Рішення Конституційного Суду України Другий сенат у справі за конституційними скаргами Оніщенка Руслана Ілліча, Гаврилюка Дмитра Михайловича щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини шостої статті 615 Кримінального процесуального кодексу України (справа про гарантії судового контролю за дотриманням прав осіб, яких утримують під вартою)

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ

ДРУГИЙ СЕНАТ

у справі за конституційними скаргами Оніщенка Руслана Ілліча, Гаврилюка Дмитра Михайловича щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини шостої статті 615 Кримінального процесуального кодексу України

(справа про гарантії судового контролю за дотриманням прав осіб, яких утримують під вартою)

Київ

18 липня 2024 року

N 8-р(II)/2024

Справа N 3-88/2022(205/22, 114/24)

Другий сенат Конституційного Суду України у складі:

Мойсик Володимир Романович (голова засідання),

Городовенко Віктор Валентинович (доповідач),

Лемак Василь Васильович (доповідач)‚

Первомайський Олег Олексійович,

Різник Сергій Васильович,

Юровська Галина Валентинівна,

розглянув на пленарному засіданні справу за конституційними скаргами Оніщенка Руслана Ілліча, Гаврилюка Дмитра Михайловича щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини шостої статті 615 Кримінального процесуального кодексу України.

Заслухавши суддів-доповідачів Лемака В. В., Городовенка В. В. та дослідивши матеріали справи, зокрема позиції, що їх висловили: Голова Верховної Ради України Стефанчук Р. О., Прем'єр-міністр України Шмигаль Д. А., науковці: Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого - докторка юридичних наук, професорка Капліна О. В., Державного вищого навчального закладу "Ужгородський національний університет" - кандидат юридичних наук, доцент Горінецький Й. І., Київського національного університету імені Тараса Шевченка - кандидат юридичних наук, доцент Костюченко О. Ю., та спеціальний радник Конституційного Суду України - Александру Тенасе, Конституційний Суд України установив:

1. Оніщенко Р. І. звернувся до Конституційного Суду України з клопотанням перевірити на відповідність Конституції України (конституційність) частину шосту статті 615 Кримінального процесуального кодексу України (далі - Кодекс), якою встановлено, що "у разі закінчення строку дії ухвали суду про тримання під вартою та неможливості розгляду судом питання про продовження строку тримання під вартою в установленому цим Кодексом порядку обраний запобіжний захід у вигляді тримання під вартою вважається продовженим до вирішення відповідного питання судом, але не більше ніж на два місяці".

1.1. Зі змісту конституційної скарги Оніщенка Р. І. та долучених до неї матеріалів убачається таке.

Оніщенко Р. І. має статус обвинуваченого у кримінальному провадженні, стосовно нього було застосовано запобіжний захід - тримання під вартою; його утримували в дільниці слідчого ізолятора при державній установі "Білоцерківська виправна колонія (N 35)". Шевченківський районний суд міста Києва ухвалою від 1 лютого 2022 року продовжив строк тримання під вартою Оніщенка Р. І. до 28 березня 2022 року. Шевченківський районний суд міста Києва 17 березня 2022 року ухвалив, що у зв'язку з неможливістю здійснити відеоконференцзв'язок із державною установою "Білоцерківська виправна колонія (N 35)" для забезпечення участі Оніщенка Р. І. під час розгляду клопотання прокурора, вважати неможливим розгляд судом питання щодо продовження строку тримання Оніщенка Р. І. під вартою у порядку, визначеному оспорюваними приписами Кодексу.

Ухвалою від 18 квітня 2022 року Київський апеляційний суд відмовив у відкритті провадження за апеляційною скаргою захисника Костенка В. П. в інтересах Оніщенка Р. І. на підставі того, що ухвали суду про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, про зміну іншого запобіжного заходу на запобіжний захід у вигляді тримання під вартою або про продовження строку тримання під вартою, постановлені під час судового провадження в суді першої інстанції до ухвалення судового рішення по суті, підлягають апеляційному оскарженню в порядку, визначеному Кодексом. Водночас цією ухвалою Оніщенку Р. І. не продовжено запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, а лише ухвалено рішення про неможливість розгляду судом питання щодо продовження строку тримання під вартою Оніщенка Р. І. у порядку, визначеному Кодексом. За таких обставин, на думку апеляційного суду, захисник

Костенко В. П. оскаржує судове рішення, яке відповідно до закону апеляційному оскарженню не підлягає.

Ухвалою колегії суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 21 липня 2022 року відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою захисника Костенка В. П. на ухвалу Київського апеляційного суду від 18 квітня 2022 року. Верховний Суд виходив із того, що з долученої до касаційної скарги копії оскаржуваного судового рішення вбачається, що захисник подав апеляційну скаргу на ухвалу місцевого суду, яка відповідно до вимог статті 392 Кодексу окремому оскарженню не підлягає. Отже, на думку Верховного Суду, суддя апеляційного суду, установивши, що апеляційну скаргу подано на судове рішення, яке відповідно до вимог Кодексу не підлягає апеляційному оскарженню, правомірно відмовив у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою захисника.

Автор клопотання зазначає, що частина шоста статті 615 Кодексу не відповідає приписам частин першої, другої статті 55, частин першої, другої статті 129 Конституції України, оскільки унеможливлює забезпечення реалізації права на судовий захист незалежним судом, процесуальних гарантій для сторони захисту під час особливої процедури - продовження строку запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, - що має передбачати ухвалення процесуального рішення, а не вважатися автоматично продовженим у порядку, установленому оспорюваними приписами Кодексу.

Невідповідність оспорюваних приписів Кодексу вимогам частин першої, другої статті 29 Конституції України Оніщенко Р. І. убачає, зокрема, у тому, що ними для продовження найбільш суворого запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою встановлено процедуру, яка не передбачає ухвалення вмотивованого рішення суду на підставі та в порядку, визначених кримінальним законом. Зокрема, він зазначає, що частина шоста статті 615 Кодексу, яка визначає позасудове продовження строку тримання під вартою, унеможливлює проведення судового засідання та перевірку судом обґрунтованості підстав для продовження строку тримання під вартою.

Обґрунтовуючи свої твердження щодо неконституційності частини шостої статті 615 Кодексу, Оніщенко Р. І. посилається, зокрема, на окремі приписи Конституції України, Кодексу, а також на рішення Конституційного Суду України, Указ Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" від 24 лютого 2022 року N 64/2022 зі змінами та на судові рішення у його справі.

Отже, головними аргументами, які Оніщенко Р. І. наводить на підтвердження неконституційності частини шостої статті 615 Кодексу, є порушення гарантованих Конституцією України таких людських прав, як право на свободу та особисту недоторканність (частина перша статті 29), на судовий захист (частини перша, друга статті 55), на професійну правничу допомогу (стаття 59), на захист (частина друга статті 63), на реалізацію конституційних прав, визначених її статтями 29, 55, 59, 63 у повному обсязі, які не підлягають обмеженню в умовах воєнного стану (частина друга статті 64), на розгляд справи незалежним судом із дотриманням основних засад судочинства (частини перша, друга статті 129).

1.2. Зі змісту конституційної скарги Гаврилюка Д. М. та долучених до неї матеріалів убачається таке.

Гаврилюк Д. М. має процесуальний статус обвинуваченого у кримінальному провадженні, йому обрано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою без визначення розміру застави.

Шевченківський районний суд міста Львова ухвалою від 27 грудня 2023 року продовжив строк тримання під вартою Гаврилюка Д. М. до 24 лютого 2024 року включно, ухвалою від 14 лютого 2024 року - до дати проголошення вироку у справі, але не довше ніж на 60 днів.

Львівський апеляційний суд ухвалою від 15 березня 2024 року апеляційну скаргу Гаврилюка Д. М. залишив без задоволення, а ухвалу Шевченківського районного суду міста Львова від 14 лютого 2024 року - без зміни, зазначивши, зокрема, що доводи цієї апеляційної скарги є "необґрунтованими, оскільки строк дії запобіжного заходу було продовжено на підставі ч. 6 ст. 615 КПК України, що не є тотожним

ухваленню судом на етапі судового розгляду кримінального провадження рішення про продовження тримання особи під вартою".

Автор клопотання зазначає, що внаслідок застосування в судових рішеннях у його справі частини шостої статті 615 Кодексу "непоправно порушуються гарантії, надані Конституцією України, зокрема, право на свободу і особисту недоторканість, принцип дії верховенства права, гарантія того, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість держави, гарантія захисту судом прав і свобод людини і громадянина, незалежності і недоторканості суду, рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом".

На думку Гаврилюка Д. М., "оскаржуване положення призводить до втрати контролю над ув'язненням особи, так як судді не розглядають деталі та продовжують строк дії запобіжного заходу автоматично"; "положення оскаржуваної норми не передбачає дослідження судом обставин наявності ризиків перешкоджанню розслідуванню чи уникнення кримінальної відповідальності та наявності гарантій явки особи у судове засідання. Таким чином, особа утримується під вартою без вмотивованого судового рішення, тобто рішення про утримання особи під вартою не вимагає обґрунтування судом".

1.3. На запит судді-доповідача від 8 грудня 2022 року N 359-005-02/4340 Голова Верховної Ради України висловив позицію стосовно предмета конституційного контролю у цій справі, зазначивши, що оспорювані приписи Кодексу врегульовують продовження строків тримання під вартою в умовах воєнного стану; означене встановлює виняток із загального правила про потребу здійснення судом періодичної перевірки доцільності продовження строку перебування особи під вартою. Крім того, парламент скористався своїм правом на відступ від окремих зобов'язань, визначених приписами Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, у порядку її статті 15 (дерогація), ухваливши Постанову від 21 травня 2015 року N 462-VII, якою схвалив Заяву Верховної Ради України "Про відступ України від окремих зобов'язань, визначених Міжнародним пактом про громадянські і політичні права та Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод".

2. Розв'язуючи порушені в конституційних скаргах питання, Конституційний Суд України виходить із того, що застосовним у цій справі є встановлений Конституцією України принцип захисту людських прав (частина друга статті 3), який, зокрема, втілено в гарантуванні права на свободу та особисту недоторканність (частина перша статті 29) та права на судовий захист (частини перша, друга статті 55).

2.1. Конституційний Суд України зазначає, що свобода є основоположною конституційною цінністю в Україні, яка дає змогу особі робити вільний вибір із-поміж більшості життєвих питань без утручання держави.

Конституційний Суд України висловлював юридичну позицію, за якою "свобода (вільність) людини a priori є визначальною та пріоритетною для шанування державою загалом, органами державної влади, органами місцевого самоврядування, іншими суб'єктами"; "конституційна презумпція людської свободи обумовлює доконечність потреби обґрунтування будь-якого істотного її обмеження з боку держави" [абзаци четвертий, п'ятий підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 22 червня 2022 року N 5-р(II)/2022].

З урахуванням того, що Конституція України, як і конституції інших демократичних держав, та універсальні міжнародні документи у сфері прав людини надають свободі чільну позицію з-поміж конституційних цінностей, Конституційний Суд України розрізняє загальну свободу дій, яка поряд із людською гідністю міститься в каталозі конституційних прав людини, є їх сутнісним змістом, і право на свободу та особисту недоторканність (стаття 29 Основного Закону України) як свободу людини від свавільного ув'язнення.

2.2. Водночас Конституційний Суд України зазначає, що закріплення у статті 29 Конституції України гарантій права на свободу та особисту недоторканність ціннісно перебуває серед цивілізаційних здобутків, що їх визнали усі демократичні держави, засновані на повазі до верховенства права. В англо-американській і в європейській

континентальній правових традиціях діють конституційні засоби судового контролю тримання під вартою особи - Habeas corpus, Amparo de libertad або еквівалентні інститути, які спрямовані на захист судом особистої свободи людини як одного з найбільш значущих основоположних прав. У нормах англійських актів - Magna Carta 1215 року та Habeas Corpus Act 1679 року - започатковано послідовне розуміння того, що вільна людина не може бути позбавлена свободи без судового рішення, у якому мають бути зазначені підстави ув'язнення. Це процедурне право стало передумовою для розвитку ідеї конституції та ефективних гарантій захисту людської свободи.

3. Відповідно до частини першої статті 29 Конституції України кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність. За частиною другою статті 29 Основного Закону України "ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом".

3.1. Конституційний Суд України сформулював юридичні позиції щодо розуміння права на свободу, гарантованого статтею 29 Основного Закону України:

- "З огляду на викладене та зважаючи на положення частини другої статті 29 Конституції України, Конституційний Суд України вважає, що слід визначити такі обов'язкові вимоги до правомірного арешту або тримання під вартою: по-перше, арешт чи тримання під вартою має здійснюватися виключно на підставі належним чином вмотивованого рішення суду; по-друге, підстави та порядок застосування цих запобіжних заходів мають бути визначені в законі та повинні відповідати конституційним гарантіям справедливої судової процедури та принципу верховенства права.

Оскільки метою статті 29 Конституції України є недопущення свавільного обмеження (позбавлення) свободи чи особистої недоторканності особи, то дотримання зазначених вимог є обов'язковим" (абзаци восьмий, дев'ятий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 23 листопада 2017 року N 1-р/2017);

- "отже, обґрунтованість застосування запобіжних заходів, пов'язаних з обмеженням права особи на свободу та особисту недоторканність, зокрема домашнього арешту та тримання під вартою, має піддаватися судовому контролю через певні проміжки часу, періодично об'єктивним та неупередженим судом на предмет перевірки наявності чи відсутності ризиків, за яких вказані запобіжні заходи застосовуються, у тому числі при закінченні досудового розслідування, коли деякі ризики вже можуть зникнути" (абзац дванадцятий пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 23 листопада 2017 року N 1-р/2017);

- "тримання під вартою за вмотивованим рішенням слідчого судді, суду у розумінні частини другої статті 29 Конституції України відповідає принципу верховенства права та мінімізує ризик допущення свавілля, чого неможливо досягти, враховуючи виключно тяжкість злочину та не оцінюючи конкретних обставин справи, реальних причин, що обумовлюють необхідність у триманні особи під вартою, неможливість застосування інших, більш м'яких, запобіжних заходів" (абзац десятий пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 25 червня 2019 N 7-р/2019 року);

- "визначене частиною першою статті 29 Конституції України право на свободу та особисту недоторканність у сув'язі з іншими приписами цієї статті Конституції України, зокрема, є правом кожної людини на фізичну свободу та означає, що жодну людину не можна в будь-який спосіб свавільно позбавити такої свободи. Свободу й особисту недоторканність природно має кожна людина від народження, без них неможлива справжня і безпечна її життєдіяльність, а неправомірне позбавлення людини свободи може призвести до порушення її інших прав та свобод, оскільки лише вільна людина може їх безперешкодно реалізовувати.

