Рішення Конституційного Суду України Другий сенат у справі за конституційною скаргою Плескача В'ячеслава Юрійовича щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини третьої статті 57 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" (щодо оприлюднення актів органів адвокатського самоврядування)

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ

ДРУГИЙ СЕНАТ

у справі за конституційною скаргою Плескача В'ячеслава Юрійовича щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини третьої статті 57 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність"

(щодо оприлюднення актів органів адвокатського самоврядування)

Київ

10 вересня 2025 року

N 4-р(II)/2025

Справа N 3-118/2023(218/23)

Другий сенат Конституційного Суду України у такому складі:

Юровська Галина Валентинівна - головуючий,

Водянніков Олександр Юрійович,

Городовенко Віктор Валентинович,

Лемак Василь Васильович,

Первомайський Олег Олексійович - доповідач,

Різник Сергій Васильович,

розглянув на пленарному засіданні справу за конституційною скаргою Плескача В'ячеслава Юрійовича щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини третьої статті 57 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" від 5 липня 2012 року N 5076-VI (Відомості Верховної Ради України, 2013 р., N 27, ст. 282).

Заслухавши суддю-доповідача Первомайського О. О. та дослідивши матеріали справи, зокрема позиції, що їх висловили: Голова Верховної Ради України Стефанчук Р. О., Міністр юстиції України Малюська Д. Л., Голова Національної асоціації адвокатів України Ізовітова Л. П., Голова Комітету з конституційного права, адміністративного права та прав людини Асоціації правників України Євдокимов Д. А., науковці: Київського національного університету імені Тараса Шевченка - доктор юридичних наук, професор Хотинська-Нор О. З.; Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого - доктор юридичних наук, професор Гусаров К. В.; Хмельницького університету управління та права імені Леоніда Юзькова - доктор юридичних наук, професор Вовк В. М., кандидат юридичних наук, доцент Литвиненко І. Л., кандидат юридичних наук, доцент Присяжна А. В., а також член Науково-консультативної ради Конституційного Суду України - доктор юридичних наук, професор Дроздов О. М., Конституційний Суд України установив:

1. Плескач В. Ю. звернувся до Конституційного Суду України з клопотанням щодо перевірки на відповідність Конституції України (конституційність) частини третьої статті 57 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" від 5 липня 2012 року N 5076-VI (далі - Закон).

Відповідно до частини третьої статті 57 Закону "рішення органів адвокатського самоврядування набирають чинності з дня їх прийняття, якщо інший строк не передбачений рішеннями".

Обґрунтовуючи твердження щодо невідповідності Конституції України частини третьої статті 57 Закону, суб'єкт права на конституційну скаргу посилається на Конституцію України, рішення Конституційного Суду України, практику Європейського суду з прав людини, Закон, практику Верховного Суду та конституційних судів зарубіжних країн, а також на судові рішення у його справі.

2. Зі змісту конституційної скарги та долучених до неї матеріалів убачається таке.

2.1. Плескач В. Ю. звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовною заявою, у якій просив визнати нечинним із моменту ухвалення рішення Ради адвокатів України "Питання організаційного забезпечення ведення Єдиного реєстру адвокатів України" від 22 вересня 2017 року N 191 (далі - Рішення N 191) на підставі того, що Рішення N 191 є протиправним, "оскільки ним запроваджено обов'язкову плату за подання до Єдиного реєстру адвокатів України додаткових відомостей щодо здійснення адвокатом своєї діяльності, інформації щодо його нагород, почесних звань тощо, що фактично створює необґрунтований фінансовий тягар, справляння якого суперечить приписам законодавства України".

Окружний адміністративний суд міста Києва рішенням від 19 липня 2021 року, залишеним без зміни постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 20 жовтня 2021 року, у задоволенні позову відмовив. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суди виходили з того, що Рішення N 191 стосується лише сплати щорічних внесків за внесення додаткової інформації до Єдиного реєстру адвокатів України, яка не визначена в Законі як обов'язкова. Не погоджуючись із судовими

рішеннями, Плескач В. Ю. подав касаційну скаргу до Верховного Суду.

Верховний Суд постановою від 22 червня 2023 року залишив без задоволення касаційну скаргу Плескача В. Ю., рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 19 липня 2021 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 20 жовтня 2021 року - без змін, зазначивши, зокрема, що "законодавство не забороняє адвокатському самоврядуванню самостійно визначати способи реалізації завдань адвокатського самоврядування та джерела їх фінансового забезпечення у межах правового поля", тому "оскаржуване рішення Ради адвокатів України

<...

> прийняте відповідачем виключно стосовно сплати внесків за внесення додаткової інформації до Єдиного реєстру адвокатів України, яка не передбачена Законом N 5076 як обов'язкова для внесення".

2.2. У конституційній скарзі Плескач В. Ю. твердить, що частина третя статті 57 Закону суперечить статті 57 Конституції України, оскільки "рішення Ради адвокатів України, якщо сама РАУ не вирішить інакше, вступають в силу негайно з моменту їх прийняття - навіть якщо ці рішення мають характер нормативно-правових актів і потребують їх офіційного у встановленому законом порядку доведення до відома громадян. Тобто за замовчуванням за спірною нормою закону нормативно-правові акти РАУ вступають в чинність не з моменту їх оприлюднення, а з моменту прийняття - навіть якщо ці дати значно розбігаються в часі".

Також автор клопотання вказує, що оспорюваний припис Закону порушує конституційне право знати права і обов'язки (частина перша статті 57 Конституції України), оскільки визначає, що права, свободи й обов'язки визначаються, обмежуються нормативними актами Ради адвокатів України без доведення їх до відома адвоката у спосіб, який передбачав би його "обізнаність про дату, час, оприлюднення, зафіксований автентичний їх текст" та факт ухвалення такого нормативного акта.

2.3. Голова Верховної Ради України в письмовому поясненні, зокрема, зазначив:

- "Акти, видані РАУ як органом адвокатського самоврядування, не є нормативно-правовими актами і відповідно на них не розповсюджуються встановлені Конституцією України вимоги щодо особливого порядку їх оприлюднення та набрання ними чинності. Ці акти не можуть визначати конституційні (тобто встановлені і гарантовані Конституцією України) права чи обов'язки громадян, а можуть стосуватися лише діяльності адвокатського самоврядування та адвокатів";

- Рішення N 191 щодо опрацювання, внесення та розміщення додаткової інформації у профайлі адвоката (за його бажання) не є нормативно-правовим актом у розумінні Закону України "Про правотворчу діяльність" від 24 серпня 2023 року N 3354-IX та статті 57 Конституції України, а "є актом правозастосування, прийнятим у межах, визначених законом для адвокатського самоврядування, та обов'язковим до виконання виключно всередині визначеної групи осіб - адвокатів

<...

>. Зважаючи на те, що РАУ є національним органом адвокатського самоврядування, а не державним органом, вона може самостійно визначити способи доведення до відома адвокатів прийнятих нею рішень".

2.4. Міністр юстиції України зазначив, що суб'єкт правотворчої діяльності "під час видання обов'язкових правил не може виходити за межі встановлених

<...

> вимог щодо прийняття та дії нормативно-правових актів, зокрема, доведення нормативно-правового акта до відома населення та набрання ним чинності, зворотної дії у часі, оскільки держава не може передати більше повноважень, ніж має сама".

2.5. Голова Національної асоціації адвокатів України висловила позицію, за якою:

- "Рада адвокатів України приймає рішення, які не є нормативно-правовим актом

<...

> з урахуванням визначення правотворчої діяльності та розуміння поняття нормативно-правового акту в контексті статті 57 Конституції України";

- Рішення N 191 "не визначає жодних конституційних прав та обов'язків у розумінні Конституції України для громадян, оскільки поширюється виключно на обмежене коло осіб, які мають спеціальний статус адвоката, внесені до Єдиного реєстру адвокатів України та не мають загального характеру".

2.6.

Голова Комітету з конституційного права, адміністративного права та прав людини Асоціації правників України дійшов таких висновків:

- Оскільки зміст рішення Ради адвокатів України "регламентує правила та обов'язки певного кола осіб (адвокатів) та унормовує правила їхньої поведінки, за своєю сутністю таке рішення однозначно є нормою права (суспільної поведінки) та, відповідно, має ознаки нормативного акта";

- "оприлюднення рішення Ради адвокатів України на веб-сайті Національної асоціації адвокатів України не може вважатись доведенням такого акту до відома населення у порядку, встановленому законом, у розумінні ст. 57 Конституції України".

3. Розв'язуючи порушені в конституційній скарзі питання, Конституційний Суд України виходить із такого.

3.1. За Конституцією України в Україні визнається й діє принцип верховенства права (частина перша статті 8); кожному гарантується право знати свої права і обов'язки; закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов'язки громадян, мають бути доведені до відома населення у порядку, встановленому законом; закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов'язки громадян, не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, є нечинними (стаття 57).

Згідно зі статтею 1312 Основного Закону України для надання професійної правничої допомоги в Україні діє адвокатура (частина перша); незалежність адвокатури гарантується (частина друга); засади організації і діяльності адвокатури та здійснення адвокатської діяльності в Україні визначаються законом (частина третя).

3.2. Конституційний Суд України у Рішенні від 30 вересня 2009 року N 23-рп/2009 наголосив на тому, що "важливу роль у забезпеченні реалізації, захисту та охорони прав і свобод людини і громадянина в Україні як демократичній, правовій державі відведено праву особи на правову допомогу, закріпленому у статті 59 Конституції України. Це право є одним із конституційних, невід'ємних прав людини і має загальний характер"; "конституційне право кожного на правову допомогу за своєю суттю є гарантією реалізації, захисту та охорони інших прав і свобод людини і громадянина, і в цьому полягає його соціальна значимість" (перше, друге речення абзацу третього, перше речення абзацу п'ятого підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини).

У Висновку від 31 жовтня 2019 року N 4-в/2019 Конституційний Суд України виснував, що "з аналізу частини першої статті 1312 Конституції України у системному зв'язку з її статтею 59 випливає позитивний обов'язок держави, який полягає в гарантуванні участі адвоката у наданні професійної правничої допомоги особі з метою забезпечення її ефективного доступу до правосуддя" (третє речення абзацу другого підпункту 2.2.1 підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини).

3.3. Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях послідовно обстоює позицію стосовно важливої ролі адвокатів у судовій системі, які безпосередньо залучені до її функціонування задля захисту прав та інтересів учасників судових проваджень [рішення у справі Sch pfer v. Switzerland від 20 травня 1998 року (заява N 56/1997/840/1046), § 29; рішення у справі Nikula v. Finland від 21 березня 2002 року (заява N 31611/96), § 45; рішення у справі Amihalachioaie v. Moldova від 20 квітня 2004 року (заява N 60115/00), § 27; рішення у справі Kyprianou v. Cyprus від 15 грудня 2005 року (заява N 73797/01), § 173; рішення у справі Andr and another v. France від 24 липня 2008 року (заява N 18603/03), § 42; рішення у справі Morice v. France від 23 квітня 2015 року (заява N 29369/10), § 132].

У рішенні у справі Bagirov v. Azerbaijan від 25 червня 2020 року (заяви N 81024/12 та N 28198/15) Європейський суд з прав людини вкотре наголосив, що належне функціонування судів було б неможливим без відносин, що ґрунтуються на взаємоповазі між різними учасниками правосуддя, провідну роль серед яких виконують судді та адвокати; специфічного статусу адвокатам надає центральне місце в здійсненні правосуддя як посередників між громадськістю та судами (§ 78).

3.4. Консультативна рада європейських суддів (далі - КРЄС), керуючись міркуваннями

про те, що діяльність адвокатів упливає на якість і ефективність правосуддя, на своєму 14-му пленарному засіданні, яке відбулося 13 - 15 листопада 2013 року, ухвалила Висновок N 16(2013) "Про відносини між суддями та адвокатами" ("On the relations between judges and lawyers") (далі - Висновок N 16).

КРЄС у Висновку N 16, зокрема, зазначила, що "у межах своїх професійних обов'язків із захисту прав та інтересів клієнтів адвокати також мають відігравати істотну роль у справедливому здійсненні правосуддя" (пункт 6).

Висновок N 16 ураховує низку значущих із цього питання міжнародних актів: Основні принципи, що стосуються ролі правників (United Nations Basic Principles on the Role of Lawyers), ухвалені 27 серпня - 7 вересня 1990 року VIII Конгресом ООН щодо запобігання злочинам (далі - Принципи), а також акти Ради європейських адвокатур і правничих товариств (Council of Bars and Law Societies of Europe), а саме: Кодекс поведінки європейських адвокатів (Code of Conduct for European Lawyers), ухвалений 28 жовтня 1988 року, зі змінами (далі - Кодекс) та Хартію основних принципів європейської правничої професії (Charter of Core Principles of the European Legal Profession), ухвалену 24(25) листопада 2006 року, зі змінами (далі - Хартія).

3.5. Відповідно до Принципів професійні асоціації правників відіграють важливу роль у підтриманні професійних стандартів та етичних норм, захищають своїх членів від переслідувань та необґрунтованих обмежень і посягань, забезпечують правничу допомогу для усіх, хто має у ній потребу, та співпрацюють з урядом та іншими інститутами для досягнення цілей правосуддя і суспільного інтересу (абзац одинадцятий преамбули).

Принципи, зокрема, установлюють, що "правникам має бути надано право формувати самоврядні асоціації для представництва їх інтересів, постійного навчання, перепідготовки й підтримування їх професійного рівня. Виконавчі органи професійних асоціацій обирають їх члени, і вони здійснюють свої функції без зовнішнього втручання" (пункт 24).

Згідно з пунктом 1.1 преамбули Кодексу, що змістовно відтворений у преамбулі Хартії, у суспільстві, заснованому на дотриманні принципу правовладдя, адвокат виконує особливу роль; обов'язки адвоката не починаються і не закінчуються сумлінним виконанням своїх повноважень, покладених на нього відповідно до закону; адвокат повинен служити інтересам правосуддя, а також інтересам тих, чиї права та свободи він уповноважений відстоювати і захищати, а також адвокат зобов'язаний не лише відстоювати інтереси клієнта, а й бути його радником; повага до професійної функції адвоката є неодмінною передумовою правовладдя й демократії в суспільстві.

3.6. У цьому конституційному провадженні Конституційний Суд України також зважає на Конвенцію Ради Європи про захист професії правника (Convention for the Protection of the Profession of Lawyer), ухвалену на 1522-му засіданні 11 - 12 березня 2025 року, CM(2024)191-add1final, згідно зі статтею 4 якої "сторони забезпечують, щоб національне законодавче та нормативне регулювання гарантували, що професійні асоціації є незалежними, самоврядними органами" (перше речення пункту 1); сторони забезпечують, щоб професійні асоціації могли, зокрема, "розробляти професійні стандарти поведінки та сприяти їх дотриманню відповідно до цієї Конвенції" (підпункт "c" пункту 2).

4. Автор клопотання, обґрунтовуючи неконституційність частини третьої статті 57 Закону, твердить, що рішення Ради адвокатів України є нормативними актами, а тому набрання ними чинності має здійснюватися з урахуванням приписів статті 57 Конституції України.

4.1. За статтею 57 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов'язки громадян, мають бути доведені до відома населення у порядку, установленому законом (частина друга); закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов'язки громадян, не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, є нечинними (частина третя).

Стаття 57 Конституції України містить норми, що спрямовані на забезпечення принципу верховенства права (правовладдя), та встановлює

конституційну гарантію, що охоплює як суб'єктивне право особи знати свої права і обов'язки (частина перша), так й інституційний обов'язок держави забезпечити приступність нормативних приписів, що їх визначають (частини друга та третя).

Право знати свої права і обов'язки та приступність нормативних приписів, що їх визначають, є серед конституційних гарантій юридичної безпеки особи і передбачності правозастосування.

Отже, стаття 57 Конституції України визначає процедурні конституційні передумови легітимності нормативного акта, оскільки лише у випадку дотримання встановленого законом порядку оприлюднення такий акт набирає чинності, а його норми стають частиною законодавства України.

Приписи статті 57 Основного Закону України зобов'язують усіх суб'єктів нормотворчої діяльності забезпечити загальну поінформованість (у спосіб доведення до відома населення) щодо тих актів права, які є нормативними та визначають конституційні права і обов'язки людини і громадянина.

