Суд: Сьомий апеляційний адміністративний суд
Інстанція: Апеляційна
Юрисдикція: Адміністративне
Категорія: осіб, звільнених з публічної служби
Дата: 16 листопада 2026 р.
Справа: №240/20061/24
Суддя: Сушко О.О.
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
Справа № 240/20061/24
Головуючий у 1-й інстанції: Приходько Оксана Григорівна
Суддя-доповідач: Сушко О.О.
17 листопада 2026 року
м. Вінниця
Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючого судді: Сушка О.О.
суддів: Мацького Є.М. Залімського І. Г.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 на рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 04 червня 2025 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправними дій, зобов`язання вчинити дії,
В С Т А Н О В И В :
Позивач звернувся до суду з позовом, у якому просив визнати протиправними дії відповідача щодо невиплати додаткової винагороди в день звільнення з військової служби та стягнути з відповідача середній заробіток за час затримки повного розрахунку при звільненні (невиплати додаткової винагороди у розмірі 384777,92 грн) за період з 18 березня 2023 року по 16 вересня 2024 року у сумі 721589,13 грн.
Рішенням Житомирського окружного адміністративного суду від 04 червня 2025 року позов задоволено частково.
Визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо невиплати ОСОБА_1 належних при звільненні з військової служби всіх сум, а саме додаткової винагороди. Стягнуто з Військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за затримку повного розрахунку при звільненні у сумі 110091,80 грн. У решті позовних вимог відмовлено.
Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції виходив із того, що спеціальним законодавством, яке регулює грошове забезпечення військовослужбовців, не встановлено відповідальності за невиплату або несвоєчасну виплату всіх належних при звільненні сум, а тому до спірних правовідносин підлягає застосуванню стаття 117 Кодексу законів про працю України. Додаткова винагорода, передбачена постановою Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2022 року № 168, входить до складу сум, які належали позивачу в день звільнення. Остаточний розрахунок проведено 16 вересня 2024 року. Період затримки з 19 березня 2023 року по 15 вересня 2024 року обмежено шістьма місяцями, тобто 182 календарними днями. З посиланням на постанову Верховного Суду від 06 грудня 2024 року у справі № 440/6856/22 суд не застосував принцип співмірності та не зменшував розмір відшкодування. Виходячи із середньоденного грошового забезпечення 604,90 грн, суд визначив до стягнення 110091,80 грн.
Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, відповідач подав апеляційну скаргу, у якій просить його скасувати і прийняти нове рішення про відмову в задоволенні позову в повному обсязі.
В обґрунтування апеляційної скарги зазначено, що відповідальність за статтею 117 Кодексу законів про працю України настає лише за наявності вини роботодавця. Спеціальним законодавством у військовій сфері стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку не передбачено, однак це не дає підстав застосовувати норми трудового законодавства. Військовослужбовці не перебувають у трудових відносинах і не є найманими працівниками, а грошове забезпечення не відповідає визначенню заробітної плати. Скаржник посилається на постанови Верховного Суду від 17 лютого 2015 року у справі № 21-8а15, від 06 червня 2018 року у справі № 804/1782/16, від 27 червня 2018 року у справі № 810/1543/17, постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 06 листопада 2018 року у справі № 825/2249/18, пункт 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 року № 13 та рішення Європейського суду з прав людини у справі «Меньшакова проти України» від 08 квітня 2010 року.
Також скаржник вважає, що після ухвалення судового рішення про виплату заборгованості положення статей 116, 117 Кодексу законів про працю України більше не застосовуються.
Позивач відзиву на апеляційну скаргу не подав.
Апеляційну скаргу розглянуто в порядку письмового провадження відповідно до статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України.
Перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла таких висновків.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з частиною другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 проходив військову службу у Військовій частині НОМЕР_1 на посаді оператора 3 відділення радіорозвідки взводу радіорозвідки.
Наказом командира Військової частини НОМЕР_2 від 03 березня 2023 року № 27-РС його звільнено з військової служби у запас за станом здоров`я.