<...

> конституційне право на свободу та особисту недоторканність є одним із засадничих прав, невіддільним однаково для кожного, особливо цінним для кожної людини і суспільства загалом, яке потребує посилених гарантій захисту для унеможливлення свавільного позбавлення свободи людини. Тому держава зобов'язана запроваджувати юридичне унормування, яке убезпечить людину від

свавільного позбавлення свободи та відповідатиме конституційним нормам і принципам" [абзаци четвертий, п'ятий підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 19 червня 2024 року N 7-р(II)/2024].

4. Наведена українська конституційна доктрина розуміння права на свободу та особисту недоторканність (стаття 29 Конституції України) є узгодженою із зобов'язаннями, які Україна взяла на себе за міжнародними договорами з прав людини (pacta sunt servanda), зокрема Міжнародним пактом про громадянські і політичні права 1966 року (далі - Пакт), Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція).

4.1. У статті 1 Усесвітньої декларації людських прав 1948 року (далі - Декларація) установлено: "Всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності та правах. Вони наділені розумом і совістю та повинні діяти стосовно одне одного в дусі братерства". У каталозі прав Декларації право на свободу та особисту недоторканність викладене поряд із правом на життя (стаття 3). Особиста свобода та особиста недоторканність є цінними самі собою, вони є значущими також і через те, що вся людська історія, а особливо трагедії, спричинені тоталітарними режимами XX і XXI століть, підтверджують, що порушення права на свободу та особисту недоторканність було основним інструментом для порушення інших людських прав та вчинення злочинів проти людяності.

У статті 9 Пакту встановлено, зокрема, таке: "Кожен, кого заарештовано або затримано за кримінальним звинуваченням, має негайно постати перед суддею чи іншою посадовою особою, уповноваженою приписами права здійснювати судову владу, і має право на судовий розгляд упродовж розумного строку або на звільнення. Тримання під вартою осіб, які чекають судового розгляду, не має бути загальним правилом, але звільнення може залежати від гарантій явки до суду на будь-якій іншій стадії судового провадження" (пункт 3).

Заснований відповідно до Пакту Комітет з прав людини Організації Об'єднаних Націй на сесії 7 - 31 жовтня 2014 року ухвалив Загальний коментар N 35 щодо статті 9 Пакту, у якому, зокрема, зазначив:

- арешт або тримання під вартою без будь-якої юридичної підстави також є свавільним; несанкціоноване тримання під вартою ув'язнених понад строк їхнього покарання, а також продовження інших видів тримання під вартою є свавільними й незаконними; тривале тримання під вартою усупереч постанові суду про їх звільнення є свавільним і незаконним (пункт 11);

- після того як особа постала перед суддею, суддя повинен вирішити, чи слід звільнити особу або ж залишити її під вартою задля додаткового розслідування або очікування розгляду справи судом; за відсутності законних підстав для продовження тримання під вартою суддя повинен ухвалити рішення про звільнення; якщо додаткове розслідування або судовий розгляд є слушним, суддя повинен вирішити, чи слід звільнити особу з-під варти (з покладенням обов'язків або без них) для очікування подальшого провадження у справі, оскільки тримання під вартою є непотрібним; запобіжний захід у вигляді тримання під вартою має обумовлювати повернення особи для тримання під вартою не у відділ поліції, а навпаки - в окрему установу, підпорядковану іншому органові влади, у якому ризики стосовно прав затриманої особи можуть бути зменшені (пункт 36);

- затримана особа має право на судовий розгляд протягом розумного строку або на звільнення; ця вимога особливо стосується періодів досудового тримання під вартою, тобто тримання під вартою з моменту арешту до ухвалення вироку судом першої інстанції; занадто тривале досудове тримання під вартою може також поставити під загрозу принцип презумпції невинуватості (пункт 37);

- тримання під вартою до суду має ґрунтуватися на індивідуальному визначенні того, що воно є виправданим і потрібним з урахуванням усіх обставин задля запобігання втечі, втручанню в докази або ж рецидиву злочину; відповідні фактори мають бути визначені приписами права та не мають містити нечітких і широких стандартів, таких як "суспільна безпека"; після того як було ухвалено первинне рішення щодо потреби досудового тримання під вартою,

слід періодично перевіряти, чи є воно виправданим і потрібним з урахуванням можливих альтернативних видів (пункт 38) [General comment No. 35 on Article 9, Liberty and security of person. Adopted by the Committee at its 112th session (7 - 31 October 2014) CCPR/C/GC/35].

4.2. Конвенція містить гарантії права на свободу та особисту недоторканність, зокрема її стаття 5 визначає, що кожен має право на свободу та особисту недоторканність; нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої приписами права: законний арешт або затримання особи, здійснене для доставлення її до компетентного судового органу, за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вважають за потрібне запобігти вчиненню такою особою правопорушення чи її втечі після його вчинення (підпункт "с" пункту 1); кожен, кого заарештовано або затримано згідно з приписами підпункту "с" пункту 1 цієї статті, має негайно постати перед суддею чи іншою посадовою особою, якій приписами права надано можливість здійснювати судову владу, і йому має бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження; таке звільнення може бути обумовлене гарантіями присутності на судовому засіданні.

4.3. Європейський суд з прав людини неодноразово висловлював позиції стосовно розуміння підпункту "с" пункту 1 та пункту 3 статті 5 Конвенції. Так, у рішенні у справі Witold Litwa v. Poland від 4 квітня 2000 року (заява N 26629/95) Європейський суд з прав людини зазначив, що "затримання особи є настільки серйозним заходом, що воно є виправданим лише тоді, коли інші, менш суворі заходи були розглянуті та визнані недостатніми задля обставин захисту індивідуальних або суспільних інтересів, які можуть вимагати затримання відповідної особи. Це означає, що недостатньо, щоб позбавлення волі було виконано відповідно до національних приписів права, але й воно також має бути потрібним за цих обставин" (§ 78).

У рішенні у справі S., V. and A. v. Denmark від 22 жовтня 2018 року (заяви NN 35553/12, 36678/12, 36711/12) Європейський суд з прав людини зауважив, що у прецедентній практиці поняття "свавілля" в контексті статті 5 Конвенції певною мірою є різним залежно від виду затримання, а також те, що "будь-який строк тримання під вартою, попри те наскільки він є нетривалим, має бути переконливо доведений органами влади. Вирішуючи питання про звільнення чи затримання особи, органи влади зобов'язані розглянути альтернативні види забезпечення її явки до суду" (§ 75, § 77).

У своїй практиці Європейський суд з прав людини особливе значення приділяв питанню судового контролю за втручанням до права на особисту свободу. Так, у рішенні у справі Brogan and Others v. the United Kingdom від 29 листопада 1988 року (заяви NN 11209/84, 11234/84, 11266/84, 11386/85) Європейський суд з прав людини зазначив: "Судовий контроль за втручанням виконавчої влади в право особи на свободу є істотною ознакою гарантії, визначеної пунктом 3 статті 5 Конвенції, який має на меті мінімізувати ризик свавілля. Судовий контроль випливає з правовладдя - "одного з засадничих принципів демократичного суспільства

<...

> який прямо згадується в преамбулі Конвенції" (§ 58). У цьому ж рішенні Європейський суд з прав людини також акцентував, зокрема, що "труднощі судового контролю за рішеннями про арешт і затримання підозрюваних у тероризмі, на які посилався Уряд, можуть вплинути на спосіб виконання пункту 3 статті 5", зауваживши, що "однак вони не можуть бути обґрунтовані відповідно до пункту 3 статті 5 повною відмовою від "невідкладного" судового контролю" (§ 61).

У рішенні у справі Mooren v. Germany від 9 липня 2009 року (заява N 11364/03) Європейський суд з прав людини зазначив, що "тримання заявника під вартою не можна вважати свавільним, якщо національний суд навів певні підстави, що обґрунтовують продовження тримання під вартою

<...

> якщо тільки наведені підстави не є занадто стислими і не містять посилання на будь-яку юридичну норму, яка б уможливлювала тримання заявника під вартою", а також те, що

"швидкість, із якою національні суди замінили постанову про тримання під вартою, строк дії якої закінчився і яка була визнана неправомірною, є ще одним важливим фактором під час оцінювання того, чи слід вважати свавільним тримання особи під вартою" (§ 79, § 80).

Крім того, Європейський суд з прав людини в рішенні у справі McKay v. the United Kingdom від 3 жовтня 2006 року (заява N 543/03) зауважив, що перегляд має бути обов'язковим і не може залежати від клопотання затриманої особи; перегляд як такий слід відокремлювати від перегляду, зазначеного у пункті 4 статті 5 Конвенції, яка надає затриманій особі право подати клопотання про звільнення. Обов'язковість перегляду потрібна задля виконання мети цього пункту [пункту 3 статті 5 Конвенції], оскільки особа, яка зазнала жорстокого поводження, може бути не у змозі подати заяву з клопотанням про перегляд суддею її тримання під вартою; те саме може стосуватися й інших уразливих категорій заарештованих, таких як психічно хворі чи ті, хто не володіє мовою, якою розмовляє посадова особа суду (§ 34).

5. З огляду на наведене Конституційний Суд України вважає за доцільне перевірити частину шосту статті 615 Кодексу передусім на відповідність вимогам статті 29 Конституції України.

5.1. Водночас Конституційний Суд України бере до уваги, що частина друга статті 29 Основного Закону України акцентує на винятковому характері заходів утручання до права на свободу та особисту недоторканність: "Ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом".

У зазначеному приписі Конституції України наголошено на тому, що особиста свобода є природним станом людини, тоді як арешт чи тримання під вартою означає виняткове становище, яке конституційно допускають тимчасово і за наявності в кожному випадку юридичних та фактичних підстав, які мають бути встановлені (перевірені) судом.

Отже, Конституційний Суд України зазначає, що згідно з приписами статті 29 Основного Закону України гарантії права на свободу та особисту недоторканність expressis verbis полягають насамперед у судовому контролі (і за його наслідками - умотивованому рішенні суду), який конституційно уможливлює тримання особи під вартою, а також у тому, що тримання під вартою може бути застосоване лише на підставах і в порядку, установлених законом.

5.2. У частині другій статті 29 Конституції України вказано: "Ніхто не може

<...

> триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду

<...

>". У приписах статті 29 Основного Закону України конституцієдавець наголошує на ролі суду і, зокрема, на значенні вмотивованого рішення суду для тримання особи під вартою.

Конституційний Суд України у зв'язку з цим констатує, що реалізація законодавцем припису частини другої статті 29 Конституції України щодо "підстав" і "порядку" тримання особи під вартою передбачає впорядкування ним відповідних процедур, однак таке законодавче регулювання за своїм змістом системно пов'язане із тією частиною цього конституційного припису, яка встановлює потрібність умотивованого рішення суду, а саме "ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду

<...

>", та в жодному випадку не може суперечити їй.

Конституційний Суд України зауважує, що наведений підхід законодавець визначив у приписах Кодексу, якими встановлено, зокрема, що тримання особи під вартою "є винятковим запобіжним заходом, який застосовується виключно у разі, якщо прокурор доведе, що жоден із більш м'яких запобіжних заходів не зможе запобігти ризикам, передбаченим статтею 177 цього Кодексу, крім випадків, передбачених частинами шостою та восьмою статті 176 цього Кодексу" (частина перша статті 183).

Відповідно до статті 177 Кодексу метою застосування запобіжного заходу є забезпечення виконання підозрюваним, обвинуваченим покладених на нього процесуальних обов'язків, а також запобігання спробам: переховуватися від органів досудового розслідування та/або суду; знищити, сховати або спотворити будь-яку із речей чи документів, які мають

істотне значення для встановлення обставин кримінального правопорушення; незаконно впливати на потерпілого, свідка, іншого підозрюваного, обвинуваченого, експерта, спеціаліста у цьому ж кримінальному провадженні; перешкоджати кримінальному провадженню іншим чином; вчинити інше кримінальне правопорушення чи продовжити кримінальне правопорушення, у якому підозрюється, обвинувачується (частина перша); підставою застосування запобіжного заходу є наявність обґрунтованої підозри у вчиненні особою кримінального правопорушення, а також наявність ризиків, які дають достатні підстави слідчому судді, суду вважати, що підозрюваний, обвинувачений, засуджений може здійснити дії, передбачені частиною першою цієї статті. Слідчий, прокурор не мають права ініціювати застосування запобіжного заходу без наявності для цього підстав, передбачених Кодексом (частина друга).

5.3. Конституційний Суд України зазначає, що під час законодавчого врегулювання питання продовження строку тримання під вартою особи у разі закінчення строку дії ухвали суду про тримання під вартою парламент має конституційний обов'язок запровадити таку нормативну конструкцію, яка до моменту усунення неможливості розгляду судом цього питання містила б гарантії запобігання заподіянню шкоди завданням кримінального провадження.

Законодавче регулювання цього питання потребує конкретизації поняття "неможливість судового розгляду" безпосередньо в контексті обставин, що виникли через широкомасштабну збройну агресію Російської Федерації проти України, а також запровадження вимоги щодо розв'язання питання про продовження строку тримання особи під вартою невідкладно з моменту усунення обставин, які унеможливлювали судовий розгляд, але в будь-якому випадку протягом строку, що не перевищує сімдесяти двох годин, установлених частиною третьою статті 29 Конституції України, після закінчення строку тримання під вартою, визначеного вмотивованим рішенням суду.

Отже, Конституційний Суд України дійшов висновку, що частина шоста статті 615 Кодексу суперечить приписам статті 29 Конституції України.

6. Конституційний Суд України вбачає потребу в дослідженні оспорюваних приписів Кодексу в контексті системного зв'язку вимог статті 29 Основного Закону України з правом кожного на судовий захист, яке гарантоване статтею 55 Конституції України.

6.1. Конституційна роль судів системи судоустрою України, гарантована приписами статті 29 Конституції України, зумовлена тим, що жоден інший орган державної влади не наділений відповідними повноваженнями щодо перевірки обґрунтованості втручання у право на свободу та особисту недоторканність і не володіє відповідними гарантіями неупередженості та незалежності, визначеними статтями 124, 125, 126 Основного Закону України.

Конституційний Суд України, зокрема, зазначав, що "у разі відсутності вмотивованого рішення суду, яким дозволено позбавлення особи свободи на період, визначений цим судовим рішенням, така особа має бути негайно звільнена" (друге речення абзацу дванадцятого пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 23 листопада 2017 року N 1-р/2017).

6.2. Конституційний Суд України наголошує, що з'ясування судом конкретних обставин щодо тримання особи під вартою як запобіжного заходу у кожній справі є особливо важливим під час продовження строків тримання особи під вартою з огляду на те, що з плином часу обґрунтованість тримання особи під вартою як запобіжного заходу може вимагати вагомих і, ймовірно, нових аргументів.

