Суд: Галицький районний суд м. Львова
Інстанція: Перша
Юрисдикція: Цивільне
Категорія: дарування
Дата: 08 листопада 2026 р.
Справа: №461/5470/26
Суддя: Мироненко Л. Д.
Справа №461/5470/26
Р І Ш Е Н Н Я
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
09 листопада 2026 року м.Львів
Галицький районний суд м. Львова у складі:
головуючого судді: Мироненко Л.Д.,
секретаря судового засідання Божик М.І.,
за участю:
позивача ОСОБА_1 ,
представника позивача ОСОБА_2 ,
відповідач ОСОБА_3 ,
представника відповідача ОСОБА_4 ,
розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_5 , ОСОБА_3 , за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору Приватного нотаріуса Львівського міського нотаріального округу Львівської області Лаврик Тетяни Ярославівни про визнання договору дарування недійсним , -
ВСТАНОВИВ:
Позовні вимоги.
17.10.2025 року внаслідок дорожньо-транспортної пригоди, що сталася на автодорозі М-06 «Київ–Чоп» поблизу м. Миколаїв Стрийського району Львівської області, загинув чоловік позивачки ОСОБА_6 . За фактом ДТП здійснюється судовий розгляд кримінального провадження № 12025140000001144 за обвинуваченням ОСОБА_5 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 286 КК України (справа № 447/4000/25).
05.01.2026 року позивач заявила цивільний позов у межах кримінального провадження про відшкодування моральної шкоди в розмірі 1 000 000 грн. та судових витрат. З метою забезпечення майбутнього виконання судового рішення 03.02.2026 року її представник подав заяву про накладення арешту на нерухоме майно обвинуваченого. Підставою для звернення стала інформація ОКП «БТІ та ЕО» № 244 від 30.01.2026 року, згідно з якою квартира АДРЕСА_1 була зареєстрована за ОСОБА_5 та його дружиною ОСОБА_7 на підставі свідоцтва про право власності від 18.07.1995 року. 18.06.2026 року Миколаївський районний суд Львівської області відмовив у задоволенні заяви про забезпечення цивільного позову, мотивуючи це недоведеністю належності майна обвинуваченому та відсутністю доказів наміру його відчуження. Однак, за твердженням позивачки, ще 05.03.2026 року ОСОБА_5 подарував належну йому 1/2 частку зазначеної квартири своїй дочці ОСОБА_3 на підставі договору дарування № 375, посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Лаврик Т.Я.
Позивач вважає, що зазначений правочин був вчинений з метою виведення майна з-під потенційного звернення стягнення та уникнення виконання майбутнього судового рішення про відшкодування моральної шкоди.
На обґрунтування цієї позиції позивачка зазначає, що на момент укладення договору дарування ОСОБА_5 був обізнаний про наявність заявленого до нього цивільного позову на 1 000 000 грн, подання заяви про забезпечення позову та судового розгляду питання щодо накладення арешту на нерухомість. Крім того, позивачка стверджує, що після укладення договору дарування ОСОБА_5 продовжив фактично користуватися квартирою, проживати та бути зареєстрованим у ній, що, на її думку, свідчить про відсутність реального наміру передати майно обдаровуваній.
У зв`язку з цим позивачка вважає договір дарування фраудаторним правочином, вчиненим на шкоду її майновим інтересам, та просить визнати його недійсним, скасувати рішення про державну реєстрацію та стягнути солідарно з відповідачів на користь позивача судові витрати.
Рух справи в суді.
Ухвалою Галицького районного суду м. Львова від 17.07.2026 року у задоволенні заяви ОСОБА_1 про забезпечення позову у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_5 , ОСОБА_3 про визнання недійсним договору дарування, застосування наслідків недійсності правочину та скасування рішення про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень було відмовлено.
Ухвалою Галицького районного суду м. Львова від 23.07.2026 року відкрито провадження, справу вирішено розглядати за правилами загального позовного провадження, роз`яснено учасникам справи порядок подання заяв по суті справи та наслідки їх неподання.
Ухвалою Галицького районного суду м. Львова від 14.10.2026 року було відмовлено у задоволенні клопотання позивача про витребування доказів та закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду.
Позиція сторін у справі.
На адресу суду 24.08.2026 року надійшов відзив відповідача, відповідно до якого відповідач вважає позовні вимоги безпідставними та такими, що не підлягають задоволенню, з огляду на таке.
