Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 47 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих приписів статті 6 Закону України "Про телебачення і радіомовлення", статей 15, 15-1, 26 Закону України "Про кінематографію"

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ

у справі за конституційним поданням 47 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих приписів статті 6 Закону України "Про телебачення і радіомовлення", статей 15, 151, 26 Закону України "Про кінематографію"

м. Київ

21 грудня 2021 року

N 3-р/2021

Справа N 1-252/2018(3492/18)

Велика палата Конституційного Суду України у складі:

Головатий Сергій Петрович (голова засідання),

Городовенко Віктор Валентинович,

Завгородня Ірина Миколаївна,

Кичун Віктор Іванович,

Колісник Віктор Павлович (доповідач),

Кривенко Віктор Васильович,

Лемак Василь Васильович,

Литвинов Олександр Миколайович,

Мойсик Володимир Романович,

Первомайський Олег Олексійович,

Сас Сергій Володимирович,

Сліденко Ігор Дмитрович,

Філюк Петро Тодосьович,

Юровська Галина Валентинівна,

розглянула на пленарному засіданні справу за конституційним поданням 47 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих приписів статті 6 Закону України "Про телебачення і радіомовлення" від 21 грудня 1993 року N 3759-XII (Відомості Верховної Ради України, 1994 р., N 10, ст. 43) зі змінами, статей 15, 151, 26 Закону України "Про кінематографію" від 13 січня 1998 року N 9/98-ВР (Відомості Верховної Ради України, 1998 р., N 22, ст. 114) зі змінами.

Заслухавши суддю-доповідача Колісника В. П. та дослідивши матеріали справи, Конституційний Суд України установив:

1. Суб'єкт права на конституційне подання - 47 народних депутатів України - звернувся до Конституційного Суду України з клопотанням визнати такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), окремі приписи, пов'язані з забороною розповсюдження аудіовізуальних творів:

1) Закону України "Про телебачення і радіомовлення" від 21 грудня 1993 року N 3759-XII зі змінами (далі - Закон N 3759), а саме:

- перше речення абзацу десятого частини другої статті 6, відповідно до якого не допускається використання телерадіоорганізацій, зокрема, для "трансляції аудіовізуальних творів (фільмів, телепередач, крім інформаційних та інформаційно-аналітичних телепередач), одним із учасників яких є особа, внесена до Переліку осіб, які створюють загрозу національній безпеці, оприлюдненого на веб-сайті центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сферах культури та мистецтв";

2) Закону України "Про кінематографію" від 13 січня 1998 року N 9/98-ВР зі змінами (далі - Закон N 9), а саме:

- абзац четвертий частини третьої статті 15, згідно з яким "одним з учасників фільму є фізична особа, включена до Переліку осіб, які створюють загрозу національній безпеці, оприлюдненому в установленому порядку";

- абзац четвертий частини четвертої статті 15, зокрема слова "у тому числі внесення одного з учасників фільму до Переліку осіб, які створюють загрозу національній безпеці, оприлюдненому в установленому порядку";

- частину шосту статті 15, відповідно до якої "Перелік осіб, які створюють загрозу національній безпеці, складає центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сферах культури та мистецтв, на підставі звернень Ради національної безпеки і оборони України, Служби безпеки України, Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення";

- частину сьому статті 15, згідно з якою "центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сферах культури та мистецтв, оприлюднює на своєму офіційному веб-сайті Перелік осіб, які створюють загрозу національній безпеці, та забезпечує своєчасне його оновлення";

- частину першу статті 151, зокрема слова "а також забороняється трансляція (демонстрування шляхом показу каналами мовлення) фільмів, вироблених фізичними та юридичними особами держави-агресора";

- друге речення частини другої статті 151, відповідно до якого "заборона трансляції фільмів, вироблених фізичними та юридичними особами держави-агресора, які не містять популяризації або пропаганди органів держави-агресора та їхніх окремих дій, поширюється на фільми,

вироблені та/або вперше оприлюднені (демонстровані) після 1 січня 2014 року";

- частину третю статті 26, згідно з якою "порядок накладення штрафів за порушення вимог статті 151 цього Закону затверджується центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері кінематографії, та має відповідати вимогам Господарського кодексу України та Закону України "Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності".

2. Конституційний Суд України, розглядаючи порушені в конституційному поданні питання, виходить із такого.

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; держава відповідає перед людиною за свою діяльність; утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (частина друга статті 3 Конституції України).

Цензура заборонена (частина третя статті 15 Основного Закону України). Громадянам гарантується свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв'язку з різними видами інтелектуальної діяльності (частина перша статті 54 Конституції України).

Вільне вираження людиною своїх поглядів та переконань безпосередньо пов'язане з правом людини на інформацію, яке включає в себе право на вільне збирання, зберігання, використання, поширення інформації. Водночас не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини (частина друга статті 32 Основного Закону України). Право на вільне поширення інформації може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя (частина третя статті 34 Конституції України).

Отже, обмеження законом зазначених прав і свобод (зокрема, гарантованої громадянам частиною першою статті 54 Основного Закону України свободи літературної, художньої, наукової і технічної творчості) є допустимим у випадках і за критеріями, що визначені частиною другою статті 32, частиною третьою статті 34 Конституції України.

За юридичною позицією Конституційного Суду України "обмеження щодо реалізації конституційних прав і свобод не можуть бути свавільними та несправедливими, вони мають встановлюватися виключно Конституцією і законами України, переслідувати легітимну мету, бути обумовленими суспільною необхідністю досягнення цієї мети, пропорційними та обґрунтованими, у разі обмеження конституційного права або свободи законодавець зобов'язаний запровадити таке правове регулювання, яке дасть можливість оптимально досягти легітимної мети з мінімальним втручанням у реалізацію цього права або свободи і не порушувати сутнісний зміст такого права" (абзац третій підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 1 червня 2016 року N 2-рп/2016).