4.2. Конституційний Суд України, розв'язуючи питання, пов'язані з поділом актів права на індивідуальні та нормативні, сформулював, зокрема, такі юридичні позиції:

- "за своєю природою ненормативні правові акти, на відміну від нормативних, встановлюють не загальні правила поведінки, а конкретні приписи, звернені до окремого індивіда чи юридичної особи, застосовуються одноразово й після реалізації вичерпують свою дію" (абзац четвертий пункту 1 мотивувальної частини Рішення від 23 червня 1997 року N 2-зп);

- "ознаками нормативності правових актів є невизначеність дії у часі та неодноразовість їх застосування" (перше речення абзацу першого пункту 6 мотивувальної частини Рішення від 27 грудня 2001 року N 20-рп/2001);

- "до нормативних належать акти, які встановлюють, змінюють чи припиняють норми права

<...

> розраховані на широке коло осіб та застосовуються неодноразово, а ненормативні акти передбачають конкретні приписи, звернені до окремого суб'єкта чи юридичної особи, застосовуються одноразово і після реалізації вичерпують свою дію" (четверте речення пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 16 квітня 2009 року N 7-рп/2009).

4.3. Оцінюючи на відповідність Конституції України частину третю статті 57 Закону, Конституційний Суд України виходить із того, що лише законами України мають бути визначені засади організації і діяльності адвокатури та здійснення адвокатської діяльності в Україні (пункт 14 частини першої статті 92, частина третя статті 1312 Основного Закону України).

За Законом України "Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)" від 2 червня 2016 року N 1401-VIII (далі - Закон N 1401), який набрав чинності з 30 вересня 2016 року, адвокатура стала одним із неодмінних складників системи правосуддя.

Місія, роль та завдання адвокатури обумовлені її участю в реалізації правосуддя як однієї з функцій держави.

Законодавче внормування діяльності адвокатури з урахуванням мети її заснування та з додержанням конституційних приписів є однією з передумов ефективності системи правосуддя зокрема та дієвості механізму захисту людських прав у цілому.

4.4. Конституція України має найвищу юридичну силу, тому будь-який закон має розвивати, конкретизувати й деталізувати конституційні приписи та не повинен їм суперечити.

За Законом адвокатське самоврядування - гарантоване державою право адвокатів самостійно вирішувати питання організації та діяльності адвокатури в порядку, установленому Законом (пункт 3 статті 1).

За статтею 2 Закону адвокатура України - недержавний самоврядний інститут, що забезпечує здійснення захисту, представництва та надання інших видів правничої допомоги на професійній основі, а також самостійно вирішує питання організації і діяльності адвокатури в порядку, установленому Законом; адвокатура України - це всі адвокати України, які мають право здійснювати адвокатську діяльність; для забезпечення належного здійснення адвокатської діяльності, дотримання гарантій адвокатської діяльності, захисту професійних прав адвокатів, забезпечення високого професійного рівня адвокатів та вирішення питань дисциплінарної відповідальності

адвокатів в Україні діє адвокатське самоврядування.

Адвокатське самоврядування здійснюється через діяльність конференцій адвокатів регіону (Автономної Республіки Крим, області, міста Києва, міста Севастополя), рад адвокатів регіону (Автономної Республіки Крим, області, міста Києва, міста Севастополя), кваліфікаційно-дисциплінарних комісій адвокатури (Автономної Республіки Крим, області, міста Києва, міста Севастополя), Вищої кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури, ревізійних комісій адвокатів регіонів (Автономної Республіки Крим, області, міста Києва, міста Севастополя), Вищої ревізійної комісії адвокатури, Ради адвокатів України, з'їзду адвокатів України (частина друга статті 46 Закону).

За статтею 55 Закону у період між з'їздами адвокатів України функції адвокатського самоврядування виконує Рада адвокатів України (частина перша).

Згідно з частиною першою статті 57 Закону рішення з'їзду адвокатів України та Ради адвокатів України є обов'язковими до виконання всіма адвокатами.

4.5. Із Конституції України та Закону вбачається, що незалежність адвокатури гарантується, вона є недержавним самоврядним інститутом, а органи адвокатського самоврядування не є органами державної влади.

Оскільки згідно з пунктом 14 частини першої статті 92 та частиною третьою статті 1312 Основного Закону України законами України мають бути визначені засади організації і діяльності адвокатури та здійснення адвокатської діяльності в Україні, органи адвокатського самоврядування для реалізації покладених на них функцій та завдань на підставі Закону ухвалюють рішення, що мають ґрунтуватись на приписах Конституції України та розвивати, конкретизувати й деталізувати приписи закону щодо організації і діяльності адвокатури та здійснення адвокатської діяльності в Україні.

Отже, надання приписами Закону органам адвокатського самоврядування, зокрема Раді адвокатів України, повноваження ухвалювати рішення, що є обов'язковим до виконання всіма адвокатами України, не суперечить Конституції України.

4.6. Органи адвокатського самоврядування, зокрема Рада адвокатів України, наділені повноваженням ухвалювати не лише рішення індивідуальної дії, а й рішення, що встановлюють, змінюють або припиняють певні суспільні відносини, є строковими та можуть неодноразово застосуватися.

З огляду на наведене органи адвокатського самоврядування, зокрема Рада адвокатів України, можуть ухвалювати не лише індивідуальні, а й нормативні акти.

4.7. Ураховуючи те, що адвокатура України є недержавним самоврядним інститутом, який об'єднує всіх адвокатів України, рішення, що ухвалюють Рада адвокатів України або інші органи адвокатського самоврядування, є обов'язковими лише для адвокатів.

Закон не має містити приписів, якими Рада адвокатів України або інші органи адвокатського самоврядування були б наділені повноваженнями ухвалювати рішення, що визначають права і обов'язки осіб, які не є адвокатами.

4.8. Конституційний Суд України виходить із того, що з набуттям статусу адвоката особа безсумнівно не обмежена та не позбавлена прав і свобод, гарантованих Конституцією України, оскільки обмеження або позбавлення адвокатів конституційних прав та свобод було б дискримінаційним.

З огляду на незалежність і самоврядність адвокатури, мету створення, завдання та повноваження органів адвокатського самоврядування рішення, які ці органи ухвалюють, регулюють адвокатську діяльність і визначають повноваження, професійні права та обов'язки адвокатів.

З аналізу приписів Закону вбачається, що рішення та інші акти органів адвокатського самоврядування застосовні лише щодо визначеного і професійно обумовленого кола осіб - адвокатів, які добровільно обрали професію правника та статус адвоката й, як наслідок, мають підпорядковуватись самоврядним механізмам регулювання адвокатської діяльності. Рішення та інші акти органів адвокатського самоврядування внормовують професійну діяльність адвокатів та не визначають їхніх прав і обов'язків у розумінні частин другої та третьої статті 57 Конституції України та інших її приписів.

4.9. Рада адвокатів України ухвалила Рішення N 191, яким установила та

затвердила "щорічну плату (внесок) за опрацювання внесення та розміщення додаткової інформації у профайлі адвоката (за його бажанням) в базі даних Єдиного реєстру адвокатів України на офіційному веб-сайті Національної асоціації адвокатів України:

- логотипу та/або найменування веб-сайту АО, АБ, в якому адвокат здійснює адвокатську діяльність, - у розмірі однієї мінімальної заробітної плати станом на день подання до ради адвокатів регіону таких відомостей;

- категорій справ, які веде адвокат (не більше 10 категорій) - у розмірі 50 % від однієї мінімальної заробітної плати станом на день подання до ради адвокатів регіону таких відомостей;

- нагород, почесних звань, відзнак тощо - у розмірі 50 % від однієї мінімальної заробітної плати станом на день подання до ради адвокатів регіону таких відомостей".

Конституційний Суд України вважає, що внесення адвокатом додаткових відомостей до Єдиного реєстру адвокатів України може бути внормоване органами адвокатського самоврядування, тому Рада адвокатів України, реалізуючи наявне в неї повноваження, ухвалила Рішення N 191.

Рішення N 191 є нормативним актом, що врегульовує окреслений у ньому сегмент відносин із організаційного забезпечення діяльності адвокатів, а саме визначає порядок добровільного (за бажанням) унесення адвокатом додаткових відомостей до Єдиного реєстру адвокатів України і не встановлює прав та обов'язків, що гарантовані приписами Основного Закону України, зокрема частинами другою та третьою статті 57.

5. Обґрунтовуючи неконституційність частини третьої статті 57 Закону, автор клопотання також твердить, що більшість рішень Ради адвокатів України, зокрема Рішення N 191, оприлюднено лише на офіційній вебсторінці органу адвокатського самоврядування, а оскільки адвокатура України є незалежним від держави інститутом, то "немає гарантій від недобросовісного оприлюднення" рішень, ухвалених Радою адвокатів України.

5.1. Оцінюючи на відповідність Конституції України частину третю статті 57 Закону в зазначеному аспекті, Конституційний Суд України виходить із того, що за Конституцією України адвокатура є складником системи правосуддя та діє для надання професійної правничої допомоги в Україні (частина перша статті 1312).

5.2. Європейський суд з прав людини у рішенні у справі Lekavi ien v. Lithuania від 27 червня 2017 року (заява N 48427/09) зазначив, зокрема, що "для того, щоб громадськість довіряла чиненню правосуддя, члени суспільства повинні мати довіру до здатності представників правничої професії забезпечувати ефективне представництво їхніх інтересів"; "особлива роль адвокатів як незалежних професіоналів у здійсненні правосуддя має наслідком ряд обов'язків і обмежень, особливо у зв'язку з їх професійною діяльністю, яка повинна бути розсудливою, чесною і гідною" (§ 51, § 52).

5.3. Конституційний Суд України зважає на Рекомендацію N R (2000) 21 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам про свободу професійної діяльності правників (on the freedom of exercise of the profession of lawyer), ухвалену Комітетом Міністрів Ради Європи на 727-му засіданні заступників міністрів 25 жовтня 2000 року, у якій, зокрема, зазначено:

- "Адвокатським колегіям або іншим професійним об'єднанням правників належить розробити професійні стандарти і кодекси поведінки та забезпечити, щоб під час захисту законних прав та інтересів своїх клієнтів адвокати діяли незалежно, сумлінно і справедливо (Принцип III "Роль і обов'язки адвокатів");

- "адвокатські колегії та інші професійні об'єднання правників мають бути органами, побудованими на засадах самоврядування, незалежними від влади та широкого загалу" (пункт 2 Принципу V "Об'єднання").

5.4. За Законом правовою основою діяльності адвокатури України є Конституція України, Закон, інші законодавчі акти України (частина перша статті 3); адвокатська діяльність здійснюється на принципах верховенства права, законності, незалежності, конфіденційності та уникнення конфлікту інтересів (частина перша статті 4); адвокатське самоврядування ґрунтується, зокрема, на принципах гласності, обов'язковості для виконання адвокатами рішень органів

адвокатського самоврядування, підзвітності, заборони втручання органів адвокатського самоврядування у професійну діяльність адвоката (частина перша статті 43).

5.5. Конституційний Суд України послідовно обстоює свою юридичну позицію, за якою можливість неоднозначного тлумачення норми закону, що є предметом конституційного контролю, не є достатньою підставою для визнання її неконституційною, якщо ця норма допускає конституційно узгоджене (конформне) тлумачення, що забезпечує її розуміння та застосування у спосіб, сумісний із приписами Основного Закону України.

Визнання норми закону такою, що відповідає Конституції України, не скасовує обов'язку суб'єктів нормотворення та/або правозастосування тлумачити цю норму з урахуванням сутнісного змісту конституційних прав та принципів, а також принципу системної єдності приписів Конституції України.

5.6. Здійснюючи передувальний конституційний контроль щодо законопроєкту про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя) (реєстр. N 3524 від 25 листопада 2015 року), який було ухвалено як Закон N 1401, Конституційний Суд України у Висновку від 20 січня 2016 року N 1-в/2016, зокрема, зазначив, що "адвокат має необхідний професійний рівень та можливість забезпечити реалізацію права особи на захист від кримінального обвинувачення та представництво її інтересів у суді" (перше речення абзацу восьмого підпункту 3.17 пункту 3 мотивувальної частини).

Реалізація місії адвокатури України в механізмі захисту людських прав є складним завданням, що вимагає від кожного адвоката та органів адвокатського самоврядування професіоналізму, чесності та сумлінності.

Відносини між адвокатами та органами адвокатського самоврядування мають виникати і розвиватися не лише в межах вимог, визначених Конституцією України й законами України, а також із дотриманням духу корпоративної єдності та взаємоповаги. Тому органи адвокатського самоврядування мають забезпечити гласність своєї діяльності, зокрема відкритість та приступність ухвалених ними рішень, що є обов'язковими до виконання всіма адвокатами. Водночас адвокати мають бути професійними, чесними і сумлінними під час ознайомлення та виконання цих рішень.

5.7. Конституційний Суд України у цьому Рішенні виснував, що надання Законом органам адвокатського самоврядування повноваження ухвалювати рішення, що є нормативними актами та обов'язковими для адвокатів, не суперечить Основному Закону України.

У цьому аспекті перевірки на конституційність частини третьої статті 57 Закону Конституційний Суд України констатує, що за статтею 55 Закону повноваження і порядок роботи Ради адвокатів України визначено Законом та положенням про Раду адвокатів України, що затверджується з'їздом адвокатів України (абзац другий частини першої).

Положення про Раду адвокатів України було затверджено Установчим з'їздом адвокатів України 17 листопада 2012 року (далі - Положення).

Відповідно до пункту 11 розділу V "Засідання та рішення Ради адвокатів України" Положення рішення Ради адвокатів України оприлюднюються на офіційній вебсторінці Національної асоціації адвокатів України, а також за визначенням Голови Ради адвокатів України або Ради адвокатів України "можуть бути оприлюднені у засобах масової інформації".

5.8. Конституційний Суд України виходить із того, що припис частини першої статті 57 Основного Закону України є обов'язковим для усіх суб'єктів нормотворення та/або правозастосування, зокрема й органів адвокатського самоврядування.

Частина перша статті 57 Конституції України встановлює, що "кожному гарантується право знати свої права і обов'язки". Цей припис закріплює суб'єктивне право кожної особи на доступ до юридичної інформації, що стосується її правового статусу, а також визначає позитивні обов'язки держави щодо створення умов для реалізації цього права.

Формула "гарантується право" означає не декларативну вказівку на певне право, інтерес чи очікування, а конституційне визнання права, що має пряму дію і може бути безпосередньо застосоване. Таке право охоплює як матеріальні (зміст прав і обов'язків), так і процедурні (можливість доступу до інформації) аспекти

правового статусу особи.

Право знати свої права й обов'язки має кожен, тобто це право є універсальним і не залежить від професії чи статусу особи.

5.9. Закон не містить детальних вимог щодо порядку доведення до відома адвокатів рішень органів адвокатського самоврядування. Водночас, з огляду на незалежність та самоврядність адвокатури України, визначення органом адвокатського самоврядування порядку доведення до відома адвокатів рішень, ухвалених цим органом, також не є таким, що суперечить Конституції України.

Реалізуючи ці повноваження, органи адвокатського самоврядування повинні діяти у спосіб, що відповідає конституційним вимогам, зокрема частин другої та третьої статті 57 Основного Закону України. Тому дата набрання чинності рішеннями органів адвокатського самоврядування, що є нормативними актами, не може передувати дню їх ухвалення та оприлюднення. Орган адвокатського самоврядування, який ухвалив рішення, за потреби може встановити пізніший строк набрання ним чинності, як це визначено частиною третьою статті 57 Закону, тобто запровадити перехідний період (vacation legis), що дасть змогу адвокатам пристосувати свою діяльність до нового нормативного регулювання.

5.10. Конституційний Суд України в цьому конституційному провадженні зважає також на те, що адвокат є тим представником системи правосуддя, з яким щонайперше зустрічається особа, яка потребує захисту її невизнаних, оспорюваних або порушених прав, захисту від кримінального звинувачення з боку держави в особі її органів або має запит на представництво її інтересів у суді; ця особа має розумні сподівання на те, що адвокатом є правник, який має відповідний статусу адвоката професійний рівень, тобто володіє тією сукупністю юридичних та інших знань і навичок, що є достатніми та потрібними для надання особі професійної правничої допомоги та реалізації її права, гарантованого статтею 59 Конституції України.

