України унормовувати відповідну сферу суспільних відносин та має легітимну мету.

6. Конституційний Суд України зауважує, що унормування суспільних відносин у сфері безпеки на автомобільному транспорті спрямоване на захист прав усіх учасників дорожнього руху. Особливість нормативного регулювання сфери безпеки на автомобільному транспорті полягає в наділенні учасників дорожнього руху правами та обов'язками, реалізація й виконання яких покликана індивідуалізувати юридичну відповідальність.

Правилами дорожнього руху, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 10 жовтня 2001 року N 1306 зі змінами, установлено, що "власник транспортного засобу, а також особа, яка використовує такий транспортний засіб на законних підставах, можуть передавати керування транспортним засобом іншій особі, що має при собі посвідчення водія на право керування транспортним засобом відповідної категорії"; "власник транспортного

засобу може передавати такий засіб у користування іншій особі, що має посвідчення водія на право керування транспортним засобом відповідної категорії, передавши їй реєстраційний документ на цей транспортний засіб" (пункт 2.2).

Конституційний Суд України враховує й те, що у випадку передання транспортного засобу іншій особі власник транспортного засобу має право внести відомості про належного користувача транспортного засобу до Єдиного державного реєстру транспортних засобів (далі - Реєстр) для автоматизованого обліку. Процедура внесення відомостей про належного користувача визначена Порядком внесення відомостей про належного користувача транспортного засобу до Реєстру, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 8 жовтня 2022 року N 1145 зі змінами (далі - Порядок N 1145). Відповідно до пункту 5 Порядку N 1145 відомості щодо належного користувача до Реєстру вносять через територіальні органи з надання сервісних послуг Міністерства внутрішніх справ України, електронний кабінет водія, портал Дія. Пунктом 6 Порядку N 1145 визначено, що "за внесення до Реєстру відомостей про належного користувача плата не справляється".

Із наведеного випливає, що наявний обсяг правомочностей у сфері безпеки на автомобільному транспорті дає можливість власникам транспортних засобів вчиняти активні дії щодо відображення актуальних відомостей про фактичного користувача транспортного засобу, який безпосередньо нестиме відповідальність за адміністративні правопорушення, у спосіб, що визначений чинним законодавством.

Конституційний Суд України зауважує, що наразі створено належні правові можливості для власників транспортних засобів вносити інформацію про фактичних водіїв до Реєстру. Бездіяльність власників транспортних засобів щодо невнесення актуальних відомостей про належних користувачів або ж ігнорування потреби в актуалізації даних щодо належних користувачів не повинні залишатись без належного реагування з боку уповноважених органів державної влади.

7. Конституційний Суд України під час вирішення цієї справи зважає на приписи консолідованого тексту Директиви Ради Європи 96/53/ЄС "Про встановлення для деяких дорожніх транспортних засобів, що перебувають в обігу в межах Співтовариства, максимальних дозволених розмірів для внутрішнього та міжнародного дорожнього руху та максимальної дозволеної маси для міжнародного дорожнього руху" від 25 липня 1996 року (далі - Директива), за якими держави-члени повинні вжити конкретних заходів для ідентифікації транспортних засобів або автопоїздів, що здійснюють переміщення, які ймовірно можуть перевищити максимально дозволену масу та які мають пройти перевірку компетентними органами їх країн задля забезпечення відповідності вимогам Директиви; такі заходи можуть бути вжиті через використання автоматичних систем, установлених на об'єктах дорожньої інфраструктури (абзац перший пункту 1 статті 10d).

Конституційний Суд України зазначає, що виявлення та фіксація адміністративних правопорушень у сфері безпеки на автомобільному транспорті відбувається в автоматичному режимі за допомогою технічних засобів зважування в русі (weigh in motion), що унормовано Порядком фіксації адміністративних правопорушень у сфері безпеки на автомобільному транспорті в автоматичному режимі, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 27 грудня 2019 року N 1174 зі змінами (далі - Порядок N 1174).

Відповідно до Порядку N 1174 виявлення порушень габаритно-вагового контролю здійснюють на автоматичних пунктах фіксації адміністративних правопорушень у сфері безпеки на автомобільному транспорті, які представлені комплексом технічних засобів автоматичного визначення вагових, габаритних та інших параметрів транспортного засобу в русі, з одночасною фотозйомкою, відеозаписом (за наявності) та ідентифікацією транспортного засобу за державним реєстраційним номером.

Інформацію від автоматичних пунктів передають до інформаційно-комунікаційної системи у вигляді метаданих - структурованих даних, "які містять відомості про подію, зафіксовану за допомогою автоматичного пункту, характеристики зафіксованого транспортного

засобу, необхідні для його ідентифікації, параметри функціонування технічних засобів автоматичного пункту, а також інші дані, необхідні для обліку, пошуку, оцінки та управління такими відомостями" (абзац третій пункту 2 Порядку N 1174).

У "постанові про накладення адміністративного стягнення за правопорушення, зафіксоване в автоматичному режимі

<...

> зазначаються виміряні з урахуванням похибки вагові та габаритні параметри транспортного засобу, які перевищили нормативні вагові та/або габаритні параметри транспортних засобів на ділянці автомобільної дороги, а також нормативні габаритно-вагові параметри транспортних засобів на цій ділянці автомобільної дороги" (абзац перший пункту 17 Порядку N 1174).

Отже, запроваджений порядок регулювання суспільних відносин у сфері безпеки на автомобільному транспорті дає змогу ідентифікувати транспортний засіб, що перебуває у русі на визначеній ділянці автомобільної дороги й перевищує допустимі норми габаритно-вагового контролю, та встановити, якій особі він належить.

8. За частиною другою статті 61 Конституції України юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.

Питання щодо індивідуалізації юридичної відповідальності Конституційний Суд України досліджував в аспекті застосування заходів кримінальної та адміністративної відповідальності.

У Рішенні Конституційного Суду України від 22 грудня 2010 року N 23-рп/2010 зазначено, що "необхідність індивідуалізації адміністративної відповідальності передбачена частиною другою статті 33 Кодексу, якою визначено, що при накладенні стягнення враховується характер вчиненого правопорушення, особа порушника, ступінь його вини, майновий стан, обставини, що пом'якшують і обтяжують відповідальність" (друге речення абзацу першого підпункту 4.2 пункту 4 мотивувальної частини).

Крім того, у Рішенні Конституційного Суду України від 15 червня 2022 року N 4-р(II)/2022 зазначено, що "в законодавчому внормуванні відносин із притягнення особи до адміністративної або кримінальної відповідальності обов'язково має бути дотриманий конституційний принцип індивідуалізації юридичної відповідальності" (абзац другий підпункту 4.3 пункту 4 мотивувальної частини).

8.1. Оцінюючи частину першу статті 143 Кодексу на предмет дотримання принципу індивідуалізації юридичної відповідальності, Конституційний Суд України бере до уваги той факт, що у ній не встановлено відповідальності за адміністративне правопорушення, а лише визначено спеціального суб'єкта, який нестиме відповідальність за правопорушення у сфері безпеки на автомобільному транспорті у випадку вчинення правопорушення, відповідальність за яке передбачена Кодексом.

Аналіз частини першої статті 143 Кодексу свідчить про те, що відповідальність за адміністративні правопорушення у сфері безпеки на автомобільному транспорті законодавець поклав на фізичних осіб, які є власниками або належними користувачами транспортного засобу, або ж обіймають посаду керівника юридичної особи, або виконують повноваження керівника юридичної особи, якій належить транспортний засіб, незалежно від того, здійснювали вони керування транспортним засобом у момент учинення адміністративного правопорушення чи ні.

8.2. Ураховуючи наведене, Конституційний Суд України вважає, що в частині першій статті 143 Кодексу закладено презумпцію факту, за якою відповідальну особу на момент правопорушення prima facie (на перший погляд) вважають такою, що керувала транспортним засобом. Таке унормування є виправданим з огляду на шкоду, якої можуть завдати транспортні засоби, допущені до руху з перевищенням норм габаритно-вагового контролю, та узгоджується із потребою у забезпеченні безпеки дорожнього руху та безпеки на автомобільному транспорті, захисту інтересів суспільства та держави в цілому. Така презумпція може бути спростована відповідальною особою у спосіб, визначений законодавцем у межах адміністративних процедур або в судовому порядку.

Отже, частина перша статті 143 Кодексу не суперечить принципу індивідуалізації юридичної відповідальності, установленому частиною другою статті 61 Конституції України.

9. Конституційною

гарантією, яка забезпечує справедливий судовий розгляд та ефективний судовий захист, є принцип презумпції невинуватості.

Конституційний Суд України зауважує, що з конституційного принципу презумпції невинуватості не випливає заборони щодо застосування презумпції факту під час встановлення адміністративної відповідальності.

Аналогічного висновку дійшов Конституційний Суд Чеської Республіки, який у рішенні від 16 травня 2018 року (Pl. S 15/16) констатував відсутність процесуальних перешкод для об'єктивної відповідальності за адміністративне правопорушення. Цей суд зазначив, що у справах, де вирішується питання про об'єктивну відповідальність власника транспортного засобу, "держава повинна нести тягар доказування щодо фактичного висновку про те, що під час користування транспортним засобом було порушено встановлені в законі обов'язки або правила дорожнього руху, й таке діяння містить ознаки правопорушення. Крім того, доказуванню підлягає наявність достатніх підстав для ініціювання розгляду справи за відповідне адміністративне правопорушення, зокрема й те, що було вжито потрібних заходів для встановлення особи, яка вчинила правопорушення. Якщо ці умови виконані, відповідальність користувача транспортного засобу виникає як юридичний наслідок незалежно від його вини" (пункт 95); безпосередньо з принципу презумпції невинуватості "не випливають жодні обмеження для встановлення фактичних обставин кримінальних злочинів або адміністративних проступків. Такі обмеження можуть випливати з інших конституційних засадничих прав і свобод залежно від характеру правопорушення та юридичних наслідків, пов'язаних із його вчиненням" (пункт 96).