Зазначив, що позивач обґрунтовує позов тим, що договір дарування від 05 березня 2026 року укладено з метою уникнення виконання майбутнього судового рішення про відшкодування моральної шкоди. Однак, на момент укладення договору, між сторонами не існувало встановленого судом грошового зобов`язання, а рішення про стягнення коштів із ОСОБА_5 на користь ОСОБА_1 було відсутнє. Сам факт пред`явлення цивільного позову в межах кримінального провадження не означає автоматичного встановлення обов`язку відшкодувати заявлену суму. Водночас ОСОБА_5 був законним співвласником квартири АДРЕСА_1 та мав право самостійно розпорядитися належною йому 1/2 часткою. Спірний договір дарування укладено та зареєстровано у встановленому законом порядку. Сам по собі факт безоплатного відчуження майна на користь дочки не свідчить про фіктивність правочину чи зловживання правом. Крім того, квартира перебуває у спільній частковій власності, а тому відчуження відповідачем своєї частки не означає автоматичного порушення майнових прав позивача чи виключає можливість виконання потенційного судового рішення. Отже, сам факт розгляду кримінального провадження та заявлення цивільного позову не може автоматично обмежувати право особи розпоряджатися належним їй майном. Зазначив, що ухвалою Миколаївського районного суду Львівської області від 18 червня 2026 року у справі № 447/4000/25 відмовлено у задоволенні заяви представника ОСОБА_1 про забезпечення цивільного позову шляхом накладення арешту на нерухоме майно ОСОБА_5 . Підставою для відмови стало недоведення заявником необхідності забезпечення позову та відсутність належних доказів наміру відповідача відчужити майно. На момент укладення договору дарування будь-які арешти чи заборони відчуження квартири зареєстровані не були. Таким чином, відповідач вважає, що укладення договору дарування відбулося в межах реалізації його права власності та не свідчить про протиправну мету.
24.09.2026 року на адресу суду позивач ОСОБА_1 подала заперечення на відзив представника відповідача ОСОБА_5 , у яких зазначила, що доводи відповідача про відсутність у неї статусу кредитора на момент укладення договору дарування є необґрунтованими. Зазначила, що виникнення цивільного зобов`язання не пов`язується виключно з ухваленням судового рішення про стягнення коштів. Оскільки, відповідно до статей 509, 11 ЦК України зобов`язання виникають із передбачених законом юридичних фактів, а у деліктних правовідносинах обов`язок відшкодувати шкоду виникає внаслідок її заподіяння за наявності встановлених законом умов цивільно-правової відповідальності, зокрема передбачених статтями 1166, 1167, 1187 ЦК України. Судове рішення в такому випадку підтверджує наявність відповідного зобов`язання та забезпечує реалізацію права на примусове стягнення. Позивач звернула увагу, що у кримінальному провадженні №12025140000001144 нею 05.01.2026 року було заявлено цивільний позов про відшкодування шкоди, який ухвалою Миколаївського районного суду Львівської області від 18.06.2026 року прийнято до спільного розгляду з кримінальним провадженням. На думку позивача, факт пред`явлення майнової вимоги до ОСОБА_5 до укладення договору дарування від 05.03.2026 року має істотне значення для оцінки добросовісності його поведінки. Позивач зазначила, що ОСОБА_5 після пред`явлення до нього майнової вимоги безоплатно відчужив належну йому 1/2 частку квартири на користь своєї доньки ОСОБА_3 . Вважає, що безоплатність правочину, родинний зв`язок між сторонами, час його укладення та відсутність отримання відповідачем будь-якого зустрічного майнового надання є обставинами, які повинні оцінюватися судом у сукупності під час вирішення питання про фраудаторність договору. При цьому позивач не заперечує право співвласника розпоряджатися належною йому часткою, однак вважає, що таке право має здійснюватися з дотриманням вимог статті 13 ЦК України та не може використовуватися з метою заподіяння шкоди кредитору або ухилення від виконання майнових зобов`язань. Позивач також заперечила доводи відповідача щодо відсутності самостійної майнової цінності 1/2 частки квартири через неподільність об`єкта нерухомості. Зазначила, що відповідно до статей 361, 366 ЦК України частка у праві спільної часткової власності є самостійним об`єктом цивільних прав, щодо якого законодавством передбачено можливість звернення стягнення. Посилання відповідача на статтю 362 ЦК України позивач вважає недоречним, оскільки ця норма регулює переважне право купівлі частки у разі її продажу, тоді як предметом спору є договір дарування. Крім того, позивач вважає, що нотаріальне посвідчення договору, державна реєстрація переходу права власності та відсутність арешту майна на момент його укладення самі по собі не виключають можливості визнання правочину фраудаторним, оскільки визначальним є дотримання сторонами принципів добросовісності та недопущення зловживання правом. Щодо ухвали Миколаївського районного суду Львівської області від 18.06.2026 року позивач зазначила, що нею вирішувалося виключно питання забезпечення цивільного позову, а не питання дійсності договору дарування чи добросовісності поведінки ОСОБА_5 . Тому, на думку позивача, така ухвала не має преюдиційного значення щодо обставин, які становлять предмет розгляду в цій справі. Щодо заявлених відповідачем витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 20 000 грн та додаткової винагороди 4 000 грн за кожне судове засідання позивач зазначила, що їх стягнення можливе лише за умови надання належних доказів фактичного понесення таких витрат. Позивач залишила за собою право подати заперечення щодо їх розміру після надання підтверджуючих документів. Позивач вважає, що сукупність обставин, зокрема пред`явлення до відповідача майнової вимоги до моменту відчуження майна, безоплатність договору дарування, передача частки квартири близькому родичу та наслідки такого відчуження для можливості задоволення вимог кредитора, свідчить про необхідність перевірки спірного правочину на предмет фраудаторності та надання судом належної правової оцінки його дійсності.