Сучасний розвиток інформаційних технологій у сфері правосуддя, зокрема тих, що стосуються доступу до джерел права, функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи та Єдиного реєстру адвокатів України, уможливлює надання професійної правничої допомоги лише тим адвокатом, який має необхідні знання та навички, а також своєчасний та ефективний доступ до актів права, документів та іншої значущої для діяльності адвоката інформації, розміщеної в мережі Інтернет, передусім на вебсторінках органів судової влади й органів адвокатського самоврядування.

З огляду на те, що стосовно частини третьої статті 57 Закону може бути здійснене конституційно узгоджене тлумачення, а також, що немає переконливих та достатніх аргументів для визнання її такою, що порушує конституційні приписи, Конституційний Суд України висновує, що частина третя статті 57 Закону не суперечить частині першій статті 8, статті 57 Конституції України.

Ураховуючи викладене та керуючись статтями 147, 150, 1511, 1512, 153 Конституції України, на підставі статей 7, 32, 36, 65, 67, 74, 84, 88, 89, 92, 94 Закону України "Про Конституційний Суд України" Конституційний Суд України ухвалив:

1. Визнати такою, що відповідає Конституції України (є конституційною), частину третю статті 57 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" від 5 липня 2012 року N 5076-VI.

2. Рішення Конституційного Суду України є обов'язковим, остаточним та таким, що не може бути оскаржено.

Рішення Конституційного Суду України підлягає опублікуванню у "Віснику Конституційного Суду України".

ДРУГИЙ СЕНАТ

КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ

* * *

ОКРЕМА (ЗБІЖНА) ДУМКА

судді Конституційного Суду України Олександра Водяннікова стосовно Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційною скаргою Плескача В'ячеслава Юрійовича щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини третьої статті 57 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність"

(щодо оприлюднення актів органів адвокатського самоврядування)

Роль окремої збіжної думки в розвитку конституційної юриспруденції - не лише у тому, щоб засвідчити розбіжність у підходах, а й у тому, щоб показати інший шлях до того

самого висновку. Така думка, хоча й не заперечує рішення більшості, може зауважити те, що загубилося в компромісі, або те, що потребує фокусування для майбутнього.

У цьому випадку моя окрема думка є не альтернативним обґрунтуванням, а радше - nota marginalis, глоссою на полях рішення, тією самою ремаркою, з якої в середньовіччі зароджувалося сучасне право. Адже і саме рішення - результат неоднорідної колективної роботи, в якій компроміс іноді стирає контури первинного задуму.

Писати окрему думку - це не про незгоду, це про правову сумлінність. Окремі думки пишуться не задля заперечення чи продовження дебатів нарадчої кімнати. Адже окрема думка - це не лише жест автономії чи атрибут суддівської незалежності. Її адресат - суспільство, професійна спільнота, колеги-судді, а головне - наступні покоління конституціоналістів. Це форма неперервного правового діалогу, де кожне слово може згодом стати точкою опори для доктринального зрушення. Але роль окремої думки цим не обмежується: там, де дозволено відступити від єдності в ім'я змісту, завжди є місце для чесності.

Отже, на підставі статті 93 Закону України "Про Конституційний Суд України", § 74 Регламенту Конституційного Суду України вважаю за потрібне викласти окрему (збіжну) думку щодо Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційною скаргою Плескача В'ячеслава Юрійовича щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини третьої статті 57 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" (щодо оприлюднення актів органів адвокатського самоврядування) від 10 вересня 2025 року N 4-р(II)/2025 (далі - Рішення).

Адвокатура в Україні потребує глибинного реформування. Ця потреба залишилася нереалізованою після конституційних змін 2016 року. Проте Конституційний Суд України (далі - Суд) не може одним рішенням розв'язати всі проблеми, які сама адвокатська спільнота не спромоглася вирішити як незалежна самоврядна професія, а законодавець - у межах парламентського процесу. Компетенція Суду обмежена принципом non ultra petita: він відповідає лише на ті питання, що були поставлені у межах конституційного провадження.

Рішення не про те, чи визначають акти органів адвокатського самоврядування права і обов'язки людини, як це чомусь вирішила трактувати Національна асоціація адвокатів України1. Насправді воно про інше: про те, що навіть у межах незалежної професійної спільноти діють конституційні стандарти прозорості, передбачуваності та доступності правил, які визначають професійну діяльність адвокатів.

____________

1 "Акти РАУ не визначають прав і обов'язків людини - рішення КС" URL: https://unba.org.ua/news/10727-akti-rau-ne-viznachayut-prav-i-obovyazkiv-lyudini-rishennya-ks.html

Разом з тим Рішення має значення, яке виходить за межі конкретного спору. Воно підтвердило, що право знати свої права і обов'язки, гарантоване статтею 57 Конституції України, є безпосередньо застосовним, поширюється на будь-які правила, які формують професійну діяльність адвоката, а члени професійної спільноти адвокатів можуть звертатися до суду для захисту своїх прав і свобод безпосередньо на основі цього припису. Суд також окреслив межу між незалежністю адвокатури та обов'язком діяти прозоро й передбачувано: рішення органів адвокатського самоврядування мають бути доступними, зрозумілими й передбачуваними для тих, кого вони стосуються.

Цим самим Суд, з одного боку, визнав право адвокатури на саморегулювання, а з іншого - поставив перед нею вимогу відповідати конституційним стандартам. Значення Рішення полягає не в тому, що воно вирішує всі проблеми адвокатури, а в тому, що воно створює новий простір для її реформування - відповідно до Конституції України та європейських стандартів незалежності правничої професії.

Суд не лише розв'язав конкретне питання щодо актів адвокатського самоврядування, але й заклав орієнтири більш загального порядку. По-перше, було розкрито зміст статті 57 Конституції України як комплексної гарантії правової визначеності та доступності права. По-друге, Суд застосував принцип конформного тлумачення, окресливши роль органу конституційного

контролю в конституційній демократії і, зокрема, trias politica Основного Закону України. По-третє, у мотивуванні постала expressis verbis доктрина системної єдності приписів Конституції України. Сукупність зазначених елементів робить Рішення знаковим.

У цій окремій думці я прагну розкрити декілька фундаментальних аспектів, які, на моє переконання, вбудовані в Рішення, але потребують додаткового пояснення. Це стосується насамперед: 1) значення і змісту статті 57 Конституції України; 2) принципу конформного тлумачення; 3) принципу системної єдності приписів Конституції.

1. Значення і зміст статті 57 Конституції України

Стаття 57 Конституції України є однією з засадничих норм, спрямованих на забезпечення принципу правовладдя (верховенства права), зокрема його складових - правової визначеності (англ. - legal certainty, нім. - Rechtssicherheit) та доступності права. Суд підкреслив, що зміст статті 57 Основного Закону України розкриває комплексну конституційну гарантію, яка охоплює як суб'єктивне право особи знати свої права і обов'язки (частина перша), так і інституційний обов'язок держави забезпечити доступ до нормативних приписів, що їх визначають (частини друга та третя) (абзац другий підпункту 4.1 пункту 4 мотивувальної частини Рішення).

Її зміст спрямований на забезпечення правової визначеності, доступності й передбачуваності права, тобто усунення будь-якої можливості існування "таємного права" (secret law), що не доведене до відома людини, але при цьому претендує на регулювання її поведінки. У цьому аспекті стаття 57 Конституції України формує комплексну гарантію, яка має як індивідуальний, так і інституційний вимір і співвідноситься з принципами демократичної і правової держави, закріпленими у статті 1 Основного Закону України.

Стаття 57 Конституції України має також виразний історичний вимір. Вона є реакцією на негативний досвід радянської адміністративної системи, що десятиліттями функціонувала на основі регулятивних актів - циркулярів, інструкцій, наказів, відомчих розпоряджень. Ці документи мали обов'язкову силу, визначали статус і поведінку громадян, але при цьому не доводилися до їхнього відома. У радянському правопорядку панувала практика "таємного права", за якої людина могла стати відповідальною за порушення вимог, зміст яких був їй невідомий і не міг бути відомим.

Саме цей досвід зумовив особливу увагу українського конституцієдавця до питання доступності й публічності правових приписів. На відміну від більшості класичних західних конституцій (наприклад, Конституції США чи Основного Закону ФРН), які виходять із самоочевидності вимоги публічності закону, до Конституції України було включено спеціальну норму, яка покликана гарантувати, що в умовах пострадянського переходу неможливо буде відтворити радянську практику прихованого нормотворення.

Подібні приписи з'явилися й у конституціях інших пострадянських держав, які прагнули інституційно відмежуватися від радянських практик непублічного нормотворення. Наприклад, Конституція Республіки Молдова містить припис про доступність законів та інших нормативних актів (стаття 23), Конституція Литви передбачає, що лише оприлюднені закони є чинними (стаття 7). Проте український варіант є одним із найбільш детальних: він прямо закріплює санкцію - нечинність нормативно-правових актів, не доведених до відома населення. Таким чином, стаття 57 Конституції України є принциповою реакцією на історичний досвід "таємного права" радянської доби.

Приховане нормотворення, "таємне право" - це заперечення самої сутності конституційної держави. Воно одночасно обмежує особисту свободу, підриває гарантії проти зловживань владою і блокує демократичний механізм відповідальності влади перед суспільством. Цей феномен становить серйозний виклик як для свободи людини, так і для принципу обмеження державної влади. Коли нормативні акти не є публічними, людина фактично позбавляється можливості передбачити правові наслідки своїх дій. Таємність норм розмиває стримувальну функцію права: громадяни не знають меж владних повноважень, а отже, не можуть контролювати їхню правомірність. Це створює

небезпечний дисбаланс у взаємовідносинах між особою і державою, фактично розширюючи дискрецію чиновників до меж свавілля: у суспільстві формується відчуття, що органи влади діють за власним розсудом, а їхня поведінка є непрозорою і непередбачуваною.

Додатковим негативним наслідком є так званий "охолоджувальний ефект" (chilling effect). Навіть якщо зміст прихованих норм невідомий, сама ймовірність їх існування змушує людину поводитися обережніше, уникати потенційно ризикованих дій, стримувати свободу слова, зібрань і об'єднання. У результаті відбувається самоцензура щодо реалізації людських прав і свобод.

Не менш руйнівними наслідки "секретного права" є й для демократії. Справжня демократія можлива лише тоді, коли громадяни знають чинні правила і здатні впливати на них. Коли ж право приховане, люди позбавляються можливості свідомо робити політичний вибір чи ініціювати зміни в системі.

У такій ситуації втрачають сенс конституційні гарантії - свобода слова, право на зібрання, право на звернення тощо. Вони стають формальністю, адже неможливо протестувати чи адвокатувати проти того, про що суспільство навіть не знає. Відключаються природні демократичні "запобіжники": незадоволення громадян не трансформується у тиск на законодавця, а отже, право не вдосконалюється і не оновлюється.

Право народжується не лише з державної волі, а й із суспільного визнання. Таємне право руйнує цю єдність: воно створює монополію вузького кола на нормотворчість і перетворює громадян на підданих невидимих правил. Таке право не об'єднує, а відчужує, і замість легітимності породжує кастовість та недовіру. Демократія ж без публічного й доступного права втрачає саму свою сутність, а публічна влада - легітимність.

У підсумку, приписи статті 57 Конституції України - це не лише про формальні вимоги щодо оприлюднення нормативних актів, це про основи конституційного ладу, індивідуальні свободи, межі державної влади, демократичні механізми участі й довіру до інституцій.

1.1. Частина перша статті 57 Конституції: право особи бути обізнаною з правовою реальністю, в якій він чи вона живе

Частина перша статті 57 Конституції України, за якою "кожному гарантується право знати свої права і обов'язки", встановлює універсальне суб'єктивне право, що належить кожній особі незалежно від громадянства, соціального статусу чи професійної приналежності. Воно є гарантією, зокрема, таких складових принципу правовладдя (верховенства права) як правова передбачуваність та правова визначеність, необхідні для того, щоб учасники відповідних правовідносин мали можливість завбачати наслідки своїх дій і бути впевненими у своїх законних очікуваннях, що набуте ними на підставі чинного законодавства право, його зміст та обсяг буде ними реалізовано (абзац третій пункту 4 мотивувальної частини Рішення Суду від 11 жовтня 2005 року N 8-рп/2005; абзац перший підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Суду від 31 березня 2015 року N 1-рп/2015). Отже, право знати свої права і обов'язки є однією з конституційних засад юридичної безпеки особи і передбачуваності правозастосування.

Формулювання цього припису ("гарантується право") вказує на те, що ним встановлюється позитивний обов'язок держави уможливити обізнаність кожного щодо його чи її прав та обов'язків, а відсутність будь-якої кваліфікаційної ознаки щодо таких прав і обов'язків означає, що сфера дії цього конституційного припису охоплює всю чинну правову реальність ("...право знати..."), яка зачіпає особу як у публічному, так і у приватному праві.

Він не стосується безпосередньо питань нормотворення або процесу прийняття правових актів, набрання чи втрати ними чинності. Він спрямований на інший аспект - на забезпечення обізнаності особи про ті правові приписи, які вже діють та здатні впливати на її поведінку і статус.

Інакше кажучи, частина перша статті 57 Конституції України покликана гарантувати людині доступність права, можливість орієнтуватися в існуючому правопорядку (як самостійно, так і за правничої допомоги юристів), знати свої права, свободи та обов'язки у тому вигляді, в якому вони функціонують у правовій

системі. Вона захищає не стільки "право на участь у нормотворенні" чи "право на правильну процедуру ухвалення закону", скільки право на доступ до вже встановлених, чинних правил. Дотримання процедур прийняття актів, їх оприлюднення, набрання чинності чи втрати чинності є предметом інших приписів Конституції України, зокрема частин другої і третьої її статті 57. Саме тому предметом частини першої статті 57 Конституції України є не процес вироблення права, а результат цього процесу - ті норми, які реально визначають становище особи в суспільстві.

У цьому сенсі право особи знати свої права і обов'язки виступає як гарантія прозорості правового простору. Воно забезпечує передбачуваність поведінки, юридичну безпеку та можливість людини свідомо будувати свої дії відповідно до існуючих норм.

Таким чином, частина перша статті 57 Конституції України закріплює право людини бути обізнаною у тому нормативному середовищі, яке на неї поширюється у цей момент, незалежно від того, в який спосіб і на яких етапах відбувалося ухвалення відповідних норм. Вона створює міст між правотворчістю і правозастосуванням: навіть якщо процеси нормотворення залишаються у сфері спеціального регулювання, їх кінцевий продукт - чинні норми права - має бути доступний кожному.

Право бути обізнаним з правовою реальністю - один з конституційних приписів, що має горизонтальну дію, тобто застосовується не тільки vis- -vis держави, але й у відносинах між приватними особами.

Ця характеристика випливає з самої сутності права, гарантованого частиною першою статті 57 Конституції України: кожен має право знати свої (тобто такі, що стосуються його чи її) права й обов'язки. Оскільки конституційна формула цього припису Основного Закону України не кваліфікує, про які саме права і обов'язки йдеться, це право не може бути зведене виключно до державних актів, бо людина живе у складній правовій реальності, яка включає не лише закони і підзаконні акти, а й численні правила корпоративного, професійного, самоврядного чи договірного характеру, норми, що походять не від держави чи органів публічної влади.

Таким чином, якщо певні організації чи приватні суб'єкти ухвалюють правила, що мають загальний характер і поширюються на членів або учасників відповідної спільноти (наприклад, статути асоціацій, внутрішні кодекси поведінки, колективні договори, правила користування сервісами чи платформами), то частина перша статті 57 Конституції України вимагає, щоб такі правила були доступними, зрозумілими й доведеними до відома тих, кого вони стосуються.

Горизонтальна дія цієї гарантії означає, що у випадку, коли приватна особа чи організація нав'язує правила, які не були належним чином оприлюднені чи доведені до відома адресатів, вони не можуть вважатися легітимними у конституційному сенсі, а отже і чинними. Це створює своєрідний "стандарт прозорості" і для приватного регулювання: ніхто не може бути зобов'язаний дотримуватися правил, про які він чи вона не могли знати.

Важливість Рішення також полягає в тому, що Суд вказав, що це право має пряму дію і може бути безпосередньо застосоване (перше речення абзацу третього підпункту 5.8 пункту 5 мотивувальної частини Рішення). Тобто воно є достатньо визначеним для безпосереднього застосування судами та іншими органами публічної влади незалежно від наявності чи відсутності спеціальних законодавчих приписів.