Конституційний Суд України робить висновок, що власники транспортних засобів або уповноважені ними особи зобов'язані добросовісно й неухильно дотримуватись установлених чинним законодавством у сфері безпеки на автомобільному транспорті правил та обмежень щодо габаритно-вагових норм транспортних засобів. Експлуатація транспортних засобів не повинна завдавати шкоди іншим учасникам дорожнього руху, суспільству та державі.

Отже, установлення в Кодексі відповідальності prima facie не суперечить принципу презумпції невинуватості, закріпленому частиною першою статті 62 Конституції України, та є виправданим заходом превентивного контролю у сфері безпеки на автомобільному транспорті.

10. Оцінюючи відповідність частини другої статті 1321 Кодексу принципу верховенства права, закріпленому в частині першій статті 8 Основного Закону України, Конституційний Суд України зауважує, що "принцип верховенства права, зокрема така його вимога, як принцип домірності, є взаємопов'язаними фундаментальними засадами функціонування усієї юридичної системи України

<...

> конкретні санкції за адміністративні правопорушення мають бути справедливими та відповідати принципові домірності" [абзац четвертий пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 21 липня 2021 року N 3-р(II)/2021].

За Конституцією України власність зобов'язує; власність не повинна використовуватись на шкоду людині і суспільству (частина третя статті 13); використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства (частина сьома статті 41).

Конституційний Суд України зазначає, що приписи статті 41 Конституції України співвідносні з приписами статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) щодо права власності, права добросовісного володіння та меж здійснення цих прав.

Європейський суд з прав людини неодноразово у своїх рішеннях зазначав, що втручання у право власності у вигляді стягнення за адміністративне правопорушення підпадає під сферу дії абзацу другого статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Для того, щоб таке втручання співвідносилось зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, "захід втручання має відповідати трьом умовам: він має бути правомірним, мати легітимну мету та забезпечувати справедливий баланс між загальним інтересом суспільства й засадничими правами особи" [рішення у справі Краєва проти України/Krayeva v. Ukraine від 13

січня 2022 року (заява N 72858/13), § 24].

Конституційний Суд України у Рішенні від 6 вересня 2023 року N 6-р(I)/2023 зазначив, що "будь-яке втручання у право власності має ґрунтуватися на законі, бути спрямованим на досягнення легітимної мети та пропорційним, тобто забезпечувати "справедливий баланс" між інтересами суспільства і цим правом" (друге речення абзацу п'ятого підпункту 5.2 пункту 5 мотивувальної частини).

Належне функціонування транспортної інфраструктури є однією з головних умов її ефективного та безпечного використання. Допущення до руху транспортних засобів, а також користування ними з порушенням установлених норм габаритно-вагового контролю характеризують як суспільну небезпеку, що містить ризики завдання шкоди інтересам суспільства та держави в цілому. Водночас розміри штрафів, що визначені у санкції частини другої статті 1321 Кодексу, окрім покарання, спрямовані на те, щоб забезпечити економічну невигідність та комерційну недоцільність діяльності, пов'язаної із перевезенням вантажів із перевищенням установлених норм габаритно-вагового контролю.

Із наведеного випливає, що законодавчий механізм притягнення відповідальної особи до адміністративної відповідальності у сфері безпеки на автомобільному транспорті спрямований на забезпечення балансу між потребою у запобіганні правопорушенням у цій сфері та забезпеченням прав і свобод людини під час застосування відповідних адміністративних процедур.

Ураховуючи викладене, Конституційний Суд України доходить висновку, що відповідальність за адміністративні правопорушення у сфері безпеки на автомобільному транспорті, що установлена частиною другою статті 1321 Кодексу, є домірним засобом превентивного контролю, має легітимну мету та узгоджується з міжнародними стандартами відповідальності за адміністративні правопорушення у сфері дорожнього руху та безпеки на автомобільному транспорті.

Отже, частина друга статті 1321 Кодексу є такою, що не суперечить Конституції України.

Ураховуючи викладене та керуючись статтями 147, 150, 1511, 1512, 153 Конституції України, на підставі статей 7, 32, 36, 62, 63, 65, 67, 74, 84, 88, 89, 92, 94 Закону України "Про Конституційний Суд України" Конституційний Суд України ухвалив:

1. Визнати такими, що відповідають Конституції України (є конституційними), частину першу статті 143, частину другу статті 1321 Кодексу України про адміністративні правопорушення.

2. Закрити конституційне провадження у справі за конституційними скаргами Гасяка Віталія Валерійовича, Диняка Сергія Васильовича, Маклашевського Віталія Вікторовича щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини восьмої статті 258, частини четвертої статті 2795 Кодексу України про адміністративні правопорушення на підставі пункту 1 статті 62 Закону України "Про Конституційний Суд України" - звернення до Конституційного Суду України неналежним суб'єктом.

3. Рішення Конституційного Суду України є обов'язковим, остаточним та таким, що не може бути оскаржено.

Рішення Конституційного Суду України підлягає опублікуванню у "Віснику Конституційного Суду України".

ПЕРШИЙ СЕНАТ

КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ

* * *

ОКРЕМА ДУМКА

судді Конституційного Суду України Петра ФІЛЮКА щодо Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційними скаргами Гасяка Віталія Валерійовича, Диняка Сергія Васильовича, Маклашевського Віталія Вікторовича щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини першої статті 143, частини другої статті 1321, частини восьмої статті 258, частини четвертої статті 2795 Кодексу України про адміністративні правопорушення

Перший сенат Конституційного Суду України 11 грудня 2025 року ухвалив Рішення N 7-р(I)/2025 у справі за конституційними скаргами Гасяка Віталія Валерійовича, Диняка Сергія Васильовича, Маклашевського Віталія Вікторовича щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини першої статті 143, частини другої статті 1321, частини восьмої статті 258, частини четвертої статті 2795 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі - Рішення), яким:

- визнав такими, що відповідають

Конституції України (є конституційними), частину першу статті 143, частину другу статті 1321 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі - Кодекс);

- закрив конституційне провадження у справі за конституційними скаргами щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини восьмої статті 258, частини четвертої статті 2795 Кодексу на підставі пункту 1 статті 62 Закону України "Про Конституційний Суд України" - звернення до Конституційного Суду України неналежним суб'єктом.

На підставі статті 93 Закону України "Про Конституційний Суд України" вважаю за потрібне викласти окрему думку щодо Рішення.

1. За частинами першою, другою статті 8, частиною другою статті 19, частиною другою статті 64 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права; Конституція України має найвищу юридичну силу; закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй; органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень; не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені, зокрема, статтями 61, 62 цієї Конституції.

2. Відповідно до частини другої статті 61 Конституції України юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.

Перш за все слід зазначити, що Конституційний Суд України вже вирішував питання щодо притягнення до адміністративної відповідальності власників (співвласників) транспортних засобів у Рішенні від 22 грудня 2010 року N 23-рп/2010 (далі - Рішення N 23-рп/2010), у якому зазначав, що "необхідність індивідуалізації адміністративної відповідальності передбачена частиною другою статті 33 Кодексу, якою визначено, що при накладенні стягнення враховується характер вчиненого правопорушення, особа порушника, ступінь його вини, майновий стан, обставини, що пом'якшують і обтяжують відповідальність" (друге речення абзацу першого підпункту 4.2 пункту 4 мотивувальної частини).

Крім того, Конституційний Суд України наголошував, що для забезпечення дотримання прав особи, яку притягають до адміністративної відповідальності, індивідуалізації її відповідальності та реалізації вимог статті 245 Кодексу щодо своєчасного, всебічного, повного і об'єктивного з'ясування обставин справи, вирішення її відповідно до закону уповноважений орган (посадова особа) під час розгляду справи про адміністративне правопорушення зобов'язаний з'ясувати: чи було вчинено адміністративне правопорушення, чи винна ця особа в його вчиненні, чи підлягає вона адміністративній відповідальності, чи є обставини, що пом'якшують і обтяжують відповідальність, а також інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи (перше речення абзацу третього підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 26 травня 2015 року N 5-рп/2015).

Також Конституційний Суд України в Рішенні від 15 червня 2022 року N 4-р(II)/2022 у справі за конституційними скаргами Барсегяна Геворка Сенекеримовича та Ліненко Наталії Миколаївни щодо відповідності Конституції України (конституційності) статті 485 Митного кодексу України (щодо індивідуалізації юридичної відповідальності) зазначив, що принцип індивідуалізації юридичної відповідальності у процедурі притягнення особи до адміністративної відповідальності має виявлятись не лише в притягненні до відповідальності особи, винної у вчиненні правопорушення, а й у призначенні їй виду та розміру покарання з обов'язковим урахуванням характеру вчиненого протиправного діяння, форми вини, характеристики цієї особи, можливості відшкодування заподіяної шкоди, наявності обставин, що пом'якшують або обтяжують відповідальність (абзац другий підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини).

Верховна Рада України Законом України "Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення щодо окремих питань здійснення габаритно-вагового контролю" від 29 червня

2021 року N 1582-IX (далі - Закон N 1582), окрім статті 143 Кодексу, виклала в новій редакції частину другу статті 33 Кодексу.