Розглядаючи порушені у конституційному поданні питання щодо обмеження права на поширення інформації, Конституційний Суд України застосовує й акти міжнародного права, зокрема ті, що визначають права і свободи людини та встановлюють конкретні межі запровадження можливих обмежень прав людини в окремих випадках. Обмеження мають відповідати таким критеріям: вони повинні бути встановлені лише законом, мати правомірну мету та бути потрібними в демократичному суспільстві. Відповідно до пункту 2 статті 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року свобода вираження поглядів, пов'язана з обов'язками та відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом і є потрібними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для

запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я чи моралі, для захисту репутації чи прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду.

Отже, системний аналіз положень Конституції України та актів міжнародного права дає підстави для висновку, що свобода людини не є абсолютною та може бути обмеженою в передбачених законами випадках і лише для досягнення правомірної мети.

3. Захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу (частина перша статті 17 Конституції України).

Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України (частина перша статті 65 Конституції України).

Державна політика у сферах національної безпеки й оборони спрямована на забезпечення насамперед воєнної, зовнішньополітичної, державної, економічної, інформаційної безпеки України.

Україна має право захищати свою незалежність, свій державний суверенітет і свою територіальну цілісність шляхом здійснення таких системних заходів і застосування засобів, що є співмірними, допустимими і прийнятними з огляду на рівень небезпеки, загроз і викликів, що постали перед нею.

4. В умовах застосування Російською Федерацією (її суб'єктами владних повноважень, посадовцями, а також її найманцями, журналістами, митцями тощо) різних засобів цілеспрямованого формування негативного образу України протидія державі-агресору здійснюється також в інформаційній сфері як складник національної безпеки української держави. Для протидії загрозам парламент застосовує систему нормативних засобів забезпечення інформаційної безпеки України.

Російська Федерація протягом тривалого часу проводила щодо України недружню державну політику, а у 2014 році грубо порушила державний суверенітет і територіальну цілісність України, норми міжнародного права та свої міжнародні зобов'язання.

Російська Федерація є державою-окупантом (стаття 5 Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" від 15 квітня 2014 року N 1207-VII, стаття 7 Закону України "Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях" від 18 січня 2018 року N 2268-VIII).

Генеральна Асамблея Організації Об'єднаних Націй (далі - Асамблея) офіційно підтвердила, що "референдум, проведений в Автономній Республіці Крим і місті Севастополі 16 березня 2014 року, не маючи законної сили, не може бути основою для будь-якої зміни статусу Автономної Республіки Крим або міста Севастополя" (пункт 5 Резолюції Асамблеї "Територіальна цілісність України" від 27 березня 2014 року N A/RES/68/262). Асамблея закликала всі держави, міжнародні організації та спеціалізовані установи "не визнавати будь-яких змін статусу Автономної Республіки Крим та міста Севастополя на основі зазначеного референдуму й утриматися від будь-яких дій чи кроків, що їх можна було б тлумачити як визнання такого зміненого статусу" (пункт 6 Резолюції Асамблеї "Територіальна цілісність України" від 27 березня 2014 року N A/RES/68/262).

Асамблея засудила "нинішню тимчасову окупацію Російською Федерацією частини української території - Автономної Республіки Крим та міста Севастополя", підтвердила "невизнання її анексії" і наголосила, що "посадові особи Російської Федерації, які діють на території тимчасово окупованого Криму, є нелегітимними і мають називатися "окупаційна влада Російської Федерації"" (Резолюція Асамблеї "Ситуація щодо прав людини в Автономній Республіці Крим та місті Севастополі, Україна" від 16 грудня 2020 року N A/RES/75/192).

До національних інтересів України в інформаційній сфері належать життєво важливі інтереси суспільства і держави, зокрема: захист українського суспільства від агресивного впливу деструктивної пропаганди, передусім з боку Російської Федерації; захист українського суспільства від агресивного

інформаційного впливу Російської Федерації, спрямованого на пропаганду війни, розпалювання національної і релігійної ворожнечі, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом або порушення суверенітету і територіальної цілісності України (Доктрина інформаційної безпеки України, затверджена Указом Президента України від 25 лютого 2017 року N 47/2017).

Національна безпека України, яку законодавець визначив як захищеність державного суверенітету, територіальної цілісності, демократичного конституційного ладу та інших національних інтересів України від реальних та потенційних загроз (пункт 9 частини першої статті 1 Закону України "Про національну безпеку України" від 21 червня 2018 року N 2469-VIII), є пріоритетом в умовах протистояння державі-окупанту.

Відповідно до юридичної позиції Конституційного Суду України "для стабільності демократичного конституційного ладу держава може здійснювати конкретні заходи з метою його захисту. Європейський суд з прав людини наголосив на прийнятності концепції "демократії, здатної захистити себе" (§ 51, § 59 рішення у справі "Фоґт проти Німеччини" (Vogt v. Germany) від 26 вересня 1995 року) та зазначив, що плюралізм і демократія ґрунтуються на компромісі, що вимагає певних поступок з боку осіб, які мають у деяких випадках сприймати обмеження певних наявних у них свобод для того, щоб забезпечити більшу стабільність країни в цілому (§ 99 рішення у справі "Партія добробуту та інші проти Туреччини" (Refah Partisi (the Welfare Party) and Others v. Turkey) від 13 лютого 2003 року)" (абзац перший пункту 11 мотивувальної частини Рішення від 16 липня 2019 року N 9-р/2019).

Отже, особу, яка, зокрема, пропагувала насильство та закликала до повалення конституційного ладу в Україні, брала участь у діяльності незаконних збройних формувань та в бойових діях на території України у складі незаконних збройних формувань, висловлювала підтримку агресивної політики держави-окупанта та здійснювала пропаганду або інші дії, спрямовані на заперечення права Українського народу на власну державність, може бути включено до Переліку осіб, які створюють загрозу національній безпеці.

Обмеження, установлені першим реченням абзацу десятого частини другої статті 6 Закону N 3759, абзацом четвертим частини третьої, абзацом четвертим частини четвертої, частиною сьомою статті 15 Закону N 9, є допустимими й прийнятними, не порушують прав на інформацію, свободу думки і слова та свободу творчості, не суперечать Конституції України.