24.09.2026 року на адресу суду надійшли заперечення представника ОСОБА_5 на відповідь позивача на відзив, у яких останній не погодився з доводами позивача, вважаючи їх необґрунтованими та такими, що не спростовують його правової позиції, викладеної у відзиві. На обґрунтування своїх заперечень відповідач зазначив, що на момент укладення договору дарування від 05.03.2026 року наявність, підстави виникнення та розмір грошового зобов`язання ОСОБА_5 перед ОСОБА_1 не були встановлені судовим рішенням. Сам факт пред`явлення позивачем цивільного позову у кримінальному провадженні, на думку відповідача, не підтверджує автоматичного виникнення обов`язку сплатити заявлену суму. При цьому відповідач послався на статті 11, 509 ЦК України та статтю 81 ЦПК України, зазначивши, що саме позивач зобов`язана довести обставини, на які посилається, зокрема наявність підстав для висновку про намір відповідача ухилитися від виконання грошового зобов`язання. Також відповідач вказав, що сам факт укладення договору дарування під час розгляду майнового спору не свідчить про його фраудаторний характер. Посилаючись на постанову Великої Палати Верховного Суду від 03.07.2019 року у справі № 369/11268/16-ц, зазначив про необхідність встановлення спрямованості правочину на заподіяння шкоди кредитору, усвідомлення сторонами його наслідків та наявності сукупності обставин, які свідчать про недобросовісність їхньої поведінки. Водночас, на думку відповідача, позивачем не доведено, що договір дарування був укладений з метою уникнення виконання зобов`язання або унеможливлення майбутнього звернення стягнення на майно. Крім того, відповідач зазначив, що на момент укладення договору дарування був власником 1/2 частки квартири АДРЕСА_1 та мав право самостійно нею розпоряджатися. Договір було укладено з дотриманням установленої законом форми, нотаріально посвідчено та зареєстровано у встановленому порядку, а арешти чи заборони відчуження майна були відсутні. Відповідач також наголосив, що договір не був фіктивним, оскільки сторони мали намір створити передбачені ним правові наслідки, а право власності на відповідну частку квартири перейшло до ОСОБА_3 . Відповідач вважає, що позивачем не доведено спрямованості договору дарування від 05.03.2026 року на ухилення від виконання зобов`язань або заподіяння шкоди її майновим правам та інтересам, а тому правові підстави для визнання договору недійсним і застосування наслідків його недійсності відсутні та в задоволенні позову слід відмовити. Щодо судових витрат відповідач зазначив, що витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 20 000 грн є співмірними зі складністю справи, обсягом виконаної адвокатом роботи та характером спору.
У судовому засіданні позивач та її представник позовні вимоги підтримали в повному обсязі, просили позов задовольнити.
Відповідач ОСОБА_3 в судовому засіданні просила відмовити у задоволенні позовних вимог. Пояснила, що у квартирі АДРЕСА_1 фактично проживають її батьки ОСОБА_5 та ОСОБА_8 , тоді як сама ОСОБА_3 проживає окремо від них разом із чоловіком та дитиною. При цьому її мати у зазначеній квартирі не зареєстрована та не приймала участь у приватизації квартири. Власниками квартири є вона та батько ОСОБА_5 . Також відповідач зазначила, що у зв`язку з різким погіршенням стану здоров`я батька після ДТП вони вирішили укласти договір дарування, вона оплатила усі витрати, при цьому батько надалі проживає у цій квартирі на момент розгляду даного позову.
Представник відповідача ОСОБА_5 також заперечив проти задоволення позовних вимог та просив відмовити у їх задоволенні.
Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу Львівської області, у судове засідання не з`явилася. Водночас 02.09.2026 року на адресу суду подала письмові пояснення, у яких зазначила, що для укладення та нотаріального посвідчення оспорюваного договору сторонами було надано всі необхідні та належним чином оформлені документи. Зауважила, що укладення договору відповідало дійсним намірам сторін та його зміст не суперечив вимогам чинного законодавства України. У зв`язку з цим вважала, що під час нотаріального посвідчення договору нею було дотримано всіх передбачених законодавством вимог.
Встановлені судом фактичні обставини.
Судом встановлено, що Миколаївським районним судом Львівської області здійснюється розгляд кримінального провадження №12025140000001144 від 17.10.2025 року за обвинуваченням ОСОБА_5 , вчинені кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 286 КК України.
У межах кримінального провадження №12025140000001144 від 17.10.2025 року на сатдії досудового розслідування ОСОБА_1 звернулася із заявою про залучення її до кримінального провадження як потерпілої, посилаючись на заподіяння їй кримінальним правопорушенням шкоди.