Відповідно до першого речення частини другої статті 33 Кодексу в редакції Закону N 1582 "при накладенні стягнення враховуються характер вчиненого правопорушення, особа порушника, ступінь його вини, майновий стан, обставини, що пом'якшують і обтяжують відповідальність, крім випадків накладення стягнення за правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, у тому числі зафіксовані в автоматичному режимі, безпеки на автомобільному транспорті, зафіксовані за допомогою засобів фото- і кінозйомки, відеозапису, у тому числі в автоматичному режимі, справ про адміністративні правопорушення, передбачені статтею 1322 цього Кодексу, та за порушення правил зупинки, стоянки, паркування транспортних засобів, зафіксовані в режимі фотозйомки (відеозапису)".

Зазначений виняток вкорінений у Кодексі ще Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення регулювання відносин у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху" від 14 липня 2015 року N 596-VIII, яким частину другу статті 33 Кодексу доповнено словами "крім випадків накладення стягнення за правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, у тому числі зафіксованому в автоматичному режимі".

Отже, Верховна Рада України, всупереч сформованим Конституційним Судом України юридичним позиціям, законом запровадила випадки відступу від принципу індивідуалізації юридичної відповідальності (частина друга статті 61 Конституції України), що не відповідає частині другій статті 64 Конституції України, згідно з якою не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені, зокрема, статтею 61 цієї Конституції.

Тобто правове регулювання, яке дозволяє відхід від норм Конституції України, діє в правовому полі вже більше 10 років. Проте, Перший сенат Конституційного Суду України в аспекті зазначеної справи, вказане питання залишив поза увагою, обмежившись дослідженням підзаконних нормативно-правових актів (Правила дорожнього руху, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 10 жовтня 2001 року N 1306 зі змінами, Порядок фіксації адміністративних правопорушень у сфері безпеки на автомобільному транспорті в автоматичному режимі, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 27 грудня 2019 року N 1174 зі змінами, Порядок внесення відомостей про належного користувача транспортного засобу до Єдиного державного реєстру транспортних засобів, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 8 жовтня 2022 року N 1145 зі змінами).

3. У Рішенні вказано, що "Конституційний Суд України на підставі посутнього аналізу зазначених приписів Кодексу робить висновок, що Кодексом встановлено механізм притягнення до адміністративної відповідальності за правопорушення у сфері безпеки на автомобільному транспорті, зафіксовані в автоматичному режимі"; "Конституційний Суд України зазначає, що питання про відповідність Конституції України (конституційність) частини першої статті 143, частини другої статті 1321 Кодексу має вирішуватись із урахуванням приписів статей Загальної та Особливої частин Кодексу, оскільки вони є невід'ємними складовими елементами єдиного механізму притягнення осіб до відповідальності у сфері безпеки на автомобільному транспорті" (абзац четвертий пункту 3, абзац третій пункту 4 мотивувальної частини).

Варто звернути увагу, що надалі в Рішенні оспорювані положення Кодексу оцінюються на відповідність Конституції України окремо (частина перша статті 143 на відповідність частині другій статті 61 та частині першій статті 62; частина друга статті 1321 на відповідність частині першій статті 8), а не у системному взаємозв'язку як "невід'ємні складові елементи єдиного механізму" (як це задекларовано в пункті 4 мотивувальної частини Рішення), що не дає підстав вважати застосований Конституційним Судом України підхід послідовним.

4. В абзаці третьому пункту 3 мотивувальної частини Рішення перераховано статті Загальної та Особливої частин Кодексу і в абзаці четвертому пункту 3 мотивувальної частини Рішення

зазначено, що "Конституційний Суд України на підставі посутнього аналізу зазначених приписів Кодексу робить висновок, що Кодексом встановлено механізм притягнення до адміністративної відповідальності за правопорушення у сфері безпеки на автомобільному транспорті, зафіксовані в автоматичному режимі".

Далі Перший сенат Конституційного Суду України не досліджував взаємозв'язок усіх перерахованих статей Кодексу, якими встановлено єдиний механізм притягнення до адміністративної відповідальності за правопорушення у сфері безпеки на автомобільному транспорті, зафіксовані в автоматичному режимі.

У Рішенні N 23-рп/2010 Конституційний Суд України наголошував, що "за відсутності в статтях Особливої частини Кодексу, які визначають склад адміністративних правопорушень, вказівки на те, що суб'єктами цих правопорушень є власники (співвласники) транспортних засобів, ці суб'єкти можуть притягатися до адміністративної відповідальності виключно за наявності в їхніх діях складу певного адміністративного порушення, інше створює правову невизначеність у встановленні суб'єкта, що притягається до відповідальності в цій сфері" (четверте речення абзацу першого підпункту 4.3 пункту 4 мотивувальної частини).

Справа, у якій Конституційний Суд України ухвалив Рішення N 23-рп/2010 в 2010 році, та справа, в якій ухвалено Рішення 11 грудня 2025 року, майже не містять відмінностей, оскільки механізм притягнення осіб до адміністративної відповідальності за правопорушення, зафіксовані в автоматичному режимі, не зазнав суттєвих змін.

Незмінною залишилася й аксіома, що положення Загальної частини Кодексу можуть застосовуватися лише в системному зв'язку з низкою інших статей Особливої частини Кодексу, диспозиції яких у безальтернативній формі визначають суб'єктом адміністративної відповідальності особу, яка винна у вчиненні правопорушення.

За частиною першою статті 9 Кодексу адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність.

Відповідно до частини першої статті 143 Кодексу адміністративну відповідальність за правопорушення у сфері безпеки на автомобільному транспорті, передбачені, зокрема, частиною другою статті 1321 Кодексу, зафіксовані за допомогою засобів фото- і кінозйомки, відеозапису, у тому числі в автоматичному режимі, несе "відповідальна особа":

- фізична особа, за якою зареєстровано транспортний засіб;

- керівник юридичної особи, за якою зареєстровано транспортний засіб;

- належний користувач транспортного засобу (в разі якщо до Єдиного державного реєстру транспортних засобів внесено відомості про належного користувача відповідного транспортного засобу);

- особа, яка виконує повноваження керівника юридичної особи (якщо в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань на момент запиту відсутні відомості про керівника юридичної особи, за якою зареєстрований транспортний засіб).

Згідно з частиною другою статті 1321 Кодексу перевищення установлених законодавством габаритно-вагових норм під час руху великогабаритними і великоваговими транспортними засобами автомобільними дорогами, вулицями або залізничними переїздами має наслідком накладення штрафу в розмірі:

- п'ятсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян - у разі перевищення установлених законодавством габаритно-вагових норм від 5 % до 10 % включно;

- одна тисяча неоподатковуваних мінімумів доходів громадян - у разі перевищення установлених законодавством габаритно-вагових норм понад 10 %, але не більше 20 %;

- дві тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян - у разі перевищення установлених законодавством габаритно-вагових норм понад 20 %, але не більше 30 %;

- три тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян - у разі перевищення установлених законодавством габаритно-вагових норм понад 30 %.

Тобто диспозицією частини другої статті 1321 Кодексу закріплено об'єкт

адміністративного правопорушення, який полягає у перевищенні установлених законодавством габаритно-вагових норм під час руху великогабаритними і великоваговими транспортними засобами автомобільними дорогами, вулицями або залізничними переїздами.

У системному взаємозв'язку частини першої статті 143 з диспозицією частини другої статті 1321 Кодексу (як складових елементів Загальної та Особливої частин Кодексу) очевидним є факт, що законодавець встановив можливість притягнення до адміністративної відповідальності не особу, яка безпосередньо здійснювала рух великогабаритним або великоваговим транспортним засобом, що перевищує установлені законодавством габаритно-вагові норми, а визначив відповідальною за таке правопорушення особу, у діяннях якої може бути відсутній склад відповідного адміністративного правопорушення.

Крім того, згідно з частиною одинадцятою статті 258 Кодексу у разі виявлення адміністративного правопорушення у сферах забезпечення безпеки дорожнього руху, безпеки на автомобільному транспорті, зафіксованого за допомогою засобів фото- і кінозйомки, відеозапису, у тому числі в автоматичному режимі, протокол про адміністративне правопорушення не складається, а постанова у справі про адміністративне правопорушення виноситься без участі особи, яку притягають до адміністративної відповідальності.

Відповідно до частини четвертої статті 2795 Кодексу постанова про накладення адміністративного стягнення за правопорушення у сфері безпеки на автомобільному транспорті, зафіксовані за допомогою засобів фото- і кінозйомки, відеозапису, у тому числі в автоматичному режимі, може виноситися без участі особи, яку притягають до адміністративної відповідальності.

Тобто, до прикладу, транспортний засіб, що перевищує установлені законодавством габаритно-вагові норми, зафіксовано під час руху за допомогою засобів фото- і кінозйомки, відеозапису в автоматичному режимі на автошляху М-05 Київ - Одеса, а постанову про накладення адміністративного стягнення за вказане правопорушення винесено на особу, яка виконує повноваження керівника юридичної особи, є найманим працівником і перебуває в цей час у місті Ужгород.

У такому разі очевидним є факт порушення принципу індивідуалізації юридичної відповідальності, закріпленого частиною другою статті 61 Конституції України, оскільки суб'єктом адміністративної відповідальності може бути лише особа, що скоїла адміністративне правопорушення за умови, що її вину буде доведено та за умови, що її можна притягнути до юридичної відповідальності за її власну поведінку.