Зазначені вище оспорювані приписи Закону N 3759, Закону N 9 мають правомірну мету й спрямовані на захист інформаційної безпеки, державного суверенітету і територіальної цілісності України, на унеможливлення деструктивного інформаційно-пропагандистського впливу та тиску держави-окупанта на свідомість і підсвідомість громадян України за допомогою аудіовізуальних творів та засобів.

5. З огляду на те, що з 2014 року держава-окупант грубо порушує норми міжнародного права, державний суверенітет і територіальну цілісність України, окупувала Автономну Республіку Крим, місто Севастополь та окремі райони Донецької й Луганської областей, а також з урахуванням загроз, які постають перед Україною як жертвою агресивної державної політики Російської Федерації, центральні органи виконавчої влади України можуть мати відповідні дискреційні повноваження й здійснювати нормативне врегулювання порядку внесення особи до Переліку осіб, які створюють загрозу національній безпеці, зокрема, шляхом ухвалення підзаконних нормативних актів.

Отже, зважаючи на потребу забезпечення національної безпеки України та пошуку розумного балансу між дотриманням прав і свобод людини і громадянина й усуненням реальних викликів і загроз, що постають перед Україною як державою, що потерпає від агресивної державної політики Росії та змушена воювати, обстоюючи державний суверенітет, Конституційний Суд України дійшов висновку, що приписи частини шостої статті 15 Закону N 9 не суперечать Конституції України.

6. Із системного аналізу змісту приписів статті 151 Закону N 9 вбачається, що для ухвалення рішення про віднесення фільмів до

заборонених для розповсюдження й демонстрування на території України центральному органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері кінематографії, слід виявити й установити одну з таких ознак: 1) фільм вироблений фізичними та юридичними особами держави-агресора - держави, яка в будь-який спосіб окупувала частину території України або яка вчиняє агресію проти України, визнана Верховною Радою України державою-агресором або державою-окупантом (абзац одинадцятий частини першої статті 3 Закону N 9); 2) фільм вироблений та/або вперше оприлюднений (демонстрований) після 1 січня 2014 року. Суб'єкти господарської діяльності, які здійснюють виробництво фільмів, сплачують податки до державного бюджету держави-агресора, переважно з якого здійснюється фінансування терористичної, репресивної та іншої підривної діяльності антиукраїнського спрямування на окупованій частині території України та на підконтрольній Україні території, зокрема й щодо цілеспрямованого штучного формування негативного іміджу та дискредитації України, її державних органів, Збройних Сил України, інших військових формувань та органів, на які покладено функції забезпечення правопорядку, державної безпеки та захисту державного кордону.

Трансляція таких фільмів має деструктивний негативний вплив, спрямований на дезорганізацію та дестабілізацію функціонування української держави, підрив її національної безпеки, виправдання цілеспрямованих недружніх кроків держави-окупанта стосовно України. Тому одним із допустимих і прийнятних примусових нормативних засобів, якими скористалася українська держава для захисту від збройної агресії, окупації та агресивної державної політики Російської Федерації щодо України, є заборона трансляції фільмів згідно з приписами статті 151 Закону N 9.

Отже, приписи частини першої статті 151 та другого речення частини другої статті 151 Закону N 9 не суперечать Конституції України.

7. В Україні забороняється "розповсюдження і демонстрування фільмів, що містять популяризацію або пропаганду органів держави-агресора та їхніх окремих дій, що створюють позитивний образ працівників держави-агресора, працівників радянських органів державної безпеки, виправдовують чи визнають правомірною окупацію території України, а також забороняється трансляція (демонстрування шляхом показу каналами мовлення) фільмів, вироблених фізичними та юридичними особами держави-агресора" (частина перша статті 151 Закону N 9).

До суб'єктів господарювання, що здійснюють розповсюдження та/або демонстрування зазначених фільмів, можуть бути застосовані адміністративні (адміністративно-господарські) санкції "у формі накладення адміністративно-господарського штрафу в розмірі десяти мінімальних заробітних плат за кожен випадок такого розповсюдження або демонстрування, вчинений вперше, та у розмірі п'ятдесяти мінімальних заробітних плат за кожен наступний випадок такого розповсюдження або демонстрування" (частина шоста статті 151 Закону N 9).

Порядок накладення штрафів за порушення вимог статті 151 Закону N 9 затверджується центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері кінематографії" (частина третя статті 26 Закону N 9).

Розглядаючи цю справу, Конституційний Суд України бере до уваги юридичні позиції, викладені ним у Рішенні від 30 травня 2001 року N 7-рп/2001 у справі про відповідальність юридичних осіб.

Водночас Конституційний Суд України наголошує, що виклики та загрози, які постали перед українською державністю у зв'язку з тимчасовою російською окупацією Автономної Республіки Крим, міста Севастополя, окремих районів Донецької та Луганської областей, а також постійні спроби держави-окупанта штучно дестабілізувати ситуацію в Україні, зокрема, шляхом цілеспрямованого формування негативного образу України та широкого застосування державою-окупантом викривленої й перекрученої інформації (зокрема, засобами, що їх застосовують у кінематографії, тобто через розповсюдження і демонстрування фільмів з тенденційним викладом та однобічним висвітленням подій і фактів, "демонізацію" прихильників українського національного

відродження та цілеспрямовану руйнацію духовно-культурних основ української державності) обумовили потребу посилити стримування держави-окупанта та протидію російській агресивній державній політиці щодо України насамперед у інформаційній сфері.

Для забезпечення національної безпеки, зокрема державної, економічної, інформаційної, гуманітарної та екологічної, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях органи сектору безпеки і оборони, інші державні органи України, їх посадові особи здійснюють заходи для відновлення територіальної цілісності України, а також забезпечують комплексний розвиток безпекової, економічної, інформаційно-телекомунікаційної, соціальної та гуманітарної інфраструктури на територіях, прилеглих до тимчасово окупованих територій в Донецькій та Луганській областях, реалізують відповідно до документів стратегічного оборонного планування заходи зі зміцнення оборонних і безпекових спроможностей України (частина перша статті 7 Закону України "Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях" від 18 січня 2018 року N 2268-VIII).