Таким чином, частина перша статті 57 Конституції України функціонує як базова гарантія правової визначеності, правової доступності та юридичної безпеки у всіх сферах соціального життя. Вона підкреслює, що право знати свої права і обов'язки - це універсальне право, яке діє і в публічно-правових, і в приватно-правових відносинах.

Цей припис є водночас і основою правової суб'єктності особи, і принципом організації правової системи держави, що вимагає забезпечення публічності та юридичної зрозумілості нормативного регулювання. У цьому сенсі припис частини першої статті 57 Конституції України є системоутворюючим елементом українського конституційного правопорядку, оскільки визначає, що тільки публічно доступне й юридично передбачуване право

набуває для особи обов'язкової сили.

1.2. Право знати права і обов'язки та приписи частин другої і третьої статті 57 Конституції України

У системному взаємозв'язку три частини статті 57 Конституції України утворюють комплексну гарантію, що поєднує суб'єктивний, інституційний та санкційний виміри.

Як зазначалося вище, частина перша статті 57 Основного Закону України закріплює універсальне право кожного знати свої права і обов'язки: воно гарантує орієнтацію особи у чинній правовій реальності незалежно від того, у якій формі втілено відповідну норму - у законі, підзаконному акті, внутрішньому регламенті чи корпоративному статуті, правовій позиції судів, звичаї чи приватно-правовому договорі. Цей припис Конституції України має як вертикальну (відносини "особа - держава"), так і горизонтальну (взаємовідносини між приватними суб'єктами) пряму дію.

Частина друга статті 57 Основного Закону України конкретизує цю гарантію, однак уже у вимірі публічного права, тобто вона має вертикальну дію. Її дія охоплює закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов'язки громадян, - ті форми нормотворення, що походять від держави чи органів публічної влади. Цей припис Конституції України покладає на державу конституційний обов'язок забезпечити доведення до відома населення усіх актів загального застосування, які впливають на правовий статус людини. Йдеться про обов'язкову умову легітимності нормативного регулювання: лише належним чином оприлюднений акт може породжувати правові наслідки. Логіка конституцієдавця тут прозора: стаття 57 Основного Закону України розміщена у розділі II Конституції України, присвяченому правам і свободам, і спрямована саме на ті норми, які стосуються прав особи.

Приписи статті 57 Конституції України містять два окремі, але взаємопов'язані права: 1) право знати свої права і обов'язки; 2) право бути поінформованим про зміни у таких правах і обов'язках.

Перше право є ширшим за сферою своєї дії, адже стосується прав і обов'язків як в публічній, так і в приватній сферах. Воно вимагає від держави запровадження такого законодавства для регулювання приватно-правових відносин, яке б забезпечувало обізнаність, а отже, і автономію волі кожної особи. Друге право застосовується виключно у публічно-правовій площині, зокрема vis- -vis держави і державних органів.

Однак між першою та другою частинами статті 57 Конституції України є ще одна важлива відмінність. Частина перша статті 57 Конституції України є нейтральною щодо форми, в якій втілюється той чи інший правовий припис: визначальним є не форма, а соціальна функція тексту - якщо він встановлює загальні правила або норми, обов'язкові для особи через належність до певного кола осіб, чи приписи, безпосередньо адресовані такій особі (індивідуальні акти), - такий текст набуває значення права у розумінні частини першої статті 57 Основного Закону України. Натомість частина друга статті 57 Конституції України охоплює лише "закони та інші нормативно-правові акти", тобто акти, що встановлюють загальні правила поведінки, спрямовані на неодноразове застосування (абзац перший пункту 6 мотивувальної частини Рішення Суду від 27 грудня 2001 року N 20-рп/2001).

Завершує цей механізм частина третя статті 57 Конституції України, яка встановлює наслідки недотримання попередньої вимоги. Вона закріплює принципову презумпцію: закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов'язки громадян, але не були доведені до відома населення у встановленому порядку, є нечинними. Отже, оприлюднення стає конституційною умовою чинності норми.

Власне такою логікою і послуговувався Суд, приймаючи Рішення. При цьому Суд наголосив на системній єдності приписів Конституції України: набрання чинності нормативним актом не може передувати його ухваленню та оприлюдненню, інакше порушується баланс правової визначеності та довіри особи до права.

1.3. Частини друга і третя статті 57 Конституції України: право бути поінформованим

Частина друга статті 57 Конституції України, за якою "закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов'язки громадян, мають бути

доведені до відома населення у порядку, встановленому законом", встановлює конституційний обов'язок держави забезпечити належне інформування населення про зміст нормативно-правових приписів, набрання чи втрату ними чинності. Цей припис адресовано, зокрема, законодавцеві (щодо законів) та органам державної влади (щодо інших нормативно-правових актів), які визначають права і обов'язки громадян.

Припис частини другої статті 57 Конституції України має чітко окреслену сферу дії. Він спрямований виключно на ті правові акти, які за своїми характеристиками є ejusdem generis (аналогічними) законам. Це випливає з самого формулювання норми: вона говорить про закони, нормативно-правові акти, що визначають права і обов'язки громадян, та їх доведення до відома населення. Така конструкція означає, що під дію цього припису Конституції України підпадають лише ті акти, які (1) мають ознаки загальності, невизначеності дії у часі та здатності застосовуватися неодноразово та (2) визначають права і обов'язки громадян.

Інакше кажучи, Конституція України має на увазі ті форми правотворення, які (1) походять від органів публічної влади; (2) стосуються правового статусу особи та (3) застосовуються до невизначеного кола осіб. Тобто йдеться про акти, які є ejusdem generis із законами, а саме про акти органів публічної влади, що містять норми загального застосування.

Оскільки припис частини другої статті 57 Конституції України стосується виключно законів та інших нормативно-правових актів ejusdem generis із законами, він не поширюється на форми права, що не походять від держави чи органів публічної влади, або акти, що не є нормативно-правовими.

Тлумачення, за яким вимога частини другої статті 57 Конституції України поширюється на будь-які нормативно-правові акти безвідносно до їхнього характеру чи суб'єкту прийняття, призводить до абсурдних наслідків. Доведення до відома населення мали б потребувати навіть правила поселення у конкретному готелі чи інструкції з пожежної безпеки на віддаленому підприємстві, про існування якого ми можемо з вами не здогадуватися. Таке розуміння вимоги частини другої статті 57 Конституції України створило б інформаційний хаос, у якому, власне, зміст і значення нормативних актів загального застосування розчинилися б серед масиву повідомлень, що не стосуються прав і обов'язків громадян, а отже, суперечило б вимозі частини першої статті 57 Конституції України, адже право особи бути обізнаним з правовою реальністю було б ілюзорним і позбавленим ефективності за умов такого інформаційного хаосу.

Саме уникнення таких наслідків і зумовлює висновок, що дія частини другої статті 57 Конституції України обмежується актами ejusdem generis із законами, тобто тими актами органів публічної влади, які за своїм характером установлюють загальні правила поведінки.

Частина третя статті 57 Конституції України, відповідно до якої "закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов'язки громадян, не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, є нечинними", встановлює конституційні наслідки порушення припису частини другої статті 57 Конституції України, а саме нечинність актів, які не були належним чином доведені до відома населення. Цей припис також відсилає до законодавчого регулювання порядку оприлюднення, що означає потребу в чітко визначених процедурах публікації на рівні закону.

Частини друга і третя статті 57 Конституції України мають засадниче значення для функціонування всієї правової системи держави, оскільки встановлюють конституційні умови виникнення, існування та припинення юридичної дії норми права загального застосування, яка походить від держави. Її приписами визначається: 1) коли і за яких умов норма права може вважатися такою, що породжує правові наслідки (тобто є чинною); 2) як має бути забезпечена публічність і доступність нормативного регулювання для всіх осіб, на яких поширюється дія Конституції України; 3) які наслідки настають у разі недотримання цих умов, зокрема презумпція нечинності такого акта.

Частини друга і третя статті 57 Конституції України визначають

формально-матеріальну природу юридичної норми загального застосування, тобто те, що: правова норма як зобов'язальний регулятор виникає лише тоді, коли вона є не лише прийнятою, а й належним чином доведеною до відома населення; відсутність доступності, передбачуваності та оприлюднення означає, що така норма не входить до системи чинного права, а відповідний акт не набуває юридичної сили у частині, що визначає права і обов'язки громадян.

Таким чином, стаття 57 Конституції України визначає процедурні конституційні передумови легітимності правового акта, в якому постає норма загального застосування, адже не кожен акт, який формально ухвалений уповноваженим органом, стає чинним, а його норми - частиною правової системи України - лише у випадку дотримання встановленого законом порядку оприлюднення такий акт набуває чинності, а його норми стають частиною законодавства.

1.4. Стаття 57 Конституції України і акти органів адвокатського самоврядування

Конституційне питання у цій справі полягало, зокрема, у з'ясуванні того, чи поширюються приписи частини другої статті 57 Конституції України на органи адвокатського самоврядування і, якщо так, то чи відповідає припис частини третьої статті 57 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" вимогам статті 57 Конституції України.

З матеріалів конституційного скарги Плескача В'ячеслава Юрійовича також постає друге питання, на яке Суд мав відповісти - чи дотримуються органи адвокатського самоврядування, застосовуючи частину третю статті 57 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність", вимог частини першої статті 57 Конституції України.

Адвокатура за своєю природою є недержавною самоврядною професією, а органи адвокатського самоврядування не є органами державної влади. Суд у Рішенні приділив питанню статусу адвокатури належну увагу. Суд також наголосив, що як недержавний самоврядний інститут, який об'єднує лише адвокатів України, органи адвокатського самоврядування не можуть ухвалювати рішення, що визначають права і обов'язки осіб, які не є адвокатами. З аналізу приписів Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" вбачається, що рішення та інші акти органів адвокатського самоврядування внормовують професійну діяльність адвокатів та не визначають їхніх прав і обов'язків у розумінні частини другої статті 57 Конституції України.

Отже, Суд, на мою думку, цілком справедливо і обґрунтовано виснував, що з огляду на мету створення, завдання та повноваження органів адвокатського самоврядування рішення, які ці органи ухвалюють, регулюють вузьку ділянку професійних відносин та визначають повноваження, професійні права та обов'язки адвокатів. Дія їх рішень обмежується визначеним і професійно обумовленим колом осіб - суб'єктами адвокатської діяльності, які добровільно обрали професію адвоката та підпорядковуються самоврядним механізмам її регулювання.

Однак, на моє переконання, Суд мав би дослідити ще один вимір конституційної проблематики, адже поширення вимог частини другої статті 57 Конституції України на акти органів адвокатського самоврядування суперечило б статусу адвокатури як саморегульованої професії та становило б втручання у її автономію і незалежність. Адже адвокатура здійснює нормотворчу діяльність у власній професійній сфері, а її рішення адресовані виключно членам цієї спільноти; вимога доведення таких актів до відома всього населення перетворила б внутрішнє професійне регулювання на різновид державного нормотворення, що прямо несумісне з принципом самоврядності адвокатури.

Вимога поширення частини другої статті 57 Конституції України на акти органів адвокатського самоврядування фактично створила б для держави додаткові важелі впливу на внутрішню діяльність адвокатури. Адже реалізація припису про обов'язкове "доведення до відома населення" невідворотно передбачає механізм офіційного оприлюднення, який перебуває під контролем держави. У такому разі внутрішні рішення адвокатури залежали б від волі держави у питанні набрання ними чинності: починаючи від процедури державної реєстрації актів органів адвокатського самоврядування, закінчуючи

процедурою оприлюднення в офіційних виданнях. Держава отримала б де-факто інструменти контролю над змістом та часом дії актів адвокатського самоврядування.

Підсумовуючи, частини друга і третя статті 57 Конституції України не застосовні до актів органів адвокатського самоврядування. Однак такий висновок є неправильним щодо приписів частини першої статті 57 Основного Закону України.

Як зазначалося вище, формула "гарантується право" в частині першій статті 57 Конституції України означає не лише декларативне визнання певного інтересу чи очікування, а саме конституційне визнання права, що має пряму дію і може бути безпосередньо застосоване при вирішенні правових спорів. Таке право охоплює як матеріальні (зміст прав і обов'язків), так і процедурні (можливість доступу до інформації) аспекти правового статусу особи.

Це право належить "кожному", тобто є універсальним і не залежить від громадянства, професії, віку, раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, гендерної ідентичності, сексуальної орієнтації, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мови або інших ознак. Його дія поширюється на всю сферу правового регулювання, що має значення для особи, включаючи спеціальні галузі правового регулювання (наприклад, адміністративне, дисциплінарне, професійне тощо).

Зважаючи на викладене, припис частини першої статті 57 Конституції України зобов'язує і органи адвокатського самоврядування. Тому гарантія права знати свої права і обов'язки покладає на органи адвокатського самоврядування подвійний обов'язок:

- негативний - утримуватися від створення норм, які є таємними, непрозорими або незрозумілими;

- позитивний - забезпечити дієві механізми оприлюднення, правової освіти, публічності та передбачуваності норм.

Тому, реалізуючи свої повноваження, органи адвокатського самоврядування повинні діяти у спосіб, що відповідає вимогам частини першої статті 57 Конституції України. Це означає, що хоча адвокатура є незалежною та саморегульованою професією, її рішення і правила не можуть існувати поза конституційною гарантією права кожного знати свої права і обов'язки. Отже, коли органи адвокатського самоврядування ухвалюють рішення, вони зобов'язані забезпечити таку їх публічність і доступність, аби кожен адвокат мав реальну можливість бути обізнаним про їхній зміст. Частина перша статті 57 Конституції України встановлює для адвокатури своєрідний стандарт доброчесного урядування: будь-які правила, що впливають на права і обов'язки членів професії або визначають їхню поведінку, повинні бути доведені до відома у спосіб, який робить їх доступними, зрозумілими та передбачуваними.

Знову ж таки у цій справі йдеться зовсім не про рішення правління об'єднання співвласників багатоквартирного будинку чи зборів гаражного кооперативу. І законодавець, ухвалюючи закон про адвокатуру, і Суд, оцінюючи його приписи, добре усвідомлювали, що адвокатська професія об'єднує юристів високої кваліфікації, від яких очікується дотримання високих стандартів професійності, в тому числі у веденні власних справ самоврядування. Проблеми функціонування адвокатського самоврядування не можуть бути підставою для підриву автономії та незалежності всієї професії. Вони і є ключовими гарантіями її здатності виконувати публічну місію захисту людських прав і свобод.

Саме тому Суд виснував, що "реалізуючи ці повноваження, органи адвокатського самоврядування повинні діяти у спосіб, що відповідає конституційним вимогам, зокрема частин другої та третьої статті 57 Основного Закону України" (абзац другий підпункту 5.9 пункту 5 мотивувальної частини Рішення), вказавши, по суті, що вони мають орієнтуватися на стандарти доступності, публічності та передбачуваності, обов'язкові для нормативно-правових актів органів публічної влади. Адже саме так можна забезпечити легітимність професійного регулювання, довіру до нього і захист прав адвокатів.

2. Принцип узгодженого (конформного) тлумачення

У Рішенні Суд виснував, що "можливість неоднозначного тлумачення норми закону, що є предметом конституційного контролю, не є достатньою підставою

для визнання її неконституційною, якщо ця норма допускає конституційно узгоджене (конформне) тлумачення, що забезпечує її розуміння та застосування у спосіб, сумісний із приписами Основного Закону України" (абзац перший підпункту 5.5 пункту 5 мотивувальної частини Рішення). У таких випадках Суд не скасовує норму, а натомість надає їй конституційно-конформного тлумачення, тобто такого, що забезпечує її застосування у спосіб, сумісний із положеннями Основного Закону України.

Суддя В. В. Лемак назвав конституційно-конформне тлумачення "азбукою конституційного судочинства" (Окрема думка судді Суду Лемака В. В. стосовно Рішення Суду від 27 жовтня 2020 року N 13-р/2020). Дійсно ця доктрина ("r serve d'interpr tation" у французькому конституційному праві2 або "verfassungskonforme Auslegung" в практиці Федерального Конституційного Суду ФРН) полягає в тому, що орган конституційної юрисдикції встановлює обов'язкове тлумачення законодавчого припису, яке, на його думку, відповідає конституційним вимогам і таким чином убезпечує від визнання неконституційним.