4.1. Аналіз частини першої статті 143 Кодексу на відповідність частині другій статті 61 Конституції України в ухваленому Рішенні за своєю суттю зводиться до двох абзаців, викладених в першому реченні підпункту 8.2 пункту 8 мотивувальної частини Рішення, а саме: "Конституційний Суд України вважає, що в частині першій статті 143 Кодексу закладено презумпцію факту, за якою відповідальну особу на момент правопорушення prima facie (на перший погляд) вважають такою, що керувала транспортним засобом. Таке унормування є виправданим з огляду на шкоду, якої можуть завдати транспортні засоби, допущені до руху з перевищенням норм габаритно-вагового контролю, та узгоджується із потребою у забезпеченні безпеки дорожнього руху та безпеки на автомобільному транспорті, захисту інтересів суспільства та держави в цілому. Така презумпція може бути спростована відповідальною особою у спосіб, визначений законодавцем у межах адміністративних процедур або в судовому порядку.

Отже, частина перша статті 143 Кодексу не суперечить принципу індивідуалізації юридичної відповідальності, установленому частиною другою статті 61 Конституції України".

Тобто за логікою Рішення, якщо в Кодексі закладено "презумпцію факту, за якою відповідальну особу на момент правопорушення prima facie (на перший погляд) вважають такою, що керувала транспортним засобом", то це a priori "не суперечить принципу індивідуалізації юридичної відповідальності, установленому частиною другою статті 61 Конституції України".

У який спосіб "презумпція факту" закріплена в Конституції України та чи

закріплена вона взагалі в Основному Законі України - Перший сенат Конституційного Суду України не дослідив та не зазначив.

5. Згідно з частиною першою статті 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Конституційний Суд України у своїй юридичній позиції зазначав, що презумпція невинуватості особи передбачає, що обов'язок доведення вини особи покладено на державу (абзац третій пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 26 лютого 2019 року N 1-р/2019).

У Рішенні від 8 червня 2022 року N 3-р(II)/2022 Конституційний Суд України, характеризуючи конституційний принцип презумпції невинуватості, погодився з юридичними позиціями Конституційного Суду Литовської Республіки щодо розуміння вказаного принципу, за якими "презумпцію невинуватості не можна тлумачити суто лінгвістично, тобто як таку, що стосується виключно чинення правосуддя у кримінальному провадженні; презумпція невинуватості, визначена в контексті інших приписів Конституції, має ширший зміст, тому її не можна пов'язувати лише з кримінально-правовими відносинами" (абзац сьомий підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини).

Також згідно з юридичною позицією Конституційного Суду України з Конституції України випливає, що поняття "вина" і обов'язок її доведення державними органами є стрижневими для розуміння статті 62 Основного Закону України; презумпція невинуватості є процесуальною гарантією, яка, зокрема, покладає тягар доказування на правозастосовні органи та передбачає правові презумпції факту й права під час притягнення суб'єкта до відповідальності; увесь зазначений конституційний принцип презумпції невинуватості, безперечно, буде порушено, якщо законодавче регулювання не міститиме вимоги щодо установлення вини суб'єкта, якого притягують до юридичної відповідальності [абзац четвертий пункту 8 мотивувальної частини Рішення від 26 листопада 2025 року N 5-р(II)/2025].

Ураховуючи, що статтями 258 та 2795 Кодексу визначено, що протокол про адміністративне правопорушення не складається, а постанова про накладення адміністративного стягнення за правопорушення у сфері безпеки на автомобільному транспорті, зафіксовані в автоматичному режимі, може виноситися без участі особи, яку притягують до адміністративної відповідальності, Конституційний Суд України в достатній мірі та з урахуванням вказаних юридичних позиціях повинен був дійти висновку, що оспорювані положення Кодексу у своєму взаємозв'язку перекладають тягар доведення невинуватості на відповідальну особу, зазначену у частині першій статті 143 Кодексу, що не узгоджується з конституційним принципом презумпції невинуватості (частина перша статті 62 Конституції України).

5.1. Натомість в пункті 9 мотивувальної частини Рішення Перший сенат Конституційного Суду України зауважив, що "з конституційного принципу презумпції невинуватості не випливає заборони щодо застосування презумпції факту під час встановлення адміністративної відповідальності" (абзац другий) та, пославшись на рішення Конституційного Суду Чеської Республіки від 16 травня 2018 року, дійшов висновку, що "установлення в Кодексі відповідальності prima facie не суперечить принципу презумпції невинуватості, закріпленому частиною першою статті 62 Конституції України, та є виправданим заходом превентивного контролю у сфері безпеки на автомобільному транспорті" (абзац п'ятий).

Однак Рішення не містить відповіді на питання, з якої норми Конституції України випливає застосування презумпції факту під час встановлення адміністративної відповідальності та якою нормою Основного Закону України закріплено можливість установлення в законодавчих актах відповідальності prima facie.

5.2. Відповідно до частини першої статті 2797 Кодексу відповідальна особа, зазначена у частині першій статті 143 Кодексу, звільняється від адміністративної відповідальності за правопорушення у сфері безпеки на автомобільному транспорті, зафіксовані в автоматичному режимі, якщо протягом 20 календарних днів з дня вчинення

відповідного правопорушення або з дня набрання постановою про накладення адміністративного стягнення законної сили:

- така особа надала документ, який підтверджує, що до моменту вчинення правопорушення транспортний засіб вибув з її володіння внаслідок протиправних дій інших осіб, або щодо протиправного використання іншими особами номерних знаків, що належать її транспортному засобу;

- особа, яка користувалася транспортним засобом на момент вчинення зазначеного правопорушення, звернулася особисто до органу (посадової особи), уповноваженого розглядати справи про адміністративні правопорушення, із заявою про визнання зазначеного факту адміністративного правопорушення та надання згоди на притягнення до адміністративної відповідальності, а також надала документ (квитанцію) про сплату відповідного штрафу.

Отже, звільнення від адміністративної відповідальності відповідальної особи, зазначеної у частині першій статті 143, поставлено в залежність від обставин, які від неї абсолютно не залежать [у разі вибуття транспортного засобу з її володіння внаслідок протиправних дій інших осіб; в разі протиправного використання іншими особами номерних знаків, що належать її транспортному засобу; у разі волі іншої особи, яка особисто звернулася до уповноваженого органу із заявою про визнання факту адміністративного правопорушення та надання згоди на притягнення до адміністративної відповідальності у разі надання документа (квитанції) про сплату відповідного штрафу].

6. В абзацах четвертому, п'ятому пункту 5 мотивувальної частини Рішення Перший сенат Конституційного Суду України дійшов висновку, що внесення змін до Кодексу має легітимну мету, ґрунтуючи свою позицію на Пояснювальній записці до проєкту Закону України про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо окремих питань здійснення габаритно-вагового контролю (реєстр. N 1047), у якій зазначено, що "суспільна потреба у внесенні відповідних змін до Кодексу була зумовлена безконтрольним рухом транспортних засобів, вагові параметри яких перевищують дозволені норми, внаслідок чого автомобільні дороги зазнають значних руйнувань, що призводить до послаблення обороноздатності держави та необхідності вжиття заходів із попередження передчасного руйнування автомобільних доріг перевантаженими транспортними засобами".

Поділяючи таку юридичну позицію Конституційного Суду України, вважаю за потрібне зазначити, що автоматичний режим фіксації правопорушень у сфері безпеки на автомобільному транспорті є складовою доказової бази притягнення до адміністративної відповідальності винної особи.

Проте механізм притягнення до адміністративної відповідальності має відповідати принципу індивідуалізації юридичної відповідальності (частина друга статті 61 Конституції України) та презумпції невинуватості (частина перша статті 62 Конституції України).

Втім, ураховуючи те, що Перший сенат Конституційного Суду України не навів жодних аргументів щодо конституційної основи застосування "презумпції факту" під час притягнення осіб до адміністративної відповідальності, очевидними є підстави вважати хибними висновки щодо конституційності частини першої статті 143, частини другої статті 1321 Кодексу.

7. Велика палата Конституційного Суду України розглядає справу за конституційними скаргами Мартиросяна Гагіка Міграновича, Копилової Надії Анатоліївни, Забари Альони Володимирівни, Трутнєва Сергія Валерійовича, Глазько Олесі Сергіївни, Бухтоярової Оксани Василівни щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини першої статті 142, частини п'ятої статті 2791 Кодексу.

Перший сенат Конституційного Суду України ухвалою N 25-уп(I)/2020 від 16 грудня 2020 року відмовився від розгляду зазначеної справи на розсуд Великої палати Конституційного Суду України з огляду на необхідність у тлумаченні положень Конституції України, а саме частини другої статті 61, згідно з якою юридична відповідальність особи має індивідуальний характер, і частини другої статті 62, згідно з якою ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину.

Ці ж статті Конституції України застосував Перший

сенат Конституційного Суду України у Рішенні, яке стало підставою для викладення цієї Окремої думки. Без урахування тлумачення Великою палатою Конституційного Суду України стрижневих норм Основного Закону України для вирішення цієї справи, ухвалення Рішення, очевидно, є передчасним.

7.1. Крім того, згідно з абзацом третім частини першої статті 76 Закону України "Про Конституційний Суд України" якщо у конституційному провадженні сенату Конституційного Суду України та Великої палати Конституційного Суду України перебувають різні конституційні скарги, що стосуються того самого питання або взаємопов'язаних питань, то ухвалу про їх об'єднання в одне конституційне провадження постановляє Велика палата Конституційного Суду України. Об'єднані в одне конституційне провадження конституційні скарги розглядає Велика палата Конституційного Суду України.