Згідно з Законом України "Про Конституційний Суд України" Велика палата Конституційного Суду України закриває конституційне провадження у справі, якщо під час пленарного засідання будуть виявлені підстави для цього (частина четверта статті 63); за статтею 62 цього закону такою підставою, зокрема, є невідповідність конституційного подання вимогам, передбаченим цим законом (пункт 3).

Відповідно до частини третьої статті 51 Закону України "Про Конституційний Суд України" в конституційному поданні має зазначатися, зокрема, обґрунтування тверджень щодо неконституційності акта (його окремих положень), тобто суб'єкт права на конституційне подання, стверджуючи про невідповідність акта (його окремих положень) Основному Закону України, має навести обґрунтування такої невідповідності.

З огляду на відсутність обґрунтування тверджень щодо неконституційності припису частини третьої статті 26 Закону N 9 Конституційний Суд України вважає, що є підстави для закриття конституційного провадження у справі щодо відповідності Конституції України (конституційності) вказаного припису згідно з пунктом 3 статті 62 Закону України "Про Конституційний Суд України" - невідповідність конституційного подання вимогам, передбаченим цим законом.

Ураховуючи викладене та керуючись статтями 147, 150, 1512, 153 Конституції України, на підставі статей 7, 32, 35, 65, 66, 74, 84, 88, 89, 92, 94 Закону України "Про Конституційний Суд України" Конституційний Суд України ухвалив:

1. Визнати такими, що відповідають Конституції України (є конституційними), приписи першого речення абзацу десятого частини другої статті 6 Закону України "Про телебачення і радіомовлення" від 21 грудня 1993 року N 3759-XII зі змінами, абзацу четвертого частини третьої статті 15, абзацу четвертого частини четвертої статті 15, частини шостої статті 15, частини сьомої статті 15, частини першої статті 151, другого речення частини другої статті 151 Закону України "Про кінематографію" від 13 січня 1998 року N 9/98-ВР зі змінами.

2. Закрити конституційне провадження у справі щодо відповідності Конституції України (конституційності) припису частини третьої статті 26 Закону України "Про кінематографію" від 13 січня 1998 року N 9/98-ВР зі змінами на підставі пункту 3 статті 62 Закону України "Про Конституційний Суд України" - невідповідність конституційного подання вимогам, передбаченим цим законом.

3. Рішення Конституційного Суду України є обов'язковим, остаточним та таким, що не може бути оскаржено.

Рішення Конституційного Суду України підлягає опублікуванню у "Віснику Конституційного Суду України".

ВЕЛИКА ПАЛАТА

КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ

* * *

ОКРЕМА ДУМКА

судді Конституційного Суду України Саса С. В. стосовно Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 47 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих

приписів статті 6 Закону України "Про телебачення і радіомовлення", статей 15, 151, 26 Закону України "Про кінематографію"

Конституційний Суд України (далі - Суд) 21 грудня 2021 року ухвалив Рішення N 3-р/2021 у справі за конституційним поданням 47 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих приписів статті 6 Закону України "Про телебачення і радіомовлення", статей 15, 151, 26 Закону України "Про кінематографію" (далі - Рішення).

Суд визнав такими, що відповідають Конституції України (є конституційними), приписи першого речення абзацу десятого частини другої статті 6 Закону України "Про телебачення і радіомовлення" від 21 грудня 1993 року N 3759-XII зі змінами (далі - Закон N 3759), абзацу четвертого частини третьої, абзацу четвертого частини четвертої, частин шостої, сьомої статті 15, частини першої, другого речення частини другої статті 151 Закону України "Про кінематографію" від 13 січня 1998 року N 9/98-ВР зі змінами (далі - Закон N 9/98) та закрив конституційне провадження у справі щодо відповідності Конституції України (конституційності) припису частини третьої статті 26 Закону N 9/98.

Загалом погоджуюсь із позицією Суду щодо конституційності оспорюваних положень Закону N 3759, Закону N 9/98 щодо формування Переліку осіб, які створюють загрозу національній безпеці, заборони трансляції аудіовізуальних творів, розповсюдження і демонстрування фільмів, одним з учасників яких є особа, внесена до цього переліку, заборони трансляції фільмів, вироблених фізичними та юридичними особами держави-агресора. Однак вважаю, що Суд мав усі підстави для визнання такими, що відповідають Конституції України, положень частини третьої статті 26 Закону N 9/98 (у цій частині Суд закрив конституційне провадження у справі), тому згідно зі статтею 93 Закону України "Про Конституційний Суд України" викладаю окрему думку стосовно Рішення.

Відповідно до Конституції України захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу (частина перша статті 17); захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України (частина перша статті 65).

Суд, посилаючись на ці приписи Основного Закону України, цілком обґрунтовано дійшов висновку, що запроваджені оспорюваними положеннями Закону N 3759, Закону N 9/98 обмеження спрямовані на захист інформаційної безпеки України, а тому не суперечать Конституції України. На моє переконання, із цих же підстав конституційними є положення частини третьої статті 26 Закону N 9/98, згідно з якими порядок накладення штрафів за порушення вимог статті 151 Закону N 9/98 затверджується центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері кінематографії, та має відповідати вимогам Господарського кодексу України та Закону України "Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності".

Порядок накладення штрафів, який затверджує центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері кінематографії, про який ідеться в частині третій статті 26 Закону N 9/98, стосується порушення заборони розповсюдження і демонстрування фільмів, що містять популяризацію органів держави-агресора, радянських органів державної безпеки, а також інших фільмів, вироблених фізичними та юридичними особами держави-агресора, які вироблені та/або вперше оприлюднені (демонстровані) після 1 січня 2014 року, а отже, також підпадає під заходи захисту інформаційної безпеки України в умовах агресивної державної політики Російської Федерації - держави-окупанта.