27.10.2025 року останній була вручена пам`ятка про права та обов`язки потерпілої, після чого того ж дня її допитано як потерпілу.
Відповідно до витягу з Єдиного реєстру досудових розслідувань 17.10.2025 року близько 12:00 год. у с. Заклад Стрийського району Львівської області відбулась ДТП, внаслідок чого двоє осіб загинуло та двох було травмовано.
Згідно з свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1 ОСОБА_6 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Відповідно до аналітичного профілю на особу УКА ГУНП у Львівській області ЄРДР №12025140000001144 від 17.10.2025 року, відомості про нерухоме майно у ОСОБА_5 відсутні.
05.01.2026 року ОСОБА_1 звернулася до Миколаївського районного суду Львівської області в межах кримінального провадження № 12025140000001144 із цивільним позовом до ОСОБА_5 про відшкодування шкоди, завданої кримінальним правопорушенням. Під час підготовчого судового засідання протокольною ухвалою Миколаївського районного суду Львівської області від 18.06.2026 року зазначений цивільний позов прийнято до спільного розгляду з кримінальним провадженням.
Відповідно до відповіді ОКП «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки» від 30.01.2026 року №244, станом на 29.12.2012 року згідно архівних даних, квартира АДРЕСА_1 зареєстрована за ОСОБА_5 та ОСОБА_9 на підставі свідоцтва №Г-02691 про право власності на квартиру від 18.07.1995 року виданого виконавчим комітетом Львівської міської Ради народних депутатів згідно розпорядження за №469.
02.02.2026 року ОСОБА_1 зверталась до Миколаївського районного суду із заявою про забезпечення позову у рамках кримінального провадження №12025140000001144 від 17.10.2025 року, ухвалою якого 18.06.2026 року останній було відмовлено.
14.10.2026 року у підготовчому судовому засіданні з розгляду цивільної справи за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_5 про визнання договору дарування недійсним, ОСОБА_3 визнала факт існування договору дарування частини квартири АДРЕСА_1 укладений між ОСОБА_5 (дарувальник) та нею(обдарована).
Відповідно до інформаційної довідки від 24.06.2026 року з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек і Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна, квартира за адресою: АДРЕСА_2 перебуває у спільній частковій власності: частка належить ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про право власності, а інша частка набута нею на підставі договору дарування, серія та номер 375, виданого 05.03.2026 року.
Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек і Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна у ОСОБА_5 станом на 24.06.2026 року відсутні відомості про наявність нерухомого майна.
Відповідно до свідоцтва про право власності на квартиру від 18.07.1995 року виданого виконавчим комітетом Львівської міської ради квартира, яка знаходиться за адресою АДРЕСА_2 належить на праві спільної часткової власності належала ОСОБА_5 та ОСОБА_7 , про що було внесено запис до реєстрової книги.
Відповідно до інформаційної довідки від 05.03.2026 року з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек і Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна, квартира за адресою: АДРЕСА_2 перебуває у спільній частковій власності: частка належить ОСОБА_5 на підставі свідоцтва про право власності, а інша на підставі свідоцтва про право власності ОСОБА_3 .
Мотиви прийняття рішення судом.
Відповідно до частини 4 статті 263 ЦПК України, при виборі та застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. З огляду на це, суд бере до уваги правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 22.09.2025 року у справі № 761/42318/23.
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Тлумачення, як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) приватного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, у першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства (див. зокрема, постанови Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2021 року у справі № 180/1735/16-ц, від 18 квітня 2022 року в справі № 520/1185/16-ц, від 05 грудня 2022 року у справі № 214/7462/20).
Добра совість - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення (див., зокрема, постанови Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року в справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18), від 11 листопада 2019 року у справі № 337/474/14-ц (провадження № 61-15813сво18)).
З урахуванням того, що норми цивільного законодавства мають застосовуватися із врахуванням добросовісності, то принцип добросовісності не може бути обмежений певною сферою (див., зокрема, постанови Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 463/13099/21 (провадження № 61-11609сво23), від 19 лютого 2024 року в справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).
Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частина третя статті 13 ЦК України).
Рішенням Конституційного Суду України від 28 квітня 2021 року № 2-р(II)/2021 у справі № 3-95/2020(193/20) визнано, що частина третя статті 13, частина третя статті 16 ЦК України не суперечать частині другій статті 58 Конституції України та вказано, що «оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 Кодексу, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини першої статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов`язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука «а також зловживання правом в інших формах», що також міститься у частині третій статті 13 Кодексу, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв`язку з установленими Кодексом та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення Кодексом або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв`язку з тим, що частина третя статті 13 та частина третя статті 16 Кодексу мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною)».
Приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Про зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що:
- особа (особи) «використовувала/використовували право на зло»;
- наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувають);
- враховується правовий статус особи /осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин) (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року в справі № 747/306/19).
Для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину (див. постанову Верховного Суду у складі Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 червня 2021 року у справі № 761/12692/17).