Наказом командира Військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 18 березня 2023 року № 87 позивача виключено зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення з 18 березня 2023 року.
Рішенням Житомирського окружного адміністративного суду від 26 грудня 2023 року у справі № 240/18904/23, залишеним без змін постановою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 11 березня 2024 року, зобов`язано Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 додаткову винагороду на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2022 року №168 за періоди перебування на стаціонарному лікуванні у зв`язку з пораненням, пов`язаним із захистом Батьківщини, з 2022 року по 17 березня 2023 року, із розрахунку до 100000 грн на місяць пропорційно часу перебування на лікуванні.
На виконання цього рішення відповідач 16 вересня 2024 року виплатив позивачу 384777,92 грн. Цей факт підтверджується випискою по банківському рахунку позивача та сторонами не заперечується.
Листом від 02 грудня 2024 року відповідач відмовив позивачу у виплаті середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Згідно з довідкою Військової частини НОМЕР_1 про середньоденний розмір грошового забезпечення від 26 грудня 2024 року № 742 середньоденне грошове забезпечення позивача становить 604,90 грн (35688,90 грн / 59 календарних днів).
Щодо доводу апеляційної скарги про відсутність підстав застосовувати до військовослужбовців норми трудового законодавства колегія суддів зазначає таке.
Відповідно до статті 116 Кодексу законів про працю України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення.
Статтею 117 цього Кодексу в редакції Закону України від 01 липня 2022 року № 2352-IX передбачено, що у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
Закони України «Про військовий обов`язок і військову службу» та «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», а також Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затверджене Указом Президента України від 10 грудня 2008 року № 1153/2008, не встановлюють відповідальності за затримку розрахунку при звільненні з військової служби.
Водночас пунктом 242 цього Положення визначено, що особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням.
Отже, обов`язок провести остаточний розрахунок у день звільнення для військовослужбовців передбачено спеціальним законодавством, а наслідки його невиконання ним не врегульовано.
За таких обставин правовідносини щодо відповідальності за несвоєчасний розрахунок при звільненні з військової служби підлягають регулюванню статтею 117 Кодексу законів про працю України як нормою, що встановлює загальні гарантії захисту майнових прав особи при звільненні зі служби, коли спеціальне законодавство такої відповідальності не визначає.
Підхід щодо застосування статті 117 Кодексу законів про працю України до військовослужбовців щодо додаткової винагороди за постановою Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2022 року № 168 застосував і Верховний Суд у постанові від 03 лютого 2026 року у справі № 400/5149/24.
Відсутність трудового договору та відмінність правової природи грошового забезпечення від заробітної плати не виключають застосування цієї норми, оскільки грошове забезпечення є основним джерелом матеріального забезпечення військовослужбовця, а стаття 117 Кодексу законів про працю України спрямована на компенсацію майнових втрат особи через несвоєчасну виплату належних їй при звільненні коштів.
З огляду на це колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги про те, що норми Кодексу законів про працю України не поширюються на військовослужбовців, що вони не перебувають у трудових відносинах і що грошове забезпечення не відповідає визначенню заробітної плати.
Колегія суддів відхиляє посилання скаржника на пункт 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 року № 13, оскільки спір у цій справі стосується не норм оплати праці чи порядку вирішення спорів про оплату праці, а відповідальності за затримку остаточного розрахунку при звільненні, яка спеціальним законодавством для військовослужбовців не врегульована.
Довід скаржника про те, що відповідач діяв лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені законом, а суд першої інстанції цього не врахував, колегія суддів відхиляє.
Обов`язок виплатити всі належні суми в день звільнення передбачений статтею 116 Кодексу законів про працю України та пунктом 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, а застосування судом статті 117 Кодексу законів про працю України відповідає частині другій статті 19 Конституції України, оскільки здійснене на підставі закону.
Щодо доводу про відсутність вини відповідача колегія суддів зазначає таке.
Право позивача на додаткову винагороду за період стаціонарного лікування виникло у 2022 і на початку 2023 року на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2022 року № 168, тобто до дня звільнення 18 березня 2023 року.