Зі змісту пункту 7 мотивувальної частини Рішення вбачається, що Суд, хоч і закрив конституційне провадження у справі щодо перевірки на відповідність Конституції України частини третьої статті 26 Закону N 9/98, проте фактично обґрунтував її конституційність, зазначивши, що бере до уваги юридичні позиції, викладені ним у Рішенні від 30 травня 2001 року N 7-рп/2001

у справі про відповідальність юридичних осіб, але водночас наголошує, що виклики та загрози, які постали перед українською державністю у зв'язку з тимчасовою російською окупацією Автономної Республіки Крим, міста Севастополя, окремих районів Донецької та Луганської областей, а також постійні спроби держави-окупанта штучно дестабілізувати ситуацію в Україні обумовили потребу посилити стримування держави-окупанта та протидію російській агресивній державній політиці щодо України насамперед в інформаційній сфері.

Суддя Конституційного

Суду України

С. В. Сас

ОКРЕМА ДУМКА

судді Конституційного Суду України Литвинова О. М. стосовно Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 47 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих приписів статті 6 Закону України "Про телебачення і радіомовлення", статей 15, 151, 26 Закону України "Про кінематографію"

Конституційний Суд України 21 грудня 2021 року ухвалив Рішення N 3-р/2021 у справі за конституційним поданням 47 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих приписів статті 6 Закону України "Про телебачення і радіомовлення", статей 15, 151, 26 Закону України "Про кінематографію" (далі - Рішення).

Вважаю за потрібне на підставі статті 93 Закону України "Про Конституційний Суд України" (далі - Закон) викласти окрему думку стосовно Рішення.

У своїх окремих думках стосовно рішень Конституційного Суду України від 14 липня 2021 року N 1-р/2021 у справі за конституційним поданням 51 народного депутата України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України "Про забезпечення функціонування української мови як державної" та від 15 липня 2021 року N 2-р/2021 у справі за конституційним поданням 47 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини шостої статті 6 Закону України "Про оплату праці" від 24 березня 1995 року N 108/95-ВР у редакції Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" від 6 грудня 2016 року N 1774-VIII, частини шостої статті 96 Кодексу законів про працю України в редакції Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" від 6 грудня 2016 року N 1774-VIII (про мінімальний посадовий оклад (тарифну ставку) я висловив міркування стосовно впливу посягань на юридичні гарантії діяльності судді Конституційного Суду України на повноважність складу Великої палати Конституційного Суду України та статус органу конституційної юрисдикції.

Передусім варто зауважити, що окреслена у вказаних окремих думках ситуація, у якій перебував Конституційний Суд України під час ухвалення рішень від 14 липня 2021 року N 1-р/2021 та від 15 липня 2021 року N 2-р/2021, і досі залишається незмінною. Тому, виходячи зі змісту складеної мною присяги судді Конституційного Суду України і керуючись своїм внутрішнім переконанням, дотримуюсь принципової позиції стосовно наявності обставин, які очевидно мають вплив на повноважність складу Великої палати Конституційного Суду України і, як наслідок, на легітимність Рішення.

Загальновідомо, що Управління державної охорони України здійснює недопуск суддів Конституційного Суду України Касмініна О. В. і Тупицького О. М. на об'єкт охорони - Конституційний Суд України (на його територію, до адміністративних будинків, службових приміщень), що фактично призводить до блокування належного функціонування органу конституційної юрисдикції.

За приписами Основного Закону України діяльність Конституційного Суду України ґрунтується на принципах верховенства права, незалежності, колегіальності, гласності, обґрунтованості та обов'язковості ухвалених ним рішень і висновків (частина друга статті 147); "порядок організації та діяльності Конституційного Суду України, статус суддів Суду, підстави і порядок звернення до Суду, процедура розгляду ним справ і виконання рішень Суду визначаються Конституцією України та законом" (стаття 153).

У статті 3 Закону передбачено, що порядок організації і діяльності Конституційного Суду України,

порядок конституційного провадження, процедуру розгляду справ та виконання рішень і висновків установлює Закон (абзац другий частини першої); організацію внутрішньої роботи Конституційного Суду України та відповідні правила процедури розгляду ним справ установлює згідно із Законом Регламент Конституційного Суду України (частина друга).

Суддя Конституційного Суду України здійснює попередню підготовку питань, що їх розглядають Велика палата Конституційного Суду України, сенат Конституційного Суду України, колегія суддів Конституційного Суду України, та бере участь у розгляді справ (частина четверта статті 18 Закону).

За статтею 88 Закону Конституційний Суд України ухвалює рішення і надає висновок на закритій частині пленарного засідання сенату Конституційного Суду України, Великої палати Конституційного Суду України поіменним голосуванням суддів Конституційного Суду України, які розглядали справу (частина друга); пропозиції суддів Конституційного Суду України до проекту рішення чи висновку ставляться на голосування у порядку надходження (частина третя).

Відповідно до § 53 Регламенту Конституційного Суду України на закритій частині пленарного засідання Великої палати Конституційного Суду України судді Конституційного Суду України вільно викладають свої думки з питань, що обговорюються, вносять пропозиції, поправки до проекту акта Конституційного Суду України (абзац перший пункту 8); суддям Конституційного Суду України надається строк, як правило, не менше як три робочих дні для ознайомлення з проектом акта Конституційного Суду України та внесення пропозицій і поправок до нього; пропозиції та сформульовані поправки суддів Конституційного Суду України до проекту акта Конституційного Суду України вносяться, як правило, у письмовій формі; голосування за кожну пропозицію та поправку проводиться окремо; судді Конституційного Суду України можуть вносити альтернативні проекти акта Конституційного Суду України, які за суттю відрізняються від проекту, запропонованого суддею-доповідачем (абзаци перший, другий пункту 9); проект акта Конституційного Суду України, підготовлений з урахуванням пропозицій та поправок, які одержали необхідну для ухвалення рішення кількість голосів суддів Конституційного Суду України, ставиться на голосування за основу; голосування за альтернативний проект акта Конституційного Суду України проводиться після голосування за проект акта Конституційного Суду України, підготовлений суддею-доповідачем, якщо останній не набрав необхідної для ухвалення рішення кількості голосів (абзац перший пункту 10).

Аналогічне юридичне регулювання встановлено § 55 Регламенту Конституційного Суду України, який визначає правила процедури розгляду справ і ухвалення рішень на пленарних засіданнях сенату Конституційного Суду України.