У постанові Верховного Суду України від 25 травня 2016 року у справі № 6-605цс16 викладена така правова позиція: «оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину, на час розгляду справи судом не має права власності чи речового права на предмет правочину та/або не претендує на те, щоб майно в натурі було передано їй у володіння. Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (частина третя статті 215 ЦК України), спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.
Крім того, у розумінні статті 215 ЦК України ОСОБА_1 може вважатися заінтересованою особою, яка має право оспорювати договір дарування від 05.03.2026 року.
Договір як приватно-правова категорія, оскільки є універсальним регулятором між учасниками цивільних відносин, покликаний забезпечити регулювання цивільних відносин, та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Приватно-правовий інструментарій (зокрема, вчинення договору не для регулювання цивільних відносин та не для встановлення, зміни або припинення цивільних прав та обов`язків) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для невиконання публічних обов`язків, звільнення майна з під арешту в публічних відносинах або уникнення арешту та/або можливої конфіскації. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 квітня 2022 року у справі № 757/62043/18-ц).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) зроблено висновок, що «позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України».
Тобто, Велика Палата Верховного Суду у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) сформулювала підхід, за яким допускається кваліфікація фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як: фіктивного (стаття 234 ЦК України); такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України); такого, що порушує публічний порядок (частини перша та друга статті 228 ЦК України).
Велика Палата Верховного Суду зауважила, що приватноправовий інструментарій (як в договірних, так і в позадоговірних відносинах) має використовуватись особами добросовісно, не зловживаючи правом. Зокрема, такий інструментарій не може використовуватись особою на шкоду іншим учасникам правовідносин. Правочин не має вчинятись з метою заподіяти зло (тобто здійснити зловживання правом) і втілювати цей намір. Інакше такий правочин має кваліфікуватись судами як фраудаторний та, за наявності відповідної позовної вимоги, має бути визнаний недійсним (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2024 року в справі № 916/379/23 (провадження № 12-22гс24)).
У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 січня 2024 року в справі № 761/40240/21, вказано, що «оспорення правочину має відбуватися за ініціативою кредитора як заінтересованої особи шляхом пред`явлення позовної вимоги про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов); кваліфікація правочину як фіктивного виключається, якщо на виконання оспорюваного правочину було передано майно чи відбувся перехід прав; натомість для кваліфікації фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України) не має значення, що на виконання оспорюваного правочину було передано майно чи відбувся перехід прав. Важливим для кваліфікації такого правочину як фраудаторного є те, що внаслідок його вчинення відбувається, зокрема, унеможливлення звернення стягнення на майно боржника чи зменшується обсяг його майна; очевидно, що одночасна кваліфікація оспорюваного фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як фіктивного (стаття 234 ЦК України) і такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України) не допускається».
Згідно зі статтею 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
Згідно із частиною першою статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.
Статтею 204 ЦК України встановлено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Відповідно до частини першої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Частиною першою статті 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
У пунктах 47, 48 постанови Великої Палати Верховного Суду від 08.06.2022 у справі № 2-591/11 зазначено: "В юридичній науці та судовій практиці договори, дії, бездіяльність та рішення органів, що вчиняються з метою завдати шкоди кредитору і така мета досягнута, називають фраудаторними. Правочин, вчинений боржником у період виникнення у нього зобов`язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину як такий, що вчинений боржником на шкоду кредиторам".
Що ж до фраудаторного правочину як зловживання правом, то намір заподіяти зло є неодмінним і єдиним надійним критерієм шикани (зловживання правом). Мета такого правочину в момент його укладання є прихованою, але проявляється через дії або бездіяльність, що вчиняються боржником як до, так і після настання строку виконання зобов`язання цілеспрямовано на ухилення від виконання обов`язку (пункти 110, 111 постанови Верховного Суду у складі палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду від 24.11.2021 у справі № 905/2030/19 (905/2445/19), постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 22.09.2022 у справі № 902/858/15 (пункт 78), від 19.01.2023 у справі № 925/1248/21 (925/111/22) (пункт 89), від 16.02.2023 у справі № 903/877/20 (903/150/22) (пункт 34), від 19.04.2023 у справі № 912/2007/18).
Отже, правочин, що вчиняється з метою завдати шкоди кредитору і який досягає цієї мети, є фраудаторним.
Правочин не має вчинятись з метою заподіяти зло (тобто здійснити зловживання правом) і втілювати цей намір. Інакше такий правочин має кваліфікуватись судами як фраудаторний та, за наявності відповідної позовної вимоги, має бути визнаний недійсним.
Однак у силу гнучкості та різноманіття цивільних правовідносин вичерпний та закритий перелік обставин, за яких той чи інший правочин слід вважати фраудаторним, відсутній. Натомість Верховний Суд напрацював перелік обставин, які окремо або в сукупності можуть враховуватися при оцінці правочину як фраудаторного. Остаточну кваліфікацію певного правочину як фраудаторного повинен здійснювати суд в кожній конкретній справі виходячи із встановлених обставин.