Ця винагорода, як і інші види грошового забезпечення, належала позивачу в день звільнення, проте відповідач не нарахував і не виплатив її, а виплатив лише 16 вересня 2024 року на виконання судового рішення, яким встановлено протиправну невиплату.
Доказів на підтвердження обставин, які свідчили б про відсутність вини відповідача в невиплаті цієї суми в день звільнення, відповідач не надав. Спір про розмір сум, належних позивачу при звільненні, у розумінні частини другої статті 117 Кодексу законів про працю України вирішено на користь позивача.
Не можна погодитися і з доводом про те, що після ухвалення судового рішення про виплату заборгованості статті 116, 117 Кодексу законів про працю України більше не застосовуються.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 вказала, що ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, передбачених при звільненні, не припиняє відповідного обов`язку роботодавця, а відшкодування за статтею 117 Кодексу законів про працю України спрямоване на компенсацію працівникові майнових втрат за весь період невиконання обов`язку, зокрема й після ухвалення судового рішення. Тому виплата 16 вересня 2024 року на виконання рішення суду не позбавляє позивача права на відшкодування за період затримки.
Щодо посилання скаржника на рішення Європейського суду з прав людини у справі «Меньшакова проти України» колегія суддів зазначає, що спірні правовідносини достатньою мірою врегульовані національним законодавством і практикою Верховного Суду, у тому числі Великої Палати. Тому підстав для звернення до практики Європейського суду з прав людини для вирішення цього спору немає.
Отже, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про наявність підстав для застосування статті 117 Кодексу законів про працю України і про право позивача на відшкодування за затримку розрахунку при звільненні. Період затримки з 19 березня 2023 року по 15 вересня 2024 року перевищує шість місяців, тому відшкодування обмежується 182 календарними днями. Середньоденне грошове забезпечення позивача у розмірі 604,90 грн визначено судом першої інстанції відповідно до пунктів 2, 8 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100, виходячи з виплат за два календарні місяці, що передують місяцю звільнення. Максимально можливий розмір відшкодування становить 110091,80 грн (604,90 грн х 182 дні).
Разом з тим колегія суддів не може погодитися з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для зменшення розміру цього відшкодування.
Згідно з висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними в постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, з урахуванням конкретних обставин справи суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково. При цьому необхідно враховувати розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівникові всіх належних при звільненні сум, період затримки, причини тривалості цього періоду з моменту порушення права до моменту звернення з вимогою про стягнення, ймовірний розмір пов`язаних із затримкою майнових втрат працівника та інші обставини справи, зокрема дії працівника і роботодавця, співмірність можливого розміру майнових втрат та заявлених до стягнення сум.
Суд першої інстанції відмовився застосувати ці критерії, посилаючись на постанову Верховного Суду від 06 грудня 2024 року у справі № 440/6856/22 і на те, що стаття 117 Кодексу законів про працю України в редакції Закону № 2352-IX обмежує період відшкодування шістьма місяцями.
Проте Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 жовтня 2025 року у справі №489/6074/23 вказала, що висновки, викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, належить застосовувати при визначенні розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період як до, так і після 19 липня 2022 року.
Велика Палата Верховного Суду також виходила з того, що відшкодування може бути зменшено з урахуванням частки суми, виплаченої з порушенням строку, у загальному розмірі виплат, належних працівникові при звільненні.
Оскільки висновки Великої Палати Верховного Суду є пізнішими і ухвалені Великою Палатою, а рішення суду першої інстанції ухвалено без їх урахування, колегія суддів застосовує підхід, викладений у постанові від 08 жовтня 2025 року у справі № 489/6074/23.
Зменшення розміру відшкодування у цій справі зумовлене такими обставинами.
Із загальної суми належних позивачу при звільненні виплат лише частина, а саме додаткова винагорода у розмірі 384777,92 грн, була виплачена з порушенням строку, встановленого статтею 116 Кодексу законів про працю України.