Оскільки два судді Конституційного Суду України були позбавлені можливості здійснити вказані повноваження через фізичний (силовий) недопуск їх до Конституційного Суду України, питання про те, чи вплинули ці обставини на суть Рішення, є риторичним. Навіть якщо вважати, що фізичне (силове) блокування участі двох суддів Конституційного Суду України у пленарних засіданнях органу конституційної юрисдикції не мало істотного впливу на ухвалення Рішення (при необхідному для цього кворумі і кількості голосів), наявність лише мінімального сумніву щодо впливу на юридичні гарантії незалежності Конституційного Суду України, суддів Конституційного Суду України під час здійснення ними конституційних повноважень підриває довіру до ухваленого Конституційним Судом України акта.

Конституційний Суд України в пункті 2 мотивувальної частини Рішення від 2 грудня 2019 року N 11-р/2019 вказав, що в Основному Законі України передбачено здійснення Конституційним Судом України його виключних конституційних повноважень з ухвалення актів щодо питань, пов'язаних зі здійсненням конституційного провадження, а також актів з питань, пов'язаних із забезпеченням належної організації діяльності Конституційного Суду України та реалізацією конституційно-правових гарантій незалежності і недоторканності суддів Конституційного Суду України

<...

> (абзац вісімнадцятий підпункту 2.1); принцип незалежності Конституційного Суду України полягає у самостійному та без будь-якого стороннього впливу здійсненні органом конституційної юрисдикції своїх повноважень та нерозривно пов'язаний з конституційно-правовими гарантіями незалежності суддів Конституційного Суду України (абзац перший підпункту 2.4); рішення, ухвалені Конституційним Судом України в межах виключних конституційних повноважень, є обов'язковими для всіх органів публічної влади, їх посадових осіб (перше речення абзацу п'ятого підпункту 2.4); відповідно до приписів статті 1512 Конституції України не можуть бути оскаржені будь-які рішення Конституційного Суду України незалежно від їх юридичної форми (виду), ухвалені ним як з питань, пов'язаних зі здійсненням ним конституційного провадження, так і питань, пов'язаних із забезпеченням належної організації діяльності Конституційного Суду України та реалізацією конституційно-правових гарантій незалежності і недоторканності суддів Конституційного Суду України; це зумовлюється особливим конституційним статусом Конституційного Суду України, юридичною природою його рішень, а також надзвичайною важливістю покладених на нього функцій та завдань, пов'язаних із забезпеченням верховенства Конституції України (абзац сьомий підпункту 2.4).

Згідно зі статтею 39 Закону для вирішення питань, пов'язаних з організаційною діяльністю Конституційного Суду України, скликаються спеціальні пленарні засідання Конституційного Суду України та засідання Конституційного Суду України (частина перша); на засіданнях Конституційний Суд України вирішує організаційні, фінансові, кадрові та інші питання внутрішньої діяльності Конституційного Суду України, не пов'язані з конституційним провадженням (абзац перший частини четвертої).

Питання забезпечення конституційно-правових гарантій діяльності органу конституційної юрисдикції через недопуск до адміністративних приміщень Конституційного Суду України суддів Конституційного Суду України Касмініна О. В., Тупицького О. М. неодноразово було внесено на розгляд Конституційного Суду України, однак залишилось невирішеним із різних причин, зокрема через поведінку окремих суддів Конституційного Суду України, спрямовану на зменшення кворуму, необхідного для проведення засідання Конституційного Суду України, відсутність єдиної позиції щодо можливості вирішення вказаного питання.

Вважаю, що окреслена ситуація негативно позначається на функціонуванні Конституційного Суду України і призводить до порушення реалізації гарантованого Конституцією України права на звернення до Конституційного Суду України, що очевидно є несумісним із принципами діяльності органу конституційної юрисдикції.

Відповідно до Постанови Конституційного Суду України "Про утворення колегій суддів Конституційного Суду України та затвердження їх персонального складу" від 29 березня 2018 року N 3-пс/2018, зі змінами, суддя Конституційного Суду України Тупицький О. М. входить до складу Другої колегії суддів Першого сенату Конституційного Суду України, а суддя Конституційного Суду України Касмінін О. В. - до складу Третьої колегії суддів Другого сенату Конституційного Суду України.

Згідно зі статтею 37 Закону колегія суддів Конституційного Суду України діє у складі трьох суддів Конституційного Суду України (абзац перший частини першої); до повноважень колегії суддів Конституційного Суду України належить вирішення питань щодо відкриття конституційного провадження у справі за конституційним поданням, конституційним зверненням, конституційною скаргою (частина друга).

За Законом розгляд звернення до Конституційного Суду України здійснюється у колегії суддів Конституційного Суду України, до складу якої входить відповідний суддя-доповідач (стаття 58); суддя-доповідач вивчає порушені у зверненні питання і готує матеріали на розгляд колегії суддів Конституційного Суду України, сенату Конституційного Суду України, Великої палати Конституційного Суду України (пункт 1 частини четвертої статті 59); ухвалу про відкриття конституційного провадження у справі або про відмову у відкритті

конституційного провадження у справі колегія суддів Конституційного Суду України постановляє не пізніше одного місяця з дня визначення судді-доповідача; зазначений строк може бути подовжено на засіданні Великої палати Конституційного Суду України за клопотанням судді-доповідача чи головуючого в сенаті Конституційного Суду України (частина четверта статті 61).

Наразі у зв'язку з недопуском суддів Конституційного Суду України Касмініна О. В. і Тупицького О. М. питання відкриття конституційного провадження у справі не вирішено у Другій колегії суддів Першого сенату Конституційного Суду України стосовно 34 звернень до Конституційного Суду України, у Третій колегії суддів Другого сенату Конституційного Суду України стосовно 33 звернень. Крім того, судді Конституційного Суду України Касмінін О. В. і Тупицький О. М. є суддями-доповідачами у справах, у яких Конституційний Суд України постановив ухвали про відкриття конституційного провадження у справі. Отже, вже протягом тривалого часу орган конституційної юрисдикції позбавлений можливості здійснювати розгляд справ, зокрема тих, що становлять суспільний інтерес та стосуються питань соціального захисту громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, осіб, звільнених з військової служби, та права на соціальний захист інших категорій громадян, реформування пенсійної системи, правового режиму переліку об'єктів державної власності, що не підлягають приватизації, а також компетенції Верховної Ради України, Президента України призначати на посади та звільняти з посад Директора Національного антикорупційного бюро України та Директора Державного бюро розслідувань.