Саме з цього приводу Європейський суд з прав людини в рішенні у справі Буряга проти України / Buryaga v. Ukraine від 15 липня 2010 року (заява N 27672/03) зауважив, що тяжкість висунутих заявникові обвинувачень, ризик ухиляння від слідства та суду, а також ризик перешкоджання здійсненню правосуддя були підставами для ухвалення постанови про обрання заявникові запобіжного заходу; надалі, продовжуючи строк тримання заявника під вартою, прокурори та суди або вказували ті самі підстави, або взагалі не вказували підстав у своїх рішеннях, а лише посилалися на достатність раніше обраного запобіжного заходу; проте у пункті 3 статті 5 Конвенції

зазначено, що після спливу певного часу лише існування обґрунтованої підозри припиняє бути підставою для позбавлення волі, а судові органи зобов'язані вказати інші підстави для продовження строку тримання під вартою (§ 69).

У рішенні у справі Khudoyorov v. Russia від 8 листопада 2005 року (заява N 6847/02) Європейський суд з прав людини акцентував, що "строк тримання під вартою, як правило, буде законним, якщо його застосовують згідно з постановою суду" (§ 128); "проте з плином часу ці підстави неминуче ставали все менш актуальними. Відповідно, національні органи влади були зобов'язані більш детально проаналізувати особисту ситуацію заявника та надати конкретні підстави тримання його під вартою" (§ 177); "з огляду на викладене Суд вважає, що, не розглянувши конкретних фактів або альтернативних "запобіжних заходів" та покладаючись переважно на тяжкість звинувачень, органи влади продовжили строк тримання заявника під вартою на підставах, які не можна вважати "відповідними та достатніми" (§ 187).

Крім того, Конституційний Суд України бере до уваги рішення конституційних судів демократичних держав. Так, зокрема, у рішенні від 20 грудня 2007 року (U-III-4286/2007) Конституційний Суд Республіки Хорватія зазначив, що "в ухвалі про продовження строку тримання під вартою як законного заходу, що позбавляє особу її засадничого права людини на свободу на період до ухвалення остаточного рішення про її винуватість, компетентний суд щоразу зобов'язаний зазначити та детально пояснити відповідні та достатні підстави для оцінювання того, що продовження строку тримання під вартою є обґрунтованим і потрібним. Суд зобов'язаний ретельно досліджувати обґрунтованість продовження строку тримання під вартою з огляду на обставини кожної конкретної справи, тобто в кожному конкретному випадку встановити і конкретизувати наявність юридичних підстав для тримання під вартою, та детально пояснити, чому він вважає, що легітимна мета затримання все ще існує" (абзац дванадцятий пункту 6).

Конституційний Суд України наголошує, що законодавець у частині шостій статті 615 Кодексу не врахував того, що рішення про продовження строку тримання особи під вартою не тільки має ухвалювати лише суд, а й потребує підвищеного рівня обґрунтування, оскільки йдеться про найбільш серйозне втручання у право на особисту свободу.

6.3. Конституційний Суд України бере до уваги пункт 2 статті 41 Хартії засадничих прав Європейського Союзу 2000 року, у якому зазначено, що "кожна особа має право бути вислуханою до вжиття будь-яких індивідуальних заходів, які можуть негативно вплинути на неї".

З урахуванням наведеного Конституційний Суд України зазначає, що право бути заслуханим (почутим) як складова права на судовий захист підлягає реалізації до моменту вжиття державою, її органами чи посадовими особами будь-яких заходів, які можуть негативно вплинути на особу, її права і свободи. Це право випливає з основоположних засад судочинства, що, зокрема, expressis verbis викладені у приписах частини другої статті 129 Конституції України (рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, забезпечення доведеності вини, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і в доведенні перед судом їх переконливості, забезпечення обвинуваченому права на захист), і реалізація цього права не залежить від його встановлення та/чи детальної регламентації у спеціальному законодавстві. Тільки за умови дотримання права особи бути заслуханою у суді суд може виконати свій конституційний обов'язок - незалежно і неупереджено, ураховуючи точку зору заінтересованої особи, розглянути всі конкретні аспекти у справі та на підставі цього видати обґрунтоване (умотивоване) рішення суду. До того ж установлені оспорюваними приписами Кодексу перешкоди в доступі до суду та порушення права бути заслуханою у суді для особи в такому важливому питанні, як продовження строків тримання її під вартою, означає неможливість реалізації нею права на захист, гарантованого частиною другою статті 63 Конституції України.

6.4. Конституційний Суд України бере до уваги Рекомендацію Rec (2006) Комітету

Міністрів Ради Європи державам-членам щодо застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, умов, у яких воно має відбуватися, та про заходи забезпечення гарантій проти зловживань, за якою "відповідальність за обрання такого запобіжного заходу, як тримання особи під вартою, надання дозволу на його продовження та застосування альтернативних заходів покладено на суд" (пункт 13) [Recommendation Rec (2006)13 of the Committee of Ministers to member states on the use of remand in custody, the conditions in which it takes place and the provision of safeguards against abuse] від 27 вересня 2006 року.

Конституційний Суд України також ураховує, що в Доповіді про дотримання принципів демократії, прав людини та правовладдя в умовах надзвичайного стану (Report - Respect for democracy, human rights and the rule of law during states of emergency), ухваленій Європейською Комісією "За демократію через право" (Венеційська Комісія) 19 червня 2020 року у спосіб письмової процедури, яка замінила 123-тє пленарне засідання [CDL-AD(2020)014], наголошено, що "навіть в умовах надзвичайного стану переважну силу повинен мати засадничий принцип правовладдя

<...

>. Правовладдя означає, що органи влади зобов'язані діяти в межах закону, а їхні заходи мають переглядати незалежні суди. Потрібно гарантувати юридичний захист осіб" (§ 9), а також зазначено, що відступ від прав є тимчасовим призупиненням гарантій певних прав людини, серед яких засадничі судові гарантії дедалі частіше розглядають як такі, від яких не можна відступати (§ 41).

Отже, Конституційний Суд України дійшов висновку, що врегулювання законодавцем порядку розв'язання питання про продовження строку тримання особи під вартою як запобіжного заходу у спосіб, що не передбачає участі суду (судді), має наслідком порушення конституційного права кожного на судовий захист (частина перша статті 55 Конституції України) у взаємозв'язку з правом на свободу та особисту недоторканність (частина перша статті 29 Конституції України) та правом обвинуваченого на захист (частина друга статті 63 Конституції України).

7. Конституційний Суд України зазначає, що встановлене частиною шостою статті 615 Кодексу тримання особи під вартою як запобіжний захід не є покаранням за вчинене особою кримінальне правопорушення; тримання під вартою може бути застосоване до особи, яку тільки підозрюють у вчиненні такого правопорушення, а тому його застосування має бути винятковим та відповідати вимогам принципу презумпції невинуватості.

7.1. Принцип презумпції невинуватості закріплено у статті 62 Конституції України, яка, зокрема, встановлює, що особу вважають невинуватою у вчиненні злочину і її не можна піддати кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду (частина перша); ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину (частина друга); усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачать на її користь (друге речення частини третьої).

Конституційний Суд України вже висловлював юридичну позицію, за якою "конституційний принцип презумпції невинуватості є багатоаспектним, діє на всіх стадіях кримінального провадження та навіть після його завершення, адже сутність цього принципу полягає в тому, що презумпція стосовно непричетності особи до вчинення кримінального правопорушення має універсальний характер, поширюється на всі сфери суспільного життя особи та діє доти, доки її не спростовано належним чином, тобто, за приписами статті 62 Конституції України, у законному порядку й обвинувальним вироком суду. У розумінні зазначених конституційних приписів метою принципу презумпції невинуватості є захист особи, стосовно якої здійснюється/здійснювалось кримінальне провадження, від будь-яких виявлених у зв'язку із цим форм осуду від публічної влади, унаслідок чого піддано сумніву непричетність такої особи до вчинення кримінального правопорушення, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. За частиною першою статті 62 Конституції України лише обвинувальний вирок суду є тим судовим

актом, у якому повинна бути встановлена винуватість особи у вчиненні кримінального правопорушення, тому інші акти публічної влади не можуть містити жодних позицій щодо винуватості особи, навіть у вигляді припущень стосовно такої винуватості" [абзац другий підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 8 червня 2022 року N 3-р(II)/2022].

Конституційний Суд України сприймає принцип презумпції невинуватості у світлі міжнародних зобов'язань України, передусім тих, які випливають із пункту 2 статті 14 Пакту.

Комітет Організації Об'єднаних Націй із прав людини наголосив, що "відповідно до пункту 2 статті 14 Пакту кожен обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має право бути невинуватим доти, доки його вина не буде доведена згідно з приписами права. Презумпція невинуватості, яка є засадничою для захисту прав людини, покладає на органи обвинувачення тягар доведення вини, гарантує, що жодна вина не може бути презюмована, доки її не буде доведено достатніми доказами, гарантує, що обвинувачений має перевагу у його невинуватості, та вимагає поводження з особами, обвинуваченими у вчиненні злочину, відповідно до цього принципу" (пункт 30) [General Comment No. 32 Article 14: Right to equality before courts and tribunals and to a fair trial CCPR/C/GC/32 (Загальний коментар N 32, стаття 14: Право на рівність перед судами й трибуналами та на справедливий суд)] від 23 серпня 2007 року.

Згідно з пунктом 2 статті 6 Конвенції кожного, кого звинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважають невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку. У рішенні у справі Бєлозоров проти Росії та України / Belozorov v. Russia and Ukraine від 15 жовтня 2015 року (заява N 43611/02) Європейський суд з прав людини наголосив, що "відповідальність за те, щоб у кожному конкретному випадку досудове ув'язнення обвинуваченого не перевищувало розумного строку, покладено насамперед на національні судові органи. Для цього вони повинні, з урахуванням принципу презумпції невинуватості, розглянути всі факти, які свідчать "за" і "проти" наявності суспільного інтересу, яким обґрунтовують відступ від правила статті 5 Конвенції, та повинні зазначити їх у своїх рішеннях щодо клопотань про звільнення з-під варти" (§ 126).

7.2. Конституційний Суд України на підставі наведеного висновує, що конституційний принцип презумпції невинуватості є застосовним у різних аспектах до всіх етапів кримінального провадження, зокрема й на етапі обрання та/чи продовження для особи запобіжного заходу. Отже, утілення принципу in dubio pro reo (у разі сумнівів - на користь обвинуваченого) як складника презумпції невинуватості об'єктивно встановлює потребу під час продовження строку запобіжного заходу у вигляді тримання особи під вартою в умотивованому рішенні суду, яке ухвалюють за результатами судового розгляду за участю обвинуваченої особи.

Оспорювані приписи Кодексу не відповідають змісту принципу презумпції невинуватості стосовно його вимоги: "усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь" (друге речення частини третьої статті 62 Конституції України).

Отже, частина шоста статті 615 Кодексу порушує приписи частин першої, другої, третьої статті 62 Конституції України.

8. Конституційний Суд України констатує, що предмет конституційного контролю - частина шоста статті 615 Кодексу як частина його розділу IX1 "Особливий режим досудового розслідування, судового розгляду в умовах воєнного стану" - було ухвалено Законом України "Про внесення змін до Кримінального процесуального кодексу України та Закону України "Про попереднє ув'язнення" щодо додаткового регулювання забезпечення діяльності правоохоронних органів в умовах воєнного стану" від 3 березня 2022 року N 2111-IX.

8.1. Широкомасштабна збройна агресія Російської Федерації проти України створює юридичну ситуацію, про яку йдеться у пункті 1 статті 4 Пакту: "Під час надзвичайного стану в державі, за якого життя нації перебуває під загрозою і про наявність якого офіційно оголошують, держави - учасниці цього Пакту можуть вживати заходів на відступ від своїх зобов'язань

за цим Пактом тільки тією мірою, що її вимагає серйозність ситуації, і за умови, що такі заходи не є несумісними з їх іншими зобов'язаннями за міжнародним правом і не призводять до дискримінації лише за ознаками раси, кольору шкіри, статі, релігійних переконань та соціального походження".

Пунктом 1 статті 15 Конвенції визначено, що під час війни або іншої суспільної небезпеки, яка загрожує життю нації, будь-яка Висока Договірна Сторона може вживати заходів на відступ від своїх зобов'язань за цією Конвенцією лише в тих межах, яких вимагає серйозність ситуації, і за умови, що такі заходи не суперечать іншим її зобов'язанням згідно з міжнародним правом.

8.2. Верховна Рада України Постановою від 21 травня 2015 року N 462-VIII ухвалила Заяву Верховної Ради України "Про відступ України від окремих зобов'язань, визначених Міжнародним пактом про громадянські і політичні права та Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод" (далі - Заява про відступ). Отже, Україна заявила про відступ від міжнародних зобов'язань, які пов'язані, зокрема, з гарантіями права на свободу та особисту недоторканність, що їх зазначено у статті 9 Пакту та статті 5 Конвенції. Законом України "Про внесення змін до деяких законів України щодо регулювання правового режиму на тимчасово окупованій території України" від 21 квітня 2022 року N 2217-IX Заяву про відступ було підтверджено. У Заяві про відступ у цьому аспекті йдеться, зокрема, про такі законодавчі засоби, як: особливий режим досудового розслідування, відповідно до якого повноваження слідчих суддів, визначені Кодексом, тимчасово передають відповідним прокурорам, які набувають додаткових процесуальних прав (пункт 6); зміна територіальної підсудності судових справ (пункт 7). Водночас у Заяві про відступ наголошено, що тільки фактична відсутність функціонування судів в окремих регіонах та ситуація, яка спричинена збройною агресією Російської Федерації проти України, є тими межами, які дають можливість застосувати наведені та інші засоби в умовах загрози для існування нації (пункти 6, 7).

Україна після початку широкомасштабної збройної агресії Російської Федерації, скориставшись своїм правом на дерогацію, неодноразово інформувала органи Організації Об'єднаних Націй та Ради Європи про відступ від окремих зобов'язань, що їх визначено Пактом та Конвенцією.

Конституційний Суд України зазначає, що відступ від деяких міжнародних зобов'язань України у сфері прав людини та зумовлена цим здатність держави вдатися до обмежень певних прав і свобод людини не означають запровадження законодавчих та інших засобів, які не були б узгоджені з Конституцією України.

Конституційний Суд України також підтверджує свою юридичну позицію, за якою міжнародне право хоча й уможливлює відступ держави від права на свободу та особисту недоторканність під час війни або іншої суспільної небезпеки (стаття 15 Конвенції, стаття 4 Пакту), однак із його сутності випливає, що засадничий судовий захист особи від свавільного тримання під вартою має бути забезпечений [абзац перший підпункту 5.2 пункту 5 мотивувальної частини Рішення від 19 червня 2024 року N 7-р(II)/2024].