____________

2 Так, згідно з даними порталу QPC3600 - Portail de la Question Prioritaire de Constitutionnalit , у період з 2020 до грудня 2024 року Конституційна Рада Франції ухвалила 526 рішень в рамках процедури пріоритетного питання конституційності, в яких визнала конституційність оспорюваних приписів. У 109 з них вона застосувала доктрину конституційно-конформного тлумачення. Bilan statistique - Mise jour du 31 d cembre 2024. URL: https://qpc360.conseil-constitutionnel.fr/bilan-statistique

Федеральний Конституційний Суд ФРН так пояснив застосування цієї доктрини:

"Вимога конституційного тлумачення закону (yerfassungskonformer Gesetzesauslegung) полягає в тому, що серед кількох можливих інтерпретацій, деякі з яких ведуть до неконституційного результату, а деякі - до конституційного, перевага повинна надаватися тій, яка узгоджується з Основним Законом (пор. BVerfGE 32, 373

<383 f.

>; усталена практика). Тому норма може бути визнана неконституційною лише у випадку, якщо жодне тлумачення не є можливим відповідно до визнаних принципів інтерпретації та узгодженим із Конституцією. Якщо ж буквальне формулювання, історія прийняття закону, загальний контекст відповідних приписів, а також їх зміст і мета дозволяють кілька тлумачень, одне з яких веде до конституційного результату, то саме таке тлумачення є обов'язковим" (Beschluss vom 19. September 2007 - 2 BvF 3/02, BVerfGE 119, 247).

Іншими словами, пріоритет має надаватися такому тлумаченню норми, яке зберігає її чинність у конституційно допустимому сенсі; отже, визнання неконституційності є крайнім засобом (ultima ratio), що має бути застосований лише тоді, коли жоден інший спосіб узгодження норми з конституцією не є можливим. Якщо норма допускає кілька інтерпретацій, конституційний суд зобов'язаний обрати ту, яка узгоджується з конституцією, і таке тлумачення, сформульоване конституційним судом, є обов'язковим для всіх суб'єктів правозастосування і підлягає неухильному дотриманню у процесі реалізації та застосування відповідного закону.

Конформне тлумачення можливе лише тоді, коли текст норми, її історія, системний контекст та мета допускають різні варіанти розуміння. Конституційний суд не може створювати нову норму або нехтувати волею законодавця. Як підкреслив Федеральний Конституційний Суд ФРН у цитованому вище рішенні:

"Навіть шляхом конституційного тлумачення, однак, не може бути переозначено нормативний зміст припису (пор. BVerfGE 8, 71

<78 f.

>). Отже, тлумачення, за допомогою якого уникається визнання норми недійсною, має бути таким, що допускається відповідно до визнаних принципів інтерпретації (BVerfGE 69, 1

<55

>). Межі конституційного тлумачення, таким чином, у принципі випливають із належного використання визнаних методів тлумачення. Повага до законодавчої влади (стаття 20.2 Основного Закону) вимагає, щоб у межах Конституції максимально зберігався зміст, якого прагнув законодавець. Це, отже, вимагає конституційного тлумачення положення, яке спирається на його словесне формулювання та

забезпечує досягнення фундаментальної мети законодавця (BVerfGE 86, 288

<320

>). Тлумачення не повинно призводити до того, що законодавча мета буде істотно втрачена або викривлена (пор. BVerfGE 8, 28

<34

>; 54, 277

<299 f.

>; з подальшими посиланнями)" (там само).

Узгоджене (конформне) тлумачення закону має свої межі. Воно можливе, якщо текстуальне формулювання, історія прийняття, системний контекст і мета норми допускають різні варіанти розуміння. У такому разі конституційний суд зобов'язаний надати перевагу інтерпретації, яка узгоджується з конституцією. Водночас конституційне тлумачення не може перетворюватися на переозначення нормативного змісту положення чи фактичне нормотворення конституційного суду. Повага до законодавчої влади, гарантована принципом поділу влади, вимагає максимально зберігати зміст і мету, закладені законодавцем, доки вони не суперечать конституції.

Отже, Суд у справі за конституційною скаргою Плескача В'ячеслава Юрійовича щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини третьої статі 57 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" визначив таке узгоджене (конформне) тлумачення цього оспорюваного припису:

- органи адвокатського самоврядування можуть ухвалювати як індивідуальні, так і нормативні акти, але останні діють лише у межах адвокатської професійної спільноти. Індивідуальні акти набирають чинності з дня їх прийняття, якщо інший строк не передбачений такими актами;

- вимога частини першої статті 57 Конституції України ("кожному гарантується право знати свої права і обов'язки") поширюється і на органи адвокатського самоврядування; вимоги частин другої та третьої статті 57 Конституції України до актів органів адвокатського самоврядування не застосовуються, однак, оскільки органи адвокатського самоврядування мають забезпечити гласність своєї діяльності, зокрема відкритість та приступність ухвалених ними рішень, що є обов'язковими до виконання всіма адвокатами, вони повинні діяти у спосіб, що відповідає конституційним вимогам, зокрема частин другої та третьої статті 57 Основного Закону України;

- дата набрання чинності рішенням, яке є нормативним актом, не може передувати дню його ухвалення та оприлюднення. Законодавець надав органу адвокатського самоврядування право встановлювати пізніший строк набрання чинності рішенням (vacatio legis), аби адвокати могли пристосуватися до нового регулювання.

Отже, оспорюваний припис частини третьої статі 57 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" є конституційною лише за умови, що її формулювання "з дня їх прийняття" у випадках нормативних актів розуміється як момент після ухвалення і належного оприлюднення.

3. Принцип системної єдності приписів конституції

Принцип системної єдності приписів конституції означає, що конституція має тлумачитися як цілісний, внутрішньо узгоджений акт, де всі норми взаємодоповнюють одна одну і спільно виражають фундаментальні цінності. Жодна норма не може тлумачитися ізольовано, без урахування інших положень основного закону. Іншими словами, конституція - це єдина і цілісна система, де кожна норма має значення лише у взаємозв'язку з іншими приписами. Саме тому, коли постає колізія чи неоднозначність у застосуванні конституційної норми, слід виходити з презумпції відсутності суперечностей у конституції та шукати гармонійного узгодження її норм.

У підґрунті цього підходу лежить ідея єдності конституційних цінностей. "Велика тріада" сучасного конституціоналізму (гідність - рівність - свобода), справедливість, демократія та правовладдя (верховенство права) формують цілісний каркас, який надає конституції внутрішньої узгодженості й цілісності. Вони з'єднують різні приписи у гармонійне ціле та визначають напрямок їхнього тлумачення й застосування.

В одному з найперших своїх рішень Федеральний Конституційний Суд ФРН зазначив:

"Окреме конституційне положення не може розглядатися як ізольований припис і тлумачитися самостійно. Конституція має внутрішню єдність, і значення будь-якої її частини пов'язане зі змістом інших положень. Узята в цілому, Конституція

відображає певні загальні принципи та фундаментальні рішення, яким підпорядковуються окремі положення" (BVerfGE 1, 14 - S dweststaat).

Таким чином, принцип системної єдності приписів конституції перетворює її з набору окремих норм на внутрішньо єдину, живу систему, здатну забезпечувати баланс прав і обов'язків у демократичному суспільстві.

Отже, із самої природи конституції як установчого акта політичної спільноти постають такі її характеристики, як єдність і неподільність, а її норми не можуть тлумачитися ізольовано. У разі колізій застосовується гармонізація через балансування. Для ілюстрації такого підходу можна навести позицію Федерального Конституційного Суду ФРН щодо принципу практичної узгодженості (Grundsatz der praktischen Konkordanz):

"Кожному з конституційних інтересів слід надавати дію настільки, наскільки це можливо, забезпечуючи тим самим їх оптимальну ефективність. ... Навіть за принципом єдності Конституції, що спрямовує конституційне тлумачення, необхідно уникати підходу, який однобічно надає перевагу чи відкидає окремі цінності й принципи на користь інших. Тлумачення, що обмежує основні права вже на рівні визначення сфери їх захисту, без проведення тесту на пропорційність, можливе лише тоді, коли таке обмеження чітко випливає з Основного Закону" (BVerfGE 148, 296).

Конституція - не мозаїка ізольованих приписів. З нормативної точки зору єдність конституції означає, що з кожним її правовим приписом фактично застосовується вся система норм. Це зумовлює особливий методологічний підхід: застосовуючи окрему норму, правозастосувач має враховувати обмеженість та неповноту її текстуального формулювання. Лише у системному зв'язку можна визначити справжній обсяг дії конкретного припису через з'ясування його спеціальної мети. Отже, осмислене застосування норм конституції вимагає гармонізуючого тлумачення норм у їхній взаємодії.

Застосування принципу системної єдності приписів конституції у Рішенні свідчить про формування послідовної доктрини конституційного тлумачення. Такий підхід забезпечив не тільки збереження дії норми закону, але й надав їй змісту, узгодженого з конституційною гарантією права знати свої права і обов'язки: Суд вказав, що дотримання вимог частини першої статті 57 Конституції України вимагає від органів адвокатського самоврядування зважати на приписи частин другої та третьої цієї норми, які хоча і не застосовуються до актів цих органів, але разом з тим визначають спосіб, що відповідає конституційним вимогам.

Принцип системної єдності надає частині першій статті 57 Конституції України, яка має пряму дію, особливого значення, адже право кожного знати свої права і обов'язки не може тлумачитися ізольовано, таке тлумачення має здійснюватися у взаємозв'язку з правовладдям (верховенством права), принципом правової визначеності та гарантіями доступності й передбачуваності права. Це зобов'язує тлумачити та застосовувати норми законодавства, зокрема частину третю статті 57 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність", у такий спосіб, щоб зберігалася автономія адвокатського самоврядування, але водночас гарантувалося реальне і своєчасне доведення нормативних приписів до відома адвокатів.

Замість висновків

Конституційна гарантія незалежності адвокатури не звільняє її від конституційних стандартів прозорості, а право знати свої права й обов'язки не втрачає сили навіть у межах професійної спільноти.

У Рішенні Суд виснував, що право знати свої права й обов'язки, гарантоване статтею 57 Конституції України, поширюється на всі сфери правового життя - навіть там, де діє незалежне адвокатське самоврядування. Незалежність професії не може існувати без прозорості її правил, а конформне тлумачення закону можливе лише у світлі системної єдності Конституції України. У цій єдності Суд віднайшов баланс між самоврядністю адвокатської професії та правовою визначеністю.

Прозорість і доступність права - це умова його реального існування. Лише тоді, коли норма відкрита для адресата, вона набуває сили. Адже право, приховане від людини, перестає бути правом і стає лише тінню влади.

Суддя

Конституційного Суду України

Олександр ВОДЯННІКОВ

ОКРЕМА ДУМКА

судді Конституційного Суду України Василя Лемака стосовно Рішення Конституційного Суду України від 10 вересня 2025 року N 4-р(II)/2025 у справі за конституційною скаргою Плескача В'ячеслава Юрійовича щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини третьої статті 57 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність"

(щодо оприлюднення актів органів адвокатського самоврядування)

Другий сенат Конституційного Суду України 10 вересня 2025 року ухвалив Рішення N 4-р(II)/2025 у справі за конституційною скаргою Плескача В'ячеслава Юрійовича щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини третьої статті 57 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" (щодо оприлюднення актів органів адвокатського самоврядування) (далі - Рішення). Рішенням Конституційний Суд України (далі - Суд) визнав такою, що відповідає Конституції України (є конституційною), частину третю статті 57 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" від 5 липня 2012 року N 5076-VI (далі - Закон).

На підставі статті 93 Закону України "Про Конституційний Суд України" вважаю за потрібне викласти окрему думку стосовно Рішення.

I. Проблема постправди в конституційному праві

1. На жаль, я не можу погодитися з Рішенням, хоча вважаю його ухвалення винахідливим, а саме Рішення навіть трохи зворушливим. Окрема думка судді Суду для мене - це не рефлексії з приводу конкретного рішення Суду і, тим більше, не судження на всі теми юриспруденції, а сподівання, що викладені, зокрема, тут мої власні позиції стануть аргументами для чергового рішення Суду завтра або післязавтра.

2. Однак є ще дещо. Я хочу, щоби суспільство і, передусім, правнича спільнота усвідомили, що кожне рішення Суду - наслідок бурхливих дискусій суддів Суду на закритих засіданнях. Саме в цих дискусіях йде формування сучасного конституційного права України. Все дуже непросто. Сьогодні важливо для судді витримати тиск двох альтернатив - очікуванням від Суду рішень (в умовах серйозного некомплекту складу Суду) та потреби в обґрунтованих рішеннях Суду для захисту Конституції України. Тому й намагаюся викладати окрему думку як засіб чесного діалогу з українськими правниками.

3. Веду до того, що не сприймаю постправди в конституційному праві, особливо в конституційних міркуваннях у судових рішеннях, коли факти й конституційні аргументи є менш значимими ніж апелювання до особистих переконань чи емоцій.

Не може так бути, що мотивувальна частина Рішення містить одні тези, а резолютивна - дещо інші, у мотивувальній частині йдеться про важливість ролі адвокатури й кожного адвоката у правосудді й верховенстві права, підкреслюється, що на адвоката поширені всі конституційні права й гарантії, а в резолютивній визнано "конституційним" оспорюваний припис Закону, саме той припис, який позбавляє кожного адвоката право "знати свої права і обов'язки", тобто його права на незастосування до нього нормативних актів, які належно не доведені до нього і з якими він не мав можливості ознайомитися.

4. Гарантії статті 57 Конституції України, отже, поширені на будівельника, на нотаріуса, поширені на всіх, окрім адвокатів, якщо читати резолютивну частину Рішення. А якщо читати мотивувальну, то що там лише немає, дещо протилежного за змістом. Наприклад, Суд стверджує в Рішенні доволі пафосно щодо статті 57 Конституції України (не повірите): "Право знати свої права й обов'язки має кожен, тобто це право є універсальним і не залежить від професії чи статусу особи" (абзац четвертий підпункту 5.8 пункту 5 мотивувальної частини). Питання лише в тому, як це все узгоджене між собою?!

5. Один із колег в окремій (збіжній) думці, доволі системній, розвиває аргументи Рішення Суду такими словами: "У Рішенні Суд виснував, що право знати свої права й обов'язки, гарантоване статтею 57 Конституції України, поширюється на всі сфери правового життя - навіть там, де діє незалежне адвокатське самоврядування" [Окрема (збіжна) думка судді Суду Олександра Водяннікова щодо Рішення]. Так і є, колего. Браво! Проте

резолютивна частина Рішення містить щось прямо протилежне.

У цьому ж руслі сприймаю й коротку назву справи, яка складається з таких слів - "щодо оприлюднення актів органів адвокатського самоврядування", хоча з огляду на резолютивну частину Рішення правильніше було б коротку назву справи сформулювати так: "щодо законодавчого дозволу на неоприлюднений актів адвокатського самоврядування". Якщо серйозно, коли йдеться про захист Конституції України, виключно раціональні мотиви й конституційні аргументи мають бути підґрунтям рішень Суду.

"Щеплення" від подібних підходів я вбачаю в різкому посиленні методології обґрунтування рішень Суду.

II. Що є фабулою справи?

6. Суд у цій справі мав відповісти на ключове питання: чи поширено вимоги статті 57 Конституції України (право знати свої права і обов'язки) на адвокатів, яким адресовані акти органів адвокатського самоврядування у зв'язку з оспорюваним приписом Закону - "рішення органів адвокатського самоврядування набирають чинності з дня їх прийняття, якщо інший строк не передбачений рішеннями" (частина третя статті 57 Закону). Ясно, що для цього Суд мав системно витлумачити статтю 57 Основного Закону України (як суб'єктивне право і як об'єктивну конституційну цінність) у взаємозв'язку з принципом верховенства права, зокрема з'ясувати феномен "прав і обов'язків", далі - витлумачити оспорюваний припис права у Законі і врешті дати відповідь.

7. Суд дав відповідь, однак сформулював її так: гарантії статті 57 Конституції України не поширюються на законодавче регулювання щодо порядку набрання чинності рішеннями органів адвокатського самоврядування, хоча серед останніх ("рішень"), крім індивідуальних, є й акти нормативного характеру.