Ураховуючи, що частиною першою статті 142 Кодексу встановлено суб'єктний склад адміністративної відповідальності за правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксовані в автоматичному режимі, а частиною першою статті 143 Кодексу встановлено суб'єктний склад адміністративної відповідальності за правопорушення у сфері безпеки на автомобільному транспорті, зафіксовані в автоматичному режимі, справу за конституційними скаргами Мартиросяна Гагіка Міграновича, Копилової Надії Анатоліївни, Забари Альони Володимирівни, Трутнєва Сергія Валерійовича, Глазько Олесі Сергіївни, Бухтоярової Оксани Василівни щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини першої статті 142, частини п'ятої статті 2791 Кодексу та справу за конституційними скаргами Гасяка Віталія Валерійовича, Диняка Сергія Васильовича, Маклашевського Віталія Вікторовича щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини першої статті 143, частини другої статті 1321, частини восьмої статті 258, частини четвертої статті 2795 Кодексу варто було об'єднати в одне конституційне провадження, оскільки вони очевидно стосуються взаємопов'язаних питань.

Таке об'єднання, ймовірно, могло би запобігти "конституційній виправданості" правового регулювання, за якого тягар доказування і адміністративну відповідальність покладено на особу, діяння якої не містять складу адміністративного правопорушення.

Суддя

Конституційного Суду України

Петро ФІЛЮК

ОКРЕМА ДУМКА

судді Конституційного Суду України Алли Олійник у справі за конституційними скаргами Гасяка Віталія Валерійовича, Диняка Сергія Васильовича, Маклашевського Віталія Вікторовича щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини першої статті 143, частини другої статті 1321, частини восьмої статті 258, частини четвертої статті 2795 Кодексу України про адміністративні правопорушення

Конституційний Суд України (далі - Суд) 11 грудня 2025 року ухвалив Рішення N 7-р(I)/2025 у справі (далі - Рішення) за конституційними скаргами Гасяка В. В., Диняка С. В., Маклашевського В. В. щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини першої статті 143, частини другої статті 1321, частини восьмої статті 258, частини четвертої статті 2795 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі - Кодекс).

Оспорювані приписи Кодексу формують законодавчий механізм притягнення до адміністративної відповідальності за правопорушення у сфері безпеки на автомобільному транспорті (а саме перевищення встановлених законодавством габаритно-вагових норм під час руху великогабаритними і великоваговими транспортними засобами автомобільними дорогами, вулицями або залізничними переїздами), зафіксовані за допомогою засобів фото- і кінозйомки, відеозапису, зокрема в автоматичному режимі.

Не погоджуючись з Рішенням, на підставі статті 93 Закону України "Про Конституційний Суд України" (далі - Закон), § 74 Регламенту Суду вважаю за потрібне викласти окрему думку щодо Рішення.

У конституційних скаргах Гасяк В. В., Диняк С. В., Маклашевський В. В. стверджували, що частина перша статті 143, частина друга статті 1321, частина восьма статті 258, частина четверта статті 2795 Кодексу призводять до: запровадження моделі

відповідальності за правопорушення у сфері безпеки на автомобільному транспорті, що зафіксовані за допомогою засобів фото- й кінозйомки, відеозапису, зокрема в автоматичному режимі, несумісної з принципом індивідуалізації юридичної відповідальності; встановлення адміністративної санкції (розміру штрафу), яка за своєю природою фактично є кримінальною; множинного покарання за одне триваюче порушення; застосування презумпції вини під час притягнення до адміністративної відповідальності, що не відповідає презумпції невинуватості під час притягнення особи до адміністративної відповідальності.

Остаточними судовими рішеннями у справі кожного із авторів клопотання є рішення суду апеляційної інстанції, якими підтверджено правомірність накладення адміністративних стягнень на - Гасяка В. В., Диняка С. В. та Маклашевського В. В. за вчинення правопорушення, передбаченого частиною другою статті 1321 Кодексу.

Суд визнав такими, що відповідають Конституції України (є конституційними), частину першу статті 143, частину другу статті 1321 Кодексу; закрив конституційне провадження у справі за конституційними скаргами Гасяка В. В., Диняка С. В., Маклашевського В. В. щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини восьмої статті 258, частини четвертої статті 2795 Кодексу на підставі пункту 1 статті 62 Закону - звернення до Суду неналежним суб'єктом.

Наріжним каменем цього конституційного провадження є питання про те, чи дотримано законодавцем справедливого балансу між публічним інтересом (забезпеченням безпеки на автомобільному транспорті шляхом автоматизованого контролю) та приватним інтересом суб'єктів права на конституційну скаргу (захист права власності тощо) - принципу пропорційності (домірності).

Щодо обґрунтованості Рішення

1. Відповідно до частини другої статті 147 Конституції України діяльність Суду ґрунтується на принципах верховенства права, незалежності, колегіальності, гласності, обґрунтованості та обов'язковості ухвалених ним рішень і висновків.

Суд здійснює свою діяльність на засадах верховенства права, незалежності, колегіальності, гласності, відкритості, повного і всебічного розгляду справ, обґрунтованості та обов'язковості ухвалених ним рішень і висновків (стаття 2 Закону).

Принцип обґрунтованості рішень конституційних судів є невід'ємним елементом конституційної юрисдикції та верховенства права (правовладдя) в демократичній державі, гарантією проти свавілля, запорукою довіри громадян до конституційного правосуддя та інструментом ефективного захисту прав і свобод людини.

У статті 1512 Конституції України закріплено, що рішення та висновки, ухвалені Судом, є обов'язковими, остаточними і не можуть бути оскаржені.

Цей припис Конституції України не лише підкреслює винятковий статус актів Суду, а й зумовлює потребу їх належного обґрунтування.

Практика Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) інтегрує конституційні суди до сфери дії статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція), вимагаючи від них дотримання гарантій справедливого судочинства, зокрема права на вмотивоване рішення.

До гарантій, закріплених у пункті 1 статті 6 Конвенції, належить зобов'язання судів, включно з конституційними судами, надавати достатнє обґрунтування своїх рішень, особливо якщо справа, яка перебуває на розгляді суду, стосується прав і свобод людини, гарантованих Конвенцією [рішення у справі Paun Jovanovi v. Serbia від 7 лютого 2023 року (заява N 41394/15), §§ 105 - 109], [див.: Ключова тема. Пункт 1 статті 6 Конвенції (цивільний аспект). Провадження Конституційного Суду].

Недотримання стандарту обґрунтування рішень є порушенням не лише статті 6 Конвенції, але й принципу верховенства права (правовладдя), закріпленого у документах Венеційської Комісії "За демократію через право" (Венеційська комісія).

Варто визнати, що ані національне законодавство, ані міжнародні акти не містять уніфікованого стандарту викладу рішення органу конституційної юрисдикції чи вичерпного переліку критеріїв достатності його мотивування. Водночас усталена практика ЄСПЛ та доктринальні підходи

Венеційської Комісії послідовно стверджують імперативність вимоги щодо зрозумілості, логічної узгодженості та переконливості судової аргументації. Мотивувальна частина рішення має бути достатньою для того, щоб продемонструвати, що резолютивна частина рішення є результатом раціонального, об'єктивного та неупередженого юридичного аналізу, внаслідок якого суд дійшов висновку щодо конституційності або неконституційності оспорюваних законодавчих приписів.

Разом з тим аналіз мотивувальної частини Рішення свідчить, що Суд, формально згадавши окремі доводи авторів клопотання, фактично ухилився від здійснення ґрунтовного конституційно-правового аналізу порушених ними питань. Зміст Рішення не містить оцінювання аргументів суб'єктів права на конституційні звернення крізь призму конституційних принципів: індивідуалізації юридичної відповідальності, ne bis in idem (заборони подвійного притягнення до відповідальності) та презумпції невинуватості. Також Суд не здійснив належного аналізу балансу між публічним інтересом (забезпечення безпеки у сфері безпеки на автомобільному транспорті) та приватним інтересом авторів клопотання (захист права власності тощо).

2. У Рішенні відомості щодо суб'єктів права на конституційну скаргу та фактичних обставин їхніх справ висвітлено поверхнево та неповно. Суд обмежився лише загальною констатацією факту звернення авторів клопотання, залишивши поза увагою детальний опис юридичного контексту, в якому відбулося застосування до них оспорюваних приписів Кодексу.

Такий фрагментарний спосіб викладу не дає можливості повною мірою ідентифікувати правовий статус суб'єктів права на конституційну скаргу, з'ясувати конкретні обставини притягнення їх до відповідальності. Це, своєю чергою, унеможливлює розуміння того, як саме оспорювані приписи Кодексу вплинули на права конкретних авторів клопотання, і чи був цей вплив однаковим для всіх.

Звертаю увагу, що хоча всі суб'єкти права на конституційну скаргу оспорювали одні й ті самі приписи Кодексу, їхній правовий статус є відмінним: Гасяк В. В. - фізична особа, власник транспортного засобу, який на час вчинення адміністративного правопорушення перебував в оренді юридичної особи; Диняк С. В. - посадова особа (генеральний директор ТОВ "Юніграм"); Маклашевський В. В. - посадова особа (директор ТОВ "БЕЛОГВІ").

Ці відмінності мають істотне значення для оцінки конституційності застосування до них оспорюваних приписів Кодексу про відповідальність, оскільки обсяг прав та обов'язків фізичних осіб, посадових осіб і юридичних осіб може різнитися. Відсутність у Рішенні чіткого визначення того, які саме конституційні права кожного із авторів клопотання були об'єктом втручання, нівелює індивідуальний характер конституційної скарги та ускладнює розуміння юридичної позиції Суду.

На моє переконання, рішення Суду має містити вичерпну інформацію, яка дає змогу як учасникам провадження, так і суспільству (сторонньому спостерігачеві) чітко зрозуміти предмет конституційного контролю, суб'єктний склад та сутність порушених прав, що є запорукою прозорості, обґрунтованості та легітимності рішення. Особливо це важливо з огляду на те, що інститут конституційної скарги призначений для захисту прав осіб, які часто не мають фахової юридичної освіти. Доступність та зрозумілість аргументації є необхідною умовою сприйняття судового рішення як конституційного суду, що ґрунтується на цінностях Конституції України, а не на політичній чи адміністративній доцільності.