8.3. Із наведеного випливає, що і в умовах воєнного стану верховенство Конституції України та її принципів, зокрема верховенства права, поділу влади, поваги до прав і свобод людини, є основами демократичного конституційного ладу України. Саме Конституція України у мирний час та в умовах воєнного стану встановлює механізм запровадження засобів обмеження прав і свобод людини.

У частині першій статті 64 Основного Закону України зазначено, що "конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України".

Водночас у частині другій статті 64 Конституції України встановлено можливість окремих обмежень прав і свобод, а також зазначено, які саме права і свободи не можуть бути обмежені, зокрема ті, що передбачені її статтями 29, 55, 62, 63.

Конституційний Суд України констатує, що в контексті предмета цієї справи відповідно до другого речення частини другої статті 64 Конституції України людські

права і свободи, гарантовані Конституцією України у приписах статті 29 (право на свободу та особисту недоторканність), статті 55 (право на судовий захист), статті 62 (презумпція невинуватості), статті 63 (право на захист), не можуть бути обмежені в умовах воєнного стану. Це означає, що хоча обмеження зазначених людських прав не може бути зумовлене потребами, пов'язаними з воєнним станом, однак державне втручання у їх захисну сферу є можливим за умови виправданості (домірності) обраних законодавцем засобів, які зберігають повагу до сутності людських прав та не суперечать приписам Конституції України, які expressis verbis гарантують їх обсяг.

З огляду на те, що законодавець оспорюваними приписами Кодексу допустив утручання в сутність людських прав, гарантованих статтями 29, 55 Конституції України, та порушив відповідні приписи Основного Закону України, якими гарантовано обсяг їх здійснення (expressis verbis), Конституційний Суд України констатує, що немає потреби досліджувати приписи частини шостої статті 615 Кодексу з огляду на їх домірність.

8.4. Конституційний Суд України також наголошує, що у статті 3 Указу Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" від 24 лютого 2022 року N 64/2022 зі змінами зазначено: "У зв'язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30 - 34, 38, 39, 41 - 44, 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені частиною першою статті 8 Закону України "Про правовий режим воєнного стану".

Конституційний Суд України дійшов висновку, що людські права і свободи, гарантовані Конституцією України у приписах статті 29 (право на свободу та особисту недоторканність), статті 55 (право на судовий захист), статті 62 (презумпція невинуватості), статті 63 (право на захист), не зазначені в актах права, якими введено воєнний стан в Україні, а отже, утручання у ці права і свободи не обумовлено цілями вирішення завдань, які були підґрунтям для введення воєнного стану в Україні.

8.5. Конституційний Суд України також зазначає, що у Законі України "Про правовий режим воєнного стану", зокрема, визначено, що:

- саме в указі Президента України про введення воєнного стану встановлено, з-поміж іншого, "вичерпний перелік конституційних прав і свобод людини і громадянина, які тимчасово обмежуються у зв'язку з введенням воєнного стану із зазначенням строку дії цих обмежень, а також тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень" (пункт 5 статті 6);

- "повноваження судів, органів та установ системи правосуддя, передбачені Конституцією України, в умовах правового режиму воєнного стану не можуть бути обмежені" (частина друга статті 122);

- "1. Правосуддя на території, на якій введено воєнний стан, здійснюється лише судами. На цій території діють суди, створені відповідно до Конституції України.

2. Скорочення чи прискорення будь-яких форм судочинства забороняється.

3. У разі неможливості здійснювати правосуддя судами, які діють на території, на якій введено воєнний стан, законами України може бути змінена територіальна підсудність судових справ, що розглядаються в цих судах, або в установленому законом порядку змінено місцезнаходження судів.

4. Створення надзвичайних та особливих судів не допускається" (стаття 26).

Конституційний Суд України дійшов висновку, що Конституцією України (частина друга статті 64) та актами, якими введено воєнний стан на всій території України і, відповідно, механізм обмеження конституційних прав і свобод в умовах воєнного стану, не визначено можливості обмеження прав і свобод, що їх гарантовано у статті 29 (право на свободу та особисту недоторканність), статті 55 (право на судовий захист), статті 62 (презумпція невинуватості), статті 63 (право на захист).

Отже, Конституційний Суд

України вважає, що частина шоста статті 615 Кодексу суперечить частинам першій, другій статті 29, частинам першій, другій статті 55, частинам першій, другій, третій статті 62, частині другій статті 63 Конституції України.

9. Згідно з частиною другою статті 152 Конституції України, статтею 91 Закону України "Про Конституційний Суд України" закони, інші акти або їх окремі приписи, що визнані неконституційними, утрачають чинність із дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.

Конституційний Суд України вважає за доцільне відтермінувати втрату чинності частиною шостою статті 615 Кодексу.

Верховна Рада України має привести нормативне регулювання, установлене частиною шостою статті 615 Кодексу, що визнана неконституційною, у відповідність із Конституцією України та цим Рішенням.

Ураховуючи викладене та керуючись статтями 55, 147, 150, 1511, 1512, 152, 153 Конституції України, на підставі статей 7, 32, 36, 65, 67, 74, 84, 88, 89, 91, 92, 94, 97 Закону України "Про Конституційний Суд України" Конституційний Суд України ухвалив:

1. Визнати такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною), частину шосту статті 615 Кримінального процесуального кодексу України.

2. Частина шоста статті 615 Кримінального процесуального кодексу України, визнана неконституційною, утрачає чинність через три місяці з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

3. Верховній Раді України привести нормативне регулювання, установлене частиною шостою статті 615 Кримінального процесуального кодексу України, що визнана неконституційною, у відповідність із Конституцією України та цим Рішенням.

4. Рішення Конституційного Суду України є обов'язковим, остаточним та таким, що не може бути оскаржено.

Рішення Конституційного Суду України підлягає опублікуванню у "Віснику Конституційного Суду України".

ДРУГИЙ СЕНАТ

КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ

* * *

ОКРЕМА ДУМКА (ЗБІЖНА)

судді Конституційного Суду України Василя Лемака стосовно Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційними скаргами Оніщенка Руслана Ілліча, Гаврилюка Дмитра Михайловича щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини шостої статті 615 Кримінального процесуального кодексу України

(справа про гарантії судового контролю за дотриманням прав осіб, яких утримують під вартою)

1. На підставі статті 93 Закону України "Про Конституційний Суд України" вважаю за потрібне викласти окрему думку стосовно Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційними скаргами Оніщенка Руслана Ілліча, Гаврилюка Дмитра Михайловича щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини шостої статті 615 Кримінального процесуального кодексу України від 18 липня 2024 року N 8-р(II)/2024 (далі - Рішення).

Аргументаційний ряд Рішення спрямований на підтвердження неконституційності частини шостої статті 615 Кримінального процесуального кодексу України (далі - Кодекс) за чотирма напрямами - невідповідність таким приписам Конституції України: статті 29 (право на свободу та особисту недоторканність), статті 55 (право на судовий захист), статті 62 (принцип презумпції невинуватості), статті 63 (право на захист).

2. Значимість цього Рішення полягає і в захисті конкретних людських прав, гарантованих Конституцією України, і в низці юридичних позицій стосовно, зокрема: 1) розуміння свободи як основоположної конституційної цінності; 2) установлення права особи бути вислуханою (implicit constitutional right) - зі специфікації конституційних приписів, а також зі змісту міжнародних документів у сфері людських прав; 3) обмежень людських прав в умовах воєнного стану, конституційних меж та порядку запровадження цих обмежень як інструменту ведення оборонної війни; 4) природи відступу держави від міжнародних зобов'язань (дерогації) у сфері прав людини та співвідношення цього феномену з вимогами Конституції України; 5) методології оцінювання Конституційним Судом України державного втручання до сфери людських прав в аспекті виміру

пропорційності (домірності) такого втручання та захисту "ядра" (сутності) конкретного людського права чи свободи.

3. Справді, судові гарантії особистої свободи та право на судовий захист не можуть настільки зазнати втручання, що особа виявляється у ситуації, коли вона цілком позбавлена доступу до суду (судді). Конституційний Суд України внаслідок цього й не міг зробити іншого, як дійти висновку:

"З огляду на те, що законодавець оспорюваними приписами Кодексу допустив утручання в сутність людських прав, гарантованих статтями 29, 55 Конституції України, та порушив відповідні приписи Основного Закону України, якими гарантовано обсяг їх здійснення (expressis verbis), Конституційний Суд України констатує, що немає потреби досліджувати приписи частини шостої статті 615 Кодексу з огляду на їх домірність" (абзац п'ятий підпункту 8.3 пункту 8 мотивувальної частини Рішення).

У цій окремій (збіжній) думці хочу звернути увагу на декілька проблем, які безпосередньо пов'язані з Рішенням і є значущими для юридичної спільноти. Серед них насамперед ідеться про систему аргументів, які могли доповнити мотиваційну частину Рішення.

I. Порушено людську гідність

4. Припис частини шостої статті 615 Кодексу порушує не лише вимоги статті 29 Конституції України, а й основоположну конституційну цінність непорушності людської гідності, гарантованої статтями 21 і 28 Основного Закону України.

Про значення конституційної цінності щодо поваги до людської гідності Конституційний Суд України неодноразово наголошував у своїх рішеннях. Так, зокрема, Конституційний Суд України акцентував, що "людську гідність необхідно трактувати як право, гарантоване статтею 28 Конституції України, і як конституційну цінність, яка наповнює сенсом людське буття, є фундаментом для усіх інших конституційних прав, мірилом визначення їх сутності та критерієм допустимості можливих обмежень таких прав. Наведене опосередковано підтверджується унікальним значенням людської гідності в Конституції України, за якою, зокрема, людина її життя і здоров'я, честь і гідність визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (частина перша статті 3); усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах (стаття 21); кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей (частина перша статті 68)" (абзац шостий підпункту 2.3 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 22 травня 2018 року N 5-р/2018).

5. В іншому Рішенні Конституційний Суд України наголосив:

"Людина є скарбом Природи, звідки й походять притаманні людині за народженням права і свободи, тобто ті, що природні. Людська гідність як джерело всіх прав і свобод людини та їх основа є однією із засадничих цінностей українського конституційного ладу. Із статті 3 Конституції України випливає обов'язок держави забезпечувати охорону та захист людської гідності. Такий обов'язок покладено на всіх суб'єктів публічної влади. Верховна Рада України, ухвалюючи закони, має гарантувати належний захист та реалізацію прав і свобод людини, що є однією з умов забезпечення людської гідності як природної цінності. Своєю чергою, суди мають тлумачити юридичні норми так, щоб під час їх застосування це не завдавало шкоди людській гідності" [абзац другий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 16 вересня 2021 року N 6-р(II)/2021].

Відтак парламент зобов'язаний втілювати конституційну цінність щодо поваги до людської гідності під час здійснення законодавчого регулювання будь-якого питання і особливо в тому випадку, коли йдеться про чутливу сферу гарантій права на свободу та особисту недоторканність.

6. Важливо акцентувати на тому, що людська гідність є основоположною конституційною цінністю не тільки з огляду на її органічний зв'язок з людською свободою та на першочергове закріплення гарантій для осіб у каталогах людських прав і свобод у тексті Конституції України і в основоположних міжнародних документах у сфері прав людини, а й виходячи з самої суті життя Людини як творіння Бога. Людське життя є важливою основою для реалізації людиною і свободи,

і своєї гідності, та, по суті, є немислимим без них.

Виходячи з того, що Конституція України була ухвалена для "

<...

> забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя" (абзац четвертий преамбули Конституції України), шанування людської гідності, яка наповнює життя людини, є головною метою конституційного порядку України.

7. Людську гідність як об'єктивну конституційну цінність і як суб'єктивне конституційне право, гарантоване статтею 28 Конституції України, не може бути заперечено та обмежено законом чи іншими засобами; відтак у цьому аспекті конституційне право кожного на повагу до його гідності є абсолютним, оскільки ні доктринально, ні практично сутність (основний зміст) цього права не може бути відокремлена від його "несутнісної" частини.

8. Варто звернути також увагу на те, що людська гідність належить кожній людині, як це встановлено Основним Законом України: у частині першій статті 21 наголошено, що "усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах", а в частині першій статті 28, що "кожен має право на повагу до його гідності". Уживання конституцієдавцем категорій "всі", "кожен" стосовно носіїв людської гідності, очевидно, означає, що кожна людина як особа має гідність, незалежно від якостей цієї людини - фізичного чи психічного стану, її досягнень, соціального статусу, віку, ймовірної тривалості індивідуального життя чи поточної життєвої ситуації, в якій вона перебуває. Відтак людина не позбавлена гідності також у випадку, якщо вона згідно з законодавством має статус підозрюваної особи, а тому й у цьому разі жодну людину не можна розглядати як об'єкт, який держава може використати задля досягнення будь-якого суспільного інтересу.

9. Повага до людської гідності є конституційним стандартом (мірилом) оцінювання законодавчого регулювання та інших засобів утручання у сферу прав і свобод людини, незалежно від того, чи закріплені ці права і свободи безпосередньо в тексті Конституції України.

10. З огляду на наведений конституційний стандарт щодо поваги до людської гідності можна дійти висновку, що оспорюваний припис Кодексу, визначаючи такі ознаки ухвалення рішення про продовження строку тримання особи під вартою, як: його здійснення безпосередньо силою закону (ex lege); позасудовим порядком; без урахування конкретних обставин, пов'язаних із поведінкою цієї особи; без участі цієї особи, яка позбавлена права бути заслуханою, означає, що законодавець перетворив відповідних осіб на об'єкти правового регулювання.

Отже, на мою думку, оспорюваний припис Кодексу, який стосується особливо чутливого питання захисту особистої свободи людини від свавілля з боку держави, не може бути визнано узгодженим з конституційним порядком України - демократичної держави, заснованої на принципі верховенства права, зокрема з вимогами статей 21, 28 Основного Закону України, які гарантують людську гідність.

II. Порушено принцип поділу влади

11. Демократичний конституційний лад в Україні є немислимим без реального дотримання і застосування принципу поділу влади (стаття 6 Основного Закону України) як в аспекті потреби у "збалансуванні" інституційних систем органів державної влади, так і в аспекті захисту індивідуальних прав і свобод людини від свавілля з боку держави.

12. У Рішенні варто було зазначити, що встановлення приписами частини шостої статті 615 Кодексу того, що безпосередньо законом продовжено строк тримання особи під вартою, не може бути визнане сумісним з конституційним принципом поділу влади виходячи з таких міркувань.