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частини перша, третя статті 12, частини перша, п`ята, шоста статті 81 ЦПК України).
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
Отже, судовим розглядом було достовірно встановлено, що відповідач ОСОБА_5 , який є обвинуваченим у кримінальному провадженні за ч.3 ст.286 КК України, під час його судового розгляду, будучи обізнаним про наявність цивільного позову ОСОБА_1 після загибелі її чоловіка ОСОБА_6 «використав право на зло» - уклав договір дарування своєї частини квартири близькому родичу(доньці) ОСОБА_3 , яка також не могла не знати про вищезазначені обставини.
Внаслідок дій відповідачів відбувся фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок можливого рішення суду про відшкодування шкоди, завданої злочином. Про фіктивний перехід права власності відповідач ОСОБА_3 повідомляла під час судового розгляду, так як з її слів батько ОСОБА_5 як проживав, так і продовжує проживати у квартирі, частину якої їй подарував. Твердження відповідачів про неможливість поділу квартири в натурі як підставу для відмови у задоволенні даного позову, судом не приймаються, оскільки не грунтуються на вимогах діючого законодавства. Крім того, питання поділу (або неможливості поділу) двокімнатної квартири в натурі вирішуються з урахуванням відповідних висновків експертиз у встановленому порядку.
Отже суд приходить до висновку, що відповідачі використали договір дарування, який направлений на відчуження майна для унеможливлення звернення стягнення на це майно в майбутньому, чим зумовили для позивача, яка має статус потерпілої особи у кримінальному провадженні та претендує на відшкодування шкоди, настання негативних наслідків.
Таким чином, наявні підстави для задоволення позовних вимог про визнання недійсним договору дарування квартири, оскільки приватно-правовий інструментарій (зокрема, вчинення договору не для регулювання цивільних відносин та не для встановлення, зміни або припинення цивільних прав та обов`язків) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для невиконання публічних обов`язків. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. Оспорюваний договір використаний відповідачами для невиконання публічних обов`язків, і внаслідок його вчинення відбувається унеможливлення звернення стягнення на таке майно боржника.
Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, відновлення становища, яке існувало до порушення (п.4 ч.2 ст. 16 ЦК України), таким чином, оскільки відповідачі використали договір дарування одразу після заявлення цивільного позову у рамках кримінального провадження, про який вони були обізнані до укладення спірного договору дарування, направленого на відчуження майна, для унеможливлення звернення стягнення на це майно в майбутньому (за наявності відповідних підстав), чим зумовили для позивача настання негативних наслідків.
Відповідно до п. 7 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», за змістом ст. 216 ЦК України та виходячи із загальних засад цивільного законодавства, суд може застосувати з власної ініціативи реституцію як наслідок недійсності оспорюваного правочину.
Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини другої статті 16 ЦК України).
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 квітня 2023 року в справі № 523/17429/20 вказано, що «метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на них стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину».
У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 лютого 2021 року в справі № 754/5841/17 зазначено, що «очевидно, що учасники цивільних відносин (сторони договору купівлі-продажу від 26 червня 2018 року частки у праві спільної часткової власності на квартиру) «вживали право на зло», оскільки цивільно-правовий інструментарій (договір купівлі-продажу від 26 червня 2018 року) використовувався учасниками для унеможливлення звернення стягнення на частку позивача і зумовив для неї настання таких негативних наслідків; колегія суддів, вважає, що обраний спосіб захисту (відновлення становища яке існувало до порушення, шляхом повернення частки в праві спільної часткової власності) передбачений пунктом 4 частини другої статті 16 ЦК України та є ефективним для захисту її порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах».
Таким чином, з врахуванням п.4 ч.2 ст.16 , 216 ЦК України, ст.5 ЦПК України, відновлення становища яке існувало до порушення, шляхом повернення частки квартири за адресою АДРЕСА_2 ОСОБА_5 , є ефективним для захисту порушеного права позивача у спірних правовідносинах і підлягає застосуванню. Судове рішення про задоволення такої вимоги є підставою для внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. З огляду на викладене, у задоволенні позовної вимоги про скасування державної реєстрації прав та їх обтяжень слід відмовити.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи («Проніна проти України», № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Щодо розподілу судових витрат.
Відповідно до статті 133 ЦПК України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.
До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати:
1) на професійну правничу допомогу;
2) пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи;
3) пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів;
4) пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.
З зазначеного вбачається, що чинний ЦПК України не відносить витрати пов`язані з виготовлення копій до судових витрат, більше того не передбачає порядку та механізму розподілу таких витрат.
Копіювання документів для суду та відповідача - не є витратами в розумінні ст.133 ЦПК України іншими процесуальними діями, необхідними для розгляду справи або підготовки до розгляду справи з огляду на те, що друкарські послуги не є процесуальною дією. На переконання суду, такі витрати фактично є складовими витрат на правову допомогу, так як її результат (заяви, договори, акти, тощо) викладається на папері, а витрати на копіювання документів, роздрукування і т.п. є неминучими, оскільки в більшості випадків вони підписуються на папері та скріплюються печатками, за виключенням електронних документів.