Втім останнім часом Конституційний Суд України демонструє позитивну динаміку протидії сторонньому впливу на здійснення ним своїх повноважень.

Так, 30 листопада 2021 року Конституційний Суд України ухвалив постанову N 11-п/2021, у якій констатував, що за період 2013 - 2018 років Президент України призначив на посаду шістьох суддів Конституційного Суду України, повноваження яких не припинено та яких не звільнено з посади на підставах, визначених статтею 1491 Конституції України, а також вказав, що спеціальні пленарні засідання Конституційного Суду України для складення присяги суддями Конституційного Суду України, яких призначив Президент України указами від 26 листопада 2021 року N 596/2021, N 597/2021, мають бути скликані після припинення повноважень або звільнення з посади на підставах, визначених у статті 1491 Конституції України, суддів Конституційного Суду України, що їх призначив Президент України за період 2013 - 2018 років. Сподіваюсь, що така реакція органу конституційної юрисдикції спрямована саме на забезпечення належного його функціонування, а не на захист індивідуальних інтересів від анонсованої реформи Конституційного Суду України. Вважаю, що орган конституційної юрисдикції має діяти у вказаному напрямі послідовно та керуватися принципом верховенства Конституції України і під час вирішення організаційних питань своєї внутрішньої діяльності, про які йдеться в цій окремій думці.

Суддя Конституційного

Суду України

О. М. Литвинов

ОКРЕМА ДУМКА

судді Конституційного Суду України Олега Первомайського у справі N 1-252/2018(3492/18) за конституційним поданням 47 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих приписів статті 6 Закону України "Про телебачення і радіомовлення", статей 15, 151, 26 Закону України "Про кінематографію"

Конституційний Суд України (далі - Конституційний Суд) 21 грудня 2021 року ухвалив Рішення у справі N 1-252/2018 (3492/18) за конституційним поданням 47 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих приписів статті 6 Закону України "Про телебачення і радіомовлення", статей 15, 151, 26 Закону України "Про кінематографію" N 3-р/2021 (далі - Рішення).

На підставі статті 93 Закону України "Про Конституційний Суд України" та § 74 Регламенту Конституційного Суду України вважаю за доцільне висловити певні міркування щодо справи та ухваленого Рішення.

Що ухвалив Конституційний

Суд

1. Згідно з Рішенням Конституційний Суд ухвалив:

- визнати такими, що відповідають Конституції України (є конституційними), приписи першого речення абзацу десятого частини другої статті 6 Закону України "Про телебачення і радіомовлення" від 21 грудня 1993 року N 3759-XII, зі змінами, абзацу четвертого частини третьої статті 15, абзацу четвертого частини четвертої статті 15, частини шостої статті 15, частини сьомої статті 15, частини першої статті 151, другого речення частини другої статті 151 Закону України "Про кінематографію " від 13 січня 1998 року N 9/98-ВР, зі змінами (пункт перший резолютивної частини);

- закрити конституційне провадження у справі щодо відповідності Конституції України (конституційності) припису частини третьої статті 26 Закону України "Про кінематографію" від 13 січня 1998 року N 9/98-ВР зі змінами на підставі пункту 3 статті 62 Закону України "Про Конституційний Суд України" - невідповідність конституційного подання вимогам, передбаченим цим законом (пункт другий резолютивної частини).

Міркування щодо Рішення в частині визнання низки приписів законів конституційними

2. Мотивуючи Рішення у частині вирішення питання про відповідність Основному Закону України окремі приписи статті 6 Закону України "Про телебачення і радіомовлення", статей 15, 151 Закону України "Про кінематографію", Конституційний Суд насамперед цілком слушно послався на низку конституційних норм, що вказують на певні конституційні права та явища, що, безперечно, є засадами конституційного ладу.

Йдеться, зокрема, про приписи частини другої статті 3, частини третьої статті 15, частини другої статті 32, частини третьої статті 34, частини першої статті 54 Основного Закону України.

Рішення містить також посилання на юридичні позиції Конституційного Суду та пункт 2 статті 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, за яким свобода вираження поглядів, пов'язана з обов'язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом і є потрібними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я чи моралі, для захисту репутації чи прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду.

З огляду на це Конституційний Суд формулює висновок - "свобода людини не є абсолютною та може бути обмеженою в передбачених законами випадках і лише для досягнення правомірної мети" (абзац восьмий пункту 2 мотивувальної частини Рішення).

3. Підтримуючи загалом мотивувальну частину Рішення в аспекті визнання існування легітимної мети для обмеження конституційних прав і свобод, а саме захист національної безпеки, територіальної цілісності, водночас зазначу про її певні недоліки щодо з'ясування домірності (пропорційності) засобів, використаних у оспорюваних приписах законів для досягнення окресленої мети.

Так, дійсно, використання кінематографічних та інших творів з метою пропаганди та дезінформації має мінімальну схожість із гарантованими Конституцією України й низкою міжнародних актів свободою вираження думок, свободою творчості тощо.

Однак, по-перше, у Рішенні недостатньо вмотивоване розмежування свободи вираження думок та свободи творчості, з одного боку, та пропаганди й дезінформації - з другого, потреба в чому з огляду на триваючу інформаційну агресію Російської Федерації стосовно України є беззаперечною.

По-друге, Рішення містить узагальнення одразу щодо всіх заборон, визначених у приписах законів, які є предметом конституційного контролю, без урахування тієї обставини, що частина цих заборон є дискусійною саме в аспекті їх домірності (пропорційності).