По-перше, Верховна Рада України не дотримала в приписі частини шостої статті 615 Кодексу вимоги частини другої статті 6 Конституції України, якою визначено для всіх органів державної влади обов'язок здійснювати свої повноваження "у встановлених цією Конституцією межах".

На виконання цього обов'язку парламент, здійснюючи законодавче регулювання, повинен не тільки не виходити за межі своїх конституційних повноважень, а й також застосовувати до змісту такого регулювання основоположні конституційні цінності (верховенство права, демократію, повагу до людських прав), зокрема - ті конституційні

норми, які встановлюють юрисдикцію (повноваження) судів для захисту прав і свобод людини в такій особливо чутливій сфері, як захист особистої свободи людини.

Однак незважаючи на наведене, законодавець вилучив у судів системи судоустрою України повноваження, які встановлені для них Конституцією України у частинах першій, другій статті 29, а саме вирішення питань перевірки обґрунтованості тримання під вартою саме вмотивованим рішенням суду. Цим самим законодавча влада допустила посягання на сферу конституційних прерогатив судової влади.

13. По-друге, парламент, вилучивши зазначене повноваження у судів, перебрав вирішення відповідного питання безпосередньо на себе, здійснюючи його через механізм законодавчого регулювання. При цьому законодавець не врахував конституційних вимог про те, що "правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються" (частини перша, друга статті 124 Конституції України).

14. Важливо підкреслити, що розв'язання питання щодо продовження строку тримання особи під вартою є за своєю суттю предметом правозастосовної діяльності та потребує ухвалення процесуального рішення індивідуального характеру, а відтак a priori не може бути вирішене законом - нормативним актом. Нормативне регулювання не може забезпечити потреби дотримання конституційної вимоги обґрунтування під час вирішення цього питання, тобто врахування конкретних обставин справи та характеристик осіб, яким обрано відповідний запобіжний захід.

15. Конституційний Суд України вже зазначав у своїх рішеннях про неприпустимість ухвалення Верховною Радою України актів правозастосовного характеру за межами її конституційних повноважень. Так, у своєму Рішенні від 21 липня 2021 року N 4-р(II)/2021, надаючи оцінку безпосередньо припису закону України щодо попередження працівників міліції про можливе майбутнє звільнення, Конституційний Суд України наголосив: "Проте з огляду на низку норм Основного Закону України у їх посутньому взаємозв'язку та юридичні позиції Конституційного Суду України Верховна Рада України не є суб'єктом правозастосування та не повноважна ухвалювати акти такого виду за винятком випадків, що прямо визначені Конституцією України" (перше речення абзацу третього підпункту 5.3 пункту 5 мотивувальної частини). Таку ж юридичну позицію Конституційний Суд України висловив у Рішенні від 1 березня 2023 року N 1-р(II)/2023, а саме: "Верховна Рада України як єдиний орган законодавчої влади в Україні не є суб'єктом правозастосування та не повноважна ухвалювати акти права або в інший спосіб долучатись до правозастосування у процедурі призначення та звільнення певної особи або групи осіб із посад за винятком випадків, коли за Конституцією України Верховну Раду України наділено відповідними повноваженнями" (підпункт 3.4 пункту 3 мотивувальної частини).

16. Крім наведеного, можна дійти висновку, що, встановивши продовження строку тримання особи під вартою безпосередньо законом, парламент допустив утручання у конституційні функції прокуратури.

Оскільки відповідно до статті 1311 Конституції України прокуратура незалежно від законодавця здійснює, зокрема, такі функції як підтримання публічного обвинувачення в суді та організацію і процесуальне керівництво досудовим розслідуванням, тож продовження строків тримання особи під вартою може бути здійснене лише з ініціативи (клопотання) та за участю прокурора.

Конституційний Суд України з цього питання зазначав, що "

<...

> поширення продовження застосування заходів забезпечення кримінального провадження, а саме запобіжних заходів у виді домашнього арешту чи тримання під вартою, обраних під час досудового розслідування, без клопотань учасників кримінального провадження, зокрема прокурора, та без перевірки судом обґрунтованості підстав для їх застосування, за яких такі запобіжні заходи були обрані на стадії досудового розслідування, суперечить вимогам частин першої, другої статті 29 Конституції України" (абзац тринадцятий пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 23 листопада 2017 року N

1-р/2017).

17. З урахуванням викладеного варто наголосити, що Верховна Рада України як єдиний орган законодавчої влади, маючи за наслідками вільних виборів представницький мандат усього Українського народу, в окремі періоди розвитку держави і суспільства відіграє особливу роль у підтриманні спроможності та неперервного функціонування конституційного порядку України. Проте навіть в умовах повномасштабної агресії Російської Федерації проти України або задля подолання іншої суспільної кризи парламент не може замінювати суди, так само як суди не можуть замінювати парламент.

III. "Неможливість розгляду судом" - що це таке?

18. У Рішенні зазначено, що законодавець "не конкретизував" поняття "неможливість розгляду судом" у частині шостій статті 615 Кодексу. Однак цього недостатньо. На мій погляд, цьому питанню слід приділити більше уваги, оскільки здійснення правосуддя, спрямованого на захист прав і свобод людини, є основою підтримання верховенства права та справедливого правопорядку, зрештою - функціонування сучасної цивілізованої держави. Навіть коли йдеться про винятково складні обставини в умовах воєнного стану і зусилля у відсічі збройної агресії Російської Федерації проти України - ведення бойових дій, обстрілів території України ракетами, бомбами та безпілотними апаратами, руйнування будівель, загибель людей - держава володіє достатнім арсеналом засобів підтримання безперервного здійснення правосуддя, як того вимагає Конституція України. Це конституційний обов'язок відповідних державних органів, передусім парламенту.

19. Однак Верховна Рада України не розкрила змісту та обсягу поняття "неможливість розгляду судом", зокрема не зазначила типових ситуацій чи відповідних критеріїв та/або обставин, які мають бути враховані уповноваженими державними органами для належного застосування норми, що встановлена оспорюваними приписами Кодексу, та повернення ситуації в конституційне русло у мінімальні строки.

Законодавець, зазначивши надто широко й розпливчато поняття "неможливість розгляду судом" щодо продовження законом дії ухвали суду про тримання особи під вартою, не локалізував дії цієї норми на територіях, на яких ведуться (велися) бойові дії, та не обмежив її в часовому аспекті (способом обрахунку строку доставлення затриманої особи до суду в умовах бойових дій) з урахуванням досягнень сучасних технологій інформаційно-телекомунікаційних систем або колом суб'єктів (наприклад, іноземцями, які визнані ворожими комбатантами і яких переслідують за вчинення міжнародних злочинів), тобто обставинами, які об'єктивно створені суспільними реаліями війни.

20. Унаслідок такого довільного підходу частина шоста статті 615 Кодексу була застосована на всій території України до громадян України незалежно від того, у яких кримінальних правопорушеннях їх було звинувачено. Дефектність цього припису призвела до такої неймовірної правозастосовної практики, за якої поняття "неможливість розгляду судом" трактують досить довільно - "суддя у відпустці", "неукомплектованість складу суддів" тощо, тобто беруться до уваги обставини, які не мають стосунку до воєнного стану.

21. Не є справою Конституційного Суду України визначати спосіб законодавчого регулювання у подібній ситуації. Однак у цій окремій думці зазначу, що навіть найбільш гостра ситуація, пов'язана, наприклад, з руйнуваннями будівлі суду, може і повинна бути завчасно передбачена в законі та розв'язана через модель зміни підсудності розгляду питання обрання запобіжного заходу у вигляді тримання особи під вартою. Завжди при цьому слід пам'ятати, що держава відповідає перед людиною за свою діяльність, а не навпаки (див. друге речення частини другої статті 3 Конституції України).

22. Отже, законодавець не дотримав вимоги юридичної визначеності як складового елементу верховенства права (правовладдя) (стаття 8 Конституції України), яка означає, що приписи "мають бути

<...

> передбачними за своїми наслідками: їх має бути сформульовано з достатньою чіткістю та зрозумілістю, аби суб'єкти права мали змогу впорядкувати свою поведінку згідно з ними" (спеціальне Дослідження Європейської

Комісії "За демократію через право" (Венеційська Комісія) "Мірило правовладдя", CDL-AD(2016)007, пункт II.B.3.58).

23. Окремо варто акцентувати, що з урахуванням конституційної презумпції особистої свободи та виняткового характеру тримання особи під вартою, потреби у виправданні такого заходу з боку держави залишається незрозумілою логіка законодавця, який з підстави "неможливості розгляду судом" питання продовження строків тримання особи під вартою встановлює тільки єдиний наслідок - продовження таких строків тримання особи під вартою безпосередньо законом.

24. У зв'язку з наведеним слід нагадати також, що в методології конституційного контролю приписів закону важливо розрізняти перші місяці широкомасштабної війни (чи іншої надзвичайної ситуації), коли парламент виправдано шукав варіанти посилення інструментів зміцнення обороноздатності, посилення правоохоронного ресурсу держави, інколи не маючи достатнього часу для обґрунтованого й зваженого законодавчого регулювання, і період, коли з тих часів минуло майже два з половиною років. Досвід відповідного регулювання у демократичних державах під час війни свідчить, що й у подібній ситуації держава має позитивний обов'язок врегулювати відносини в такий спосіб, щоб якнайменше втручатися до людських прав.

IV. Конституційна формула "72 години"

25. У зв'язку з тим, що частиною шостою статті 615 Кодексу законодавець допустив вважати продовженим строк тримання особи під вартою до вирішення цього питання судом, але не більше ніж на два місяці, вбачаю за потрібне звернути увагу на вимоги приписів частини третьої статті 29 Конституції України, якими встановлено:

"У разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи його перепинити уповноважені на те законом органи можуть застосувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід, обґрунтованість якого протягом сімдесяти двох годин має бути перевірена судом. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого рішення суду про тримання під вартою".

26. З наведеного випливає, що задля нагальної необхідності запобігти злочинові чи його перепинення конституцієдавець установив окремий порядок, за якого рішення про тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід ухвалюють уповноважені законом органи, обґрунтованість якого протягом сімдесяти двох годин має перевірити суд; відтак у цьому випадку йдеться про встановлення уповноваженими законом органами конституційних цілей, зазначених у першому реченні частини першої статті 29 Основного Закону України, їх застосовність до конкретної ситуації, а також індивідуалізований зв'язок між поведінкою особи й обставинами, які згідно з законом мають бути враховані під час ухвалення рішення про застосування тимчасового запобіжного заходу у вигляді тримання особи під вартою. Хотів цим підкреслити, що конституційно встановлені 72 години - не час сваволі і невмотивованих рішень, а навпаки, навіть у цей строк рішення ухвалюють лише уповноважені законом органи і лише обґрунтовано, оскільки Конституція України встановлює, що їхня обґрунтованість має бути перевірена судом. Зрозуміло, що парламент не може бути серед таких "уповноважених законом органів".

27. Ще раз наголошую - конституційна проблема оспорюваних приписів Кодексу полягає не лише в строці - два місяці - тримання особи під вартою без вмотивованого судового рішення, а й у тому, що законодавча формула "вважати продовженим" цей строк загалом не передбачає жодного вмотивованого рішення з цього питання, яке могло бути перевірене згодом судом з огляду на цю обґрунтованість.

Натомість частина шоста статті 615 Кодексу за своєю суттю, і зокрема нормативним характером, не є придатною до встановлення індивідуалізованих обставин щодо конкретних (ідентифікованих) осіб, до яких може бути застосовано/продовжено запобіжний захід у вигляді тримання під вартою.

28. Ще один момент, пов'язаний із конституційною формулою "72 годин". Насправді Конституція України не оперує поняттями на кшталт "продовження" строку тримання особи під вартою, що вжив законодавець в оспорюваних

приписах Кодексу. У кожному випадку, коли закінчився строк тримання особи під вартою, який був установлений вмотивованим судовим рішенням, де-юре і де-факто постає питання вмотивованого обрання запобіжного заходу, а не "продовження" тримання під вартою. Продовження запобіжного заходу у вигляді тримання особи під вартою гіпотетично може бути одним із варіантів результату судового розгляду питання - за наявності відповідних підстав (іншими варіантами є обрання судом іншого виду запобіжного заходу), однак семантично сумнівним видається позначення цього процедурного сегмента саме як "продовження строку тримання особи під вартою".

29. Однозначно, йдеться про розуміння вимог статті 29 Конституції України в контексті міжнародних зобов'язань, які взяла на себе Україна. Доречно буде нагадати, що Загальний коментар N 35 Комітету з прав людини Організації Об'єднаних Націй щодо статті 9 Пакту, зокрема, установлює: "Після того, як було ухвалено первинне рішення щодо потреби досудового тримання особи під вартою, слід періодично перевіряти, чи воно є виправданим і потрібним з урахуванням можливих альтернативних видів" (пункт 38). [General comment No. 35 on Article 9, Liberty and security of person. Adopted by the Committee at its 112th session (7 - 31 October 2014). CCPR/C/GC/35)].

30. Тож у кожному такому випадку виникає ситуація, охоплена класичним інститутом habeas corpus (дослівно: "Ти зобов'язаний мати тіло", тобто присутність арештованого у суді є обов'язковою). Англійський Habeas Corpus Act 1679 року встановлював певні строки для того, щоб доставити ув'язнену особу до суду (до речі, цей строк, якщо відстань до суду є значною - не більше 20 днів, з урахуванням тогочасних засобів транспорту). Обрання запобіжного заходу для особи, яку вже тримають під вартою, у будь-якому випадку є процесуально цілісною дією, з обов'язковою участю і судді, і сторін.

31. Позасудовий спосіб продовження строку тримання під вартою для особи означає порушення її права бути вислуханою, а відтак - бути почутою в суді ("audi alteram partem" - нікого не можна засуджувати непочутим). У XXI столітті це право є невід'ємною складовою (sine qua non) права на справедливий суд у цивілізованому суспільстві.

Не викликає сумнівів також, що гарантоване в статті 55 Конституції України право на судовий захист слід розглядати в розумінні права на справедливий суд, гарантованого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Права кожного звинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, які зазначені в пункті 3 статті 6 цієї конвенції, можуть бути реалізовані за умови того, що особа, яку звинувачено, має реальну можливість надати суду докази, які спрямовані на її захист.

V. Судовий контроль ex officio за правами особи, яку тримають під вартою

32. Беручи до уваги послідовну практику Європейського суду з прав людини у цьому питанні, зазначаю, що судовий контроль за підставами тримання особи під вартою здійснюють безпосередньо. Процесуальні акти, якими щодо особи застосовано такий запобіжний захід як тримання під вартою, підлягають перевірці незалежним судом (суддею) ex officio, тобто незалежно від жодних факторів, зокрема й від волі чи реальної спроможності особи оскаржити ці акти до суду через реалізацію права на судовий захист (стаття 55 Конституції України). Тільки такий порядок забезпечить захист особи від свавілля в ситуації, коли ув'язнена особа перебуває у більш вразливому становищі ніж особи, до яких застосовано інші запобіжні заходи.