Відповідач стверджує, що решту належних сум виплатив у день звільнення, а позивач на невиплату інших сум не посилається. Нарахування середнього заробітку за весь період затримки без урахування співвідношення суми, виплаченої несвоєчасно, і суми належних при звільненні виплат у цілому призвело б до непропорційного відшкодування.
Відповідно до витягу з наказу командира по стройовій частині Військової частини НОМЕР_1 від 18 березня 2023 року № 87 у зв`язку зі звільненням позивачу належало виплатити компенсацію за невикористану основну щорічну відпустку за 2022 рік у сумі 17998,50 грн, компенсацію за невикористану основну щорічну відпустку за 2023 рік у сумі 21598,20 грн, компенсацію за невикористану додаткову відпустку учаснику бойових дій у сумі 20158,32 грн, грошову допомогу при звільненні у сумі 10367,14 грн та допомогу на оздоровлення за 2023 рік у сумі 21598,20 грн, а всього 91720,36 грн.
Цим же наказом позивачу визначено надбавку за особливості проходження служби та премію за період з 01 по 18 березня 2023 року, проте їх грошовий розмір у наказі не зазначено, а відповідач, на якому відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України лежить обов`язок доказування, розмір цих виплат не довів і відповідних доказів суду не надав.
Тому колегія суддів виходить із сум, визначених наказом у грошовому виразі.
Отже, загальна сума виплат, належних позивачу в день звільнення, становить 476498,28 грн (91720,36 грн + 384777,92 грн), з яких 384777,92 грн виплачено із затримкою.
Сума, виплачена із затримкою, становить 80,75 відсотка від загальної суми належних при звільненні виплат ((384777,92 грн / 476498,28 грн) х 100 відсотків).
Таким чином, належний до стягнення з відповідача на користь позивача середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні складає 88899,13 грн, тобто 80,75 відсотка від 110091,80 грн.
Стягуючи з відповідача на користь позивача середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, слід зазначити про відрахування податків, зборів та інших обов`язкових платежів, оскільки справляння і сплата податку з доходів фізичних осіб є обов`язком роботодавця, а не суду. Тому розрахунки, наведені в судовому рішенні, є тією сумою коштів, з якої в подальшому роботодавцем здійснюється утримання податків та інших обов`язкових платежів.
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 315 Кодексу адміністративного судочинства України за наслідками розгляду апеляційної скарги суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.
Згідно з пунктом 4 частини першої статті 317 цього Кодексу підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права. Частиною четвертою цієї статті передбачено, що зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
Оскільки суд першої інстанції правильно застосував статтю 117 Кодексу законів про працю України і правильно визначив максимальний розмір відшкодування, але неправильно застосував норми матеріального права у частині відмови зменшити його розмір, рішення суду першої інстанції належить змінити, виклавши абзац третій його резолютивної частини в іншій редакції, колегія суддів вважає, що необхідно виходити за межі доводів апеляційної скарги у цій частині відповідно до частини другої статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України, оскільки йдеться про неправильне застосування норм матеріального права.
В іншій частині рішення суду першої інстанції слід залишити без змін.
Інші доводи апеляційної скарги не спростовують висновків колегії суддів і не впливають на результат розгляду справи.
Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, колегія суддів враховує, що судовий збір за подання апеляційної скарги сплатив суб`єкт владних повноважень, а позивач понесених у суді апеляційної інстанції судових витрат не підтвердив. Тому розподілу судові витрати не підлягають.
Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд
П О С Т А Н О В И В :
апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 задовольнити частково.
Рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 04 червня 2025 року змінити виклавши абзац третій його резолютивної частини в такій редакції:
«Стягнути з Військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_1 , код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_4 ) середній заробіток за затримку повного розрахунку при звільненні у сумі 88899 (вісімдесят вісім тисяч вісімсот дев`яносто дев`ять) гривень 13 копійок.»
В іншій частині рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 04 червня 2025 року залишити без змін.
Постанова суду набирає законної сили з дати її ухвалення та оскарженню не підлягає.
ГоловуючийСушко О.О.
СуддіМацький Є.М. Залімський І. Г.
Оригінал: reyestr.court.gov.ua