4. Пояснюючи останні міркування, слід визнати простоту в застосуванні, наприклад, такого засобу нормативного регулювання, як заборона "трансляції аудіовізуальних творів (фільмів, телепередач, крім інформаційних та інформаційно-аналітичних телепередач), одним із учасників яких є актор або інша особа, внесена до

Переліку осіб, які створюють загрозу національній безпеці" (перше речення абзацу десятого частини другої статті 6 Закону України "Про телебачення і радіомовлення").

Однак чи є такий засіб нормативного регулювання домірним (пропорційним) з урахуванням того, що ні в процитованому приписі, ні в інших складових предмета конституційного контролю не йдеться про такі важливі характеристики аудіовізуального твору, як ідея, сюжет тощо, які за певних умов дали б змогу оцінити факт участі в його створенні певної особи як щось незначуще для національної безпеки та територіальної цілісності та як наслідок - не забороняти такий твір.

Врешті-решт, у новорічно-різдвяному дитячому чи дорослому комедійному творі вже не так важливо, хто грає "злого вовка" або іншого негативного персонажа, оскільки головне - це відсутність у такому творі ознак пропаганди та дезінформації, які загрожують національній безпеці та іншим конституційним цінностям.

Міркування щодо Рішення в частині закриття провадження

5. Дискусійним є Рішення у частині закриття провадження щодо перевірки на відповідність Конституції України припису частини третьої статті 26 Закону України "Про кінематографію", за яким "порядок накладення штрафів за порушення вимог статті 151 цього Закону затверджується центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері кінематографії, та має відповідати вимогам Господарського кодексу України та Закону України "Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності".

6. Ураховуючи те, що Конституційний Суд вирішив закрити провадження у цій частині, передчасним є формулювання моєї позиції з цього питання.

Проте вважаю доречним зазначити таке.

За Конституцією України ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення (частина друга статті 58); виключно законами України визначаються права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; основні обов'язки громадянина (пункт 1 частини першої статті 92); виключно законами України визначаються засади цивільно-правової відповідальності; діяння, які є злочинами, 5 адміністративними або дисциплінарними правопорушеннями, та відповідальність за них (пункт 22 частини першої статті 92).

Конституційний Суд у Рішенні від 30 травня 2001 року N 7-рп/2001, здійснюючи офіційне тлумачення пункту 22 частини першої статті 92 Конституції України, зазначив, що "притягнення до юридичної відповідальності має здійснюватись у певному порядку, на підставі процесуальних норм, що регламентують провадження у справі про порушення юридичними особами норм законодавства" (перше речення абзацу першого пункту 5 мотивувальної частини); "положення пункту 22 частини першої статті 92 Конституції України треба розуміти так, що ним безпосередньо не встановлюються види юридичної відповідальності. За цим положенням виключно законами України визначаються засади цивільно-правової відповідальності, а також діяння, що є злочинами, адміністративними або дисциплінарними правопорушеннями як підстави кримінальної, адміністративної, дисциплінарної відповідальності, та відповідальність за такі діяння. Зазначені питання не можуть бути предметом регулювання підзаконними нормативно-правовими актами" (підпункт 1.1 пункту 1 резолютивної частини).

Тобто юридична відповідальність набуває втілення не лише у застосуванні до особи певної міри або заходу юридичної відповідальності, а й у юридичному режимі притягнення особи до відповідальності, що набуває практичного втілення у відповідному виді провадження.

Унаслідок цього відносини з притягнення особи до юридичної відповідальності мають бути врегульовані насамперед нормами такого нормативного акта, як закон. У свою чергу, підзаконним нормативним актом, що регулює відносини з притягнення особи до певного виду юридичної відповідальності, можна лише розвивати, конкретизувати та деталізувати приписи відповідного закону.

7. Відсутність усупереч Конституції України належного законодавчого врегулювання відносин із притягнення особи до юридичної відповідальності може бути

кваліфікована не як законодавча прогалина (лакуна), вади існування якої може бути подолано під час правозастосування, а як законодавче упущення (legislative omission), наявність якого є порушенням Основного Закону України.

Існування законодавчого упущення (legislative omission) в унормуванні відносин із притягнення особи до юридичної відповідальності може свідчити про ілюзорність конституційних гарантій, установлених пунктами 1, 22 частини першої статті 92 Основного Закону України.

Загальні висновки та міркування

8. Щиро вважаю, що під час аналізу та будь-якої оцінки Рішення слід враховувати й ту обставину, що Конституційний Суд з незалежних від нього причин уже тривалий час функціонує та ухвалює рішення у неповному складі.

Унаслідок цього досягнення консенсусу між суддями Конституційного Суду в значній кількості випадків призводить, насамперед, до скорочення тексту мотивувальної частини рішень, що, звісно, не покращує їх зовнішнє раціональне сприйняття.

9. Оцінюючи припис частини третьої статті 26 Закону України "Про кінематографію", не слід ігнорувати ту обставину, що статтю 26 цього закону було доповнено частиною третьою на початку лютого 2015 року1 в складних політико-правових умовах, у яких опинилась Україна.

____________

1 Про внесення змін до деяких законів України щодо захисту інформаційного телерадіопростору України: Закон України від 05.02.2015 р. N 159-VIII. Законодавство України: база даних / Верхов. Рада України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/159-19#Text (дата звернення: 29.12.2021).

Однак, з невідомих причин, більш ніж за шість років, що минули з лютого 2015 року, жодні зміни до частини третьої статті 26 Закону України "Про кінематографію" з метою її можливого удосконалення не вносились.

Також згідно з матеріалами справи за порушення вимог Закону України "Про кінематографію" за цей самий час на жодну особу за так і не було накладено штраф.

Такий дивний за критерієм ефективності спосіб захисту національної безпеки та територіальної цілісності, як на мене, дещо схожий на відомий вислів з порадою очікувати на березі річки тіло ворога, що рано чи пізно пропливе повз. Проте якщо захищаючи державу ми, дійсно, маємо саме такі сподівання, головне протягом часу такого очікування - не наробити зайвих помилок та щоб, власне, і річка нікуди не зникла...

Суддя Конституційного

Суду України

О. Первомайський