33. З урахуванням наведеного варто зазначити, що продовження строку тримання особи під вартою у спосіб, установлений в частині шостій статті 615 Кодексу, не забезпечує для неї конституційних гарантій захисту від свавілля з боку держави, оскільки здійснення ефективного судового контролю під час застосування до особи такого запобіжного заходу, як тримання під вартою, є потрібним не тільки для забезпечення права на свободу та особисту недоторканність, а й також для того, щоб убезпечити її від можливого неналежного поводження за обставин, коли особа є особливо вразливою.

VI. Чи виправдане

відтермінування втрати чинності оспорюваним приписом Кодексу

34. Відповідаю: Навряд. По-перше, йдеться про захист основоположної конституційної цінності в Україні (А. В. Дайсі акцентував, що інститут Habeas Corpus для забезпечення особистої свободи є вартим сотень конституційних статей). Справді, в першій чверті XXI століття у цивілізованій державі нічого не варті інші конституційні права, якщо людину дозволено помістити у в'язницю без вмотивованого рішення суду, який є незалежним. Український конституцієдавець у 1996 році, ухвалюючи Конституцію Україну, передбачив у частині другій статті 64, що навіть у період воєнного стану - особливого конституційного режиму, який покликаний захистити Україну від зовнішньої агресії, ця гарантія є непохитною. Одночасно йдеться про захист і суб'єктивного права, і про захист конституційного принципу, вираженого expressis verbis.

35. По-друге, наслідки ухвалення Конституційним Судом України Рішення хоча й потребують додаткового регулювання для збереження цілісності законодавчої матерії, проте законодавець повинен невідкладно виконати свій конституційний обов'язок. Водночас інші приписи Кодексу дають змогу досягти завдань кримінального судочинства, зокрема й захисту особи, суспільства й держави від кримінальних правопорушень.

Суддя

Конституційного Суду України

Василь ЛЕМАК

ОКРЕМА ДУМКА

судді Конституційного Суду України Городовенка В. В. стосовно Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційними скаргами Оніщенка Руслана Ілліча, Гаврилюка Дмитра Михайловича щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини шостої статті 615 Кримінального процесуального кодексу України (справа про гарантії судового контролю за дотриманням прав осіб, яких утримують під вартою)

Конституційний Суд України (далі - Суд) ухвалив Рішення у справі за конституційними скаргами Оніщенка Руслана Ілліча, Гаврилюка Дмитра Михайловича щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини шостої статті 615 Кримінального процесуального кодексу України від 18 липня 2024 року N 8-р(II)/2024 (справа про гарантії судового контролю за дотриманням прав осіб, яких утримують під вартою) (далі - Рішення).

Суд Рішенням визнав такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною), частину шосту статті 615 Кримінального процесуального кодексу України (далі - Кодекс), якою було встановлено, що "у разі закінчення строку дії ухвали суду про тримання під вартою та неможливості розгляду судом питання про продовження строку тримання під вартою в установленому цим Кодексом порядку обраний запобіжний захід у вигляді тримання під вартою вважається продовженим до вирішення відповідного питання судом, але не більше ніж на два місяці".

Ураховуючи надважливість забезпечення засадничого судового захисту людини від свавільного позбавлення свободи, на підставі статті 93 Закону України "Про Конституційний Суд України" та § 74 Регламенту Конституційного Суду України вважаю за потрібне викласти окрему думку стосовно Рішення.

1. Поза всяким сумнівом Рішення стосується важливої, складної та наболілої для України проблематики - свавільного позбавлення людини свободи, зокрема продовження строку тримання під вартою особи без забезпечення судового контролю, що є недопустимим. Суд уже вказував, що "засадничий судовий захист особи від свавілля під час позбавлення її свободи не може бути обмежений за жодних обставин, навіть в умовах воєнного стану" [пункт 5 мотивувальної частини Рішення від 19 червня 2024 року N 7-р(II)/2024]. Підтримуючи наведене, Суд у Рішенні також слушно наголосив, що "згідно з приписами статті 29 Основного Закону України гарантії права на свободу та особисту недоторканність expressis verbis полягають насамперед у судовому контролі (і за його наслідками - умотивованому рішенні суду), який конституційно уможливлює тримання особи під вартою, а також у тому, що тримання під вартою може бути застосоване лише на підставах і в порядку, установлених законом" (абзац третій підпункту 5.1 пункту 5 мотивувальної частини).

Поділяючи зазначені ідеї, вважаю, що мотивувальна частина

Рішення є конституційно-контроверсійною та непослідовною щодо забезпечення засадничого судового захисту людини від свавільного позбавлення свободи, передусім її підпункт 5.3 пункту 5, в якому Суд дійшов висновку, що частина шоста статті 615 Кодексу суперечить приписам статті 29 Конституції України, оскільки законодавче врегулювання питання продовження строку тримання під вартою особи у разі закінчення строку дії ухвали суду про тримання під вартою "потребує конкретизації поняття "неможливість судового розгляду" безпосередньо в контексті обставин, що виникли через широкомасштабну збройну агресію Російської Федерації проти України, а також запровадження вимоги щодо розв'язання питання про продовження строку тримання особи під вартою невідкладно з моменту усунення обставин, які унеможливлювали судовий розгляд, але в будь-якому випадку протягом строку, що не перевищує сімдесяти двох годин, установлених частиною третьою статті 29 Конституції України, після закінчення строку тримання під вартою, визначеного вмотивованим рішенням суду".

1.1. Відповідно до частини третьої статті 29 Конституції України "у разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи його перепинити уповноважені на те законом органи можуть застосувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід, обґрунтованість якого протягом сімдесяти двох годин має бути перевірена судом. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого рішення суду про тримання під вартою".

Суд у Рішенні від 11 жовтня 2011 року N 10-рп/2011 наголошував, що "у частині третій статті 29 Конституції України визначено максимально допустимий строк затримання особи без вмотивованого рішення суду

<...

>. З аналізу наведеного конституційного положення вбачається, що в цьому випадку йдеться про затримання особи як про винятковий тимчасовий запобіжний захід, максимальна тривалість якого без вмотивованого рішення суду не повинна перевищувати сімдесяти двох годин" (перше речення абзацу першого, абзац другий підпункту 3.5 пункту 3 мотивувальної частини). До того ж у цьому рішенні Суд поширив вказану конституційну норму саме на адміністративне затримання, зазначивши, що таке затримання без вмотивованого рішення суду не може тривати довше, ніж затримання в кримінальному процесі, тобто адміністративне затримання особи без вмотивованого рішення суду не може перевищувати сімдесяти двох годин (абзац четвертий, друге речення абзацу п'ятого підпункту 3.6 пункту 3 мотивувальної частини).

Зважаючи на зазначене та зміст частини третьої статті 29 Конституції України в контексті визначеної в ній "нагальної необхідності запобігти злочинові чи його перепинити", ця конституційна норма не залишає жодного сумніву, що в ній ідеться саме про первинне короткострокове позбавлення особи свободи без вмотивованого рішення суду, оскільки таку особу затримують уповноважені на те законом органи і після цього її мають доставити до суду, щоб той перевірив правомірність такого затримання, але не пізніше сімдесяти двох годин. Забезпечення судового контролю за затриманням особи є невіддільним складником Habeas corpus, що, як наголошував Суд, спрямований "на захист судом особистої свободи людини як одного з найбільш значущих основоположних прав" (друге речення підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини Рішення).

Наведений зміст частини третьої статті 29 Конституції України знайшов своє відображення і в приписах Кодексу, за якими "кожен, кого затримано через підозру або обвинувачення у вчиненні кримінального правопорушення або інакше позбавлено свободи, повинен бути в найкоротший строк доставлений до слідчого судді для вирішення питання про законність та обґрунтованість його затримання, іншого позбавлення свободи та подальшого тримання. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого судового рішення про тримання під вартою" (частина друга статті 12); строк затримання особи без ухвали слідчого судді, суду не може перевищувати сімдесяти двох годин з моменту затримання,

тобто коли вона силою або через підкорення наказу змушена залишатися поряд із уповноваженою службовою особою чи в приміщенні, визначеному уповноваженою службовою особою (стаття 209, частина перша статті 211). До того ж відповідно до абзацу одинадцятого частини першої статті 615 Кодексу строк затримання особи без ухвали слідчого судді, суду не може перевищувати строк, визначений статтею 211 Кодексу.

Варто звернути увагу, що хоча приписи статті 29 Конституції України подібні до приписів статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція), проте зазначеною статтею Конвенції не визначено максимально допустимого строку затримання особи без вмотивованого рішення суду, як це встановлено частиною третьою статті 29 Конституції України. Водночас Європейський суд із прав людини наголошував, що відповідно до українського законодавства позбавлення свободи без вмотивованого рішення суду є можливим лише в обмеженій кількості ситуацій, які достатньо чітко визначені, і стаття 29 Конституції України дає можливість застосувати такий захід на максимальний строк до трьох днів, але лише у разі нагальної потреби попередити чи припинити злочин1.

____________

1 Рішення Європейського суду з прав людини у справі Корнійчук проти України / Korniychuk v. Ukraine від 30 січня 2018 року (заява N 10042/11), § 48. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/974_c53#Text

Отже, максимально допустимий строк "протягом сімдесяти двох годин", визначений частиною третьою статті 29 Конституції України, є, з одного боку, оригінальною конституційною гарантією від свавільного первинного короткострокового позбавлення особи свободи, яке не може тривати без вмотивованого рішення суду більше сімдесяти двох годин, з іншого боку, таке тримання під вартою особи взагалі без вмотивованого рішення суду є конституційним винятком. Тому вказана конституційна норма не стосується питання продовження строку тримання особи під вартою, коли такий запобіжний захід вже був обраний на підставі вмотивованого рішення суду, оскільки Конституцією України не визначено такого конституційного винятку, як повторне тримання особи під вартою без вмотивованого рішення суду, навіть "протягом сімдесяти двох годин".

Суд у підпункті 5.3 пункту 5 мотивувальної частини Рішення викладає юридичну позицію, за якою, в аспекті вимог до законодавчого врегулювання конкретизації поняття "неможливість судового розгляду", що його містить частина шоста статті 615 Кодексу, визначає максимально допустимий строк для розв'язання питання про продовження строку тримання особи під вартою, що не може перевищувати сімдесяти двох годин, установлених частиною третьою статті 29 Конституції України, після закінчення строку тримання особи під вартою, визначеного вмотивованим рішенням суду. Однак із вказаної норми Кодексу вбачається, що лише вже обраний запобіжний захід у вигляді тримання під вартою на підставі вмотивованого рішення суду вважають продовженим у разі неможливості судового контролю. Тому Суд наведеною юридичною позицією фактично легітимізує за частиною шостою статті 615 Кодексу можливість повторного тримання особи під вартою без вмотивованого рішення суду, яке не допустиме відповідно до частини третьої статті 29 Конституції України. Отже, намагаючись використати максимально допустимий строк затримання особи без вмотивованого рішення суду, що визначений вказаною конституційною нормою, як запобіжник від свавільного продовження строку тримання особи під вартою без забезпечення судового контролю, Суд, на жаль, надав можливість недоброчесним працівникам правоохоронних органів перетворити таку оригінальну конституційну гарантію в "плацдарм" для свавілля, уможлививши зазначене тримання під вартою взагалі без вмотивованого рішення суду.

Ураховуючи наведене, в зазначеній юридичній позиції Суду тлумачення частини третьої статті 29 Конституції України виглядає як викривлення сутнісного змісту цієї конституційної норми, що фактично здатне підірвати загалом концепт Рішення щодо надважливості забезпечення засадничого судового захисту людини від свавільного позбавлення

свободи.

1.2. На мій погляд, підпункт 5.3 пункту 5 мотивувальної частини Рішення є непослідовним, оскільки Суд, висновуючи про суперечність частини шостої статті 615 Кодексу приписам статті 29 Конституції України, іншим конституційним нормам, принципам, фактично репрезентував цим підпунктом законодавчу ваду вказаної норми Кодексу та застосованого в ній поняття "неможливість судового розгляду". Однак щоб обґрунтувати такі висновки, вказану законодавчу ваду потрібно було розглянути в аспекті дотримання принципу юридичної визначеності.

За усталеною практикою Суду згідно з принципом юридичної визначеності "законодавець повинен прагнути чіткості та зрозумілості у викладенні норм права. Кожна особа залежно від обставин повинна мати можливість орієнтуватися в тому, яка саме норма права застосовується у певному випадку, та мати чітке розуміння щодо настання конкретних юридичних наслідків у відповідних правовідносинах з огляду на розумну та передбачувану стабільність норм права" (абзац шостий підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 23 січня 2020 року N 1-р/2020).

Цей принцип є надважливим щодо питання позбавлення свободи. На цьому акцентував увагу і Європейський суд із прав людини та зазначав, зокрема, що "пункт 1 статті 5 Конвенції не лише відсилає до національних приписів права

<...

> цей пункт також стосується "якості приписів права". "Якість приписів права" в цьому сенсі означає, що якщо національні приписи права визначають позбавлення волі, приписи мають бути достатньо доступними, точними і передбачними у застосуванні, щоб уникнути будь-якого ризику свавілля. Чинники, які дають можливість оцінити "якість приписів права" (в деяких випадках називають "гарантіями проти свавілля"), охоплюють наявність чітких юридичних приписів, що регулюють порядок тримання під вартою, його продовження та встановлення граничних строків тримання під вартою

<...

> та наявність дієвого засобу юридичного захисту, завдяки якому заявник може оскаржити "законність" і "тривалість" його тримання під вартою"2. Цей суд також зазначав, що приписи, які національна влада витлумачує непослідовно та у спосіб, коли вони суперечать один одному, також не відповідатимуть стандарту "якості приписів права", що його вимагають відповідно до Конвенції3.