За таких обставин, суд вважає, що витрати на друкарські послуги не є судовими витратами в розумінні ЦПК України та доходить до висновку про відсутність підстав для задоволення вимоги про стягнення з відповідача витрат на виготовлення копій у розмірі 1830,00 грн.
Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат у частині сплаченого судового збору, суд враховує, що позивачем було сплачено судовий збір 2 662,40 грн. за подання позовної заяви та 665,60 грн за подання заяви про забезпечення позову.
Відповідно до ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.
Оскільки позовні вимоги підлягають задоволенню, сплачений позивачем судовий збір за подання позовної заяви у розмірі 2 662,40 грн підлягає стягненню з відповідача на користь позивача.
Водночас судовий збір у розмірі 665,60 грн, сплачений за подання заяви про забезпечення позову, стягненню з відповідача не підлягає, оскільки ухвалою суду у задоволенні такої заяви було відмовлено. Відтак зазначені витрати не можуть бути покладені на відповідача як судові витрати, пов`язані із розглядом справи.
Окрім того, матеріали справи свідчать про те, що при зверненні до Галицького районного суду м. Львова ОСОБА_1 понесла витрати на сплату банківської комісії АТ «Ощадбанк» у розмірі 120 грн за проведення платежу зі сплати судового збору за подачу позовної заяви та заяви про забезпечення похову.
На думку суду, банківська комісія - це грошові суми, що списуються з рахунків клієнтів як плата за обслуговування рахунку або за надання спеціальних послуг. Банківська комісія береться також за оплату чеків, розміщення депозитів, виконання постійних доручень, пряме дебетування.
З огляду на вказане, суд дійшов висновку про те, що стягненню з відповідачів на користь позивача підлягають виключно судові витрати на сплату судового збору за подання позовної заяви без врахування комісії АТ «Ощадбанк» у розмірі 120 грн, оскільки банк було обрано позивачем самостійно, та банківська комісія за своєю суттю не є частиною судового збору чи судовими витратами, що встановлені державою відповідним нормативно-правовим актом та є обов`язковим до сплати. Комісію за обслуговування було стягнуто обраним заявницею банком за надання їй банківської послуги.
Щодо стягнення витрат на професійну правничу допомогу, суд зазначає наступне.
До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, в тому числі, витрати на професійну правничу допомогу (пункт 3 частини першої статті 133 ЦПК України).
Згідно з статтею 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Відповідно до пункту 4 частини першої статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
Згідно з частиною першою статті 26 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги. Документами, що посвідчують повноваження адвоката на надання правової допомоги, можуть бути: 1) договір про надання правової допомоги; 2) довіреність; 3) ордер; 4) доручення органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги.
Зміст договору про надання правової допомоги не може суперечити Конституції України та законам України, інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, присязі адвоката України та правилам адвокатської етики (стаття 27 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).
Відповідно до статті 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
Відповідно до частини восьмої статті 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16 вказано, що склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг тощо), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.
Частиною третьою статті 12 та частиною першою статті 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи, і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
На підтвердження понесених витрат позивачем було надано договір про надання професійної правничої допомоги №4 від 13.07.2026 року, укладеного між ОСОБА_1 та адвокатом Цуцуп І.О., відповідно до якого п. 1.1 передбачено, що в порядку та на умовах, визначених цим Договором, Виконавець зобов`язується надати Клієнту визначені цим Договором послуги, правничу допомогу, щодо захисту інтересів останнього в будь-яких органах державної влади, правоохоронних органах (органах внутрішніх справ. прокуратури тощо) на підприємствах, в установах, організаціях всіх форм власності та підпорядкування, нотаріаті, а також в загальних, господарських, адміністративних, судах загальної юрисдикції України всіх інстанцій з усіх правових питань (надалі іменується «послуги»), а клієнт зобов`язується оплатити такі послуги які складають 60000, 00 (шістдесят тисяч) гривень.
Згідно з детальним описом виконаних робіт (наданих послуг) адвокатом було виконану наступну роботу:
- надання усної консультації щодо правової ситуації, аналіз обставин справи, роз`яснення прав та можливих способів захисту – 2 год. – 5 000, 00 грн.;
- ознайомлення та правовий аналіз наданих клієнтом документів, формування правової позиції – 2 год. – 5000, 00 грн.;
- складання позовної заяви, клопотання про витребування доказів, заява про забезпечення позову, адвокатський запит – 30 год. – 30 000, 00 грн.;
- збір доказів, підготовка додатків до процесуальних документів – 2 год. – 2 000, 00 грн.;
- участь у судових засіданнях – підготовка та участь у судових засіданнях – 1 судове засідання - 3 000 грн.;
- складання клопотань, заяв, пояснень у справі – 1 аркуш – 1 000, 00 грн.;
-ознайомлення із матеріалами справи – 1 000, 00 грн.