3. Аргументуючи свій підхід до вирішення справи, Суд у мотивувальній частині Рішення зазначив: "Вирішуючи цю справу, враховує те, що підставою для звернення до Конституційного Суду України у цій справі стало, на думку суб'єктів права на конституційну скаргу, ймовірне порушення конституційних прав та гарантій, визначених статтею 8 (щодо дотримання принципу домірності як складника принципу верховенства права), статтею 61 (щодо індивідуалізації юридичної відповідальності), статтею 62 (щодо презумпції невинуватості) Конституції України. За таких обставин статті 1, 3, 21, 22, 24, 55, 59 Конституції України для цілей розгляду цієї справи не

є застосовними".

Таке звуження конституційних параметрів перевірки не підкріплене правовими аргументами, що робить позицію Суду методологічно непослідовною з огляду на таке.

Конституція України є цілісним документом, приписи якого перебувають у нерозривному логічному взаємозв'язку. Стаття 61 Конституції України (індивідуалізація юридичної відповідальності) та стаття 62 Конституції України (презумпція невинуватості) не існують автономно, вони є похідними від загальних засад правового статусу особи (статті 3, 21, 24 Конституції України) та принципу правової держави (стаття 1 Конституції України). Штучне відокремлення приписів від загальних принципів, які наповнюють їх змістом, призводить до фрагментарного, а не системного бачення конституційної проблеми.

Неможливо повноцінно оцінити дотримання презумпції невинуватості без аналізу гарантій людської гідності (стаття 3 Конституції України) та принципу верховенства права (стаття 8 Конституції України), який охоплює, зокрема, вимоги заборони свавілля, юридичної визначеності, домірності втручання та справедливості процедури притягнення особи до юридичної відповідальності.

Суд неодноразово вказував, що саме принцип правової держави вимагає від законодавця дотримання критеріїв справедливості та домірності втручання. Зокрема, у Рішенні від 6 вересня 2023 року N 6-рп(I)/2023 Суд зазначив, що правова держава, вважаючи адміністративне стягнення передусім виправним та превентивним засобом, має використовувати не надмірні, а лише потрібні та зумовлені зазначеною метою заходи (третє речення абзацу четвертого підпункту 4.3 пункту 4 мотивувальної частини). Незастосування статті 1 Конституції України як мірила конституційності оспорюваних приписів Кодексу позбавило Суд можливості застосувати доктринальні критерії "якості закону" та "належного урядування", звівши конституційний контроль до вузького формально-юридичного зіставлення текстів, замість глибинного ціннісного аналізу.

"Основною вимогою до законодавства є його відповідність критеріям і принципам, встановленим у Конституції України, зокрема принципові верховенства права" (абзац четвертий підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Суду від 11 червня 2020 року N 7-р/2020).

У Рішенні від 22 грудня 2010 року N 23-рп/2010 року (справа про адміністративну відповідальність у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху) Суд вказав, що приписи статті 141 Кодексу можуть застосовуватися лише в системному зв'язку з низкою інших статей, передбачених Особливою частиною Кодексу.

У Рішенні зазначено, що питання про відповідність Конституції України (конституційність) частини першої статті 143, частини другої статті 1321 Кодексу має вирішуватись із урахуванням приписів статей Загальної та Особливої частин Кодексу, оскільки вони є невід'ємними складовими елементами єдиного механізму притягнення осіб до відповідальності у сфері безпеки на автомобільному транспорті.

Проте Суд не здійснив системний аналіз на відповідність Конституції України частини першої статті 143, частини другої статті 1321 Кодексу у взаємозв'язку з нормами Кодексу, що регулюють процедуру притягнення до адміністративної відповідальності.

Отже, таке селективне окреслення референтних конституційних норм не лише обмежило повноту і всебічність розгляду справ, а й призвело до того, що оспорювана модель відповідальності залишилася поза межами належної перевірки на відповідність фундаментальним принципам, закріпленим у розділах I та II Конституції України.

Щодо індивідуального характеру юридичної відповідальності, презумпції невинуватості та домірності санкції, передбаченої частиною другою статті 1321 Кодексу

1. Згідно зі статтею 61 Конституції України ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.

Принцип індивідуалізації виражається у диференціації правопорушень і санкцій залежно від суспільної небезпеки правопорушення та особистості правопорушника, встановленні міри та обсягу відповідальності з урахуванням суспільної небезпеки конкретного правопорушення.

Принцип індивідуалізації юридичної

відповідальності становить основу юридичного механізму забезпечення прав особи, спрямованого на унеможливлення притягнення особи до юридичної відповідальності за адміністративні правопорушення, які вона не вчиняла.

Суд у Рішенні від 26 травня 2015 року N 5-рп/2015 викладав юридичні позиції щодо змісту принципу індивідуалізації юридичної відповідальності, закріпленого частиною другою статті 61 Конституції України, у якому зазначив, що для забезпечення дотримання прав особи, яку притягають до адміністративної відповідальності, індивідуалізації її відповідальності та реалізації вимог статті 245 Кодексу "щодо своєчасного, всебічного, повного і об'єктивного з'ясування обставин справи, вирішення її у відповідності з законом уповноважений орган (посадова особа) при розгляді справи про адміністративне правопорушення зобов'язаний з'ясувати: чи було вчинено адміністративне правопорушення, чи винна ця особа в його вчиненні, чи підлягає вона адміністративній відповідальності, чи є обставини, що пом'якшують і обтяжують відповідальність, а також інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. При накладенні стягнення необхідно враховувати характер вчиненого правопорушення, особу порушника, ступінь його вини, майновий стан, обставини, що пом'якшують і обтяжують відповідальність" (абзац третій підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини).

Суд зазначив, що принцип індивідуалізації юридичної відповідальності у процедурі притягнення особи до адміністративної відповідальності має виявлятись не лише в притягненні до відповідальності особи, винної у вчиненні правопорушення, а й у призначенні їй виду та розміру покарання з обов'язковим урахуванням характеру вчиненого протиправного діяння, форми вини, характеристики цієї особи, можливості відшкодування заподіяної шкоди, наявності обставин, що пом'якшують або обтяжують відповідальність [абзац другий підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 15 червня 2022 року N 4-р(II)/2022].

Суб'єкти права на конституційну скаргу стверджують, що, на їхню думку, частина перша статті 143 Кодексу не відповідає Конституції України, оскільки порушує принципи індивідуалізації юридичної відповідальності. Спірні норми Кодексу не містять чіткого визначення об'єктивної сторони (протиправних дій чи бездіяльності), суб'єктивної сторони (вини) та кола суб'єктів відповідальності, що унеможливлює передбачуваність правових наслідків поведінки особи та створює фактичну презумпцію вини відповідальної особи за правопорушення у сфері безпеки на автомобільному транспорті частиною другою статті 1321 Кодексу. Індивідуальний характер відповідальності, визначений частиною першою статті 143 Кодексу, "повністю виключає" обов'язок суб'єкта владних повноважень установити конкретні дії чи бездіяльність відповідальної особи за правопорушення у сфері безпеки на автомобільному транспорті які спричинили правопорушення частиною другою статті 1321 Кодексу, автоматично презюмуючи їх відповідальність.

Суд дійшов висновку, що частина перша статті 143 Кодексу не суперечить принципу індивідуалізації юридичної відповідальності, установленому частиною другою статті 61 Конституції України.

Оцінюючи частину першу статті 143 Кодексу на предмет дотримання принципу індивідуалізації юридичної відповідальності, Суд керувався тим, що у ній не встановлено відповідальності за адміністративне правопорушення, а лише визначено спеціального суб'єкта, який відповідає за правопорушення у сфері безпеки на автомобільному транспорті у випадку вчинення правопорушення, відповідальність за яке передбачена Кодексом.

Суд також вважає, що в частині першій статті 143 Кодексу закладено презумпцію факту, за якою відповідальну особу на момент правопорушення prima facie (на перший погляд) вважають такою, що керувала транспортним засобом. Таке унормування є виправданим з огляду на шкоду, якої можуть завдати транспортні засоби, допущені до руху з перевищенням норм габаритно-вагового контролю, та узгоджується із потребою у забезпеченні безпеки дорожнього руху та безпеки на автомобільному транспорті, захисту інтересів суспільства та держави в

цілому. Така презумпція може бути спростована відповідальною особою у спосіб, визначений законодавцем у межах адміністративних процедур або в судовому порядку.

Рішення в мотивувальній частині не містить методологічного підходу щодо оцінки індивідуалізації юридичної відповідальності, визначеної частиною першою статті 143 Кодексу.

2. Згідно з частинами першою, другою статті 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду; ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину.

Відповідно до пункту 2 статті 6 Конвенції кожен, кого обвинувачують у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку.

Послідовно розвиваючи свої юридичні позиції щодо принципу презумпції невинуватості, Суд застерігає від буквального та спрощеного тлумачення принципу презумпції невинуватості. Будучи важливою гарантією прав і свобод людини, означений принцип не можна пов'язувати лише з кримінально-правовими відносинами [абзац сьомий підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини рішення Суду від 8 червня 2022 року N 3-р(II)/2022].