Стаття 57 Конституції України не лише визнає право кожного "знати свої права і обов'язки" (частина перша), а й зобов'язує державу забезпечити таке регулювання, яке гарантує, що "закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов'язки громадян мають бути доведені до відома населення у порядку, встановленому законом" (частина друга). Більше того, у зазначеній статті Конституції України установлено, що "закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов'язки громадян, не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, є нечинними" (частина третя).

Однак давайте розбиратися по-порядку, крок за кроком.

III. Що є "право"?

8. На перший погляд, може скластися думка, "до чого тут взагалі розуміння права?", яке є ніби сугубо філософським питанням у такому практичному сенсі, яким переповнено розв'язання справи в конституційному судочинстві. Однак це не так, бо саме позитивістська відповідь Суду на це запитання спричинила виникнення головних методологічних проблем Рішення.

9. Нагадаю, що суть правового позитивізму чітко виразив Дж. Остін (1790 - 1859 рр.) у формулі про те, що закони - це накази, видані вищим (сувереном) політично-підлеглим (підданим) під загрозою санкцій за їх невиконання. Тобто право - це правила, що йдуть від суверенної влади. Ба навіть через два століття, у наші дні, модерний (модифікований) позитивізм, з-поміж іншого, охоплює те, що: а) створення або ідентифікація правових правил чи норм ґрунтується на "джерелах", тобто головним чином на формі, а не на змісті правила; б) позитивне право є основним або виключним об'єктом юридичної науки чи практики, а слово "позитивне" визначається або як продукт людської творчості через людські вольові акти, посилаючись на латинське слово positus, або як відповідь на емпірично задані ("positive") соціальні факти та реальність права [Legal Positivism. J rg Kammerhofer. The Max Planck Encyclopedia of Public International Law (OUP Oxford 2012) vol. VI, 785-97].

10. Відштовхуючись від державо-центричного розуміння права, Суд у цій справі невірно виявив саме розуміння права як суспільного феномену, зробивши висновок, що в оспорюваному приписі Закону ("рішення органів адвокатського самоврядування набирають чинності з дня їх прийняття, якщо інший строк не передбачений рішеннями") йдеться загалом не про право як обов'язковий стандарт поведінки суб'єктів.

Суд зробив

це у Рішенні такими словами:

"З аналізу приписів Закону вбачається, що рішення та інші акти органів адвокатського самоврядування застосовні лише щодо визначеного і професійно обумовленого кола осіб - адвокатів, які добровільно обрали професію правника та статус адвоката й, як наслідок, мають підпорядковуватись самоврядним механізмам регулювання адвокатської діяльності. Рішення та інші акти органів адвокатського самоврядування внормовують професійну діяльність адвокатів та не визначають їхніх прав і обов'язків у розумінні частин другої та третьої статті 57 Конституції України та інших її приписів" (абзац третій підпункту 4.8 пункту 4 мотивувальної частини) (виділення автора).

Наведена юридична позиція Суду, яка є "ядром" аргументаційного ряду Рішення, містить низку помилок, які треба перерахувати.

11. Перше. Стаття 57 Конституції України, на думку Суду, не стосується законодавця, якщо той має намір урегулювати у законі порядок набрання чинності актами органів адвокатського самоврядування. Мовляв, якщо предмет законодавчого регулювання не стосується актів, які ухвалюють органи публічної влади (держава), то й дотримання конституційної вимоги не є обов'язковим. У цій помилковій тезі найбільший прояв має позитивістський дух сприйняття права й, зокрема, головного джерела права - Конституції України. На думку Суду, рішення (акти), які не мають походження від держави (публічної влади), взагалі не є правом.

12. У зв'язку з цим дещо проясню:

а) ясно, що навіть буквальне (граматичне) розуміння статті 57 Конституції України не дозволяє дійти висновку про її вибіркове поширення (чи непоширення). Слово і словосполука "кожен" і "свої права і обов'язки" у частині першій статті 57 Конституції України дозволяють пересічному громадянину зі звичайною освітою (навіть без словника української мови) зрозуміти їх значення і, зокрема, те, кому адресований цей конституційний припис. Він адресований усім органам публічної влади (державі) у всіх випадках, коли вони що-небудь нормативно регулюють через механізм запровадження прав і обов'язків. Зокрема, цей конституційний припис адресований і парламенту, коли він приступає до делегування нормативного регулювання на нижчий рівень;

б) у частинах другій і третій статті 57 Конституції України чітко встановлено "інституційний обов'язок держави забезпечити приступність нормативних приписів, що їх визначають", що визнав і Суд в абзаці другому підпункту 4.1 пункту 4 мотивувальної частини Рішення. Тож як можливо після такого "визнання" дійти висновку про те, що цей конституційний обов'язок держави не стосується законодавця у ситуації регулювання ним порядку набрання чинності актами органів адвокатського самоврядування?!

13. Зазначений інституційний обов'язок, виявляючи роль Конституції України як чинника обмеження держави, встановлює й заборону на певні дії держави, зокрема на спроби держави дозволити у законах щодо актів, якими нормативно регулюється поведінка суб'єктів, тобто змінюється їх статус в аспекті динаміки прав і обов'язків, "набрання чинності" ними без доведення до відома кожного.

Цю думку, до речі, підмітив у своєму висновку й Міністр юстиції України, зазначивши стосовно оспорюваних приписів Закону, що парламент як суб'єкт правотворчої діяльності "під час видання обов'язкових правил не може виходити за межі встановлених

<...

> вимог щодо прийняття та дії нормативно-правових актів, зокрема, доведення нормативно-правового акта до відома населення та набрання ним чинності, зворотної дії у часі, оскільки держава не може передати більше повноважень, ніж має сама" (підпункт 2.4 пункту 2 мотивувальної частини Рішення) (виділення автора).

14. Друге. Сприйняття права як продукту діяльності публічної влади, тобто зведення його до "законодавства", і на цій підставі твердження, що акти органів адвокатури не є правовим регулятором з відповідними наслідками, є неприйнятним з огляду на дискурс XXI століття. Справді в конституційній юриспруденції багатьох іноземних судів сьогодні ставлення до правового позитивізму є негативним.

Візьмемо практику Федерального Конституційного Суду Німеччини, який,

наприклад, у рішенні від 24 жовтня 1996 року (справа про стрільців) зазначив: "Обґрунтування, яке просто надає перевагу застосуванню заборони на перетин кордону над правом особи на життя, є нікчемним, оскільки воно явно та неприпустимо порушує права людини, захищені міжнародним правом. Порушення має таку вагу, що порушує правові переконання, спільні для всіх народів, які стосуються цінності та гідності людини. У такому випадку позитивне право має поступитися місцем справедливості" (BVerfG, Beschluss des Zweiten Senats vom 24. Oktober 1996. 2 BvR 1851/94, Rn. 1-163). Іншими словами, суди не могли сприйняти право як набір обов'язкових текстів, які видані державою, бо людські права - безпосередньо діюче право. Навіть оцінюючи конституцієдавця в одному з своїх ще ранніх рішень (18 грудня 1953 року), відкидаючи школу позитивізму в керівному принципі, за яким "норма конституції може бути недійсною, якщо вона абсолютно нестерпно ігнорує фундаментальні постулати справедливості, які є одними з основних рішень самої цієї конституції", Федеральний Конституційний Суд Німеччини наголосив: "Ідея про те, що конституцієдавець може організувати все за своїм бажанням, буде означати повернення до духовної точки нікчемного правового позитивізму, який давно подоланий в юридичній науці та практиці... Навіть оригінальний творець конституції не обов'язково позбавлений небезпеки перевищення крайніх меж справедливості" (BVerfGE 3, 225 - Gleichberechtigung.

<21

>) (виділення автора).

До речі, в Основному Законі Німеччини (частина третя статті 1) щодо цього так і зазначено: "Наведені нижче основоположні права є зобов'язальними для законодавчої, виконавчої й судової влади як норми прямої дії".

15. Ще чіткіше щодо цього висловився Конституційний Суд Чеської Республіки у рішенні від 17 грудня 1997 року (справа про строки накладення Президентом Чеської Республіки вето на закони):

"Сучасна демократична писана конституція - це суспільний договір, за яким люди, що представляють конституційну владу (pouvoir constituant), об'єднуються в один політичний (державний) організм, закріплюючи зв'язок індивіда з цілим та системою владних (державних) інститутів. Документ, що інституціоналізує систему основних загальноприйнятих цінностей і формує механізм і процес формування легітимних владних рішень, не може існувати поза контекстом прийнятих суспільством цінностей, уявлень про справедливість, а також уявлень про значення, мету та спосіб функціонування демократичних інститутів. Іншими словами, вона не може функціонувати поза мінімальними цінностями та інституційним консенсусом. Для галузі права це приводить до висновку, що джерелом права взагалі, як і джерелом конституційного права, навіть у системі писаного права, є також основні правові принципи та звичаї.

Ця теза підтверджується не лише теоретичним аналізом, але передусім історією 20 століття, пов'язаною з існуванням тоталітарних держав. Механічне ототожнення права з правовими текстами стало бажаним інструментом тоталітарної маніпуляції. Зокрема, це зробило судову систему слухняним і бездумним інструментом просування тоталітарної влади" (Pl. S 33/97 ze dne 17.12.97) (виділення автора).

16. В аналізованому ж Рішенні з позитивістського (державо-центричного) розуміння права як суспільного регулятора випливає, звісно, й ігнорування Судом права (правового регулювання), яке запроваджують недержавні суб'єкти права, до яких належать, до речі, й органи адвокатського самоврядування.

Урешті, якщо чесно, в академічній доктрині, наприклад підручниках із загальної теорії права, з цього приводу вже й не дискутують. У підручнику "Загальна теорія права" (За ред. О. Петришина та ін. Харків, Вид-во "Право", 2020, с. 148 - 151) та інших подібних окремі параграфи так і названо - "Недержавні суб'єкти правового регулювання". У навчальних програмах для майбутніх юристів вже не є рідкістю ідеї правового плюралізму. Сучасний період є свідком взаємодії та взаємодоповнення державних та приватних регуляторних режимів з різних питань на всіх рівнях (див. Tamanaha, Brian Z. Legal pluralism explained: history, theory, consequences

/ Brian Z. Tamanaha. New York, NY: Oxford University Press, 2021, pp. 1 - 2).

Варто усвідомити, що нормативні акти - не лише накази керівників центральних органів виконавчої влади, рішення й розпорядження органів місцевого самоврядування, а й накази керівників комунальних підприємств чи установ, накази ректорів державних і приватних закладів вищої освіти, (навіть!) накази директорів приватних підприємств, як і акти великого масиву інших недержавних інституцій - все це "право" як обов'язковий регулятор поведінки людей. Хоча більшість із наведених суб'єктів не має стосунку до публічної влади. У цьому переліку - й акти нормативного характеру органів адвокатського самоврядування.

IV. Конституція України не сприймає правового позитивізму

17. Однак несприйняття правового позитивізму випливає не лише з тренду правового дискурсу XXI століття та жахливих уроків тиранічних режимів у XX столітті.

Можливо з Конституції України випливає інше? Ні! Наша Конституція є чудовим зразком повного заперечення правового позитивізму. Конституція України є не просто текстом, вона є більш складним феноменом, який охоплює надпозитивне право, яке існує також і за межами тексту.

18. Зміст природного права втілено в багатьох нормативних конструкціях Конституції України, зокрема:

1) сам факт ухвалення Конституції України установчою владою від імені Українського народу на здійснення права на самовизначення (абзац третій преамбули). Це право народу на самовизначення існувало до моменту ухвалення Конституції України;

2) людські права, "на забезпечення" яких ухвалено Конституцію України, які так само існували до 28 червня 1996 року, пронизують увесь конституційний лад держави, відіграючи роль головного джерела права, що багаторазово підтверджено конституційним текстом. Уже в першому реченні частини другої статті 3 Конституції України установлено: "Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави". Інакше кажучи зміст діяльності держави чітко визначено людськими правами як безпосередньо діючим правом. Самі ж людські права, як визначив конституцієдавець, "не є вичерпними" у співвідношенні з тими з них, які закріплені текстом Конституції України (частина перша статті 22);

3) людські права, гарантовані Конституцією України, які визнані "невідчужуваними та непорушними" (друге речення статті 21), а також такими, що "не можуть бути скасовані" (частина друга статті 22), створюють захисне поле для людини, яке недосяжне для публічної влади (держави) і втручання до якого потребує обґрунтування державою виправданості такого втручання. Суд у своїх юридичних позиціях уже зазначав, що "свобода (вільність) людини a priori є визначальною та пріоритетною для шанування державою загалом, органами державної влади, органами місцевого самоврядування, іншими суб'єктами", а сам Суд "керується тим, що конституційна презумпція людської свободи обумовлює доконечність потреби обґрунтування будь-якого істотного її обмеження з боку держави" [абзаци четвертий, п'ятий підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини Рішення Суду від 22 червня 2022 року N 5-р(II)/2022];

4) хоча для належності прав і свобод людині в конституційному тексті не згадано момент її народження, такий висновок очевидно випливає з першого речення статті 21 Конституції України, де зазначено: "Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах" ("усі люди" не мають різниці лише в одному - факті народження).

19. Мушу нагадати й те, що підхід в аналізованому Рішенні відрізняється від юридичної позиції Суду щодо розуміння права, яку було викладено ще в Рішенні Суду від 2 листопада 2004 року N 15-рп/2004 (справа про призначення судом більш м'якого покарання), а саме:

"Одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об'єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї права, яка значною мірою дістала

відображення в Конституції України. Таке розуміння права не дає підстав для його ототожнення із законом, який іноді може бути й несправедливим, у тому числі обмежувати свободу та рівність особи" (четверте, п'яте речення абзацу другого, перше речення абзацу третього підпункту 4.1 пункту 4 мотивувальної частини) (виділення автора).

Як випливає з наведеної юридичної позиції Суду, право не є тотожне закону, який має державне походження і який інколи може бути й несправедливим, зокрема, обмежувати свободу й рівність особи. Натомість ознаками права в цьому аспекті є: 1) законодавство - лише одна з форм права, право включає й інші соціальні регулятори; 2) всі елементи права об'єднані якістю (ідеєю права), яка значною мірою дістала відображення в Конституції України.

V. Як методологічно хибно тлумачити Конституцію України?

20. Передусім скажу, що не слід недооцінювати значення людського права, гарантованого у статті 57 Конституції України. У Рішенні відчувається така ідея, що, мовляв, відповідні суб'єкти самостійно розберуться, як їм "доводити до відома" обов'язкові акти. Це не так. Слід виходити з того, що таємні акти в часи тоталітарних режимів завдали багато шкоди суспільству та людським правам. Також варто брати до уваги те, що конституцієдавець, діючи розумно й послідовно, до конституційного тексту зайвого не вносив, як і те, що не допустив прогалин у ньому. Однак Суд у Рішенні витлумачив статтю 57 Конституції України у спосіб, який не може бути підтриманий. Є декілька підстав для такого висновку.

21. Перше. Як уже було згадано, здійснюючи тлумачення Конституції України, Суд не може не розуміти, що її текстом не встановлено людські права, а навпаки - вона гарантує людські права. Це стосується й статті 57 Конституції України. Право будь-якої особи (кожного) на незастосування до неї неоприлюднених актів (власне "знати свої права і обов'язки") існувало б навіть за відсутності припису статті 57 Основного Закону України. У такому випадку Суд мав би його "вивести" безпосередньо з принципу верховенства права (частина перша статті 8 Конституції України). У нашому ж випадку, коли конституцієдавець прямо гарантує таке людське право у приписах статті 57 Основного Закону України, Суд мав просто застосувати ці приписи - як зробив би це будь-який місцевий суд, виходячи з "прямої дії" норм Конституції України, керуючись частиною третьою її статті 8. У такому випадку "пряма дія" є простою і логічною, бо всі приписи цього сегменту конституційного тексту є придатними для цього. Вони викладені нормальною людською мовою - так званою "простою юридичною мовою". Суд не лише не зробив цього, - він зробив протилежне.

22. Друге. Суд спробував витлумачити приписи статті 57 Конституції України ізольовано від єдиного ціннісного порядку, яким є Конституція України, порушуючи в такий спосіб органічний принцип єдності Конституції України.