Загальний час витрачений адвокатом – 36 годин, загальна вартість правничої допомоги(з врахуванням судових засідань) на момент звернення до суду 60 000, 00 грн.
Визначаючи суму відшкодування, суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їх дійсності та необхідності) та розумності розміру, зважаючи на конкретні обставини справи та фінансовий стан обох сторін.
Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрати на підставі ст. 41 Конвенції. Зокрема, згідно з його практикою, заявник має право на компенсацію судових та інших витрат лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір - обґрунтованим (рішення у справі «East/West Alliance Limited проти України»).
Відповідно до висновків Верховного Суду у постановах від 19 січня 2023 року у справі № 345/136/18 року у справі № 758/6113/19, зазначено, що суд, з урахуванням конкретних обставин, зокрема, ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи. Відмова стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні витрат на професійну правничу допомогу адвоката з підстав непов`язаності, необґрунтованості та непропорційності до предмета спору не свідчить про порушення норм процесуального законодавства, навіть, якщо відсутнє клопотання відповідачів про зменшення розміру витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
У постанові від 22 березня 2023 року у справі № 758/6113/19 Верховний Суд, зменшуючи розмір заявленої до стягнення суми витрат на правову допомогу, за відсутності клопотання іншої сторони про зменшення розміру витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, зазначив, що такий критерій, як обґрунтованість та пропорційність (співмірність) розміру витрат на оплату послуг адвоката до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі, чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес, суд має враховувати як відповідно до п.4 ч.3 ст.137 ЦПК України (у разі недотримання - суд за клопотанням іншої сторони зменшує розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу), так і відповідно до п.2 ч.3 ст.141 цього Кодексу (у разі недотримання - суд за клопотанням сторони або з власної ініціативи відмовляє у відшкодуванні витрат повністю або частково при здійсненні розподілу).
У додатковій постанові Верховного Суду від 08 вересня 2021 року у справі № 206/6537/19 (провадження № 61-5486св21) зазначено, що попри волю сторін договору визначати розмір гонорару адвоката, суд не позбавлений права оцінювати заявлену до відшкодування вартість правничої допомоги на підставі критеріїв співмірності, визначених частиною четвертою статті 137 ЦПК України.
Як вбачається, з матеріалів справи, було проведено всього два судових засідання за участю сторін, а долучений опис робіт не містить достатньої конкретизації окремих послуг, зокрема кількості підготовлених процесуальних документів, їх обсягу, що ускладнює перевірку фактичного обсягу наданої правничої допомоги та обґрунтованості визначеної її вартості. За таких обставин суд доходить висновку, що заявлений до стягнення розмір витрат на професійну правничу допомогу не підтверджений належними та достатніми доказами в повному обсязі. Визначаючи розмір витрат, які підлягають розподілу між сторонами, суд також враховує характер спірних правовідносин, складність справи, обсяг фактично виконаної адвокатом роботи, її необхідність для розгляду справи, а також критерії розумності, співмірності та пропорційності судових витрат.
З огляду на викладене суд вважає за необхідне зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають стягненню з відповідачів, до 10 000 грн, оскільки саме такий розмір, з урахуванням обставин цієї справи, є обґрунтованим та співмірним із фактичним обсягом наданої правничої допомоги.
Керуючись ст.ст. 133, 137,141, 144, 259, 260, 270, 353 ЦПК України, суд, -
УХВАЛИВ:
Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_5 , ОСОБА_3 , за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору Приватного нотаріуса Львівського міського нотаріального округу Львівської області Лаврик Тетяни Ярославівни про визнання договору дарування недійсним та застосування наслідків недійсності правочину, - задовольнити частково.
Визнати недійсним договір дарування, серія 375, виданого 05.03.2026 року приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Львівської області Лаврик Тетяною Ярославівною на частки квартири АДРЕСА_1 , який був укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_3 , номер відомостей про речове право 63758265.
Відновити становище, яке існувало до порушення: припинити право власності ОСОБА_3 на частки квартири АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 3292593846060).
В іншій частині позовних вимог відмовити.
Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 судові витрати зі сплати судового збору у розмірі 1 331, 20 грн. та витрат на професійну правничу допомогу у розмір 5 000, 00 грн.
Стягнути з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_1 судові витрати зі сплати судового збору у розмірі 1 331, 20 грн. та витрат на професійну правничу допомогу у розмір 5 000, 00 грн.
Повний текст рішення виготовлено 18 листопада 2026 року.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Львівського апеляційного суду. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_2 , адреса: АДРЕСА_3 ;
Відповідач 1: ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , РНОКПП НОМЕР_3 , адреса реєстрації: АДРЕСА_2 ;
Відповідач 2: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , адреса реєстації: АДРЕСА_4 ;
Третя особа: Приватний нотаріус Львівського міського нотаріального окургу Львівської області Лаврик Тетяна Ярославівна, адреса: м. Львів, вул. Стефаника, буд. 6.
Головуючий суддя Мироненко Л.Д.
Оригінал: reyestr.court.gov.ua