ЄСПЛ неодноразово зазначав, що дотримання принципу презумпції невинуватості є обов'язковим не лише для кримінального суду, який вирішує питання про обґрунтованість обвинувачення, а й для всіх інших органів держави [рішення у справі Allenet de Ribemont v. France від 10 лютого 1995 року (заява N 15175/89)], що договірні держави можуть за "певних умов зробити караними доконаний факт або очевидний намір, попри те, чи є вони наслідком злочинного умислу або недбалості" [рішення у справі Salabiaku v. France від 7 жовтня 1988 року (заява N 10519/83), § 27]. Попри це договірні держави, які застосовують аналогічні презумпції, повинні "забезпечувати справедливий баланс між важливістю того, що є вагомим, та правом на захист; інакше кажучи, застосовні засоби мають бути переконливо домірними стосовно визначеної; мети" [рішення у справі Janosevic v. Sweden від 23 липня 2002 року (заява N 34619/97), § 101].

Відповідно до принципу 7 Рекомендації N R (91) 1 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо адміністративних санкцій від 13 лютого 1991 року адміністративний орган зобов'язаний нести тягар доказування як складову презумпції невинуватості, а особа, яка притягається до адміністративної відповідальності, не зобов'язана доводити свою непричетність до скоєного правопорушення.

У практиці ЄСПЛ критеріями, на підставі яких установлюється, чи має застосовуватися кримінальний аспект статті 6 Конвенції, є: 1) юридична кваліфікація діяння в національному законодавстві [тобто з'ясування того, як кваліфікують діяння в національному праві: кримінальне правопорушення (злочин), адміністративне правопорушення, дисциплінарне тощо]; 2) природа правопорушення; 3) характер і суворість (ступінь тяжкості) покарання, що його може бути застосовано до особи [рішення у справі Engel and others v. The Netherlands від 8 червня 1976 року (заяви NN 5100/71; 5101/71; 5102/71; 5354/72; 5370/72), § 82, § 83]. При цьому перший критерій є лише початковим і не має визначального значення. Водночас другий та третій критерії є вирішальними для з'ясування того, чи підпадає діяння під "кримінальне правопорушення" в розумінні Конвенції. Для застосування статті 6 Конвенції в кримінальній ділянці достатньо, щоб правопорушення за своїм характером вважали "кримінальним" із погляду Конвенції або щоб за вчинене правопорушення до особи було застосовано покарання, яке за своїм характером і ступенем суворості належало в цілому до "кримінальної" ділянки [рішення у справі Lutz v. Germany від 25 серпня 1987 року (заява N 9912/82), § 55]. [третє - шосте речення абзацу третього пункту 4 мотивувальної частини Рішення Суду від 21 липня 2021 року N 5-р(II)/2021].

Ураховуючи те, що адміністративні правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху можуть підпадати під поняття "кримінальне правопорушення" в розумінні статті 6

Конвенції, з огляду на принцип невинуватості тягар доказування у відповідній категорії справ покладено на відповідні органи, а не на особу, яка вчинила відповідне правопорушення.

ЄСПЛ наголошує, що обов'язок адміністративного органу нести тягар доведення є складовою презумпції невинуватості і звільняє особу від обов'язку доводити свою непричетність до скоєння порушення.

Із Рішення випливає, що висновок Суду: "установлення в Кодексі відповідальності prima facie не суперечить принципу презумпції невинуватості, закріпленому частиною першою статті 62 Конституції України, та є виправданим заходом превентивного контролю у сфері безпеки на автомобільному транспорті" (абзац п'ятий пункту 9 мотивувальної частини) - ґрунтується на висновку Конституційного Суду Чеської Республіки від 16 травня 2018 року.

Системне тлумачення частини першої статті 143, частини другої статті 1321 Кодексу у взаємозв'язку з нормами Кодексу, що регулюють процедуру притягнення до адміністративної відповідальності, засвідчує, що законодавець фактично перекладає тягар доказування на відповідальну особу, а не на орган (посадову особу), уповноважений розглядати справу про правопорушення.

Відповідно до частини першої статті 2797 Кодексу "відповідальна особа, зазначена у частині першій статті 143 цього Кодексу, або особа, яка ввезла транспортний засіб на територію України, звільняється від адміністративної відповідальності за правопорушення у сфері безпеки на автомобільному транспорті, зафіксовані за допомогою засобів фото- і кінозйомки, відеозапису, у тому числі в автоматичному режимі, якщо протягом 20 календарних днів з дня вчинення відповідного правопорушення або з дня набрання постановою про накладення адміністративного стягнення законної сили:

така особа надала документ, який підтверджує, що до моменту вчинення правопорушення транспортний засіб вибув з її володіння внаслідок протиправних дій інших осіб, або щодо протиправного використання іншими особами номерних знаків, що належать її транспортному засобу;

особа, яка користувалася транспортним засобом на момент вчинення зазначеного правопорушення, звернулася особисто до органу (посадової особи), уповноваженого розглядати справи про адміністративні правопорушення, із заявою про визнання зазначеного факту адміністративного правопорушення та надання згоди на притягнення до адміністративної відповідальності, а також надала документ (квитанцію) про сплату відповідного штрафу".

Тобто саме на відповідальну особу, зазначену в частині першій статті 143 Кодексу, законодавство покладає обов'язок довести свою невинуватість у вчиненні правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху. У разі якщо відповідальна особа, зазначена у статті 143 Кодексу, не надасть доказів, які свідчать про те, що вона не вчиняла правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, це фактично свідчить про визнання нею вини у скоєному (спростовна презумпція).

Отже, законодавець установив такий спосіб звільнення від відповідальності за перевищення габаритно-вагових параметрів вантажів керівника юридичної особи або особи, яка виконує повноваження керівника юридичної особи, як повідомлення про ту особу, яка безпосередньо використовувала транспортний засіб у момент вчинення такого правопорушення, однак надав можливість внесення такого повідомлення до уповноваженого органу лише водієві, який, власне, і вчинив це правопорушення.

Суду необхідно було з'ясувати та викласти мотиви щодо того, чи обов'язок доведення невинуватості осіб (частина перша статті 143 Кодексу), які притягаються до адміністративної відповідальності за частиною другою статті 1321 Кодексу, відповідає принципу презумпції невинуватості (стаття 62 Конституції України), чи порушуються конституційні гарантії захисту прав та інтересів авторів клопотання та чи є вони співмірними з публічним інтересом, який забезпечується статтею 143 Кодексу.

Запровадження презумпції prima facie є допустимим з огляду на ту шкоду, якої можуть завдати транспортні засоби у випадку, коли вони рухаються автомобільними дорогами з перевищенням габаритно-вагових норм, та узгоджується

з потребою у забезпеченні безпеки на автомобільному транспорті, захисті інтересів суспільства та держави загалом.

З урахуванням практики ЄСПЛ, вважаю, що Суд мав узяти до уваги, що презумпція prima facie може бути прийнятною для окремих випадків, але лише до певної межі. Однак, якщо порушення за своїм характером (сутністю) або санкцією є співмірним із кримінальним правопорушенням, тоді зазначена презумпція має поступитися презумпції невинуватості.

Суд не встановив, чи підпадає адміністративне правопорушення, визначене статтею 1321 Кодексу, під поняття "кримінальне правопорушення", що має значення для висновку про конституційність оспорюваних приписів Кодексу.

Щодо домірності санкції, передбаченої частиною першою статті 1321 Кодексу

Принцип домірності (пропорційності) є фундаментальним елементом верховенства права rule of law та необхідною умовою легітимності будь-якого обмеження прав людини в демократичному суспільстві.

У Рішенні від 21 липня 2021 року N 3-р(II)/2021 Суд зазначив, що "принцип верховенства права, зокрема така його вимога, як принцип домірності, є взаємопов'язаними фундаментальними засадами функціонування усієї юридичної системи України" (перше речення абзацу четвертого пункту 3 мотивувальної частини).

Співвідношення поставленої мети та засобів її досягнення має відповідати вимогам принципу домірності, який забезпечує справедливий баланс між вимогами захисту загального інтересу та потребою у забезпеченні індивідуальних прав особи, відповідно до якого цілі обмежень прав людини мають бути істотними, а засоби їх досягнення - обґрунтованими та мінімально обтяжливими для осіб, чиї права обмежено [абзац другий підпункту 4.2 пункту 4 мотивувальної частини Рішення Суду від 6 квітня 2022 року].

На думку Гасяка В. В., Диняка С. В., Маклашевського В. В., установлення частиною другою статті 1321 Кодексу надмірного розміру штрафної санкції є несправедливим та непропорційним. Крім того, суб'єкти права на конституційну скаргу зазначають, що відсутність справедливого балансу між легітимною метою публічного інтересу (забезпечення безпеки дорожнього руху) та конституційним правом власності (стаття 41 Конституції України) призводить до непропорційного втручання в їх право власності. Розмір санкції, передбаченої частиною другою статті 1321 Кодексу, є надмірним, він перевищує розмір штрафу, як вид покарання за окремі кримінальні правопорушення, передбачені Кримінальним кодексом України (далі - КК України).

Диняк С. В. вважає, що частина друга статті 1321 Кодексу не відповідає Конституції України, а саме її статтям 1, 3, 8, 41, оскільки надмірний розмір штрафної санкції є несправедливим та непропорційним. Маклашевський В. В. зазначає, що стаття 1321 Кодексу не відповідає статтям 1, 8, 61 Конституції України.

Обґрунтовуючи неконституційність приписів частини другої статті 1321 та частини першої статті 143 Кодексу, Диняк С. В. зазначив, що загальний розмір штрафів за всіма постановами, винесеними Державною службою України з безпеки на транспорті, становить 51391000 грн, що з урахуванням примусового стягнення у подвійному розмірі відповідно до статті 3002 Кодексу фактично становить 102782000 грн.