____________

2 Рішення у справі J. N. v. the United Kingdom від 19 травня 2016 року (заява N 37289/12), §77. URL: https://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-162855

3 Рішення у справі JeCius v. Lithuania від 30 липня 2000 року (заява N 34578/97), §§ 53 - 59. URL: https://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-58781

Аналіз частини шостої статті 615 Кодексу, ураховуючи обставини появи цієї норми в Кодексі, її місце в ньому та системний зв'язок з іншими приписами цієї статті Кодексу, дає підстави стверджувати, що законодавець, унормовуючи саме особливий режим кримінального провадження в умовах воєнного стану, визначив екстраординарний порядок продовження тримання під вартою, з якого прямо не вбачається, що у разі закінчення строку дії ухвали суду про тримання під вартою та неможливості розгляду судом питання про продовження строку тримання під вартою у порядку, встановленому Кодексом, строк тримання під вартою "автоматично" вважається продовженим до вирішення відповідного питання судом, але не більше ніж на два місяці. Та, дійсно, цей порядок є незрозумілим та нечітким принаймні в унормуванні таких питань:

- як розуміти сполучення слів "вважається продовженим" і в який спосіб задіяний суд у продовженні строку тримання особи під вартою у разі "неможливості судового розгляду";

- чи забезпечено апеляційне оскарження такого продовження строку тримання особи під вартою;

- які обставини охоплює поняття "неможливість судового розгляду" і чи встановлені чіткі граничні строки у такому разі для продовження строку тримання особи під вартою.

Із практики судів та юридичної літератури вбачається, що зазначені питання розв'язують по-різному (іноді взаємовиключним способом):

- по-перше, "використання словосполучення "вважається продовженим" вказує на те, продовження строку дії запобіжного заходу повинно відбуватися

автоматично, в силу закону. Водночас судовою практикою сформовано також підхід, за якого судами виноситься ухвала, якою констатується неможливість розгляду судом клопотання (в окремих випадках - відмовляється у задоволенні клопотання прокурора) та продовжується строк дії запобіжного заходу строком на 2 місяці"4;

- по-друге, з практики суду касаційної інстанції щодо можливості апеляційного оскарження рішення про неможливість розгляду судом питання щодо продовження строку тримання особи під вартою в порядку, установленому Кодексом, вбачається, що в одному випадку таке рішення, на думку цього суду, не підлягає апеляційному оскарженню відповідно до Кодексу з огляду на частину шосту статті 615 Кодексу "за наявності двох умов: 1) дія воєнного стану; 2) неможливість розгляду судом питання про продовження строку тримання під вартою таке продовження здійснюється за Законом, а не за рішенням суду"5; в іншому випадку, зважаючи на вказану норму Кодексу та те, що до закінчення строку дії попередньої ухвали суду про тримання під вартою обвинуваченого ще залишалось два дні, суд касаційної інстанції фактично допускає апеляційне оскарження згаданого рішення та вважає, що воно є підставою для подальшого тримання особи під вартою6;

- по-третє, обставинами, що обумовлюють застосування порядку продовження строку тримання особи під вартою, визначеного частиною шостою статті 615 Кодексу, у судовій практиці є, як правило, неможливість забезпечення особистої участі обвинуваченого у судовому засіданні, в якому розглядається відповідне клопотання через відсутність інтернет-зв'язку, його перебування на окупованій території тощо7; суди також наводять і такі обставини, які явно не залежать від умов воєнного стану, наприклад неявка захисника, відпустка суддів, та часом навіть констатують, що частина шоста статті 615 Кодексу "не містить приписів про можливість її застосування лише одноразово"8 (тобто фактично допускають багаторазове продовження строку тримання особи під вартою за вказаною нормою Кодексу, що не дає чіткості розуміння того, які ж тоді граничні строки такого продовження у разі неможливості судового розгляду).

____________

4 Гловюк І., Дроздов О., Тетерятник Г., Фоміна Т., Рогальська В., Завтур В. Особливий режим досудового розслідування, судового розгляду в умовах воєнного стану: науково-практичний коментар Розділу IX-1 Кримінального процесуального кодексу України. Видання 4. Електронне видання (станом на 30 грудня 2022 року). Дніпро-Львів Одеса Харків. 2023. - С. 41 URL: https://dspace.oduvs.edu.ua/server/api/core/bitstreams/8783b2b8-ad53-417b-8072-f393eef50275/content

5 Ухвала Верховного Суду від 21 липня 2022 року (справа N 761/22125/19). URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/105359442

6 Постанова Верховного Суду від 4 липня 2023 року (справа N 212/2688/21). URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/112087985

7 Гловюк І., Дроздов О., Тетерятник Г., Фоміна Т., Рогальська В., Завтур В. Особливий режим досудового розслідування, судового розгляду в умовах воєнного стану: науково-практичний коментар Розділу IX-1 Кримінального процесуального кодексу України Видання 4. Електронне видання (станом на 30 грудня 2022 року). Дніпро-Львів-Одеса-Харків. 2023. С. 41. URL: https://dspace.oduvs.edu.ua/server/api/core/bitstreams/8783b2b8-ad53-417b-8072-f393eef50275/content

8 Ухвала Центрального районного суду міста Миколаєва від 6 березня 2024 року (справа N 490/3946/22). URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/118216681

З огляду на наведене частина шоста статті 615 Кодексу не є чіткою та зрозумілою за змістом та передбачуваною в практиці застосування її судами щодо забезпечення засадничого судового захисту особи від свавільного тримання під вартою, тому ця норма Кодексу суперечить принципу юридичної визначеності, а отже, порушує конституційні права на свободу та особисту недоторканність, судовий захист, презумпцію невинуватості.

2. Окрім зазначених недоліків Рішення, варто звернути увагу, що ще важливими підставами для викладення цієї окремої думки є несистемна аргументація пункту 8 мотивувальної частини Рішення та формулювання

категоричного висновку в підпункті 8.5 цього пункту, за яким "Конституцією України (частина друга статті 64) та актами, якими введено воєнний стан на всій території України і, відповідно, механізм обмеження конституційних прав і свобод в умовах воєнного стану, не визначено можливості обмеження прав і свобод, що їх гарантовано у статті 29 (право на свободу та особисту недоторканність), статті 55 (право на судовий захист), статті 62 (презумпція невинуватості), статті 63 (право на захист)".

На мою думку, цей категоричний висновок Суд зробив лише з дослівного прочитання норми частини другої статті 64 Конституції України та заснував його на актах, якими введено воєнний стан на всій території України, хоча їх і не визначено Конституцією України як вичерпний перелік актів, на підставі яких має бути визначений механізм обмеження конституційних прав і свобод в умовах воєнного стану. Якщо в такий спосіб абсолютизувати неможливість обмеження в умовах воєнного стану всього того переліку конституційних прав і свобод людини і громадянина, що визначений частиною другою статті 64 Конституції України, то досягти потрібного посиленого захисту суверенітету, територіальної цілісності, недоторканності, обороноздатності, державної, економічної й інформаційної безпеки України в сучасних реаліях війни буде важко або навіть неможливо. Адже питання допустимості обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина в умовах воєнного стану є невіддільним від політики держави під час війни, коли потрібні оперативні та не популярні заходи, які часто спричиняють обмеження вказаних прав і свобод, проте здатні забезпечити виживання як держави, так і її народу в кризовій та екстремальній ситуації. До того ж Суд наголошував, що "приписами частини першої статті 17 Конституції України в умовах воєнного стану захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної, інформаційної безпеки є не лише найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу, а й невіддільною умовою збереження української державності як такої" (абзац четвертий пункту 6 мотивувальної частини Рішення від 19 червня 2024 року N 7-р(II)/2024).

Тому частина друга статті 64 Конституція України має бути витлумачена системно та послідовно.

Варто врахувати, що за тих обставин, коли ухвалювали Конституцію України, конституцієдавець не міг напевно знати та передбачити всі ті виклики, що постали натепер в умовах воєнного стану перед Україною та її народом, тому, зокрема, приписи частини другої статті 64 Основного Закону України навряд чи були спрямовані на боротьбу з цими викликами. До того ж, ураховуючи історію України, не дивно, що Конституція України гіперболізує ідею гуманізму і посилено захищає (зокрема, й згаданими конституційними приписами) засадничі людські права від утручання держави.

Проте сплинув час, й Україна взяла європейський та євроатлантичний курс, а міжнародне право в національній юридичній системі відіграє дедалі важливішу роль, особливо в питаннях захисту засадничих людських прав. Практика Суду у такому питанні переконливо свідчить, що європейські правозахисні стандарти посіли чільне місце в захисті конституційних прав і свобод людини і громадянина та їх тлумаченні відповідно до Конституції України.

Разом із тим у міжнародному праві до захисту засадничих людських прав під час надзвичайних ситуацій, зокрема війни, застосовано системний підхід, зокрема й в питанні допустимості обмежень таких прав в умовах воєнного стану. Так, в статті 15 Конвенції визначений "відступ від зобов'язань під час надзвичайної ситуації". Ця стаття містить норми, які не допускають жодного відступу від певних засадничих людських прав, а саме: права на життя (крім випадків смерті внаслідок правомірних воєнних дій), заборони катування та інших форм жорстокого поводження, заборони рабства, жодного покарання без закону (водночас такий відступ можливий, зокрема, від права на свободу та особисту недоторканність, права на судовий захист). На міжнародному рівні виділено засадничі принципи, дотримання яких є обов'язковим під час застосування надзвичайних

заходів для мінімізації шкоди засадничим людським правам, демократії та правовладдю (потрібність, домірність та тимчасовість), та визначено три основні інструменти щодо врегулювання надзвичайних ситуацій: "винятки з прав людини", "обмеження прав людини", "відступ від прав" (тимчасове призупинення гарантій певних прав людини та обумовленість "надзвичайним станом в державі, під час якого життя нації перебуває під загрозою")9.

____________

9 Доповідь "Дотримання принципів демократії, прав людини та правовладдя в умовах надзвичайного стану: висновки" (Respect for democracy, human rights and the rule of law during states of emergency: reflections), ухвалено Європейською Комісією "За демократію через право" (Венеційська Комісія) 19 червня 2020 року у спосіб письмової процедури, яка замінила 123-тє пленарне засідання [CDL-AD(2020)014]. URL: https://www.venice.coe.int/webforms/documents/?pdf=CDL-AD(2020)014-e

З огляду на це, на мій погляд, потрібно з'ясувати на доктринальному рівні, як співвідносяться приписи частини другої статті 64 Конституції України з "відступом від зобов'язань під час надзвичайної ситуації" (зокрема, за статтею 15 Конвенції), що вимагає тлумачення цієї конституційної норми та виявлення її імпліцитного змісту з урахуванням міжнародної доктрини відступу від зобов'язань під час надзвичайної ситуації та запропонованих нею підходів до обмеження засадничих людських прав під час надзвичайної ситуації.

У Рішенні Суд згадує про "відступ від прав", а також вказує, що "хоча обмеження зазначених людських прав не може бути зумовлене потребами, пов'язаними з воєнним станом, однак державне втручання у їх захисну сферу є можливим за умови виправданості (домірності) обраних законодавцем засобів, які зберігають повагу до сутності людських прав та не суперечать приписам Конституції України, які expressis verbis гарантують їх обсяг". Тобто Суд у Рішенні окреслює різні підходи щодо обмеження конституційних прав і свобод в умовах воєнного стану, тож є незрозумілим, який з цих підходів має бути застосований в національному конституційному контролі стосовно такого обмеження.

На мій погляд, доктрина обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина в умовах воєнного стану заслуговує на свій розвиток саме в практиці Суду, який має глибше дослідити приписи частини другої статті 64 Конституції України в сув'язі з міжнародною доктриною відступу від зобов'язань під час надзвичайної ситуації. Суд у Рішенні вперше наблизився до вивчення доктрини обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина в умовах воєнного стану, однак зробив категоричні та передчасні висновки, абсолютизувавши за частиною другою статті 64 Конституції України заборону щодо обмеження певних конституційних прав і свобод людини і громадянина в умовах воєнного стану. Проте комплексно саму доктрину не дослідив.

3. Насамкінець слід зазначити, що цю окрему думку викладено й тому, що Суд у Рішенні відтермінував втрату чинності частиною шостою статті 615 Кодексу на три місяці з дня ухвалення Рішення (пункт 2 резолютивної частини), чим фактично допустив (принаймні ще протягом трьох місяців) продовження строку тримання особи під вартою за цією нормою Кодексу без судового контролю.

Таке відтермінування є невиправданим, з огляду на сутність людських прав, передусім конституційного права на свободу та особисту недоторканність, надважливість засадничого судового захисту від свавільного позбавлення свободи, що Суд і відстоює в Рішенні, посилаючись на свої юридичні позиції щодо того, що зазначене конституційне право "є правом кожної людини на фізичну свободу та означає, що жодну людину не можна в будь-який спосіб свавільно позбавити такої свободи

<...

> неправомірне позбавлення людини свободи може призвести до порушення її інших прав та свобод, оскільки лише вільна людина може їх безперешкодно реалізовувати"; "є одним із засадничих прав, невіддільним однаково для кожного, особливо цінним для кожної людини і суспільства загалом, яке потребує посилених гарантій захисту для унеможливлення свавільного позбавлення свободи людини" (абзаци шостий, сьомий

підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини).

До того ж у пункті 9 мотивувальної частини Рішення Суд не вказав ані правомірної мети у відтермінуванні втрати чинності частиною шостою статті 615 Кодексу на три місяці з дня ухвалення Рішення, ані жодних інших аргументів, що виправдовують потребу в такому відтермінуванні.

Суддя Конституційного Суду України

Віктор ГОРОДОВЕНКО

ОКРЕМА ДУМКА (ЧАСТКОВО ЗБІЖНА)

судді Конституційного Суду України Олега Первомайського у справі за конституційними скаргами Оніщенка Руслана Ілліча, Гаврилюка Дмитра Михайловича щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини шостої статті 615 Кримінального процесуального кодексу України (справа про гарантії судового контролю за дотриманням прав осіб, яких утримують під вартою)

Конституційний Суд України (Другий сенат) (далі - Конституційний Суд) 18 липня 2024 року ухвалив Рішення у справі N 3-88/2022 (205/22, 114/24) за конституційними скаргами Оніщенка Руслана Ілліча, Гаврилюка Дмитра Михайловича щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини шостої статті 615 Кримінального процесуального кодексу України N 8-р(II)/2024 (далі - Рішення), яким визнав зазначені приписи такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними).

На підставі статті 93 Закону України "Про Конституційний Суд України", § 74 Регламенту Конституційного Суду України вважаю за потрібне викласти окрему думку щодо Рішення, передусім щодо його мотивувальної частини, та вказати на низку значущих для цього провадження понять і явищ.

Підставою для висловлення цієї думки є незгода з окремими частинами мотивувальної частини Рішення, які, на моє переконання, містять певні вади аргументації.

Свобода як беззаперечна конституційна цінність

1. Свобода та всі її прояви є настільки різноманітними, що переважна більшість спроб описати зміст та обсяг цього поняття видаються амбітними, проте марними зазіханнями на майже нездійсненне.

Більше того, окремі спроби сформулювати дефініції поняття свободи ризикують завдати шкоди глибині розуміння свободи як конституційної цінності.