Зайве й говорити, що єдність Конституції України - головний методологічний інструмент її розуміння. Рішенням Другого Сенату Федерального Конституційного Суду Німеччини від 23 жовтня 1951 року ідея "єдності конституції" увійшла до спадщини конституційної юриспруденції:

"Окреме конституційне положення не можна розглядати ізольовано та тлумачити виключно за його власною суттю. Воно існує в змістовному контексті з іншими положеннями конституції, які становлять внутрішню єдність. Певні конституційні принципи та фундаментальні рішення випливають із загального змісту конституції, якому підпорядковані окремі конституційні положення" (Urteil des Zweiten Senats vom 23. Oktober 1951. BVerfGE 1, 14 - S dweststaat).

23. Пізніше Федеральний Конституційний Суд Німеччини неодноразово акцентував на важливості такого підходу, зазначаючи: "Окремі статті Основного Закону повинні тлумачитися таким чином, щоб вони відповідали основоположним принципам Основного Закону, зокрема основоположним правам, та його системі цінностей [BVerfGE 1, 14 (32); 7, 198 (205)]. Найважливішим принципом тлумачення є єдність конституції як логіко-телеологічної конструкції, оскільки сутність конституції полягає в тому, щоб бути єдиним порядком політичного

та соціального життя державної спільноти" (Urteil des Ersten Senats vom 14. Dezember 1965 auf die m ndliche Verhandlung vom 13. und 14. Juli 1965 BVerfGE 19, 206).

24. З наведеного випливає, що кожен припис Конституції України має бути сприйнятий як такий, що сумісний з основоположними конституційними принципами, такими, зокрема, як поділ влади, верховенство права, повага до людських прав. Однак Суд не врахував навіть "сусідні" конституційні приписи, наприклад, вимоги статті 58 Основного Закону України, якою гарантовано те, що "закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи".

25. Зверніть увагу ще на абзац третій підпункту 5.10 пункту 5 мотивувальної частини Рішення, а саме: "немає переконливих та достатніх аргументів для визнання її такою, що порушує конституційні приписи". При цьому Суд загалом не згадує конституційні принципи й цінності, зображуючи, що Конституція України - це лише текст, а конституційний перегляд оспорюваного припису Закону під час конституційного судочинства зведений до перевірки двох текстів, покладених поруч на робочий стіл суддів Суду. Це геть не так.

26. Третє. Найбільшою ж методологічною хибою у тлумаченні статті 57 Конституції України є те, що внаслідок такого тлумачення має місце порушення людських прав, гарантованих у цій статті. Акцентую - Суд таким тлумаченням по суті заблокував дію людського права і об'єктивно існуючих гарантій статті 57 Конституції України для великого кола суб'єктів - понад 70 тисяч адвокатів, ще стільки ж або й більше їх помічників, клієнтів адвокатських послуг та багатьох інших категорій причетних громадян. Звертаю увагу - йдеться не просто про посягання й можливе обмеження людських прав, йдеться про таке посягання, яке є запереченням сутності права "знати свої права і обов'язки", а отже, не зазнавати застосовності щодо себе нормативних актів, які були б завчасно оприлюднені або доведені до відома в інший спосіб. Суд і раніше робив щось подібне доволі завуальовано, однак у цьому випадку так яскраво це сталося вперше.

27. Такий спосіб тлумачення виходить за природні межі тлумачення Конституції України, оскільки, по-перше, внаслідок викладу юридичної позиції Суду людські права не можуть бути обмежені (тим більше - порушені), навпаки - суть Конституції України полягає якраз в обмеженні публічної влади, а не людських прав. Для Суду, як і інших органів публічної влади, під час його діяльності імперативною є вимога Конституції України про те, що "утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави" (третє речення частини другої статті 3). Утвердження і забезпечення людських прав, а не навпаки.

28. По-друге, межі людських прав і свобод можуть бути встановлені лише законом, більш того, саме Суд забезпечує конституційний контроль над законами, які здійснюють втручання до захисної сфери прав і свобод людини, та оцінює конституційну виправданість такого втручання.

Конституція України своїм текстом expressis verbis, як і офіційна конституційна доктрина, неодноразово акцентували, що лише закон (припис права) може стати підґрунтям такого втручання до людських прав, яке може бути кваліфіковане як обмеження або порушення цих прав. Зверну увагу на припис частини першої статті 19 Конституції України, за яким "правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством". Чи йдеться про "законодавство" в широкому розумінні, чи є потреба в законі України - парламентському акті, на чому справедливо акцентує Всеволод Речицький (див., напр.: Речицький В. В. Конституційне АБВ. - Харків: ТОВ "Видавництво "Права людини", 2016. С. 27], однак йдеться про те, що обов'язок для людини як межу її свободи держава може встановити лише через припис права, а не через адміністративну чи судову практику (і навіть юридичні позиції Суду). Закон як засіб можливого обмеження людських прав згадано в Конституції України десятки разів, чого не скажеш про інші гіпотетичні засоби.

29. Лише закон

(припис права) здатен виконати роль засобу втручання в людські права з шансом бути виправданим. Таких шансів немає у юридичних позицій Суду, принаймні з двох причин: 1) закон є легітимним втручанням, бо за ним (прямо чи непрямо) - воля народу; 2) лише закон здатен бути чітким, якісним, а отже - приступним для адресата. Цих ознак немає в юридичної позиції Суду, викладеної описово.

30. Четверте. Під час тлумачення статті 57 Конституції України Суд не врахував іще одного важливого аспекту, а саме - людське право, гарантоване цим конституційним приписом, має горизонтальний ефект щодо суб'єктів, тобто є безпосередньо діючим правом не лише у вертикальних відносинах (держава - громадянин), а й у відносинах між двома недержавними суб'єктами. У нашому випадку йдеться про органи адвокатського самоврядування, з одного боку, й адвокатів як індивідуальних осіб, з другого. Не треба нагадувати, що Конституція України, її ціннісний порядок "проникає" в усі сфери права, зокрема й до відносин недержавних організацій із членами, які їх утворюють. Приписи права, які врегульовують ці відносини, повинні тлумачитися відповідно до духу конституційних цінностей, їхнього "проникаючого ефекту". Одним із перших таку юридичну позицію висловив Федеральний Конституційний Суд Німеччини у рішенні від 15 січня 1958 року в справі L th (BVerfGE 7, 198 - L th).

31. У Конституції України (якщо сприймати її з огляду на принцип "єдності конституції") прямо зазначено, що "не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей" є обов'язком кожного (частина перша статті 68), а не лише держави. Недержавних організацій це також стосується. І Суд у Рішенні від 22 червня 2022 року N 5-р(II)/2022 наголошував, що свобода людини a priori є визначальною та пріоритетною для шанування не тільки державою, її органами, органами місцевого самоврядування, а й також "іншими суб'єктами" (абзац четвертий підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини). Тому резолютивна частина Рішення щодо оспорюваного припису Закону, яким дозволено відхід від зазначеного, мала бути іншою.

VI. Яка природа "рішень органів адвокатського самоврядування"

32. У Рішенні Суд визнав їх "неправом", тобто неправовими регуляторами, які хоч і обов'язкові для самих адвокатів, однак не заслуговують того, щоби порядок набрання ними чинності, визначений Законом, утілював вимоги статті 57 Конституції України.

Щоб системно з'ясувати природу цих актів, виокремлю декілька аспектів.

33. Перше. Зрозуміло, що серед рішень органів адвокатури є нормативні та індивідуальні. Суд навіть визнає це: "З огляду на наведене органи адвокатського самоврядування, зокрема Рада адвокатів України, можуть ухвалювати не лише індивідуальні, а й нормативні акти", правда, неточно визначивши останніх як "рішення, що встановлюють, змінюють або припиняють певні суспільні відносини, є строковими та можуть неодноразово застосуватися" (підпункт 4.6 пункту 4 мотивувальної частини Рішення) (чому лише строкові?!).

Однак надалі Суд вдався до цікавих і послідовних міркувань щодо нормативних актів органів адвокатури, зазначаючи, що вони: 1) застосовні лише на коло адвокатів; 2) не визначають прав і обов'язків адвокатів у розумінні частин другої, третьої статті 57 Конституції України та інших її приписів. Мовляв, із першого випливає друге (абзац третій підпункту 4.8 пункту 4 мотивувальної частини Рішення). Навряд чи це логічно, однак річ не лише в логіці.

34. Ще раз, по порядку. Отже, Суд визнав, що рішення органів адвокатського самоврядування є обов'язковими для адвокатів. Це правильно. Однак постає питання: якщо рішення адвокатського самоврядування є обов'язковими для адвокатів, то як же вони не є правом (застосовним джерелом права)?! Хіба можна припустити, що в державі, заснованій на верховенстві права, для адвоката (чи іншого суб'єкта) є щось обов'язкове за межами права?! Такий висновок дивний із багатьох точок зору.

Візьмімо, наприклад, Правила адвокатської етики, ухвалені З'їздом адвокатів України (органом адвокатського самоврядування) 9 червня 2017 року. Закон визначає, що в разі "систематичного або грубого одноразового порушення

правил адвокатської етики, що підриває авторитет адвокатури України" (пункт 4 частини другої статті 32) на адвоката може бути накладено дисциплінарне стягнення у вигляді позбавлення права на заняття адвокатською діяльністю. Тобто за порушення певних правил, зазначених у рішенні органу адвокатського самоврядування, адвоката може бути притягнуто до юридичної (дисциплінарної) відповідальності. Хіба може адвокат бути притягнутий до юридичної відповідальності за порушення не права як обов'язкового регулятора, а чогось іншого? Риторично.

35. Глибоко хибним є й твердження Суду, що рішення органів самоврядування адвокатури "застосовні лише щодо визначеного і професійно обумовленого кола осіб - адвокатів". Це не так. По-перше, ці акти права нормативного характеру застосовні не лише до кола адвокатів, які зазначені в Єдиному реєстрі адвокатів України (хоча й сам Реєстр у постійній динаміці). Чіткий список осіб зі свідоцтвом на право зайняття адвокатською діяльністю у нашій великій країні може бути зафіксований лише станом на певний часовий момент. Тобто коло адвокатів не є "визначеним" в аспекті ідентифікованих суб'єктів, їх список є плинним.

36. Однак важливіше навіть інше - правила зі змісту рішень органів адвокатського самоврядування застосовні не лише до кола адвокатів, а й до кола претендентів на отримання адвокатського свідоцтва, помічників адвокатів, а також зачіпають низку прав і обов'язків клієнтів адвокатських послуг. Ба більше, рішення органів адвокатського самоврядування можуть стосуватися взагалі "кожного".

Приклад. Візьмімо Положення про порядок прийняття та розгляду скарг щодо неналежної поведінки адвоката, яка може мати наслідком його дисциплінарну відповідальність (затверджене рішенням Ради адвокатів України від 30 серпня 2014 року N 120). У пункті 9 цього нормативного акта зазначено: "Право на звернення до кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури із заявою (скаргою) щодо поведінки адвоката, яка може бути підставою для дисциплінарної відповідальності, має кожен, кому відомі факти такої поведінки". В іншому місці цього ж документа - "обов'язок доказування вини адвоката у вчиненні дисциплінарного проступку покладається на особу, яка ініціює дисциплінарне провадження стосовно адвоката" (пункт 7). У пункті 14 цього документа сформульовані вимоги до заяви (скарги) про ініціювання.

Кому адресовані ці вимоги? Вони адресовані кожному (!), кому відомі факти поведінки адвоката, які є підставою для притягнення його до дисциплінарної відповідальності.

37. Інший приклад. У частині другій статті 9 Закону установлено: "Порядок складення кваліфікаційних іспитів, методика оцінювання та програма кваліфікаційних іспитів затверджуються Радою адвокатів України" (перше речення абзацу третього). Кому адресовано цей порядок? Риторичне питання.

38. Водночас в оспорюваному приписі Закону законодавець установив повноваження органу адвокатського самоврядування ухвалювати рішення та визначив порядок набрання чинності такими рішеннями. Якщо б законодавець не сприймав рішення органів адвокатського самоврядування як "правові", хіба він узявся б делегувати таке повноваження на підзаконний рівень?! Також риторичне питання.

39. Друге. Суд стверджує, що права і обов'язки адвокатів, які визначені й рішеннями органів адвокатського самоврядування - це не ті "права і обов'язки", які згадані у статті 57 Конституції України. Жодного аргументу для такого висновку Суд у Рішенні не зазначив, крім наведеного вище, що, мовляв, вони "застосовні лише щодо визначеного і професійно обумовленого кола осіб - адвокатів".

40. Спробую пояснити. Категорія "прав і обов'язків" суб'єктів - це головна поняттєва конструкція, яку вживають для позначення будь-якого регулювання поведінки. Іншими словами - це складник об'єкта правовідносин, який і зазнає динамічного впливу внаслідок регулювання. Ці "права і обов'язки" й мав на увазі конституцієдавець, коли декілька разів зазначив їх у статті 57 Основного Закону України. Саме тоді, коли у правовому акті йдеться про вплив на динаміку цих прав і обов'язків (їхнє запровадження, зміну чи скасування), - важливо й

забезпечити для кожного суб'єкта (адресата такого впливу), незалежно від того, чи він адвокат або шахтар, гарантії, установлені в статті 57 Конституції України.

41. Натомість Суд пішов шляхом ігнорування поняття "свої права і обов'язки" у частині першій статті 57 Основного Закону України (слово "свої", ясно, означає - такі, що належать особі, незалежно від її спеціального статусу), так само, як і натякнув, що, мовляв, є "права і обов'язки" різних рівнів - ті, що на рівні Конституції України, та ті, що десь значно "нижче". Це не так. Не слід плутати з тим, що справді людські права і свободи, гарантовані Конституцією України (частина з яких прописана в конституційному тексті, а більшість підлягає виведенню судами - зі змісту частини першої статті 22), перебувають і гарантовані на вищому, конституційному рівні, але водночас є конструкції "прав", зазначених у законах України чи навіть на нижчому нормативному рівні. Між ними є канал взаємодії у напрямі від установлених законом "прав" до людських прав, гарантованих Конституцією України, яку забезпечує судова практика.

42. Іншими словами, звертаю увагу, конституцієдавець не зазначив у статті 57 Основного Закону України категорії "права і свободи, гарантовані Конституцією України" чи "конституційні права". Так само щодо "обов'язків" людини у статті 57 Конституції України не зазначено "обов'язки, визначені цією Конституцією України". Наголошую, що конституцієдавець і не повинен був такого зазначати, тому що гарантовані Конституцією України людські права і свободи загалом не можуть "визначатися" (встановлюватися) юридичними текстами.

43. Коли ж конституцієдавець ужив "права і обов'язки" громадян у статті 57 Основного Закону України як умову обов'язкового попереднього доведення нормативних актів до відома суспільства (у Конституції України вжито слово "населення", бо у 1996 році такою була поняттєва конституційна культура), безумовно, він мав на увазі складники статусу особи (права і обов'язки), які зазнали впливу будь-якого із засобів обов'язкового правового регулювання. Це стосувалося всіх актів: актів органів публічної влади, актів приватних підприємств, актів інших недержавних суб'єктів, зокрема й актів органів адвокатського самоврядування.

44. Третє. Припустимо, що акти органів адвокатського самоврядування поширені лише на адвокатів і ні на кого більше. Хіба з цього можна зробити висновок, що стаття 57 Конституції України не є обов'язковою для тих, хто ухвалює ці акти, зокрема в аспекті "набрання чинності" цими актами лише через оприлюднення чи інші способи доведення до відома адресатів?! Хіба можуть бути раціональні мотиви (і які?!) у суб'єкта видання цих актів, тобто в органів адвокатського самоврядування, з приводу їхньої заінтересованості в тому, щоб завчасно не інформувати адресатів про модель поведінки, яка стає обов'язковою для цих адресатів. Повторюю, навіть якщо йдеться про одних лише адвокатів, хоча йдеться, як уже було сказано, не тільки про адвокатів. Міркую навпаки, кожен суб'єкт правотворчості прямо заінтересований у зворотному - щоб зміст ухваленого ним акта був реалізованим, а отже, набрання ним чинності, зрозуміло, має бути пов'язаним із завчасним доведенням його змісту до відома всіх адресатів. Я вже не говорю про так званий принцип vacatio legis - потребу в певному часовому проміжку для адаптації адресата до вимог, які випливають з динаміки його прав і обов'язків (цікаво, що на тлі резолютивної частини Рішення в мотивувальній частині зазначено потребу vacatio legis). У цій же справі йдеться про вимогу Конституції України, м'яко кажучи, просто оприлюднювати нормативні акти, тобто унеможливити набрання ними чинності до моменту оприлюднення. Суд пішов іншим шляхом з головним аргументом - тому, що це стосується лише адвокатів.