Загальний розмір штрафів за постановами, винесеними Державною службою України з безпеки на транспорті, що оскаржуються у справі N 283/424/22, в якій ухвалено остаточне судове рішення, становить 1037000 грн, що з урахуванням примусового стягнення у подвійному розмірі відповідно до статті 3002 Кодексу становить 2074000 грн.

Маклашевський В. В. зазначив, що розмір штрафу за всіма постановами, винесеними Державною службою України з безпеки на транспорті, становить 17323000 грн, що з урахуванням примусового стягнення у подвійному розмірі відповідно до статті 3002 Кодексу становить 34646000 грн. Загальний розмір штрафів за постановами, що оскаржувалися у справі N 522/2175/22, становить 4828000 грн, що з урахуванням примусового стягнення у подвійному розмірі відповідно до статті 3002 Кодексу становить 9656000 грн.

З матеріалів справи Гасяка В. В. вбачається, що його притягнуто до адміністративної відповідальності за правопорушення,

передбачене частиною другою статті 1321 Кодексу, з накладенням штрафу у розмірі 34000 грн.

Суд у Рішенні після викладення мотивів щодо втручання у право власності та констатації легітимності мети захисту автомобільних доріг та безпеки дорожнього руху дійшов висновку, "що відповідальність за адміністративні правопорушення у сфері безпеки на автомобільному транспорті, що установлена частиною другою статті 1321 Кодексу, є домірним засобом превентивного контролю, має легітимну мету та узгоджується з міжнародними стандартами відповідальності за адміністративні правопорушення у сфері дорожнього руху та безпеки на автомобільному транспорті", тому "частина друга статті 1321 Кодексу є такою, що не суперечить Конституції України" (абзаци восьмий, дев'ятий пункту 10 мотивувальної частини).

Мотивувальна частина Рішення не містить обґрунтування щодо домірності санкції, передбаченої частиною третьою статті 1321 Кодексу.

У Рішенні від 21 липня 2021 року N 5-р(II)/2021 Суд зазначив, що ЄСПЛ "розглядаючи справи проти України, визнавав визначені в Кодексі адміністративні правопорушення кримінальними як на підставі природи (характеру) правопорушення, так і характеру й суворості (ступеня тяжкості) адміністративного стягнення. Останнє насамперед стосується значних за розміром штрафів та адміністративного арешту" (абзац четвертий підпункту 4.2 пункту 4 мотивувальної частини). ЄСПЛ неодноразово наголошував на тому, що конвенційні поняття "кримінальне обвинувачення", "кримінальне правопорушення" мають "автономне значення". Тобто ЄСПЛ щоразу відповідно до сформованих критеріїв самостійно визначає, належить те або інше діяння до кримінального правопорушення чи ні.

Згідно з прецедентною практикою ЄСПЛ адміністративні стягнення, як значні адміністративні штрафи, є співмірними з кримінальним покаранням [рішення у справі "Engel and others v. The Netherlands" від 8 червня 1976 року (заяви NN 5100/71; 5101/71; 5102/71; 5354/72; 5370/72), § 82, § 83], Гурепка проти України / Gurepka v. Ukraine від 6 вересня 2005 року (заява N 61406/00), A. Menarini Diagnostics S.R.L. v. Italy від 27 вересня 2011 року (заява N 43509/08)].

Отже, відповідно до практики ЄСПЛ, зокрема, у справах проти України, розгляд справ про адміністративні правопорушення підпадає під гарантії статті 6 Конвенції у кримінальній сфері. Наведене пояснюється як каральною природою положень Кодексу, так і суворістю санкцій в окремих випадках: санкції за адміністративні правопорушення інколи є суворішими, ніж за кримінальні злочини.

Суд мав проаналізувати та дослідити, чи є за своїм характером правопорушення, визначене частиною другою статті 1321 Кодексу, співмірним кримінальному правопорушенню, чи є відповідальність за адміністративні правопорушення у сфері безпеки на автомобільному транспорті, що передбачено частиною другою статті 1321 Кодексу, домірним засобом превентивного контролю, чи є адміністративна відповідальність за частиною другою статті 1321 Кодексу обтяжливою для особи, яку притягають до адміністративної відповідальності; чи є штрафи в розмірі п'ятисот - трьох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян досягненням легітимної мети; чи можливе застосування менш обтяжливих альтернативних засобів для досягнення тієї самої легітимної мети у притягненні до відповідальності за частиною другою статті 1321 Кодексу, ніж передбачені штрафи, що можуть перевищувати штрафи за вчинення деяких кримінальних правопорушень, зокрема крадіжка, грабіж та інші кримінальні правопорушення.

Суд не надав оцінки тому, що мінімальний розмір адміністративного штрафу за порушення габаритно-вагових норм, передбачених частиною другою статті 1321 Кодексу, може становити від п'ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а максимальний - до трьох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Варто зазначити, що порівняно з санкцією частини другої статті 1321 Кодексу за кримінальні правопорушення як вид кримінального покарання і за окремими статтями КК України він становить: за таємне викрадення чужого майна (крадіжка), передбачене частиною першою статті 185 КК України, зокрема, від

однієї тисячі до трьох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; за відкрите викрадення чужого майна (грабіж), передбачене частиною першою статті 186 КК України, - від двох тисяч до чотирьох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; за самовільне без нагальної потреби зупинення поїзда, передбачене частиною першою статті 283 КК України, - від однієї тисячі до двох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; за хуліганство, передбачене частиною першою статті 296 КК України, - від однієї тисячі до двох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Згідно зі статтею 291 КК України порушення чинних на транспорті правил, що убезпечують рух, а також нормативно-правових актів, норм і правил виготовлення, переобладнання, ремонту транспортних засобів, якщо це спричинило загибель людей або інші тяжкі наслідки, карається штрафом від двох тисяч до п'яти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк до п'яти років, або позбавленням волі на строк до п'яти років.

З огляду на викладене, передбачений у частині другій статті 1321 Кодексу розмір адміністративних штрафів у п'ятисот - три тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян майже аналогічний розміру кримінально-правових штрафів за порушення правил на транспорті, які спричинили загибель людей або інші тяжкі наслідки (стаття 291 КК України).

Кваліфікація правопорушення як "кримінального" надає особі додаткові гарантії, передбачені Конституцією України, а саме держава повинна довести вину особи відповідно до статті 62 Конституції України, заборону подвійного притягнення до відповідальності за одне правопорушення (стаття 61 Конституції України).

Застосування презумпції prima facie у системі законодавчого унормування покладає на державу обов'язок розмежувати незначні (дрібні) та значні (істотні) адміністративні правопорушення, встановити диференціацію між правопорушеннями, які можуть розглядатися у спрощеному порядку (без участі особи), та правопорушеннями, під час розгляду яких мають бути застосовані повні гарантії (зокрема й презумпція невинуватості).

ЄСПЛ, зокрема у справах Engel and others v. The Netherlands від 8 червня 1976 року (заяви NN 5100/71, 5101/71, 5102/71, 5354/72, 5370/72) та A. Menarini Diagnostics S.R.L, v. Italy від 27 вересня 2011 року (заява N 43509/08), установив, що навіть за об'єктивної відповідальності принцип пропорційності вимагає індивідуального аналізу в кожному конкретному випадку, особливо коли штрафи наближаються за розміром до кримінальних покарань.

З огляду на викладене висновок Суду про домірність санкції, передбаченої частиною другою статті 1321 Кодексу, не можна вважати належно обґрунтованим з огляду на конституційні стандарти пропорційності та практику ЄСПЛ щодо "квазікримінальних" адміністративних штрафів.

Без поглибленого аналізу домірності санкції, передбаченої частиною другою статті 1321 Кодексу, за критеріями Енгеля неможливо зробити висновок про домірність санкції, а отже, про конституційність статті 1321 Кодексу.

Крім того, визнання санкції за природою співмірною з кримінальним покаранням потребує обов'язкового застосування до процедури притягнення до відповідальності підвищених конституційних гарантій, визначених статтями 61, 62 Конституції України.

Також зазначаю, що на розгляді Великої палати Суду перебуває справа за конституційними скаргами Забари А. В., Мартиросяна Г. М., Трутнєва С. В., Глазько О. С. щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини першої статті 142 Кодексу, конституційною скаргою Копилової Н. А. щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини першої статті 142, частини п'ятої статті 2791 Кодексу.

Перший сенат Суду Ухвалою від 6 грудня 2020 року N 25-у(I)/2020 ухвалив відмовитися від розгляду справи за конституційними скаргами Забари А. В., Мартиросяна Г. М. щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини першої статті 142 Кодексу та Копилової Н. А. щодо відповідності Конституції України (конституційності)

положень частини першої статті 142, частини п'ятої статті 2791 Кодексу на розсуд Великої палати Суду. Обґрунтовуючи відмову від розгляду зазначеної справи на розсуд Великої палати Суду зазначив, що "під час розгляду справи Перший сенат Конституційного Суду України дійшов висновку, що виникла необхідність у тлумаченні положень Конституції України, а саме частини другої статті 61, згідно з якою юридична відповідальність особи має індивідуальний характер, і частини другої статті 62, згідно з якою ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину".

Вважаю, що необхідно було вирішити питання про відмову від розгляду цієї справи на розсуд Великої палати Суду.

Висновок

Мотивувальна частина Рішення не містить цілісного методологічного підходу до оцінки дотримання принципу індивідуалізації юридичної відповідальності, презумпції невинуватості та домірності санкції, передбаченої частиною другою статті 1321 Кодексу, а оскільки Суд не здійснив повного і всебічного розгляду справи, то неможливо і зробити висновок про конституційність оспорюваних приписів Кодексу.

Суддя

Конституційного Суду України

Алла ОЛІЙНИК