Тому ясність, стриманість та лаконічність у формулюваннях є вдалими якостями для більшості офіційних актів юридичного змісту в аспекті характеристики свободи як явища та поняття.

2. Із цих міркувань початок мотивації Рішення "

<...

> свобода є основоположною конституційною цінністю в Україні, яка дає змогу особі робити вільний вибір із-поміж більшості життєвих питань без утручання держави" (абзац перший підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини) має вигляд вже завершеної та самодостатньої тези, що з огляду на її аксіоматичність не потребує аргументації її істинності.

Так, звісно, подальший текст цієї частини Рішення не є зайвим, але він не змінює конституційного осердя, з обов'язковим урахуванням якого мав би бути здійснений конституційний контроль у цьому провадженні.

Цим осердям є беззаперечна цінність свободи для кожної розумної людини зокрема та конституційної демократії загалом.

Відсутність свободи або хоча б бажання бути вільним є юридичним та соціальним діагнозом конкретної людини, соціальної групи чи навіть країни.

3. З огляду на наведене Конституційний Суд у мотивувальній частині Рішення переконує у тому, із чим його потенційний адресат вже a priori погодився.

Водночас мотивувальна частина Рішення, на мою думку, має певні недоліки. Більшість з цих недоліків обумовлена не стільки тим, що є1, скільки тим, яких аргументів бракує.

____________

1 Міркування про цінність свободи та особистої недоторканності загалом є слушними.

Бажані складники мотивації Рішення

4. Предметом конституційного контролю у цьому провадженні була частина шоста статті 615 Кримінального процесуального кодексу України (далі - Кодекс), за якою "у разі закінчення строку дії ухвали суду про тримання під вартою та неможливості розгляду судом питання про продовження строку тримання під вартою в установленому цим Кодексом порядку обраний запобіжний захід у вигляді тримання під вартою вважається продовженим до вирішення відповідного питання судом, але не більше ніж на два

місяці".

Потрібно зазначити, що стаття 615 Кодексу "Особливий режим кримінального провадження в умовах воєнного стану" є першою статтею Розділу IX1 "Особливий режим досудового розгляду в умовах воєнного стану".

Отже, застосування частини шостої статті 615 Кодексу має чітку та без сумнівів екстраординарну передумову - введення та існування на момент вчинення процесуальної дії воєнного стану.

У разі відсутності такої передумови, як введення та існування на момент вчинення процесуальної дії воєнного стану, до внормування відносин з продовження строку тримання особи під вартою застосовують інші норми, зокрема статтю 199 Кодексу, за частиною першою якої "клопотання про продовження строку тримання під вартою має право подати прокурор, слідчий за погодженням з прокурором не пізніше ніж за п'ять днів до закінчення дії попередньої ухвали про тримання під вартою".

5. Ураховуючи наведене, Конституційний Суд конституційність частини шостої статті 615 Кодексу, на мою думку, мав перевірити в аспекті встановлення:

- чіткості та передбачності приписів Кодексу, що визначають особливий режим кримінального провадження в умовах воєнного стану;

- правомірності мети внормування в Кодексі особливого режиму кримінального провадження в умовах воєнного стану;

- домірності передбачених у частині шостій статті 615 Кодексу складників такого особливого режиму.

Вимога юридичної визначеності та "неможливість розгляду судом" як складник гіпотези норми Кодексу

6. Вимога юридичної визначеності, можливо, найвідоміший елемент принципу правовладдя з тих причин, що саме вада юридичної визначеності є поширеною підставою для визнання приписів актів права неконституційними.

Насамперед вимога юридичної визначеності - це чіткість, ясність та передбачність приписів актів права.

Потрібний ступінь передбачності залежить від природи приписів актів права. Зокрема, вона є істотною для кримінального законодавства [Спеціальне дослідження Венеційської Комісії "Мірило правовладдя", CDL-AD (2016)007, пункт II.B.3.59].

Зрозуміло, що важливу роль у забезпеченні вимоги юридичної визначеності, а отже, і правовладдя у цілому, належить судам, які своїми сталими та послідовними рішеннями можуть подолати таку невизначеність приписів актів права у спосіб їх тлумачення.

7. З огляду на предмет конституційного контролю та потребу відповідності приписів актів права вимозі юридичної визначеності у цьому провадженні важливою вбачалась увага Конституційного Суду до оцінки не лише частини шостої статті 615 Кодексу в цілому, а й до безпосередньої оцінки словосполуки "неможливості розгляду судом", що міститься в ній.

У Рішенні з цього питання констатовано таке: "Законодавче регулювання цього питання потребує конкретизації поняття ,,неможливість судового розгляду" безпосередньо в контексті обставин, що виникли через широкомасштабну збройну агресію Російської Федерації проти України

<...

>" (абзац другий підпункту 5.3 пункту 5 мотивувальної частини).

8. Аналізуючи цей пункт мотивувальної частини Рішення, сторонній підготовлений читач може звернути увагу на щонайменше два дискусійні моменти.

По-перше, щодо змісту висновку Конституційного Суду: "законодавче регулювання цього питання потребує конкретизації поняття "неможливість судового розгляду"".

По-друге, про "неможливість судового розгляду", хоча в частині шостій статті 615 Кодексу йдеться про "неможливість розгляду судом".

9. Унаслідок чого в певній мірі двозначним є висновок Конституційного Суду у Рішенні про те, що важливий складник предмета конституційного контролю потребує "конкретизації" у спосіб законодавчого регулювання.

Чи є така потреба "конкретизації" частини шостої статті 615 Кодексу наслідком її невідповідності вимозі юридичної визначеності, а отже, суперечності статті 8 Конституції України, у Рішенні не вмотивовано та не зазначено.

10. Не погоджуюсь із застосуванням у мотивувальній частині Рішення поняття "неможливість судового розгляду" не лише з огляду на те, що в частині шостій статті 615 Кодексу зазначено поняття "неможливість розгляду судом", а й з тих міркувань, що ці поняття не є тотожними.

На

мою думку, сенс вказівки в частині шостій статті 615 Кодексу на "неможливість розгляду судом" полягає в тому, що під час війни високо ймовірним є виникнення таких обставин (загибель судді чи його поранення внаслідок обстрілу, знищення або пошкодження будівлі суду тощо), які або в повній мірі унеможливлять розгляд цього питання судом чи слідчим суддею, який мав би це робити за правилами Кодексу, або такий розгляд буде можливим лише зі спливом значного періоду часу.

Водночас неможливість розгляду питання про продовження строку тримання особи під вартою судом або слідчим суддею, який мав би це робити за правилами Кодексу, нетотожна "неможливості судового розгляду Оскільки такий розгляд може бути здійснений іншим судом чи слідчим суддею, які будуть визначені за правилами Кодексу.

Тобто держава, користуючись всією системою судів загальної юрисдикції, має забезпечити ефективне функціонування механізму судового контролю за триманням особи під вартою навіть у разі, коли внаслідок воєнних дій конкретний суд або слідчий суддя не можуть розглянути питання, що стосується одного із засадничих прав особи - свободи.

11. Відсутня в Рішенні й оцінка того, що судова практика із застосування частини шостої статті 615 Кодексу з огляду на "якість" викладу цього припису права не змогла забезпечити юридичну визначеність у спосіб сталого та послідовного тлумачення поняття "неможливість розгляду судом".

Унаслідок чого причинами такої "неможливості" у судовій практиці на підставі застосування частини шостої статті 615 Кодексу є відсутність судді або секретаря судового засідання, технічні проблеми інтернет-зв'язку та інші проблеми "мирного" часу.

Щодо оцінки Конституційним Судом правомірності мети втручання у права особи

12. Конституційний Суд у Рішенні констатував, "що предмет конституційного контролю - частина шоста статті 615 Кодексу як частина його розділу IX1 "Особливий режим досудового розслідування, судового розгляду в умовах воєнного стану" - було ухвалено Законом України "Про внесення змін до Кримінального процесуального кодексу України та Закону України "Про попереднє ув'язнення" щодо додаткового регулювання забезпечення діяльності правоохоронних органів в умовах воєнного стану" від 3 березня 2022 року N 2111-IX" (пункт 8 мотивувальної частини).

13. Вважаю, що Конституційний Суд мав би чітко та зрозуміло оцінити частину шосту статті 615 Кодексу на предмет наявності або відсутності правомірної мети таких законодавчих змін.

Натомість Конституційний Суд у Рішенні виснував, що:

- "з огляду на те, що законодавець оспорюваними приписами Кодексу допустив утручання в сутність людських прав, гарантованих статтями 29, 55 Конституції України, та порушив відповідні приписи Основного Закону України, якими гарантовано обсяг їх здійснення (expressis verbis)

<...

> немає потреби досліджувати приписи частини шостої статті 615 Кодексу з огляду на їх домірність" (абзац п'ятий підпункту 8.3 пункту 8 мотивувальної частини);

- "людські права і свободи, гарантовані Конституцією України у приписах статті 29 (право на свободу та особисту недоторканність), статті 55 (право на судовий захист), статті 62 (презумпція невинуватості), статті 63 (право на захист), не зазначені в актах права, якими введено воєнний стан в Україні, а отже, утручання у ці права і свободи не обумовлено цілями вирішення завдань, які були підґрунтям для введення воєнного стану в Україні" (абзац другий підпункту 8.4 пункту 8 мотивувальної частини).

Водночас який причиново-наслідковий чи інший спосіб явище домірності приписів пов'язано з правомірністю мети втручання у людські права, який зв'язок між згаданими у мотивувальній частині Рішення "цілями вирішення завдань, які були підґрунтям для введення воєнного стану в Україні" та метою внесення змін до статті 625 Кодексу в Рішенні не пояснено.

Конституційний Суд у мотивувальній частині Рішенні також не оцінив правомірності мети внормування в Кодексі особливого режиму кримінального провадження в умовах воєнного стану.

Ураховуючи наведене, вважаю, що мотивація Рішення в цій частині є дискусійною.

Оцінка домірності: сімдесят дві

години v. два місяці

14. Час є важливим. Час є важливим в усіх його проявах. На війні час є надважливим.

Саме тому після нашої перемоги ми порахуємо кожен з безкінечних років, днів та навіть годин, які тривала ця війна.

Чому?

Тому, що кожен рік, день та година на війні - це не безтурботне проведення часу на березі моря. Кожен рік, день та година на війні можна виміряти не лише втраченими чи звільненими бойовими позиціями, не лише кількістю витрачених набоїв чи тривалістю повітряних тривог. Час на війні може бути виміряний кількістю утрачених людських життів.

Так само для пересічної та смертної людини, а не "професійного" злочинця, кожен день та навіть година перебування під вартою чи арештом є безкінечно довгими та високо вартують для її гідності та інших людських цінностей.

15. За частиною третьою статті 29 Конституції України "у разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи його перепинити уповноважені на те законом органи можуть застосувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід, обґрунтованість якого протягом сімдесяти двох годин має бути перевірена судом. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого рішення суду про тримання під вартою".

Як відомо, Конституція України є основою поточного законодавства. Конституційний Суд дотримується юридичної позиції, що закони та інші нормативні акти, які ухвалює Верховна Рада України, мають розвивати, конкретизувати й деталізувати конституційні приписи та не повинні їм суперечити.

За частиною першою статті 197 Кодексу "строк дії ухвали слідчого судді, суду про тримання під вартою або продовження строку тримання під вартою не може перевищувати шістдесяти днів."

Тобто у Конституції України жодного разу не згадано про строк тримання особи під вартою на підставі ухвали слідчого судді, суду протягом шістдесяти днів, але цей строк у процесуальному законі визначено. Підставою для подібного внормування кримінальних процесуальних відносин безперечно слугували передусім приписи Конституції України.

16. Чи містить Конституція України основу для внормування в Кодексі особливого режиму кримінального провадження в умовах воєнного стану?

Переконаний, що так.

Конституція України не має прогалин та недоліків, а тому на підставі її приписів закони та інші нормативні акти, які ухвалює Верховна Рада України, мають розвивати, конкретизувати й деталізувати нормативне регулювання суспільних відносин з дотриманням конституційних вимог.

З цих міркувань ключовою конституційною вадою частини шостої статті 615 Кодексу вважаю не порушення принципу поділу влади чи права, гарантованого статтею 55 Конституції України, такою вадою є недомірність оспорюваних приписів Кодексу в частині "продовження строку тримання під вартою на строк не більше ніж на два місяці".

Тобто застосування в частині шостій статті 615 Кодексу строку в два місяці, а не згаданого у частині третій статті 29 Конституції України строку в сімдесят дві години, підриває конституційну довіру до цього припису Кодексу.

Слід зазначити, що Конституційний Суд у Рішенні послався на строк, "що не перевищує сімдесяти двох годин, установлених частиною третьою статті 29 Конституції України (абзац другий підпункту 5.3 пункту 5 мотивувальної частини).

Однак таке посилання виглядає побіжним, висловленим inter alia, а тому важливий адресат - Верховна Рада України2 може хибно зрозуміти мотив ухвалення Рішення.

____________

2 Виконання Рішення пов'язане з внесенням змін до Кодексу

Загальні висновки та міркування

17. На одному із нещодавно проведених публічних заходів на адресу Конституційного Суду було висловлено зауваження, що нібито він та його судді не пам'ятають про те, що в Україні триває війна і можливості державного бюджету є значно обмеженими3.

____________

3 Публічні консультації 17.06.2024 щодо наслідків виконання/невиконання рішень КСУ у соціальній сфері. URL: https://www.youtube.com/live/Or-RPyMLgpg (дата звернення 01.08.2024).

Рефлексуючи щодо цих закидів, зазначу, що у Конституційному Суді тільки й говорять як про війну.

Про

війну та про конституційний обов'язок громадян України із захисту Батьківщини.

Про війну та про обов'язки держави перед своїми захисниками та захисницями.

Про війну та про збалансованість державного бюджету.

18. Розв'язання цієї справи за конституційними скаргами двох громадян України не було пов'язано з приписом частини третьої статті 95 Конституції України щодо прагнення держави до збалансованості бюджету України.

У цьому конституційному провадженні Конституційний Суд, пам'ятаючи про триваючу з лютого 2014 року війну за Незалежність, мав установити інше, а саме відповідність оспорюваних приписів Кодексу такій конституційній цінності, як свобода, та таким конституційним принципам, як правовладдя та дотримання людських прав.

Іншими словами, ця справа про війну та про обов'язки держави перед людиною під час війни.

Вважаю, що, ухвалюючи Рішення про неконституційність частини шостої статті 615 Кодексу, Конституційний Суд у резолютивній частині Рішення не помилився.

Суддя

Конституційного Суду України

Олег ПЕРВОМАЙСЬКИЙ