45. Хоча Суд навіть виклав окремим реченням у Рішенні, що статус адвоката не позбавляє його людських прав, насправді з висновків мотивувальної та резолютивної частин Рішення випливає інше - сама наявність свідоцтва на право здійснення адвокатської діяльності за логікою Суду не дає можливості адвокату користуватися конституційними

гарантіями, які закріплені у статті 57 Основного Закону України, а саме - мати право на незастосовність до нього нормативних актів, які не були завчасно оприлюднені чи доведені до нього в інший спосіб. Інші громадяни таке право мають, а адвокати - не мають.

46. Тим більш незрозуміло, чому у Рішенні декілька сторінок присвячено тому, яку високу роль адвокати мають для верховенства права в Україні. Однак підкреслена роль адвокатури не дала змоги Суду дійти протилежного висновку - саме тому, що адвокатура є складником правосуддя, кожен окремий адвокат повинен мати такі реальні (а не ілюзорні) конституційні гарантії, які дозволили б йому виконати свою конституційну місію - ефективно захищати людські права. Законодавець пішов іншим шляхом, і Суд його підтримав, визнавши оспорюваний припис Закону таким, що відповідає Конституції України.

Помилковість Рішення в цьому аспекті можна продемонструвати так. Уявіть, щоб законодавець дозволив не оприлюднювати акти органів суддівського самоврядування лише тому, що ці акти адресовані суддям, і щоби суди визнали такий підхід виправданим. Я не уявляю.

47. Четверте. Навіть якщо адвокатуру у Рішенні (з посиланням на приписи Закону) визнано "недержавним самоврядним інститутом" замість того, щоб визначити її суть, то давно варто відійти від чорно-білого бачення правової реальності (ніколи не розумів висновків Суду, які повторюють приписи законів). Правда в тому, що якщо адвокатура й справді "недержавний" інститут (не буду дискутувати), то слід визнати, що йдеться про такий недержавний інститут, який істотно відрізняється від інших недержавних інститутів, зокрема таким чином: 1) адвокатура є складником демократичного конституційного ладу України, виконуючи свої специфічні функції у сфері правосуддя і в сфері захисту людських прав; 2) адвокатура за пунктом 14 частини першої статті 92 Конституції України є такою, діяльність якої регулюється виключно законами України; 3) адвокатура (адвокати) наділена повноваженнями безпосередньо Конституцією України, більше того, деякі повноваження адвокатури є, за загальним правилом, винятковими. Згідно з частиною четвертою статті 1312 Основного Закону України "виключно адвокат здійснює представництво іншої особи в суді, а також захист від кримінального обвинувачення"; 4) адвокатура є інститутом, який формують всі носії адвокатської професії. Цей обов'язок "приналежності" встановлено у частині другій статті 2 Закону. Отже, адвокатура, хоча й має, безумовно, недержавну природу, їй властиві деякі публічно-правові функції в межах конституційного порядку України. Це те, на що не звернув Суд увагу, і це те, що впливає на розуміння природи актів органів адвокатського самоврядування. Публічно-правовий компонент у природі цих актів лише підкреслює поширення на суб'єктів, які їх ухвалюють, обов'язок дотримання вимог статті 57 Конституції України. А це, насамперед, означає, що оспорюваний припис Закону, який дає змогу відхилитися від цих вимог, не може бути "конституційним".

VII. Суд погодив конституційність ретроактивності рішень адвокатського самоврядування

48. Пропоную прочитати оспорювані приписи Закону - "рішення органів адвокатського самоврядування набирають чинності з дня їх прийняття, якщо інший строк не передбачений рішеннями" (частина третя статті 57).

Зверніть увагу, Суд допустив, що нормативні акти органів адвокатського самоврядування набирають чинності у "день їх прийняття". Що це означає? Це означає, що Суд визнав конституційною ситуацію, за якою момент набрання чинності цими актами буде в часі раніше моменту навіть гіпотетичної можливості ознайомлення з ними. Це тому, що "день прийняття" починається, умовно, з 00:00 год. Ідеться про класичну ретроактивність акта, заборонену Конституцією України. У такому випадку насмішкою над громадянами (незалежно від професійних груп) є припис Конституції України про те, що "незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності" (частина друга статті 68), оскільки йдеться про всі приписи права і про реальну можливість ознайомитися з ними як вимогою об'єктивного принципу, а не як про сегмент розсуду

правотворчого органу.

49. Звертаю увагу на законодавчу техніку формулювання "день прийняття рішення". Довідник з нормотворчої техніки, який підготувало Федеральне міністерство юстиції Німеччини (останнє видання - Handbuch der Rechtsf rmlichkeit Herausgegeben vom Bundesministerium der Justiz 4., vollst ndig berarbeitete Auflage 2024) у підрозділі 161 (c. 111) зазначає стосовно цього аспекта про заборону визначення для моменту набрання чинності актом не лише "дня прийняття", а й навіть "дня опублікування":

"Натомість, формулювання, яке стверджує, що закон набирає чинності "... у день опублікування", може бути проблематичним і тому його слід уникати. Таке формулювання означає, що положення набирає чинності з початку дня опублікування у Федеральному віснику законів, тобто з опівночі. Це завжди передбачає зворотну дію, яка може бути неприпустимою за певних обставин".

У нашому випадку йдеться не про невдалу техніку, а про таку техніку законотворення, яка є явно неконституційною.

50. Дозвіл на ретроактивність актів адвокатського самоврядування суперечить конституційній традиції демократичних держав, а також правовій доктрині. Згадаю лише Лон Фуллера (1902 - 1978), який у своїй праці "Мораль права" (вперше виданій у 1964 році) сформулював 8 способів, "як стати невдалим законодавцем". Дивовижно, однак стосовно нашого предмета там наведено аж два способи:

- неспроможність надати гласності правилам, на дотримання яких він сподівався, або принаймні зробити їх доступними відповідній стороні;

- зловживання законодавством зі зворотною силою, яке не лише не може керувати діями, а й послаблює цілісність норм з майбутньою чинністю, оскільки наражає їх на небезпеку ретроспективних змін [Фуллер Лон Л. Мораль права: Пер. з англ. Н. Комарова. Наукове видання К.: Сфера, 1999. С. 43]. Рекомендую для прочитання.

У нашому випадку законодавець дозволив аналогічні речі іншим суб'єктам, а Суд визнав "конституційним" такий дозвіл.

Важливий методологічний момент. Оцінка конституційності оспорюваного припису права має враховувати: а) якою є модель правової норми, викладеної повністю або частково в приписі права; б) якою є визначена цією правовою нормою амплітуда допустимої поведінки (обсягу розсуду) суб'єкта; в) чи є в межах встановлених правовою нормою меж розсуду суб'єкта варіант поведінки, який не відповідає Конституції України. Якщо такий варіант є, то це означає, що порушення Конституції України спричиняє саме ця правова норма, а тому вона має ознаки неконституційності.

VIII. Яким не має бути конституційно узгоджене тлумачення припису Закону

51. У Рішенні Суд присвятив конституційно узгодженому тлумаченню оспорюваного припису Закону дві абстрактні тези, де-факто, заявивши, що цей метод тлумачення закону дає можливість йому визнати оспорюваний припис Закону конституційним.

52. Спочатку Суд зазначив таке:

"Конституційний Суд України послідовно обстоює свою юридичну позицію, за якою можливість неоднозначного тлумачення норми закону, що є предметом конституційного контролю, не є достатньою підставою для визнання її неконституційною, якщо ця норма допускає конституційно узгоджене (конформне) тлумачення, що забезпечує її розуміння та застосування у спосіб, сумісний із приписами Основного Закону України (абзац перший підпункту 5.5 пункту 5 мотивувальної частини Рішення).

53. Із наведеного, вже роблячи підсумок, Суд резюмував:

"З огляду на те, що стосовно частини третьої статті 57 Закону може бути здійснене конституційно узгоджене тлумачення, а також, що немає переконливих та достатніх аргументів для визнання її такою, що порушує конституційні приписи, Конституційний Суд України висновує, що частина третя статті 57 Закону не суперечить частині першій статті 8, статті 57 Конституції України" (абзац третій підпункту 5.10 пункту 5 мотивувальної частини Рішення).

Що не так у такому підході?

54. По-перше, цей метод не діє абстрактно, його слід спрямувати на оспорюваний припис Закону. У Рішенні немає обґрунтування можливості застосування цього методу, зважаючи на його межі, зокрема не досліджено, чи допускається в цьому випадку два

тлумачення, одне з яких - конституційно узгоджене. З цією метою Суд мав витлумачити оспорюваний припис Закону, а не намагатися змінювати однозначне формулювання закону та чіткий намір законодавця.

Якщо законодавець чітко в оспорюваному приписі Закону встановив, що рішення органів адвокатського самоврядування можуть набирати чинності у день їх ухвалення, це означає, що ці органи в межах свого розсуду одним із варіантів способу набрання чинності актами можуть визначити саме день їх ухвалення. Лінгвістично тут усе дуже чітко, і ця текстуальна чіткість у Законі є явно неконституційною. Тому витлумачити це інакше просто неможливо, хоча Суд спробував надати оспорюваному припису Закону зовсім інше звучання.

Іншими словами, конституційно узгоджений метод тлумачення припису права є застосовний лише у випадках, коли існує справжня неоднозначність у тексті цього припису, тобто законодавчий припис витлумачують різними способами, але ці способи є однаково правдоподібними тлумаченнями.

55. Такий підхід підтверджено у практиці конституційних судів демократичних держав. Федеральний Конституційний Суд Німеччини у рішенні від 18 грудня 2023 року зазначив щодо конституційно-конформного методу таке:

"Норму можна оголосити неконституційною лише тоді, коли неможливе жодне тлумачення, допустиме відповідно до визнаних принципів тлумачення та сумісне з конституцією. Якщо формулювання, законодавча історія, загальний контекст відповідних положень, а також їх значення та мета допускають численні тлумачення, з яких лише одне призводить до конституційного результату, тоді таке тлумачення є необхідним (BVerfGE 83, 201

<214 і далі

>; 88, 145

<166

>). Однак конституційне тлумачення знаходить свої межі там, де воно суперечить формулюванню та чітко визначеній волі законодавчого органу. Повага до демократично легітимізованого законодавчого органу забороняє надання протилежного значення закону, який є чітким за своїм змістом та формулюванням, або фундаментальне перевизначення нормативного змісту положення (BVerfGE 90, 263

<274 та далі

>; 119, 247

<274

>; 128, 193

<209 та далі

>; 132, 99

<127 та далі

>; 138, 296

<350 параграф 132

>)" (Beschluss vom 18. Dezember 2023. - 2 BvL 7/16.

<24

>).

56. По-друге, головною метою конституційно узгодженого тлумачення є збереження чинності приписом права з урахуванням зважування різних конституційних цінностей та потреби забезпечення загальної стабільності правового порядку. У нашому випадку втрата чинності оспорюваним приписом Закону внаслідок визнання його неконституційним жодної шкоди правовому порядку не завдало б як за обсягом нормативного матеріалу, так і за його суттю, враховуючи також і те, що до врегульованих ним відносин може бути застосовано пряму дію статті 57 Конституції України.

57. По-третє, у цій справі у Рішенні, визнавши оспорюваний припис Закону таким, що відповідає Конституції України, тим не менше, відчуваючи слабкість аргументів, Суд надав вказівку органам адвокатського самоврядування такого змісту:

"Реалізуючи ці повноваження, органи адвокатського самоврядування повинні діяти у спосіб, що відповідає конституційним вимогам, зокрема частин другої та третьої статті 57 Основного Закону України. Тому дата набрання чинності рішеннями органів адвокатського самоврядування, що є нормативними актами, не може передувати дню їх ухвалення та оприлюднення. Орган адвокатського самоврядування, який ухвалив рішення, за потреби може встановити пізніший строк набрання ним чинності, як це визначено частиною третьою статті 57 Закону, тобто запровадити перехідний період (vacatio legis), що дасть змогу адвокатам пристосувати свою діяльність до нового нормативного регулювання" (абзац другий підпункту 5.9 пункту 5 мотивувальної частини) (виділення автора).

Через невиокремлення нормативних актів у другому реченні зазначеної вказівки Суд допускає набрання ними чинності у "день ухвалення" (день ухвалення "не передує" сам собі). Така вказівка є явно неконституційною по суті.

58. Розглядаючи справу про конституційність оспорюваного припису Закону, Суд зненацька перефокусовує свою

увагу (й повноваження) на особливості виконання цього припису органами адвокатського самоврядування. Однак Суд не має повноважень в мотивувальній частині Рішення націлювати недержавних суб'єктів на певний спосіб виконання оспорюваного припису Закону.

59. Суд своїми вказівками органам адвокатського самоврядування втрутився до повноважень законодавчого органу, оскільки навіть намагання з добрим наміром захистити закон від визнання його неконституційності не може змінювати законодавчі приписи (див.: G tz, Andreas, Die verfassungskonforme Auslegung - zugleich ein Beitrag zu ihrer. Stellung im System der juristischen Methodenlehre, StudZR 2010, S. 21 - 43).

Тому довільне застосування цього методу без урахування методології його здійснення може призвести до "освячення" ореолом конституційності будь-яких приписів права, які є очевидно загрозливими для конституційного порядку.

IX. Замість висновків

(10 питань методології конституційного обґрунтування)

60. Аналіз Рішення свідчить про недостатню увагу до методології обґрунтування судового рішення. Що я маю на увазі?

Методологія здійснення конституційного судочинства у переважній більшості справ передбачає надання відповіді Судом, принаймні, на такі 10 питань:

1) що є право в аспекті застосовних джерел права, зокрема ролі у формуванні права публічної влади, судової практики, правової наукової доктрини та розуміння взаємодії в цьому процесі національного, наднаціонального та міжнародного права;

2) які принципи (цінності) Конституції України є застосовними у справі;

3) які методи тлумачення Конституції України та в якій послідовності мають бути застосовані в аспекті їхнього зв'язку із характером тлумачного тексту;

4) як методологічно адекватно окреслити предмет конституційного контролю, зокрема в аспектах співвідношення "норми - приписи", транзитивного й первинного законів, предметної й суб'єктної фрагментації, а також в аспекті об'єктивації "законодавчого упущення";

5) як витлумачити приписи права, які є предметом конституційного контролю, в аспекті методів тлумачення та закономірностей розвитку права;

6) якою є потреба й якими є способи об'єктивації імпліцитного складника Конституції України для розв'язання справи в аспекті конституційних принципів (цінностей) та людських прав;

7) який характер державного втручання до людських прав, гарантованих Конституцією України, в аспектах форми (приписів права, адміністративної практики) та інтенсивності;

8) які особливості людського права, гарантованого Конституцією України, до якого вчинено державне втручання, в аспекті його захисної сфери, зв'язку з конституційним текстом та встановлення його сутності (непорушного ядра);

9) за умови збереження непорушності сутності людського права, чи є державне втручання до "периферійної" захисної сфери цього права пропорційним з огляду на мету, придатність та потребу засобу втручання, а також вимоги завдання ним найменшої шкоди цьому праву;

10) як методологічно правильно зважити конституційні цінності, між якими постає "напруженість", виходячи з предмета справи.

61. Відповіді на ці 10 питань методології не обов'язково повинні бути відображені в кожному рішенні, однак, розв'язуючи кожну справу, Суд має намагатися дати відповідь на них. У Рішенні Суд не поставив більшості з них - ні щодо методів тлумачення конституційного тексту, ні щодо методології оцінки втручання до людського права, гарантованого статтею 57 Конституції України.

Захищаючи людські права, адвокати щодня спираються на Конституцію України, стверджуючи її цінності. Без їх повноцінної роботи немислимою є правдива конституційна демократія. Як і кожна особа в межах території України, адвокати заслуговують поширення на них конституційних гарантій. Більше того, враховуючи високу місію адвоката для дієвості ціннісного дизайну Конституції України, конституційний порядок повинен посилено захищати адвоката - в цьому я переконаний.

Суддя

Конституційного Суду України

Василь ЛЕМАК